29 November, 2008

Тарасюк просить СБУ перевірити Компартію щодо державої зради

Голова Народного Руху України, народний депутат України Борис ТАРАСЮК направив депутатське звернення до в.о. голови Служби Безпеки України Валентина НАЛИВАЙЧЕНКА та генерального прокурора України Олександра МЕДВЕДЬКА з проханням перевірити факти, оприлюднені засобами масової інформації, на предмет надання Комуністичною партією України допомоги представникам іноземної держави в проведенні підривної діяльності проти України.

Про це УНІАН повідомили в прес-службі НРУ.

У депутатському зверненні зазначається, що ряд засобів масової інформації оприлюднили заяви голови Комуністичної партії Російської Федерації Геннадія ЗЮГАНОВА щодо «тісної співпраці» КПРФ з Комуністичною партією України в організації антинатовських акцій в Україні. Зокрема, Г.ЗЮГАНОВ заявив, що російські і українські комуністи провели ряд акцій зі зриву спільних навчань українських військових із військовослужбовцями країн НАТО і при цьому регулярно «підтримують», «консультують» один одного, надають «необхідну допомогу».

«Г.ЗЮГАНОВ відверто заявляє про здійснення провокацій на території України з метою перешкоджання реалізації законодавчо визначеного зовнішньополітичного курсу України на членство в НАТО, що є яскравим свідченням брутального втручання представників державної влади Росії у внутрішні справи України за активного сприяння представників КПУ», - зауважив Б.ТАРАСЮК.

Він підкреслив, що подібні заяви підтверджують «неукраїнський слід» усіх провокацій, які відбуваються на Кримському півострові, і з огляду на це, є підстави вбачати в діях представників КПУ ознаки складу злочину, передбаченого статтею 111 Кримінального кодексу України – державної зради.

Також Б.ТАРАСЮК зауважив, що заяви Г.ЗЮГАНОВА про «необхідну допомогу», яка надається з боку КПРФ для КПУ можуть свідчити про фінансування діяльності КПУ з-за кордону, що заборонено українським законодавством.

«Подібні заяви представників державної влади іноземних держав вимагають відповідної реакції з боку правоохоронних органів України, спрямованої на попередження зовнішнього втручання у внутрішні справи України та припинення діяльності «п’ятої колони» в Україні, яка активно сприяє такому втручанню», - повідомив він.

unian.net

Єврокомісія: Україна входить до п’ятірки постачальників нелегалів

Європейська комісія вважає, що Україна входить до п’ятірки основних “постачальників” нелегалів до ЄС.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це повідомив журналістам заступник міністра внутрішніх справ України Василь МАРМАЗОВ після завершення засідання Спільного комітету з виконання угоди між Україною та ЄС про реадмісію.

“За оцінками європейських колег, Україна в п’ятірці “лідерів” з “постачання” нелегальних мігрантів”, - сказав він.

“Ми поцікавилися, звідки така інформація, вони пообіцяли надати”, - додав заступник міністра внутрішніх справ.

Він зазначив, що Україна вважає, що європейські експерти завищують її роль в “постачанні” нелегалів.

В.МАРМАЗОВ висловив сподівання, що інформація про методику оцінювання буде передана українській стороні ще до кінця цього року. Водночас він зазначив, що ця інформація матиме конфіденційний характер.

Як повідомляв УНІАН, 18 червня 2007 року Україна та ЄС підписали угоду про реадмісію, відповідно до якої взяли на себе зобов’язання повертати додому нелегальних мігрантів.

Раніше Держприкордонслужба вже заявляла про те, що вважає завищеними оцінки європейців щодо ролі України в “постачанні” нелегальних мігрантів.

unian.net

Російський губернатор Починок: Ми знаємо, як не дати в образу своїх громадян

Російські сенатори сумніваються в тому, що Україна здійснить передислокацію своїх військ ближче до кордонів із Росією.

Про це УНІАН повідомили в прес-службі Ради Федерації.

Зокрема, заступник голови комісії Ради Федерації з питань розвитку інститутів громадянського суспільства, представник у Раді Федерації від виконавчого органу державної влади Краснодарського краю Олександр ПОЧИНОК зазначив, що якщо Україна передислокує війська до російських кордонів, то Росія обов`язково вживатиме заходів у відповідь .

«Але я впевнений, що перекидання військ не буде. Такі заяви робляться для того, щоб вислужитися перед Заходом. Залишається тільки шкодувати, що бажання краще виглядати в очах Америки та Європи превалює над здоровим глуздом. Подібні провокації підривають основи європейської безпеки», - сказав О.ПОЧИНОК.

На його думку, такі дії є «божевіллям».

Він підкреслив, що у Росії є важелі, за допомогою яких Москва може й буде реагувати на такі дії. «Ми знаємо, як не дати в образу своїх громадян», - підкреслив він.

У свою чергу, голова комісії Ради Федерації з Регламенту та організації парламентської діяльності, член комітету Ради Федерації з оборони та безпеки, представник у Раді Федерації від законодавчого органу державної влади Калінінградської області Микола ТУЛАЄВ зазначив, що плани передислокувати війська до російських кордонів носять суто провокаційний характер і не містять реальної загрози.

«Росії не слід реагувати на слова, що народилися в хворій уяві. Тим більше, що з військової точки зору, українська армія ні для кого ніякої небезпеки не становить», - впевнений М.ТУЛАЄВ.

На його думку, дії української влади становлять серйозну загрозу європейській безпеці. «В України немає ніяких підстав думати, що ми на неї раптом нападемо. Все це наслідки запаленої свідомості», - заявив він.

Окрім цього, перший заступник голови комітету Ради Федерації з конституційного законодавства, представник у Раді Федерації від виконавчого органу державної влади Вологодської області Валерій ФЕДОРОВ вважає, що «намір України передислокувати війська до російських кордонів свідчить про те, що українські горе-політики заражені войовничою сверблячкою, яким хочеться насолити сусідові, тому вони й вигадали такий дурний і ганебний вчинок».

«Залишається тільки шкодувати, що при владі в Україні перебувають такі недалекоглядні люди. Краще б шукали гроші, щоб заплатити за газ, який узяли в нас. Покупки треба сплачувати», - переконаний він.

Як відомо, деякі ЗМІ повідомили, що Міноборони України в 2009 році передислокує війська на південно-східні кордони країни.

unian.net

Україна вимагає від ЄС річних віз для дальнобійників

Україна вимагає, щоб країни Європейського Союзу видавали для українських водіїв-дальнобійників візи терміном не менше ніж на рік.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це повідомив сьогодні журналістам заступник міністра закордонних справ України Костянтин ЄЛІСЄЄВ після засідання Спільного комітету з виконання угоди між Україною та ЄС про спрощення візового режиму.

“Ми вимагаємо, щоб візи для водіїв-дальнобійників видавалися терміном не менше ніж на рік”, - сказав він.

“Ми категорично проти, щоб візи використовувались як елемент недобросовісної конкуренції”, - додав К.ЄЛІСЄЄВ.

Він зазначив, що на сьогодні українські водії досить часто програють конкурентам з інших країн, зокрема, з Туреччини, саме через те, що країни-члени ЄС не видають їм довгострокових віз.

За словами заступника міністра, саме тому в сьогоднішньому засіданні Комітету взяв участь представник Міністерства транспорту і зв’язку України.

Як повідомляв УНІАН, 18 червня 2007 року Україна та ЄС підписали угоду про спрощення візового режиму, яка набула чинності з 1 січня 2008 року.

unian.net

28 November, 2008

Кількість прихильників вступу України до НАТО зросла - опитування

Кількість прихильників вступу України до НАТО зросла до 30% порівняно з 16%, які були напередодні Бухарестського саміту НАТО станом на початок квітня 2008 р.

Про це повідомив на прес-конференції директор Інституту трансформації суспільства Олег СОСКІН, представляючи попередні дані Всеукраїнського соціологічного опитування щодо ставлення громадян до євроатлантичної інтеграції України.

За словами О.СОСКІНА, понад 80% населення переконані, що вступ України в НАТО має відбуватися тільки після проведення Всеукраїнського референдуму.

У випадку, якби референдум відбувся у найближчі вихідні дні, за вступ проголосувало б близько третини (29,5%) населення, не визначились з цим питанням 10%, проти 60,5%.

“Ми вийшли на нормальний рівень, це гарна позиція для отримання ПДЧ”,- сказав О.СОСКІН.

При цьому він повідомив, що на сьогодні 32% опитаних вважають, що Україні потрібно приєднатися до ПДЧ.

Результати соціологічного опитування засвідчили, що підтримка вступу України в НАТО в регіонах є різною. Так, на сході України за вступ до НАТО готові проголосувати 16%, в центрі - 28%, на заході України 69%.

Дослідження проводилося з 13 по 24 листопада цього року. Всього опитано 2000 респондентів віком від 18 років.

Остаточні результати дослідження будуть оприлюднені 15 грудня цього року.

Всеукраїнське опитування здійснене на замовлення Міністерства закордонних справ України на основі методології, розробленої Інститутом трансформації суспільства.

Для проведення дослідження було створено Соціологічний консорціум, до складу якого увійшли керівники науково-дослідних, експертних та університетських соціологічних центрів із різних регіонів України.

unian.net

27 November, 2008

Францію і Німеччину через Україну назвали шкідниками

Деякі країни НАТО наносять шкоду інтересам Європи, не бажаючи, щоб Україна і Грузія були прийняті в альянс.

Про це заявив у четвер президент Польщі Лех Качиньський, передає "Інтерфакс-Україна".

На його думку, подібне ставлення до України і Грузії пов'язано з бажанням деяких країн підтримувати гарні відносини з Росією.

"Поза всякими сумнівами, у деяких великих союзників США є небажання (підтримувати вступ до НАТО України і Грузії), і воно пов'язано з їхньою позицією стосовно Росії", - сказав Качиньський.

"Я не розділяю їхнє бачення відносин з Росією. Я думаю, що ці кроки суперечать інтересам цих країн і Європи в цілому", - додав він.

pravda.com.ua

Cенат Чехії проголосував за розміщення радару ПРО США

Сенат Чехії, - верхня палата парламенту, - проголосував за розміщення радара системи протиракетної оборони США на чеській території.

Про це журналістам повідомив представник прес-служби сенату.

За проголосувало 49 з 81 присутніх сенаторів.

Проти були соціал-демократи і комуністи.

Представляючи документи щодо ПРО в Сенаті, прем'єр-міністр Чехії Мірек Тополанек, зазначив, що "існуюча сьогодні потенційна загроза для Європи, у зв'язку з якою планується ПРО, через 10 років може стати актуальною".

Проте основний законодавчий процес відбувається у нижній палаті парламенту - Палаті депутатів. Передбачається, що процес ратифікації чесько-американських документів по ПРО може тривати до весни.

Нагадаємо, 24 листопада поточного року мери 30 чеських міст підписали колективний лист до обраного президента США Барака Обами із закликом відмовитися від розміщення елементів американської ПРО в Європі.

США і Чехія підписали договір по ПРО

18 листопада Чеський парламент відклав розгляд проектів законів щодо розміщення елементів системи ПРО США та НАТО на своїй території до призначення нової адміністрації США.

Договір про розміщення на чеській території американського радара системи протиракетної оборони був підписаний 8 липня. 10 вересня угоду схвалив уряд Чехії.

18 жовтня поточного року чеський прем'єр Мірек Тополанек заявив, що Чехія готова погодитися з періодичними візитами російських військових спостерігачів на об'єкти ПРО США, які планують розмістити на її території.

Влада Польщі та Чехії заявила, що сподівається на незмінний курс нової адміністрації США з розміщення елементів ПРО в своїх країнах.

korespondent.net

26 November, 2008

У Цільовому плані Україна-НАТО на 2009 рік - 400 пунктів

Кабінет Міністрів України на сьогоднішньому засіданні затвердив проект Указу Президента України про Цільовий план Україна-НАТО на 2009 рік у рамках Плану дій Україна-НАТО.

