Praha - V Evropě by měl vzniknout nový mezinárodní tribunál, který by soudil nepromlčitelné komunistické zločiny proti lidskosti. Shodli se na tom v závěrečné deklaraci účastníci konference o zločinech komunistických režimů, která dnes skončila v Praze.
"Jelikož zločiny proti lidskosti spáchané komunistickými režimy nespadají do jurisdikce existujících mezinárodních soudů, voláme po vytvoření nového mezinárodního soudu se sídlem v Evropské unii," uvádí se v jedenáctibodové deklaraci.
Komunistické zločiny proti lidskosti musejí podle účastníků konference být souzeny stejně jako nacistické zločiny nebo zločiny v bývalé Jugoslávii. Autoři deklarace odmítli klást rovnítko mezi konkrétní zločiny obou totalitních režimů, každý z nich ale musí být posouzen a odsouzen podle jejich charakteru.
Evropská komise by měla podle deklarace rámcovým rozhodnutím zakázat popírání nebo zpochybňování zločinů komunismu, což už platí pro nacistické zločiny. Deklarace současně uvádí, že komunistická ideologie a právo jsou jsou v rozporu s evropskou úmluvou o lidských právech a Listinou základních práv EU.
Účastníci konference se rovněž vyslovili pro vybudování evropského Památníku obětí komunismu, jehož americká podoba vznikla loni ve Washingtonu. Podpořili vyhlášení 23. srpna, tedy dne výročí rusko-německého paktu Molotov-Ribbentrop z roku 1939, za Den památky obětí všech totalitních a autoritářských režimů. Vyzvali také evropské země k přijetí takových opatření, aby oběti komunistických zločinů neměly nižší důchody a sociální zabezpečení než usvědčení pachatelé těchto zločinů, a k vytvoření Platformy evropské paměti a svědomí.
Konference i v tomto navazovala na loňskou rezoluci Evropského parlamentu, která odsoudila zločiny totalitních a autoritářských režimů, nebo na obdobnou rezoluci Parlamentního shromáždění Rady Evropy z roku 2006. Předloni na konferenci v české metropoli její účastníci v Pražské deklaraci vyzvali evropské národní parlamenty, aby zákonem uznaly zločiny komunismu za zločiny proti lidskosti, a umožnily tak odsouzení jejich pachatelů.
Autor: ČTK www.ctk.cz
26 February, 2010
Не люблю українських інтелєхтуалів
Це вже планида. Останнім часом якесь провидіння з регулярністю раз на півроку відлучає мене, як мінімум тижня на два, від мережі. От і цього разу, як тільки-но останні залпи виборчих боїв почали затухати, мій ПК остаточно заглючило і я відправив його для відповідного і абсолютно мені незрозумілого шаманодійства до знайомого харківського чаклуна-системника.
Але, наостанку я встиг ознайомитись із деякими першими відгуками на результати виборів, особливо звернувши увагу на реакцію так званої інтелігенції, або, як багато-хто з її представників одне одного полюбляють величати, свідомої культурно-інтелектуальної української еліти.
Тоді ж на одному із відомих сайтів мені в очі потрапила цитата від Івана Франка, яка в першу чергу отій самій "свідомій інтелігенції" і була адресована.
Традиційно, ця відома серед франкознавців ескапада Каменяра, наводилась сенсово скороченою рівно на третину, від чого набувала якогось непатріотичного, а то й навіть антиукраїнського змісту. До того ж ніде навіть згадки не було про першоджерело, з якого приводу все те мовилось, а замість етноніму "русини" – однієї із найдревніших самоназв українців – котру в своїй, за його ж словами, сповіді використав Франко, чомусь вигулькнуло сучасне "українці".
Та до самого цитування Каменяра я повернусь наприкінці матеріалу. Зауваживши поки, що із цим висловом Франка мене познайомив Сашко Кривенко. Десь на початку 90-тих редактор славного Пост-Поступу відфаксував мені текст авторської передмови Івана Франка "Nieco o sobie samym" (1895) до перекладу польською мовою збірки його ж новел під назвою "Obrazki galicyjskie" (1897), як зразок неперевершеної франківської публіцистики.
Звідки власне і взята сама цитата. А трапилось це незадовго до оприлюднення самим Кривенком в 1993 році вже власної надзвичайно потужної і як ніколи сьогодні актуальної України маргінальної.
Втім, повернемось до реакції торохнутої по голові лантухом виборчого маразму свідомої інтелігенції. Відразу ж опісля завершення виборчих забавок я нарахував три основних різновиди отих самих рефлексій золотої роти інтелєхтуалів нації: тиха радість, ступор та істерика.
Минули два тижні моєї інетівсько-інформаційної ізоляції і я знову, занурившись в мережу, з’ясував – в сенсі реакцій на виборчі підсумки в так званому інтелектуально-культурницькому середовищі майже нічого не змінилось.
Правда, тиха радість одних стала більш відвертою, ступор інших почав змінюватись на імітацію змушеного задоволення – мовляв, шкода, що бандюка в президенти отримали, але ж норм демократії, дідько би її так, дотримались.
Ну, а істерика третіх почала набувати, з одного боку, вигляду якогось систематичного камлання – мова, НАТО, євроінтеграція, демократія – усьому гаплик. З іншого, характеру відверто провокаційно-маразматичного дійства а-ля Фаріон.
Або заяв дурнувато-сепаратистського толку на кшталт: віддамо під домбасову Україну бандюковичів Крим та ще пару-трійку східних областей – най вони там одне одного зросійщують та маргіналізують, а самі горді і невпокорені будемо на інших теренах "червону калину підіймати" і на них промосковських демократичною слиною плювати.
До речі, до останніх мудрагелів в мене корінного східняка-сіверця мається питаннячко: а хто вам власне дав право навіть гіпотетично ділити таким робом Україну? Ви в нас східняків дозволу на це запиталися?
Ми тут на кордоні не задля того віками мільйонами в землю лягали, стримуючи азіатчину в найгірших її проявах, аби якісь там сучасні розумники хрінові через бамбаського прища почали Україну краяти.
Але це так емоція. А от більш виважена оцінка результатів виборів мого друга Тараса Плахтія: "Є таке поняття як шоковий вплив, що чиниться на систему з метою блокування повернення її у початковий стан. Майдан 2004 року і був саме такою "шоковою" подією, яка змінила внутрішній інформаційний стан системи "Україна", що й забезпечить неможливість такого "повернення".
На сьогоднішній день я не знаю нікого, хто б наважився спрогнозувати значення того чи іншого результату виборів у контексті позитивного впливу на віддалене майбутнє України.
Однозначно наступне – поки ми, українці, не отримали копняка – доти не порухаємося. Копняк у вигляді Януковича отримали. І на скільки я орієнтуюся, більш менш усвідомлений народ, почав якісь, нехай вайлуваті, рухи.
Прихід ЮВ, зрозуміло, не привів би до активного пошуку способів структурування патріотичних сил через гіпнотично-заспокійливу риторику, коли говориться одне, думається друге, а робиться третє".
Маються і інші поодинокі тверезі голоси "білої галичі" інтелектуалів, котрі попри соплі, слину, сльози, стенання та іншу умовну інтелігентську рефлексію колег намагаються донести до загалу думку: а що, власне, трапилось? Бо в країні кардинально нічого не змінилося. А сам факт того, що деякі олігархічні клани трохи посунули від владного корита інші, аж ніяк не свідчить про будь-які радикальні зміни в будь-якому напрямку руху країни в найближчій перспективі.
Головний вектор цього руху – шлях до суспільно-політичної та економічної дупи – збережеться апріорі. У зв’язку із чим ці біловоронці обережно так натякають, а чи не варто бува свідомим інтелектуалам пошукати якихось інших шляхів руху, що пролягають трохи в інших системах координат владно-суспільних стосунків ніж теперішні?
Але згаданий Плахтієм "копняк у вигляді Януковича" стосується, в першу чергу, суспільства, і, схоже, аж ніяк не свідомих інтелєхтуалів. Бо головні подразники теперішніх рефлексій значної більшості так званої інтелектуальної "еліти" криються не в якихось там духовно-моральних емпіреях чи патріотично-демократичних принципах, а в абсолютно жлобсько-потреб**дській її сутності.
Бо "еліта" ця є нічим іншим, як обслугою української панівної верстви і звикла годуватися об’їдками з її столу.
А всі оті соплі, радощі, стенання, плачі тощо пов’язані, в першу чергу, із політбомондівським переформатуванням побіля владного корита. Радіють ті, господарі котрих до корита дорвалися – лакеям обломиться більше, слинки течуть у тих, чиїх панів від годівниці трохи, але не остаточно посунули – цій обслузі дістанеться менше.
А от інтелектуальним шісткам із-під тюлькиної спідниці, схоже, й взагалі доведеться паски позатягувати – звідси і істерія. І майже жодної щирої, зрозумілої, живої та конкретної думки, яка хоча би спробувала дати відповідь суспільству на запитання – а що власне далі робити?
Ну, якщо самі не можете сформулювати, патрійоти хрінові, то слухайте, курвині діти. Це до вас більше ніж через сторіччя звертається не стільки Каменяр, Мойсей чи Месія, а МИСЛИТЕЛЬ і ПРОРОК Іван Франко:
"Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо.
І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.
Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.
Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі.
Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові.
Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?
Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку.
Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.
Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням.
І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне".
Отож-бо й воно!..
(Виділені жирним курсивом фрагменти цитати Франка часто-густо чомусь вилучаються, від чого її сенс паплюжиться. Ну, а в повному обсязі цю передмову до польськомовної збірки його оповідань ви можете прочитати тут).
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП
pravda.com.ua
У Москві примусово садять у психлікарню студентів
ДРУЗЬЯ! МНЕ СРОЧНО НУЖНА ПОМОЩЬ! РАСПРСТРАНИТЕ ЭТОТ ТЕКСТ!
Друзья.
Мне нужна помощь.
Во-первых: я – Андрей Сучилин, хотя многие из вас и так это знают. Во-вторых: 14 с половиной лет мы женаты с Лидией Тихонович и у нас есть дочь: Мария Александровна Касаткина, которой 17,5 лет.
Я, формально, не являюсь ее законным представителем, поскольку она родилась в предыдущем Лидином браке. А почему это важно – дальше.
Маша, наша дочь, начудила в колледже (бегала, кричала о том, что дети, учащиеся с ней – «фашисты» и т.п. и т.п.) и ее отправили в дурку, в детскую психиатрическую больницу №6 (Ей 17 с половиной лет).
Лида, будучи в ужасе, подписала согласие на госпитализацию. И не заметила, что в этом документе предполагается т.н. "недобровольная" (не путать с "принудительной", но ничем не отличающаяся от нее) форма госпитализации. Ее никто не ознакомил с ее правами и возможными последствиями подписания этого документа.
Через 2 дня «недобровольную госпитализацию» утвердил выездной суд, проходивший в 1 отделении больницы. Меня туда не пустили, поскольку я, формально, - не родной отец. Ходатайство Лиды о привлечении меня хотя бы в качестве свидетеля было отклонено.
Ходатайство о независимой экспертизе было отклонено.
Машу посадили на галоперидол. И дозы его увеличивают каждый день.
Мы написали заявление об отказе от согласия на "недобровольную госпитализацию".Однако это не было учтено судом.
С 12 февраля по 24 февраля нам не позволяли Машку увидеть по причине «карантина».
Нам не отдают ее под расписку и предлагают снова судиться. Лида, моя жена, в очень плохом состоянии.
Далее я прилагаю заявление Лиды в Мосгорсуд. Оно несколько уточняет нашу ситуацию.
Детальніше на http://dx27s.livejournal.com/154528.html?nc=15
Друзья.
Мне нужна помощь.
Во-первых: я – Андрей Сучилин, хотя многие из вас и так это знают. Во-вторых: 14 с половиной лет мы женаты с Лидией Тихонович и у нас есть дочь: Мария Александровна Касаткина, которой 17,5 лет.
Я, формально, не являюсь ее законным представителем, поскольку она родилась в предыдущем Лидином браке. А почему это важно – дальше.
Маша, наша дочь, начудила в колледже (бегала, кричала о том, что дети, учащиеся с ней – «фашисты» и т.п. и т.п.) и ее отправили в дурку, в детскую психиатрическую больницу №6 (Ей 17 с половиной лет).
Лида, будучи в ужасе, подписала согласие на госпитализацию. И не заметила, что в этом документе предполагается т.н. "недобровольная" (не путать с "принудительной", но ничем не отличающаяся от нее) форма госпитализации. Ее никто не ознакомил с ее правами и возможными последствиями подписания этого документа.
Через 2 дня «недобровольную госпитализацию» утвердил выездной суд, проходивший в 1 отделении больницы. Меня туда не пустили, поскольку я, формально, - не родной отец. Ходатайство Лиды о привлечении меня хотя бы в качестве свидетеля было отклонено.
Ходатайство о независимой экспертизе было отклонено.
Машу посадили на галоперидол. И дозы его увеличивают каждый день.
Мы написали заявление об отказе от согласия на "недобровольную госпитализацию".Однако это не было учтено судом.
С 12 февраля по 24 февраля нам не позволяли Машку увидеть по причине «карантина».
Нам не отдают ее под расписку и предлагают снова судиться. Лида, моя жена, в очень плохом состоянии.
Далее я прилагаю заявление Лиды в Мосгорсуд. Оно несколько уточняет нашу ситуацию.
Детальніше на http://dx27s.livejournal.com/154528.html?nc=15
Встреча в архиве Штази
Мариан Бихлер (Marianne Birthler), Федеральный Уполномоченный, директор архива
Почти все организации, которые занимаются историей политических репрессий в ГДР – гражданские, они возникли снизу. Но они поддерживаются бюджетом.
Когда вскоре после падения Стены стало ясно, что Министерство госбезопасности занимается уничтожением документов, то группы активистов вошли внутрь зданий Штази и воспрепятствовали уничтожению. В ту же зиму 1989-1990 гг. началась дискуссия, что делать с документами Штази.
Три аргумента за доступность этих документов следующие.
1. Жертвы репрессий нуждаются в доступе, чтобы иметь возможность восстановить свою судьбу, когда их преследовали и за ними следили. Эта идея отражена в законе о доступе к документам Штази. Люди должны иметь право узнать о тех, кто на них доносил, и могут это сделать.
2. С помощью этих документов можно определить степень вины сотрудников Штази, понять, какие преступления совершались. Закон о доступе к архиву Штази закрепляет особое право исследователей репрессий и журналистов на доступ к документам. Зло должно быть названо и наказано.
3. С помощью документов Штази можно понять систему работы Министерства госбезопасности и его роль в системе органов власти ГДР.
Есть два принципа: право общественности знать подлинную историю своей страны и право личности на охрану своих персональных данных. В законе о доступе к архиву Штази отдан приоритет первому принципу.
Когда закон вводился в действие, были опасения, что, когда станут известны имена преступников, возможен самосуд. Эти опасения высказывали те, кто не хотел раскрытия документов. Помогло то, что тайная полиция была упразднена, у Штази не было преемника, и поэтому раскрытие документов прошло относительно легко. Оказалось, что страхи были напрасны: все произошло мирно, не было ни одного эксцесса, хотя вскрылись ужасные вещи – жены доносили на мужей, близкие друзья доносили друг на друга и т.д.
Ознакомление с досье вошло в быт. Очень важно, что занятие прошлым вошло в повседневность. 1.7 млн. человек подали заявления для ознакомления со своим досье, некоторые подавали заявления повторно. Не все досье были найдены, но в целом такая массовость – это преодоление молчания.
Вносилась ли в досье ложная информация? В Штази фальсификаций в досье не было. Штази тоже, как и КГБ, распространяла ложные слухи, но эту клевету можно выявить путем работы с документами, сравнивая данные из разных документов. Досье были самым важным инструментом работы Штази. Их вели очень аккуратно. Конечно, тем не менее, к этой информации надо подходить критически.
Много ли документов успели уничтожить? Немало. Особенно велика доля утраченных документов в Управлении внешней разведки. Путем захвата зданий Штази зимой 1989-1990 гг. многое удалось спасти, кое-что уничтожили, многие документы хранятся в архиве в порванном виде и их постепенно восстанавливают. Многое дублировалось в других документах, это дает возможность реконструировать факты.
Какова дальнейшая судьба сотрудников Штази? В Германии нет юридического запрета для них быть депутатами парламента, но это осуждается общественным мнением. Если бы выяснилось, что в разведке или в ведомстве по защите конституционного строя работают бывшие сотрудники Штази – был бы крупный скандал.
Сегодня опыт осмысления прошлого все больше выдвигается на международный уровень. Немецкий 40-летний опыт жизни при диктатуре – это часть европейской истории. Это должно быть осознано. В Лондоне, Париже, Вене этого не понимают, для них коммунизм существовал где-то за Уралом. И эта встреча украинских и немецких экспертов – элемент срастания памяти в общеевропейскую.
Биргит Саламон (Birgit Salamon), зав. архивным отделом
Архив Штази разделен на четыре части. Первая – архив, созданный самой Штази. Здесь хранятся досье на отдельных людей, и легко реализовать возможность отвечать на запросы об этих людях.
Вторая часть – то, что было сохраненео при захвате помещений Штази зимой 1989-1990 гг. Это огромный массив документов, и они до сих пор разбираются и описываются. Эти материалы хранятся на полках в шкафах длиной 22 километра. А общее количество связок таких документов в центральном ведомстве и 17 филиалах в землях – 111 км.
Третья часть – неписаные матералы: аудио-, фотодокументы и др. В архиве очень много таких материалов без письменного сопровождения, и не установлена их связь с другими документами. Например, в Берлинском отделении Штази более 1 млн. фотографий вне связи с какими-то делами.
Четвертая часть – порванные документы. Здесь более 15 тысяч контейнеров с мешками с такими материалами, которые требуют реконструкции. Постепенно она производится. В Берлине обрабатывают материалы Министерства, а в филиалах – то, что нашли в тех регионах. Задачи архива – хранение документов, выдача напрокат, реконструкция, изучение, выдача справок по запросам. В отделе хранения, которым руководит г-жа Саламон, работает 300 сотрудников, всего в Берлине и филиалах – 1800 сотрудников.
Герберт Зильм (Herbert Zielm), зав. отделом предоставления информации
Самая большая трудность – достижение баланса между доступом к архивной информации и приватностью. Поэтому запросами на получение данных из архива занимается специальный отдел по предоставлению информации. В первой же статье закона о доступе к архиву Штази идет речь об этом. В нем есть категории, отсутствующие в общем законе об архивах, – рассматриваются такие категории: пострадавшие, штатные и внештатные сотрудники Штази, люди, извлекавшие выгоду из сотрудничества со Штази (в законе они названы бенефициарами), и третьи лица. Доступ разных категорий к своим досье различен. Открыт доступ пострадавших к своим досье. Далее самый открытый доступ – для сотрудников и бенефициаров. Многие бывшие сотрудники Штази подают заявления о доступе к своим досье. Например, в первой половине 2009 года получено более 70 тысяч таких заявок. С 2006 года доступ к делам сотрудников Штази открыт только для чиновников достаточно высокого ранга (депутаты бундестага, директора ведомств). В 90-х годах проверялись чиновники, не были ли они агентами Штази.
Доступ пострадавших к своим досье – бесплатный, а сотрудники и внештатные агенты должны заплатить за доступ к своим досье 76 евро. Агентурные дела состоят из трех томов: в первом – документы самого агента и его договор со Штази на 4-х страницах, во втором – его донесения, в третьем – денежные квитанции. Агентам показывают только первый том. Любопытно, что чемпионом по количеству предоставленной информации была одна женщина, агентурные донесения которой составили 36 томов.
Бенефициары – это небольшая группа людей, которые оказывали различные услуги Штази в обмен на содействие им. Например, врача, который лечил высокопоставленных сотрудников Штази, не привлекли к ответственности за совершенное преступление. Другой пример – международные террористы, в отношении которых Штази не применяла никаких санкций. Фактически она покрывала международный терроризм за оказание каких-то услуг.
Среди внештатных сотрудников были и дети до 18 лет, школьники старших классов. В соответствии с законом их досье закрыты. Но если после 18 лет, становясь взрослыми, они продолжали работать как внештатные агенты, то после достижения 18 лет досье уже открыты, а первая часть, до 18 лет, все равно остается закрытой.
Большое значение имеет реабилитация. Два года назад вступил в силу Закон о реабилитации, и обработаны 40 тысяч заявок по реабилитации.. Отдел оказывает помощь судам и прокурорам для идентификации преступников. Но если в Польше соответствующий чиновник в Институте национальной памяти имеет полномочия прокурора, то в Германии Федеральный Уполномоченный таких полномочий не имеет.
Отдел обслуживает СМИ, исследователей, ученых. Ежегодно подается 1400-1500 таких заявок.
На вопрос профессора Герхарда Зимона, сколько сотрудников Штази были осуждены и сколько бывших сотрудников Штази коммунистических времен работает сейчас в архиве, я могу ответить следующее. Статистики об осуждении за преступления, совершенные сотрудниками Штази при коммунистическом режиме нет. Было 200 тысяч запросов о привлечении к уголовной ответственности и об осуждении. Но осужденных было немного, и наказания были мягкими. В архиве работает сейчас более 20 бывших сотрудников Штази.
Хельге Хейдемейр (Helge Heidemeyer), зав. библиотекой
Научные исследования проводятся для того, чтобы лучше понять механизм работы диктатуры Штази. При этом данные деперсонализируются. Последнее осложняет работу с учеными, которые посылают письменные запросы, а не приходят сами. Поэтому создали в архиве два специальных отдела – научных исследований и образования.
Одно направление работы – участие в научных исследованиях, подготовка ответов на запросы в этой сфере. Второе направление работы – выставки. Постоянная экспозиция находится в Берлине, она ездит по регионам страны. Третье направление работы – политическое образование. Архив участвует в составлении программ для школьников, учителей, т.к. знания о репрессиях всегда актуальны. Научные исследования проводятся для информирования общественности о структуре и механизме работы Штази.
В отделе 12 сотрудников, которые работают в 5 направлениях работы. Новое направление научных исследований – исследование связей спецслужб и их совместные действия против международных организаций, работающих в Европе. Один из результатов – совместная публикация с Институтом национальной памяти (Варшава) об истоках и причинах репрессий.
Издан том, в котором представлены ведомства, занимающиеся теми же вопросами, что и архив Штази. Готовится выставка, которую планируют показать в Западной Европе.
Создан фильм «Тот, кто мыслит по-другому» – о работе Штази, фильм хорошо показывает специфику работы спецслужб. В фильме рассказывается о жизни 8 людей, на судьбу которых Штази существенно повлияла.
При Центре Вудро Вильсона в Вашингтоне есть проект по сбору всех документов КГБ. Могли бы украинцы участвовать в таком проекте?
Владимир Вятрович, директор архива СБУ
Да, конечно. В архиве СБУ достаточно документов, чтобы реконструировать работу КГБ. В архиве хранится 1.5 млн. дел, хронология – от 1919 до 1991 года. Основной массив документов относится к 30-50-м годам, гораздо меньше сохранилось документов 60-80-х годов, их уничтожили в первую очередь.
Всеволод Речицкий, конституционный эксперт ХПГ
Каков контекст для возможного принятия на Украине закона, аналогичного закону о доступе к архиву Штази?
Украина тяготеет к европейской, а не американской, парадигме свободы слова. Американская парадигма больше учитывает интересы аудитории, а не автора информации. Информационное право у нас практически не преподается, исключение составляют Национальная юридическая академия имени Ярослава Мудрого (25 тысяч студентов, есть и факультет СБУ) и Национальный университет «Киево-Могилянская академия».
