Парламент Грузії в першому читанні прийняв закон про люстрацію колишніх співробітників радянських спецслужб, КДБ і функціонерів комуністичної партії.
Грузія починає вичищати органи влади і ключові структури країни від можливих агентів російського впливу, цитує слова депутата від меншості Гії Тортладзе Ехо Москви.
Радянські функціонери, які обіймали посади в апараті комуністичної партії, комсомольці і колишні співробітники КДБ більше не зможуть займати високі посади в державі: вони не будуть працювати в уряді, керувати Громадським телебаченням, надягати суддівську мантію. Крім того, військова кар'єра таких громадян країни обмежена званням підполковника.
Showing posts with label КДБ. Show all posts
Showing posts with label КДБ. Show all posts
21 May, 2011
25 August, 2009
День Незалежності радянської України
Андрій Кокотюха для «Телекритики» 25-08-2009
Чи не найголовнішою ознакою країни, в якій ті, кому за тридцять, жили 18 років тому, була обов'язковість всього, що стосується червоної дати календаря. Зокрема, всі і все довкола повинні були «соотвєтствовать» ‑ саме так, українське слово «відповідати» не відповідає, вибачте за тавтологію, значенню наведеного радянського бюрократичного терміну в повній мірі - урочистій календарній даті. Йдеться насамперед про наповнення газет і телеефіру тих часів. Маючи стійку ідіосинкразію до всього, що планується «під дату», я останнім часом запитую себе: «А чи так уже неправі ті сучасні українські телеканали, які не планують розміщувати в своєму святковому ефірі проектів, тематично пов'язаних із Днем Незалежності України?».
З іншого боку, державні канали зобов'язані виготовляти і розміщати подібний продукт у день найголовнішого державного свята нашої країни. Що вони, до речі, і роблять із року в рік, виконуючи громадський обов'язок і не бажаючи вразити глядача чимось спеціальним. Якщо до 1987 року фільм «Ленін у Жовтні» щороку стояв у програмі на жовтневі свята, котрі святкувалися в листопаді, то після 2002-го знятий у локаціях музею в Пирогово серіал «Чорна Рада» обов'язково є або на УТ-1, або на каналі «Культура», або на УТР, чи, як цього року, в денному ефірі КДТРК. На тлі цих старих кіноепопей спостерігається явний дефіцит оригінального продукту та, що не менш важливо, свіжого, виготовленого спеціально до 18-ї річниці незалежності.
Ба навіть більше. Як мені здається, навіть ті кілька прем`єр, котрі можна було зловити в ефірі 24 серпня, при ближчому розгляді та бодай поверховому аналізі виглядали за змістом парадоксальними, неоднозначними і цілком відповідали висновкам, зробленим колись письменником та журналістом Сергієм Довлатовим. У його повістях та оповіданнях часів Радянського Союзу зразка 1960 ‑ 1970 років десятки разів описані ситуації, коли є завдання висвітлити урочисту подію, а зібраний для цього висхідний матеріал свідчить лише про тотальний бардак, замішений на характерних для доби парадоксах.
Власне, для чого взагалі щось спеціально знімати? Трансляція торжеств та параду з Хрещатика показала: незалежність у нас лише на папері та в Конституції, а в головах - ще Українська РСР. Добре хоч, що про наші з вами пересічні глядацькі голови тут якраз і не йдеться. Дійство у прямому ефірі демонстрував Перший національний, відразу після натужної молитви за Україну, з 9:50 ранку. Якраз до УТ-1 у даному випадку жодних зауважень. Навпаки - велика подяка за прямий ефір, у якому з вуст командувача Збройними Силами України на адресу голови держави прозвучало таке знайоме словосполучення-покруч: «Товаришу президенте!», а потім виступив і сам президент. Явно не пан, хоч й говорив про свою особисту роль у становленні України як посттоталітарної незалежної держави.