Як передає кореспондент УНІАН, про це журналістам повідомив міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО.

За його словами, план охоплює близько 400 різних заходів і практично всі сфери реформування суспільства.

“Ці 400 заходів охоплюють все: починаючи від реформування військової сфери, судочинства і реформування судової системи… Взагалі все, що потрібно для того, щоб ми підійшли до тих стандартів, які висуває Альянс. А Альянс висуває дуже прості стандарти – демократичне суспільство, ефективна економіка, відсутність корупції і т.д. Отже це дуже серйозний бекграунд, або основа, яка дасть нам можливість серйозно просунутися до рівня цих стандартів… Власне, цей цільовий план на 95% є тим же самим ПДЧ. Але головна відмінність цього плану від ПДЧ у тому, що ПДЧ передбачає більш жорсткі системи контролю за виконанням», - сказав В.ОГРИЗКО.

«Це дуже важливо (ухвалення документа – УНІАН) у контексті нашого просування в НАТО, і вперше, ми сподіваємось, за час нашої співпраці з Альянсом цей план буде затверджений ще до початку наступного року», - сказав В.ОГРИЗКО.

Він наголосив, що всі заходи, передбачені в плані, максимально конкретизовані, і передбачена чітка система щоквартального контролю його виконання.

В.ОГРИЗКО зазначив, що в ході переговорів в Брюсселі 2-3 грудня Україна планує вийти на такий самий варіант контролю за виконанням плану, який передбачається і при приєднанні до ПДЧ.

Крім того, він повідомив, що в плані передбачається ухвалити ряд заходів для максимально швидкого переходу на контрактну армію.

Відповідаючи на запитання кореспондента УНІАН, наскільки актуальне на сьогодні приєднання України до ПДЧ після останньої заяви посла США в Україні, В.ОГРИЗКО сказав: «Посол США, наскільки мені відомо, і я говорив з ним після цієї заяви, сказав лише те, що шляхи до НАТО можуть бути різними. Є шлях ПДЧ, а є інший – без ПДЧ, є ті варіанти, які, можливо, виникнуть в ході обговорення цих питань. Тому головний месседж, на мій погляд, полягав у тому, що нам не потрібно політизувати ПДЧ до такого ступеня, щоб він заважав нам у нашому просуванні до НАТО. Власне, цей план, про який я розповів, це і є та конкретика, яка нам потрібна, щоб ми з ПДЧ або без ПДЧ досягли тих критеріїв, які нам дозволять сказати: «Шановні члени НАТО, ми досягли ваших критеріїв, ми подаємо заявку», - сказав В.ОГРИЗКО.

Міністр ще раз наголосив, що варіант приєднання до НАТО через ПДЧ можливий, проте відповідь на питання, яким саме чином відбуватиметься приєднання, повинна дати Україна. «Ми можемо брати на даному етапі участь в обговоренні, але рішення ухвалює все ж таки сторона НАТО. Але, зі свого боку, ми готові пройти цей шлях у будь-якій формі: ПДЧ або не ПДЧ… Повторюю ще раз, головне - досягти критеріїв (НАТО - УНІАН)», - сказав В.ОГРИЗКО.

unian.net

Скарб срібла знайшли українські робітники у Празі (чеською)

Stříbrný poklad našli při opravě domu na pražském Smíchově tři ukrajinští dělníci.

Nejprve se na ně z podmáčené zdi začaly sypat mince, později odkryli zazděný světlík, ve kterém bylo přibližně 400 kilogramů stříbrných mincí, svícnů a pohárů. Nález okamžitě nahlásili policii. Poklad mohl patřit například Židům, kteří ukryli cennosti před transportem do koncentračního tábora. Jeho hodnotu teprve určí odborníci, podle výkupních cen stříbra by šlo o částku kolem dvou a půl milionu korun. A nálezcům by mělo připadnout deset procent.

Ukrajinští dělníci se zachovali právě opačně než poslanec Jan Bürgermeister, který také před lety nalezl ve sklepě stříbrné předměty, ale policii neinformoval a stříbro si ponechal.

respekt.cz

Аїда Болівар: Годі вже брехати виборцям про НАТО

Українське громадянське суспільство, а відтак й політична структуризація України знаходяться в зародковому стані. Тому під час кожної виборчої кампанії в ЗМІ та на електоральних майданах, замість кращого шляху розвитку для власної країни, дискусії щодо виконаних чи невиконаних передвиборчих обіцянок з боку суб’єктів виборчого процесу, громадяни України спостерігають політику психологічного залякування. «Страхіття», котрими нас лякають протягом останніх 18 років («незалежність України розірве змішані сім’ї по-живому»; «українська ядерна зброя, якщо її не віддати росіянам, спричинить третю світову війну»; «українські борги перед Росією такі величезні, що потрібно віддати росіянам Чорноморський флот і надати довічне право перебувати в Севастополі» тощо), завели Україну в той глухий кут, де ми зараз знаходимось. Маємо, те, що маємо.

З плином часу певні «страшилки» відмирають. На їхнє місце чільні політичні сценаристи та режисери сусідньої нібито братньої країни вигадують інші. І не лише вигадують, а й через підконтрольну Кремлеві російську політичну п’яту колону в Україні, продовжують впливати на український суспільний шлях з поза меж нашої держави. Однією з міфічних загроз для українців від часів Помаранчевого Майдану виявилась дуже гіпотетична в найближчі роки можливість вступу України до військово-політичного альянсу НАТО.

Чому я так переконано стверджую – позиція «Анти-НАТО» була нав’язана українському суспільству російськими спонсорами одного з кандидатів в президенти України та в подальшому очолюваної ним найбільшої парламентської фракції? Тому, що «послідовний» прем’єр В. Янукович до 2004 року без жодних вагань ставив власний підпис під будь-якими урядовими документами, котрі декларували вступ України до НАТО, співпрацю України з Північно-Атлантичним блоком, план дій України стосовно членства в Альянсі. Аналогічно перманентно «пронатівськи» виступали і парламентарі, які нині визначають публічне обличчя партійно-регіональної фракції. Особливо ця послідовність стосується тодішнього керівника київського корпункту американської «Радіо Свободи» Г. Герман.

Щоденно виступаючи проти вступу України (навіть в досяжному майбутньому) до вже існуючої європейської системи колективної безпеки, якою власне і є НАТО, регіонали та їхні дрібніші сателіти спираються на думку виборців. Згідно різноманітних соціологічних опитувань сьогодні приблизно половина мешканців України не бажає вступу нашої держави до НАТО. Ця правда не є дивиною. Дивно, чому прихильники неєвропейської – проросійської моделі розвитку країни дослухаються думки народу лише в питаннях вступу до військово-політичних блоків. Адже ті ж самі опитування громадської думки свідчать, що більшість українців прагнуть: зняття депутатської недоторканості; скасування всіх депутатських, суддівських, прокурорських та міністерських пільг; скорочення депутатського корпусу вдвічі та прозорості списків кандидатів; заборони перебування на депутатській посаді більше, аніж два строки поспіль; зменшення депутатської зарплатні; відновлення смертної кари за особливо тяжкі злочини; зменшення цін на продукти харчування, ліки, послуги ЖКГ. Перелік бажань виборців, висловлених під час опитувань, але, як завше, зігнорованих політичними «антинатовцями», можна продовжити. Звідки отака вибірковість у врахуванні думки співгромадян?

Відповідь знаходиться на поверхні. Воювати проти вступу України до НАТО підчас електоральних жнив легше і прибутковіше. Бо ця війна базується на міфах, старих й нових, якими щодня заповнюють свідомість та підсвідомість наших громадян різноманітні ЗМІ, політикани в умовах нехтування інформаційною безпекою української держави. Розглянемо найбільш стійкі та поширені міфи.

Міф перший – поки кожен громадянин України не познайомиться з нормативними документами НАТО, його історією, стратегічним та тактичним плануванням, навчальними програмами для військових тощо не можна проводити будь-яких референдумів, опитувань, а тим паче ухвалювати рішення про приєднання до ПДЧ. Але ж інформація про НАТО є у відкритому доступі і в мережі Інтернет (www.nato.int), і в київському представництві. Хто бажає отримати детальні знання про Північно-Атлантичний альянс, давно це зробив. А навіщо не професіоналам заглиблюватись в НАТО, його документообіг, оперативну діяльність? І коли це робити: в умовах кризи, збільшення тривалості робочого тижня, загрози масових скорочень та інших аспектів буття, що не сприяють інтересові до натовської самоосвіти? Хіба німецький пенсіонер, польський фермер чи іспанський водій вивчали статутні документи НАТО? Їх ніколи не цікавили «натовські» подробиці. Фахова розмова повинна відбуватись між громадськими експертами, науковцями, істориками, міністрами, зрештою, народними депутатами. Для чогось ми ж їх обираємо? Принаймні, не для того, аби відповідальність вони покладали на нас (через референдуми), водночас пільги та чималеньку зарплатню залишали собі, нізащо не відповідаючи. А щодо короткої історії створення НАТО, то вона полягає в наступному.

У період між 1945-м та 1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці (США, Канада), перед якими стояла потреба відбудови економіки, з острахом спостерігали за войовничою політикою СРСР. Керівництво Росії – СРСР, попри міжнародні домовленості, мало намір повністю зберегти повоєнну чисельність та потужність власних збройних сил. Ці побоювання посилились після того, як між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій. А саме: загроза суверенітету Греції, Норвегії, Туреччини, державний переворот у Чехословаччині, блокада Берліна, організовані СРСР. Внаслідок цих реальних загроз країнам Європи відбулись переговори із США та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов'язань. Переговори закінчились укладанням Вашингтонського договору в квітні 1949 року Так виникла Організація Північноатлантичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (North Atlantic Treaty Organisation – NATO). Це міжнародна політично-військова організація, що започаткувала спільну систему безпеки дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєднались Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, Іспанія – в 1982 році. Польща, Угорщина і Чеська Республіка долучились до НАТО в 1999 році. В 2004 році до НАТО приєднались наші сусіди: Болгарія, Румунія, Словаччина, колишні партнери по СРСР – Естонія, Латвія, Литва та Словенія. В 2008 році до НАТО вступили Хорватія та Албанія. Договір поважає права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання. Він зобов'язує кожну країну взяти на себе частину відповідальності, пов'язаної із спільною безпекою, водночас надаючи будь-якому з членів НАТО можливість користуватись спільною безпекою. Для подільської доярки, таврійського хлібороба чи донецького металурга, котрі щось повинні вирішити на референдумі, цих мінімальних знань про блок достатньо. Інші громадяни України, себто, ті, що відвідували європейські країни, без агітації знають, наскільки виріс рівень життя навіть в країнах – новачках НАТО. Не кажучи вже про засновників Альянсу.

Міф другий – у випадку вступу нашої країни до НАТО українські військові будуть гинути в Афганістані, Іраку та інших миротворчих, але «гарячих» точках, куди їх насильно будуть посилати натівські генерали. Насправді в українських військкоматах існують довжелезні черги військовослужбовців, які мріють потрапити на службу в країни, де ООН чи НАТО здійснюють миротворчі операції. Майбутнім переможцям конкурсів подекуди доводиться давати хабарі чиновникам за змогу «повоювати» за межами України. Всі українські офіцери та прапорщики одноголосно виступають за вступ до НАТО. А ось політики, які ніби прислухаються до їхньої думки, – проти. Наші хлопці, долею котрих так переймаються антинатовці, гинуть в ДТП на українських дорогах, в шахтах, власниками яких є депутати - антинатовці. Лише за останні 10 років під землею, без втручання НАТО, загинуло дві с половиною тисячі українських чоловіків. Для порівняння – протягом цього ж періоду поза межами України українських військових загинуло в 100 разів менше, аніж шахтарів в Україні. То де українцям небезпечніше?!

