30 November, 2009

ЄС відмінив візи для трьох країн Східної Європи

Громадяни трьох республік колишньої Югославії з середини грудня зможуть їздити в Євросоюз без віз. Про це йдеться в офіційній заяві ЄС, опублікованій сьогодні. Йдеться про Сербію, Чорногорію і Македонію.

Жителі цих країн зможуть в`їжджати в ЄС без віз з 19 грудня. Це означає, що зі всіх республік колишньої Югославії візовий режим збережеться лише для розореної війною Боснії і Герцеговини.

Втім, цілком можливо, що незабаром обмеження будуть зняті для всіх югославських республік, Албанії, яка розраховує рано чи пізно вступити в Євросоюз, а також Косово. Крім того, нові правила найскоріше торкнуться і сербських районів Боснії, де населення в основному має подвійне громадянство (Боснії і Сербії).

РБК | unian.net

Rozhovor s Václavem Havlem

V novém čísle Respektu, které vychází v pondělí 30. listopadu, přineseme rozhovor s Václavem Havlem. Respekt hovořil s bývalým prezidentem o oslavách revoluce, jeho prohře s ekonomickým marxismem a přání, co dál s Evropskou unií. Ukázky z textu zveřejňujeme už nyní.

K výročí Sametové revoluce:

Podle verze zformulované třeba zpravodajem BBC nejevila zdejší politická reprezentace o oslavy 20. výročí Sametové revoluce zájem, a tak si je bývalí disidenti museli zorganizovat sami. Taky to tak vidíte?
Očekával jsem, že hlavní připomínka bude na Pražském hradě, bylo to i domlouváno, ale nakonec to z nějakých důvodů zrušili. Nicméně důstojná připomínka byla v Senátu, dělo se mnoho rozmanitých akcí a participovala na nich občanská společnost a nezávislé organizace. Bylo by smutné, kdyby to byla jenom jakási státní povinnost.

Co vás kolem oslav revoluce nejvíc potěšilo?

Považuji za velmi dobré, že ústřední výbor komunistické strany přijal usnesení, v němž mě vyzval, abych se doznal, že jsem před dvaceti lety obelhal společnost, když jsem jí zatajil úmysl zavádět kapitalismus. Na mě z toho zavál dech policejních výslechů či politických procesů: „Doznejte, že se znáte s Petrem Uhlem! Vypovězte, kdy jste se setkal s Miladou Horákovou!“ Bylo dobře, že se tímhle způsobem ústřední výbor KSČM projevil, protože tou dikcí a stylem připomněl předchozí éru a mladým lidem ji přiblížil možná víc než různé vědecké studie. Paměť je třeba pěstovat i živou formou.

V jaký okamžik jste vy osobně dospěl k tomu, že je nutné převzít odpovědnost a začít dělat v nejlepším slova smyslu reálnou politiku? Přece jen ještě v srpnu nebo v září 1989 jste to ve svých textech vylučoval.

Ano, já jsem nikdy nechtěl být profesionálním politikem. Celý život jsem se ale jako občan veřejně projevoval a tím či oním způsobem tedy politicky působil. Převzít profesionálně politickou funkci jsem se rozhodl krátce předtím, než Občanské fórum vyhlásilo moji kandidaturu na prezidenta. A nutno říct, že jsem se rozhodl po dlouhém váhání a přemlouvání a teprve poté, když mi došlo, že nejde o to, jestli chci, nebo nechci, ale o to, jestli naše revoluce vyhraje, nebo prohraje. Volba „našeho“ prezidenta měla být vyvrcholením tehdejších převratných událostí, a kdybych tu funkci odmítl, byl by to podraz pro celé OF. Někteří autoři píší, že jsem o tu funkci strašně usiloval a že jsem si dělal kampaň. Možná jsem kampaň dělal, to nepopírám, ale právě jen proto, že jsem to cítil jako buď, anebo, jako buď završení celého revolučního dění, anebo prohru. Mimochodem mezi posledními, kteří mě přesvědčovali, byli vaši současní či minulí kolegové z Respektu: Ivan Lamper, Saša Vondra a další.

O prohře s ekonomickým marxismem:

Novináři rádi chtějí obvykle v podobných situacích slyšet, že aktér sám před sebou nějak selhal, něco si vyčítá. Takže – vyčítáte si zpětně něco?
Ano, novináři se ze mě léta snaží vypáčit, jakých jsem se dopustil chyb, a já jim opakovaně odpovídám, že od toho jsou novináři, aby ty moje chyby vypátrali a pojmenovali, a že jim nebudu usnadňovat práci. A nejsem k tomu ani kompetentní. Ale přece – jednou z chyb bylo, že jsem dal málo na svůj vlastní laický úsudek a příliš důvěřoval ekonomům a všemu, co říkali, a postavil se za ně. Anebo se s nimi i hádal, ale posléze přijal jejich řešení či rozhodnutí jako asi logické a správné. Říkal jsem si, že jistě vědí, co dělají.

Promiňte, ale tuhle sebekritiku už jste jednou zmiňoval. Co tím přesně chcete říct a šlo to vůbec udělat jinak?

S odstupem času mi víc než konkrétní kroky vadí celkový pohled na svět, marxistický pohled na svět. I když se všichni tváří jako antikomunisté, vycházejí z toho, že důležitá a rozhodující je materiální základna a z ní jako ozdoba či ornament vychází jakási nadstavba. Že bytí určuje vědomí, jak učil Marx, který lehce přehlédl, že občas také vědomí určuje bytí. Vadí mi ten ohromný důraz na ekonomiku a projekce ekonomické interpretace jevů a ekonomického myšlení do všech oblastí života.
V Událostech, komentářích jsem kdysi viděl pána v černém obleku s černou kravatou, který mluvil o nabídce a poptávce, ale protože jsem to zapnul později, nevěděl jsem, kdo to je. Až posléze jsem zjistil, že to je ředitel pohřební služby, který mluví o trhu s mrtvolami. Ta projekce ekonomických kategorií a floskulí je všudypřítomná. I když jde jen o věc stylistickou, přesto má ohromný vliv. To je tedy kritika na mou adresu. Ostatně vezměte si program kterékoli strany. Nejprve jsou pasáže o průmyslu, zemědělství, pak o zdravotnictví a na konci je kultura. To je stále stejné nazírání a perspektiva světa. Mám ale dojem, že býti politikem je více než jenom ekonomem.

Co dál s Evropskou unií:

Jak se vám líbí nový evropský prezident?

Domníval jsem se, že jím bude osoba obecně známá, s níž bude Evropská unie okamžitě identifikovatelná. Ale není to osoba obecně známá a o to bude těžší dodat Unii tvář. Uvidíme, jak si bude počínat a co z toho vzejde. Možná budeme za dva roky šťastní, že to je on a ne někdo jiný. Nerad bych vynášel hodnotící soudy nad evropským prezidentem jako takovým. Konstatuji pouze, že to není žádná obecně známá osoba.

Jaký další vývoj Evropské unie byste si přál?

To nelze vyjádřit jedním slovem. Já používám slovo soustátí, což je něco jiného než federace, unie nebo konfederace. Hlavně bychom měli dělat vše pro to, aby to bylo společenství nejen fungující, ale i naplněné smyslem, vizí. Měla by výrazněji, častěji a naléhavěji artikulovat základní hodnoty, na nichž stojí, a ideály, k nimž se upíná. Je to vskutku něco víc než jen obchodní unie. A je dobře pro Evropu i pro svět, že tomu tak je. Zatím Evropská unie zaznamenala jeden gigantický úspěch: šedesát let bez války – nepočítám války jugoslávské. To nemá v dějinách obdoby, aby tak dlouho nebyl v evropském prostoru násilný konflikt.

Kde vidíte hranice tohoto rozšiřování? Měla by EU například přijmout Turecko?
Určitě. A jistě Ukrajinu, Bělorusko, Moldavsko, Gruzii a státy bývalé Jugoslávie, budou-li chtít a budou-li zralé (nejtěžší to bude asi s Běloruskem). Ale tím by to mělo podle mne končit. Všechno musí mít svůj začátek a konec. NATO a EU – stejně jako jiná nadstátní společenství – musí mít mimo definice hodnotové i definici geografickou.

O Ústavu pro výzkum totalitních režimů:

Velké diskuse se teď vedou okolo Ústavu pro studium totalitních režimů a případu Josky Skalníka. Proč jste se připojil k petici za odvolání ředitele ústavu Žáčka?

Především: stejně jako Ondřej Liška jsem ke svému podpisu připojil doušku, že mi záleží na dobré práci ústavu, nikoli na personáliích. K věci samé. Je zajisté dobře, že náš Ústav pro studium totalitních režimů existuje, ale já mu vytýkám dvě věci, kterých by se v budoucnu měl vyvarovat: zaprvé přídech bulvárnosti a určité senzacechtivé manipulace s materiály a zadruhé nezasazování objevů do dobových souvislostí.

Dobový jazyk a atmosféra vyžadují analýzu a publikované dokumenty komentář. Vytržené ze souvislostí mohou spisy StB pěkně mást. Ústav by měl svou práci zlepšit a soustředit se na analýzu toho, jak vůbec bylo možné, že kdekdo měl s StB vztah, kdekdo jí cosi vysvětloval v naději, že tím něčemu pomůže, anebo ze strachu či z nezkušenosti. To všechno je strašně zajímavé a je třeba to pečlivě zkoumat a zamýšlet se nad tím bez emocí. A hlavně nepodléhat pokušení vyrábět senzace.

Celý rozhovor najdete v Respektu 49/09.
Autor/ři: Marek Švehla, Ondřej Kundra | respekt.cz

28 November, 2009

За комуністичні символи в Польщі саджатимуть до в'язниці

Президент Польщі Лех Качиньський схвалив закон, що передбачає кримінальну відповідальність за володіння або придбання комуністичних символів, повідомляє Associated Press.

Згідно з документом, схваленим цієї п`ятниці, будь-хто, хто володіє, продає або поширює речі чи записи, що містять символіку комунізму, може бути оштрафований або засуджений до тюремного ув’язнення на строк до двох років. Щоправда, від відповідальності звільнені ті, хто використовує символіку з художніми й освітніми цілями, а також колекціонери комуністичної атрибутики.

Законопроект був запропонований правою партією "Закон і справедливість" (Prawo i Sprawiedliwosc, PIS), одним з фундаторів якої є нинішній президент країни, і підтриманий згодом правлячою партією "Цивільна платформа" (Platforma Obywatelska), до якої належить прем`єр-міністр країни Дональд Туск. Законопроект був зустрінутий критикою з боку лівих рухів, які зазначали, зокрема, що в документі не міститься список конкретних символів, які підлягають забороні.

Сенатор від партії "Закон і справедливість" Збігнев Ромашевський (Zbigniew Romaszewski) зазначив в інтерв`ю AP, що комуністичні символи, такі як серп і молот і червона зірка, повинні бути заборонені, тому що "лиходійства, здійснені комуністичними режимами, забуваються, і це дозволяє процвітати бізнесменам, які продають речі з такою символікою та портрети радянських лідерів".

На думку депутата, до комунізму потрібно ставитися так само, як і до фашизму. "Кількість жертв (комуністичного і фашистського режимів. - Лента.ру) можна порівняти. Ми в Польщі жили між двох радикальних режимів і ми знаємо, що вони із себе вдають", - сказав він.

unian.net

Міфи ганебної війни. 70 років тому Радянський Союз напав на Фінляндію

30 листопада 1939 року вранці, о 8 годині 30 хвилин, кількасоттисячна Червона армія перейшла радянсько-фінський кордон по всій його довжині. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ століття. Війна, яка в радянській і пострадянській історіографії дістала назву Радянсько-фінської, а в працях західних істориків — Зимової, оскільки бойові дії проходили взимку: мир було укладено 13 березня 1940 року.