Госаппарат не понимает, что он обязан предоставлять открытую информацию по запросам. Некоторые судьи и прокуроры даже не подозревают о существовании закона об информации. Многие путают информационный запрос с обращением.
Закон о доступе к архиву Штази хорош и мог бы быть использован у нас. В Украине не было люстрации, и этот вопрос обсуждается. Я скорее за люстрацию в некоторой ограничительной форме. В немецком законе общество совершенно определенно знает, что такое добро и что такое зло. У нас это остается неопределенным, поэтому и необходима люстрация.
Возможно, для нас была бы важнее та часть закона, которая говорит о научной обработке данных и введении их в оборот. Это даже важнее, чем право доступа жертвы к своему досье. В юридическом образовании в подтексте остается, что СБУ – это то же самое, что КГБ. Подлинное знание и понимание репрессивного аппарата органа госбезопасности остается на Украине большой проблемой.
Закон о доступе к архиву СБУ написать нетрудно, но состояние социальной этики и морали у нас весьма проблематично для его восприятия.
По-видимому, наиболее правильным на сегодня является основной принцип постмодерна: нужно раскрыть все, что только можно раскрыть.
Манфред Вильке, профессор института современной истории в Мюнхене
В 1989 году после 40-летней диктатуры мирная революция снесла оккупационный режим. Началось второе преодоление прошлого. Диктатура коснулась только трети населения. Центр внимания – на агентах Штази, а те, кто несет политическую ответственность – руководство Социалистической единой партии Германии – ушли на второй план. Этот структурный недостаток объясняется историческими особенностями того времени. Открытие архива Штази привело к открытию архива СЕПГ, но он не привлекает интереса.
Владимир Вятрович, директор государственного отраслевого архива СБУ
Отвечу на три вопроса.
1. Почему необходима институализация исторической памяти?
2. Почему это началось так поздно?
3. Почему этим занимается архив СБУ?
Такая необходимость всегда возникает при посттоталитарных режимах, поскольку режим тоталитарный пытается искоренить историческую память. Поэтому во всех таких странах создают специальные институты, занимающиеся рассекречиванием архивов спецслужб. В Украине, к сожалению, произошло плавное перетекание советской номенклатуры в украинскую, и процесс рассекречивания отсрочился. Исследованием истории политических репрессий занимались, в основном, общественные организации, не имея доступа к архивным документам.
В 2005 году после известных событий был создан Институт национальной памяти с аналогичными, как в Польше и других странах, задачами. Но ему не передали в ведение архивы, и это решение так и не было принято в течение пяти лет. Ярким промоутером политики открытия архивов остается Президент, но его усилий и полномочий недостаточно, чтобы решить этот вопрос. Поэтому исполнителями остаются СБУ, МИД и Служба внешней разведки. ИНП так и не смог начать нормальную работу. В результате СБУ продоложает заниматься этими вопросами. Здесь находится самая большая коллекция документов.
Отправной точкой стал Указ Президента от 23 января 2009 года. После этого в архив пригласили работать новых людей, ученых, представителей неправительственных организаций. Стали работать в сотрудничестве с учеными из академических институтов, экспертами из общественного сектора.
Архив СБУ сотрудничает с Институтом национальной памяти в Польше, с аналогичными институциями в Чехии и Литве, с немецкими коллегами. Главные задачи сегодня – рассекречивание документов и обеспечение максимального доступа для всех желающих. В архиве создали специальную экспертную комиссию. Отсутствие закона, подобного немецкому, приводит к долгой бюрократической процедуре рассекречивания. Но тем не менее, запрет засекречивать данные о нарушениях прав и свобод человека стимулирует рассекречивание документов о политических репрессиях.
До недавнего времени не было разделения между негласными сотрудниками КГБ СССР и СБУ. Плохо сформулировано понятие «конфиденциальной информации». Но тем не менее, процесс рассекречивания идет. Сняли ограничение на доступ к архивно-следственным делам нереабилитированных. Актуальной задачей является организация ответов на запросы. В 2009 году их количество выросло в два раза. Активизирована издательская деятельность, продолжен выпуск ежеквартальника «Из архивов ВУЧК/ГПУ/НКВД/КГБ». Впервые издан путеводитель по архиву СБУ, это единственное издание такого сорта в странах СНГ.
Создается электронный архив – из копий рассекреченных документов. В него уже введены десятки тысяч электронных документов. Залы с открытым доступом к этим документам открыты при всех региональных архивах СБУ. Планируется создание специального веб-сайта.
Есть надежда, что в будущем будет создан специализированный орган – архив национальной памяти, который объединит коллекции документов из разных архивов. Сегодня документы о политических репрессиях хранятся также в архиве МВД (документы об административных репрессиях, в частности, о раскулачивании и депортациях), архиве Службы внешней разведки (материалы по международной деятельности КГБ), в архиве Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний (личные дела осужденных), в бывшем Центральном партийном архиве (ныне – Центральный архив общественных организаций), в областных архивах, которым были переданы областные партийные архивы после 1991 года.
В Государственном отраслевом архиве СБУ и 25 региональных архивах работает 220 сотрудников, в Центральном архиве СБУ в Киеве – 82 сотрудника, в 2009 году количество сотрудников архива в Киеве увеличилось вдвое; площадь архивных фондов в центральном архиве в Киеве – более 950 кв.м.
Манфред Вильке
Меня раздражает отсутствие понимания имперского характера репрессий, центр которых находился в Москве. Собираетесь ли Вы достойно представить Ивана Серова, организатора репрессий на Западной Украине в 1939-1941 гг., депортации крымских татар 1944 г., поляков и украинцев в 1944-1946 гг.?
Владимир Вятрович
Я принадлежу к тем историкам, которые считают, что Украина в 1921 г. была оккупирована, и оккупационный режим поддерживался разными методами, но в первую очередь репрессивными. Деятельность Ивана Серова – лишь один из примеров этого режима в действии.
Йорге Вилфрид
Понимание коммунизма невозможно вне контекста создания нации. Функция истории в восприятии украинских политических элит очень политизирована. В то же время успех в переосмыслении темы коммунизма будет только тогда, когда исчезнет политическая окраска этого вопроса.
Герхард Зимон, профессор истории, Кельн
Относительно политизации памяти – никуда мы от нее не денемся. В Германии историческая память очень политизирована. Здесь есть весьма суровый канон, что такое политкорректность. Но когда речь заходит об истории, то этот канон очень легко нарушить и попасть под критику, как это было с визитом Папы Римского.
khpg.org
Почти все организации, которые занимаются историей политических репрессий в ГДР – гражданские, они возникли снизу. Но они поддерживаются бюджетом.
Когда вскоре после падения Стены стало ясно, что Министерство госбезопасности занимается уничтожением документов, то группы активистов вошли внутрь зданий Штази и воспрепятствовали уничтожению. В ту же зиму 1989-1990 гг. началась дискуссия, что делать с документами Штази.
Три аргумента за доступность этих документов следующие.
1. Жертвы репрессий нуждаются в доступе, чтобы иметь возможность восстановить свою судьбу, когда их преследовали и за ними следили. Эта идея отражена в законе о доступе к документам Штази. Люди должны иметь право узнать о тех, кто на них доносил, и могут это сделать.
2. С помощью этих документов можно определить степень вины сотрудников Штази, понять, какие преступления совершались. Закон о доступе к архиву Штази закрепляет особое право исследователей репрессий и журналистов на доступ к документам. Зло должно быть названо и наказано.
3. С помощью документов Штази можно понять систему работы Министерства госбезопасности и его роль в системе органов власти ГДР.
Есть два принципа: право общественности знать подлинную историю своей страны и право личности на охрану своих персональных данных. В законе о доступе к архиву Штази отдан приоритет первому принципу.
Когда закон вводился в действие, были опасения, что, когда станут известны имена преступников, возможен самосуд. Эти опасения высказывали те, кто не хотел раскрытия документов. Помогло то, что тайная полиция была упразднена, у Штази не было преемника, и поэтому раскрытие документов прошло относительно легко. Оказалось, что страхи были напрасны: все произошло мирно, не было ни одного эксцесса, хотя вскрылись ужасные вещи – жены доносили на мужей, близкие друзья доносили друг на друга и т.д.
Ознакомление с досье вошло в быт. Очень важно, что занятие прошлым вошло в повседневность. 1.7 млн. человек подали заявления для ознакомления со своим досье, некоторые подавали заявления повторно. Не все досье были найдены, но в целом такая массовость – это преодоление молчания.
Вносилась ли в досье ложная информация? В Штази фальсификаций в досье не было. Штази тоже, как и КГБ, распространяла ложные слухи, но эту клевету можно выявить путем работы с документами, сравнивая данные из разных документов. Досье были самым важным инструментом работы Штази. Их вели очень аккуратно. Конечно, тем не менее, к этой информации надо подходить критически.
Много ли документов успели уничтожить? Немало. Особенно велика доля утраченных документов в Управлении внешней разведки. Путем захвата зданий Штази зимой 1989-1990 гг. многое удалось спасти, кое-что уничтожили, многие документы хранятся в архиве в порванном виде и их постепенно восстанавливают. Многое дублировалось в других документах, это дает возможность реконструировать факты.
Какова дальнейшая судьба сотрудников Штази? В Германии нет юридического запрета для них быть депутатами парламента, но это осуждается общественным мнением. Если бы выяснилось, что в разведке или в ведомстве по защите конституционного строя работают бывшие сотрудники Штази – был бы крупный скандал.
Сегодня опыт осмысления прошлого все больше выдвигается на международный уровень. Немецкий 40-летний опыт жизни при диктатуре – это часть европейской истории. Это должно быть осознано. В Лондоне, Париже, Вене этого не понимают, для них коммунизм существовал где-то за Уралом. И эта встреча украинских и немецких экспертов – элемент срастания памяти в общеевропейскую.
Биргит Саламон (Birgit Salamon), зав. архивным отделом
Архив Штази разделен на четыре части. Первая – архив, созданный самой Штази. Здесь хранятся досье на отдельных людей, и легко реализовать возможность отвечать на запросы об этих людях.
Вторая часть – то, что было сохраненео при захвате помещений Штази зимой 1989-1990 гг. Это огромный массив документов, и они до сих пор разбираются и описываются. Эти материалы хранятся на полках в шкафах длиной 22 километра. А общее количество связок таких документов в центральном ведомстве и 17 филиалах в землях – 111 км.
Третья часть – неписаные матералы: аудио-, фотодокументы и др. В архиве очень много таких материалов без письменного сопровождения, и не установлена их связь с другими документами. Например, в Берлинском отделении Штази более 1 млн. фотографий вне связи с какими-то делами.
Четвертая часть – порванные документы. Здесь более 15 тысяч контейнеров с мешками с такими материалами, которые требуют реконструкции. Постепенно она производится. В Берлине обрабатывают материалы Министерства, а в филиалах – то, что нашли в тех регионах. Задачи архива – хранение документов, выдача напрокат, реконструкция, изучение, выдача справок по запросам. В отделе хранения, которым руководит г-жа Саламон, работает 300 сотрудников, всего в Берлине и филиалах – 1800 сотрудников.
Герберт Зильм (Herbert Zielm), зав. отделом предоставления информации
Самая большая трудность – достижение баланса между доступом к архивной информации и приватностью. Поэтому запросами на получение данных из архива занимается специальный отдел по предоставлению информации. В первой же статье закона о доступе к архиву Штази идет речь об этом. В нем есть категории, отсутствующие в общем законе об архивах, – рассматриваются такие категории: пострадавшие, штатные и внештатные сотрудники Штази, люди, извлекавшие выгоду из сотрудничества со Штази (в законе они названы бенефициарами), и третьи лица. Доступ разных категорий к своим досье различен. Открыт доступ пострадавших к своим досье. Далее самый открытый доступ – для сотрудников и бенефициаров. Многие бывшие сотрудники Штази подают заявления о доступе к своим досье. Например, в первой половине 2009 года получено более 70 тысяч таких заявок. С 2006 года доступ к делам сотрудников Штази открыт только для чиновников достаточно высокого ранга (депутаты бундестага, директора ведомств). В 90-х годах проверялись чиновники, не были ли они агентами Штази.
Доступ пострадавших к своим досье – бесплатный, а сотрудники и внештатные агенты должны заплатить за доступ к своим досье 76 евро. Агентурные дела состоят из трех томов: в первом – документы самого агента и его договор со Штази на 4-х страницах, во втором – его донесения, в третьем – денежные квитанции. Агентам показывают только первый том. Любопытно, что чемпионом по количеству предоставленной информации была одна женщина, агентурные донесения которой составили 36 томов.
Бенефициары – это небольшая группа людей, которые оказывали различные услуги Штази в обмен на содействие им. Например, врача, который лечил высокопоставленных сотрудников Штази, не привлекли к ответственности за совершенное преступление. Другой пример – международные террористы, в отношении которых Штази не применяла никаких санкций. Фактически она покрывала международный терроризм за оказание каких-то услуг.
Среди внештатных сотрудников были и дети до 18 лет, школьники старших классов. В соответствии с законом их досье закрыты. Но если после 18 лет, становясь взрослыми, они продолжали работать как внештатные агенты, то после достижения 18 лет досье уже открыты, а первая часть, до 18 лет, все равно остается закрытой.
Большое значение имеет реабилитация. Два года назад вступил в силу Закон о реабилитации, и обработаны 40 тысяч заявок по реабилитации.. Отдел оказывает помощь судам и прокурорам для идентификации преступников. Но если в Польше соответствующий чиновник в Институте национальной памяти имеет полномочия прокурора, то в Германии Федеральный Уполномоченный таких полномочий не имеет.
Отдел обслуживает СМИ, исследователей, ученых. Ежегодно подается 1400-1500 таких заявок.
На вопрос профессора Герхарда Зимона, сколько сотрудников Штази были осуждены и сколько бывших сотрудников Штази коммунистических времен работает сейчас в архиве, я могу ответить следующее. Статистики об осуждении за преступления, совершенные сотрудниками Штази при коммунистическом режиме нет. Было 200 тысяч запросов о привлечении к уголовной ответственности и об осуждении. Но осужденных было немного, и наказания были мягкими. В архиве работает сейчас более 20 бывших сотрудников Штази.
Хельге Хейдемейр (Helge Heidemeyer), зав. библиотекой
Научные исследования проводятся для того, чтобы лучше понять механизм работы диктатуры Штази. При этом данные деперсонализируются. Последнее осложняет работу с учеными, которые посылают письменные запросы, а не приходят сами. Поэтому создали в архиве два специальных отдела – научных исследований и образования.
Одно направление работы – участие в научных исследованиях, подготовка ответов на запросы в этой сфере. Второе направление работы – выставки. Постоянная экспозиция находится в Берлине, она ездит по регионам страны. Третье направление работы – политическое образование. Архив участвует в составлении программ для школьников, учителей, т.к. знания о репрессиях всегда актуальны. Научные исследования проводятся для информирования общественности о структуре и механизме работы Штази.
В отделе 12 сотрудников, которые работают в 5 направлениях работы. Новое направление научных исследований – исследование связей спецслужб и их совместные действия против международных организаций, работающих в Европе. Один из результатов – совместная публикация с Институтом национальной памяти (Варшава) об истоках и причинах репрессий.
Издан том, в котором представлены ведомства, занимающиеся теми же вопросами, что и архив Штази. Готовится выставка, которую планируют показать в Западной Европе.
Создан фильм «Тот, кто мыслит по-другому» – о работе Штази, фильм хорошо показывает специфику работы спецслужб. В фильме рассказывается о жизни 8 людей, на судьбу которых Штази существенно повлияла.
При Центре Вудро Вильсона в Вашингтоне есть проект по сбору всех документов КГБ. Могли бы украинцы участвовать в таком проекте?
Владимир Вятрович, директор архива СБУ
Да, конечно. В архиве СБУ достаточно документов, чтобы реконструировать работу КГБ. В архиве хранится 1.5 млн. дел, хронология – от 1919 до 1991 года. Основной массив документов относится к 30-50-м годам, гораздо меньше сохранилось документов 60-80-х годов, их уничтожили в первую очередь.
Всеволод Речицкий, конституционный эксперт ХПГ
Каков контекст для возможного принятия на Украине закона, аналогичного закону о доступе к архиву Штази?
Украина тяготеет к европейской, а не американской, парадигме свободы слова. Американская парадигма больше учитывает интересы аудитории, а не автора информации. Информационное право у нас практически не преподается, исключение составляют Национальная юридическая академия имени Ярослава Мудрого (25 тысяч студентов, есть и факультет СБУ) и Национальный университет «Киево-Могилянская академия».
Госаппарат не понимает, что он обязан предоставлять открытую информацию по запросам. Некоторые судьи и прокуроры даже не подозревают о существовании закона об информации. Многие путают информационный запрос с обращением.
Закон о доступе к архиву Штази хорош и мог бы быть использован у нас. В Украине не было люстрации, и этот вопрос обсуждается. Я скорее за люстрацию в некоторой ограничительной форме. В немецком законе общество совершенно определенно знает, что такое добро и что такое зло. У нас это остается неопределенным, поэтому и необходима люстрация.
Возможно, для нас была бы важнее та часть закона, которая говорит о научной обработке данных и введении их в оборот. Это даже важнее, чем право доступа жертвы к своему досье. В юридическом образовании в подтексте остается, что СБУ – это то же самое, что КГБ. Подлинное знание и понимание репрессивного аппарата органа госбезопасности остается на Украине большой проблемой.
Закон о доступе к архиву СБУ написать нетрудно, но состояние социальной этики и морали у нас весьма проблематично для его восприятия.
По-видимому, наиболее правильным на сегодня является основной принцип постмодерна: нужно раскрыть все, что только можно раскрыть.
Манфред Вильке, профессор института современной истории в Мюнхене
В 1989 году после 40-летней диктатуры мирная революция снесла оккупационный режим. Началось второе преодоление прошлого. Диктатура коснулась только трети населения. Центр внимания – на агентах Штази, а те, кто несет политическую ответственность – руководство Социалистической единой партии Германии – ушли на второй план. Этот структурный недостаток объясняется историческими особенностями того времени. Открытие архива Штази привело к открытию архива СЕПГ, но он не привлекает интереса.
Владимир Вятрович, директор государственного отраслевого архива СБУ
Отвечу на три вопроса.
1. Почему необходима институализация исторической памяти?
2. Почему это началось так поздно?
3. Почему этим занимается архив СБУ?
Такая необходимость всегда возникает при посттоталитарных режимах, поскольку режим тоталитарный пытается искоренить историческую память. Поэтому во всех таких странах создают специальные институты, занимающиеся рассекречиванием архивов спецслужб. В Украине, к сожалению, произошло плавное перетекание советской номенклатуры в украинскую, и процесс рассекречивания отсрочился. Исследованием истории политических репрессий занимались, в основном, общественные организации, не имея доступа к архивным документам.
В 2005 году после известных событий был создан Институт национальной памяти с аналогичными, как в Польше и других странах, задачами. Но ему не передали в ведение архивы, и это решение так и не было принято в течение пяти лет. Ярким промоутером политики открытия архивов остается Президент, но его усилий и полномочий недостаточно, чтобы решить этот вопрос. Поэтому исполнителями остаются СБУ, МИД и Служба внешней разведки. ИНП так и не смог начать нормальную работу. В результате СБУ продоложает заниматься этими вопросами. Здесь находится самая большая коллекция документов.
Отправной точкой стал Указ Президента от 23 января 2009 года. После этого в архив пригласили работать новых людей, ученых, представителей неправительственных организаций. Стали работать в сотрудничестве с учеными из академических институтов, экспертами из общественного сектора.
Архив СБУ сотрудничает с Институтом национальной памяти в Польше, с аналогичными институциями в Чехии и Литве, с немецкими коллегами. Главные задачи сегодня – рассекречивание документов и обеспечение максимального доступа для всех желающих. В архиве создали специальную экспертную комиссию. Отсутствие закона, подобного немецкому, приводит к долгой бюрократической процедуре рассекречивания. Но тем не менее, запрет засекречивать данные о нарушениях прав и свобод человека стимулирует рассекречивание документов о политических репрессиях.
До недавнего времени не было разделения между негласными сотрудниками КГБ СССР и СБУ. Плохо сформулировано понятие «конфиденциальной информации». Но тем не менее, процесс рассекречивания идет. Сняли ограничение на доступ к архивно-следственным делам нереабилитированных. Актуальной задачей является организация ответов на запросы. В 2009 году их количество выросло в два раза. Активизирована издательская деятельность, продолжен выпуск ежеквартальника «Из архивов ВУЧК/ГПУ/НКВД/КГБ». Впервые издан путеводитель по архиву СБУ, это единственное издание такого сорта в странах СНГ.
Создается электронный архив – из копий рассекреченных документов. В него уже введены десятки тысяч электронных документов. Залы с открытым доступом к этим документам открыты при всех региональных архивах СБУ. Планируется создание специального веб-сайта.
Есть надежда, что в будущем будет создан специализированный орган – архив национальной памяти, который объединит коллекции документов из разных архивов. Сегодня документы о политических репрессиях хранятся также в архиве МВД (документы об административных репрессиях, в частности, о раскулачивании и депортациях), архиве Службы внешней разведки (материалы по международной деятельности КГБ), в архиве Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний (личные дела осужденных), в бывшем Центральном партийном архиве (ныне – Центральный архив общественных организаций), в областных архивах, которым были переданы областные партийные архивы после 1991 года.
В Государственном отраслевом архиве СБУ и 25 региональных архивах работает 220 сотрудников, в Центральном архиве СБУ в Киеве – 82 сотрудника, в 2009 году количество сотрудников архива в Киеве увеличилось вдвое; площадь архивных фондов в центральном архиве в Киеве – более 950 кв.м.
Манфред Вильке
Меня раздражает отсутствие понимания имперского характера репрессий, центр которых находился в Москве. Собираетесь ли Вы достойно представить Ивана Серова, организатора репрессий на Западной Украине в 1939-1941 гг., депортации крымских татар 1944 г., поляков и украинцев в 1944-1946 гг.?
Владимир Вятрович
Я принадлежу к тем историкам, которые считают, что Украина в 1921 г. была оккупирована, и оккупационный режим поддерживался разными методами, но в первую очередь репрессивными. Деятельность Ивана Серова – лишь один из примеров этого режима в действии.
Йорге Вилфрид
Понимание коммунизма невозможно вне контекста создания нации. Функция истории в восприятии украинских политических элит очень политизирована. В то же время успех в переосмыслении темы коммунизма будет только тогда, когда исчезнет политическая окраска этого вопроса.
Герхард Зимон, профессор истории, Кельн
Относительно политизации памяти – никуда мы от нее не денемся. В Германии историческая память очень политизирована. Здесь есть весьма суровый канон, что такое политкорректность. Но когда речь заходит об истории, то этот канон очень легко нарушить и попасть под критику, как это было с визитом Папы Римского.
khpg.org
Встреча в Фонде по исследованию последствий и осмыслению коммунистической диктатуры
Фонд создан и работает на основании закона, который постулировал, что создается такая институция со своим архивом и библиотекой для сбора материалов по сопротивлению коммунистическому режиму и политическим репрессиям, а также для поддержки неправительственных организаций, которые будут вести такую же работу. Другая тема исследований – как смотрели журналисты в ФРГ на жизнь в ГДР (профессор Зимон тут же заметил, что многие смотрели через розовые очки).
В архиве хранятся документы самого Фонда (результаты проектов, отчеты, описания мероприятий, которые проводились) и материалы 12 и 13 созывов бундестага, которые занимались Фондом. Парламент создал и финансировал деятельность двух так называемых анкетных комиссий, которые изучали историю ГДР. Первая функционировала с 1992 по 1998 гг. и занималась сбором материалов по истории ГДР, вторая – думала, как обработать материалы, собранные первой комиссией.
