Ліквідація. Історія провалу російських спецслужб в Україні

Інформація голови СБУ Валентина Наливайченка про арешт на гарячому відразу п’яти офіцерів Федеральної служби безпеки Росії в Одеській області видалася настільки сенсаційною, що повірити в це здавалося неможливим.

Отже, на прес-конференції глава СБУ заявив, що 27 січня офіцерів ФСБ РФ заарештовано під час отримання інформації, що містить державну таємницю, від громадянина України. Докази незаперечні — зафіксовано передачу матеріалів, оскільки зустріч повністю контролювали українські контррозвідники, особи учасників установлено.

Заява ФСБ РФ повністю підтвердила факти. Російська спецслужба не заперечила шпигунства в Україні! Головний пафос росіян полягав у тому, що їхні дії були нібито лише відповіддю на розвідувальну активність українців проти Росії. Найсмішнішим було твердження, що шпигунський скандал — провокація СБУ, що нібито міжнародна практика рекомендує виявляти шпигунів і видавати їх тихо, без розголосу. Цікавий і, звісно, випадковий збіг — не чекаючи жодних офіційних висновків, відразу після виходу прес-релізу ФСБ, ті самі аргументи російської сторони озвучив депутат Партії регіонів Микола Азаров. Оскільки Микола Янович має всі шанси отримати високий пост у команді майбутнього президента України і щоб запобігти подальшим випадковим виступам на захист іноземних спецслужб з боку наших миролюбних політиків, «ДТ» з допомогою джерел в українській контррозвідці постаралося встановити причини, хід і значення цього шпигунського скандалу.

У чому ж полягає колосальний політичний резонанс цієї історії?

По-перше, ведення шпигунської діяльності одне проти одного в Співдружності Незалежних Держав заборонено договорами 1992 року, яких ніхто не скасовував, і тому такий відвертий недружній акт, як порушення Мінських угод, дискредитує зовнішню політику Росії. Російські лідери, на словах виявляючи готовність до конструктивного діалогу, на ділі проводять підривну діяльність проти своїх найближчих сусідів.

По-друге, демонстративні дії неминуче призведуть до посилення контррозвідувальних заходів проти російських спецслужб у всіх країнах СНД, оскільки росіяни показали готовність відкрито порушувати будь-які домовленості та угоди. Це змушує замислитися про ступінь професіоналізму спецслужб РФ та адекватності їхнього політичного керівництва. Операція такого масштабу не може бути ініціативою виконавця, а отже, санкціонована відповідальними особами в Москві.

По-третє, очевидно, що територія Придністров’я використовується для відверто ворожих акцій. ФСБ підтвердила, що розвідувальна операція проводилася з невизнаного анклаву, який світова спільнота, у тому числі Росія і Україна, офіційно визнають територією Молдови.

По-четверте, виникають цілком прагматичні підстави замислитися про доцільність присутності російських військових з’єднань на території України, якщо вони ведуть ворожу діяльність проти держави, на землі якої перебувають.

І, по-п’яте, важко пригадати випадок, коли б одразу п’ятьох офіцерів радянської чи російської спецслужби було заарештовано при виконанні завдання на території іноземної держави в мирний час. ФСБ — це контррозвідка, і, згідно з положенням про відділи ФСБ РФ від 7 лютого 2000 року, ці підрозділи, дислоковані за межами РФ, повинні керуватися законодавством держав, на території яких вони перебувають. Проводити спецоперації за кордоном ФСБ не має права.

А тепер торкнемося деталей, відтворених за даними наших неофіційних джерел.

Невизнана Придністровська Молдовська Республіка давно є об’єктом пильного вивчення з боку українських розвідувальних органів. ПМР стала головним джерелом організованої злочинності в нашому куточку Європи. На цій території править самопроголошена влада, повністю залежна від політичної волі Росії. Тут можливо все — контрабанда будь-яких товарів, торгівля наркотиками, зброєю, людьми. При цьому Україна — головний маршрут транзиту і ринок збуту. А ще ПМР — потенційна гаряча точка, повний аналог Південної Осетії на нашому кордоні. Корумпована верхівка з місцевих кланів контролюється нібито відставними працівниками російських силових відомств. На території ПМР знаходяться величезні арсенали радянських часів, які Росія не може прибрати вже 19 років. Охорона складів — привід для розміщення військового контингенту штатною чисельністю в півтори тисячі осіб. Матеріальна цінність невелика — сучасна техніка та боєприпаси давно вже вивезені. Реально головне завдання російського угруповання — утримання на своїх багнетах ситуації в анклаві і збереження плацдарму впливу в цій частині СНД.