Сталінська пропаганда нагромадила навколо цієї війни просто-таки гори брехні — і щодо її причин, і щодо інциденту, який став безпосереднім приводом для неї, і щодо ходу бойових дій, і щодо втрат сторін та обставин укладення миру. Після 1940 року і аж до розпаду СРСР в офіційній радянській історіографії воліли взагалі не згадувати про цю, за висловом поета Олександра Твардовського, «незнамениту» війну. А якщо й згадували, то робили це «скоромовкою», не вдаючись до подробиць. Принципово нічого не змінилося й після розпаду СРСР. Попри те що в 90-ті роки минулого століття з’явилася низка більшою чи меншою мірою об’єктивних досліджень, присвячених цій темі, загальний тон та оцінки Зимової війни залишилися в основному незмінними. І далі нав’язується думка, що рішення Сталіна розпочати війну проти Фінляндії було зумовлене «об’єктивною необхідністю». «На північно-західних кордонах СРСР стояло завдання забезпечити безпеку Ленінграда» — пояснює російським абітурієнтам основну причину радянсько-фінської війни посібник для вступників до вишів «История России с древнейших времен до конца ХХ столетия» під редакцією В.Керова 2008 року видання.

Нині, після виданого у травні цього року указу Дмитра Медведєва «Про Комісію при президенті Російської Федерації з питань протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», об’єктивне дослідження однієї з найганебніших сторінок історії СРСР стає для наших північно-східних сусідів дедалі проблематичнішим.

Спроби виправдати агресію проти маленької Фінляндії перетворилися на складову ідеологічного обґрунтування імперсько-націоналістичної істерії, яку старанно (і не безуспішно) роздмухує нинішнє кремлівське керівництво. Воно проголосило себе спадкоємцем СРСР, але не бажає нести будь-якої, навіть моральної, відповідальності за злочинні дії цієї держави на міжнародній арені. Минулорічна «операція з примушування Грузії до миру» наочно продемонструвала: Москва заради «поліпшення геополітичної ситуації» знову не зупиняється перед застосуванням збройної сили проти сусідніх суверенних держав.

Сьогодні вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 року Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа—Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня
1939 року про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним, а також дозволив останньому «обміняти» належні СРСР відповідно до серпневих домовленостей Люблінське та частину Варшавського воєводств Польщі на Литву.

Сучасна російська історіографія воліє розглядати Радянсько-фінську війну як «окремий епізод», не пов’язаний безпосередньо з подіями Другої світової. Проте саме на виконання союзницьких зобов’язань перед Гітлером радянські війська вдарили 17 вересня 1939 року в спину Польщі, яка ще чинила опір нацистській Німеччині. Одночасно Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти «договори про дружбу та взаємну допомогу». Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести «обмежені» контингенти радянських військ, аби покласти край «антирадянській політиці», а фактично — перетворити ці держави на радянських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії Радянським Союзом. Керівники балтійських держав кинулися шукати допомоги й підтримки як у Німеччини, так і Британії та Франції, котрі на той час уже були в стані війни між собою, але не вели активних бойових дій. Нацисти грубо відповіли, що балтійці повинні пристати на «пропозицію» Сталіна, а французи і британці висловили протести на підтримку скаржників. Проте Москва не зважила на них. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 року Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. Лідери цих країн заспокоювали себе: «все одно іншого виходу немає», протистояти радянській військовій машині немає жодної можливості. Вони були жорстоко покарані за свою слабкість і бажання «якось домовитися» — практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула в сибірських таборах, а народи за 50 років радянської окупації зазнали нелюдських страждань. Уже влітку 1940 року країни Балтії були позбавлені державності і анексовані Радянським Союзом. Капітулянтська позиція їхнього керівництва породила міф про «добровільне возз’єднання» з СРСР.

І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір, який перетворив би її фактично на радянську колонію. Це було 5 жовтня 1939 року — в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не очікував такої незгідливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася Радянському Союзу за кількістю населення. Проте вже 14 жовтня Кремль запропонував Гельсінкі «компромісний» варіант: здати на 30 років в оренду фінський порт Ханко для облаштування там радянської військово-морської бази; передати СРСР кілька островів у східній частині Фінської затоки, більшу частину Карельського перешийку та півострів Рибачий — всього 2761 кв.км в обмін на 5529 кв.км радянської території в Карелії. За найгустіше заселені райони країни пропонувалися безлюдні ліси і болота в Карелії. Але найнеприйнятнішим було те, що Сталін хотів без бою отримати лінію Маннергейма на Карельському перешийку. Тоді і так невисокі шанси фінської армії чинити успішний опір у випадку радянської агресії, зводилися практично до нуля. Сталін намагався використати досвід свого союзника Гітлера, який рік тому змусив Чехословаччину «добровільно» відмовитися спершу від Судетської області разом з її надпотужними оборонними спорудами, а через півроку захопив усю безборонну країну.

19 листопада 1939 року фіни відхилили і другу радянську пропозицію.

Але ще задовго до цього в умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже
1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко... Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

Боєздатність її «вояків» була вкрай низькою. За весь період війни участі в бойових діях вони практично не брали. Їх берегли для параду «визволителів» в окупованому Гельсінкі. Отже, твердження сучасних російських істориків про те, що причиною виникнення Радянсько-фінської війни стала непоступлива позиція Гельсінкі щодо згаданих «територіальних пропозицій» радянської сторони абсолютно не відповідають дійсності. Сталінський план «обмінятися територіями заради відсунення кордону від Ленінграда» був усього лише димовою завісою — іще в жовтні він вирішив захопити всю Фінляндію.

У 20-х числах листопада в радянських газетах з’явилися повідомлення про «постійні провокації білофінської вояччини на радянському кордоні», про «повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму». А 26 листопада НКВС організував провокацію поблизу радянського селища Майніла на кордоні з Фінляндією — з мінометів було обстріляно місце розташування радянського 68-го полку. Згідно з брехливими радянськими заявами було вбито чотирьох і поранено дев’ятьох червоноармійців. Проте насправді втрат не було — в 90-ті роки російський історик Аптекар знайшов в архівах зведення і донесення 70-ї стрілецької дивізії, до складу якої входив 68-й полк. Повідомлення про обстріл з фінської сторони там немає, і будь-яких втрат 25—28 листопада у складі дивізії не зафіксовано. 28 листопада Радянський Союз в односторонньому порядку розірвав пакт про ненапад з Фінляндією і 30 листопада почав війну.

1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу». Цікаво, що всю викладену вище інформацію взято з відкритих джерел — радянських центральних газет листопада-грудня 1939 року. Але відтоді в жодному радянському джерелі ніколи не згадувалося про «народний уряд», на «допомогу» якому рушили радянські «визволителі». Героїчний всенародний опір, який вчинила самозваним «визволителям» малесенька нація, зробив цю пропагандистську версію абсолютно неприйнятною.

Сталін наказав військам Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зламати опір фінської армії і окупувати країну. Радянське угруповання, зосереджене перед початком війни на кордоні Фінляндії, переважало її збройні сили за особовим складом в 1,6 разу, за кількістю гармат і мінометів — у 5,4, літаків — у 9,1, танків — у 88 (!) разів! Фінам вдалося виставити проти агресора 265 тисяч ополченців. Лише 38 тисяч із них були кадровими військовими. Багато мобілізованих не мали навіть військової форми — лише військова пряжка на «домашньому» ремені та кокарда на цивільній шапці. Радянські «визволителі», взявши в полон такого ополченця, розстрілювали його як «бандита». Погано озброєна фінська армія відчувала брак боєприпасів: запас патронів — лише на два з половиною місяці боїв, артилерійських снарядів і мін — на один місяць.

І попри це, війська маршала Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір. Лише в битві поблизу Суомуссалве в грудні 1939—січні 1940 року було оточено і практично повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні радянські дивізії. В результаті радянські війська втратили понад 27 тисяч убитими, замерзлими і полоненими, а втрати фінів склали лише 900 осіб. Сталін, який перебував у стані певної ейфорії після переможної прогулянки радянських військ Західною Україною і Білоруссю за кілька місяців перед тим і після нищівної поразки, завданої японцям на Халхін-Голі, потрапив ніби під холодний душ. 7 січня 1940 року було створено Північний фронт, на Карельський перешийок безконечним потоком гнали війська і техніку. Врешті величезна чисельна й технічна перевага радянських військ принесла свої результати — через три з половиною місяці запеклих боїв усі смуги лінії Маннергейма в західній її частині було прорвано, і 13 березня радянські війська взяли місто Вііпурі (яке перетворилося на «русский город Выборг») — далі прямий шлях на Гельсінкі. Проте Сталін зважив на прохання фінського уряду про припинення бойових дій, і ще 12 березня (за день до взяття Вііпурі) було підписано, фактично без обговорення, «не читаючи», радянсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії і на Півночі, віддавала СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалося б, Сталін переміг у війні, отримавши більше, ніж вимагав у листопаді 1939-го. Тоді чому він відмовився від повного завоювання Фінляндії?

Насправді війна закінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 26 600 осіб (дуже істотні втрати для такої маленької країни — майже 1% населення). Сталін наприкінці війни заявив про 48?475 загиблих з боку СРСР. Згідно ж із поіменними списками, складеними у 1949—1951 роках Головним управлінням кадрів Міністерства оборони СРСР, радянські втрати в цій війні склали 126?875 осіб убитими, померлими від ран, хвороб і зниклими безвісти. Тим часом більшість західних істориків вважають й ці цифри заниженими і оцінюють кількість загиблих радянських військовослужбовців у 150— 200 тисяч. Іще сотні тисяч поранених і обморожених. Версія про добровільне входження «Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки» до складу СРСР, про робітників і селян, які зі сльозами радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, вже не проходила. Радянізацію Фінляндії було відкладено. На щастя, назавжди.

Зимова війна 1939—1940 років, у якій Фінляндія відстояла свою незалежність, мала для СРСР доволі відчутні наслідки: як агресора його було виключено з Ліги Націй. Розлючений величезними втратами та неспроможністю швидко подолати слабшого противника, Сталін вигнав з посади наркома оборони Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за «успіхами» свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: «Радянський Союз — колос на глиняних ногах без голови». Якщо вже, мовляв, маленька і погано озброєна фінська армія змогла так довго й успішно чинити опір Червоній армії, то вермахт рознесе її на шматки за кілька тижнів. Саме за підсумками Зимової війни Гітлер вилікувався від панічної боязні воювати на два фронти — на Заході і Сході одночасно. Можна припустити: якби не «мудре» сталінське рішення про напад на Фінляндію і ганьба, якою вкрила себе на Карельському перешийку «непереможна і легендарна» Червона армія, Гітлер не зважився б напасти на СРСР до остаточної перемоги над Британією.

Безпосереднім наслідком Зимової війни стала і війна-продовження — в 1941—1944 роках фіни воювали проти СРСР уже в союзі з Німеччиною, намагаючись повернути свої землі. Сьогодні вже доведено, що напередодні і на початку Другої світової найбільшим бажанням фінської еліти, зокрема Маннергейма, було зберегти нейтралітет, «відсидітися», подібно до того, як це вдалося зробити шведам. Ці сподівання фінів були розтоптані Сталіним. Без війни 1939—1940 років проти Фінляндії не було б і блокади Ленінграда (фіни замкнули кільце навколо цього міста з півночі), а відтак і смерті від голоду сотень тисяч жителів цього міста...

Автор: Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ | dt.ua

27 November, 2009

Словацький школяр (!!!) тиждень голодував, вимагаючи зняти недоторканість з депутатів

Тиждень голодував біля дверей словацького парламенту братиславський гімназист Адам Курта, протестуючи проти привілеїв, що їх мають законодавці. Останні протест проігнорували.

Дев’ятнадцятирічний Адам Курта тиждень тримав голодівку у наметі, який поставив просто перед входом до словацького парламенту. Перехожі діставали від нього чорні стрічки. На знак того, що одну із складових демократії, а саме рівність, у Словаччині поховано. На думку протестанта, парламентську недоторканність треба скасувати.

Парламентарії не реагують

Між іншим, такої самої думки і голова парламенту Павел Пашка і впливовий парламентар Даніел Ліпшіц. Але ні той, ні той протягом тижня так і не підійшли до свого прихильника. Не відповіли вони і на листи батьків гімназиста, в яких ті наголошували, що їхні вимоги надихнули сина на протестну акцію. На відміну від депутатів, акцією цікавилися словацькі журналісти. «Нерівність перед законом полягає і в тому, – сказав їм Адам Курта, – що посланці одержують чималі гроші й тоді, коли систематично не з’являються на засідання».