В архиве хранятся также материалы свидетелей эпохи, в частности, диссидентов: фотографии, дневники, документы. Есть отдельные фонды людей, подаривших свои архивные коллекции, например, председателя Совета Фонда Маркуса Эппельмана. В молодости он был пастором самаритянской общины и славился своими проповедями. Есть отдельный фонд картин художника, который организовал в 1963 году домашнюю выставку своих картин и попал за это на год в СИЗО. С помощью ФРГ выехал туда в 1972 г. Ему первым позволили выставить картину в Освенциме.
В архиве большой фонд репрессированной литературы – материалы писателей, которых преследовали, интервью с ними. Например, фонд Эдельтрауд Экерт (Edeltraud Eckert). Ее арестовали в 1950 году за распространение листовок и дали 25 лет лишения свободы. Ей позволили вести тетрадь, куда она записывала свои стихи. В 1955 г. она погибла – волосы затянуло в станок. Ей было всего 25 лет.
В архиве хранится коллекция самиздата, но она невелика, самиздатом занимается Институт восточной истории в Бремене. Поэтому лучше поддерживать их, чем собирать свою коллекцию. Вообще говоря, немецкий самиздат в сравнении с польским и советским гораздо скромнее. Фонд финансировал создание документационного сайта, где указывается, какая организация какие коллекции имеет. Поддержал выставку самиздата из разных стран.
В архиве хранится много фотографий, их постепенно переводят в слайды. Будет около 1 млн. фото в виде слайдов. Запрос на фото самый большой. В архиве около 9 тысяч фото о внутригерманской границе, более 4 тысяч – о повседневной жизни в ГДР. Хранятся два персональных фонда выдающихся фотографов.
Многие фонды еще не разобраны, чтобы их освоить, нужно 16 лет.
В архиве хранится коллекция плакатов, их около 800. Их присылали в рамках конкурсов плакатов, которые проводились с 2003 года по определенным темам – восстание 1953 г., 25-летие Стены, объединение Германии и др. Коллекция политических плакатов содержит плакаты первых избирательных кампаний после падения Стены.
Архив аудио- и видеозаписей содержит записи телевизионных передач, посвященных осмыслению прошлого, записи проектов и другие записи, которые полезны по этой теме.
Коллекция повседневных вещей и предметов ГДР (обувь, одежда, сумки и т.д.) дает представление о быте в ГДР. Сейчас такие предметы снова производят: такая себе остальгия – тоска по Востоку
В библиотеке собираются книги по той же тематике. В ней хранится коллекция журнала «Тарантул», выпускаемого в ФРГ для жителей ГДР с 1950 по 1962 год, всего 124 выпуска. Коллекция подарена женой главного редактора журнала. Журнал перестали выпускать после установления Стены, т.к. стало трудно его распространять.
Анна Каминская, исполнительный директор Фонда
Фонд был создан 11 лет тому назад. Спустя год после создания возникла волна ностальгии по ГДР. После этого дискуссия о прошлой жизни в ГДР не прекращается. Нам надо информировать, как работала диктатура в ГДР, и какие последствия она имела. Иногда думают, что это региональная проблема, и что этот вопрос не касается ФРГ. Но на самом деле это не так. В ФРГ тоже многие имеют превратное представление о жизни на Востоке во время диктатуры.
Фонд финансируется из бюджета, часть средств была получена за счет бывшего имущества СЕПГ. Ежегодно Фонд поддерживает 150 проектов неправительственных организаций, и 80% из них находятся в ГДР. Все они в широком смысле содействуют образованию, передают знания о прошлом, которые эти организации добыли или освоили.
Мы задаемся вопросом – как передать школьникам ценности и навыки демократического общества? К сожалению, в вопросах образования Германия не является централизированным государством. Если бы все было централизовано, мы бы вместе с архивом Штази пришли бы в Министерство образования и сказали бы, что в школьных курсах нет тем «Объединенная Германия», «Диктатура в ГДР» и т.д., и потребовали бы включения в программу этих тем. А мы вынуждены обращаться к 16 земельным министрам образования и уговаривать их обо всем этом. Надо было еще убедить 20-30 издательств об актуальности этих тем.
Мы сделали выставку с комиксами «Там что-то было» – это ответ тем, кто говорит: «я не заметил, что была диктатура». В ней 20 плакатов, показывающих сюжеты, характерные для диктатуры. Тираж этой выставки 200 экз, и сейчас она переводится «Мемориалом» на русский язык. Вторая выставка, которая оформляется МИДом, – «Прекрасный мир диктатуры».
80% школьников сказали, что, несмотря на то, что в школе у них мало информации о диктатуре в ГДР, они осознают, что ее изучением надо заниматься в рамках школьной программы.
Алина Шпак, зам. директора архива СБУ
Вопрос о том, законодательство ли плохое, т.к. нет доступа к информации, или доступа нет, т.к. законодательство плохое – это вопрос о курице и яйце. Нужно понимать, что между украинским и немецким обществом – большая разница. В Германии все-таки понимают более или менее, что коммунизм – это плохо. А в Украине очень сильны мифы и стереотипы, т.к. общество плохо информировано о политических репрессиях, голодоморах, освободительном движении.
Законодательство трудно изменить, поэтому нужна большая информационная кампания, которая откроет историю Украины. Это должна быть большая комплексная работа. В Украине этим занимаются Министерство образования, Институт национальной памяти, архив СБУ, отдельные учебные заведения. Общественные организации занимаются просветительством, научными исследованиями, проводят информационные кампании.
В 2008 году рабочая группа Министерства образования разработала новые программы для средних школ. Наши оппоненты называют это «ревизией истории», но это необходимо делать. В рабочей группе историки из самых разных учреждений, но они сходятся на том, что тысячи открытых документов требуют пересмотра школьных программ.
Создано три выставки. Одна из них раскрывает историю УПА. В 2008-2009 гг. она побывала во всех областях страны, а также в Литве, Эстонии и Греции. Ее посмотрело более 70 тыс. человек.
Еще один проект – создание музея на базе тюрьмы на ул. Лонского во Львове. Инициатива эта шла от общественности, Т.к. тюрьма была в ведении СБУ, то СБУ откликнулось на эту инициативу и помогает в создании музея. «Тюрьма на Лонского» имеет статус национального музея, при музее создан наблюдательный совет.
Издательская программа осуществляется в сотрудничестве с Институтом национальной памяти и общественными организациями и направлена прежде всего на публикацию рассекреченных архивных материалов. Готовятся также лекции на конкретную тематику – для студентов, школьников и т.д.
Анна Каминская, исполнительный директор Фонда
Мы посетили тюрьму №1 (на Лонского) во Львове. Имели некоторые предрассудки, которые подтвердились, когда нам сказали, что всю нашу группу сфотографируют. Но потом были приятно удивлены тем, какую интересную экскурсию провел молодой сотрудник СБУ.
Герхард Зимон
Вы говорите, что необходим пересмотр изложения истории. В этом плане главную роль играет телевидение. Можете ли Вы его использовать для целей исторического образования?
У нас в Германии по этому поводу был достигнут такой консенсус: все организации, которые занимаются историческим прошлым, историческим образованием, должны иметь в наблюдательных советах телекомпаний своих представителей. Это должны быть известные люди, незаангажированные политически, которые будут следить за тем, чтобы конечные потребители были избавлены от агитации и нагрузочных смыслов в подаче информации.
Алина Шпак
Консенсуса в нашей стране нет, т.к. он отсутствует на глубинном уровне – нет единого понимания историии, нет единой исторической памяти. Есть борьба двух платформ – советской, ностальгирующей по прошлому в СССР и сохранившей советские ложные мифы и стереотипы, и новой, говорящей о политических репрессиях и бесчеловечности тоталитарного советского режима. Поэтому в стране нет единой политики исторической памяти. Нужна правда, и на ее основе мы сможем найти сбалансированную позицию.
Политики используют эту разницу в исторической памяти в своих целях, прежде всего, пользуются незнанием людей.
Одно из главных достижений – привлечение внимания к проблеме исторической памяти на телевидении и вообще в обществе в целом. Пять лет назад это почти никого не интересовало.
khpg.org
В архиве хранятся документы самого Фонда (результаты проектов, отчеты, описания мероприятий, которые проводились) и материалы 12 и 13 созывов бундестага, которые занимались Фондом. Парламент создал и финансировал деятельность двух так называемых анкетных комиссий, которые изучали историю ГДР. Первая функционировала с 1992 по 1998 гг. и занималась сбором материалов по истории ГДР, вторая – думала, как обработать материалы, собранные первой комиссией.
В архиве хранятся также материалы свидетелей эпохи, в частности, диссидентов: фотографии, дневники, документы. Есть отдельные фонды людей, подаривших свои архивные коллекции, например, председателя Совета Фонда Маркуса Эппельмана. В молодости он был пастором самаритянской общины и славился своими проповедями. Есть отдельный фонд картин художника, который организовал в 1963 году домашнюю выставку своих картин и попал за это на год в СИЗО. С помощью ФРГ выехал туда в 1972 г. Ему первым позволили выставить картину в Освенциме.
В архиве большой фонд репрессированной литературы – материалы писателей, которых преследовали, интервью с ними. Например, фонд Эдельтрауд Экерт (Edeltraud Eckert). Ее арестовали в 1950 году за распространение листовок и дали 25 лет лишения свободы. Ей позволили вести тетрадь, куда она записывала свои стихи. В 1955 г. она погибла – волосы затянуло в станок. Ей было всего 25 лет.
В архиве хранится коллекция самиздата, но она невелика, самиздатом занимается Институт восточной истории в Бремене. Поэтому лучше поддерживать их, чем собирать свою коллекцию. Вообще говоря, немецкий самиздат в сравнении с польским и советским гораздо скромнее. Фонд финансировал создание документационного сайта, где указывается, какая организация какие коллекции имеет. Поддержал выставку самиздата из разных стран.
В архиве хранится много фотографий, их постепенно переводят в слайды. Будет около 1 млн. фото в виде слайдов. Запрос на фото самый большой. В архиве около 9 тысяч фото о внутригерманской границе, более 4 тысяч – о повседневной жизни в ГДР. Хранятся два персональных фонда выдающихся фотографов.
Многие фонды еще не разобраны, чтобы их освоить, нужно 16 лет.
В архиве хранится коллекция плакатов, их около 800. Их присылали в рамках конкурсов плакатов, которые проводились с 2003 года по определенным темам – восстание 1953 г., 25-летие Стены, объединение Германии и др. Коллекция политических плакатов содержит плакаты первых избирательных кампаний после падения Стены.
Архив аудио- и видеозаписей содержит записи телевизионных передач, посвященных осмыслению прошлого, записи проектов и другие записи, которые полезны по этой теме.
Коллекция повседневных вещей и предметов ГДР (обувь, одежда, сумки и т.д.) дает представление о быте в ГДР. Сейчас такие предметы снова производят: такая себе остальгия – тоска по Востоку
В библиотеке собираются книги по той же тематике. В ней хранится коллекция журнала «Тарантул», выпускаемого в ФРГ для жителей ГДР с 1950 по 1962 год, всего 124 выпуска. Коллекция подарена женой главного редактора журнала. Журнал перестали выпускать после установления Стены, т.к. стало трудно его распространять.
Анна Каминская, исполнительный директор Фонда
Фонд был создан 11 лет тому назад. Спустя год после создания возникла волна ностальгии по ГДР. После этого дискуссия о прошлой жизни в ГДР не прекращается. Нам надо информировать, как работала диктатура в ГДР, и какие последствия она имела. Иногда думают, что это региональная проблема, и что этот вопрос не касается ФРГ. Но на самом деле это не так. В ФРГ тоже многие имеют превратное представление о жизни на Востоке во время диктатуры.
Фонд финансируется из бюджета, часть средств была получена за счет бывшего имущества СЕПГ. Ежегодно Фонд поддерживает 150 проектов неправительственных организаций, и 80% из них находятся в ГДР. Все они в широком смысле содействуют образованию, передают знания о прошлом, которые эти организации добыли или освоили.
Мы задаемся вопросом – как передать школьникам ценности и навыки демократического общества? К сожалению, в вопросах образования Германия не является централизированным государством. Если бы все было централизовано, мы бы вместе с архивом Штази пришли бы в Министерство образования и сказали бы, что в школьных курсах нет тем «Объединенная Германия», «Диктатура в ГДР» и т.д., и потребовали бы включения в программу этих тем. А мы вынуждены обращаться к 16 земельным министрам образования и уговаривать их обо всем этом. Надо было еще убедить 20-30 издательств об актуальности этих тем.
Мы сделали выставку с комиксами «Там что-то было» – это ответ тем, кто говорит: «я не заметил, что была диктатура». В ней 20 плакатов, показывающих сюжеты, характерные для диктатуры. Тираж этой выставки 200 экз, и сейчас она переводится «Мемориалом» на русский язык. Вторая выставка, которая оформляется МИДом, – «Прекрасный мир диктатуры».
80% школьников сказали, что, несмотря на то, что в школе у них мало информации о диктатуре в ГДР, они осознают, что ее изучением надо заниматься в рамках школьной программы.
Алина Шпак, зам. директора архива СБУ
Вопрос о том, законодательство ли плохое, т.к. нет доступа к информации, или доступа нет, т.к. законодательство плохое – это вопрос о курице и яйце. Нужно понимать, что между украинским и немецким обществом – большая разница. В Германии все-таки понимают более или менее, что коммунизм – это плохо. А в Украине очень сильны мифы и стереотипы, т.к. общество плохо информировано о политических репрессиях, голодоморах, освободительном движении.
Законодательство трудно изменить, поэтому нужна большая информационная кампания, которая откроет историю Украины. Это должна быть большая комплексная работа. В Украине этим занимаются Министерство образования, Институт национальной памяти, архив СБУ, отдельные учебные заведения. Общественные организации занимаются просветительством, научными исследованиями, проводят информационные кампании.
В 2008 году рабочая группа Министерства образования разработала новые программы для средних школ. Наши оппоненты называют это «ревизией истории», но это необходимо делать. В рабочей группе историки из самых разных учреждений, но они сходятся на том, что тысячи открытых документов требуют пересмотра школьных программ.
Создано три выставки. Одна из них раскрывает историю УПА. В 2008-2009 гг. она побывала во всех областях страны, а также в Литве, Эстонии и Греции. Ее посмотрело более 70 тыс. человек.
Еще один проект – создание музея на базе тюрьмы на ул. Лонского во Львове. Инициатива эта шла от общественности, Т.к. тюрьма была в ведении СБУ, то СБУ откликнулось на эту инициативу и помогает в создании музея. «Тюрьма на Лонского» имеет статус национального музея, при музее создан наблюдательный совет.
Издательская программа осуществляется в сотрудничестве с Институтом национальной памяти и общественными организациями и направлена прежде всего на публикацию рассекреченных архивных материалов. Готовятся также лекции на конкретную тематику – для студентов, школьников и т.д.
Анна Каминская, исполнительный директор Фонда
Мы посетили тюрьму №1 (на Лонского) во Львове. Имели некоторые предрассудки, которые подтвердились, когда нам сказали, что всю нашу группу сфотографируют. Но потом были приятно удивлены тем, какую интересную экскурсию провел молодой сотрудник СБУ.
Герхард Зимон
Вы говорите, что необходим пересмотр изложения истории. В этом плане главную роль играет телевидение. Можете ли Вы его использовать для целей исторического образования?
У нас в Германии по этому поводу был достигнут такой консенсус: все организации, которые занимаются историческим прошлым, историческим образованием, должны иметь в наблюдательных советах телекомпаний своих представителей. Это должны быть известные люди, незаангажированные политически, которые будут следить за тем, чтобы конечные потребители были избавлены от агитации и нагрузочных смыслов в подаче информации.
Алина Шпак
Консенсуса в нашей стране нет, т.к. он отсутствует на глубинном уровне – нет единого понимания историии, нет единой исторической памяти. Есть борьба двух платформ – советской, ностальгирующей по прошлому в СССР и сохранившей советские ложные мифы и стереотипы, и новой, говорящей о политических репрессиях и бесчеловечности тоталитарного советского режима. Поэтому в стране нет единой политики исторической памяти. Нужна правда, и на ее основе мы сможем найти сбалансированную позицию.
Политики используют эту разницу в исторической памяти в своих целях, прежде всего, пользуются незнанием людей.
Одно из главных достижений – привлечение внимания к проблеме исторической памяти на телевидении и вообще в обществе в целом. Пять лет назад это почти никого не интересовало.
khpg.org
Неонацисти з усієї Європи приїдуть в Україну
Україна стане базою ультраправого тероризму?
Неонацисти з усієї Європи приїдуть в Україну. Останні мають намір відвідати «Фестиваль німецько-слов’янського братства» 27-го лютого у Києві, організований ультраправими. У заході приймуть участь гурти «9 Вал» (Україна), «Сокира Перуна» (Україна), “Anti-system” (Росія), “Moshpit” (Німеччина) та інші. В анонсі заходу (www.reactor.org.ua) вказано виступ «пропагандиста з Росії», тобто захід супроводжуватиметься публічними закликами до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Неонацисти скористаються недосконалістю українського законодавства та бездіяльністю з боку влади. Ціною цього стануть безлади, провокації та напади на українських громадян. Наша держава буде дискредитована у Європі як оазис толерантності до нацизму. Це дозволить міжнародним терористичним групам розглядати її в якості бази для виготовлення продукції та притулку для кримінальних злочинців.
Не має сумнівів у тому, що концерт є нацистським. „Натхненням” для творчості виступають людиноненависницькі ідеї тоталітаризму, расизму і культу насильства. В Україні, на відміну від Європи, організація неонацистського концерту ніколи не призводила до настання кримінальної відповідальності.
Публічний виступ груп є підставою для порушення кримінальних справ за рядом статей Кримінального кодексу України. Красномовними є тексти пісень колективів „Сокира Перуна” і „9 Вал”:
В нас є потреба звеличення нації
В нас є потреба знищення жидів
(9 Вал «Наша потреба»)
– Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження (ч. 2 ст. 442)
Выжжем под корень лицо демократии,
Настанет эпоха правых идей
(9 Вал «Наша сила»)
– Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ч. 2 ст. 109)
Чорні рила страшні, та боятись не слід
Влаштуй криваву баню, дай окупантам бій
(9 Вал «Хуліган-патріот»)
– Публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами (ч. 1 ст. 258-2)
Брудні мавпи топчать нашу землю
Жидо-масони продовжують господарювать
(9 Вал «Віра в перемогу»)
– Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, вчинені організованою групою осіб (ч. 3 ст. 161)
White Power Skinheads
В бій за білу расу!
White Power Skinheads,
Відстоїмо свої арійські права!
(Сокира Перуна «WP Skinheads»)
– Публічні заклики до погромів, що загрожують громадському порядку, а також виготовлення матеріалів такого змісту (ч. 1 ст. 295)
Павутина неправди оточує світ –
Сіонистична брехня!
Бездоказний наклеп зробив з тебе вівцю,
Іграшку в жидівських руках!
(Сокира Перуна «Шість мільйонів слів брехні»)
– заперечення факту Голокосту, що засуджується Резолюціями Генеральної асамблеї ООН № 60/7 від 21.11.2005.
Залізний орел, чорне свастя –
Це символ волі й боротьби,
Арійська відповідь загрозі,
Перуна знак нам крізь віки!
Вкаже шлях свастика!
(Сокира Перуна «В ім’я справедливості»)
– романтизація естетики Третього рейху
До того ж на територію України безперешкодно буде ввезено з метою збуту значну кількість музичних і літературних творів, які пропагують культ насильства і расову дискримінацію. Це являє собою окремий злочин (ч. 1 ст. 300 ККУ). Скупчення сотень праворадикалів викликає небезпеку вчинення інших тяжких злочинів.
Логотипи обох вищенаведених гуртів стилізовані під свастику. Щоб переконатись у тому, що слова пісень для груп не лише лірика, а цілком конкретна декларація про наміри слід звернути увагу на той факт, що незмінний барабанщик гурту „Сокира Перуна” – Дмитро „Демьян” Волков – відбув свого часу покарання у вигляді позбавлення волі за погром Центральної Синагоги Бродського (www.cn.com.ua)
Концерт буде використано для посилення зв’язків між українськими нацистами та міжнародними терористичними структурами, такими як „Blood and Honour”. Також будуть присутні активісти російських організацій „Русский Образ” та „Сопротивление”. Ці легальні організації, пов’язані з депутатами Держдуми, підтримують терористів і серійних убивць, які пишаються скоєним і відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Серед їхніх „підзахисних” – Нікіта Тіхонов, засуджений за вбивство адвоката Станіслава Маркелова, і Нікола Корольов, який організував безліч терактів від імені групи СПАС, зокрема вибух на Черкізовському ринку. Н. Корольов також відомий як ідеолог російського нацизму, автор книги „Біблія скінхеда. Новий завіт. 2008” і вокаліст гурту „Біла Імперія”. Підтримка цих засуджених дає підстави стверджувати, що легальні організації фінансують озброєнні загони, що діють на території РФ. На їх совісті убивства антифашистів, іноземців, вибухи у публічних місцях.
Українські ультраправі не приховують свого наслідування „подвигам” колег. Тому вже сьогодні здійснюються збройні напади на антифашистів, а також підпали майна, що належить іноземцям (www.reactor.org.ua). Проводячи концерт, нацисти перевіряють суспільство на терпимість до нацизму.
Незважаючи на те, що анонс близько місяця знаходиться у відкритому доступі, влада не доклала жодних зусиль щодо заборони заходу. Якщо українська влада не завадить концерту, то це засвідчить, що вона не вбачає загрози від зростання неонацизму. Відповідальність за масові порушення конституційних прав та провокації буде покладено на МВС, СБУ та інші органи влади.
Афіша концерту; логотипи гуртів „Сокира Перуна” та „9 Вал”
Заява Правозахисного фонду ім. Р. І. Марочкіної
стосовно міжнародного нацистського концерту,
проведення якого заплановано у Києві 27 лютого.
khpg.org
Неонацисти з усієї Європи приїдуть в Україну. Останні мають намір відвідати «Фестиваль німецько-слов’янського братства» 27-го лютого у Києві, організований ультраправими. У заході приймуть участь гурти «9 Вал» (Україна), «Сокира Перуна» (Україна), “Anti-system” (Росія), “Moshpit” (Німеччина) та інші. В анонсі заходу (www.reactor.org.ua) вказано виступ «пропагандиста з Росії», тобто захід супроводжуватиметься публічними закликами до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Неонацисти скористаються недосконалістю українського законодавства та бездіяльністю з боку влади. Ціною цього стануть безлади, провокації та напади на українських громадян. Наша держава буде дискредитована у Європі як оазис толерантності до нацизму. Це дозволить міжнародним терористичним групам розглядати її в якості бази для виготовлення продукції та притулку для кримінальних злочинців.
Не має сумнівів у тому, що концерт є нацистським. „Натхненням” для творчості виступають людиноненависницькі ідеї тоталітаризму, расизму і культу насильства. В Україні, на відміну від Європи, організація неонацистського концерту ніколи не призводила до настання кримінальної відповідальності.