Міф номер три – вступ України до НАТО розірве родинні стосунки 6 мільйонів етнічних українців, які є громадянами Росії, та 8 мільйонів громадян України, котрі за походженням є росіянами. Позаяк напередодні вступу РФ запровадить візовий режим з Україною. Насправді стосунки стануть тільки міцнішими. Вступ України до НАТО спростить її вступ до ЄС. А єдине європейське громадянство дозволить українцям вільно пересуватись в Європі та світі. Відповідно східний кордон нашої держави стане кордоном об’єднаної Європи з РФ. У мене є родичі і в Європі, і в РФ. Російські рідні мріють (але бояться, щоб про цю мрію не дізнались Путін з Медвєдєвим) про вступ нашої країни до НАТО та ЄС. Тоді вони відразу переїдуть з Росії до України. Для російських громадян – це найпростіший спосіб отримати право, разом з українським громадянством, на легальне життя в об’єднаній Європі. А є ще 3 мільйони українців, які постійно працюють в країнах – членах Альянсу. Вступ України до НАТО вирішить багато їхніх ґрунтовних проблем. В тому числі і родинних.

Міф четвертий – вступ нашої країни до європейських структур безпеки є зрадою слов’янського братерства, «канонічного православ’я», пам’яті загиблих радянських громадян в боротьбі з німецькими окупантами та їхніми союзниками під час другої світової війни. Бо країни НАТО, і особливо Німеччина, Італія, Румунія є спадкоємцями тих, проти кого воювали наші діди-прадіди. Ця пропагандистська бульбашка також не витримує навіть поверхової критики. По-перше, усі слов’янські народи, окрім, сербів, македонців, білорусів, українців та росіян вже в НАТО. В Альянсі також й ісламські країни: Албанія та Туреччина, що свідчить про світоглядний плюралізм в спільній Європі. Разом з тим, відсоток мусульман в об’єднаній християнській Європі, не кажучи про Україну, значно менший, аніж в «православній» РФ. Тобто, Росія не є духовним лідером християнського світу. Особливо після нападу на «православну» Грузію. По-друге, гітлерівська Німеччина дійсно знищила 6 мільйонів євреїв, 6 мільйонів поляків, стільки ж українців, росіян, 2 мільйони білорусів. Сучасна Німеччина не просто визнала злочини попередників, а й спокутує вину у матеріальному еквіваленті. Поляки та росіяни отримали території, громадяни Ізраїлю, України, Білорусі, Росії – грошові виплати, хоча й незначні. Що ж отримали українці від РФ, яка офіційно в межах міжнародних правових норм визнала себе спадкоємицею злочинного режиму Леніна-Сталіна? А нічогісінько. Президент Росії відмовляється навіть взяти участь у вшануванні пам’яті 10 мільйонів українців, замордованих під час голодомору його кремлівськими попередниками. Насправді політичними спадкоємцями ворожого ставлення до українців з боку гітлерівського керівництва та його європейських союзників є не керівництво країн – членів НАТО, а керівництво сусідньої РФ, ЗМІ якої ведуть антиукраїнську політику. І як наслідок, опитування громадської думки в РФ стабільно серед ворогів росіян в перших рядках називають українців та грузинів. Тобто, «православних братів», з якими росіяни здолали німців. Натомість німці, і особливо їхній лідер А. Меркель, в громадській думці громадян РФ є теперішніми друзями росіян. На відміну від українців. Отже, російські очільники вибудовують стратегічне партнерство з німцями, зокрема, та НАТО загалом, залишивши в минулому війну. А українцям через російські ЗМІ та проросійських політиків, що вільно агітують в Україні «проти НАТО», нав’язується думка про необхідність боротьби з Альянсом, як уособленням німецької агресії 60-літньої давності. Поділяй та владарюй – вічний рецепт імперій.

П’ятий міф – можливість захистити себе, зберігаючи нейтральний статус. Насправді, Україна де-факто не є нейтральною державою. Позаяк всупереч ст. 17 Конституції України, яка «не допускає розташування на території України іноземних військових баз», на нашій території ось вже 18-й рік розташована ВМБ ЧФ РФ в м. Севастополі. Під час російсько-грузинського конфлікту з території України російським флотом велись бойові дії проти грузинських ВМС. І якби Грузія володіла більшим військо-морським потенціалом, ми могли б дочекатись бойових дій і в Севастополі. Уявімо, що грузинські морські диверсанти вирішили помститись російським кораблям за потоплені судна в порту м. Поті. Отже, два стратегічні партнери України: РФ та Грузія могли вести бойові дії на нашій території, а супротивники НАТО в цей час продовжували б розповідати про необхідність збереження нейтрального статусу України. Для того, щоб позаблоково, самотужки захищати власну країну від гіпотетичної агресії в сучасному світі потрібно володіти ядерною зброєю. Від неї Україна добровільно відмовилась. Або, зберігаючи нейтральний статус, як Швейцарія, бути інтегрованою в усі європейські структури набагато інтенсивніше, аніж більшість членів НАТО. Україні навіть теоретично неможливо повторити історичний шлях Швейцарії та скористатись її сучасним досвідом. До речі, територіальній цілісності Швейцарії ніхто не загрожує, на відміну від України.

Міф шостий – вступ нашої країни до НАТО, а згодом до ЄС, зруйнує вітчизняну легку промисловість, автомобілебудування, підприємства ВПК через наповнення України якісними західними товарами. Натовська та інша закордонна продукція давно в пошані наших споживачів, особливо після приєднання до ВТО. Зазначений аргумент проти вступу України до Альянсу завжди використовують особи, котрі особисто вже давно «в НАТО». Всі антинатовці з усіх парламентських фракцій та позапарламентських українських партій їздять на якісних німецьких та американських машинах, одягаються в італійські костюми з англійськими краватками, користаються французькою косметикою, відпочивають на іспанських курортах, купують вілли та шалє саме в країнах, котрі є членами НАТО та ЄС. А виборцям пропонують купувати виключно українську продукцію і ходити на мітинги «проти НАТО». Тому, що послідовні і принципові.

Сьомий міф – вступ України до Північноатлантичного альянсу економічно невигідний для України. Бо доведеться змусити РФ вивести ЧФ з м. Севастополя. А за оренду всіх об’єктів в Криму Росія сплачує 90 мільйонів доларів на рік. Ці гроші від 1997 року щорічно зараховуються в рахунок погашення боргу України за спожитий до 1997 року російський газ. Насправді, якщо б ці ж об’єкти сьогодні орендували війська НАТО, то Україна щорічно отримувала б (за розрахунками різних експертів) від 2 до 2, 5 мільярдів доларів. Протягом лише одного року перебування неросійського флоту в Криму можна було б розрахуватись з усіма реальними та міфічними боргами України перед Росією. Це означає, що перебування ЧФ РФ в м. Севастополі приносить Україні не прибутки, а багатомільярдні збитки. І якщо ціна за російський газ для України щороку збільшується, то вартість оренди української землі для росіян чомусь залишається незмінною від 1997 до 2017 років. Політики, які борються проти НАТО та за російську військову присутність в Україні повинні нести особисту відповідальність за економічний стан і Криму, як частини України, і нашої держави загалом.

Міф восьмий – США та країни Європи прагнуть втягнути Україну в НАТО. Бо їм це ніби вигідно, а нашій країні ні. Якщо це правда, то чому ж найбільші члени Альянсу: Франція, яка бореться за привілеї на російських ринках для збуту власних товарів, та на 40 % енергетично залежна від Росії Німеччина на прохання керівників РФ блокують будь-які спроби українського керівництва домовитись про наш вступ до НАТО бодай в якійсь окресленій часовій перспективі? І чому Румунія за свою згоду на приєднання України до НАТО вимагає нашої відмови від газоносного шельфу о. Зміїний?

Дев’ятий міф підтримують не тільки традиційно проросійські політичні сили, а й проукраїнський прем’єр-міністр Ю. Тимошенко. Суть його полягає в тому, що не треба Україні вступати до старої та неефективної в сучасних умовах системи колективної безпеки, відомої як НАТО. Потрібно будувати нову європейську систему разом з Німеччиною, Францією та Росією (?) Що це за система, нікому ще не відомо. Бо її не існує. Але відома антиукраїнська позиція щодо нашого вступу до НАТО з боку Франції та Німеччини. А як Росія буде дбати про нашу безпеку видно на прикладі її стосунків в межах вже існуючого об’єднання – СНД. Варто згадати конфлікт навколо о. Тузла, політику в Криму, російську фактичну окупацію частини території Грузії, вирішення «чеченської проблеми». На відміну від РФ та її партнерів по CНД, жодна з країн НАТО не має і не може мати територіальних претензій до іншого члена НАТО. Натомість в межах союзу незалежних держав будь-яка більша держава може розв’язувати військові дії чи повномасштабну війну проти іншої, меншої країни. Приклад російсько-грузинських стосунків і відвертий захист російської сторони в конфлікті «нейтральними» миротворцями А. Меркель та Н. Саркозі вже нині демонструють модель майбутньої нової європейської системи безпеки. Про яку полюбляють поговорити лідери РФ, Франції та Німеччини та керівник українського уряду.

Міф номер десять полягає у заявах про порушення балансу в агітації «за» та «проти» НАТО українськими ЗМІ, органами влади, місцевого самоврядування. Це чергова неправда від антинатовців. Бо в інформаційному просторі України домінують російські ЗМІ. В них взагалі стовідсотково ведеться агітація проти вступу України до НАТО. Про збалансованість в контексті підготовки до всеукраїнського референдуму ніхто навіть не згадує. Органи місцевого самоврядування тих частин України, де перемогла Партія регіонів та її партнери, також без жодних згадок про баланс 50/50 провадять агітацію у комунальних ЗМІ виключно проти вступу нашої країни до Альянсу. Нажаль, у вище згаданій агітації жодної правди, окрім згадки про бомбардування авіацією НАТО військових об’єктів в Белграді, побачити чи прочитати практично неможливо.

Сподіваюсь, моя стаття допоможе спробам наблизитись до виваженого інформування пересічних українців дотично питання вступу України до НАТО.

Аїда Болівар, кандидат психологічних наук
maidan.org.ua

Сергій Грабовський: Голодомор, геноцид, істина: погляд третейського судді

Чи й справді був Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, чи має йтися про тяжкий злочин більшовицької влади, але порівнюваний з її ж злочинами на території Російської Федерації, Казахстану, Білорусі чи деінде? Це сакраментальне питання вже кілька років перебуває у фокусі дискусій (а нерідко і гучних публічних розбірок) як по міждержавним лініям (Україна-Росія, Україна-Ізраїль, Україна-Німеччина тощо), так і між середовищами по-різному налаштованих інтелектуалів. Особливо загострюються ці дискусії щоосені – коли Україна намагається провести резолюцію із засудженням геноциду через чергову сесію Генеральної асамблеї ООН, а на заваді цьому незмінно стає Російська Федерація, в якій організатор Великого Голоду тов. Сталін наразі офіційно вважається “ефективним менеджером”.

У цій дискусії, якщо можна вжити таке поважне слово до того, що сьогодні відбувається навколо проблеми Голодомору, сторони де-факто вже перестали зважати одна на одну і дослухаються тільки до своїх аргументів. Отож цілком логічним виглядає звернення до третейського судді, який би розставив крапки над “і” та сформулював ґрунтований на засадах права висновок. При цьому такий суддя повинен бути беззастережним авторитетом для світової наукової, політичної та юридичної спільнот.

Це може видатися фантастикою, проте такий третейський суддя у справі Голодомору існує. І зветься він Рафаель Лемкін.

Імовірно, певній частині читачів це прізвище невідоме, хоча всі знають винайдений ним термін для позначення одного із найжахливіших явищ в історії ХХ століття. Цей термін – “геноцид”.