Розголос у пресі спонукав, нарешті, висловитись і політиків. Коментуючи голодування гімназиста, представниця парламентської партії SMER Ольга Нахтманова сказала газеті SME, що недоторканність законодавців і без того є вкрай обмежена. Вона зауважила, що поліції навіть дозволено контролювати депутатів на вміст алкоголю в крові.

Автор: Микола Шатилов Редактор: Євген Тейзе | dw-world.de

24 November, 2009

До так званої дискусії "Гуд бай, СССР". Навіяно реальністю і Federico Fellini

Чи доводилося вам лежати опівночі під куполом планетарію і дивитися на штучне зоряне небо? Сенс цього питання у контексті кінофестивалю, що прощається з СССР, відкрию наприкінці.

Так от, бажаючим зустрітися зі совком потрібно було приходити на проект з назвою "Дискусія: "Українські перспективи: надії та реальності", модератор – Микола Рябчук". Дискусії не було. Четвірка "мистецтвознавців", як сказала про них Радіо Свобода у своєму анонсі, влаштувала собі самохвальну прес-конференцію з презентацією про те, що Україну європейці "не хочуть". Згадували історію, показували слайди, звинувачували громадян України і цитували лише песимістичні цитати деяких урядовців ЄС. Іншими словами, перед нами сиділо чотири машини на виробництво мильних бульбашок. Їх фас і профіль уважно профотографовували і від того бульбашок ставало більше.

На вищенаведений вечір я запрошував друзів і знайомих, у надії, що зустріч у кінотеатрі Жовтень допоможе відверто поговорити про справжню причину сепаратного святкування 20 річчя оксамитових революцій у Східній Європі. Шкода і благо, що зі запрошених відгукнулися одиниці. Благо, що зекономили часу, а шкода, що не побачили маскувальників комунізму в обличчя. Останнє важливе, чим раніше, тим ліпше.

Справжня причина: відсутність декомунізації. Не в сенсі атрибутивного поняття (кольори, прапори, герби, пам‘ятники, назви, збільшення кількості шароварів, пейзажів, натюрмортів і сала і таке інше), а в сенсі системного: змінити номенклатурних хранителів тоталітаризму на громадських діячів й інтелектуалів демократії.

Про це не було сказано жодного слова. Нажаль.

У кожному з наведених фільмів фестивалю сюжетна лінія саме це і демонструє: перехід. Перехід від тоталітарної системи до демократії.

За словами організаторів, вони намагалися знайти подібний український фільм, але марно.

Та й не диво - переходу на території сучасної України не було. Маємо владу комуністів і гебістів, що по нині вдало маскуються, створюючи партії різнокольорового спектру, очолюють "дисидентські" рухи і таке інше. Демократія відсутня.

Я сидів і чекав на дискусію. Зал в очікувані. Запропоновану форму спілкування останнього дня фестивалю топили у довгих зарозумілих демагогічних кальках. Лише пан Кіпіані боязко торкнувся грузинського досвіду і, оминув...

Образливо, але не боляче. Не зламало, як співає Skye Edwards...

Відверті слова пролунали лише за пів-години до офіційного закінчення "дискусії" у відділенні, що його модератор назвав "Якщо є у кого питання, будь-ласка..."

Розуміючи, що іншого простору поговорити про люстрацію не буде, з дослідженням необхідності котрої мене було запрошено, я вирішив грати за їхніми правилами пропустивши вперед декілька більш обурених підміною слухачів. Ті приємно зруйнували впевненість четвірки у персональній маразматичній ліпнині і у приміщені пролунало на зразок, переказую: "...Та що ви таке кажете, коли ми і сидимо нині у кінотеатрі, котрий зветься "Жовтень", і Ленін у центрі Києва на Бесарабці стоїть...", стара пані скромно процитувала англійську пісню, останніми словами котрої були слова чи не варто нам сказати не гуд бай, а привіт. Сидячі на трибуні виразами обличчя вже зробили з неї вар‘ятку.

Узяв мікрофон я. Розхвилювався, голос тремтів. Якийсь час не доводилося бути публічним. Але мої цифри пролунали. Я читав уривки дослідження, з котрого явно видно, що при владі комуністи і гебня. За правилами вечора я мав задавати питання. Моє було: "Чи готові панове, що сидять на сцені стати дисидентами у 2009 році?". Підтримали аплодисменти залу.

Аж раптом... розпочався цирк, крім бульбашок четвірки, що ще не всі встигли осісти на підлогу, у залі з‘явилися підсадні помічники: моє питання спочатку ніжно замедитовано товаришом пана Кіпіані, котрий з ним вступив у дискусію сенс котрої залишився нікому не відомий, і грубо затоптано крикливим арогантом з великою лисиною і синім піджаком (про нього цікаве дещо потім) разом з авангардовою, на вигляд, дамою у чоловічому костюмі.

Тепер відповідь публіці не так бентежила четвірку, бо у них був цілий пакет запитань і коментарів і їх відповідь виглядала за схемою "бла-бла-бла, бла-бла-бла, а от на рахунок дисидентів, то бла-бла-бла". Нуль конкретики.

Відповідно, дисидентами вони бути не збиралися (хіба що за спец-завданням) і боротися за декомунізацію вони... та їм про це навіть подумати страшно. Принаймні, так виглядало.

Незважаючи, що я хвилину тримав руку для репліки, і ніхто, як виявилося, не поспішав, модератор-літератор (як він себе сам назвав) закрив подію.

Моє "Привіт, СССР" загубилося у легкому шумі подякувальних аплодисментів організаторам від вихованої публіки...

Це не кінець :)

Я з товаришками вже було зібрався, але вийшовши у приміщення, де ми залишили одяг, наштовхнулися на столи з кавою, вином і солодощами.

До мене першим підійшов пан Курков, у напівтемній кімнаті і без зайвої публіки він зацікавився, познайомився і отримав копію дослідження. Потім підходили і підходили люди. Молодій журналістці з Радіо Свобода я відверто зізнався, що інформацію про дослідження її редакція (і моя колишня...) ігнорує і розмови зі мною це або ж втрата часу, або експеримент. Побачимо, залишив свій телефон.

Пані Вєра Багаліантц, директор Німецького культурного центру, висловила велику зацікавленість роботою і пообіцяла запросити до проекту, котрий має висвітлити, як я зрозумів, перебіг люстрації у Новій Німеччині.

Нарешті вдалося поспілкуватися з організатором Катею Ботановою, котра досить оптимістично запросила на акцію, за що вдячний і аніграма не шкодую. Додаткова мотивація :) Закінчив нашу приватну дискусію аргументом на актуальність люстрації (Македонія її розпочала декілька місяців тому (!) у вересні 2009).

А потім був знову чоловік у синьому піджаку. За його словами він має безпосереднє відношення до тих, кого я зібрався люструвати. "Я занимаюсь выборами: Янукович, Русский блок", казав він про себе. А як ізюминку він розповів про організацію УКК (гадаю, що ця абревіатура знайома старшому поколіню дисидентів вісімдесятих). Пан казав, що його було поставлено очолювати організацію наприкінці вісімдесятих. Потім він впритул нахилився до мене і чомусь сміючись почав перераховувати кого вбили в його родині...

Поряд з‘явився пан Єжи Онух, директор Польського інституту, і чоловік у синьому п‘яно вигукнув: "О, і цього Онуха я знаю, я все про нього знаю". Єжи злякано на нього подивився і мені набридла компанія того, хто "занимаєтса виборамі". Я підійшов до пана Онуха, перепросив і подарував йому свій матеріал з цифрами.

Подруга колишнього поставленого керівника УКК, дама у чоловічому костюмі, напевно мала якісь запитання, але розпочала з того, що вона пригадує, як їй було дуже приємно чути мене на Радіо Свобода. Так як я там у ефірі майже не працював, а займався звуком й інтернетом, я їй то сказав. Інструмент входження в довіру не спрацював.

Вже був час їхати в планетарій, де відбувався фестиваль електронної музики. Попрощавшись, на таксі ми там були за 10 хвилин.

Лежачи під непомітним куполом планетарію, так як якісно зроблена проекція ілюструє чисте зоряне небо, відчуваєш себе в полі... Поряд дві австралійки, одна українського походження, що збиралася за високими рекомендаціями допомагати Ющенко, а нині з подружкою вчителюють англійську. Вони дивувалися дискусією, приємними мелодіями і я їм вже не казав, що замість обіцяних випускників Гарварду і Кембріджу в Секретаріаті, Кабміні й Верховній раді працюють колишні керівники обкомів, парткомів, райкомів і міськомів...

Чи лежали ви під штучним небом? А чи знаєте, що ми живемо у штучній країні?


P.S. Традиційне посилання на файли дослідження http://ukrainecz.blogspot.com/2009/09/blog-post.html
P.P.S. Більше про кінофестиваль на Facebook http://www.facebook.com/event.php?eid=197240160663&index=1

21 November, 2009

Украинский герой из Уэльса

Британский журналист Гарет Джонс, снискавший славу в Украине репортажами о голодоморе 1930-х годов, получил признание в своем бывшем университете.

Джонс родился в Уэльсе и учился в Кембриджском университете. До последнего времени его имя было неизвестно на Западе, но в Украине его имя произносят с большим уважением.

Между 1923 и 1933 годами в Украине свирепствовал голодомор, жертвами которого считают от 7 до 10 миллионов человек, и сегодня, желая привлечь внимание мира к этой трагедии, Киев использует репортажи Гарета Джонса.

Впервые посетители библиотеки при кембриджском Тринити колледже смогут ознакомиться с личными дневниками Джонса. В них он описывает события, свидетелем которых стал.

Несколько тетрадей – заметки Джонса вперемежку с его разговорами с украинскими крестьянами.

Пример обычной записи в дневниках: "Хлеба больше нет – у них нет хлеба уже два месяца. Многие умирают. В первой деревне кончилась картошка и даже свеклы уже не хватает".

Дневники были найдены в 1990 году племянницей Джонса Маргарет Колли в старом доме семьи в Уэльсе. В то время в Британии и вообще на западе голодомор, как и другие трагические страницы советской истории, был мало известен за пределами узкого круга украинцев. Даже в самой Украине люди начали говорить о голодоморе только под конец эпохи коммунизма.

По сей день тема голодомора остается весьма чувствительной не только для политиков, но и для некоторых западных историков.

Репортажи Гарета Джонса из деревень под Харьковом – тогдашней столицы советской Украины – рассказывают историю, сильно отличающуюся от официальной советской версии.

В 1929 году Джонс закончил Кембридж, где он изучал французский, немецкий и русский языки. Диплом с отличием по этим предметам оказался незаменим для него в дальнейшем. Джонс великолепно владел русским языком и мог понимать даже говорящих по-украински крестьян на востоке Украины (тогда русский был основным языком в этих местах).

После университета Джонс стал советником по вопросам иностранных дел тогдашнего премьер-министра Великобритании Ллойда Джорджа.

Между 1930 и 1933 гг. Джонс трижды побывал в Советском Союзе. Его отзывы о сталинской пятилетке и общем положении дел в СССР становились все более критичными. В марте 1933 года он самовольно пересек границу с советской Украиной, чтобы лично узнать, насколько правдивы сообщения о голоде в житнице Европы.

То, что Джонс увидел, было ужасно.

Но его статьи в газете Times не взбудоражили общественность, как и статьи в Manchester Guardian другого британского журналиста, Малкольма Маггериджа.

Многие московские корреспонденты зарубежных СМИ предпочли в один голос отрицать голодомор в Украине, который был частью сталинской программы сопротивления крестьян коллективизации.

Британский журналист Уолтер Дьюранти, например, в своей статье "Крестьяне голодны, но не голодают" для New York Times отрицал заявления Джонса о голодоморе. Дьюранти утверждал, что сталинская пятилетка была успешной, "несмотря на отдельные недоработки".

Сейчас то, что писал Дьюранти, считается недостаточно критичным и часто предвзятым освещением сталинской пропаганды. Многие западные историки считают, что журналист был лжецом.

После статьи Дьюранти никто не вступился за Джонса. New York Times опубликовала ответ Джонса лишь спустя месяц.

Америка, оправляющаяся от Великой депрессии, не хотела слышать мало похожую на правду историю про правительство – пусть даже коммунистическое, – которое сознательно морит голодом миллионы собственных граждан. Кроме того, многие жившие на Западе просоветские интеллектуалы, среди которых был и писатель Бернард Шоу, открыто высказывали восхищение СССР.