Публічний виступ груп є підставою для порушення кримінальних справ за рядом статей Кримінального кодексу України. Красномовними є тексти пісень колективів „Сокира Перуна” і „9 Вал”:
В нас є потреба звеличення нації
В нас є потреба знищення жидів
(9 Вал «Наша потреба»)
– Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження (ч. 2 ст. 442)
Выжжем под корень лицо демократии,
Настанет эпоха правых идей
(9 Вал «Наша сила»)
– Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ч. 2 ст. 109)
Чорні рила страшні, та боятись не слід
Влаштуй криваву баню, дай окупантам бій
(9 Вал «Хуліган-патріот»)
– Публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами (ч. 1 ст. 258-2)
Брудні мавпи топчать нашу землю
Жидо-масони продовжують господарювать
(9 Вал «Віра в перемогу»)
– Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, вчинені організованою групою осіб (ч. 3 ст. 161)
White Power Skinheads
В бій за білу расу!
White Power Skinheads,
Відстоїмо свої арійські права!
(Сокира Перуна «WP Skinheads»)
– Публічні заклики до погромів, що загрожують громадському порядку, а також виготовлення матеріалів такого змісту (ч. 1 ст. 295)
Павутина неправди оточує світ –
Сіонистична брехня!
Бездоказний наклеп зробив з тебе вівцю,
Іграшку в жидівських руках!
(Сокира Перуна «Шість мільйонів слів брехні»)
– заперечення факту Голокосту, що засуджується Резолюціями Генеральної асамблеї ООН № 60/7 від 21.11.2005.
Залізний орел, чорне свастя –
Це символ волі й боротьби,
Арійська відповідь загрозі,
Перуна знак нам крізь віки!
Вкаже шлях свастика!
(Сокира Перуна «В ім’я справедливості»)
– романтизація естетики Третього рейху
До того ж на територію України безперешкодно буде ввезено з метою збуту значну кількість музичних і літературних творів, які пропагують культ насильства і расову дискримінацію. Це являє собою окремий злочин (ч. 1 ст. 300 ККУ). Скупчення сотень праворадикалів викликає небезпеку вчинення інших тяжких злочинів.
Логотипи обох вищенаведених гуртів стилізовані під свастику. Щоб переконатись у тому, що слова пісень для груп не лише лірика, а цілком конкретна декларація про наміри слід звернути увагу на той факт, що незмінний барабанщик гурту „Сокира Перуна” – Дмитро „Демьян” Волков – відбув свого часу покарання у вигляді позбавлення волі за погром Центральної Синагоги Бродського (www.cn.com.ua)
Концерт буде використано для посилення зв’язків між українськими нацистами та міжнародними терористичними структурами, такими як „Blood and Honour”. Також будуть присутні активісти російських організацій „Русский Образ” та „Сопротивление”. Ці легальні організації, пов’язані з депутатами Держдуми, підтримують терористів і серійних убивць, які пишаються скоєним і відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Серед їхніх „підзахисних” – Нікіта Тіхонов, засуджений за вбивство адвоката Станіслава Маркелова, і Нікола Корольов, який організував безліч терактів від імені групи СПАС, зокрема вибух на Черкізовському ринку. Н. Корольов також відомий як ідеолог російського нацизму, автор книги „Біблія скінхеда. Новий завіт. 2008” і вокаліст гурту „Біла Імперія”. Підтримка цих засуджених дає підстави стверджувати, що легальні організації фінансують озброєнні загони, що діють на території РФ. На їх совісті убивства антифашистів, іноземців, вибухи у публічних місцях.
Українські ультраправі не приховують свого наслідування „подвигам” колег. Тому вже сьогодні здійснюються збройні напади на антифашистів, а також підпали майна, що належить іноземцям (www.reactor.org.ua). Проводячи концерт, нацисти перевіряють суспільство на терпимість до нацизму.
Незважаючи на те, що анонс близько місяця знаходиться у відкритому доступі, влада не доклала жодних зусиль щодо заборони заходу. Якщо українська влада не завадить концерту, то це засвідчить, що вона не вбачає загрози від зростання неонацизму. Відповідальність за масові порушення конституційних прав та провокації буде покладено на МВС, СБУ та інші органи влади.
Афіша концерту; логотипи гуртів „Сокира Перуна” та „9 Вал”
Заява Правозахисного фонду ім. Р. І. Марочкіної
стосовно міжнародного нацистського концерту,
проведення якого заплановано у Києві 27 лютого.
khpg.org
Хорватія скасувала візи для короткострокових поїздок українців із квітня до листопада
Хорватія ввела безвізовий режим короткострокових поїздок українців на період з 1 квітня до 1 листопада.
Про це сказано в повідомленні прес-служби Міністерства закордонних справ.
25 лютого уряд Хорватії ухвалив рішення про тимчасове призупинення візового режиму для громадян України, Казахстану та Росії на період літнього туристичного сезону.
Таким чином, громадяни цих держав можуть відвідувати Хорватію на строк до 90 днів без візи, для поїздки потрібно лише дійсний закордонний паспорт.
Як повідомляло агентство, Хорватія розраховує на збільшення на 10-15% щорічно кількості українських туристів у зв'язку з тимчасовим скасуванням віз для громадян України на період літнього туристичного сезону.
un.ua
Про це сказано в повідомленні прес-служби Міністерства закордонних справ.
25 лютого уряд Хорватії ухвалив рішення про тимчасове призупинення візового режиму для громадян України, Казахстану та Росії на період літнього туристичного сезону.
Таким чином, громадяни цих держав можуть відвідувати Хорватію на строк до 90 днів без візи, для поїздки потрібно лише дійсний закордонний паспорт.
Як повідомляло агентство, Хорватія розраховує на збільшення на 10-15% щорічно кількості українських туристів у зв'язку з тимчасовим скасуванням віз для громадян України на період літнього туристичного сезону.
un.ua
Хто і нащо прибрав з сайту Президента розділ про Голодомор
Це сталося вчора, 25.02.10, в день інавгурації нового Президента України Віктора Януковича. Хто, чому і для чого це зробив - суспільство має право знати.
Тому:
Адміністрація Президента України
01220, Київ, вул.Банкова 11
На підставі ст.34, 40 Конституції України,
Закону України "Про інформацію", Закону України "Про звернення громадян",
Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу)",
ст.10 Європейської конвенції з прав людини
26 лютого 2010р.
№7/10/2-01
Шановні пані та панове,
Прошу Вас надати мені письмову інформацію стосовно причин зникнення 25.02.2010, в день інавгурації Президента України В.Януковича, з офіційного сайту Президента України розділу (знаходився за адресою http://www.president.gov.ua/content/golodomor_75.html), присвяченого пам'яти жертв Голодомору в Україні, зокрема – ким і на яких підставах, з яких міркувань було прийнято відповідне рішення.
Інформацію прошу надати на наведену адресу відповідно до закону. Запевняю, що Вашу реакцію буде негайно широко висвітлено в мережі Інтернет, у середовищі громадських та правозахисних організацій.
Заздалегідь вдячний за увагу до цього запита та відповідь.
З повагою,
Олександр Северин, к.ю.н.
радник ВГО Альянс "Майдан"
maidan.org.ua
Тому:
Адміністрація Президента України
01220, Київ, вул.Банкова 11
На підставі ст.34, 40 Конституції України,
Закону України "Про інформацію", Закону України "Про звернення громадян",
Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу)",
ст.10 Європейської конвенції з прав людини
26 лютого 2010р.
№7/10/2-01
Шановні пані та панове,
Прошу Вас надати мені письмову інформацію стосовно причин зникнення 25.02.2010, в день інавгурації Президента України В.Януковича, з офіційного сайту Президента України розділу (знаходився за адресою http://www.president.gov.ua/content/golodomor_75.html), присвяченого пам'яти жертв Голодомору в Україні, зокрема – ким і на яких підставах, з яких міркувань було прийнято відповідне рішення.
Інформацію прошу надати на наведену адресу відповідно до закону. Запевняю, що Вашу реакцію буде негайно широко висвітлено в мережі Інтернет, у середовищі громадських та правозахисних організацій.
Заздалегідь вдячний за увагу до цього запита та відповідь.
З повагою,
Олександр Северин, к.ю.н.
радник ВГО Альянс "Майдан"
maidan.org.ua
25 February, 2010
УКРАЇНІ ДОЗВОЛИЛИ ПРОСИТИСЯ В ЄС
Європарламент закріпив за Україною право на заявку на членство в Євросоюзі.
Відповідний пункт міститься в резолюції, яку проголосували в четвер у Європарламенті, повідомляє "Інтерфакс-Україна".
"Оскільки Україна є європейською державою, і відповідно до статті 49 угоди про ЄС, може запросити про членство в ЄС, як усі європейські країни, що сповідують принципи свободи, демократії, поваги прав людини та основ свобод, а також верховенства права", - йдеться у пункті Б документа.
Крім того, цим же документом Європарламент звертається до ради ЄС надати Єврокомісії мандат для розробки дорожньої карти безвізового режиму для України.
"Існуюча угода про спрощення візового режиму має бути переглянута з довгостроковою перспективою", - йдеться в проекті документа.
"І закликати раду ЄС надати Єврокомісії мандат переглянути цю угоду з українською владою з метою працювати над дорожньою картою безвізових поїздок для України, включаючи середньострокову мету скасувати існуючу плату за візу", - додається в ньому.
pravda.com.ua
Відповідний пункт міститься в резолюції, яку проголосували в четвер у Європарламенті, повідомляє "Інтерфакс-Україна".
"Оскільки Україна є європейською державою, і відповідно до статті 49 угоди про ЄС, може запросити про членство в ЄС, як усі європейські країни, що сповідують принципи свободи, демократії, поваги прав людини та основ свобод, а також верховенства права", - йдеться у пункті Б документа.
Крім того, цим же документом Європарламент звертається до ради ЄС надати Єврокомісії мандат для розробки дорожньої карти безвізового режиму для України.
"Існуюча угода про спрощення візового режиму має бути переглянута з довгостроковою перспективою", - йдеться в проекті документа.
"І закликати раду ЄС надати Єврокомісії мандат переглянути цю угоду з українською владою з метою працювати над дорожньою картою безвізових поїздок для України, включаючи середньострокову мету скасувати існуючу плату за візу", - додається в ньому.
pravda.com.ua
24 February, 2010
Ісландія наблизилася до членства в Євросоюзі
Єврокомісія в середу висловилася за початок переговорів з Ісландією про приєднання до Європейського союзу. Дипломати не виключають, що вже 2012-го року ця північноєвропейська країна може стати членом ЄС.
Єврокомісія зробила стартовий постріл, але остаточне рішення про початок переговорів про вступ Ісландії до ЄС лежить у руках 27 членів Євросоюзу. Рада міністрів ЄС має таке рішення підтримати одностайно, аби воно набуло чинності й можна було розпочати переговори з цією північноєвропейською острівною державою, населення якої складає 320 тисяч осіб.
Суперечка навколо відшкодування
Як зауважують оглядачі, проблеми можна очікувати хіба що з боку Великобританії та Нідерландів. Причина - суперечка навколо питання про відшкодування збитків британських та нідерландських вкладників, які доручили свої гроші ісландському банку Icesave, що зазнав банкрутства внаслідок світової фінансової кризи. Йдеться про три з половиною мільярди євро.
Питання відшкодування винесене на референдум після того, як президент Ісландії відмовився торік підписати відповідний закон про виплату компенсацій. Британці та нідерландці нещодавно зробили уряду в Рейк'явіку нову пропозицію, яка має зробити зайвою проведення референдуму. Згідно з опитуваннями, більшість ісландців проти виплати відшкодування.
Оптимістичні прогнози
За словами комісара ЄС з питання розширення Стефана Фюле, ця двостороння проблема не мала впливу на рішення стосовно готовності Ісландії до переговорів про членство. «Розширення Євросоюзу тепер має не тільки південно-східний напрямок, але ще й північноєвропейський», - заявив Фюле. У Єврокомісії наголошують, Ісландія добре підготовлена до початку переговорів про вступ, аби виконати всі критерії у більшості сфер.
Під час фінансової кризи Ісландія опинилася на межі державного банкрутства і тому після багаторічних вагань у липні 2009-го року подала заявку на вступ до Європейського союз, а пізніше й до єврозони. Досі найбільшим бар'єром на цьому шляху було рибальство, оскільки Ісландія побоюється втратити свої переваги на світовому ринку. Завдяки величезній кількості риби біля її берегів ця карликова держава належить до 14 найбільших у світі рибальських націй. Жодна країна ЄС у цьому списку не значиться.
Членство вже 2012-2013 року?
Натомість членство в Євросоюзі могло б допомогти Рейк'явіку стабілізувати його фінансовий сектор. Дипломати не виключають, що Ісландія вже 2012 або 2013 року зможе приєднатися до ЄС. Починаючи від 1973-го року, ця країна має з Європейським союзом вільну економічну зону, а з 1994-го є частиною європейського економічного простору. 2000-го року Ісландія приєдналася до безвізового шенгенського простору.
Володимир Медяний/Христина Ніколайчук/dpa/Reuters | dw-world.de
Єврокомісія зробила стартовий постріл, але остаточне рішення про початок переговорів про вступ Ісландії до ЄС лежить у руках 27 членів Євросоюзу. Рада міністрів ЄС має таке рішення підтримати одностайно, аби воно набуло чинності й можна було розпочати переговори з цією північноєвропейською острівною державою, населення якої складає 320 тисяч осіб.
Суперечка навколо відшкодування
Як зауважують оглядачі, проблеми можна очікувати хіба що з боку Великобританії та Нідерландів. Причина - суперечка навколо питання про відшкодування збитків британських та нідерландських вкладників, які доручили свої гроші ісландському банку Icesave, що зазнав банкрутства внаслідок світової фінансової кризи. Йдеться про три з половиною мільярди євро.
Питання відшкодування винесене на референдум після того, як президент Ісландії відмовився торік підписати відповідний закон про виплату компенсацій. Британці та нідерландці нещодавно зробили уряду в Рейк'явіку нову пропозицію, яка має зробити зайвою проведення референдуму. Згідно з опитуваннями, більшість ісландців проти виплати відшкодування.
Оптимістичні прогнози
За словами комісара ЄС з питання розширення Стефана Фюле, ця двостороння проблема не мала впливу на рішення стосовно готовності Ісландії до переговорів про членство. «Розширення Євросоюзу тепер має не тільки південно-східний напрямок, але ще й північноєвропейський», - заявив Фюле. У Єврокомісії наголошують, Ісландія добре підготовлена до початку переговорів про вступ, аби виконати всі критерії у більшості сфер.
Під час фінансової кризи Ісландія опинилася на межі державного банкрутства і тому після багаторічних вагань у липні 2009-го року подала заявку на вступ до Європейського союз, а пізніше й до єврозони. Досі найбільшим бар'єром на цьому шляху було рибальство, оскільки Ісландія побоюється втратити свої переваги на світовому ринку. Завдяки величезній кількості риби біля її берегів ця карликова держава належить до 14 найбільших у світі рибальських націй. Жодна країна ЄС у цьому списку не значиться.
Членство вже 2012-2013 року?
Натомість членство в Євросоюзі могло б допомогти Рейк'явіку стабілізувати його фінансовий сектор. Дипломати не виключають, що Ісландія вже 2012 або 2013 року зможе приєднатися до ЄС. Починаючи від 1973-го року, ця країна має з Європейським союзом вільну економічну зону, а з 1994-го є частиною європейського економічного простору. 2000-го року Ісландія приєдналася до безвізового шенгенського простору.
Володимир Медяний/Христина Ніколайчук/dpa/Reuters | dw-world.de
ООН звинуватила Австралію в порушенні прав аборигенів
Заборона на порнографію і вживання міцних спиртних напоїв для аборигенів Австралії порушує права нечисленного корінного населення Зеленого континенту.
Про це йдеться у спеціальній доповіді експерта ООН Джеймса Анайа.
"Заходи призначені виключно для корінних жителів і порушують їхні права і свободи. Вони применшують права членів спільноти аборигенів на самовизначення і можливість самостійно приймати рішення з питань управління цим співтовариством", - вказується в документі.
Анайа є спеціальним доповідачем ООН з питання про становище в галузі прав людини та основних свобод корінних народів. У серпні минулого року він побував в Австралії. За результатами своєї поїздки Анайа підготував доповідь, яку буде оприлюднено наступного тижня.
У 2007 році уряд Австралії скасував введений раніше закон про расову дискримінацію, згідно з яким аборигени "зрівнювалися" в правах з європейцями, які заселили материк.
У своїй заяві Анайа також зазначив, що дані заходи є "несумісними" із міжнародними зобов'язаннями країни з дотримання прав людини і ніяк не позначилися на якісному поліпшенню життя корінного населення континенту.
"Хіба заборона на вживання алкоголю якось скоротила попит на нього?!", - Додав спецдоповідач.
Аборигени складають меншість у населенні Австралії - приблизно 2%, і саме ця частина населення країни вважається найбільш незахищеною у соціальному плані.
Вони живуть у середньому на 17 років менше, ніж інші громадяни країни, причому часто через виліковні або через захворювання, які не вважаються у даний час смертельними, таких як діабет або запалення легенів.
У лютому 2008 року прем'єр-міністр Австралії Кевін Радд перепросив корінне населення країни за "найглибші біди і образи", нанесені політикою минулих років.
korespondent.net
Про це йдеться у спеціальній доповіді експерта ООН Джеймса Анайа.
"Заходи призначені виключно для корінних жителів і порушують їхні права і свободи. Вони применшують права членів спільноти аборигенів на самовизначення і можливість самостійно приймати рішення з питань управління цим співтовариством", - вказується в документі.
Анайа є спеціальним доповідачем ООН з питання про становище в галузі прав людини та основних свобод корінних народів. У серпні минулого року він побував в Австралії. За результатами своєї поїздки Анайа підготував доповідь, яку буде оприлюднено наступного тижня.
У 2007 році уряд Австралії скасував введений раніше закон про расову дискримінацію, згідно з яким аборигени "зрівнювалися" в правах з європейцями, які заселили материк.
У своїй заяві Анайа також зазначив, що дані заходи є "несумісними" із міжнародними зобов'язаннями країни з дотримання прав людини і ніяк не позначилися на якісному поліпшенню життя корінного населення континенту.
"Хіба заборона на вживання алкоголю якось скоротила попит на нього?!", - Додав спецдоповідач.
Аборигени складають меншість у населенні Австралії - приблизно 2%, і саме ця частина населення країни вважається найбільш незахищеною у соціальному плані.
Вони живуть у середньому на 17 років менше, ніж інші громадяни країни, причому часто через виліковні або через захворювання, які не вважаються у даний час смертельними, таких як діабет або запалення легенів.
У лютому 2008 року прем'єр-міністр Австралії Кевін Радд перепросив корінне населення країни за "найглибші біди і образи", нанесені політикою минулих років.
korespondent.net
У Чехії взялися за надмірно високі зарплати менеджерів
Чеський кабінет міністрів вирішив нормалізувати заробітки провідних керівників державних підприємств. Сотням адміністраторів доведеться або підписати нові угоди, або піти з посади.
Зміни, що їх запровадила чеська влада, стосуватимуться й генерального директора компанії ЧЕЗ (монопольний постачальник електроенергії) Мартіна Романа, який вважається найліпше оплаченим державним службовцем. Його місячна платня сягає майже півмільйона крон. Для порівняння - пересічна платня в Чехії становить двадцять п’ять тисяч.
Не набагато менше «заробляють» і керівники «Чеських аероліній», «Летовища «Прага» та інших тридцятьох підприємств, в яких держава є стовідсотковим або неповним власником. Нові угоди, орієнтовані на західні – скромніші – стандарти, чекають також на членів наглядових рад, чия платня не регулюється штатним розкладом і сягає двох мільйонів крон річно.
«Адміністратор, який не погодиться з такими стандартами, мусить звільнитися», – заявив міністр фінансів Едуард Янота. Директор «Чеських залізниць» Петр Жалуда погоджується, але зауважує, що ані його платня, ані платня залізничних апаратників не є перебільшеною. Шеф компанії ЧЕЗ Мартін Роман коментувати «зарплатний землетрус» відмовився.
Автор: Микола Шатилов Редактор: Володимир Медяний | dw-world.de
Зміни, що їх запровадила чеська влада, стосуватимуться й генерального директора компанії ЧЕЗ (монопольний постачальник електроенергії) Мартіна Романа, який вважається найліпше оплаченим державним службовцем. Його місячна платня сягає майже півмільйона крон. Для порівняння - пересічна платня в Чехії становить двадцять п’ять тисяч.
Не набагато менше «заробляють» і керівники «Чеських аероліній», «Летовища «Прага» та інших тридцятьох підприємств, в яких держава є стовідсотковим або неповним власником. Нові угоди, орієнтовані на західні – скромніші – стандарти, чекають також на членів наглядових рад, чия платня не регулюється штатним розкладом і сягає двох мільйонів крон річно.
«Адміністратор, який не погодиться з такими стандартами, мусить звільнитися», – заявив міністр фінансів Едуард Янота. Директор «Чеських залізниць» Петр Жалуда погоджується, але зауважує, що ані його платня, ані платня залізничних апаратників не є перебільшеною. Шеф компанії ЧЕЗ Мартін Роман коментувати «зарплатний землетрус» відмовився.
Автор: Микола Шатилов Редактор: Володимир Медяний | dw-world.de
23 February, 2010
В УНП вважають «Свободу» провокаторами
Член політради ВО «Свобода» Ірина Фаріон у День захисту мови вчинила свідому провокацію проти української мови і при цьому грубо порушила закон та принижувала дітей.
Таку думку озвучив член Правління Української народної партії, правозахисник Степан ХМАРА.
«Цією провокацією вже скористалися вороги української мови та української державності і практично весь україномовний, а ще більше російськомовний сегмент Інтернету забитий статтями про приниження маленьких дітей у Львові», - зазначив представник УНП.
Політик підкреслив, «що справжній націоналіст та український патріот, і зрештою просто вихована людина, ніколи б не дозволила собі у грубій формі ображати маленьких беззахисних дітей».
«Діти у такому віці ще не вміють захищатися, вони не вміють лицемірити і брехати на відміну від окремих політиків-провокаторів», - сказав Степан ХМАРА.
Представник УНП висловив сподівання, що «українці прихильники «Свободи» або щось зроблять для того, щоб очистити партію від тих, хто зневажає малих дітей і своїми діями кидає тінь на всі національно-патріотичні сили, або ж знайдуть собі іншу альтернативу».
«Сьогодні Ірина Фаріон зневажливо образила малу дитину, щоб створити «вдалий інформаційний привід» для всіх шовіністів в Україні та поза її межами, а нещодавно інший провідний політик ВО «Свобода» – Богдан Бенюк – зіграв роль «боягуза-українця» у пропагандистському російському фільмі «Кандагар», зневажаючи націю, яку ніби то захищає», - зауважив представник УНП.
Саме за такими діями, на думку політика, виборець та рядові партійці і повинні оцінювати політиків.
«Сподіваюся, що дії Ірини Фаріон отримають не тільки політичну, але і юридичну оцінку, а діяльність інших представників ВО «Свобода» будуть оцінювати більш критично», - резюмував він.
Нагадаємо, що 19 лютого у День захисту мови депутат Львівської обласної ради від ВО «Свобода» Ірина Фаріон провела у дитячому садку № 67 м. Львова «урок грамотності», під час якого у грубій формі відчитала малюків за те, що ті неправильно назвали свої імена. При цьому, філолог за освітою, кілька разів вжила русизм «медведик» замість українського «ведмедика».
Українська народна партія 01601, м. Київ, вул. Пушкінська, 28 а тел./факс: (044) 234 59 17, 234 05 68 analit@unp.ua, www.unp.ua прес-служба
Таку думку озвучив член Правління Української народної партії, правозахисник Степан ХМАРА.
«Цією провокацією вже скористалися вороги української мови та української державності і практично весь україномовний, а ще більше російськомовний сегмент Інтернету забитий статтями про приниження маленьких дітей у Львові», - зазначив представник УНП.