Коротко про життєвий шлях цієї непересічної людини. Рафаель Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська (тепер це Гродненська область Білорусі), у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім зазначена територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті. Ще під час навчання, а саме 1921 року, вбивство османського політика Талаата Паші вірменським студентом привернуло його до проблеми злочинного масового винищування людей, часом цілих народів, тож він почав вивчати міжнародне право з метою створити закони для запобігання таким злочинам та покарання за них. Тоді він вживав на позначення масового нищення людей термін “варварство”. Докторську дисертацію Лемкін захистив у Німеччині, у Гайдельбергському університеті, потім працював помічником прокурора у Бережанах, затим викладав у Варшаві. На початку 1930-х років Лемкін представляв Польщу на міжнародних правових конференціях; 1933 року (це не тільки рік приходу Гітлера до влади, а і рік Голодомору, про який Лемкін уже тоді добре знав) юрист офіційно запропонував Лізі Націй (попередниці ООН) вважати тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодив членам цієї групи, винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, - у вандалізмі, затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити і карати. Тоді ця пропозиція була відкинута; її розвитком стала концепція геноциду, прийнята світовою спільнотою після Другої світової війни.

1939 року після поділу Польщі між гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР, Лемкін змушений був тікати від нацистів до Швеції, врешті-решт він перебрався до Америки, де викладав право. 1944 року він видав книгу “Влада Осі у Європі”, в якій вперше вжив термін та сформулював поняття “геноцид” і задокументував нищення нацистською Німеччиною європейських країн, а особливо – знищення єврейського населення. Багато які розробки Лемкіна були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, яка нині лежить в основі національних законодавчих актів щодо геноциду.

Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її. Помер Рафаель Лемкін у Нью-Йорку в 1959 році.

Так от: останнє десятиліття свого життя цей юрист міжнародного класу працював над книгою, яка так і залишилася незакінченою. Присвячена вона була геноцидам ХХ століття. Одним із таких геноцидів Лемкін вважав геноцид, здійснюваний більшовицькою владою щодо України й українців.

Текст, в якому йдеться про це і який зветься “Радянський геноцид в Україні”, був, найшвидше, виголошений як доповідь 1953 року у Нью-Йорку на поминальному відзначенні Великого Голоду українською громадою. Машинопис зазначеного тексту знаходиться в архівному фонді New York Public Library, у папці, де містяться інші матеріали до “Історії геноциду”, яка ніколи не була опублікована в повному обсязі (хоча, скажімо, кілька років тому у Вірменії були опубліковані окремою книгою матеріали Лемкіна щодо геноциду вірменського народу). Текст англійською мовою з коментарями професора Романа Сербина (Канада) наводиться нижче.

Про говорить Рафаель Лемкін? Про те, що більшовицька політика нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги Конвенції ООН (яка не визнає геноцидом соціальний терор, тобто нищення окремих верств населення). В геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові:
1. нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації;
2. ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – душі України;
3. Голодомор українського селянства – зберігача української культури, мови, традиції тощо;
4. заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.

Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрями фізичного й культурного нищення українців й українства мали на меті, за Лемкіним, “систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією”. При цьому, наголошує правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але у разі успіху більшовицької програми геноциду “Україна загинула б так само, як би було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей”. Адже в силу історичних обставин українська нація дуже вразлива, “її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати”. Для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, “бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної – радянської”.

Іншими словами, більшовики проводили політику геноциду не лише стосовно українців, а й щодо ряду інших народів СРСР, хоча саме над Україною вони поставили “найдовший і найширший експеримент” з винищення нації.

І тут Рафаель Лемкін прямо говорить про те, чого намагаються політкоректно уникнути сьогоднішні українські державні мужі й вітчизняні інтелектуали-ліберали. А саме – про нерозривну єдність політики радянизації і русифікації.

“Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянізму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього „Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини”.

А, власне, чи варто дивуватися інтелектуальній сміливості Рафаеля Лемкіна – чи хворобливій нездатності частини вітчизняної еліти називати речі своїми іменами? Хіба ж більшовизм не був питомим породженням російської імперської історії та культури? Про це писали такі різні мислителі, як Ленін та Бердяєв, Сталін та Велс – і багато-багато інших. Тому позиція російського президента Медвєдєва закономірна – “ефективний менеджмент” триває...

Отож маємо в підсумку: на відміну від різноманітних заперечників геноциду українців, Рафаель Лемкін не тільки веде мову про цей геноцид, а й називає його “класичним прикладом геноциду”. Разом із тим, на відміну від авторів концепції Голодомору-геноциду Лемкін наполягає, що Голодомор, за всього свого обширу, був тільки однією зі складових геноциду українців.

На загал, своїм широкомасштабним підходом до проблем геноциду українців Рафаель Лемкін і сьогодні задає орієнтири сучасним дослідникам і політикам. Крім того, постає, як то кажуть, дуже цікаве запитання. Чи може моральна й інтелектуально відповідальна людина, яка вважає геноцид злочином проти людства й людяності, заперечувати факт геноциду українського народу, якщо цей факт описав і беззаперечно визнав автор терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права? Чи вистачить совісті політикам певних держав говорити, що в одних випадках Рафаель Лемкін був цілковито правий, а в інших (коли йшлося про українців чи вірмен) – абсолютно не мав рації? І чому польський єврей, політемігрант до США Лемкін більше думав і дбав про захист інтересів українців, ніж ледь не половина “українських” політиків?

Сергій Грабовський,
кандидат філософських наук,
член Асоціації українських письменників

*****
RAFAEL LEMKIN

SOVIET GENOCIDE IN UKRAINE


Sosyura “Love Ukraine”
You cannot love other peoples
Unless you love Ukraine.


The mass murder of peoples and of nations that has characterized the advance of the Soviet Union into Europe is not a new feature of their policy of expansionism, it is not an innovation devised simply to bring uniformity out of the diversity of Poles, Hungarians, Balts, Romanians – presently disappearing into the fringes of their empire. Instead, it has been a long-term characteristic even of the internal policy of the Kremlin – one which the present masters had ample precedent for in the operations of Tsarist Russia. It is indeed an indispensable step in the process of “union” that the Soviet leaders fondly hope will produce the “Soviet Man,” the “Soviet Nation”, and to achieve that goal, that unified nation, the leaders of the Kremlin will gladly destroy the nations and the cultures that have long inhabited Eastern Europe.

What I want to speak about is perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest and broadest experiment in Russification – the destruction of the Ukrainian nation. This is, as I have said, only the logical successor of such Tsarist crimes as the drowning of 10,000 Crimean Tatars by order of Catherine the Great, the mass murders of Ivan the Terrible’s “SS troops” – the Oprichnina; the extermination of National Polish leaders and Ukrainian Catholics by Nicholas I; and the series of Jewish pogroms that have stained Russian history periodically. And it has had its matches within the Soviet Union in the annihilation of the Ingerian nation, the Don and Kuban Cossacks, the Crimean Tatar Republics, the Baltic Nations of Lithuania, Estonia and Latvia. Each is a case in the long-term policy of liquidation of non-Russian peoples by the removal of select parts.

Ukraine constitutes a slice of Southeastern USSR equal in area to France and Italy, and inhabited by some 30 million people. Itself the Russian bread basket, geography has made it a strategic key to the oil of the Caucasus and Iran, and to the entire Arab world. In the north, it borders Russia proper. As long as Ukraine retains its national unity, as long as its people continue to think of themselves as Ukrainians and to seek independence, so long Ukraine poses a serious threat to the very heart of Sovietism. It is no wonder that the Communist leaders have attached the greatest importance to the Russification of this independent[-minded] member of their “Union of Republics,” have determined to remake it to fit their pattern of one Russian nation. For the Ukrainian is not and has never been, a Russian. His culture, his temperament, his language, his religion – all are different. At the side door to Moscow, he has refused to be collectivized, accepting deportation, even death. And so it is peculiarly important that the Ukrainian be fitted into the procrustean pattern of the ideal Soviet man.

Ukraine is highly susceptible to racial murder by select parts and so the Communist tactics there have not followed the pattern taken by the German attacks against the Jews. The nation is too populous to be exterminated completely with any efficiency. However, its leadership, religious, intellectual, political, its select and determining parts, are quite small and therefore easily eliminated, and so it is upon these groups particularly that the full force of the Soviet axe has fallen, with its familiar tools of mass murder, deportation and forced labor, exile and starvation.

The attack has manifested a systematic pattern, with the whole process repeated again and again to meet fresh outburst of national spirit. The first blow is aimed at the intelligentsia, the national brain, so as to paralyze the rest of the body. In 1920, 1926 and again in 1930-33, teachers, writers, artists, thinkers, political leaders, were liquidated, imprisoned or deported. According to the Ukrainian Quarterly of Autumn 1948, 51,713 intellectuals were sent to Siberia in 1931 alone. At least 114 major poets, writers and artists, the most prominent cultural leaders of the nation, have met the same fate. It is conservatively estimated that at least 75 percent of the Ukrainian intellectuals and professional men in Western Ukraine, Carpatho-Ukraine and Bukovina have been brutally exterminated by the Russians. (Ibid. [Ukrainian Quarterly], Summer 1949).
Going along with this attack on the intelligentsia was an offensive against the churches, priests and hierarchy, the “soul” of Ukraine. Between 1926 and 1932, the Ukrainian Orthodox Autocephalous Church, its Metropolitan (Lypkivsky) and 10,000 clergy were liquidated. In 1945, when the Soviets established themselves in Western Ukraine, a similar fate was meted out to the Ukrainian Catholic Church. That Russification was the only issue involved is clearly demonstrated by the fact that before its liquidation, the Church was offered the opportunity to join the Russian Patriarch[ate] at Moscow, the Kremlin’s political tool.

Only two weeks before the San Francisco conference, on April 11, 1945, a detachment of NKVD troops surrounded the St. George Cathedral in Lviv and arrested Metropolitan Slipyj, 2 bishops, 2 prelates and several priests. All the students in the city’s theological seminary were driven from the school, while their professors were told that the Ukrainian Greek Catholic Church had ceased to exist, that its Metropolitan was arrested and his place was to be take by a Soviet-appointed bishop. These acts were repeated all over Western Ukraine and across the Curzon Line in Poland. At least seven bishops were arrested or were never heard from again. There is no Bishop of the Ukrainian Catholic Church still free in the area. Five hundred clergy who met to protest the action of the Soviets, were shot or arrested. Throughout the entire region, clergy and laity were killed by hundreds, while the number sent to forced labor camps ran into the thousands. Whole villages were depopulated. In the deportation, families were deliberately separated, fathers to Siberia, mothers to the brickworks of Turkestan, and the children to Communist homes to be “educated”. For the crime of being Ukrainian, the Church itself was declared a society detrimental to the welfare of the Soviet state, its members were marked down in the Soviet police files as potential “enemies of the people.” As a matter of fact, with the exception of 150,000 members in Slovakia, the Ukrainian Catholic Church has been officially liquidated, its hierarchy imprisoned, its clergy dispersed and deported.

These attacks on the Soul have had and will continue to have a serious effect on the Brain of Ukraine, for it is the families of the clergy that have traditionally supplied a large part of the intellectuals, while the priests themselves have been the leaders of the villages, their wives the heads of the charitable organizations. The religious orders ran schools, took care of much of the organized charities.

The third prong of the Soviet plan was aimed at the farmers, the large mass of independent peasants who are the repository of the tradition, folk lore and music, the national language and literature, the national spirit, of Ukraine. The weapon used against this body is perhaps the most terrible of all – starvation. Between 1932 and 1933, 5,000,000 Ukrainians starved to death, an inhumanity which the 73rd Congress decried on May 28, 1934. There has been an attempt to dismiss this highpoint of Soviet cruelty as an economic policy connected with the collectivization of the wheatlands and the elimination of the kulaks, the independent farmers that was therefore necessary. The fact is, however, that large-scale farmers in Ukraine were few and far-between. As a Soviet writer Kossior declared in Izvestiia on December 2, 1933, “Ukrainian nationalism is our chief danger,” and it was to eliminate that nationalism, to establish the horrifying uniformity of the Soviet state that the Ukrainian peasantry was sacrificed. The method used in this part of the plan was not at all restricted to any particular group. All suffered – men, women, children. The crop that year was ample to feed the people and livestock of Ukraine, though it had fallen off somewhat from the previous year, a decrease probably due in large measure to the struggle over collectivization. But a famine was necessary for the Soviet[s] and so they got one to order, by plan, through an unusually high grain allotment to the state as taxes. To add to this, thousands of acres of wheat were never harvested, were left to rot in the fields. The rest was sent to government granaries to be stored there until the authorities had decided how to allocate it. Much of this crop, so vital to the lives of the Ukrainian people, ended up as exports for the creation of credits abroad

In the face of famine on the farms, thousands abandoned the rural areas and moved into the towns to beg food. Caught there and sent back to the country, they abandoned their children in the hope that they at least might survive. In this way, 18,000 children were abandoned in Kharkiv alone. Villages of a thousand had a surviving population of a hundred; in others, half the populace was gone, and deaths in these towns ranged from 20 to 30 per day. Cannibalism became commonplace.