То, что говорил Джонс об отъеме имущества, голоде и смерти в то время, когда Запад покупал дешевое советское зерно и другие продукты, не изменило общественную точку зрения.

И все же, несмотря на малый резонанс его репортажей, Джонс был обвинен в шпионаже; ему запретили въезд в Советский Союз.

Джонс отправился на Дальний Восток и, по имеющейся у его семьи информации, был при загадочных обстоятельствах убит в Монголии. Ему было всего 30 лет.

Только спустя многие десятилетия, в 2008 году, Гарет Джонс и Малкольм Маггеридж были посмертно награждены украинским Орденом Свободы на церемонии в Лондоне.

Би-би-си | khpg.org.ua

20 ноября 2009

Мощі Папи Римського зберігаються в Києво-Печерській лаврі

20 листопада заступник київського міського голови – секретар Київської міської ради Олесь ДОВГИЙ вручив офіційному представнику Папи Римського (нунцію) в Україні архієпископу Івану ЮРКОВИЧУ свідоцтво про право власності на будинок Апостольської нунціатури в Україні по вулиці Тургенєвська, 40-а.

Як повідомили УНІАН у прес-службі Київської міської державної адміністрації, у червні 2009 року мер столиці Леонід ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ передав Апостольській нунціатурі свідоцтво про право власності на землю. Виконуючи обіцянку співпрацювати з представництвом Святого престолу і надавати всіляку допомогу, київська влада в найкоротші терміни оформила також право власності на будинок нунціатури.

І.ЮРКОВИЧ подякував київській владі за співробітництво.

Архієпископ зазначив, що після завершення оформлення всіх документів на дипломатичне представництво Ватикану в Україні він вважає свою місію виконаною.

„Ми пов’язані з Києвом тісними вузами, адже в Києво-Печерській лаврі зберігаються мощі Папи Римського (Климент I. - УНІАН). Тому наша присутність тут має свій глибокий сенс. Україна – це країна, де посольство Ватикану має бути обов’язково”, - сказав І.ЮРКОВИЧ.

Він також вручив О.ДОВГОМУ медаль з нагоди 80-річчя проголошення держави Ватикан.

unian.net

20 November, 2009

Допомога союзників

Обсяги поставок зброї зі США до Грузії в 2008-му фінансовому році склали близько 78,7 млн доларів.

Про це свідчать офіційні дані уряду США. Вони містяться в бюджетному запиті адміністрації Обами на 2010-й фінансовий рік, раніше направленому на розгляд Конгресу США, в розділі Іноземна допомога.

Згідно з цією статистикою, в 2009-му фінансовому році, що завершився в США 30 вересня, обсяги продажу американської зброї Тбілісі повинні були впасти до рівня 11,8 млн доларів, а в 2010-му - зрости до 14 млн.

Згідно з детальним розкладом таких відомостей за 2008-й рік, найбільше коштів Грузія витратила за статтею Придбання неавтоматичної і напівавтоматичної вогнепальної зброї. Її було куплено понад 256 тисяч одиниць - на 20,158 тисяч доларів.

На закупівлю різних боєприпасів в кількості більш ніж 36 млн одиниць Закавказька республіка витратила близько 16,7 млн доларів.

Військового електронного устаткування у вигляді засобів зв'язку і навігації Тбілісі придбало у США 1,178 одиниць - більш ніж на 17 млн доларів;

літальних апаратів, включаючи вертольоти і безпілотні літальні апарати, - 6 одиниць - на 8,4 млн;

систем наведення і управління вогнем і комплектуючих до них - приблизно на 7,5 млн.

Уся ця інформація оприлюднена авторитетною Федерацією американських вчених в рамках її проекту відстеження угод з купівлі-продажу зброї та військової техніки у світі.

***

Після російсько-грузинської війни 2008 року Росія намагалася добитися міжнародного ембарго на військові поставки Грузії. При цьому в Москві заявляли, що такі заходи необхідні для запобігання нових військових конфліктів. Однак широкої підтримки ця ініціатива не отримала.

У Грузії, відповідаючи на звинувачення з боку Москви, неодноразово зазначали, що поставки озброєння до республіки здійснюються згідно з нормами міжнародного права.

korespondent.net

Це була революція митців

Вацлав Гавел
джерело: zgroup.com.ua

Виступ Вацлава Гавела, виголошений 22 жовтня ц.р. з нагоди вручення йому вченого ступеня доктора honoris causa в Інституті політичних досліджень у Парижі.

Коли я був так званим дисидентом, час від часу мене відвідували західні журналісти, а з-поміж їхніх запитань часто пробивалося велике здивування, що ми – така невелика частина суспільства – відкрито вимагаємо принципових змін, хоча вже на перший погляд видно, що ми не маємо жодних шансів і можемо тільки накликати біду на власні голови. Наші зусилля здавалися їм марними, оскільки не були підтримані ні жодними інструментами влади, ні суспільними масами.

"Чого ви хочете досягти, якщо за вами немає ні робітників, ні інтелігенції, ані якоїсь повстанської організації, політичної партії чи іншої значущої сили?" – запитували вони. А ми мали готові стандартні відповіді.

Ті, хто так дивувався, вважали, що зрозуміли всі основні механізми історії, тож знають, що може відбутися, а що – ні, що має шанси, а що зовсім позбавлене їх, що мудре і реальне, а що є повним шаленством.

Часто під час цих розмов я казав, що за тоталітарних умов украй важко зазирнути вглиб суспільства, яке зовні виглядає лояльним до влади монолітом, але головно страх скріплює цей моноліт, отже, по суті, він може бути значно більш крихким, ніж здається на перший погляд. І ніхто не уявляє, за яких обставин випадкова снігова куля може спричинити величезну лавину. Щоправда, усвідомлення цього не було єдиним чи головним двигуном наших тодішніх починань, утім ми мали такі передчуття.

Урок, який випливає з цього, очевидний: ніколи не можемо бути певними, що зрозуміли всі закони історії та здатні непомильно передбачити майбутнє.

Ми взяли владу, не було вибору 

20 років тому чехословацька снігова куля – якою було листопадове побиття студентів – перетворилася на лавину [17 листопада 1989 р. міліція брутально розігнала демонстрацію на празькій площі Св. Вацлава – цей день дав початок оксамитовій революції]. І раптом уся тоталітарна система впала як картковий будиночок.

Багато елементів посприяло цьому – від глибокої кризи режиму, подій у сусідніх країнах і аж до сприятливої міжнародної ситуації. Попри це, дивувалися, як швидко і відносно легко все пішло. Дивувалися не тільки західні журналісти, але й ми самі. Ми не очікували, що зміни настануть так швидко.

Виявилося, що дисиденти не були підготовлені ліпше, ніж західні журналісти і політологи. Ми також не змогли правильно оцінити ситуацію, ми не бачили і не розуміли прихованих рухів і у сфері влади, і в суспільстві, отже, були не здатні передбачити їхні наслідки. Ми намагалися поводитися, як вільні люди, говорити правду і розповідати про ситуацію в нашій країні, але ми не бажали влади. Загалом, нам не спадало на гадку, що це власне ми – котрі вважали себе щонайбільше речниками суспільства – раптом отримаємо всю владу в державі.

Ми прийняли її збентеженими і стурбованими, оскільки не було іншого виходу.

Цієї миті трапилася цікава річ: багато з тих, хто роками не випинався і мовчки скорявся режиму, а також ті, хто колись вважав наші зусилля безвідповідальним шаленством, раптом почали критикувати нас за те, що ми були не готові. Вони запитували: чому ще не написано нової, демократичної конституції? Чому ви не домовилися про нову виборчу систему? Чому ще немає законів, зокрема засадничих, які створювали б правові рамки для гігантської приватизації, яка чекала на нашу країну? Чому не підготовлено програм для різних політичних партій, необхідних, аби могла функціонувати плюралістична політична система?

Нам донині докоряють, що ми мали зробити, і не зробили.

Раптом після битви з’явилося багато нових генералів, які закидали нам власне те саме, чим ми раніше докоряли скептичним зовнішнім спостерігачам – що ми не розуміли того, що може відбутися, ми не змогли зрозуміти прихованих механізмів історії, ми не передбачили майбутнього і не зважили, що може трапитися навіть те, що доти вважали найменш імовірним.

 Так, дисиденти були професорами, художниками, письменниками чи кочегарами в котельнях – але не політиками. Бо звідки за тоталітарних умов мала б узятися якась альтернативна група політиків? А потім ми вже тільки дивувалися, що мусимо робити.

Попри це, я вважаю, що це добре, що ми були не підготовлені до історичних змін, до їх прискореного темпу. Хто дуже добре підготовлений, той, як правило, викликає в мене підозри.

Історії не прискориш 

Після певного часу почали з’являтися чергові несподіванки.

Щоправда, ми не мали в шухлядах жодних законів, написаних дисидентської пори, але в загальній атмосфері ейфорії після безболісного успіху революції, коли кожен пропонував нам свою допомогу, нам здавалося, що відновлення демократичної системи і трансформація економіки – це легкі і швидкі справи.

Проте цього не сталося. Виявилося, що впродовж декількох годин чи днів аж ніяк не вдасться продумати, підготувати й утілити в життя всі необхідні реформи, що кожен проект відкриває і має відкрити простір для нескінченних дискусій, що треба перебратися через гори протилежних аргументів, тяжко шукати необхідної підтримки, долати тисячі перешкод разом з найсерйознішою: досі наявною суспільною деморалізацією, для якої здобута свобода і безпрецедентна зміна власності створили нові можливості.

Пригадую собі, як у перші місяці та роки президентського життя я був просто-таки хворобливо нетерплячим, як неймовірно дратувався, що нічого не вдасться влаштувати в ручному режимі й усе триває так жахливо довго. Це було для мене (і з певністю – не тільки для мене), напевно, найбільшим відкриттям: що на історію дійсно можна мати якийсь вплив, але її ніяк не можна прискорити.

Це неприємно, але на це треба зважати. Неприпустима поспішність могла б спричинити значно гірші наслідки, ніж та дратівлива повільність.

Згодом це повернулося. Я знову мав привчити себе до того, що історію не можна передбачити в повній мірі і що людина ніколи не може бути готовою до всіх її несподіванок.

Наша країна з багатьох причин – як і інші країни колишнього радянського блоку – від початку інтенсивно домагалася, щоб перед нею відчинилися брами західних інституцій, перш за все, НАТО та Європейської Унії. У підсумку це вдалося. Увесь процес тривав довго, і треба було подолати багато перешкод. Мені здається, що зараз ми вже глибоко закорінені в середовищі, до якого належимо і з якого колись були насильно видерті. Проте я не певний, чи так звані старі європейські демократії не шкодують через це розширення. А тим паче, я не знаю, чи мали б ми шанс потрапити до складу членів, якби ці рішення приймали нині.

Я зовсім не здивувався б, якби нам відмовили. Але я також знаю те, про що весь час кажу тут: що терплячість оплачується. Вона оплатилася нам як дисидентам власне тоді, коли ми старанно будували демократичну державу. Відомо ж, що газон не виросте за одну ніч. Часом це дратує, але все має свій час.

Надовго поділена Європа – це було б фатально. У нашій частині континенту міг би розплодитися націоналізм, що відбувається майже скрізь, де нестабільне підґрунтя. Напевно, це додало б Заходу та решті світу іще більше проблем, ніж вони мають тепер з нами. Крім того, зараза поширювалася б усе далі. Отже, терплячість, очевидно, має сенс.

Нетерплячість може вести до пихи, а пиха – провокувати нетерплячість. Під пихою маю на увазі зарозуміле переконання, що тільки я знаю все і лише я зрозумів історію, отже, можу непомильно передбачати перебіг подій. А якщо вони відбуваються по-іншому, ніж я передбачив, то мушу втручатися. Хоч би й навіть силою.

Таким був комунізм. Певність себе та пиха його теоретиків і практиків, зрештою, призвели до ГУЛАГу. Але спочатку було переконання, що нарешті ми знаємо, чому та як усе діється у світі, тож завдяки цьому зможемо побудувати більш справедливий світ. Для чого втрачати час на якісь інтерпретації? Ті, хто можуть і знають, як, повинні негайно, задля інтересів людства, створити цей світ, не зважаючи на те, що думає про це людство. Діалог – це втрата часу, а де рубають дрова...