Політик підкреслив, «що справжній націоналіст та український патріот, і зрештою просто вихована людина, ніколи б не дозволила собі у грубій формі ображати маленьких беззахисних дітей».
«Діти у такому віці ще не вміють захищатися, вони не вміють лицемірити і брехати на відміну від окремих політиків-провокаторів», - сказав Степан ХМАРА.
Представник УНП висловив сподівання, що «українці прихильники «Свободи» або щось зроблять для того, щоб очистити партію від тих, хто зневажає малих дітей і своїми діями кидає тінь на всі національно-патріотичні сили, або ж знайдуть собі іншу альтернативу».
«Сьогодні Ірина Фаріон зневажливо образила малу дитину, щоб створити «вдалий інформаційний привід» для всіх шовіністів в Україні та поза її межами, а нещодавно інший провідний політик ВО «Свобода» – Богдан Бенюк – зіграв роль «боягуза-українця» у пропагандистському російському фільмі «Кандагар», зневажаючи націю, яку ніби то захищає», - зауважив представник УНП.
Саме за такими діями, на думку політика, виборець та рядові партійці і повинні оцінювати політиків.
«Сподіваюся, що дії Ірини Фаріон отримають не тільки політичну, але і юридичну оцінку, а діяльність інших представників ВО «Свобода» будуть оцінювати більш критично», - резюмував він.
Нагадаємо, що 19 лютого у День захисту мови депутат Львівської обласної ради від ВО «Свобода» Ірина Фаріон провела у дитячому садку № 67 м. Львова «урок грамотності», під час якого у грубій формі відчитала малюків за те, що ті неправильно назвали свої імена. При цьому, філолог за освітою, кілька разів вжила русизм «медведик» замість українського «ведмедика».
Українська народна партія 01601, м. Київ, вул. Пушкінська, 28 а тел./факс: (044) 234 59 17, 234 05 68 analit@unp.ua, www.unp.ua прес-служба
22 February, 2010
Саакашвілі: Від успіхів НАТО в Афганістані залежить майбутнє Грузії
Президент Грузії Михайло Саакашвілі вважає, що від успіхів НАТО в Афганістані залежить не тільки доля самого Афганістану, всього світу і країн сил коаліції, але і доля його країни.
"Від того, наскільки будуть успішними наші союзники, залежить і майбутнє Грузії і благополуччя грузинського народу", заявив грузинський лідер у понеділок, 22 лютого, під час зустрічі зі спецпредставником США по Афганістану і Пакистану Річардом Холбруком, який перебуває з офіційним візитом у Тбілісі.
Саакашвілі також зауважив, що грузинські військовослужбовці, які вирушають до Афганістану "є професіоналами" і їдуть до Афганістану добровільно і "добре знають, на що йдуть". "Вони там виконуватимуть не тільки загальну місію, а служитимуть і грузинській патріотичній справі", - заявив президент.
У свою чергу спецпредставник США після відвідування Національного військового навчального центру в Крцанісі позитивно оцінив підготовку грузинських військових. Він подякував президентові Грузії і грузинському народу від імені США, американського народу і всього світу за рішення скерувати до Афганістану додаткові військові сили.
Нагадаємо, в січні президент Грузії запропонував США використовувати територію своєї країни як плацдарм для ударів НАТО по силах радикального руху Талібан в Афганістані.
Як повідомлялося, у листопаді минулого року 173 грузинських військовослужбовців вирушили до Афганістану з миротворчою місією у складі міжнародних сил сприяння безпеці. Друга частина контингенту прибуде до Афганістану навесні 2010 року.
korespondent.net
"Від того, наскільки будуть успішними наші союзники, залежить і майбутнє Грузії і благополуччя грузинського народу", заявив грузинський лідер у понеділок, 22 лютого, під час зустрічі зі спецпредставником США по Афганістану і Пакистану Річардом Холбруком, який перебуває з офіційним візитом у Тбілісі.
Саакашвілі також зауважив, що грузинські військовослужбовці, які вирушають до Афганістану "є професіоналами" і їдуть до Афганістану добровільно і "добре знають, на що йдуть". "Вони там виконуватимуть не тільки загальну місію, а служитимуть і грузинській патріотичній справі", - заявив президент.
У свою чергу спецпредставник США після відвідування Національного військового навчального центру в Крцанісі позитивно оцінив підготовку грузинських військових. Він подякував президентові Грузії і грузинському народу від імені США, американського народу і всього світу за рішення скерувати до Афганістану додаткові військові сили.
Нагадаємо, в січні президент Грузії запропонував США використовувати територію своєї країни як плацдарм для ударів НАТО по силах радикального руху Талібан в Афганістані.
Як повідомлялося, у листопаді минулого року 173 грузинських військовослужбовців вирушили до Афганістану з миротворчою місією у складі міжнародних сил сприяння безпеці. Друга частина контингенту прибуде до Афганістану навесні 2010 року.
korespondent.net
19 February, 2010
Масони вирішили боротися з засиллям церкви в Європі
Французькі масони мають намір розгорнути кампанію проти зростаючого впливу церковних організацій у структурах Євросоюзу.
Для цього "вільні каменярі" планують відкрити представництво в Брюсселі. Про це повідомив колишній Великий магістр масонської ложі Великий Схід Франції Жан-Мішель Кійярде.
"Масонської ложі мають почати проводити політику в позитивному значенні цього слова. Незважаючи на внутрішні розбіжності, всі вони виступають за секуляризацію і висловлюють незгоду з рішеннями з цього приводу, які приймаються на національному або загальноєвропейському рівнях", - заявив він в інтерв'ю бельгійській газеті Soir.
Великий магістр прокоментував непублічність деяких масонських лож в Європі. "Але я думаю, одного разу ми зможемо створити загальне представництво масонів в ім'я вільнодумства в європейських інститутах. Це можливо з політичної точки зору, але важче у фінансовому плані, оскільки наші ресурси незрівнянно менше, ніж у церкви", - підкреслив Кійярде.
Масон зазначив, що основне завдання представництва полягатиме в просування ідеї громадянства в Європі.
"Необхідно впроваджувати універсальну ідею доби Просвітництва, суть якої в тому, що люди є громадянами і європейськими громадянами, не важливо чи-то євреї, темношкірі, араби, гомо чи гетеросексуали", - підкреслив він.
Кійярде повідомив, що Великий Схід Франції вже докладає зусиль для об'єднання всіх масонських лож Європи. З 2007 року було проведено всеєвропейські масонські конгреси в Страсбурзі, а також у Греції та Туреччини. У 2010 році форум пройде в Португалії.
Колишній великий магістр також повідомив, що в 2008 році голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу вперше зустрічався з представниками ряду масонських лож.
korespondent.net
Для цього "вільні каменярі" планують відкрити представництво в Брюсселі. Про це повідомив колишній Великий магістр масонської ложі Великий Схід Франції Жан-Мішель Кійярде.
"Масонської ложі мають почати проводити політику в позитивному значенні цього слова. Незважаючи на внутрішні розбіжності, всі вони виступають за секуляризацію і висловлюють незгоду з рішеннями з цього приводу, які приймаються на національному або загальноєвропейському рівнях", - заявив він в інтерв'ю бельгійській газеті Soir.
Великий магістр прокоментував непублічність деяких масонських лож в Європі. "Але я думаю, одного разу ми зможемо створити загальне представництво масонів в ім'я вільнодумства в європейських інститутах. Це можливо з політичної точки зору, але важче у фінансовому плані, оскільки наші ресурси незрівнянно менше, ніж у церкви", - підкреслив Кійярде.
Масон зазначив, що основне завдання представництва полягатиме в просування ідеї громадянства в Європі.
"Необхідно впроваджувати універсальну ідею доби Просвітництва, суть якої в тому, що люди є громадянами і європейськими громадянами, не важливо чи-то євреї, темношкірі, араби, гомо чи гетеросексуали", - підкреслив він.
Кійярде повідомив, що Великий Схід Франції вже докладає зусиль для об'єднання всіх масонських лож Європи. З 2007 року було проведено всеєвропейські масонські конгреси в Страсбурзі, а також у Греції та Туреччини. У 2010 році форум пройде в Португалії.
Колишній великий магістр також повідомив, що в 2008 році голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу вперше зустрічався з представниками ряду масонських лож.
korespondent.net
У Києві побили відомого еколога
На керівника Київського еколого-культурного центру Володимира Борейка було скоєно напад, пише газета Сегодня.
Як пише видання, про це повідомив сам потерпілий.
"Інцидент стався ще 1 лютого в районі станції метро Нивки близько 09:00 ранку, коли я йшов на роботу. Напали ззаду, і я не міг бачити осіб зловмисників. Вдарили по голові, повалили на землю і почали бити ногами. Зникли так само раптово , як і з’явилися. Грошей і мобільний телефон не взяли ", - розповів Борейко. В результаті інциденту еколог отримав травми голови і ніг.
За словами Борейка, це не банальне хуліганство, а помста за активну природоохоронну діяльність, пише видання.
Еколог розповів, що незадовго до нападу йому телефонували і настійно рекомендували зустрітися. Борейко вважає, що своїми різкими виступами на захист навколишнього середовища зачепив інтереси впливових людей.
"Знявши побої, я звернувся до міліції, але там заяві ходу не дають", - сказав еколог.
У Святошинському райуправлінні міліції сказали, що не почали пошуки злочинців, тому що доказів майже немає.
"Ми не знаємо, кого шукати, адже Борейко не запам'ятав ні прикмет нападників, ні скільки їх було, І тілесні ушкодження у нього легкі. Тому кримінальну справу і не порушували", - сказали в міліції.
Нагадаємо, що в травні цього року київська міліція підтвердила факт вбивства одного з активістів київського екологічного руху Олексія Гончарова, який активно протидіяв намиву і продажу піску в заповіднику Жуків острів.
korespondent.net
Як пише видання, про це повідомив сам потерпілий.
"Інцидент стався ще 1 лютого в районі станції метро Нивки близько 09:00 ранку, коли я йшов на роботу. Напали ззаду, і я не міг бачити осіб зловмисників. Вдарили по голові, повалили на землю і почали бити ногами. Зникли так само раптово , як і з’явилися. Грошей і мобільний телефон не взяли ", - розповів Борейко. В результаті інциденту еколог отримав травми голови і ніг.
За словами Борейка, це не банальне хуліганство, а помста за активну природоохоронну діяльність, пише видання.
Еколог розповів, що незадовго до нападу йому телефонували і настійно рекомендували зустрітися. Борейко вважає, що своїми різкими виступами на захист навколишнього середовища зачепив інтереси впливових людей.
"Знявши побої, я звернувся до міліції, але там заяві ходу не дають", - сказав еколог.
У Святошинському райуправлінні міліції сказали, що не почали пошуки злочинців, тому що доказів майже немає.
"Ми не знаємо, кого шукати, адже Борейко не запам'ятав ні прикмет нападників, ні скільки їх було, І тілесні ушкодження у нього легкі. Тому кримінальну справу і не порушували", - сказали в міліції.
Нагадаємо, що в травні цього року київська міліція підтвердила факт вбивства одного з активістів київського екологічного руху Олексія Гончарова, який активно протидіяв намиву і продажу піску в заповіднику Жуків острів.
korespondent.net
18 February, 2010
«Bananas!»: фільм про отруйні банани
На «Берлінале» показали фільм про затяту боротьбу працівників бананових плантацій проти гігантського концерну Dole. Причиною стали наслідки використання заборонених пестицидів, які завдали шкоди здоров‘ю тисяч людей.
Аж до 80-х років американський банановий гігант світового масштабу Dole використовував на своїх закордонних плантаціях дибромохлоропропан – пестицид, який ще 1977 року був заборонений у США. Наслідки використання отрути тисячі мешканців бідних країн Латинської Америки, які в ті часи працювали на Dole, відчувають і досі. Адже контакт із нею провокує рак, безпліддя та відмову нирок.
12 селян проти Dole
Уже протягом багатьох років дванадцять селян із Нікарагуа воюють із Dole, вимагаючи моральну компенсацію, адже вони стали безплідними після того, як розпилювали в свій час пестицид. У боротьбі їм допомагає адвокат Хуан Домінґез із Лос-Анжелеса. Та нікарагуанські позивачі почали вмирати, а кінця й краю справі не видно.
Усю цю історію показав у своєму документальному фільмі шведський режисер Фредрік Ґертнер. Фільм під назвою «Банани!» («Bananas!») уже побачили гості кінофестивалю «Берлінале». На презентацію своєї роботи Ґертнер приїхав у супроводі адвоката – про всяк випадок, адже представники бананового гіганта вже судилися з ним після того, як він демонстрував фільм на кінофестивалі в Лос-Анжелесі.
Стрічка містить кадри з архівів, на яких видно, як робітники оприскують плантації пестицидами без будь-якого захисного спорядження. Кадри сільської місцевості в Нікарагуа і тамтешніх бідних і неписемних мешканців гостро контрастують із кадрами з розкішних апартаментів адвоката Домінґеза, який веде справу постраждалих селян.
Шведи відмовились від бананів
Резонанс фільму й історії навколо нього на батьківщині режисера, у Швеції, виявився неабияким. Після того, як представники Dole звинуватили Ґертнера в наклепі, звичайні шведи й навіть цілі мережі ресторанів бойкотували продукцію концерна. Це змусило представників компанії відмовитися від звинувачень на бік Ґертнера.
Як розвиватимуться події далі – поки що невідомо. Нового поштовху історії міг би дати показ фільму на екранах Німеччині – найбільшого німецького споживача бананів та іншої продукції Dole. Та чи показиватимуть фільм у ФРН, поки що невідомо.
Автор: Данило Білик Редактор: Леся Юрченко | dw-world.de
Аж до 80-х років американський банановий гігант світового масштабу Dole використовував на своїх закордонних плантаціях дибромохлоропропан – пестицид, який ще 1977 року був заборонений у США. Наслідки використання отрути тисячі мешканців бідних країн Латинської Америки, які в ті часи працювали на Dole, відчувають і досі. Адже контакт із нею провокує рак, безпліддя та відмову нирок.
12 селян проти Dole
Уже протягом багатьох років дванадцять селян із Нікарагуа воюють із Dole, вимагаючи моральну компенсацію, адже вони стали безплідними після того, як розпилювали в свій час пестицид. У боротьбі їм допомагає адвокат Хуан Домінґез із Лос-Анжелеса. Та нікарагуанські позивачі почали вмирати, а кінця й краю справі не видно.
Усю цю історію показав у своєму документальному фільмі шведський режисер Фредрік Ґертнер. Фільм під назвою «Банани!» («Bananas!») уже побачили гості кінофестивалю «Берлінале». На презентацію своєї роботи Ґертнер приїхав у супроводі адвоката – про всяк випадок, адже представники бананового гіганта вже судилися з ним після того, як він демонстрував фільм на кінофестивалі в Лос-Анжелесі.
Стрічка містить кадри з архівів, на яких видно, як робітники оприскують плантації пестицидами без будь-якого захисного спорядження. Кадри сільської місцевості в Нікарагуа і тамтешніх бідних і неписемних мешканців гостро контрастують із кадрами з розкішних апартаментів адвоката Домінґеза, який веде справу постраждалих селян.
Шведи відмовились від бананів
Резонанс фільму й історії навколо нього на батьківщині режисера, у Швеції, виявився неабияким. Після того, як представники Dole звинуватили Ґертнера в наклепі, звичайні шведи й навіть цілі мережі ресторанів бойкотували продукцію концерна. Це змусило представників компанії відмовитися від звинувачень на бік Ґертнера.
Як розвиватимуться події далі – поки що невідомо. Нового поштовху історії міг би дати показ фільму на екранах Німеччині – найбільшого німецького споживача бананів та іншої продукції Dole. Та чи показиватимуть фільм у ФРН, поки що невідомо.
Автор: Данило Білик Редактор: Леся Юрченко | dw-world.de
ВР прийняла закон про держпідтримку національних фільмів
Верховна Рада України внесла зміни до Закону України Про кінематографію та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів.
Даний закон передбачає, що суб'єкти кінематографії звільняються від орендної плати за землю. Також їм дозволяється включати в собівартість кінопродукції суму витрат на страхування виробництва фільму та отримання фінансових гарантій виробництва фільму в розмірі до 10% кошторисної вартості стрічки.
Закон також передбачає звільнення від сплати ПДВ від реалізації кінопродукції суб'єктом кінематографії та обіг коштів з реалізації прав на використання кінопродукції.
Передбачається звільнення від податку на додану вартість обігу коштів з реалізації робіт і послуг з виробництва, тиражування, прокату і показу фільмів.
Також не підлягає оподаткуванню прибуток, отриманий суб'єктами кінематографії від реалізації кінопродукції, або прав на її використання в частині, що відраховується до державного бюджету.
Згідно із законом, сума витрат і субсидій на фінансову підтримку кінематографії виділяється окремою статтею в державному та місцевих бюджетах. З метою фінансової підтримки національної кінематографії Кабінет міністрів створює спеціальний рахунок фінансової підтримки національної кінематографії, на який перераховуються збір на розвиток національної кінематографії.
Крім того, створюється Рада управління коштами спеціального рахунку фінансової підтримки національної кінематографії. Положення про Раду затверджується Кабінетом міністрів України. Голова Ради та його заступник обираються на його зборах більшістю від загальної кількості членів Ради.
Також, відповідно до закону, фільмокопії та вихідні матеріали фільмів документального характеру кіноперіодики творів кіно-і відеолітопису (кіно-, видеодокумент) створені повністю або частково за кошти державного бюджету України, а також фільмокопії фільмів документального характеру, кіноперіодікі, творів кіно-і відеолітопису, створені в Україні за кошти юридичних осіб приватної форми власності і фізичних осіб, зберігаються в державному кінофотофоноархіві відповідно до закону.
Нагадаємо, що у вересні 2009 року Національна спілка кінематографістів України звернулася до української влади з проханням "зупинити процес знищення національного кінематографу".
За даними Союзу, фінансування кінематографа в Україні в 10 разів менше, ніж у Казахстані, і в 446 разів менше, ніж у Росії. Так, у 2009 році бюджет кіно в Україні склав 5 млн. бюджетних гривень і практично нульовий показник щодо нинішнього виробництва повнометражних ігрових фільмів для кінотеатральної мережі (для порівняння - в Росії - $ 283 млн. і 70 кінострічок у виробництві).
korespondent.net
Даний закон передбачає, що суб'єкти кінематографії звільняються від орендної плати за землю. Також їм дозволяється включати в собівартість кінопродукції суму витрат на страхування виробництва фільму та отримання фінансових гарантій виробництва фільму в розмірі до 10% кошторисної вартості стрічки.
Закон також передбачає звільнення від сплати ПДВ від реалізації кінопродукції суб'єктом кінематографії та обіг коштів з реалізації прав на використання кінопродукції.
Передбачається звільнення від податку на додану вартість обігу коштів з реалізації робіт і послуг з виробництва, тиражування, прокату і показу фільмів.
Також не підлягає оподаткуванню прибуток, отриманий суб'єктами кінематографії від реалізації кінопродукції, або прав на її використання в частині, що відраховується до державного бюджету.
Згідно із законом, сума витрат і субсидій на фінансову підтримку кінематографії виділяється окремою статтею в державному та місцевих бюджетах. З метою фінансової підтримки національної кінематографії Кабінет міністрів створює спеціальний рахунок фінансової підтримки національної кінематографії, на який перераховуються збір на розвиток національної кінематографії.
Крім того, створюється Рада управління коштами спеціального рахунку фінансової підтримки національної кінематографії. Положення про Раду затверджується Кабінетом міністрів України. Голова Ради та його заступник обираються на його зборах більшістю від загальної кількості членів Ради.
Також, відповідно до закону, фільмокопії та вихідні матеріали фільмів документального характеру кіноперіодики творів кіно-і відеолітопису (кіно-, видеодокумент) створені повністю або частково за кошти державного бюджету України, а також фільмокопії фільмів документального характеру, кіноперіодікі, творів кіно-і відеолітопису, створені в Україні за кошти юридичних осіб приватної форми власності і фізичних осіб, зберігаються в державному кінофотофоноархіві відповідно до закону.
Нагадаємо, що у вересні 2009 року Національна спілка кінематографістів України звернулася до української влади з проханням "зупинити процес знищення національного кінематографу".
За даними Союзу, фінансування кінематографа в Україні в 10 разів менше, ніж у Казахстані, і в 446 разів менше, ніж у Росії. Так, у 2009 році бюджет кіно в Україні склав 5 млн. бюджетних гривень і практично нульовий показник щодо нинішнього виробництва повнометражних ігрових фільмів для кінотеатральної мережі (для порівняння - в Росії - $ 283 млн. і 70 кінострічок у виробництві).
korespondent.net
17 February, 2010
Політолог: Скасування місцевих виборів в Україні є загрозою демократії
Скасування Верховною Радою місцевих виборів 30 травня є загрозою демократії в Україні, заявив генеральний директор Інституту Горшеніна Кость Бондаренко в рамках свого візиту в Брюссель.
"У ході місцевих виборів можуть вийти на перший план нові лідери регіональних еліт. Фактично - нове покоління політиків. Зрозуміло, що для чинних лідерів це певна загроза", - заявив він.
Бондаренко також зазначив, що другою причиною можуть бути домовленості Партії регіонів з фракцією НУ-НС, для якої вибори не вигідні.
Разом з тим видання зазначає, що в ЄС з подивом і побоюванням сприйняли рішення Верховної Ради про скасування місцевих виборів, особливо враховуючи, що це один з перших серйозних кроків після обрання Президентом Віктора Януковича.
Нагадаємо, 16 лютого, Рада скасувала постанову про призначення виборів до місцевих органів влади на 30 травня. Рішення про відстрочення виборів було ухвалене на засіданні погоджувальної ради у зв'язку з тим, що відповідно до законодавства вибори повинні проводитися виключно за кошти державного бюджету. Водночас, держбюджет на 2010 рік не прийнятий.
Це рішення підтримали 250 депутатів (Партія регіонів - 169, НУ-НС - 32, КПУ - 27, Блок Литвина - 19, БЮТ - 1, позафракційні - 2).
Лідер Сильною України Сергій Тігіпко різко розкритикував дане рішення. "Аргументація перенесення відсутністю бюджету - просто смішна. А якщо депутати взагалі не приймуть бюджет? Тоді, виходить, треба відмовлятися від будь-яких виборів і консервувати владу в її нинішньому вигляді", - припустив Тігіпко.
korespondent.net
"У ході місцевих виборів можуть вийти на перший план нові лідери регіональних еліт. Фактично - нове покоління політиків. Зрозуміло, що для чинних лідерів це певна загроза", - заявив він.
Бондаренко також зазначив, що другою причиною можуть бути домовленості Партії регіонів з фракцією НУ-НС, для якої вибори не вигідні.
Разом з тим видання зазначає, що в ЄС з подивом і побоюванням сприйняли рішення Верховної Ради про скасування місцевих виборів, особливо враховуючи, що це один з перших серйозних кроків після обрання Президентом Віктора Януковича.
Нагадаємо, 16 лютого, Рада скасувала постанову про призначення виборів до місцевих органів влади на 30 травня. Рішення про відстрочення виборів було ухвалене на засіданні погоджувальної ради у зв'язку з тим, що відповідно до законодавства вибори повинні проводитися виключно за кошти державного бюджету. Водночас, держбюджет на 2010 рік не прийнятий.
Це рішення підтримали 250 депутатів (Партія регіонів - 169, НУ-НС - 32, КПУ - 27, Блок Литвина - 19, БЮТ - 1, позафракційні - 2).