As C. Henry Chamberlain, the Moscow correspondent of the Christian Science Monitor, wrote in 1933:
The Communists saw in this apathy and discouragement, sabotage and counter-revolution, and, with the ruthlessness peculiar to self-righteous idealists, they decided to let the famine run its course with the idea that it would teach the peasants a lesson.

Relief was doled out to the collective farms, but on an inadequate scale and so late that many lives had already been lost. The individual peasants were left to shift for themselves; and much higher mortality rate among the individual peasants proved a most potent argument in favor of joining collective farms.

The fourth step in the process consisted in the fragmentation of the Ukrainian people at once by the addition to the Ukraine of foreign peoples and by the dispersion of the Ukrainians throughout Eastern Europe. In this way, ethnic unity would be destroyed and nationalities mixed. Between 1920 and 1939, the population of Ukraine changed from 80 percent Ukrainian to only 63 percent. In the face of famine and deportation, the Ukrainian population had declined absolutely from 23.2 million to 19.6 million, while the non-Ukrainian population had increased by 5.6 million. When we consider that Ukraine once had the highest rate of population increase in Europe, around 800,000 per year, it is easy to see that the Russian policy has been accomplished.

These have been the chief steps in the systematic destruction of the Ukrainian nation. Notably, there have been no attempts at complete annihilation, such as was the method of the German attack on the Jews. And yet, if the Soviet program succeeds completely, if the intelligentsia, the priests and the peasants can be eliminated, Ukraine will be as dead as if every Ukrainian were killed, for it will have lost that part of it which has kept and developed its culture, its beliefs, its common ideas, which have guided it and given it a soul, which, in short, made it a nation rather than a mass of people.

The mass, indiscriminate murders have not, however, been lacking – they have simply not been integral parts of the plan, but only chance variations. Thousands have been executed, untold thousands have disappeared into the certain death of Siberian labor camps.

The city of Vinnitsa might well be called the Ukrainian Dachau. In 91 graves there lie the bodies of 9,432 victims of Soviet tyranny, shot by the NKVD in about 1937 or 1938. Among the gravestones of real cemeteries, in woods, with awful irony, under a dance floor, the bodies lay from 1937 until their discovery by the Germans in 1943. Many of the victims had been reported by the Soviets as exiled to Siberia.

Ukraine has its Lidice too, in the town of Zavadka, destroyed by the Polish satellites of the Kremlin in 1946. Three times, troops of the Polish Second Division attacked the town, killing men, women and children, burning houses and stealing farm animals. During the second raid, the Red commander told what was left of the town’s populace: “The same fate will be met by everyone who refuses to go to Ukraine. I therefore order that within three days the village be vacated; otherwise, I shall execute every one of you.”

From DEATH AND DEVASTATION ON THE
CURZON LINE by Walter Dushnyck
When the town was finally evacuated by force, there remained only 4 men among the 78 survivors. During March of the same year, 2 other Ukrainian towns were attacked by the same Red unit and received more or less similar treatment.

What we have seen here is not confined to Ukraine. The plan that the Soviets used there has been and is being repeated. It is an essential part of the Soviet program for expansion, for it offers the quick way of bringing unity out of the diversity of cultures and nations that constitute the Soviet Empire. That this method brings with it indescribable suffering for millions of people has not turned them from their path. If for no other reason than this human suffering, we would have to condemn this road to unity as criminal. But there is more to it than that. This is not simply a case of mass murder. It is a case of genocide, of destruction, not of individuals only, but of a culture and a nation. Were it possible to do this even without suffering we would still be driven to condemn it, for the family of minds, the unity of ideas, of language and customs that forms what we call a nation constitutes one of the most important of all our means of civilization and progress. It is true that nations blend together and form new nations – we have an example of this process in our own country, – but this blending consists in the pooling of benefits of superiorities that each culture possesses. And it is in this way that the world advances. What then, apart from the very important question of human suffering and human rights that we find wrong with Soviet plans is the criminal waste of civilization and of culture. For the Soviet national unity is being created, not by any union of ideas and of cultures, but by the complete destruction of all cultures and of all ideas save one – the Soviet.

maidan.org.ua

25 November, 2008

Прага згадує Голодомор

22 листопада 2008 року на Ольшанському цвинтарі м.Прага відбулася акція «Запали свічку», присвячена вшануванню пам’яті жертв Голодомору 1932-1033 рр. в Україні. В акції взяли участь члени українських діаспорних організацій ЧР, представники чеської громадськості, співробітники Посольства України в ЧР.

Перед учасниками акції виступив Посол України в ЧР І.Д.Кулеба, який наголосив, що Голодомор визнали злочином та засудили вже багато країн, в тому числі й Чеська Республіка – у формі спеціальної постанови Палати депутатів Парламенту ЧР. Він нагадав також, що у цей час у Києві, по всій Україні запалали мільйони свічок, що злилися з полум’ям «Невгасимої свічки», яка пройшла 33 країнами світу та Україною.

Посол ознайомив присутніх із Зверненням Президента України В.А.Ющенка до світового українства та міжнародної спільноти з нагоди вшанування 75-х роковин Голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

Відбулося також поминальне богослужіння на честь пам’яті жертв Голодомору.

Подібні богослужіння було проведено 23 листопада 2008 року у греко-католицькій церкві Св.Клімента та православній церкві Панни Марії Українського Патріархату в м.Прага.

За сприяння Консульства України в м.Брно разом з відділенням україністики філософського факультету Брненського університету ім.Масарика та бібліотекою ім.Магени 21 листопада 2008 року було проведено презентацію книги Ганни Капустян «Пам’ять 33-го кличе молодих» за участю автора. Зазначене видання побудоване на спогадах свідків Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. На презентації були присутні представники місцевих органів влади та громадськості, української громади в ЧР, викладачі та студенти Брненського університету ім.Масарика, а також науковці-україністи з Австрії, України, Польщі та Чехії - учасники Міжнародної конференції з україністики, присвяченої 15-річчю створення згаданого відділення україністики.

Відповідний тематичний урок 22 листопада 2008 року було проведено для слухачів створеної при Консульстві Суботньої української школи.

Відбулася також акція «Запали свічку».

www.mfa.gov.ua/czechia

23 November, 2008

ФК «Форум Українців ЧР» - гордість українців Європи

Споглядаючи за командами, зтвореними нашими колишніми професійними та аматорськими футболістами, виїхавшими закордон на заробітки, можна зкласти враження, наскільки Україна є футбольною країною.

Бо потрапляють в такі команди без селекції, як випадкові величини. Тому, на якості пересічного футболіста впливає лише досвід опанування та здобуття навичок футболу в Україні. Мабуть, притаманна українцям спрага удосконавлюватись породжує, з одного боку, незадоволення тим, що є, й , з іншого, пошук чогось новішого, що стає рушієм як висококласних так й пересічних футболістів.

Українці грають частіше не лише в задоволення, а за перемогу, бо від вичерпної самовіддачі вони отримують справжню насолоду.

Й це вважається гарантією зростання. Бо як ще пояснити мотивацію 20-30-річних новоприбулих українців після 10-12 годинної виснажливої роботи на будовах „ битися“ із тризубом на майках так, що викликають подив у завзятих чехів чи шляхетних поляків, відважних німців або відчайдушних іпанців. ФК нагадує фронтовика, який за проминулі роки стільки всього надивився й натерпівся , що нічому не дивується й спокійно сприймає нові виклики. Українцями в Чехії на аматорському рівні досягнуто усе можливе. Зараз задля переходу до професійної ліги забракло малого: юнацької команди на утриманні клубу.

Післяматчеві інтерв‘ю


Інтерв`ю граючого тренера ФK "Форум українців ЧР" Едуарда Данилаша from HX on Vimeo.

Інтерв`ю граючого тренера ФK "Форум українців ЧР" Едуарда Данилаша

Родом з Хуста, грав за команди Закарпаття.

Нападники зіграли, можна сказати, невдало. Не було мислі щось придумати... зкомбінувати, грали фактично прямолінійно...


Інтерв`ю нападника ФК "Форум українців ЧР" Миколи Поповича from HX on Vimeo.

Інтерв`ю нападника ФК "Форум українців ЧР" Миколи Поповича

Грає 6 років в Чехії, родом з Херсонщини, Сірагози, виступав за команди "Скіф" та "Нива" на першість области.

Українським футболістам вищої ліги Микола Попович побажав грати у відкритий, видовищний футбол, більше атакувати, пресінгувати суперника


Інтерв`ю нападника ФК "Форум українців ЧР" Ігоря "Президента" from HX on Vimeo.

Інтерв`ю нападника ФК "Форум українців ЧР" Ігоря "Президента"

Голеадор команди на призьвісько "Президент", грав у першій, другій лігах Прикарпаття та Черногорії.


Якби чеська влада пішла нам на поступки, ми цією командою грали би в професійній лізі. По чеських законах мусимо мати дитячу юнацьку школу. Якщо у нас не буде дитячої школи, ми не зможемо грати вище. Побажання українським футболістам вищої ліги - грати із самовіддачею. Буде самовіддача , буде й тактика й усе.

Дмитро Славов, Відень | Четверта хвиля

http://novaxvylya.hmarka.net/ua/archive/2008/novyny97f.htm

22 November, 2008

"Жернова" - альтернативный взгляд на события 1932-33 годов. Фильм агентства «МедиаПорт»









Формат видео FLV, длительность 76 минут, размер файла 190 MB
Просмотреть полноразмерный вариант 720x576 px (490 MB)

http://www.mediaport.ua/projects/zhernova/

Звернення Президента України

Президент України
Звернення Президента України
до світового українства та міжнародної спільноти з нагоди
вшанування 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні

Звертаюсь до вас у зв'язку з 75-ю річницею найтрагічнішої події в історії українського народу - Голодомору 1932-1933 років. Правда про злочин геноциду, свідомо скоєний сталінським режимом на благодатній українській землі, десятиліттями намагалася пробити собі дорогу.

Хочу низько вклонитися всім, хто не мовчав у ті роки, коли страх скував підрадянську Україну, коли світ волів залишатися в благодушному невіданні про один із найстрашніших злочинів проти людcтва. Лише звільнившись від пут комуністичного тоталітаризму, незалежна Україна змогла на повний голос заявити про замах на життя цілого народу, здійснений в далекі 30-і роки минулого століття. Нині правда про Голодомор стає надбанням широкої світової громадськості. її вже не замовчати. Морок сталінської ночі 1932-1933 років нарешті розвіюється.

Голодомор уже визнаний злочином і засуджений багатьма державами та міжнародними організаціями, регіональними урядами та парламентами, муніципальними радами по всьому світу. Глибока шана і вдячність за гуманізм і солідарність з мільйонами невинних жертв геноциду.

Міжнародна підтримка утверджує нашу віру в те, що історична справедливість буде відновлена, зміцнює нашу волю добиватися її в усій повноті.

Світове співтовариство має усвідомити, що запобігти злочинам проти людства у майбутньому не вдасться, доки не будуть засуджені злочини минулого.

Ми не говоримо про те, що світ міг би вчинити 75 років тому, якби знав усю правду. Ми говоримо про те, що він має зробити нині на знак шани до загиблих і до тих, кому вдалося вижити у пеклі Голодомору.