Потрібна покора 

Коли впала залізна завіса і зник двополюсний поділ світу – а це ми вважали головними причинами всілякого зла, – це були, без сумніву, події історичної значущості. Закінчилося насильство, минула небезпека вибуху Третьої світової війни. Дехто в перші хвилини міг навіть подумати, що закінчилася історія і настала якась прекрасна безчасовість.

Але це був тільки прояв нерозуміння таємниць історії або браку уяви. Не настала жодна безчасовість. Проминуло, щоправда, декілька великих небезпек, але з-під розбитої двополюсної шкаралупи повилазило багато нових, хоча позірно менших загроз. Але чи можна вважати незначною якусь загрозу в епоху глобалізації?

Раніше світові війни починалися у Європі, яка довго була цивілізаційним центром світу. Чи можемо ми бути певні, що так має бути завжди? Хіба не можливо в час, коли майже кожен диктатор здатен отримати атомну бомбу, що якийсь серйозний регіональний конфлікт перетвориться на загальносвітовий? Хіба сьогодні терористи не мають нескінченно більше можливостей, ніж будь-коли раніше? Чи в цій першій атеїстичній цивілізації, яка не є вічною, не виникає страшенно багато загроз, спричинених людською короткозорістю? Чи не народяться нові покоління фанатиків, людей, одержимих ненавистю, яким наші часи дозволяють діяти ефективніше, ніж колись? Чи щодня ми сотню разів не втручаємося в життя нашої планети, що зумовлює катастрофічні та незворотні наслідки для неї?

Мені здається, що нині, напевно, найважливіше – а спостереження й особистий досвід останніх десятиліть переконують у цьому – зберегти повну покору до світу і повагу до того, що нас переростає, а також усвідомлення того, що існують таємниці, яких ми ніколи не зрозуміємо. Ми повинні усвідомити, що хоча мусимо брати на себе відповідальність за світ, не можемо покладатися на переконання, що знаємо все, а отже, й те, чим усе це закінчиться. По суті, ми не знаємо нічого, хоча ніхто не може позбавити нас надії.

Зрештою, життя, в якому взагалі не було б несподіванок, стало б, напевно, страшно нудним.

Автор: Вацлав Гавел [Václav Havel]
Назва оригіналу: To była rewolucja artystów
Джерело: Gazeta Wyborcza, 17.11.2009
Зреферував: Омелян Радимський


 khpg.org.ua

19 November, 2009

Провокація Кремля: Москва побачила в Україні 8 млн. "співвітчизників"

Реалізується провокація КГБ: Міністерство закордонних справ Росії вважає, що в Україні проживають 8 мільйонів російських співвітчизників.

Як передає кореспондент УНІАН, про це сьогодні на прес-конференції в Москві сказав директор Департаменту з роботи із співвітчизниками за кордоном МЗС РФ Олександр ЧЕПУРІН.

«Коли ми говоримо про співвітчизників в Україні, то ми орієнтуємося на цифру перепису», - сказав О.ЧЕПУРІН.

«Ми орієнтуємося на офіційну статистику російського населення України. Якщо взяти перепис радянський, то там кількість росіян була у півтора разу більше, ніж показав перепис 90-х років. У першому випадку було 12 мільйонів, другий перепис – близько 8 мільйонів», - сказав він.

«Ми виходимо з того, що в даному випадку – це не люди, які виїхали з РФ, це не громадяни РФ, але це етнічні росіяни, які асоціюють себе в більшості з російською культурою і російською мовою», - підкреслив О.ЧЕПУРІН.

Він не виключив, що за результатами наступного перепису населення кількість таких людей може зменшитися.

За словами О.ЧЕПУРІНА, у пострадянських країнах кількість російських співвітчизників постійно зменшується не тому, що вони виїжджають. Зокрема, у нових умовах на пострадянському просторі опитувані називають національність тієї країни, в якій вони живуть.

«В умовах, що змінилися, частина тих, хто відносив до себе до росіян, може відносити себе до титульної нації», - сказав він.

http://www.unian.net/ukr/news/news-347763.html

Рейтинг найбільш недружніх до України європейських країн

Німеччина, Австрія, Нідерланди та Бельгія є найбільшими противниками лібералізації візового режиму з Україною.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це повідомив сьогодні журналістам заступник міністра закордонних справ України Костянтин ЄЛІСЄЄВ.

“Ці країни - проти вільного пересування українців в Європі. Я не вважаю це чесним”, - сказав він.

Заступник міністра висловив нерозуміння, чому ці країни виступають проти подальшої лібералізації візового режиму з Україною.

“Ми ж не просимо запровадити безвізовий режим у терміновому порядку, ми просимо розробити чіткі документи з умовами та термінами виконання”, - сказав К.ЄЛІСЄЄВ.

“Я не розумію, чому ці країни проти навіть лібералізації візового режиму для туристів... для представників релігійних меншин – це ж взагалі одна з цінностей ЄС”, - додав він.

Як повідомляв УНІАН, 18 червня 2007 року Україна та ЄС підписали угоду про спрощення візового режиму, яка набула чинності з 1 січня 2008 року. З того часу Україна неодноразово намагалася розширити перелік категорій громадян, яким би візи надавалися безкоштовно, однак їх так і не вдалося цього домогтись.

29 жовтня 2008 року Єврокомісія та Україна офіційно розпочали консультації щодо введення безвізового режиму. Рішення про початок таких консультацій було ухвалене на саміті ЄС-Україна у Парижі 9 вересня 2008 року.

http://human-rights.unian.net/ukr/detail/192949

Интервью Аллы Дудаевой



Руслан Саидов: Слова Аллы Фёдоровны Дудаевой о том, что президент Джохар Дудаев документы, изъятые в здании КГБ Чечено-Ингушетии в сентябре 1991 года, приказал уничтожить, следует понимать не буквально, а в том смысле, что он практически не использовал их в последующей политической борьбе. Однако это вовсе не означает, что архивные документы были физически уничтожены. Как раз наоборот. Как известно, рукописи не горят…

Алла Дудаева в интервью журналу «Власть», приводит fаr-west : … "Многие в Кремле и номенклатура не могла допустить нашей независимости. Это была коррумпированная элита, почти все они работали на КГБ. Руководители республик были ставленниками Москвы и щедро делились с ней. Джохар был офицером Советской армии, где не было ничего подобного, и для нас стало откровением, что на гражданке платят такие деньги за посты. Даже за место председателя колхоза платили 50 тыс. руб. Когда в 1991 году чеченский народ в полном соответствии с международными нормами объявил о своей независимости и выбрал парламент и президента, Москва объявила нам блокаду, а эти министры, оставшиеся от советской власти, начали тайный саботаж.

Всё вдруг исчезло из магазинов. Я помню, как показали по телевидению огромный склад с гирляндами заплесневевшей колбасы. Они готовы были сгноить эту колбасу, но народу не давать, чтобы вызвать недовольство населения новым правительством. Они выполняли приказы из Москвы и ненавидели Джохара. "Ты никто, а мы всегда были, есть и будем" — они и сейчас в России живут по этому принципу. На территории постсоветского пространства только два президента, сбросивших кагэбэшную номенклатурную власть революционным путем,— это Ющенко и Саакашвили. Их поддержал народ. И поэтому вся российская система власти встала против них и хочет вернуть эти территории под свой контроль.

Я все пытаюсь понять, почему вашему мужу, советскому офицеру, пришла в голову идея о независимости Чечни?

Это было его мечтой с самого детства. Джохару был год с небольшим, когда его выслали в Казахстан вместе с его народом, и, когда он рассказывал мне об этом, в нем вспыхивало такое отчаяние... Я смотрела в эту пропасть без дна и понимала его. Эта несправедливость искалечила ему детство. Он ведь очень хорошо учился в школе, но считался врагом народа. 13 лет они были в депортации, а потом во время хрущевской оттепели чеченский народ был реабилитирован и Джохар вернулся на родину. Он одним из первых приехал на крышах поездов. Он учился тогда в шестом классе.

Но когда чеченцы возвратились, то увидели русских, которые заняли их дома. А башня в долине Ялхарой, где Джохар родился, была взорвана. Он об этом часто рассказывал. Потом приехала мать Джохара, и они пошли по Грозному, она ему показала двухэтажный магазин и сказала: "Это магазин твоего деда". Но там был другой хозяин, а они пришли туда как нищие. Чеченцев тогда поселили за чертой оседлости, далеко за городом, просто на пустыре дали место, чтобы они дома строили. И Джохар сам строил дом, сам мешал саман: он видел, как сосед строил, и повторял за ним. Построил сначала времянку, жил в ней с матерью. Джохар ценил независимость, свободу. Он говорил всегда, что, если бы Москва дала построить союз действительно независимых государств вместо СССР, мы были бы самым сильным союзом в мире.

Зачем же он пошел в Советскую армию?

Он мечтал стать летчиком. Сначала поступил на факультет физики, но потом, не сказав ничего родным, поехал в летное училище. При поступлении ему пришлось назваться осетином — чеченцев не брали. Он был создан для неба и стал лучшим из летчиков. Генерал Безбоков, у которого он служил на Дальнем Востоке, хотел, чтобы только Джохар был его пилотом, когда он куда-то летел. Джохара по его рекомендации назначили начальником гарнизона в Сибири, это был очень запущенный гарнизон, а уже через несколько месяцев там были порядок и дисциплина и ни одного летного происшествия. До его назначения мы почти каждый месяц кого-то хоронили. Летчики летали на Ту-16, старых бомбардировщиках, называли их железными гробами. Это было мирное время, но мы похоронили там половину наших друзей. Я тогда работала художником в Доме офицеров, расписывала траурные венки. Приходила на работу, шла через холодный пустой актовый зал с открытыми гробами наверх в мастерскую, писала имена этих ребят, а внизу играла похоронная музыка. Я все время боялась за Джохара. И рассказывала, как выжить в тайге, запаковывала ему спички, крючки, леску для рыбы. Меня отец в детстве многому научил, когда мы жили на Крайнем Севере. Он был комендантом острова Врангеля, а я окончила школу на мысе Шмидта.

Ваш отец не противился вашему браку с чеченцем?

Что вы! Мои родители — интернационалисты. Они знали, что, если я кого-то полюблю, я от своего не отступлюсь, и, кроме того, им Джохар тоже нравился. Он относился к ним с большим уважением. Мы познакомились с Джохаром в поселке Шайковка. Он туда был отправлен по месту службы, а мой отец там работал, посадку самолетов обеспечивал. Кстати, мой отец был тогда майором, а не генералом. А то некоторые СМИ до сих пор пишут, что Джохар на мне женился, потому что я была дочкой генерала Куликова.

Как вас приняли в Чечне?

Джохара очень любили все родственники и поэтому, наверное, полюбили и меня, хотя мало кто женился тогда на русских. Я уважаю обычаи всех народов, но обычаи чеченцев тронули меня до глубины души. Сначала я их не понимала, это пришло уже позже. Я восхищалась тем, как у них появляется самоотверженность уже с детства. Я почувствовала раз и навсегда, что весь чеченский народ — это как одна семья, как один большой муравейник. Если кто-то болен, все друзья и родственники навещают. Я была одна дочка в семье, мне не хватало братьев и сестер, а тут я все это нашла. Чеченцы помнят каждого своего человека. И если ты совершишь что-то плохое, тебя не будут наказывать — тебя просто забудут. И ты выпадешь из этой семьи и будешь поглощен огромным миром, ты потеряешься, и они не будут о тебе вспоминать. Это самое страшное. Чеченцы гордятся теми, кто поддерживает честь их рода и честь народа. Это стройная система, выработанная самим временем. И жаль, что русские не знают Кавказа. Многому могли бы научиться.

Вы считали, что Чечня могла стать государством?