В процесі урочистої промови Віктор Ющенко плавно перейшов від загальних слів, зміст яких підсумовує чергові результати чергового року незалежності, до не надто вже й прихованої агітаційної передвиборчої промови. Під кінець якої було не зовсім зрозуміло, хто говорить: президент чи кандидат у президенти. Між іншим, голова уряду стояла неподалік від свого ворога мовчки, а пізніше привітала український народ окремо. Я особисто бачив це вітання в ефірі IСTV, хоча припускаю: воно могло крутитися й на інших каналах. І промова Юлії Володимирівни звучала, як максимально обтічна, займенник «я» практично не було чути, часом проскакувало «ми».
Сам парад теж вартий спеціальної уваги. Коли президент сказав, що українські танки ми можемо побачити на Майдані, він не збрехав. Техніка справді там стояла. Але в колоні не пройшла: нема грошей на тимчасове, для урочистого проїзду Хрещатиком, введення танків у експлуатацію. Про це передали в новинах, котрі підсумовували результати параду. Хоча довезти цю техніку до Майдану таки спромоглися - аби люди могли її помацати. Та й дітям радість: вони мали змогу скільки завгодно лазити по бойовій техніці, яка не готова до параду, зате, мабуть, готова до бою. Ось така наочна демонстрація українського пацифізму при заявах голови держави про необхідність переходити до професійної армії...
Документальні проекти Костянтина Стогнія мені завжди цікаві хоча б тим, що вони з`являються в телеефірах (останнім часом ексклюзивно на IСTV) здебільшого без будь-якого спеціального календарного приводу. Тобто історію знайшли, розкрутили, зняли, показали. Чому саме цей фільм і чому саме тепер ‑ питання майже ніколи не ставиться. Власне, нині був виняток: документальний фільм «Прапороносці» (IСTV, 13:00) розповів історію 43-річної давнини (бачте, навіть тут дата не кругла), коли двоє студентів Київського інституту народного господарства підняли 1 Травня на дах свого навчального закладу жовто-блакитний прапор. Перед цим зрізали червоний (у тексті фільму уточнення:«криваво-червоний»), а прапор зшили з двох жовтих жіночих шарфів і шматка синьої тканини.
Георгій Москаленко і Віктор Кукса, які живі й тепер, були легко вирахувані стукачами КДБ, отримали відповідно три і два роки ув'язнення, потрапили в історію, і лише два(!) роки тому з історичних персонажів були повністю зняті судимості. Ба більше: виявляється, звинувачення у антирадянській пропаганді з них зняли лише через три роки після проголошення незалежності, а до 2007-го пенсіонери вважалися кримінальними злочинцями: радянська влада засудила їх, окрім усього, за зберігання тупого ножика та старих ножиць, що до 1991-го, і далі, до 2007 року вважалося холодною зброєю... Колишньому політв'язню Вікторові Куксі в незалежній державі, за яку він постраждав, заплатили по 25 копійок за кожну добу, проведену в концтаборі. Георгій Москаленко не отримав і цієї сотні з гаком гривень. Тож не дивно, що тепер ці чоловіки заявляють: аби знали, як усе повернеться, добряче б подумали, перш ніж чіпляти прапор на дах. «Навіть бандерівці б за таку державу не боролися!» ‑ в серцях говорить пенсіонер Москаленко. Ось вам і підсумок останніх вісімнадцяти років...
Інший приклад - прем'єрний показ документального фільму виробництва Першого національного «Обличчя свободи» (24 серпня о 15:10). Попри відверто пафосну назву, історія створення, тріумфу і занепаду Народного Руху України розказана авторами на диво спокійно, без надмірного ура-патріотизму, хоча й без найменшої спроби аналізу. Цього, очевидно, не вимагав формат. Проте і так можна було побачити: про першу українську демократичну силу, без активності якої не відбулося б і незалежності, говорять, крім інших, персонажі, котрі давно вже не є для мислячих громадян України принаймні моральними авторитетами.