22 листопада в Києві мільйони свічок, запалених українцями в пам'ять про замордованих голодом співвітчизників, зіллються з полум'ям "Незгасимої свічки", яка пройшла через 33 держави світу та всю Україну, увібравши в себе вогонь сердець щирих людей різних країн і народів.

Закликаю всіх, кому не байдужі милосердя, співчуття і справедливість, хто прагне перемоги добра над злом, запалити свою свічку пам'яті й разом знами вшанувати жертв Голодомору.

Україна пам'ятає! Світ визнає!

19 November, 2008

Хто, звідки і куди мігрує по Європі (статистика)

2006 року Україна разом з Китаєм та Британією посідала 4-те місце за кількістю мігрантів, що оселилися в ЄС-27.

Про це свідчать оприлюднені сьогодні дані Євростату.

Загалом кількість мігрантів, які оселилися в країнах-членах ЄС в 2006-му році, становила близько 3 млн. осіб, з них майже 40%, або 1,2 млн. осіб становили громадяни інших країн-членів.

Найбільше мігрантів, що оселилися в країнах-членах ЄС в 2006 році, були вихідцями з Польщі (290 тис. осіб), Румунії (230 тис. осіб) та Марокко (140 тис. осіб). З України, Китаю та Великої Британії, які посіли четверте місце, прибули приблизно по 100 тис. мігрантів.

Найбільше іммігрантів в 2006 році було зареєстровано в Іспанії (803 тис. осіб), Німеччині (558,5 тис. осіб) та Великій Британії (451,7 тис. осіб), які разом прийняли 60% всіх мігрантів в ЄС.

У співвідношенні до населення країни найбільша частка мігрантів була зареєстрована в 2006 році в Люксембургу (288 мігрантів на 10 тис. населення), Ірландії (196), Кіпрі (187), Іспанії (181) та Австрії (103). В середньому в ЄС-27 було зареєстровано 62 мігранти на десять тисяч населення.

Найбільше мігрантів, що оселилися в країнах-членах ЄС, прибувши з третіх країн, зареєстровано в 2006 році в Словенії (90% усіх іммігрантів), Румунії (86%), Португалії (84%) та Чехії (83%). Загалом частка мігрантів, що прибула з третіх країн, перевищувала частку мігрантів з інших країн-членів ЄС в 17-ти з 27-ох країн.

В сімох країнах-членах ЄС в 2006 році було зафіксовано перевищення кількості мігрантів, що прибули з інших країн-членів ЄС над кількістю мігрантів, що прибули з третіх країн: Люксембург (84% всіх мігрантів), Ірландія (77%), Німеччина (57%), Угорщина та Словаччина (по 54%), Австрія (53%) та Бельгія (51% станом на 2003 рік).

unian.net


Європа знала про Голодомор, але не хотіла сваритися з СРСР (читай "з Росією")

Презентовано наукове видання Національного інституту стратегічних досліджень “ Голодомор в Україні 1932-1933 років за документами політичного архіву Міністерства закордонних справ ФРН”.

Як зазначив на прес-конференції в агентстві УНІАН директор Національного інституту стратегічних досліджень Юрій РУБАН, зазначене видання вперше вводить до наукового і суспільного обігу перекладені українською мовою звіти німецьких дипломатів про події в Україні 1932-1933 років.

За його словами, Національний інститут стратегічних досліджень хоче продовжити ряд публікацій документів з європейських дипломатичних архівів про Голодомор, започаткованих публікаціями італійських, британських та польських документів.

Ю.РУБАН наголосив, що ці дослідження свідчать, що Голодомор 1932-1933 років був спланованим злочином - геноцидом українського народу, і європейська дипломатія знала про його мету - знищення України як політичного явища, як нації, що виявила своє прагнення до державного самовизначення.

“Після публікації цих матеріалів ми можемо стверджувати, що європейська дипломатія, а отже і політичне керівництво ключових європейських держав того часу знали про Голодомор і давали собі звіт про його мету - знищення України. Немає жодного сумніву, що удар наносився по майбутньому України як нації”, - сказав він.

Ю.РУБАН зазначив, що в цих документах можна знайти відповідь на питання, чому міжнародна спільнота не відреагувала на трагедію. За його словами, це пов’язано з тим, що викриття злочину могло зашкодити налагодженню відносин з Радянським Союзом, який демонстрував результативність власного шляху модернізації і претендував на свою зону впливу на європейському континенті.

За словами науковця, на підставі цих документів можна зробити висновок, що в ті роки ситуативний інтерес переважив цінність мільйонів людських життів. “Сьогодні світова спільнота, відгукуючись на український заклик про визнання Голодомору геноцидом, насправді формує відповідь на питання, яке стосується не минулого, а сьогодення і майбутнього Європи: чи залишаються в силі засадничі принципи європейської безпеки, чи мова йде про те, що поточний інтерес виявиться вагомішим за фундаментальні європейські цінності”, - сказав він.

Директор Інституту європейських досліджень НАН Андрій КУДРЯЧЕНКО у свою чергу зазначив, що читач цього видання зможе побачити як ретельно не тільки дипломатія, а й міністерства та відомства працювали з цими документами. “На більшості з них десятки підписів, зауважень, наголошень”, - сказав він.

Крім того, А.КУДРЯЧЕНКО відзначив, що серед цих документів є два документи про голодні бунти українців.

Він вважає, що видання цих документів сприятиме формуванню адекватної оцінки цим подіям з боку світової спільноти.

Редактор журналу “Україна модерна” Андрій ПОРТНОВ у свою чергу зазначив, що видання має “великий політичний сенс”.

unian.net


Міноборони хоче розробляти зброю разом з НАТО, але Росія заважає

Міноборони прагне розширювати співпрацю з країнами НАТО у розробці і виробництві озброєнь та військової техніки. При цьому Україна стикається зі спротивом Росії.

Як цьому зарадити, розмірковували учасники міжнародної конференції «Перспективи українського ОПК в контексті поглиблення відносин Україна –НАТО».

Технічний стан озброєнь і військової техніки Збройних сил України близький до критичного. У сухопутних військах 93% оснащення вичерпало свій строк експлуатації, з десяти надводних кораблів об’єднаннях сил швидкого реагування ВМС повністю технічно справних суден немає. У міністерстві оборони наголошують, що запланованих на наступний рік на переозброєння 600 мільйонів доларів не вистачить. Зараз український ОПК може в замкнутому циклі виробляти лише 8 % необхідної зброї та техніки. Партнерів для двосторонніх проектів знайти важко, нарікає директор департаменту розробок і закупівлі озброєння міноборони Володимир Грек: «Де ж це партнерство? В якому напрямку воно має йти? Ми прагнемо до ЄС і НАТО і маємо з цього приводу деякі застереження від Росії. А з іншого боку в НАТО нам кажуть – почекайте».

Експерти наголошують, що через власні економічні вигоди та через прагнення України вступити в альянс Росія блокує українські проекти з країнами НАТО. Аби позбавити український ОПК російського впливу експерти пропонують якнайшвидшу гармонізацію законодавства з вимогами ЄС та НАТО і вітчизняне лобі на цих ринках.

Німецька хвиля | unian.net


Італія обмежує в'їзд трудових мігрантів

Міністр у справах праці та добробуту Італії Мауріцио САККОНІ оголосив про запровадження обмежень на в`їзд іммігрантів, які приїздять у країну для працевлаштування.

Суворі обмеження запроваджують на в`їзд в Італію будівельних і промислових робітників.

Винятком з правил будуть хатні робітниці та доглядальниці, проте їх в`їзд у країну буде обмежено. Перевагу віддаватимуть тим, у кого буде контракт на роботу з догляду за людьми з обмеженими можливостями або за старими, повідомляє NEWSru з посиланням на ІТАР-ТАСС.

Буде обмежено в`їзд і тих, хто приїжджає в Італію на сезонні роботи, такі як збирання врожаю, або за тимчасовими контрактами для роботи у сфері туризму.

За словами міністра у справах праці та добробуту, норми, які регулюють трудову імміграцію, і ліміти на в`їзд іноземців визначатимуть він і голова МВС Роберто МАРОНІ.

М.САККОНІ зазначив, що обмеження припливу робочої сили з-за кордону необхідне для того, щоб уникнути безробіття в Італії, оскільки іноземці, які приїжджають, є "конкурентами" в боротьбі за робочі місця не тільки для італійців, а й для іммігрантів, які давно влаштувалися в Італії.

Міністр вважає, що необхідно обмежити в`їзд нових іммігрантів, які не мають можливості тривалого працевлаштування.

unian.net


Експерт: Що заважає визнати Голодомор геноцидом

Нам треба позбутися комплексу меншовартості... Істерична реакція Росії пояснюється тим, що викриття цього злочину підриває позиції антиукраїнських сил...

Професор, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України, автор пам’ятного закону від 28 листопада 2006 року «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який прийняла Верховна Рада, Володимир Василенко відповів на запитання УНІАН.

Володимире Андрійовичу, ось уже 75-ті роковини Голодомору. Але міжнародна спільнота ще й досі одностайно не визнала його геноцидом українського народу. Наскільки успішними є зусилля України, спрямовані на забезпечення міжнародного визнання Голодомору?

Володимир Василенко Насамперед хочу зазначити, що до відновлення незалежності України ні широкий загал в Україні, ні тим більше міжнародна спільнота не були поінформовані про знищення мільйонів українців шляхом голоду, організованого тоталітарним сталінським режимом.

Протягом десятиліть цей злочин замовчувався і приховувався. Радянська пропагандистська машина доклала максимальних зусиль для введення світової громадськості в оману.

Першу спробу досягти міжнародного визнання Голодомору було зроблено у 2003 році під час 58-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Тоді делегації 63 держав-членів ООН, включно з делегаціями 25 країн-членів ЄС, а також – Російської Федерації, США і Канади, підтримали Спільну Заяву про 70-ті роковини Великого Голоду 1932–1933 років в Україні (Голодомору).

Наприкінці 2007 року на відзначення 75-их роковин цього страхітливого злочину Генеральна Конференція ЮНЕСКО за підтримки 193 членів цієї організації ухвалила консенсусну резолюцію під назвою «Пам`ять жертв Великого Голоду (Голодомору) в Україні». При чому співавторами цієї резолюції виступили 45 делегацій, які представляли країни всіх континентів світу.

Приблизно в той самий час у рамках 15-го засідання Ради Міністрів ОБСЄ було оприлюднено підтриману 32 делегаціями Заяву про 75-ту річницю Голодомору 1932–1933 років в Україні.

Згодом, 3 липня 2008 року, Парламентська Асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію про Голодомор 1932–1933 років у Україні, а 23 жовтня 2008 року резолюція щодо роковин Голодомору – штучного голоду в Україні 1932–1933 років, була ухвалена Європейським Парламентом.

На вшанування пам’яті жертв Голодомору Україна має намір запропонувати 63-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН ухвалити комеморативну резолюцію. За ініціативою України в рамках парламентської Асамблеї Ради Європи готується доповідь про Голодомор, яка має стати підґрунтям для ухвалення відповідної резолюції.

Як відомо, у текстах документів, які Ви щойно перерахували, відсутня оцінка Голодомору як геноциду. Чим це пояснюється?

На мою думку, це пояснюється кількома причинами. По-перше, жодна з перелічених організацій не наділена компетенцією давати формально-юридичну оцінку міжнародних злочинів, а тим більше скоєних у минулому.

По-друге, позиція України щодо кваліфікації Голодомору як геноциду наштовхує на істеричне і необґрунтоване несприйняття Російською Федерацією. Як наслідок, керівництво міжнародних організацій та держави-члени піддаються шантажеві й тиску. По-третє, в Україні бракує формальної юридичної кваліфікації Голодомору належним судовим органом, а є лише його політико-правова оцінка відповідно до Закону від 28 листопада 2006 року «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні».

По-четверте, громадськість і політична еліта багатьох держав світу все ще залишаються недостатньо поінформованими про український Голодомор та його особливості.

Отже, процес широкого міжнародного визнання Голодомору та його кваліфікації злочином лише розпочався. На початку цього процесу ми маємо й певні здобутки.