Оперативник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, котрого ФСБ іменує Русланом Пилипенком, скоріш за все, неодноразово відвідував територію ПМР, працюючи під прикриттям з Одеси.

Метою його відрядження до ПМР у жовтні 2009-го, судячи з усього, було виключно збирання інформації стосовно тих видів діяльності російських військових, що виходять за рамки, передбачені мандатом «миротворчих сил» і лежать поза полем зору міжнародних інспекцій. Як приклад такої діяльності можна навести Придністровський телерадіоцентр, розташований у селищі Маяк Григоріопольського району ПМР. За радянських часів цей центр мав літерне найменування «Об’єкт 850» і входив до системи радіотрансляційних станцій для наддалекого радіозв’язку по всьому світі, накриваючи всю Західну і більшу частину Східної півкулі. Також центр використовувався для радіоелектронної розвідки, для трансляції телерадіопрограм і як «глушилка» ворожих «голосів». Центр здатен заглушити весь частотний діапазон України. Масштаби цієї махини вражають: площа антенного поля радіоцентру — 850 гектарів!

У 2007 році Федеральне державне підприємство «Російська телевізійна і радіомовна мережа» купило телерадіоцентр за гроші, надані спеціально для цієї покупки федеральним бюджетом РФ. При тому, що трансляційних потужностей РТРМ і так цілком достатньо для виконання своїх завдань. Устаткування об’єкта, звісно, багато в чому вийшло з ладу, але всього за два роки московські спеціалісти провели модернізацію. Як кажуть, ряд технічних приміщень центру росіяни опломбували, доступ місцевому технічному персоналу туди закрито. Об’єкт охороняється підрозділами російського спецназу та «Міністерства державної безпеки» Придністров’я, проте не має статусу військової бази. Інтерес української розвідки до об’єкта стратегічного значення, що розташований на території незаконного анклаву, цілком обґрунтований. Хоч би хто був президентом України і хоч би які дружні почуття пов’язували братні народи, спецслужби повинні бути поінформовані про активність такого роду майже на самому кордоні.

Можна припустити, що в ході роботи Пилипенко потрапив у поле зору МДБ ПМР, працівники якого, вочевидь, дали відповідну наводку відділу військової контррозвідки ФСБ групи російських військ. 29 жовтня 2009 року Пилипенко був затриманий у Тирасполі місцевим МДБ і доставлений у російську військову частину — без ордера і рішення суду. Скандал полягає вже в тому, що жодних законних підстав для проведення такої акції ФСБ не мала, оскільки на території Придністров’я ФСБ зобов’язана дотримуватися законів Республіки Молдова. Працівник ГУР МО жодних законів не порушував і легітимна влада Молдови претензій йому не висувала. По суті, викрадення і допит росіянами іноземного громадянина в Придністров’ї — скандальна справа, оскільки ці дії перебувають поза зоною юрисдикції і мандата групи російських військ. Офіційно Російська Федерація і Україна не визнають рішень придністровської «юстиції».

20 січня 2010 року, за тиждень до викриття офіцерів ФСБ, заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін, перебуваючи в Молдові з офіційним візитом, заявив: «Група російських військ, яка дислокується зараз у Придністров’ї, виконує функції охорони складських приміщень та озброєнь. Завдяки їм мирно живуть люди в Придністров’ї та на іншій території Молдови. Саме миротворчі сили є гарантом незастосування сили».

На території російської військової частини співробітники ФСБ, які забули, вочевидь, що займаються лише «охороною складських приміщень» і є «гарантами незастосування сили», почали вести допит «особливо прискіпливо». Тут з’ясувалося, що Пилипенко вже давно був установлений ФСБ як український розвідник, за ним і його сім’єю здійснювали стеження в Одесі. Українцеві показали фотографії його сім’ї, продемонстрували, що знають місце його проживання, і пригрозили жорсткими заходами впливу, якщо він не піде на співробітництво. «Миротворці», всупереч запевненням російського МЗС, займалися шпигунством, і, з юридичної точки зору, викраденням людей.

Не маючи підстав для арешту Пилипенка, росіяни, вочевидь, заздалегідь поставили собі за мету вербування військовослужбовця. Наш офіцер зумів викликати довіру у своїх вербувальників. Його відпустили, і він отримав завдання добувати інформацію про роботу української розвідки. Але відразу після повернення Пилипенко доповів про інцидент своєму начальству. ГУР МО звернулося в СБУ, і в умовах найсуворішої таємності керівництво української контррозвідки почало операцію з виведення вербувальників на територію України та їх подальшого захоплення. Щоб запобігти витоку інформації, операцію залегендували — про російський слід ніхто не говорив, а викрадення нашого розвідника приписали «невідомим особам». Чи була така реакція українських спецслужб у відповідь на провокацію проти колеги надмірною — відповідь, гадаю, очевидна. І знову ж таки — хоч би хто був керівником спецслужби, — якби наші люди піддалися такого роду провокації, діяти довелося б аналогічно.