Мова про активіста НЕК Павла Мовчана та замішаного в віночку скандалів довкола майна Спілки письменників України Володимира Яворівського. Тут треба уважно слухати висловлювання героїв програми, нотувати і співставляти почуте. Вийде, наприклад, ось таке: «Будувати Україну взялися вчорашні комуністи і комсомольчики! Тому Руху не можна було лишатися в опозиції до цієї влади, треба було йти у владу!» ‑ коментує Яворівський, колишній член КПУ, котрий, власне, перебуває зараз при владі, і фраза В'ячеслава Брюховецького: «Інтелект у владу не пішов. А в опозиції лишилися люмпенізовані маси, котрі тільки і вміли, що кричати: «Комуняку - на гілляку!». Таким чином, ми з вами вкотре отримуємо непряме підтвердження того факту, що в нашій владі 18 років нема інтелектуальної складової...
Ці самі парадокси поширюються і на «святкові» кінопокази. Дякуючи Миколі Мащенку і Міністерству культури України, вітчизняне телебачення має в своєму розпорядженні двогодинне кіно «Богдан-Зиновій Хмельницький», провальну в усіх відношеннях, у тому числі на міжнародному рівні, стрічку, котру, тим не менше, показує зранку рейтинговий «Інтер» і яку з року в рік будуть показувати інші канали. Будуть, будуть, не переживайте. Бо якщо цей фільм символізує останні здобутки національного кіно, то показувати подібне національне та мистецьке горе в день національного свята - або символічно, або помилково.
Але «Богдан-Зиновій Хмельницький» ‑ це як відомий історичний анекдот про Гімн СРСР: лайно лайном, проте зважати мусиш. Натомість хороша чотирисерійна драма «Украдене щастя», показана вже багаторазово, могла би справді виручати канали в День Незалежності. Правда, цього разу на «1+1»осучаснену класику крутили після опівночі.
«Білий птах із чорною ознакою» ‑ визнана українська кінокласика, Перший національний поставив стрічку у зручний для своєї потенційної аудиторії час. Ось тільки давно пора зробити щось на зразок «фільму про фільм», де розказати всю історію його створення і, як результат, кастрації: адже нам без коментарів показують сильно порізане радянською цензурою кіно, і це чомусь усіх влаштовує.
Нарешті, «чоловічий» канал НТН теж показав класику українського кіно, тільки розважального. Чи так випадково співпало, чи це своєрідний відгук на українське державне свято, але того дня в ефірі каналу були бойовики «Фанат» (знятий на базі Одеської кіностудії) та «Америкен бой» (на базі студії Довженка за сценарієм Юрія Рогози).
Зважаючи на все сказане, мені здається логічним, коли до Дня Незалежності України спеціальних проектів, окрім тематичних випусків новин, жоден із каналів не робитиме. Бо і фільм Стогнія, і фільм про Рух, і дослідження про національний прапор із циклу «У пошуках істини» (СТБ) цілком можна показувати в будь-який день. Та й звернення президента до нації у живому ефірі - теж не ексклюзив. Хіба парад із танками, які не їздять, можна побачити лише раз на рік...
telekritika.ua
Каспаров: у російської влади якийсь панічний страх
Командування Чорноморського флоту Росії не дозволило військовослужбовцям брати участь в аматорському шаховому турнірі «Севастопольська тура», що проходив сьогодні.
Як передає кореспондент УНІАН, про це заявив журналістам в Севастополі 13-й чемпіон світу з шахів, один з лідерів російської опозиції Гарі КАСПАРОВ.
Г.КАСПАРОВ відзначив, що не здивований такою реакцією російського військового відомства на його приїзд до Севастополя. «Мене, навпаки, здивував оптимізм наших представників тут, які говорили, що чорноморці братимуть участь. Мій досвід поїздок Росією свідчить, що останньої миті завжди буде якесь втручання», - сказав він.
На думку Г.КАСПАРОВА, «у російської влади якийсь панічний страх перед спілкуванням. Що такого страшного у шаховому турнірі? Ну, потисну я руки переможцям, ну, щось скажу. Я вважаю, що робити замах на ту шахову спільність, яка збереглася з радянських часів, це - боягузтво, низькість і деінтелектуалізація влади. Вона панічно боїться будь-якого інтелектуального спілкування. Я також ображений, що серед офіцерів не знайшлось людей, які готові поводитися як громадяни Росії, а не як служиві люди», - підкреслив він.