Насамперед завдяки зусиллям українських дипломатів українське слово «голодомор» утверджується як офіційно визнаний міжнародний термін, яким позначають злочинні дії тоталітарного сталінського режиму в 1932–1933 роках саме в Україні.

У документах авторитетних міжнародних організацій факт винищення мільйонів українців голодом визнається «національною трагедією українського народу», спричиненою «жорсткими навмисними діями й політикою тоталітарного сталінського режиму», «жахливим злочином проти народу України та проти людяності».

24 листопада 2007 року на сесії Балтійської Асамблеї було ухвалено Заяву «Про пам`ять жертв геноциду й політичних репресій в Україні в 1932–1933 роках».

Крім того, національні парламенти 14 держав (Австралії, Грузії, Еквадору, Естонії, Канади, Колумбії, Латвії, Литви, Мексики, Парагваю, Перу, Польщі, США та Угорщини) у різний час ухвалили акти, у яких український Голодомор визнавався злочином геноциду. Аналогічні акти ухвалили регіональні парламенти чи муніципальні органи таких країн, як Аргентина, Бразилія, Іспанія, Італія, Португалія. В офіційному документі Ватикану «Компендіум соціальної доктрини Церкви», оприлюдненому ще у 2004 році, ідеться про геноцид українців у ХХ столітті (частина 2, глава 11, параграф 506).

Не маю сумніву, що процес міжнародного визнання Голодомору злочином геноциду триватиме.

Коли, на Вашу думку, цей процес може завершитися і що необхідно зробити для його успішного завершення?

Я не прогнозуватиму точні часові рамки широкого міжнародного визнання Голодомору злочином геноциду. Лише зазначу, що резолюція ООН, яка визнає Голокост геноцидом, була ухвалена лише в 2005 році. Отже, для міжнародного засудження злочину, про який стало широко відомо відразу після завершення Другої світової війни, знадобилося більше 60 років. І це при наявності вироку міжнародного Нюрнберзького трибуналу й цілеспрямованих зусиль Ізраїлю.

Необхідною передумовою широкого міжнародного визнання Голодомору злочином геноциду є його офіційна правова оцінка компетентними органами України. Генеральна Прокуратура України має порушити кримінальну справу за фактом злочину Голодомору-геноциду на підставі Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», статті 442 Кримінального кодексу України, у якій визначено юридичні ознаки геноциду, та статей 94, 97 та 112 (ч. 3) Кримінально-процесуального кодексу, відповідно до яких розслідування справи має бути доручено Службі безпеки України. Після завершення розслідування Верховний Суд України має офіційно кваліфікувати події1932–1933 років як злочин геноциду.

Конвенція ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду й покарання за нього в статті 6 передбачає: осіб звинувачених у цьому злочині, має судити компетентний суд держави, на території якої він був скоєний, або такий міжнародний кримінальний трибунал, юрисдикцію якого визнають сторони Конвенції. Відповідно до загальновизнаних положень міжнародного права, підтверджених у Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 року, справи про міжнародні злочини передаються на розгляд міжнародних судових інстанцій лише в тому випадку, якщо держава на території якої такі злочини були скоєні, не спроможна або не бажає здійснити розслідування, встановити винних та притягти їх до відповідальності.

Повномасштабне розслідування всіх обставин Голодомору та його офіційна кваліфікація вищою судовою інстанцією України створить потужне й переконливе правове та фактологічне підґрунтя для міжнародного визнання геноцидного характеру цього жахливого злочину проти української нації.

Широкому міжнародному визнанню Голодомору злочином геноциду сприяло б і створення на підставі статті 89 (ч. 4) Конституції України тимчасової слідчої комісії для проведення парламентського розслідування для з’ясування причин і наслідків Голодомору й визначення шляхів їх подолання.

Навіть за наявності офіційної кваліфікації Голодомору злочином геноциду й висновків парламентської слідчої комісії необхідно налаштуватися на тривалу, наполегливу й системну працю для донесення правди про Голодомор до всіх учасників міжнародної спільноти, впливових неурядових організацій, широкої міжнародної громадськості. Одне слово, нам необхідно подолати комплекс меншовартості і відмовитися від спорадичних спроб досягти бажаного результату лише на міжнародній арені й лише до якоїсь ювілейної дати.

Водночас необхідно вести змістовний діалог з російською стороною на всіх рівнях.

У чому полягає причина несприйняття Російською Федерацією позиції України щодо кваліфікації Голодомору як геноциду?

Значна частина російського політичного істеблішменту продовжує розглядати Україну як частину Росії, що має з нею спільну долю й спільну історію.

Звідси спроби керівництва Росії нав’язати Україні та світовій спільноті своє бачення нашої історії. Заперечення права України на свою власну історію є прихованою формою заперечення її права на незалежне існування.

Активна протидія визнанню Голодомору злочином геноциду офіційними чинниками Російської Федерації цілком зрозуміла. Адже головного організатора злочину – Сталіна – правляча російська верхівка вважає «сильним політиком» і «успішним менеджером».

Але дивним і незрозумілим є те, що визнання Голодомору геноцидом речники Росії розглядають як образу пам’яті жертв голоду в інших регіонах колишнього СРСР. Кваліфікація Голодомору як злочину геноциду не є і не може бути запереченням злочинного характеру дій сталінського режиму проти селян Росії, Білорусі, Казахстану, Башкирії тощо. Україна не виступає ні проти вшанування пам’яті жертв сталінського режиму в колишньому СРСР (у тому числі й виморених голодом людей), ні проти засудження злочинів сталінізму. Насправді наругою над пам’яттю жертв злочинів комуністичного режиму є не позиція України, а уславлення керманича цього режиму в Росії.

Відмова президента Росії Дмитра Медведєва взяти участь у Київському міжнародному форумі, присвяченому 75-тим роковинам Голодомору, також навряд чи є ознакою шанобливого ставлення до його жертв.

Істерична реакція російського політичного істеблішменту на історичну правду про український Голодомор пояснюється тим, що виявлення справжньої природи цього злочину, його причин і наслідків підриває позиції антиукраїнських сил як в Україні, так і поза її межами і спонукає до дій, спрямованих на зміцнення національної державності, розбудову демократичних інститутів України, продовження її руху шляхом інтеграції до європейських і євроатлантичних структур.

Розмовляла Оксана Климончук

unian.net


Криза жене гастарбайтерів додому

Звичайно, світова економічна криза не могла не торкнутися українських гастарбайтерів. Оскільки у зв`язку зі скороченням виробництва і, відповідно, зростанням безробіття в країнах ЄС, США і Росії все важче знайти там роботу стає будь-яким трудовим мігрантам, і зокрема, тим, хто приїхав з України.

Проте згасання буму «заробітчанства», що мав місце в кінці 1990-х і в перші роки нинішнього сторіччя, спостерігається вже декілька останніх років. І на те є низка причин.

По-перше, в Україні з 1999 року не девальвувала національна валюта, а доходи населення росли просто фантастичними темпами – особливо, починаючи з 2004 року. Так, у 1999 або 2000 році українські гастарбайтери раділи заробіткам за кордоном всього в 300 доларів – адже в Україні середні зарплати складали тоді 30 і 45 доларів, відповідно. На початок же 2008 року середня зарплата на промислових підприємствах України досягла вже 350 доларів, а на будівництвах у столиці і великих містах можна було заробити в два-три рази більше. Тому сенс їхати трудитися за кордон для багатьох працівників став втрачатися.

По-друге, неабиякою мірою охолодила трудових мігрантів з України проведена двічі Нацбанком ревальвація гривні – навесні 2005 і 2008 років. Оскільки зміцнення вітчизняної валюти автоматично збільшувало величину доходів українців при перерахунку їх у вільно-конвертовану валюту.

По-третє, однією з основних причин, які спонукали українських громадян їхати на заробітки за кордон, було прагнення зібрати грошей на купівлю житла в Україні. І дійсно, пропрацювавши два-три роки за кордоном із зарплатою всього в 300-400 доларів на місяць, в перші роки нашого століття можна було купити квартиру на батьківщині. Але з 2000 по 2006 рік нерухомість в Україні значно подорожчала, і заробити на житло за його нинішньою ціною стало вельми важко навіть із зарплатами на рівні європейських. І ця обставина змусила відмовитися від виїзду за кордон багатьох українців, які мають роботу вдома.

І ось в останні місяці додався ще один потужний чинник: у зв`язку з посиленням світової економічної кризи стає все складніше не лише знайти роботу українцям, які виїжджають за кордон, але й почали втрачати її багато з тих, хто давно вже там трудився. Що й не дивно – адже опиняються сьогодні без роботи у себе на батьківщині багато німців, італійців, іспанців, англійців, росіян і т.д., які витісняють зі своїх місць іноземців.

В цьому плані викликають певний скепсис заяви, які заперечують це явище. Наприклад, завідуючий консульским відділом при Посольстві України в РФ Володимир Саєнко днями заявив, що «незважаючи на фінансову кризу, можна говорити, що кардинально кількість наших громадян, які працюють на виробництві в Росії, не зменшилася». Однак дипломат все-таки визнає, що певне «некардинальне» зменшення кількості трудових мігрантів таки відбулося. Крім того, він не може точно знати ситуацію с нелегальними «заробітчанами» в Росії, а таких дуже багато. До того ж ріст безробіття в Росії в зв`язку зі світовою економічною кризою тільки розпочався, а далі буде гірше.

До того ж думка інших зарубіжних експертів з цього приводу протилежна. Так, Супачай Панітчпакді, який займає пост генерального секретаря Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) озвучив минулого тижня прогноз, що через погіршення стану світової економіки об`єм грошових коштів, що пересилаються трудовими мігрантами до себе на батьківщину, зменшиться на 6% наступного року.

При цьому він розповів, що банківські перекази співвітчизників, які працюють за кордоном складають значну частину доходу бідних країн. За 2007 рік, згідно з даними Світового банку, вони досягли $300 млрд. У таких країнах, як Гаїті, Молдавія, Ліван і Гондурас, вони складають до п`ятої частини ВВП цих держав.

У згаданій доповіді представника ООН хоч і не згадується Україна, але українські гастарбайтери також надсилають або привозять на батьківщину дуже великі об`єми іноземної валюти. Зменшення ж надходжень доларів, євро і рублів від трудящих за кордоном співвітчизників є одним з негативних чинників для фінансової системи і економіки України. Про які розміри притоку валюти може йтися?

Згідно з даними Міжнародної організації міграції в Україні (МОМ), за межами країни в 2007 році трудилися близько 3 мільйонів українців. Відправили ж додому вони минулого року грошових переказів на суму від 5 до 7 млрд. доларів. При цьому експерти не заперечують, що реальні об`єми переданих українськими гастарбайтерами на батьківщину коштів значно більші, ніж згадані суми грошових переказів. Висловлювалися припущення, що повна кількість грошей, які надійшли від «заробітчан» до України склала за рік близько 20 млрд. доларів. Для порівняння: весь металургійний експорт дорівнював минулого року 20,8 млрд. доларів.

Як бачимо, сума дуже велика, і якщо останнім часом відбулося зменшення надходжень валюти до України від «заробітчан» у зв`язку зі світовою економічною кризою, то ця обставина стала однією з причин наявного зараз браку ВКВ у країні і, відповідно, девальвації гривні.

Але є й ще один очевидний чинник негативної дії від скорочення кількості українських трудових мігрантів на вітчизняну економіку. Зараз, як відомо, в Україні йдуть масові звільнення працівників на підприємствах металургійної, хімічної, будівельної та інших галузей. А тут ще повернення багатьох «заробітчан», які, певна річ, захочуть знайти роботу в рідній країні! Зрозуміло, що це ще збільшить безробіття і підсилить соціальну напругу в Україні. Як тут не пригадати народну приказку про те, що біда не приходить одна!