Не только считала, но и сейчас уверена в том, что как государство Чеченская республика Ичкерия состоялась. И это показали и первая русско-чеченская война, и вторая. Никто не вызывал повестками на войну — люди приходили сами. С момента объявления независимости народ был очень воодушевлен, неслась лезгинка на площадях. У всех был эмоциональный подъем. Лучших юношей отбирали в президентскую гвардию. Тогда Джохар не дал приватизировать ни нефть, ни крупные промышленные объекты, ни те предприятия, которые производят стратегическое сырье. Начали поднимать государство торговлей, было налажено воздушное сообщение с другими странами. В нашем аэропорту не брали пошлин, только смотрели, чтобы не было оружия и наркотиков. Моя соседка занимала $2 тыс., покупала в Стамбуле товары, место на рынке, а через три года у нее уже был солидный капитал, своя машина, магазин. Я считаю, мы тогда состоялись не только политически, но и экономически. Россия объявила нам блокаду, сахара было мало, муки мало. И Джохар тогда подписал приказ хлеб продавать по 2 руб., хотя он стоил 14 руб. К нам из Дагестана приезжали, закупали хлеб. В парламенте даже ставили вопрос — поднять цену на хлеб, а Джохар не дал, сказал: "Если есть хлеб, человек с голоду не умрет". Это был 1992 год. Перед войной русским солдатам раздавали такие листовки: "Кто живет лучше всех в России? Чеченцы. А кто живет хуже всех в России? Русские". Так пробуждали зависть и ненависть.

Но следствием независимости Ичкерии стало появление таких, как Басаев, устроивших потом террор по всей России...

Это были организованные теракты спецслужб России. В те времена мы не были настолько искушены в политике. В 1991-м и 1992-м мы только учились разгадывать секреты спецслужб, которые работали хитростью и обманом. Шамиль учился в школе ГРУ, это факт. Когда он угнал самолет и потребовал нашего признания в Стамбуле, у нас уже был законный президент и парламент и мы тогда уже состоялись. Это был удар по нашему имиджу. Потом была война в Абхазии. Наша армия не принимала в ней участия. Когда ингуши захотели от нас отделиться и жить с Россией, им никто не препятствовал — они ушли в Россию. Когда началось в Абхазии, туда пошли добровольцы. В действительности все это было организовано Россией, чтобы отобрать у Грузии Абхазию, ни о какой свободе абхазского народа не было даже речи.

Почему вы проиграли?

Спецслужбами России был организован раскол чеченского народа. Спустя много лет я это увидела и в Грузии, и на Украине. Саакашвили сделал все правильно: он полностью поменял весь состав МВД. Исчезли взятки, и главное — новые милиционеры никак не связаны с теми генералами милицейскими, которые сидят в Москве. У нас в Ичкерии МВД было пятой колонной. И еще бывшие чиновники, родственники которых работали на КГБ. Когда архив КГБ попал в руки Джохара, он за голову взялся — сколько родов может быть опозорено. Там была вся элита, все, кто хоть немного был известен в республике. Он тогда уничтожил этот архив и сказал: "Мы все начнем жизнь с нового листа. Все чеченцы будут рады, что они стали свободными". Но те, кто был в этих архивах, ничего не поняли. Они хотели денег, хотели власти. Они и начали эту войну.

Считается, что война в Чечне началась из-за нефти. Вы с этим согласны?

Да. И еще война началась, потому что Москва не могла смириться с тем, что кто-то хочет жить свободно. Они боялись, что мы подадим пример другим. Именно поэтому они сейчас воюют с Грузией и Украиной. Россия нас заблокировала, когда мы заявили о независимости. Она и с Грузией так поступила, когда Грузия захотела быть самостоятельной. Это привычка российской власти: делать так, чтобы народы становились нищими, и потом управлять ими. Голодный человек на все пойдет, его легче купить. Так вот в Чечне, где была блокада всех видов, в том числе и транспортная, нефть спасала. Вы знаете, какая у нас нефть? После первой войны много говорили, что нефть кончается, что ее мало. А на самом деле в тот период, когда добыча была остановлена, она из земли стала выступать. И качество ее было такое, что ее можно было продавать как бензин даже без переработки. И это было золотой жилой для Кремля. Они туда шли с оружием, чтобы получить эту нефть. Они все обогатились на этой войне. Война — это большая прибыль. Те, кто пришел тогда с автоматами в Ичкерию, уходили оттуда на машинах, груженных коврами, мебелью, золотом. Это простые солдаты. Генералы получили гораздо больше дивидендов. Армию тогда, по сути, содержали за счет чеченского народа. Когда нечего стало красть, они стали торговать трупами (имеется в виду продажа местным жителям трупов убитых родственников). Это был полный развал армии. Джохар говорил мне, что армия деградирует.

После сообщения о гибели вашего мужа 21 апреля 1996 года долгое время ходили слухи, что он не умер, что нет его могилы. Вы не особенно опровергали эти слухи. Почему?

Я была с ним рядом. Он умер у меня на глазах. Целый месяц за нами шла охота. Он хотел мирных переговоров, он не хотел войны. Он был пойман этими мирными переговорами, обманут, как мальчишка. Российское правительство, видя, что мы не сдаемся и что единственный способ обмануть — создать видимость переговоров, наделило такими полномочиями Константина Борового. Боровой тогда, как и Джохар, искренне верил в эти переговоры. Джохар знал, что разговоры их прослушиваются. Когда у них шли переговоры, всегда ненадолго отключалась связь, а потом снова включалась.

Джохар даже шутил: "Что, включились, ребята? Ну слушайте". Но он не думал, что его убьют во время переговоров, что будет задействована спутниковая связь.

Хотя в последний месяц перед смертью наш дом уже бомбили и в селе, где мы жили, даже отключали электричество, чтобы не было помех. Когда мы поняли, что нас вычисляют по телефону, мы стали выезжать в горы, чтобы не навредить людям в селе. В тот месяц я все время ездила с Джохаром, как будто чувствовала. Я думала: если умрем, так вместе. Мне снились недобрые сны, я думала, что я умру, а умер он.

Однажды я умерла во сне и на меня сверху земля сыпалась. Я рассказала сон Джохару, после этого он стал за меня опасаться и во время телефонных переговоров отправлял меня подальше. Он внимательно относился к знакам. В Коране написано, что вокруг нас множество знаков, просто мы их не видим.


Это было в Гехи-Чу, в предгорье. Джохар считал, что ему хватит минут пятнадцати разговора, чтобы нас не засекли. Мы выехали на двух "уазиках". Джохар был уверен: война заканчивается, мы ведем мирные переговоры. С нами был Магомед Жаниев, военный генеральный прокурор нашей республики, он обожал Джохара. Он мне говорил: "Я хочу умереть рядом с Джохаром". Мы все знали, что за нами идет охота, и были готовы на смерть рядом с ним. В тот день мы должны были выйти на связь с радио "Свобода", Ваха Ибрагимов и я. … Джохар начал говорить с Боровым. Он сказал мне: "Отойди к оврагу". И вот я стою вместе с Вахой Ибрагимовым на краю оврага, ранняя весна, птицы поют.

А одна птица плачет — как будто стонет из оврага. Я тогда не знала, что это кукушка.

И вдруг — за моей спиной удар ракетой. Метрах в двенадцати я стояла от Джохара, меня сбросило в овраг. Боковым зрением увидела желтое пламя. Стала вылезать. Смотрю — "уазика" нет. И тут второй удар. На меня сверху упал один из охранников, он меня закрыть хотел. Когда стихло, он поднялся, а я услышала плач Висхана, племянника Джохара. Выкарабкалась, не пойму, куда все исчезло: ни "уазика", ни Вахи Ибрагимова, иду как во сне и тут споткнулась о Джохара. Он уже умирал. Я не слышала его последних слов, но он успел сказать нашему охраннику, Мусе Идигову: "Доведите дело до конца". Мы его подняли, отнесли до второго "уазика", потому что от первого осталась груда металла. Хамад Курбанов и Магомед Жаниев погибли, Ваха был ранен. Джохара положили на заднее сиденье "уазика", рядом с шофером сел Висхан, а я забилась сзади у окошка. За Вахой они должны были потом приехать. Они еще думали, что Джохара можно спасти. Хотя я уже тогда поняла, что нельзя, я нащупала у него в голове, справа, такую яму...

Вы так спокойно рассказываете об этом...

Я знаю, что смерти нет. Он для меня живой. Я с ним часто общаюсь во сне. Но тогда это был шок. Для всех.

Вы ведь первая заявили о его смерти?

Его тело три дня лежало в доме, а я сидела рядом с ним. Мы не знали, где его хоронить. За месяц до смерти он мне сказал: "Если меня убьют, похороните меня в долине Ялхарой". Это красивая долина, как чаша. Он там родился и мечтал, что похоронят его на маленьком кладбище его предков рядом с древней башней. Но об этом знала не только я, в день смерти Джохара Ялхарой стали бомбить и бомбили несколько дней. Я просила лошадей, чтобы отвезти его туда, но мне не дали. Тогда все боялись констатировать факт его смерти, никто не хотел быть черным вестником. Я сама вызвалась. Мне сказали: "Ты сможешь?" Я сказала: "Смогу". И когда я говорила по телевизору о его смерти, я прочитала даже стихотворение о нем, но я не пролила ни одной слезы, чтобы не радовались те, кто его убил. И чтобы оставить надежду у чеченского народа. Я понимала: если я заплачу, то все будут плакать, у людей не останется надежды.

Где вы его похоронили?

На одном из кладбищ в Чечне.

Вы до сих пор держите это в секрете?

Да, конечно. Там нет надписи, это обычное кладбище. Одновременно были проведены обряды на трех кладбищах, а мы его похоронили на четвертом. Мы это сделали специально. Это тайна, которую я не могу вам доверить.
 
http://tapirr.livejournal.com/2253358.html

Відкритий лист Петра Хлєбовича

Краков, 11 ноября 2009 г.

Г-н Президент Польской Республики Лех Качиньский

Г-н Премьер-министр Польской Республики Дональд Туск

Г-н Председатель Сейма Польской Республики Бронислав Коморовский

Г-н Председатель Сената Польской Республики Богдан Борусевич


Открытое письмо бывшего деятеля борьбы за независимость к руководителям страны


Уважаемые Господа,


Прошло 20 лет со времени установления ІІІ Речи Посполитой. Десятки тысяч деятелей конструктивной оппозиции, а также борьбы за независимость оказались в новой реальности. Некоторые из них имели возможность подняться до высот политической элиты, часть бывших конспираторов искала счастья в бизнесе и предпринимательстве, однако большинство из тех, кто в период военного положения посвятили своё время и здоровье Отечеству, постепенно остались без средств к существованию. Теперь это – больные люди, многие из них не имеют работы или получают скудные пенсии. Лекарства в нашей стране не дёшевы относительно зарплат, а также пенсий (имеются в виду пенсии самого низкого уровня). Известны случаи, когда люди не заработали себе пенсию и живут только благодаря помощи гуманитарных организаций и частных лиц. Есть и такие деятели оппозиции периода ПНР, которые остались совсем без средств к существованию и вынуждены копаться в мусорных баках. Эти факты достойны сожаления и крайне унизительны.

А как жили и живут на протяжении этих 20 лет бывшие сотрудники СБ (коммунистических спецслужб ПНР), коммунистической прокуратуры, разведки, контрразведки, высшее военное командование, которые работали на укрепления обороноспособности СССР? Люди, которые производили аресты, били нас, запугивали, следили, подслушивали, читали нашу корреспонденцию, унижали, стремились контролировать наши мысли… Как они теперь живут? Они не просто не понесли за свои преступные действия никакого наказания, даже чисто символического, но ещё и получают за свои заслуги перед коммунистическим режимом очень высокие пенсии, имеют разные льготы, не имеют проблем с лечением. Это всё им предоставляет III Речь Посполитая – из налогов граждан нашей страны, в том числе из налогов, взимаемых с их бывших жертв!!! Это невероятно, но люди, управляющие теперь Польшей, а некоторые из них начинали свою деятельность в рядах антикоммунистической оппозиции, не позаботились о том, чтобы бандиты и погромщики времён коммунистического режима понесли наказание – по крайней мере в финансовом смысле. Можно ли считать такую позицию этичной, морально оправданной?