Це не був «ексцес» виконавця». Вочевидь, після санкції керівництва ФСБ РФ, спеціально для зустрічі з Пилипенком на території України з Москви прибув високопоставлений співробітник, якому доручалося керівництво операцією. 27 січня в Україну виїхав у повному складі весь відділ контррозвідки ФСБ у Придністров’ї — за винятком одного співробітника, який був у відпустці, і діловода. У результаті троє оперативників, їхній начальник і московський гість зустрілися з Пилипенком на українській території, за 14 кілометрів від кордону.

Безпосередній контакт із Пилипенком здійснював москвич, із ним були троє оперів, а начальник відділу здалеку спостерігав з автомобіля. Звичайно, ступінь компетентності ефесбешників вражає. Все це люди заслужені, на чиєму рахунку не одне відрядження до Чечні і на Кавказ. А тут усім натовпом помчали на зустріч з агентом, хоча ситуація цього зовсім не вимагала. Кількість «візитерів» стала сюрпризом для групи захоплення. Навіщо? Можливо, подивилися серіал «Ліквідація» і довідалися, що в лісах під Одесою ховаються бандерівські загони? Боялися заблукати? Чи всі хотіли отримати по ордену за особисту участь? Чи показати близькість до московського начальника? Чи той сам наказав усім його супроводжувати, щоб не страшно було в’їжджати на «ворожу територію»? Чи це передбачав розроблений у Москві план операції? Якщо ФСБ так само по-дилетантському працює на Кавказі, то не дивно, що там і досі йде війна... Коли папери було передано, потрібні слова вимовлено, а потрібні кадри — знято, вся компанія чекістів потрапила до рук «Альфи». Таким чином увесь відділ ФСБ у Придністров’ї в повному складі був заарештований. У цілковитій відповідності законам України та міжнародному праву.

Згідно з особистим рішенням голови СБУ і як жест доброї волі особовий склад відділу без будь-яких умов був переданий у Сумській області російській стороні. Цікаво, чи були б так легко і так швидко відпущені на волю українські офіцери, якби їх узяли на гарячому на території РФ?

У скандалі з незаконним викраденням українського громадянина в Придністров’ї наше політичне керівництво відмовчалося. Хоча дуже хотілося б почути позицію українського Міністерства закордонних справ, оскільки ця проблема пов’язана з переговорами щодо статусу Придністров’я та статусу оперативної групи російських військ, в яких наша країна бере участь. Сподіваємося, що керівництво МЗС, попри наявний у деяких держслужбовців бізнес у Росії, проявить принциповість і все-таки адекватно відреагує — адже минуло вже два тижні. Було б доцільно з боку МЗС поставити запитання молдовській стороні: на яких підставах на території республіки проти України діють російські спецслужби і як це впливає на процес мирного врегулювання?

З огляду на надзвичайно зухвалий характер дій ФСБ з незаконного вербування українського розвідника, Шевченківський райсуд Києва ухвалив рішення покарати керівника операції, який мав при собі паспорт на прізвище Александров — неіснуючу особу. Його особу встановили. Ним виявився полковник військової контррозвідки ФСБ по Московському військовому округу Володимир Миколайович Носков.

Саме він пропонував нашому розвідникові порядок організації нелегального зв’язку, організацію бізнес-проектів для офіційного прикриття виїздів громадянина України до РФ, організацію схованок як на території України, так і за кордоном. Щоб покарати ФСБ за зухвалість і дурість, Носкова судитимуть в Україні за обвинуваченням у шпигунстві. Полковника можуть видати тільки за рішенням вищої влади і вже після винесення вироку судом.

Офіцер української розвідки, відомий як Руслан Пилипенко, зараз разом із сім’єю перебуває під охороною в безпечному місці, щодо нього буде застосована програма захисту свідків.

Зазначена ситуація примушує уважніше поглянути на проблеми у відносинах між українськими та російськими спецслужбами. У цьому плані впродовж останніх років спостерігається досить дивна двоїстість.

Україна, взагалі-то, — рай для російських спецслужб. Контррозвідувальний режим у нас м’якший, ніж у будь-якій європейській країні і в більшості країн СНД. Україна — «тепле місце» для ветеранів спецслужб, які заробляють собі лампаси до пенсії. Провалені в інших країнах світу, російські шпигуни вирушають дослужувати в Україну, і їм ніколи не відмовляють в агремані. Працівники російських спецслужб ведуть не тільки професійну, а й комерційну діяльність, беручи активну участь в операціях із нерухомістю в Криму, і їм, знову-таки, не чинять перешкод. Однак, попри такі курортні умови, спецслужби РФ все одно дратуються, коли їх українські колеги намагаються показати, що в цій країні все-таки інша влада.