Наприкінці варто, мабуть, відзначити, що за останні декілька місяців гривня девальвувала до долара вже більш ніж на 20%. І що сильніше надалі українська валюта падатиме, то більшим буде стимул для співвітчизників їхати за кордон на заробітки. Втім, цей висновок навряд чи когось втішить в Україні.

Михайло Маркелов

unian.net

Опитування «Перспективи України очима діаспори»

Дослідження стану сучасного закордонного українства.

Вельмишановне панство!

Центр правового аналізу та дослідження політичних ризиків проводить опитування українців, що проживають за кордоном, спрямоване на оцінку ними становища України в найближчому майбутньому.

Просимо Вас відповісти на запитання анкети.

Вам пропонується запитання з можливими варіантами відповідей. Позначте, будь ласка, обрані Вами варіанти відповідей жирним шрифтом або маркером і надішліть заповнену анкету на нашу електронну адресу.

Будь ласка, анкету з Вашими відповідями надішліть до 22 листопада 2008 року.

Наша електронна адреса: n_komisia@yahoo.com

Наші контактні телефони: +380 44 221-86-84


Дякуємо за співпрацю!

ЗАВАНТАЖТЕ АНКЕТУ

17 November, 2008

Путін і Медведєв туркменізують Росію - Нємцов

Президент РФ Дмитро МЕДВЕДЄВ і прем`єр РФ Володимир ПУТІН узурпують владу в країні, ініціюючи збільшення термінів повноважень Президента Росії з 4 до 6 років, заявив відомий російський політик Борис НЄМЦОВ в ефірі радіостанції «Эхо Москвы».

«Насправді ці поправки - не що інше, як туркменізація або лукашенізація Росії - кому що більше подобається. Далі: йдеться не про шість років, а йдеться про узурпацію влади угрупованням МЕДВЕДЄВ-ПУТІН», - сказав Б.НЄМЦОВ.

На його думку, корупція, з якою вони нібито борються, пов`язана з незмінністю влади.

«Йдеться про те, що поправки Д.МЕДВЕДЄВА в Конституцію посилюють ситуацію з корупцією і ситуацію із застоєм у системі управління країною і знищують політичну конкуренцію», - упевнений він.

На думку Б.НЄМЦОВА, влада Росії поспішає прийняти зміни в Конституцію, оскільки бояться втратити владу. «Накрали стільки, що бояться, що в умовах кризи, що насувається, доведеться за все відповідати», - наголосив він і додав: «Затія в наступному: криза насувається, золотовалютні резерви тануть, рубель слабшає, багато підприємств зупиняються… Вони собі думають таке: внісши поправки в Конституцію – причому стрімко, і навіть не як у Радянському Союзі, без «всенародного обговорення», хоча б формального, - вони собі відкривають дорогу для виборів».

Він також висловив думку, що політика Д.МЕДВЕДЄВА не відрізняється від дій В.ПУТІНА.

«Що ПУТІН, що МЕДВЕДЄВ – хрін редьки не солодший. Я взагалі не бачу між ними відмінностей у цьому випадку. Ну, знаєте: яблуко від яблуні недалеко падає», - сказав Б.НЄМЦОВ і не виключив, що влада посилить політичний режим у Росії.

Як повідомляв УНІАН, 5 листопада Президент РФ Д.МЕДВЕДЄВ запропонував продовжити термін повноважень глави держави до шести років, а Державної думи - до п`яти років. Крім того, Президент РФ запропонував розширити повноваження Держдуми і зобов`язати уряд щороку звітувати перед парламентом.

11 листопада Д.МЕДВЕДЄВ вніс у Держдуму РФ проекти законів про поправки в Конституцію Російської Федерації, що передбачають продовження терміну повноважень президента і Держдуми.

14 листопада Держдума схвалила в першому читанні спеціальний акт про поправки в Конституцію РФ, який збільшує термін повноважень Президента.

unian.net

Безвізовий режим в'їзду в США поширили ще на сім країн

Громадяни ще 7-ми держав зможуть від сьогоднішнього дня в`їжджати без візи в Сполучені Штати. Піддані Литви, Латвії, Естонії, Чехії, Угорщини, Словаччини і Південної Кореї повинні лише за два дні до поїздки заповнити спеціальну форму в Інтернеті і мати на руках біометричний паспорт. У США їм можна залишатися не більше 90 днів на рік і при цьому не можна працювати і вчитися. Якщо поїздка планується для влаштування на роботу або для навчання, потрібно як і раніше звертатися за візою в американське консульство.

Эхо Москвы | unian.net

16 November, 2008

Киянка: Голодомор в Києві

Цією статтею я не хочу образити пам’ять тих киян, які знають іншу київську історію, лише прагну доповнити картину тим, що за совка безсоромно фальсифікувалося та заганялося в непам’ять.

Мої покійні Бабуся й Дідусь народилися в перші роки минулого століття, тому мені не потрібні ніякі фотографії та архіви, щоб знати про українські голодомори та їх обставини. Пишу про менш відомий голодомор після останньої війни, зокрема, в Києві. Власне, про нього могли б написати й інші - ті, хто ріс з бабусями-дідусями хоча б другим-третім поколінням в столиці. Але - наголошу особливості повоєнного переформатування (чергового) в Києві. Про те, як і куди ділися тисячі киян, які пережили ВВВ в Києві. Хто приїздив на їх місця. Як селяни лізли в закритий Київ (навкруги було ще гірше) через колекторні шляхи. Як дехто з тих, кому пощастило при тому не захлинутися, вибачте, фекаліями, батрачили в Києві без документів…

Варто почати з того, хто на час закінчення війни в Києві жив і що пережив на своєму віку. Більша частина населення пам’ятала революційні події та перші десятиліття радянської влади. Хоч і до неї багато киян були вже давно зросійщені або й приїжджі з Росії, однак в місті залишалося ще чимало старокиївських родин - симпатиків останніх спроб українського унезалежнення (не всіх вибили та пересаджали). Саме вони, зверніть увагу, не просто не без сподівань зустріли німців як менше зло, але й, попри всі жахи та труднощі війни, побачили деяке «добро» (чи то надію) в «худі», й здійснювали в окупованому німцями Києві відчайдушні спроби української самоорганізації.

Певні тодішні сподівання чула від очевидців – діячів культури й науки, які ледве терпіли совєти. Крім того, нащадки навіть зросійщених та російськомовних киян з чиновників, купців, підприємців («розкуркулених», але не посаджених), а також і віруючі, яких серед старшого покоління було більшість, теж не були, м’яко кажучи, у захваті від радянської влади, й не прагнули її повернення. Звісно, німці теж були «не цукор», і на їх совісті, крім євреїв, також й розстріляні українці, зокрема й відомі діячі українського спротиву. Але що німці розстріляли менше українців в Києві, ніж комуністи, не знає нині лише той, кому це знати не подобається. От цікаво, чи багато нинішніх киян знають, чому при розширенні міста, коли забудовувалися присілки, тамтешніх селян переселяли (до того ж чересполосно) здебільшого на інші окраїни? А для того, щоб вони менше наважувалися розповідати про ті розстріли та скинутих в яри та озера односельців та вивезених киян. Сотні, а може й тисячі їх були страчені без суду і слідства як такі, що працювали при німцях…

Деякі із згаданих категорій киян (особливо – з інтелігентних) мали родичів чи знайомих на захід від Збруча й далі. Зараз майже невідомо, що при німцях! ці кияни примудрялися вести відповідну переписку й навіть їздити туди (чого практично майже не було в роки радянської довоєнної влади). Ну і, після документальних публікацій щодо бендерівського :) підпілля на Сході України, діяльність такого у воєнному Києві вже не має дивувати.

До того ж, дехто з тих киян, а також і всяких різних, побували в кінці війни на західній Україні та за кордоном. Чимало з них у складі радянських військ пройшли ворожою територією і багато чого там побачили… І після війни деякі – теж певні речі побачили й почули. Наприклад, мій Дід, будучи по роботі в повоєнній Германії, бачив каліцтва і чув свідчення німецьких жінок, малих дівчаток та бабусь, по-звірячому зґвалтованих переможцями, бачив драчки, і навіть зі стріляниною, радянських солдат і офіцерів за красиві трофейні меблі, посуд, мереживну білизну… Потім деякі офіцерські жінки влітку виписували по вулиці в німецьких пеньюарах (думали, що то модні сукні) з не вповні відіпраними кривавими плямами…

Так що всіх цих неблагонадійних киян (як й інших українців) – хто побував під німцями, повернених з полону та тих, хто пройшов пів-Європи переможцями, треба було терміново кудись діти. Й дівали – розстрілювали як «зрадників» та «пособників», відправляли на примусові роботи на схід та північ, «задвигали» на найважчі та найшкідливіші роботи, саджали. Пів-Києва зруйновано, половина мешканців зникла, і не лише на роботу в Германію…

І справа не в тому, що був черговий недорід, або навіть, в дійсно підірваному війною (й далеко не скрізь налагодженому до неї) господарстві. До речі, за часів довоєнної радянської влади Київ розбудовували насамперед саме для потреб самої влади та її місцевої верхівки, багато підприємств працювали ще завдяки дореволюційним фондам. При німцях було багато відновлено з того, що не зробили комуністи, зокрема – невеликі майстерні та фабрики (які належали до революції киянам, й були забрані совєтами, але занедбані), були відкрити спаплюжені храми… А по війні виробництво, збереження й розподілення їжі було підпорядковане тому, щоб поновити Київ радянський, тому годувалися лише потрібні…

Отже, продовольство в повоєнному Києві «регулювали» згідно революційно-колонізаційної доцільності. При німцях, які не грабували, як комуністи, селян, останнім під Києвом була повернена їх земля. Родичі розповідали, як бачили стареньких, які уклінно цілували знов свою землицю, пригортаючи її до серця… Серед приміських селян організовувалися артілі, знов відкривалися недільні школи при церквах… А по визволенні? Києва селяни навколишньої округи, яким знов стало «не з медом», намагалися проникнути в місто у сподіванні вижити.

Це було дуже непросто, бо ж на підходах до Києва та в самому місті відповідні органи виловлювали всяких ворожих елементів: дезертирів, колабораціоністів, саботажників і т.д. Люди лізли через колектори, через каналізаційні шляхи. Тих, хто не задихнувся, хто зміг звідти вибратися живим, виловлювали по задвірках та зелених київських закапелках. Спастися вдавалося переважно або тим, хто мав в Києві жалісних родичів, або зміг умолити когось з не останніх на той час киян взяти їх в батраки (прислугу). Уявіть собі, деякі з тих нещасних, переляканих на все життя людей жили до 60-тих років в київських родинах, які захотіли і змогли їх «покрити», без документів або з підробленими довідками, без своєї родини, прав та пам’яті, поруч з динаміками, що захлиналися радісними звітами, та піонерами, що співали про дружбу народів, про щасливе сьогодні!

А тим часом в Київ прибували нові партії будівників світлого майбутнього, переважно – з Росії, заселяючи черезполосно пів-центру, пів-Печерська, пів-Подолу…

Ті ж кияни, хто на деякий час посмів сподіватися на відновлення своїх прагнень української незалежності, й зумів уникнути жорстокої розплати та не вмерти з чергового голодомору, зціпили зуби й виховували своїх дітей… шестидесятниками та наступними поколіннями, які наближали 1991 рік.

Це моя Бабуся підібрала біля свого дому в післявоєнному Києві напівмертву селянку, та ділила з нею пайок. Це моя Бабуся та інші російськомовні старші родичі розповіли мені, як чужі заброди нагинали Київ та Україну, й не лише в міжвоєнний та повоєнний період. Це мої родичі та ще багато киян вимушено вдягли чужу форму, але зберегли суть та накопичили потенціал повернення суверенності. І це моя дитина (як і все більше її однолітків) змалку розуміє, ЩО значить бути патріоткою Києва – міста, яке формувалося як столиця предків її народу і є столицею її держави. Ніякі голодомори й репресії, нав’язувана фальш та чужа пропаганда нездатні вбити істину: неможливо бути патріотом столиці, не будучі патріотом держави, чиєю столицею рідне місто є.

maidan.org.ua