Пару месяцев назад мы прослышали о проекте закона, в соответствии с которым должны были быть урезаны пенсии бывшим сотрудникам режима ПНР. Г-н премьер-министр Дональд Туск даже заявил, что часть сэкономленных таким образом денег будет направлена на поддержку ветеранов борьбы с коммунизмом. К сожалению, прошло два месяца, и эта тема окончательно исчезла среди прочих дел и проблем. А тем временем каждый день умирают наши коллеги и друзья по конспиративной работе. Многие из них могли бы жить ещё много лет, если бы имели финансовые средства на самые необходимые лекарства, лечение, стоматологическое обслуживание и качественное питание. К сожалению, они не дождались так называемого «Ветеранского Закона», который застрял в закоулках бюро и учреждений, ответственных за его принятие и реализацию. По нашей информации работа над законом застыла на мёртвой точке, и нет надежды на то, что он войдёт в силу в ближайшие пару лет. По-прежнему будут умирать в бедности и нужде деятели подпольной борьбы за независимость. А коммунистическая элита времён ПНР по-прежнему будет купаться в роскоши и закончит свою жизнь в благой уверенности, что обвела вокруг пальца общество ІІІ Речи Посполитой.

Во имя элементарной справедливости обращаюсь к Вам с призывом взять в свои руки дело “Ветеранского Закона”. Высшие ответственные посты, которые Вы имеете в возрождённой ІІІ Речи Посполитой, Вы занимаете в значительной степени благодаря напряжённой работе печатников, редакторов подпольной прессы, распространителей, людей, ответственных за «почтовые ящики», благодаря деятелям борьбы за независимость. Нужно помнить о долге перед ними. Призываю Вас окончательно решить вопрос с пенсиями и льготами для главных сотрудников коммунистической ПНР. Как гражданин Польской Республики протестую против того, чтобы бывшие партийные бонзы, эсбэки (гэбэшники), прокуроры и другие паханы преступных структур ПНР с лёгкой руки получали из нашего общего бюджета пенсии, которые в два раза превышают доходы патриотов, боровшихся за свободную и независимую родину. Вот где деньги, которые можно направить на решение проблем, связанных с «Ветеранским Законом». Те, кто говорит, что в нашем бюджете нет средств на это, должны устыдиться и заглянуть в учебники по истории. Ведь именно благодаря этим деятелям подпольной борьбы за независимость такие люди живут теперь в свободной Польше и занимают комфортные должности.


С уважением

Пётр Хлебович,

Бывший подпольный печатник, редактор подпольных изданий, член подпольный Журналистской Ассоциации «Солидарность Победит», Общепольского Комитета Крестьянского Сопротивления (OKOR), член подпольнoй oрганизации «Борющейся Солидарность», деятель Полонии. Награждён орденами: Офицерским Крестом ООР, Крестом Солидарности Польских Ветеранов, Медалью «За заслуги перед Литвой». Член «Ассоциации Польских Журналистов», член правления Ассоциации Репатриантов Польской Республики, региональный координатор Союза Организаций Борьбы за Независимость.

Адрес: Barwałd Górny 121, 34-130 Kalwaria Zebrzydowska, woj. Małopolskie
Тел. +4833 876-46-13, мобильный +48507812334 | phlebowicz@yahoo.com

Ющенко оприлюднив звернення до Медведєва

Президент України Віктор ЮЩЕНКО звертає увагу Президента Росії Дмитра МЕДВЕДЄВА на низку проблем, які потребують невідкладного вирішення з метою налагодження взаємовигідної співпраці в газовій сфері.

Про це йдеться у зверненні В.ЮЩЕНКА до Д.МЕДВЕДЄВА, текст якого розміщено на офіційному сайті глави Української держави.

Як зазначив Президент України, від 1 січня 2009 року співробітництво у газовій сфері здійснюється відповідно до контрактів купівлі-продажу газу і про його транзит, підписаних за домовленостями прем`єр-міністрів України та Росії 19 січня поточного року, між державними компаніями НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром».

При цьому В.ЮЩЕНКО підкреслив, що українська сторона пунктуально здійснює оплату газу, отриманого для споживачів України.

Він також запевнив, що у період нинішнього опалювального сезону 2009-2010 років НАК «Нафтогаз України» належним чином забезпечить транзит російського природного газу європейським споживачам. “Для цього в Україні створено основні технічні, ресурсні та кадрові передумови: технічний стан української газотранспортної системи відповідає проектним параметрам; в українських підземних газових сховищах до початку опалювального сезону зосереджено оптимальні обсяги газу (близько 27 млрд. кубометрів), достатні для забезпечення внутрішнього ринку і підтримки транзиту; оператор ГТС повністю укомплектований кваліфікованим інженерно-технічним персоналом”, - йдеться у зверненні.

Між тим, наголосив Президент, для української сторони виконання своїх зобов`язань є занадто обтяжливим через низку неринкових принципів, закладених у згаданих контрактах.

У цьому контексті В.ЮЩЕНКО акцентував увагу Д.МЕДВЕДЄВА на низці питань. Зокрема, за словами глави Української держави, за останні три роки базова ціна російського природного газу для української сторони зросла майже втричі і на сьогодні перевищує середньоєвропейську ціну за 1000 кубометрів, а ставка за транзит російського природного газу по території України залишається незмінною і є у 2,5 - 3 рази нижчою в порівнянні з ціною для інших європейських країн - транзитерів.

Крім того, у контракті купівлі-продажу газу закладено принцип «бери або плати», в той час як контракт про транзит не передбачає застосування принципу «транспортуй або плати», підкреслив В.ЮЩЕНКО.

Також він констатував, що контракти передбачають можливість застосування до української сторони штрафних санкцій в обсягах, які можуть перевищувати навіть вартість придбаного газу, в той час як не передбачено практично ніяких санкцій до російської сторони за можливе невиконання своїх зобов`язань.

В.ЮЩЕНКО також підкреслив, що неринкові підходи при визначенні фінансово-економічних параметрів співробітництва обумовили дефіцит бюджету НАК «Нафтогаз України» в 2009 році понад 4 млрд. дол., зокрема через недоотримання від 2 до 3 млрд. доларів США за послуги з транзиту російського природного газу європейським споживачам.

“Отже, практичний досвід роботи за зазначеними контрактами протягом 10 місяців свідчить про необхідність невідкладного внесення змін в окремі положення цих документів”, - наголосив Президент України.

За його словами, при збереженні контрактів незмінними вже навесні наступного року українська державна компанія не зможе забезпечувати підготовку до наступного опалювального сезону, а відтак будуть формуватися потенційні загрози щодо надійності поставок газу в Україну та його транзиту до інших держав Європи. Очевидно, відзначив В.ЮЩЕНКО, що такий розвиток подій є небажаним як для України, так і для Росії та ЄС.

Тому, на його переконання, для уникнення потенційних проблем у газовому співробітництві у форматі «Росія - Україна - ЄС» необхідно якомога швидше з урахуванням європейської практики, набутого досвіду та домовленостей, досягнутих під час зустрічей Президентів України та Російської Федерації 12 лютого 2008 року та прем`єр-міністрів держав, зафіксованих у їх спільному Меморандумі від 2 жовтня 2008 року, разом опрацювати і на взаємоприйнятних умовах внести зміни, які б дали можливість запровадити єдині базові ринкові принципи формування основних параметрів купівлі-продажу газу та його транзиту.

Зокрема, Президент України вважає за необхідне:

1) у контракті купівлі-продажу газу вдосконалити формулу розрахунку ціни газу для України, зокрема, встановити економічно обґрунтовані базову ціну та параметри енергоносіїв заміщення; визначити реальний для України граничний обсяг відбору російського природного газу за принципом «бери або плати» (наприклад до 30 млрд. кубометрів на рік), враховуючи технічні можливості ГТС щодо поставок і транзиту протягом року;

2) у контракті про обсяги та умови транзиту природного газу через територію України вдосконалити формулу розрахунку транзитної ставки, зокрема, визначити економічно обґрунтовані базову ставку та інфляційні параметри; встановити мінімум обсягів транзиту газу з оплатою за принципом «качай або плати» (наприклад, 100 млрд. кубометрів на рік);

3) в обох контрактах передбачити симетричні умови відповідальності сторін за ризики та передбачити симетричні економічно обґрунтовані штрафні санкції до обох сторін, які б стимулювали без порушень виконувати умови контрактів;

4) доповнити існуючі контракти від 19 січня 2009 року додатком про незастосування у 2009 році штрафних санкцій через недобір українською стороною законтрактованих обсягів російського природного газу.

Зважаючи на зазначене, В.ЮЩЕНКО запропонував Д.МЕДВЕДЄВУ невідкладно сформувати двосторонню спільну робочу групу, якій доручити якнайшвидше опрацювати і реалізувати наведені пропозиції.

unian.net

18 November, 2009

Політв'язні: Рух Тарасюка не має права прикриватися іменем Чорновола

Посестри В’ячеслава Чорновола, колишні політв’язні Мирослава Зваричевська, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, оприлюднили відкритий лист, в якому засудили дії членів РУХу, котрі намагаються підігрувати БЮТ, та закликали всіх патріотів підтримати Віктора Ющенка.

Відкритий лист однопартійцям Бориса Тарасюка

Шановні добродії і добродійки,

нещодавно відбувся з’їзд Вашої партії, на якому Ви позиціонували її з іменем В’ячеслава Чорновола. Мабуть, чимало з Вас, простих партійців, вважає, що нині Ваша партія дотримується тих настанов, які визначив В’ячеслав Чорновіл. Та що це далеко не так, свідчить те, що з партії Руху змушені були вийти найближчі соратники В’ячеслава – довголітній політв’язень совєтських таборів Іван Гель, дружина В’ячеслава Атена Пашко, відомий зі своєї активної праці у підпільному «Українському Віснику» Ярослав Кендзьор, один з близьких друзів В. Чорновола з часів комуністичного режиму Лесь Танюк... А опісля почалося виключання з партії Руху всіх «неугодних», тобто, незгодних з «генеральною лінією», яку проводять її теперішні керівники. Як на тоталітарного зразка партію, це явище не нове – так формувалася партія більшовиків, а чим це закінчилося, Ви знаєте самі. А Вячеслав Чорновіл не засновував ні тоталітарної партії, ні партії свого імені. Та ми не хочемо звинувачувати всіх Вас у намаганні діяти за більшовицьким принципом – радше, багато хто з Вас не зауважує, що нині дії партійного керівництва не сумісні з демократичними засадами, яких дотримувався В’ячеслав, поставивши на кін свого життя боротьбу не лише з будь-якими тоталітарними проявами, а й боротьбу з угодовством і політиканством, боротьбу за моральні пріоритети української нації, за правду про її історичне минуле і утвердження її високого культурного статусу. Вірогідно, Ви скажете, що все це є й Вашою метою. Проте Ваша партія вибрала нині тактику втечі від боротьби й угодовство, а таким тенденціям завжди протистояв Вячеслав Чорновіл. Але ж, хіба не є втечею від боротьби й угодовством намагання підфастригуватися під Блок імені Юлії Тимошенко (нікого з Вас навіть не застановило, що така персоналізація також сягає корінням у недалеке минуле – пор. «партія імені Лєніна», «вірні лєнінці» і іже)? А єдиним аргументом на оправдання такої тактики стало те, що названа вище особа є начебто виграшним кандидатом у президенти завдяки начебто «високому рейтингові». Та найгірше, що Ваша партія засвідчила зневіру і навіть цинічну зневагу до українців, які, коли приходить час, вміють оцінити найкращі досягнення свого державного керманича і тим виявити велич свого духа.

Ще недавно стояли в руїнах Батурин і Чигирин – нині вони наша гордість і краса, якою пишатиметься кожен українець, як пишаються Краківським Вавелем поляки, чи палацами Санкт-Петербурга росіяни...

Ще недавно світ не чув про страхітливий геноцид – Голодомор, а нині мільйони жертв України постали перед людством не лише як свідки злочинного більшовицького режиму, а й як пересторога перед його реліктами.

Ще недавно лише жменька свідомих тої нечуваної трагедії, яку пережила Україна, повторяли Шевченкові слова «І не пом’яне батько з сином, не скаже синові «Молись! Молися сину: за Вкраїну його замучили колись». А нині в молитві схиляє голову діючий Президент України, а з ним і нація, в меморіалах «Биківня», «Дем’янів Лаз», «Тюрма на Лонцкого», і є створений за Указом Президента Інститут національної пам’яті... Бо такі меморіали мають бути в кожному місті і містечку України, як свідчення її Хресної Дороги (тому Президент у своїх виступах називає кожне місце в кожному обласному центрі, де лежать невинно убієнні енкаведистськими вовкулаками. Проте Ваша обраниця аж ніяк не постішає поставити на засіданнях Кабміну питання про підтримку встановлення таких меморіалів, натомість, аж на чотирьох його засіданнях вимагає ввести в ВАК патологічного україножера Дмитра Табачника)...