Лідер Сильною України Сергій Тігіпко різко розкритикував дане рішення. "Аргументація перенесення відсутністю бюджету - просто смішна. А якщо депутати взагалі не приймуть бюджет? Тоді, виходить, треба відмовлятися від будь-яких виборів і консервувати владу в її нинішньому вигляді", - припустив Тігіпко.
korespondent.net
70 років початку сталінських депортацій
В Україні спеціальними відправами і меморіальними заходами відзначили річницю початку масових депортацій населення Західної України до південно-східних областей Росії і Казахстану. Сталінський режим почав політику репресій на теренах колишньої східної Польщі всього кількома місяцями після "золотого вересня" 1939-го.
В лютому минає 70 років від початку першої хвилі сталінських депортацій. Тоді, під час лише тієї першої хвилі, 89 тисяч людей були раптово вивезені далеко від їхніх домівок. Влада пояснювала це боротьбою з контрреволюційними виступами, бандитизмом і пограбуванням соціалістичного майна.
На цю тему Ольга Бетко розмовляла з доктором історичних наук Ігорем Андруховим, який також є автором книги "Станіславщина. 20 буремних літ (1939 - 1959)". У тій книзі великій розділ присвячений саме періоду тих депортацій.
Бі-Бі-Сі: Кого насамперед радянська влада бачила загрозою для себе і кого називала "неблагонадійними"?
Ігор Андрухів: Визначення категорії ворогів давав наказ НКВС СРСР під назвою "Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розробкою", який був виданий 11 жовтня 1939 року.Т ут перечислюється 18 груп так званих ворогів за політичною, релігійною, професійною з соціальними ознаками, і кожна з тих груп мала кілька категорій. Тому легше було знайти, хто не є ворог. Адже, фактично, майже все населення, яке тут проживало за Польщі, підпадало під цю категорію. У тому числі й "осадники", оскільки вони були громадянами Польської держави, тим більше, що вони мали земельну власність не менше 25 гектарів і проживали у прикордонних із колишньою радянською республікою територіях. Тому вони вважалися потенційними ворогами, але з іншого боку, це робилося і з перспективами на майбутнє, оскільки мала проходити колективізація, а якраз ця категорія населення і була противником колгоспного ладу. Тобто, тут мали місце і політичні, і соціальні причини.
Бі-Бі-Сі: Можливо, не всі наші слухачі знають, хто такі "осадники"...
Ігор Андрухів: "Осадники" - це були польські колоністи, яких у середині 1920-х років польський уряд переселяв у західні області України, в три Східно-галицькі воєводства. Це колишні військові відставники, учасники українсько-польської війни, а також і цивільні особи, які користувалися підтримкою держави, і їм давали або в оренду, або продавали ці земельні наділи.
Бі-Бі-Сі: І врешті-решт, наскільки я розумію, вони були одними з тих, хто очолював цей список ворогів, так?
Ігор Андрухів: Одразу, коли прийшла сюди радянська влада, ще так званими оперативними групами НКВС, які прийшли з Червоною армією, вже були взяті на облік 9436 сімей. Потім була прийнята (на підставі листа Берії від 2 грудня 1939 року) постанова Ради народних комісарів 5 грудня "Про виселення осадників із Західної України і Західної Білорусі", де Берія пояснював, що вони є потенційні вороги, тому їх необхідно ізолювати і виселити у північні райони СРСР.
Бі-Бі-Сі: А як початок тих репресій сприймався місцевим населенням, тобто, чи було тоді у людей усвідомлення того, що насправді відбувалося? Чи підтримували місцеві люди депортованих, або підтримували владу? Як це було?
депортація
Ігор Андрухів: Мені навіть доводилося знаходити документи, у яких значилося, що серед місцевого українського населення (оскільки списки складались до 25 січня 1940 року) знаходили так званих "симпатиків" радянської влади, збирали сходи, де підбурювали людей для того, щоб вони виступали і говорили, що нам не потрібно поляків, виселяйте їх на схід і т.п. Але було, звичайно, багато людей, які співчували їм, тобто, по-різному це все населенням сприймалось. Але звичайно, що польське населення, оскільки воно було в розпачу від того, що держава перестала існувати, мало вже антирадянський настрій. А тут ще й виселення… А щодо українського населення, то воно теж із часом побачило, що таке радянська влада. Тим більше, що необхідно додати, що 19 січня 1940 року Політбюро ЦК КПУ України посилило цю постанову, де сказало, що повинні висилятись і осадники-українці зі змішаних сімей, а також і лісники, які мали земельний наділ і 2-3 гектари земель. І вони теж були включені.
Бі-Бі-Сі: Ось ви кажете, що депортації заклали підґрунтя для посилення антирадянських настроїв, то чи можна тоді говорити, що вони були причиною посилення сподівань на німців як визволителів від "радянського тирана"?
Ігор Андрухів: Безперечно. Це була перша хвиля, а після того ще такі три хвилі були масові, коли виселяли і сім'ї репресованих польських офіцерів, і поміщиків, і чиновників, і потім так званих біженців. А вже в кінці 1940-го року була постанова "Про виселення зрадників Батьківщини і їх сімей". Тут, в основному, вже йшли члени сімей-учасників ОУН. І всі репресії проводились у ніч таємно, людям давали на збори 2-3 години, і вони, ясна річ, нічого не могли забрати з собою… Все їх майно лишалося на місці, їхали вони невідомо куди. І звичайно, що були сподівання на краще. Але не забуваємо й те, що у цей час проходили і масові арешти. У тюрмах знаходилося більше 70 тисяч населення за різними статтями так званих ворогів.
пакт
Бі-Бі-Сі: Скажіть, будь ласка, наскільки в українській історіографії вивчена доля оцих тисяч депортованих людей? Що далі з ними сталося?
Ігор Андрухів: Зараз є у цьому плані багато літератури, особливо багато працюють над цим московські дослідники, оскільки у них архіви під боком - Державний архів Російської Федерації, Архів президента РФ, де всі оці документи розсекречені. У нас в Україні нещодавно захистила докторську дисертацію Тамара Вронська з Києва. Там вона якраз розглядає долю жінок репресованих ворогів народу. Жінок і дітей. Це перша така ґрунтовна праця в Україні, де показано долю цих жінок і їх дітей, яких вислали у північні райони, Казахстан, Узбекистан і т.д.
Бі-Бі-Сі: Але наскільки я розумію, це тільки поодинокі роботи, тобто, поки що лише фрагментарна картина відома історикам, так?
Ігор Андрухів: Поодинокі, тому що довгий час ці документи зберігалися на спецфондах, але зараз цей процес пішов, і з'являються вже поступово матеріали якраз і про долю жінок, і про долю тих виселенців, які були в адміністративному виселенні і на спецпоселеннях.
bbc.ua
В лютому минає 70 років від початку першої хвилі сталінських депортацій. Тоді, під час лише тієї першої хвилі, 89 тисяч людей були раптово вивезені далеко від їхніх домівок. Влада пояснювала це боротьбою з контрреволюційними виступами, бандитизмом і пограбуванням соціалістичного майна.
На цю тему Ольга Бетко розмовляла з доктором історичних наук Ігорем Андруховим, який також є автором книги "Станіславщина. 20 буремних літ (1939 - 1959)". У тій книзі великій розділ присвячений саме періоду тих депортацій.
Бі-Бі-Сі: Кого насамперед радянська влада бачила загрозою для себе і кого називала "неблагонадійними"?
Ігор Андрухів: Визначення категорії ворогів давав наказ НКВС СРСР під назвою "Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розробкою", який був виданий 11 жовтня 1939 року.Т ут перечислюється 18 груп так званих ворогів за політичною, релігійною, професійною з соціальними ознаками, і кожна з тих груп мала кілька категорій. Тому легше було знайти, хто не є ворог. Адже, фактично, майже все населення, яке тут проживало за Польщі, підпадало під цю категорію. У тому числі й "осадники", оскільки вони були громадянами Польської держави, тим більше, що вони мали земельну власність не менше 25 гектарів і проживали у прикордонних із колишньою радянською республікою територіях. Тому вони вважалися потенційними ворогами, але з іншого боку, це робилося і з перспективами на майбутнє, оскільки мала проходити колективізація, а якраз ця категорія населення і була противником колгоспного ладу. Тобто, тут мали місце і політичні, і соціальні причини.
Бі-Бі-Сі: Можливо, не всі наші слухачі знають, хто такі "осадники"...
Ігор Андрухів: "Осадники" - це були польські колоністи, яких у середині 1920-х років польський уряд переселяв у західні області України, в три Східно-галицькі воєводства. Це колишні військові відставники, учасники українсько-польської війни, а також і цивільні особи, які користувалися підтримкою держави, і їм давали або в оренду, або продавали ці земельні наділи.
Бі-Бі-Сі: І врешті-решт, наскільки я розумію, вони були одними з тих, хто очолював цей список ворогів, так?
Ігор Андрухів: Одразу, коли прийшла сюди радянська влада, ще так званими оперативними групами НКВС, які прийшли з Червоною армією, вже були взяті на облік 9436 сімей. Потім була прийнята (на підставі листа Берії від 2 грудня 1939 року) постанова Ради народних комісарів 5 грудня "Про виселення осадників із Західної України і Західної Білорусі", де Берія пояснював, що вони є потенційні вороги, тому їх необхідно ізолювати і виселити у північні райони СРСР.
Бі-Бі-Сі: А як початок тих репресій сприймався місцевим населенням, тобто, чи було тоді у людей усвідомлення того, що насправді відбувалося? Чи підтримували місцеві люди депортованих, або підтримували владу? Як це було?
депортація
Ігор Андрухів: Мені навіть доводилося знаходити документи, у яких значилося, що серед місцевого українського населення (оскільки списки складались до 25 січня 1940 року) знаходили так званих "симпатиків" радянської влади, збирали сходи, де підбурювали людей для того, щоб вони виступали і говорили, що нам не потрібно поляків, виселяйте їх на схід і т.п. Але було, звичайно, багато людей, які співчували їм, тобто, по-різному це все населенням сприймалось. Але звичайно, що польське населення, оскільки воно було в розпачу від того, що держава перестала існувати, мало вже антирадянський настрій. А тут ще й виселення… А щодо українського населення, то воно теж із часом побачило, що таке радянська влада. Тим більше, що необхідно додати, що 19 січня 1940 року Політбюро ЦК КПУ України посилило цю постанову, де сказало, що повинні висилятись і осадники-українці зі змішаних сімей, а також і лісники, які мали земельний наділ і 2-3 гектари земель. І вони теж були включені.
Бі-Бі-Сі: Ось ви кажете, що депортації заклали підґрунтя для посилення антирадянських настроїв, то чи можна тоді говорити, що вони були причиною посилення сподівань на німців як визволителів від "радянського тирана"?
Ігор Андрухів: Безперечно. Це була перша хвиля, а після того ще такі три хвилі були масові, коли виселяли і сім'ї репресованих польських офіцерів, і поміщиків, і чиновників, і потім так званих біженців. А вже в кінці 1940-го року була постанова "Про виселення зрадників Батьківщини і їх сімей". Тут, в основному, вже йшли члени сімей-учасників ОУН. І всі репресії проводились у ніч таємно, людям давали на збори 2-3 години, і вони, ясна річ, нічого не могли забрати з собою… Все їх майно лишалося на місці, їхали вони невідомо куди. І звичайно, що були сподівання на краще. Але не забуваємо й те, що у цей час проходили і масові арешти. У тюрмах знаходилося більше 70 тисяч населення за різними статтями так званих ворогів.
пакт
Бі-Бі-Сі: Скажіть, будь ласка, наскільки в українській історіографії вивчена доля оцих тисяч депортованих людей? Що далі з ними сталося?
Ігор Андрухів: Зараз є у цьому плані багато літератури, особливо багато працюють над цим московські дослідники, оскільки у них архіви під боком - Державний архів Російської Федерації, Архів президента РФ, де всі оці документи розсекречені. У нас в Україні нещодавно захистила докторську дисертацію Тамара Вронська з Києва. Там вона якраз розглядає долю жінок репресованих ворогів народу. Жінок і дітей. Це перша така ґрунтовна праця в Україні, де показано долю цих жінок і їх дітей, яких вислали у північні райони, Казахстан, Узбекистан і т.д.
Бі-Бі-Сі: Але наскільки я розумію, це тільки поодинокі роботи, тобто, поки що лише фрагментарна картина відома історикам, так?
Ігор Андрухів: Поодинокі, тому що довгий час ці документи зберігалися на спецфондах, але зараз цей процес пішов, і з'являються вже поступово матеріали якраз і про долю жінок, і про долю тих виселенців, які були в адміністративному виселенні і на спецпоселеннях.
bbc.ua
В Україні заборонили російський фільм Ми з майбутнього-2
Відділ Держрегулювання кіновідеопрокату Міністерства культури України, що видає прокатні посвідчення, заборонив до показу російський фільм Ми з майбутнього - 2, повідомляє газета Сегодня.
"Близько місяця тому наші експерти переглянули фільм і не рекомендували його до показу на території України, - цитує газета слова начальника цього відділу Лідії Клименко. - З тих пір нічого не змінилося - до нас більше ніхто не звертався".
Раніше про заборону картини Ми з майбутнього-2 в Україні в коментарі газеті Комсомольська правда в Україні розповіла генеральний продюсер фільму Людмила Кукоба.
"Днями нам надійшов лист із міністерства. Там говориться, що фільм до показу не рекомендовано. Такого ж листа отримали і прокатники, які, наскільки я знаю, дуже чекали на наш фільм. Загалом, українці Ми з майбутнього-2 не побачать" , - сказала Кукоба.
У свою чергу голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль пояснила, що не сподобалося експертам.
"Те, як показано життя УПА - скоріше фантазії творців фільму. - Розповіла Чміль. - А те, як у фільмі освітлено поведінку командирів - просто перенесення російського менталітету - з усім цим самогоном і розстрілом в ямі без суду і слідства. Також у фільмі видно розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Звичайно, я розумію, що в кіно все закінчується дружбою. Але мене таке трактування ролей - раз українець, то або бандерівець, або зрадник, - як українку ображає і принижує. Це або неофітство, або політична позиція. У будь-якому разі поваги це не викликає ".
Нагадаємо, що про можливу заборону фільму Ми з майбутнього-2 в Україні повідомлялося ще в січні 2009 року. Тоді в Міністерстві культури і туризму України розгорілися дискусії довколо картини: частина експертів вважали, що фільм ображає національні почуття українців, а також може зіпсувати відносини України з Росією.
На думку кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовского, фільм порушує кілька пунктів документа, яким керуються при видачі ліцензії фільмам. Йдеться про пропаганду фашизму та неофашизму, приниження нації або особистості за національною ознакою і про розпалювання національної ворожнечі.
Незважаючи на рішення Мінкультури, на початку лютого в Києві відбувся неофіційний допрем'єрний показ фільму Ми з майбутнього-2. Як повідомляє ТСН.ua, показ був напівтаємним, знімати на камери дозволялося лише нейтральні фрагменти фільму. У крамольних моментах автори фільму камеру затуляли спиною.
Події стрічки розгортаються в Західній Україні. Туди приїжджають студенти з Росії для реконструкції битви у Бродівському котлі 44-го року. Як передає ТСН.ua, українці зображені радикальними націоналістами, які воюють тільки на німецькій стороні, а росіян називають окупантами.
Росіян ще перед приїздом в Україну попереджають, що їх в Україні будуть називати тільки москалями. На зауваження, що це не зовсім правда, автори кіно повідомили, що це художній фільм, а не документальний.
У фільмі знялися відомі українські актори - Остап і Дмитро Ступки, син і онук Богдана Ступки. Остап Ступка, який зіграв роль досить жорстокого члена УПА, зізнався, що з батьком про роль не радився.
Він сказав, що погодився на роль відразу, тому що в Україні кіно не знімають. Остап Ступка заявляє, що ідеологічні нюанси - це одне, а робота і гонорар - інше.
Тим часом ТСН.ua відзначає: "через УПА пройшло тридцять п'ять тисяч людей, і не лише українців. Через армію Власова, що добровільно воювала на боці нацистів, - чи не півтори сотні тисяч. Але про це Москва тепер чомусь не знімає фільми ".
korespondent.net
"Близько місяця тому наші експерти переглянули фільм і не рекомендували його до показу на території України, - цитує газета слова начальника цього відділу Лідії Клименко. - З тих пір нічого не змінилося - до нас більше ніхто не звертався".
Раніше про заборону картини Ми з майбутнього-2 в Україні в коментарі газеті Комсомольська правда в Україні розповіла генеральний продюсер фільму Людмила Кукоба.
"Днями нам надійшов лист із міністерства. Там говориться, що фільм до показу не рекомендовано. Такого ж листа отримали і прокатники, які, наскільки я знаю, дуже чекали на наш фільм. Загалом, українці Ми з майбутнього-2 не побачать" , - сказала Кукоба.
У свою чергу голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль пояснила, що не сподобалося експертам.
"Те, як показано життя УПА - скоріше фантазії творців фільму. - Розповіла Чміль. - А те, як у фільмі освітлено поведінку командирів - просто перенесення російського менталітету - з усім цим самогоном і розстрілом в ямі без суду і слідства. Також у фільмі видно розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Звичайно, я розумію, що в кіно все закінчується дружбою. Але мене таке трактування ролей - раз українець, то або бандерівець, або зрадник, - як українку ображає і принижує. Це або неофітство, або політична позиція. У будь-якому разі поваги це не викликає ".
Нагадаємо, що про можливу заборону фільму Ми з майбутнього-2 в Україні повідомлялося ще в січні 2009 року. Тоді в Міністерстві культури і туризму України розгорілися дискусії довколо картини: частина експертів вважали, що фільм ображає національні почуття українців, а також може зіпсувати відносини України з Росією.
На думку кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовского, фільм порушує кілька пунктів документа, яким керуються при видачі ліцензії фільмам. Йдеться про пропаганду фашизму та неофашизму, приниження нації або особистості за національною ознакою і про розпалювання національної ворожнечі.
Незважаючи на рішення Мінкультури, на початку лютого в Києві відбувся неофіційний допрем'єрний показ фільму Ми з майбутнього-2. Як повідомляє ТСН.ua, показ був напівтаємним, знімати на камери дозволялося лише нейтральні фрагменти фільму. У крамольних моментах автори фільму камеру затуляли спиною.
Події стрічки розгортаються в Західній Україні. Туди приїжджають студенти з Росії для реконструкції битви у Бродівському котлі 44-го року. Як передає ТСН.ua, українці зображені радикальними націоналістами, які воюють тільки на німецькій стороні, а росіян називають окупантами.
Росіян ще перед приїздом в Україну попереджають, що їх в Україні будуть називати тільки москалями. На зауваження, що це не зовсім правда, автори кіно повідомили, що це художній фільм, а не документальний.
У фільмі знялися відомі українські актори - Остап і Дмитро Ступки, син і онук Богдана Ступки. Остап Ступка, який зіграв роль досить жорстокого члена УПА, зізнався, що з батьком про роль не радився.
Він сказав, що погодився на роль відразу, тому що в Україні кіно не знімають. Остап Ступка заявляє, що ідеологічні нюанси - це одне, а робота і гонорар - інше.
Тим часом ТСН.ua відзначає: "через УПА пройшло тридцять п'ять тисяч людей, і не лише українців. Через армію Власова, що добровільно воювала на боці нацистів, - чи не півтори сотні тисяч. Але про це Москва тепер чомусь не знімає фільми ".
korespondent.net
VIP-водії на Берлінале: ввічливість, пунктуальність та спокій
Вони керують крутими автомобілями, мають тверезу голову й ідеально випрасувані сорочки. При цьому вони ще й знаються на добрих манерах і дбають, аби зірки без стресу пересувалися містом. Йдеться про водіїв Берлінале.
Першою гостею Фабіана Меннекеса на цьогорічному Берлінале стала володарка «Оскара», голова берлінського журі минулого року Тільда Свінтон. «Тоді я зрозумів: нарешті знову настав Берлінале», - посміхається Фабіан. Ось уже сім років він працює водієм під час великих подій. За освітою Меннекес інженер і вільно володіє трьома іноземними мовами. Йому вже випадала нагода підвезти з вітерцем Пенеполу Круз, Антоніо Бандераса, Ештона Кутчера, Джуді Денч, Демі Мур, Ґолді Хоун… Перелік може продовжувати ще довго, усміхається Фабіан.
Зіркові замашки? «У переважної більшості моїх гостей їх немає, зазвичай вони доволі привітні», - каже VIP-водій. А от величезна кількість нестерпних папараці докучає неймовірно. 32-річний шофер знає, про що говорить. У вільний від служби час він користується громадським транспортом, власної машини не має. Каже, що для Берліна вона не потрібна. А може, вже занадто зник до пересування столицею на розкішних лімузинах. У порівнянні з ними звичайне авто видається «відстоєм», жартує Фабіан.
Секрет у сидінні з масажем
Приміром, у лімузині, який водить Меннекес, сидіння мають функцію масажу й обігріву, а в салоні є дисплей, на який спеціальна камера передає зображення, що відбувається позаду машини. Проти зимового холоду в пригоді стають килимки з овечого хутра та чашечка гарячого чаю, яку шофер може запропонувати своєму гостю. Сам водій вбраний у білу сорочку, чорний костюм, чорні туфлі та фірмову смугасту краватку. Усе сидить просто ідеально.
Близько 130 VIP-водіїв задіяні під час Берлінале. Хто, коли, кого, звідки й куди має відвозити, шофери довідуються з смс. Спеціальний оператор координує замовлення та резервування, які роблять менеджери зірок. За десять днів Берлінале робиться приблизно 1250 таких замовлень. За час фестивалю шофери разом намотують 125 тисяч кілометрів. Усе ідеально розплановано. «Якщо ми мусимо бути в тому чи іншому місці о 19:10, це означає, що ми там будемо о 19:10», - стверджує Фабіан Меннекес. Спізнення у таких речах неприйнятне.
Золоті правила VIP-водіїв
До золотих правил VIP-водіїв належить також строга заборона першому розпочинати розмову з гостем. Тобто навіть сама думка попросити в зірки фото чи автограф не повинна виникати. «Звісно ж , якщо сам гість виявляє бажання перекинутися зі мною кількома словами, тоді це в порядку. Але те, що було сказано в машині, так і залишиться в машині», каже Фабіан.
Найчастіше гості запитують про Берлінську стіну, про ті чи інші столичні пам’ятки, іноді просять зробити невеличкий об’їзд, аби побачити, приміром, Бранденбурзькі ворота та Рейхстаг, звісно ж, якщо дозволяє часовий план. Це стосується також побажання купити квіти чи випити каву. У лімузині клієнт – це король. Утім, топ-знаменитості також знають, як гідно поводитися. Тому на пам’яті Фабіана жодних неприємних інцидентів ще не траплялося.
«Лімузин – це приватна сфера»
Завжди зберігати спокій – це ще одне золоте правило VIP-водія. Якщо раптом на дорозі з’являються якісь непередбачувані обставини, це аж ніяк не повинен відчути гість. На такі випадки водій повинен знати короткі об’їзні шляхи, а також спонтанно реагувати на побажання гостей. Якщо перед входом до готелю, приміром, стоїть натовп фанів, водій повинен знати, де в’їзд до підземного гаража і де там можна запаркуватися так, аби гість легко дістався до ліфта. «Лімузин – це приватна сфера, як у перукаря», - каже Меннекес з гордістю.