Це абсурд, коли заява українського МЗС про висилку російських дипломатів за діяльність, не сумісну з дипломатичним статусом, викликає потужну політичну кампанію, спрямовану на те, щоб зберегти цих дипломатів на місці. Усі країни, навіть із найбільш дружнім до Росії режимом, наприклад Індія, контролюють розвідувальну діяльність на своїй території і так само практикують висилку дипломатів, коли їхня активність заходить надто далеко, на думку місцевої контррозвідки. Але тільки в Україні російські спецслужби використовують своїх агентів впливу для того, щоб повністю дискредитувати роботу органів нашої контррозвідки.

Очевидно, що це політичне рішення керівництва Росії.

При цьому резонансна висилка російських дипломатів спиралася на цілком солідні підстави. Якийсь пан В. до роботи в нашій країні був висланий за шпигунство з однієї європейської держави. В. був відомий українській контррозвідці СБУ як надзвичайно велелюбний чоловік, котрий постійно переміщувався по країні — він намагався підтримувати близькі стосунки майже з 40 громадянками України, при цьому зовсім не обмежуючи себе у витратах на підтримку такого прекрасного способу зміцнення «культурних зв’язків» між державами. Контррозвідка вирішила, що здоров’я В. потребує профілактики, оскільки контролювати таку широку мережу його подруг надто складно. І палкого дипломата попросили залишити територію країни. Відповідно до міжнародної практики — у суді тут нічого доводити не треба.

Цілком достатні підстави мало й прохання про припинення діяльності відділу контррозвідки ФСБ Чорноморського флоту в Севастополі. Як видно із ситуації в Придністров’ї, ФСБ справді виконує шпигунські функції на нашій території.

У відповідь російські спецслужби намагаються створити міф про нібито високу активність української розвідки проти Росії. Не треба бути великим експертом, щоб розуміти очевидне: для більш-менш масштабної розвіддіяльності в нашої держави немає ні матеріальних, ні інтелектуальних ресурсів. Тому російські спецслужби старанно культивують «українських шпигунів» із підручного матеріалу.

Ознакою політичного тиску була провокація російських спецслужб проти громадянина України Миколи Архипова, заарештованого ФСБ у Брянську в листопаді 2009-го. Архипова заарештували за контрабанду — за провезення газорозрядної лампи, яка в радянські часи була справді засекречена. Проте минуло понад 20 років відтоді, як такі лампи використовувалися у військовій справі, і тепер лампова техніка є раритетом, а не військовою продукцією. Таємність давно знято. Понад те, Архипов придбав її в РФ абсолютно законно. І все ж таки людина ні за що відсиділа під слідством п’ять місяців. Зараз у Брянську заарештований ще один українець — співробітник вітчизняного ВПК, суть обвинувачень на його адресу поки що не розголошується.

Показова реакція російських спецслужб на арешт полковника Носкова. З 27 січня по сьогодні за кількома співробітниками українського посольства в Москві проводиться демонстративне стеження.

Керівництво ФСБ, за інформацією деяких ЗМІ, подало офіційний лист СБУ, в якому просить розглядати конфлікт у позасудовому порядку. Проте значно більший резонанс у світі спецслужб мала неофіційна зустріч українського аташе в Москві з представником ФСБ, на якій високопоставлений російський чиновник пригрозив українській стороні «адекватними заходами». По суті, давши зрозуміти, що якщо Носкова не випустять, то росіяни знайдуть привід заарештувати працівника українських спецслужб.

Проти наших дипломатів росіяни не соромляться використовувати грубі методи роботи. Торік дружину українського аташе в Москві було затримано на вулиці й припроваджено у відділ внутрішніх справ через порушення паспортного режиму. Коли чоловік поїхав її виручати, на виїзді з посольства його зупинив патруль ДАІ і довго проводив дізнання...

Для зухвалих дій російських спецслужб є, звісно, значно глибші причини, ніж прагнення «втерти ніс» СБУ. Слабка й хаотична українська влада піддається закордонному впливу, і це дає спецслужбам підстави для довільних дій на нашій території і проти наших громадян. Замість захисту загальних інтересів кожне відомство і кожна гілка влади обстоюють свої приватні. Тому наша держава приречена на статус заповідника, в якому політичні й розвідувальні органи іноземних держав відіграють роль браконьєрів. Більшості їх вдається уникати покарання...

dt.ua