Ще недавно визначні діячі України, борці за її свободу поголовно вважалися «злочинцями» -- нині, за Указами Президента, вони мають бути заслужено вшановані всією Україною, День Соборності України став державним святом, на високому державному рівні вшановуються й Герої Крут...Та зневажають ці Укази не лише виплодки більшовицької та російсько-шовіністичної зграї, а й деякі державні чиновники – представники БЮТу (згадайте знищені ними у Полтаві таблицю на честь Симона Петлюри та пам’ятний хрест на честь Гетьмана Івана Мазепи).. .

Ще недавно різні релігійні конфесії не стали б на спільну молитву – а нині ініційовані діючим Президентом спільні молитви за Україну ознаменувалися небесним дивом, веселковим колом над Собором св. Софії.

Ще зовсім недавно здавалася нездійсненною, принаймні, в найближче десятиліття, ідея примирення нації на фактах правди про історію і боротьбу УПА – Армії нескорених... Та ось за останні півтори року виставка про Армію нескорених (сформована СБУ – В. Наливайченком, В. В’ятровичем, і Центром досліджень визвольних змагань) об’їхала всі обласні центри України за сприяння Фонду «Три тисячі» (і Катерини Ющенко). І віддає честь нескореним Президент України, і плачуть від зворушення багатотисячні громади присутніх у Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську...

Чому Ви не задумуєтесь ні над цими фактами, ні над рядом інших, визначальних для суверенної держави (наприклад, над чіткою позицією В. Ющенка відносно антиукраїнських заяв влади Росії, чи над його підтримкою незалежності Грузії і т. д.), а волієте огуду, навіть якщо йдеться про віддавна болючу й особливо важливу проблему – відновлення генофонду нації? Адже лише діючий Президент поставив її на чільне місце. На Вашому ж з’їзді прозвучали такі брудні слова одного з тих, хто обрав собі Вашу партію за ярмарок злослів’я, що соромно їх повторити. А говорити Ви мали б, і говорити з визнанням і вдячністю, хоча б про будівництво, з ініціативи і сприяння Катерини Ющенко, лічниці (з новітнім медичним обладнанням і т. д.) для важко хворих дітей України... Та ба, Ваш з’їзд волів чути смердячу балаканину, якою пропахла й Ваша партійна газета... Чому? Чому ви, начебто ще «рухівці», не піднялися до того розуміння, яке виявили навіть представники російської інтелігенції в опутівленій Москві (за опитуванням російського радіо «Эхо Москвы», понад 30 відсотків сказали, що голосували б за такого президента, як Віктор Ющенко)? Не кажемо вже про те, що Ви мали б прислухатися до А. Стріляного (знакова ж постать), котрий переконливо ствердив (стаття в г-ті «Україна молода»), що Президент В. Ющенко – Лідер нації!... І, нарешті, задумайтесь, як оцінив би вище наведені факти В’ячеслав Чорновіл? Зрештою, це питання риторичне, бо В. Чорновіл керувався любов’ю до свого народу і совістю. І ніколи не вираховував би «виграшного» кандидата, щоб піти з ним на компроміс (як не пішов на компроміс з Л. Кравчуком, який, до речі, своїм Указом прирівняв учасників злочинних каральних кагебістських загонів до учасників ВВ війни), бо не зрадив би навіть невеликої когорти однодумців. Чому не думаєте, що Ваші аргументи, начебто за В. Ющенка проголосує заледве кілька процентів (5 чи 7) – це зрада, з Вашого боку, уже не невеликої когорти, а кількох мільйонів, які є реальним моральним потенціалом нації? І тому їх не хоче і не може зрадити В. Ющенко! А це люди, які не ідеалізують діючого Президента і тому не скривають своїх критичних зауважень щодо його деяких помилок, бо не керуються совковським принципом трактувати державного діяча, як кумира. Адже вони знають, що ніколи і ніде в світі жоден державотворець не був святим і не сформував ідеального ладу, проте, водночас, задають собі слушне питання «що було б з Україною, якби з огляду на неймовірно важкий стан здоров’я В. Ющенко полишив свою посаду?». Це люди, які переконані – і це основне – що становлення справжньої і сильної Української Держави вимагає жертовної праці і моральної відповідальності всієї української спільноти. А така спільнота лише починає формуватися, бо посткомуністична Україна – немов запущена нива, де бал правлять, прикриваючись гаслами «демократії» і недоторканістю, обрані обдуреним людом злочинці (серед яких, як зауважує В. Ющенко, є й рецидивісти з кількома «ходками»), де рясно проріс бур’ян малоросійщини, україножерства, російського шовінізму, злочинної «пятої колони», невігластва, табачництва, марковщини, бузинівщини і ін., Це люди, які знають – те, що зробив В. Ющенко, ввійде в історію, як чин національного лідера і справжнього українського Президента. І розуміють, що він, зумівши на нашій опустошеній землі здійснити лише за пару років дещицю великих справ, спроможний їх продовжити далі і зробити значно більше... Чи ж Вам не відомо, що перемога – за такими людьми, бо вони не бояться боротьби і випробувань, тому щораз більше українців стає на їхню позицію – на Ваш погляд, позицію «меншості»? Та що є нині Ваша партія без цієї «меншості»? Ви ж, фактично, створили (створюєте) нову «кишенькову» партію, безіменний ощипок у персоналізованому блоці – вона не «рух», а «безрух». Очевидно, Ви мали право створити свою партію – партію імені свого керівника Бориса Тарасюка і, таким чином, чесно постулувати свої наміри і надії, що Ваші чільники отримають, поруч з бютівцями, високі державні посади. Але в такому разі Ваша партія не має права прикриватися іменем В. Чорновола. Не має права! Це категорична вимога його посестер і побратимів, які, знаємо, її підтримають.

Мирослава Зваричевська
Ірина Калинець
Стефанія Шабатура

unian.net

Україна і Росія - найкорумпованіші в Європі

За минулий рік ситуація з корупцією в Україні погіршилася. Такий висновок можна зробити, поглянувши на цьогорічний міжнародний «Індекс сприйняття корупції», оприлюднений в Берліні організацією Transparency International.

Україна опустилася з минулорічного 134-го на 146 місце в списку зі 180 країн світу. Це найгірший результат серед держав Європи. Український показник цього року – найнижчий за останнє п’ятиріччя. З 10 можливих балів (за мінімальний рівень корупції) Україна змогла отримати лише 2,2 бала від міжнародних експертів. До речі, такого ж результату досягла цього року й Росія. А ще – С'єрра-Ліоне та Зімбабве.

Строката Європа

Загалом, за оцінкою Transparency International, у Європі є країни, де зразково борються з корупцією, але є й справжні проблемні випадки. Так, на півночі континенту в Данії, Швеції та Фінляндії ситуація з подоланням корупції виглядає дуже добре, відповідно й оцінка – понад 9 або майже дев’ять балів. Натомість навіть у державах Євросоюзу, як то Болгарії, Румунії чи Греції справи йдуть досить погано: вони не дотягнули навіть до 4 балів.

Цього року ЄС навіть відмовився виплачувати Софії фінансову допомогу через пасивність у боротьбі з корупцією. Після цього в Болгарії було зроблено перші кроки в напрямку подолання проблеми. Щоправда, результати в оцінці Transparency International непомітні, бо зміни відбулися в період після весни, тобто після проведення експертного опитування. Найбільша країна ЄС – Німеччина – опинилася цього року на 14 місці, а серед пострадянських країн найкращий результат, а отже найнижчий рівень корупції – у Естонії, Латвії та Грузії.

Навіть лідери не вільні від корупції

Transparency International звертає в своїх оцінках увагу передусім на рівень хабарництва державних органів влади та партій. Керівництво організації щоразу наголошує на тому, що навіть країни, які займають перші позиції в списку, не можна вважати вільними від корупції. Часто наслідки, себто фінансові вигоди з усього корупційного механізму просто «переправляються» в інші країни, як то Швейцарія чи Ліхтенштейн. Цього року найменш корумпованою країною виявилася Нова Зеландія, а найбільш корумпованою – Сомалі.

Автор: Леся Юрченко Редактор: Роман Гончаренко | dw-world.de

Рада відмовилася прийняти земельний кадастр

Верховна Рада відмовилася прийняти дороблений законопроект "Про державний земельний кадастр" із пропозиціями Президента Віктора Ющенка.

За прийняття проекту закону № 0855 проголосували 162 депутата при необхідних 226.

Метою проекту було створення правової бази проведення земельно-кадастрової діяльності, введення державного земельного кадастру, ефективного механізму гарантування прав власності на землю й кадастрової інформації.

Документ визначав правові й організаційні правила проведення земельно-кадастрової діяльності, у тому числі реєстрації земельних ділянок, використання кадастрових відомостей, спрямованих на захист права власності й користування землею, раціонального використання й охорони земель.

Об'єктом земельного кадастру пропонувалося визначити всі землі України.

Як повідомляло агентство, у березні 2007 року Верховна Рада прийняла земельний кадастр.

Після цього Ющенко застосував вето до прийнятого закону й надав свої пропозиції.

Президент, підтримуючи необхідність нормативного врегулювання питань ведення земельного кадастру, зазначив, що цей закон нівелює ідею створення кадастрово-реєстраційної системи, і не відповідає інтересам держави й громадян, а його положення не узгодженні з Конституцією й Земельним кодексом.

Зокрема, Ющенко заявив, що цей закон вводить ще одну інформаційну систему відомостей і документів про земельні ділянки, поряд з існуючої - державним реєстром прав на нерухоме майно.

un.ua

Довкола траси Київ - Одеса – міжнародний скандал

Італійські компанії вимагають від "Укравтодору" й Мінтрансу 45 млн. євро компенсації за порушення умов угоди з реконструкції дороги Київ - Одеса.

Компанії Torno Global Contracting і Beta Funding уже звернулися до Міжнародної торговельної палати у Франції з вимогою розібратися в ситуації, пише "Дело".

З Torno Global Contracting держслужба автомобільних доріг почала співпрацювати у 2003 році. Її фахівців Мінтранс залучив як консультанти у проекті, що передбачав доведення траси Київ - Одеса за якістю і статусом до рівня платної. Сума угоди склала 5,5 млн. євро.

За словами голови "Укравтодору" Вадима Гуржоса, розбіжності з італійською стороною виникли на правовому ґрунті.

Чиновник стверджує, що Мінтранс "перевищив свої повноваження" й уклав угоду з Torno Global Contracting без необхідних дозволів Кабміну.

"Після того як це з'ясувалося, оплата роботи фахівців компанії вже не здійснювалася. Ми вважали, що робота виконувалася нелегітимно", - пояснив Гуржос.

До того як з'ясувалося, що Мінтранс уклав нелегітимну угоду, українська сторона вже встигла заплатити італійцям 2 млн. євро.

Тепер, крім решти 3,5 млн., італійські підрядники вимагають від "Укравтодору" 41,5 млн. євро в якості компенсації за моральну шкоду.

Гуржос зазначає, що представники України вели переговори з італійською компанією про врегулювання конфлікту.

"Ми пропонували їм участь у різних генеральних підрядах і тендерах, щоб компенсувати цю суму, але, на жаль, вони не були конкурентноздатні в конкурсах", - зазначив голова "Укравтодору".

У свою чергу, представник Torno Global Contracting Клавдія Трентін зазначила, що компанія не зацікавлена коментувати суперечку з українською стороною.

Про другу італійську компанію, яка фігурує в суперечці, – Beta Funding – у "Укравтодорі" чують уперше, стверджуючи, що з цією фірмою жодних угоди не укладали.

У відкритих джерелах інформації про Beta Funding немає. За деякими даними, ця компанія викупила частину корпоративних прав Torno Global Contracting.

У цілому будівництво автодороги Київ - Одеса в 2003-2004 роках обійшлося Україні у 2,7 млрд. грн.

Під реалізацію проекту був залучений кредит Deutsche Bank у $480 млн. терміном на 10 років під 6,8% річних із відстрочкою платежів протягом 2 років. Але у 2005 році проект був визнаний незавершеним.

pravda.com.ua