Водночас, додав Г.КАСПАРОВ, він незвично почуває себе у Севастополі: «Тут всі навколо говорять російською, але інша обстановка. Нагадує ті часи, коли шахи були важливою частиною нашого суспільного і культурного життя. Тут радянські традиції зберігаються». Крім того, за його словами, «різкий контраст» він помітив «ще в Борисполі, де була пересадка: я за п`ять годин не побачив жодного поліцейського. У Росії це неможливо».
Шаховий турнір проходив за ініціативою Північно-Західної асоціації ветеранів бойових дій (Санкт-Петербург) і некомерційної організації «Альянс-клуб» (Череповець). Його відкривав Г.КАСПАРОВ. Він вручив призи переможцям турніру, провів сеанс одночасної гри, його прийняв голова міської державної адміністрації Сергій КУНІЦИН.
Раніше ряд українських ЗМІ повідомляли, що 25 серпня в Севастополі відбудеться шаховий матч між українськими і російськими військовими моряками.
unian.net
Як передає кореспондент УНІАН, про це заявив журналістам в Севастополі 13-й чемпіон світу з шахів, один з лідерів російської опозиції Гарі КАСПАРОВ.
Г.КАСПАРОВ відзначив, що не здивований такою реакцією російського військового відомства на його приїзд до Севастополя. «Мене, навпаки, здивував оптимізм наших представників тут, які говорили, що чорноморці братимуть участь. Мій досвід поїздок Росією свідчить, що останньої миті завжди буде якесь втручання», - сказав він.
На думку Г.КАСПАРОВА, «у російської влади якийсь панічний страх перед спілкуванням. Що такого страшного у шаховому турнірі? Ну, потисну я руки переможцям, ну, щось скажу. Я вважаю, що робити замах на ту шахову спільність, яка збереглася з радянських часів, це - боягузтво, низькість і деінтелектуалізація влади. Вона панічно боїться будь-якого інтелектуального спілкування. Я також ображений, що серед офіцерів не знайшлось людей, які готові поводитися як громадяни Росії, а не як служиві люди», - підкреслив він.
Водночас, додав Г.КАСПАРОВ, він незвично почуває себе у Севастополі: «Тут всі навколо говорять російською, але інша обстановка. Нагадує ті часи, коли шахи були важливою частиною нашого суспільного і культурного життя. Тут радянські традиції зберігаються». Крім того, за його словами, «різкий контраст» він помітив «ще в Борисполі, де була пересадка: я за п`ять годин не побачив жодного поліцейського. У Росії це неможливо».
Шаховий турнір проходив за ініціативою Північно-Західної асоціації ветеранів бойових дій (Санкт-Петербург) і некомерційної організації «Альянс-клуб» (Череповець). Його відкривав Г.КАСПАРОВ. Він вручив призи переможцям турніру, провів сеанс одночасної гри, його прийняв голова міської державної адміністрації Сергій КУНІЦИН.
Раніше ряд українських ЗМІ повідомляли, що 25 серпня в Севастополі відбудеться шаховий матч між українськими і російськими військовими моряками.