Автори: Рікарда Отте / Христина Ніколайчук Редактор: Наталя Неділько | dw-world.de
Першою гостею Фабіана Меннекеса на цьогорічному Берлінале стала володарка «Оскара», голова берлінського журі минулого року Тільда Свінтон. «Тоді я зрозумів: нарешті знову настав Берлінале», - посміхається Фабіан. Ось уже сім років він працює водієм під час великих подій. За освітою Меннекес інженер і вільно володіє трьома іноземними мовами. Йому вже випадала нагода підвезти з вітерцем Пенеполу Круз, Антоніо Бандераса, Ештона Кутчера, Джуді Денч, Демі Мур, Ґолді Хоун… Перелік може продовжувати ще довго, усміхається Фабіан.
Зіркові замашки? «У переважної більшості моїх гостей їх немає, зазвичай вони доволі привітні», - каже VIP-водій. А от величезна кількість нестерпних папараці докучає неймовірно. 32-річний шофер знає, про що говорить. У вільний від служби час він користується громадським транспортом, власної машини не має. Каже, що для Берліна вона не потрібна. А може, вже занадто зник до пересування столицею на розкішних лімузинах. У порівнянні з ними звичайне авто видається «відстоєм», жартує Фабіан.
Секрет у сидінні з масажем
Приміром, у лімузині, який водить Меннекес, сидіння мають функцію масажу й обігріву, а в салоні є дисплей, на який спеціальна камера передає зображення, що відбувається позаду машини. Проти зимового холоду в пригоді стають килимки з овечого хутра та чашечка гарячого чаю, яку шофер може запропонувати своєму гостю. Сам водій вбраний у білу сорочку, чорний костюм, чорні туфлі та фірмову смугасту краватку. Усе сидить просто ідеально.
Близько 130 VIP-водіїв задіяні під час Берлінале. Хто, коли, кого, звідки й куди має відвозити, шофери довідуються з смс. Спеціальний оператор координує замовлення та резервування, які роблять менеджери зірок. За десять днів Берлінале робиться приблизно 1250 таких замовлень. За час фестивалю шофери разом намотують 125 тисяч кілометрів. Усе ідеально розплановано. «Якщо ми мусимо бути в тому чи іншому місці о 19:10, це означає, що ми там будемо о 19:10», - стверджує Фабіан Меннекес. Спізнення у таких речах неприйнятне.
Золоті правила VIP-водіїв
До золотих правил VIP-водіїв належить також строга заборона першому розпочинати розмову з гостем. Тобто навіть сама думка попросити в зірки фото чи автограф не повинна виникати. «Звісно ж , якщо сам гість виявляє бажання перекинутися зі мною кількома словами, тоді це в порядку. Але те, що було сказано в машині, так і залишиться в машині», каже Фабіан.
Найчастіше гості запитують про Берлінську стіну, про ті чи інші столичні пам’ятки, іноді просять зробити невеличкий об’їзд, аби побачити, приміром, Бранденбурзькі ворота та Рейхстаг, звісно ж, якщо дозволяє часовий план. Це стосується також побажання купити квіти чи випити каву. У лімузині клієнт – це король. Утім, топ-знаменитості також знають, як гідно поводитися. Тому на пам’яті Фабіана жодних неприємних інцидентів ще не траплялося.
«Лімузин – це приватна сфера»
Завжди зберігати спокій – це ще одне золоте правило VIP-водія. Якщо раптом на дорозі з’являються якісь непередбачувані обставини, це аж ніяк не повинен відчути гість. На такі випадки водій повинен знати короткі об’їзні шляхи, а також спонтанно реагувати на побажання гостей. Якщо перед входом до готелю, приміром, стоїть натовп фанів, водій повинен знати, де в’їзд до підземного гаража і де там можна запаркуватися так, аби гість легко дістався до ліфта. «Лімузин – це приватна сфера, як у перукаря», - каже Меннекес з гордістю.
Автори: Рікарда Отте / Христина Ніколайчук Редактор: Наталя Неділько | dw-world.de
15 February, 2010
Уряд Ізраїлю вирішив скасувати візовий режим з Україною
Прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху доручив МЗС почати переговори з Україною щодо технічних і юридичних аспектів скасування візового режиму, пише "Комерсант-Україна".
У неділю уряд Ізраїлю розглянув питання скасування візового режиму між Україною й Ізраїлем з ініціативи лідерів партії "Наш будинок Ізраїль", міністра закордонних справ Авігдора Лібермана і міністра туризму Стаса Місєжнікова.
Головним супротивником цієї ідеї був міністр внутрішніх справ Ізраїлю Елі Ішай. Він заявив, що в Україні високий рівень торгівлі людьми і поширення проституції, а також висловив сумнів у туристично-економічному потенціалі громадян України.
Незважаючи на заперечення Ішая, уряд схвалив ініціативу Лібермана і Місєжнікова. Як повідомив газеті прес-секретар міністерства туризму Ізраїлю Амнон Ліберман, у результаті з цього питання ніхто не проголосував проти.
"Це рішення відповідає національним інтересам Ізраїлю", - заявив прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху.
Уряд Ізраїлю доручив МЗС почати переговори з українською стороною щодо юридичних і технічних аспектів скасування візового режиму.
Як пояснив перший заступник голови комітету Верховної Ради України з іноземних справ Тарас Чорновіл, може йтися про низку організаційних моментів.
"Необхідно ввести між державами систему обміну інформацією щодо небажаних гостей. Скасування віз також спричинить зміни в системі медобслуговування і страхування, оскільки ви вже не будете купувати страховку, оформляючи візу", - пояснив він.
Крім того, уряд Ізраїлю доручив МЗС скасувати для громадян України, які в'їжджають до Ізраїлю, оплату візових зборів у повній чи частковій формі (консульський збір для отримання ізраїльської візи складає $17, а для ізраїльтян віза в Україну коштує від $30 до $80).
Одночасно в Ізраїлі починає роботу спеціальна комісія під головуванням міністра юстиції Якова Неемана, яка представить уряду рекомендації щодо скасування віз ще до підписання міжурядової угоди.
Як відомо, у вересні 2008 року був скасований візовий режим між Ізраїлем і Росією.
Принципова домовленість про подібний крок у відношенні України була досягнута урядами двох країн 7 грудня 2009 року.
pravda.com.ua
У неділю уряд Ізраїлю розглянув питання скасування візового режиму між Україною й Ізраїлем з ініціативи лідерів партії "Наш будинок Ізраїль", міністра закордонних справ Авігдора Лібермана і міністра туризму Стаса Місєжнікова.
Головним супротивником цієї ідеї був міністр внутрішніх справ Ізраїлю Елі Ішай. Він заявив, що в Україні високий рівень торгівлі людьми і поширення проституції, а також висловив сумнів у туристично-економічному потенціалі громадян України.
Незважаючи на заперечення Ішая, уряд схвалив ініціативу Лібермана і Місєжнікова. Як повідомив газеті прес-секретар міністерства туризму Ізраїлю Амнон Ліберман, у результаті з цього питання ніхто не проголосував проти.
"Це рішення відповідає національним інтересам Ізраїлю", - заявив прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху.
Уряд Ізраїлю доручив МЗС почати переговори з українською стороною щодо юридичних і технічних аспектів скасування візового режиму.
Як пояснив перший заступник голови комітету Верховної Ради України з іноземних справ Тарас Чорновіл, може йтися про низку організаційних моментів.
"Необхідно ввести між державами систему обміну інформацією щодо небажаних гостей. Скасування віз також спричинить зміни в системі медобслуговування і страхування, оскільки ви вже не будете купувати страховку, оформляючи візу", - пояснив він.
Крім того, уряд Ізраїлю доручив МЗС скасувати для громадян України, які в'їжджають до Ізраїлю, оплату візових зборів у повній чи частковій формі (консульський збір для отримання ізраїльської візи складає $17, а для ізраїльтян віза в Україну коштує від $30 до $80).
Одночасно в Ізраїлі починає роботу спеціальна комісія під головуванням міністра юстиції Якова Неемана, яка представить уряду рекомендації щодо скасування віз ще до підписання міжурядової угоди.
Як відомо, у вересні 2008 року був скасований візовий режим між Ізраїлем і Росією.
Принципова домовленість про подібний крок у відношенні України була досягнута урядами двох країн 7 грудня 2009 року.
pravda.com.ua
14 February, 2010
Влада Франції виключила транссексуалізм зі списку захворювань
На цьому тижні французька влада внесла зміни до Кодексу про соціальне забезпечення і виключила транссексуалізм зі списку захворювань.
Як повідомляють місцеві ЗМІ, 8 лютого уряд схвалив спеціальний декрет, який був опублікований в офіційному виданні сьогодні, 12 лютого. Повідомляється, що Франція стала першою країною у світі, яка зважилася на такий крок.
Раніше транссексуали, які страждають довгостроковим психічним розладом, мали у Франції право на безкоштовне лікування на підставі соціального кодексу. Декретом від 8 лютого уряд викреслив "проблеми з визначенням статі" зі списку що підпадають під цю статтю захворювань.
Відзначимо, що французькі медики розрізняють транссексуалів, які лікують свої проблеми гормонотерапією, і транссексуалів, які міняють стать за допомогою хірургічної операції. За неофіційними даними, їх число в країні складає, відповідно, 40 тисяч і 60 тисяч чоловік.
Правозахисники стверджують, що транссексуалів у Франції не просто морально дискримінували, вважаючи їх хворими. На думку активістів організації IDAHO, фундаментальні права їхніх підопічних порушують, змушуючи вказувати в офіційних паперах справжню стать, а не ту, яку вони вибрали на свій розсуд.
Втім, щоб остаточно визнати транссексуалізм нормою, а не відхиленням від неї, необхідно виключити її з Міжнародної класифікації хвороб, що накопичується під егідою Всесвітньої організації охорони здоров'я. Зараз там записано, що транссексуалізм є психічним розладом і розладом поведінки.
Як повідомлялося, в грудні минулого року один з кардиналів Ватикану Хав'єр Лосано Барраган заявив, що геї та транссексуали "ніколи не потраплять у царство небесне".
korespondent.net
Як повідомляють місцеві ЗМІ, 8 лютого уряд схвалив спеціальний декрет, який був опублікований в офіційному виданні сьогодні, 12 лютого. Повідомляється, що Франція стала першою країною у світі, яка зважилася на такий крок.
Раніше транссексуали, які страждають довгостроковим психічним розладом, мали у Франції право на безкоштовне лікування на підставі соціального кодексу. Декретом від 8 лютого уряд викреслив "проблеми з визначенням статі" зі списку що підпадають під цю статтю захворювань.
Відзначимо, що французькі медики розрізняють транссексуалів, які лікують свої проблеми гормонотерапією, і транссексуалів, які міняють стать за допомогою хірургічної операції. За неофіційними даними, їх число в країні складає, відповідно, 40 тисяч і 60 тисяч чоловік.
Правозахисники стверджують, що транссексуалів у Франції не просто морально дискримінували, вважаючи їх хворими. На думку активістів організації IDAHO, фундаментальні права їхніх підопічних порушують, змушуючи вказувати в офіційних паперах справжню стать, а не ту, яку вони вибрали на свій розсуд.
Втім, щоб остаточно визнати транссексуалізм нормою, а не відхиленням від неї, необхідно виключити її з Міжнародної класифікації хвороб, що накопичується під егідою Всесвітньої організації охорони здоров'я. Зараз там записано, що транссексуалізм є психічним розладом і розладом поведінки.
Як повідомлялося, в грудні минулого року один з кардиналів Ватикану Хав'єр Лосано Барраган заявив, що геї та транссексуали "ніколи не потраплять у царство небесне".
korespondent.net
13 February, 2010
Ліквідація. Історія провалу російських спецслужб в Україні
Інформація голови СБУ Валентина Наливайченка про арешт на гарячому відразу п’яти офіцерів Федеральної служби безпеки Росії в Одеській області видалася настільки сенсаційною, що повірити в це здавалося неможливим.
Отже, на прес-конференції глава СБУ заявив, що 27 січня офіцерів ФСБ РФ заарештовано під час отримання інформації, що містить державну таємницю, від громадянина України. Докази незаперечні — зафіксовано передачу матеріалів, оскільки зустріч повністю контролювали українські контррозвідники, особи учасників установлено.
Заява ФСБ РФ повністю підтвердила факти. Російська спецслужба не заперечила шпигунства в Україні! Головний пафос росіян полягав у тому, що їхні дії були нібито лише відповіддю на розвідувальну активність українців проти Росії. Найсмішнішим було твердження, що шпигунський скандал — провокація СБУ, що нібито міжнародна практика рекомендує виявляти шпигунів і видавати їх тихо, без розголосу. Цікавий і, звісно, випадковий збіг — не чекаючи жодних офіційних висновків, відразу після виходу прес-релізу ФСБ, ті самі аргументи російської сторони озвучив депутат Партії регіонів Микола Азаров. Оскільки Микола Янович має всі шанси отримати високий пост у команді майбутнього президента України і щоб запобігти подальшим випадковим виступам на захист іноземних спецслужб з боку наших миролюбних політиків, «ДТ» з допомогою джерел в українській контррозвідці постаралося встановити причини, хід і значення цього шпигунського скандалу.
У чому ж полягає колосальний політичний резонанс цієї історії?
По-перше, ведення шпигунської діяльності одне проти одного в Співдружності Незалежних Держав заборонено договорами 1992 року, яких ніхто не скасовував, і тому такий відвертий недружній акт, як порушення Мінських угод, дискредитує зовнішню політику Росії. Російські лідери, на словах виявляючи готовність до конструктивного діалогу, на ділі проводять підривну діяльність проти своїх найближчих сусідів.
По-друге, демонстративні дії неминуче призведуть до посилення контррозвідувальних заходів проти російських спецслужб у всіх країнах СНД, оскільки росіяни показали готовність відкрито порушувати будь-які домовленості та угоди. Це змушує замислитися про ступінь професіоналізму спецслужб РФ та адекватності їхнього політичного керівництва. Операція такого масштабу не може бути ініціативою виконавця, а отже, санкціонована відповідальними особами в Москві.
По-третє, очевидно, що територія Придністров’я використовується для відверто ворожих акцій. ФСБ підтвердила, що розвідувальна операція проводилася з невизнаного анклаву, який світова спільнота, у тому числі Росія і Україна, офіційно визнають територією Молдови.
По-четверте, виникають цілком прагматичні підстави замислитися про доцільність присутності російських військових з’єднань на території України, якщо вони ведуть ворожу діяльність проти держави, на землі якої перебувають.
І, по-п’яте, важко пригадати випадок, коли б одразу п’ятьох офіцерів радянської чи російської спецслужби було заарештовано при виконанні завдання на території іноземної держави в мирний час. ФСБ — це контррозвідка, і, згідно з положенням про відділи ФСБ РФ від 7 лютого 2000 року, ці підрозділи, дислоковані за межами РФ, повинні керуватися законодавством держав, на території яких вони перебувають. Проводити спецоперації за кордоном ФСБ не має права.
А тепер торкнемося деталей, відтворених за даними наших неофіційних джерел.
Невизнана Придністровська Молдовська Республіка давно є об’єктом пильного вивчення з боку українських розвідувальних органів. ПМР стала головним джерелом організованої злочинності в нашому куточку Європи. На цій території править самопроголошена влада, повністю залежна від політичної волі Росії. Тут можливо все — контрабанда будь-яких товарів, торгівля наркотиками, зброєю, людьми. При цьому Україна — головний маршрут транзиту і ринок збуту. А ще ПМР — потенційна гаряча точка, повний аналог Південної Осетії на нашому кордоні. Корумпована верхівка з місцевих кланів контролюється нібито відставними працівниками російських силових відомств. На території ПМР знаходяться величезні арсенали радянських часів, які Росія не може прибрати вже 19 років. Охорона складів — привід для розміщення військового контингенту штатною чисельністю в півтори тисячі осіб. Матеріальна цінність невелика — сучасна техніка та боєприпаси давно вже вивезені. Реально головне завдання російського угруповання — утримання на своїх багнетах ситуації в анклаві і збереження плацдарму впливу в цій частині СНД.
Оперативник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, котрого ФСБ іменує Русланом Пилипенком, скоріш за все, неодноразово відвідував територію ПМР, працюючи під прикриттям з Одеси.
Метою його відрядження до ПМР у жовтні 2009-го, судячи з усього, було виключно збирання інформації стосовно тих видів діяльності російських військових, що виходять за рамки, передбачені мандатом «миротворчих сил» і лежать поза полем зору міжнародних інспекцій. Як приклад такої діяльності можна навести Придністровський телерадіоцентр, розташований у селищі Маяк Григоріопольського району ПМР. За радянських часів цей центр мав літерне найменування «Об’єкт 850» і входив до системи радіотрансляційних станцій для наддалекого радіозв’язку по всьому світі, накриваючи всю Західну і більшу частину Східної півкулі. Також центр використовувався для радіоелектронної розвідки, для трансляції телерадіопрограм і як «глушилка» ворожих «голосів». Центр здатен заглушити весь частотний діапазон України. Масштаби цієї махини вражають: площа антенного поля радіоцентру — 850 гектарів!
У 2007 році Федеральне державне підприємство «Російська телевізійна і радіомовна мережа» купило телерадіоцентр за гроші, надані спеціально для цієї покупки федеральним бюджетом РФ. При тому, що трансляційних потужностей РТРМ і так цілком достатньо для виконання своїх завдань. Устаткування об’єкта, звісно, багато в чому вийшло з ладу, але всього за два роки московські спеціалісти провели модернізацію. Як кажуть, ряд технічних приміщень центру росіяни опломбували, доступ місцевому технічному персоналу туди закрито. Об’єкт охороняється підрозділами російського спецназу та «Міністерства державної безпеки» Придністров’я, проте не має статусу військової бази. Інтерес української розвідки до об’єкта стратегічного значення, що розташований на території незаконного анклаву, цілком обґрунтований. Хоч би хто був президентом України і хоч би які дружні почуття пов’язували братні народи, спецслужби повинні бути поінформовані про активність такого роду майже на самому кордоні.
Можна припустити, що в ході роботи Пилипенко потрапив у поле зору МДБ ПМР, працівники якого, вочевидь, дали відповідну наводку відділу військової контррозвідки ФСБ групи російських військ. 29 жовтня 2009 року Пилипенко був затриманий у Тирасполі місцевим МДБ і доставлений у російську військову частину — без ордера і рішення суду. Скандал полягає вже в тому, що жодних законних підстав для проведення такої акції ФСБ не мала, оскільки на території Придністров’я ФСБ зобов’язана дотримуватися законів Республіки Молдова. Працівник ГУР МО жодних законів не порушував і легітимна влада Молдови претензій йому не висувала. По суті, викрадення і допит росіянами іноземного громадянина в Придністров’ї — скандальна справа, оскільки ці дії перебувають поза зоною юрисдикції і мандата групи російських військ. Офіційно Російська Федерація і Україна не визнають рішень придністровської «юстиції».
20 січня 2010 року, за тиждень до викриття офіцерів ФСБ, заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін, перебуваючи в Молдові з офіційним візитом, заявив: «Група російських військ, яка дислокується зараз у Придністров’ї, виконує функції охорони складських приміщень та озброєнь. Завдяки їм мирно живуть люди в Придністров’ї та на іншій території Молдови. Саме миротворчі сили є гарантом незастосування сили».
На території російської військової частини співробітники ФСБ, які забули, вочевидь, що займаються лише «охороною складських приміщень» і є «гарантами незастосування сили», почали вести допит «особливо прискіпливо». Тут з’ясувалося, що Пилипенко вже давно був установлений ФСБ як український розвідник, за ним і його сім’єю здійснювали стеження в Одесі. Українцеві показали фотографії його сім’ї, продемонстрували, що знають місце його проживання, і пригрозили жорсткими заходами впливу, якщо він не піде на співробітництво. «Миротворці», всупереч запевненням російського МЗС, займалися шпигунством, і, з юридичної точки зору, викраденням людей.
Не маючи підстав для арешту Пилипенка, росіяни, вочевидь, заздалегідь поставили собі за мету вербування військовослужбовця. Наш офіцер зумів викликати довіру у своїх вербувальників. Його відпустили, і він отримав завдання добувати інформацію про роботу української розвідки. Але відразу після повернення Пилипенко доповів про інцидент своєму начальству. ГУР МО звернулося в СБУ, і в умовах найсуворішої таємності керівництво української контррозвідки почало операцію з виведення вербувальників на територію України та їх подальшого захоплення. Щоб запобігти витоку інформації, операцію залегендували — про російський слід ніхто не говорив, а викрадення нашого розвідника приписали «невідомим особам». Чи була така реакція українських спецслужб у відповідь на провокацію проти колеги надмірною — відповідь, гадаю, очевидна. І знову ж таки — хоч би хто був керівником спецслужби, — якби наші люди піддалися такого роду провокації, діяти довелося б аналогічно.
Це не був «ексцес» виконавця». Вочевидь, після санкції керівництва ФСБ РФ, спеціально для зустрічі з Пилипенком на території України з Москви прибув високопоставлений співробітник, якому доручалося керівництво операцією. 27 січня в Україну виїхав у повному складі весь відділ контррозвідки ФСБ у Придністров’ї — за винятком одного співробітника, який був у відпустці, і діловода. У результаті троє оперативників, їхній начальник і московський гість зустрілися з Пилипенком на українській території, за 14 кілометрів від кордону.
Безпосередній контакт із Пилипенком здійснював москвич, із ним були троє оперів, а начальник відділу здалеку спостерігав з автомобіля. Звичайно, ступінь компетентності ефесбешників вражає. Все це люди заслужені, на чиєму рахунку не одне відрядження до Чечні і на Кавказ. А тут усім натовпом помчали на зустріч з агентом, хоча ситуація цього зовсім не вимагала. Кількість «візитерів» стала сюрпризом для групи захоплення. Навіщо? Можливо, подивилися серіал «Ліквідація» і довідалися, що в лісах під Одесою ховаються бандерівські загони? Боялися заблукати? Чи всі хотіли отримати по ордену за особисту участь? Чи показати близькість до московського начальника? Чи той сам наказав усім його супроводжувати, щоб не страшно було в’їжджати на «ворожу територію»? Чи це передбачав розроблений у Москві план операції? Якщо ФСБ так само по-дилетантському працює на Кавказі, то не дивно, що там і досі йде війна... Коли папери було передано, потрібні слова вимовлено, а потрібні кадри — знято, вся компанія чекістів потрапила до рук «Альфи». Таким чином увесь відділ ФСБ у Придністров’ї в повному складі був заарештований. У цілковитій відповідності законам України та міжнародному праву.
Згідно з особистим рішенням голови СБУ і як жест доброї волі особовий склад відділу без будь-яких умов був переданий у Сумській області російській стороні. Цікаво, чи були б так легко і так швидко відпущені на волю українські офіцери, якби їх узяли на гарячому на території РФ?
У скандалі з незаконним викраденням українського громадянина в Придністров’ї наше політичне керівництво відмовчалося. Хоча дуже хотілося б почути позицію українського Міністерства закордонних справ, оскільки ця проблема пов’язана з переговорами щодо статусу Придністров’я та статусу оперативної групи російських військ, в яких наша країна бере участь. Сподіваємося, що керівництво МЗС, попри наявний у деяких держслужбовців бізнес у Росії, проявить принциповість і все-таки адекватно відреагує — адже минуло вже два тижні. Було б доцільно з боку МЗС поставити запитання молдовській стороні: на яких підставах на території республіки проти України діють російські спецслужби і як це впливає на процес мирного врегулювання?
З огляду на надзвичайно зухвалий характер дій ФСБ з незаконного вербування українського розвідника, Шевченківський райсуд Києва ухвалив рішення покарати керівника операції, який мав при собі паспорт на прізвище Александров — неіснуючу особу. Його особу встановили. Ним виявився полковник військової контррозвідки ФСБ по Московському військовому округу Володимир Миколайович Носков.