unian.net
20 August, 2009
Страх
Все стали бояться. Это я по себе чувствую. Зародилось внутри и успешно развивается холодное противненькое чувство. Последний раз я его ощущал в девяносто первом, когда Петя Луцык и Лёша Саморядов с глазами по шесть копеек звали меня с собою защищать Белый дом во время путча. Я им сказал тогда – нет ребята, я старше и больше знаю эту страну. Вы холостые – идите. А у меня дочка маленькая, если мне там бошку оторвут или посадят, она пропадёт. Жена без работы, без дома и без прописки, кроме меня у них никого нет. Дочке не нужен отец без башки. Есть у меня сейчас дела поважнее свободной России. После трусливых душевных терзаний на площадь я всё же пошёл, влекомый, как на аркане муками совести. Вместе с женой и дочкой, кстати. И когда уже там узнал, что всё кончилось, и наши победили, был внутри трусливо счастлив, что без меня. Потом ничего не боялся. Разгула преступности, о котором так живописно показывают по телевизору в лихих девяностых, бедности, тяжёлого физического труда, инфляций и дефолтов. Не боялся, когда мимо моих окон летали трассеры из Останкино. Только дочке говорил – отойди от окна, не приведи Господи, прилетит. Ни-че-го. Наоборот, весело смотрел в будущее. Была надежда, что я всегда сам смогу защитить себя, не пользуясь услугами государства. Никогда не брал у него никаких дотаций и вспомоществований. Не пользовался социальными льготами типа детсада или пионерлагеря – сам справлялся, на фиг обязываться. Рассчитывал, что всегда смогу заработать себе денег на нормальную старость. А в случае чего меня защитит какой-никакой суд. В том числе и от государства. Сейчас точно знаю – не защитит. И любой козёл из какой-нибудь власти сделает со мною что угодно. В суде тоже стали бояться. А был ведь Зорин, судья. Где он, что с ним сделалось? А в телевизоре всё счастливые уверенные лица, очень знакомые, впечатление, будто массовку брали из совковой хроники. Ага, думаю я. В редакциях телеканалов тоже поселился страх. В газетах. Знакомые говорят, что встретить это мерзкое существо не редкость в офисах частных фирм – боятся, на фиг им неприятности. Даже они превращаются в совок. Я уж не говорю о государственных предприятиях и учреждениях – они привычно бухнулись в холопство, как и не вылезали. Страх даже в сети. Везде. И за помощью обратится не к кому. К другу Жене Ройзману? Он, конечно защитит, если его самого сгоряча не посодют. Остальные свободны, но бессильны. А к друзьям с той стороны баррикад обращаться не хочется. Придётся, конечно, если приспичит, но не хочется. Это будет означать, что они победили. А свободная Россия в очередной раз проиграла. Что ж, я ещё старше и хорошо знаю эту страну, мне не привыкать.
dimulenka.livejournal.com
dimulenka.livejournal.com
19 August, 2009
Країна песимізму
Економіка України у нинішньому вигляді здатна забезпечити прийнятний рівень життя для 15-20 мільйонів осіб. Решта - зайві роти. Сумно, але це так.
В условиях кризиса актуальным стал вопрос о дальнейших жизненных перспективах украинских семей в новых экономических реалиях. Многие потеряли работу, а значительное число тех, кто ее сохранил, вынуждены довольствоваться меньшими доходами. Экономического роста не видно.
"Старая экономика уже исчерпала свой потенциал. Только новые секторы еще дают нам возможность работать", - считает экономист Владимир Лановой. Добавим, старая экономика включает значительную часть промышленности, которая обеспечивает большинство рабочих мест в восточных областях.
При этом объем промышленного производства обеспечивают зачастую в два-три раза большее количество рабочих, чем на аналогичных предприятиях в развитых странах. Это говорит о возможных перспективах сокращения количества рабочих в случае дальнейшей модернизации предприятий.
Проблема заключается в том, что сокращенные сотрудники вряд ли найдут нормальную работу. Многие увольняемые - пенсионного возраста или старше 40 лет. По специальности устроиться некуда, да и рабочих мест на периферии мало.
Хорошо, если удастся пристроиться охранником. В райцентре престижно работать в ларьке или магазине. Неустроенность людей порождает бедность, а бедность - это прямой путь к алкоголизму и преступности. Нынешнее государство не может взять на себя социальное обеспечение такого количества людей.
Сейчас в стране примерно 14 миллионов пенсионеров, около 10 миллионов бюджетников и получателей других социальных трансфертов. Получается, что один работающий содержит себя и еще одного неработающего гражданина.
Такое может позволить себе только высокоразвитая экономика с высокой производительностью труда. У нас этого нет, и не предвидится. Из-за бездарной экономической политики Горбачева СССР упустил шанс стать "мастерской мира". Это место заняли Китай, Корея и страны Юго-Восточной Азии.
Советский Союз имел достаточно дешевую и весьма квалифицированную рабочую силу, но уникальный шанс был упущен. Наверстать это невозможно, так как не создается никаких условий для развития производства.