Саме він пропонував нашому розвідникові порядок організації нелегального зв’язку, організацію бізнес-проектів для офіційного прикриття виїздів громадянина України до РФ, організацію схованок як на території України, так і за кордоном. Щоб покарати ФСБ за зухвалість і дурість, Носкова судитимуть в Україні за обвинуваченням у шпигунстві. Полковника можуть видати тільки за рішенням вищої влади і вже після винесення вироку судом.
Офіцер української розвідки, відомий як Руслан Пилипенко, зараз разом із сім’єю перебуває під охороною в безпечному місці, щодо нього буде застосована програма захисту свідків.
Зазначена ситуація примушує уважніше поглянути на проблеми у відносинах між українськими та російськими спецслужбами. У цьому плані впродовж останніх років спостерігається досить дивна двоїстість.
Україна, взагалі-то, — рай для російських спецслужб. Контррозвідувальний режим у нас м’якший, ніж у будь-якій європейській країні і в більшості країн СНД. Україна — «тепле місце» для ветеранів спецслужб, які заробляють собі лампаси до пенсії. Провалені в інших країнах світу, російські шпигуни вирушають дослужувати в Україну, і їм ніколи не відмовляють в агремані. Працівники російських спецслужб ведуть не тільки професійну, а й комерційну діяльність, беручи активну участь в операціях із нерухомістю в Криму, і їм, знову-таки, не чинять перешкод. Однак, попри такі курортні умови, спецслужби РФ все одно дратуються, коли їх українські колеги намагаються показати, що в цій країні все-таки інша влада.
Це абсурд, коли заява українського МЗС про висилку російських дипломатів за діяльність, не сумісну з дипломатичним статусом, викликає потужну політичну кампанію, спрямовану на те, щоб зберегти цих дипломатів на місці. Усі країни, навіть із найбільш дружнім до Росії режимом, наприклад Індія, контролюють розвідувальну діяльність на своїй території і так само практикують висилку дипломатів, коли їхня активність заходить надто далеко, на думку місцевої контррозвідки. Але тільки в Україні російські спецслужби використовують своїх агентів впливу для того, щоб повністю дискредитувати роботу органів нашої контррозвідки.
Очевидно, що це політичне рішення керівництва Росії.
При цьому резонансна висилка російських дипломатів спиралася на цілком солідні підстави. Якийсь пан В. до роботи в нашій країні був висланий за шпигунство з однієї європейської держави. В. був відомий українській контррозвідці СБУ як надзвичайно велелюбний чоловік, котрий постійно переміщувався по країні — він намагався підтримувати близькі стосунки майже з 40 громадянками України, при цьому зовсім не обмежуючи себе у витратах на підтримку такого прекрасного способу зміцнення «культурних зв’язків» між державами. Контррозвідка вирішила, що здоров’я В. потребує профілактики, оскільки контролювати таку широку мережу його подруг надто складно. І палкого дипломата попросили залишити територію країни. Відповідно до міжнародної практики — у суді тут нічого доводити не треба.
Цілком достатні підстави мало й прохання про припинення діяльності відділу контррозвідки ФСБ Чорноморського флоту в Севастополі. Як видно із ситуації в Придністров’ї, ФСБ справді виконує шпигунські функції на нашій території.
У відповідь російські спецслужби намагаються створити міф про нібито високу активність української розвідки проти Росії. Не треба бути великим експертом, щоб розуміти очевидне: для більш-менш масштабної розвіддіяльності в нашої держави немає ні матеріальних, ні інтелектуальних ресурсів. Тому російські спецслужби старанно культивують «українських шпигунів» із підручного матеріалу.
Ознакою політичного тиску була провокація російських спецслужб проти громадянина України Миколи Архипова, заарештованого ФСБ у Брянську в листопаді 2009-го. Архипова заарештували за контрабанду — за провезення газорозрядної лампи, яка в радянські часи була справді засекречена. Проте минуло понад 20 років відтоді, як такі лампи використовувалися у військовій справі, і тепер лампова техніка є раритетом, а не військовою продукцією. Таємність давно знято. Понад те, Архипов придбав її в РФ абсолютно законно. І все ж таки людина ні за що відсиділа під слідством п’ять місяців. Зараз у Брянську заарештований ще один українець — співробітник вітчизняного ВПК, суть обвинувачень на його адресу поки що не розголошується.
Показова реакція російських спецслужб на арешт полковника Носкова. З 27 січня по сьогодні за кількома співробітниками українського посольства в Москві проводиться демонстративне стеження.
Керівництво ФСБ, за інформацією деяких ЗМІ, подало офіційний лист СБУ, в якому просить розглядати конфлікт у позасудовому порядку. Проте значно більший резонанс у світі спецслужб мала неофіційна зустріч українського аташе в Москві з представником ФСБ, на якій високопоставлений російський чиновник пригрозив українській стороні «адекватними заходами». По суті, давши зрозуміти, що якщо Носкова не випустять, то росіяни знайдуть привід заарештувати працівника українських спецслужб.
Проти наших дипломатів росіяни не соромляться використовувати грубі методи роботи. Торік дружину українського аташе в Москві було затримано на вулиці й припроваджено у відділ внутрішніх справ через порушення паспортного режиму. Коли чоловік поїхав її виручати, на виїзді з посольства його зупинив патруль ДАІ і довго проводив дізнання...
Для зухвалих дій російських спецслужб є, звісно, значно глибші причини, ніж прагнення «втерти ніс» СБУ. Слабка й хаотична українська влада піддається закордонному впливу, і це дає спецслужбам підстави для довільних дій на нашій території і проти наших громадян. Замість захисту загальних інтересів кожне відомство і кожна гілка влади обстоюють свої приватні. Тому наша держава приречена на статус заповідника, в якому політичні й розвідувальні органи іноземних держав відіграють роль браконьєрів. Більшості їх вдається уникати покарання...
dt.ua
Отже, на прес-конференції глава СБУ заявив, що 27 січня офіцерів ФСБ РФ заарештовано під час отримання інформації, що містить державну таємницю, від громадянина України. Докази незаперечні — зафіксовано передачу матеріалів, оскільки зустріч повністю контролювали українські контррозвідники, особи учасників установлено.
Заява ФСБ РФ повністю підтвердила факти. Російська спецслужба не заперечила шпигунства в Україні! Головний пафос росіян полягав у тому, що їхні дії були нібито лише відповіддю на розвідувальну активність українців проти Росії. Найсмішнішим було твердження, що шпигунський скандал — провокація СБУ, що нібито міжнародна практика рекомендує виявляти шпигунів і видавати їх тихо, без розголосу. Цікавий і, звісно, випадковий збіг — не чекаючи жодних офіційних висновків, відразу після виходу прес-релізу ФСБ, ті самі аргументи російської сторони озвучив депутат Партії регіонів Микола Азаров. Оскільки Микола Янович має всі шанси отримати високий пост у команді майбутнього президента України і щоб запобігти подальшим випадковим виступам на захист іноземних спецслужб з боку наших миролюбних політиків, «ДТ» з допомогою джерел в українській контррозвідці постаралося встановити причини, хід і значення цього шпигунського скандалу.
У чому ж полягає колосальний політичний резонанс цієї історії?
По-перше, ведення шпигунської діяльності одне проти одного в Співдружності Незалежних Держав заборонено договорами 1992 року, яких ніхто не скасовував, і тому такий відвертий недружній акт, як порушення Мінських угод, дискредитує зовнішню політику Росії. Російські лідери, на словах виявляючи готовність до конструктивного діалогу, на ділі проводять підривну діяльність проти своїх найближчих сусідів.
По-друге, демонстративні дії неминуче призведуть до посилення контррозвідувальних заходів проти російських спецслужб у всіх країнах СНД, оскільки росіяни показали готовність відкрито порушувати будь-які домовленості та угоди. Це змушує замислитися про ступінь професіоналізму спецслужб РФ та адекватності їхнього політичного керівництва. Операція такого масштабу не може бути ініціативою виконавця, а отже, санкціонована відповідальними особами в Москві.
По-третє, очевидно, що територія Придністров’я використовується для відверто ворожих акцій. ФСБ підтвердила, що розвідувальна операція проводилася з невизнаного анклаву, який світова спільнота, у тому числі Росія і Україна, офіційно визнають територією Молдови.
По-четверте, виникають цілком прагматичні підстави замислитися про доцільність присутності російських військових з’єднань на території України, якщо вони ведуть ворожу діяльність проти держави, на землі якої перебувають.
І, по-п’яте, важко пригадати випадок, коли б одразу п’ятьох офіцерів радянської чи російської спецслужби було заарештовано при виконанні завдання на території іноземної держави в мирний час. ФСБ — це контррозвідка, і, згідно з положенням про відділи ФСБ РФ від 7 лютого 2000 року, ці підрозділи, дислоковані за межами РФ, повинні керуватися законодавством держав, на території яких вони перебувають. Проводити спецоперації за кордоном ФСБ не має права.
А тепер торкнемося деталей, відтворених за даними наших неофіційних джерел.
Невизнана Придністровська Молдовська Республіка давно є об’єктом пильного вивчення з боку українських розвідувальних органів. ПМР стала головним джерелом організованої злочинності в нашому куточку Європи. На цій території править самопроголошена влада, повністю залежна від політичної волі Росії. Тут можливо все — контрабанда будь-яких товарів, торгівля наркотиками, зброєю, людьми. При цьому Україна — головний маршрут транзиту і ринок збуту. А ще ПМР — потенційна гаряча точка, повний аналог Південної Осетії на нашому кордоні. Корумпована верхівка з місцевих кланів контролюється нібито відставними працівниками російських силових відомств. На території ПМР знаходяться величезні арсенали радянських часів, які Росія не може прибрати вже 19 років. Охорона складів — привід для розміщення військового контингенту штатною чисельністю в півтори тисячі осіб. Матеріальна цінність невелика — сучасна техніка та боєприпаси давно вже вивезені. Реально головне завдання російського угруповання — утримання на своїх багнетах ситуації в анклаві і збереження плацдарму впливу в цій частині СНД.
Оперативник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, котрого ФСБ іменує Русланом Пилипенком, скоріш за все, неодноразово відвідував територію ПМР, працюючи під прикриттям з Одеси.
Метою його відрядження до ПМР у жовтні 2009-го, судячи з усього, було виключно збирання інформації стосовно тих видів діяльності російських військових, що виходять за рамки, передбачені мандатом «миротворчих сил» і лежать поза полем зору міжнародних інспекцій. Як приклад такої діяльності можна навести Придністровський телерадіоцентр, розташований у селищі Маяк Григоріопольського району ПМР. За радянських часів цей центр мав літерне найменування «Об’єкт 850» і входив до системи радіотрансляційних станцій для наддалекого радіозв’язку по всьому світі, накриваючи всю Західну і більшу частину Східної півкулі. Також центр використовувався для радіоелектронної розвідки, для трансляції телерадіопрограм і як «глушилка» ворожих «голосів». Центр здатен заглушити весь частотний діапазон України. Масштаби цієї махини вражають: площа антенного поля радіоцентру — 850 гектарів!
У 2007 році Федеральне державне підприємство «Російська телевізійна і радіомовна мережа» купило телерадіоцентр за гроші, надані спеціально для цієї покупки федеральним бюджетом РФ. При тому, що трансляційних потужностей РТРМ і так цілком достатньо для виконання своїх завдань. Устаткування об’єкта, звісно, багато в чому вийшло з ладу, але всього за два роки московські спеціалісти провели модернізацію. Як кажуть, ряд технічних приміщень центру росіяни опломбували, доступ місцевому технічному персоналу туди закрито. Об’єкт охороняється підрозділами російського спецназу та «Міністерства державної безпеки» Придністров’я, проте не має статусу військової бази. Інтерес української розвідки до об’єкта стратегічного значення, що розташований на території незаконного анклаву, цілком обґрунтований. Хоч би хто був президентом України і хоч би які дружні почуття пов’язували братні народи, спецслужби повинні бути поінформовані про активність такого роду майже на самому кордоні.
Можна припустити, що в ході роботи Пилипенко потрапив у поле зору МДБ ПМР, працівники якого, вочевидь, дали відповідну наводку відділу військової контррозвідки ФСБ групи російських військ. 29 жовтня 2009 року Пилипенко був затриманий у Тирасполі місцевим МДБ і доставлений у російську військову частину — без ордера і рішення суду. Скандал полягає вже в тому, що жодних законних підстав для проведення такої акції ФСБ не мала, оскільки на території Придністров’я ФСБ зобов’язана дотримуватися законів Республіки Молдова. Працівник ГУР МО жодних законів не порушував і легітимна влада Молдови претензій йому не висувала. По суті, викрадення і допит росіянами іноземного громадянина в Придністров’ї — скандальна справа, оскільки ці дії перебувають поза зоною юрисдикції і мандата групи російських військ. Офіційно Російська Федерація і Україна не визнають рішень придністровської «юстиції».
20 січня 2010 року, за тиждень до викриття офіцерів ФСБ, заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін, перебуваючи в Молдові з офіційним візитом, заявив: «Група російських військ, яка дислокується зараз у Придністров’ї, виконує функції охорони складських приміщень та озброєнь. Завдяки їм мирно живуть люди в Придністров’ї та на іншій території Молдови. Саме миротворчі сили є гарантом незастосування сили».
На території російської військової частини співробітники ФСБ, які забули, вочевидь, що займаються лише «охороною складських приміщень» і є «гарантами незастосування сили», почали вести допит «особливо прискіпливо». Тут з’ясувалося, що Пилипенко вже давно був установлений ФСБ як український розвідник, за ним і його сім’єю здійснювали стеження в Одесі. Українцеві показали фотографії його сім’ї, продемонстрували, що знають місце його проживання, і пригрозили жорсткими заходами впливу, якщо він не піде на співробітництво. «Миротворці», всупереч запевненням російського МЗС, займалися шпигунством, і, з юридичної точки зору, викраденням людей.
Не маючи підстав для арешту Пилипенка, росіяни, вочевидь, заздалегідь поставили собі за мету вербування військовослужбовця. Наш офіцер зумів викликати довіру у своїх вербувальників. Його відпустили, і він отримав завдання добувати інформацію про роботу української розвідки. Але відразу після повернення Пилипенко доповів про інцидент своєму начальству. ГУР МО звернулося в СБУ, і в умовах найсуворішої таємності керівництво української контррозвідки почало операцію з виведення вербувальників на територію України та їх подальшого захоплення. Щоб запобігти витоку інформації, операцію залегендували — про російський слід ніхто не говорив, а викрадення нашого розвідника приписали «невідомим особам». Чи була така реакція українських спецслужб у відповідь на провокацію проти колеги надмірною — відповідь, гадаю, очевидна. І знову ж таки — хоч би хто був керівником спецслужби, — якби наші люди піддалися такого роду провокації, діяти довелося б аналогічно.
Це не був «ексцес» виконавця». Вочевидь, після санкції керівництва ФСБ РФ, спеціально для зустрічі з Пилипенком на території України з Москви прибув високопоставлений співробітник, якому доручалося керівництво операцією. 27 січня в Україну виїхав у повному складі весь відділ контррозвідки ФСБ у Придністров’ї — за винятком одного співробітника, який був у відпустці, і діловода. У результаті троє оперативників, їхній начальник і московський гість зустрілися з Пилипенком на українській території, за 14 кілометрів від кордону.
Безпосередній контакт із Пилипенком здійснював москвич, із ним були троє оперів, а начальник відділу здалеку спостерігав з автомобіля. Звичайно, ступінь компетентності ефесбешників вражає. Все це люди заслужені, на чиєму рахунку не одне відрядження до Чечні і на Кавказ. А тут усім натовпом помчали на зустріч з агентом, хоча ситуація цього зовсім не вимагала. Кількість «візитерів» стала сюрпризом для групи захоплення. Навіщо? Можливо, подивилися серіал «Ліквідація» і довідалися, що в лісах під Одесою ховаються бандерівські загони? Боялися заблукати? Чи всі хотіли отримати по ордену за особисту участь? Чи показати близькість до московського начальника? Чи той сам наказав усім його супроводжувати, щоб не страшно було в’їжджати на «ворожу територію»? Чи це передбачав розроблений у Москві план операції? Якщо ФСБ так само по-дилетантському працює на Кавказі, то не дивно, що там і досі йде війна... Коли папери було передано, потрібні слова вимовлено, а потрібні кадри — знято, вся компанія чекістів потрапила до рук «Альфи». Таким чином увесь відділ ФСБ у Придністров’ї в повному складі був заарештований. У цілковитій відповідності законам України та міжнародному праву.
Згідно з особистим рішенням голови СБУ і як жест доброї волі особовий склад відділу без будь-яких умов був переданий у Сумській області російській стороні. Цікаво, чи були б так легко і так швидко відпущені на волю українські офіцери, якби їх узяли на гарячому на території РФ?
У скандалі з незаконним викраденням українського громадянина в Придністров’ї наше політичне керівництво відмовчалося. Хоча дуже хотілося б почути позицію українського Міністерства закордонних справ, оскільки ця проблема пов’язана з переговорами щодо статусу Придністров’я та статусу оперативної групи російських військ, в яких наша країна бере участь. Сподіваємося, що керівництво МЗС, попри наявний у деяких держслужбовців бізнес у Росії, проявить принциповість і все-таки адекватно відреагує — адже минуло вже два тижні. Було б доцільно з боку МЗС поставити запитання молдовській стороні: на яких підставах на території республіки проти України діють російські спецслужби і як це впливає на процес мирного врегулювання?
З огляду на надзвичайно зухвалий характер дій ФСБ з незаконного вербування українського розвідника, Шевченківський райсуд Києва ухвалив рішення покарати керівника операції, який мав при собі паспорт на прізвище Александров — неіснуючу особу. Його особу встановили. Ним виявився полковник військової контррозвідки ФСБ по Московському військовому округу Володимир Миколайович Носков.
Саме він пропонував нашому розвідникові порядок організації нелегального зв’язку, організацію бізнес-проектів для офіційного прикриття виїздів громадянина України до РФ, організацію схованок як на території України, так і за кордоном. Щоб покарати ФСБ за зухвалість і дурість, Носкова судитимуть в Україні за обвинуваченням у шпигунстві. Полковника можуть видати тільки за рішенням вищої влади і вже після винесення вироку судом.
Офіцер української розвідки, відомий як Руслан Пилипенко, зараз разом із сім’єю перебуває під охороною в безпечному місці, щодо нього буде застосована програма захисту свідків.
Зазначена ситуація примушує уважніше поглянути на проблеми у відносинах між українськими та російськими спецслужбами. У цьому плані впродовж останніх років спостерігається досить дивна двоїстість.
Україна, взагалі-то, — рай для російських спецслужб. Контррозвідувальний режим у нас м’якший, ніж у будь-якій європейській країні і в більшості країн СНД. Україна — «тепле місце» для ветеранів спецслужб, які заробляють собі лампаси до пенсії. Провалені в інших країнах світу, російські шпигуни вирушають дослужувати в Україну, і їм ніколи не відмовляють в агремані. Працівники російських спецслужб ведуть не тільки професійну, а й комерційну діяльність, беручи активну участь в операціях із нерухомістю в Криму, і їм, знову-таки, не чинять перешкод. Однак, попри такі курортні умови, спецслужби РФ все одно дратуються, коли їх українські колеги намагаються показати, що в цій країні все-таки інша влада.
Це абсурд, коли заява українського МЗС про висилку російських дипломатів за діяльність, не сумісну з дипломатичним статусом, викликає потужну політичну кампанію, спрямовану на те, щоб зберегти цих дипломатів на місці. Усі країни, навіть із найбільш дружнім до Росії режимом, наприклад Індія, контролюють розвідувальну діяльність на своїй території і так само практикують висилку дипломатів, коли їхня активність заходить надто далеко, на думку місцевої контррозвідки. Але тільки в Україні російські спецслужби використовують своїх агентів впливу для того, щоб повністю дискредитувати роботу органів нашої контррозвідки.
Очевидно, що це політичне рішення керівництва Росії.
При цьому резонансна висилка російських дипломатів спиралася на цілком солідні підстави. Якийсь пан В. до роботи в нашій країні був висланий за шпигунство з однієї європейської держави. В. був відомий українській контррозвідці СБУ як надзвичайно велелюбний чоловік, котрий постійно переміщувався по країні — він намагався підтримувати близькі стосунки майже з 40 громадянками України, при цьому зовсім не обмежуючи себе у витратах на підтримку такого прекрасного способу зміцнення «культурних зв’язків» між державами. Контррозвідка вирішила, що здоров’я В. потребує профілактики, оскільки контролювати таку широку мережу його подруг надто складно. І палкого дипломата попросили залишити територію країни. Відповідно до міжнародної практики — у суді тут нічого доводити не треба.
Цілком достатні підстави мало й прохання про припинення діяльності відділу контррозвідки ФСБ Чорноморського флоту в Севастополі. Як видно із ситуації в Придністров’ї, ФСБ справді виконує шпигунські функції на нашій території.
У відповідь російські спецслужби намагаються створити міф про нібито високу активність української розвідки проти Росії. Не треба бути великим експертом, щоб розуміти очевидне: для більш-менш масштабної розвіддіяльності в нашої держави немає ні матеріальних, ні інтелектуальних ресурсів. Тому російські спецслужби старанно культивують «українських шпигунів» із підручного матеріалу.
Ознакою політичного тиску була провокація російських спецслужб проти громадянина України Миколи Архипова, заарештованого ФСБ у Брянську в листопаді 2009-го. Архипова заарештували за контрабанду — за провезення газорозрядної лампи, яка в радянські часи була справді засекречена. Проте минуло понад 20 років відтоді, як такі лампи використовувалися у військовій справі, і тепер лампова техніка є раритетом, а не військовою продукцією. Таємність давно знято. Понад те, Архипов придбав її в РФ абсолютно законно. І все ж таки людина ні за що відсиділа під слідством п’ять місяців. Зараз у Брянську заарештований ще один українець — співробітник вітчизняного ВПК, суть обвинувачень на його адресу поки що не розголошується.
Показова реакція російських спецслужб на арешт полковника Носкова. З 27 січня по сьогодні за кількома співробітниками українського посольства в Москві проводиться демонстративне стеження.
Керівництво ФСБ, за інформацією деяких ЗМІ, подало офіційний лист СБУ, в якому просить розглядати конфлікт у позасудовому порядку. Проте значно більший резонанс у світі спецслужб мала неофіційна зустріч українського аташе в Москві з представником ФСБ, на якій високопоставлений російський чиновник пригрозив українській стороні «адекватними заходами». По суті, давши зрозуміти, що якщо Носкова не випустять, то росіяни знайдуть привід заарештувати працівника українських спецслужб.
Проти наших дипломатів росіяни не соромляться використовувати грубі методи роботи. Торік дружину українського аташе в Москві було затримано на вулиці й припроваджено у відділ внутрішніх справ через порушення паспортного режиму. Коли чоловік поїхав її виручати, на виїзді з посольства його зупинив патруль ДАІ і довго проводив дізнання...
Для зухвалих дій російських спецслужб є, звісно, значно глибші причини, ніж прагнення «втерти ніс» СБУ. Слабка й хаотична українська влада піддається закордонному впливу, і це дає спецслужбам підстави для довільних дій на нашій території і проти наших громадян. Замість захисту загальних інтересів кожне відомство і кожна гілка влади обстоюють свої приватні. Тому наша держава приречена на статус заповідника, в якому політичні й розвідувальні органи іноземних держав відіграють роль браконьєрів. Більшості їх вдається уникати покарання...
dt.ua
Subscribe to:
Posts (Atom)