Еще в 2004 году Ющенко обещал создать за пять лет 5 миллионов рабочих мест. Естественно, мечты остались нереализованными.
По словам бывшего народного депутата от Партии регионов экономиста Алексея Плотникова, в неплохом для США 2003 году было создано 2,2 миллиона рабочих мест при населении в шесть раз больше, чем в Украине.
Таким образом, огромное количество людей среднего возраста в ближайшей перспективе рискуют оставаться безработными или иметь низкие доходы.
Самое печальное в этой ситуации то, что экономика в ее нынешнем виде не может обеспечить "приемлемый" уровень жизни для большинства молодежи. Слово "приемлемый" взято в кавычки, так как в обществе сложились очень высокие социальные стандарты жизни.
"Население позволяет себе демонстрировать невероятный спрос на бытовую технику, неоправданно дорогое жилье. Семья, занимающая трехкомнатную квартиру, не нуждается в площади 120 метров. Это ненормально по любым западным стандартам. Однако мы строим такое жилье, потому что на него есть спрос. И все равно население Украины демонстрирует колоссальную неудовлетворенность", - отмечает директор Института демографии и социальных исследований НАН Украины Элла Либанова.
Наш человек, по ее словам желает ездить в Европу, смотреть голливудские фильмы, читать западную литературу, не иметь цензуры, и в то же время он хочет, чтобы государство обеспечивало ему высокий уровень жизни. По мнению Либановой, к этому приводит отказ от формирования системы ценностей у людей.
С последним можно не согласиться. Наоборот, к этому привело формирование в нашем обществе новых ценностей, в первую очередь, благодаря телевидению - рекламе и иностранным фильмам.
Эти "новые ценности" подразумевают, помимо квартиры на 120 метров, а то и дома, дорогую иномарку, частые поездки за границу. Такое даже в развитых странах может себе позволить только высший средний класс, то есть от силы процентов десять населения, и то в странах Западной Европы.
Поезжайте в любую столицу бывшей социалистической страны и посмотрите, насколько мало там джипов. Да и в пригородах таких дворцов, как у нас в Конче-Заспе, практически нет. Ни вблизи Будапешта, ни вокруг Вены я их не видел.
В итоге имеем огромные потребительские ожидания, абсолютно неподкрепленные финансовыми ресурсами.
"Кто-то вбил населению в головы, что не только в западных странах, но и в России люди живут гораздо лучше, чем мы. Несовпадение высоких стандартов жизни с собственными возможностями генерирует недовольство", - добавляет Либанова.
Наша экономика не может обеспечить высокий уровень жизни для 90% населения, ведь в Украине построена типичная латиноамериканская модель экономики, помноженная на желание чиновников ухватить огромный куш.
В итоге при первом же потрясении экономики возникла проблема невозврата ссуд на покупку автомобилей и недвижимости. Это нанесло сильнейший удар по банкам, вклады из которых хотят забрать почти все, а кредиты отдавать - никак.
Страна подготовила значительное количество людей с высшим образованием, которые не могут найти себе приемлемую работу. Именно поэтому в обществе такие негативные настроения и высокие ожидания.
Во все времена люди с высшим образованием принадлежали хотя бы к среднему классу. А у нас большое количество высокообразованных людей еле сводит концы с концами. И просвета особого нет. Такое количество экономистов, юристов, банкиров, менеджеров просто не нужно.
По этим специальностям в Украине выпускают столько же специалистов, сколько во всей Европе. Однако рабочих мест для них, учитывая кризис, нет, и не будет. В итоге много молодых людей с образованием из-за невозможности себя реализовать ударяются в алкоголизм. Переквалификация поможет немногим.
А вот технических специалистов, владеющих современными методами производства, таки не хватает. Однако на должном уровне их в стране не готовят.
Недостижимые ожидания от жизни, сказываются на демографической ситуации в стране. Уменьшение населения вызвано, в первую очередь, не экологией, злоупотреблением алкоголя или курением, а экономическими причинами.
Именно они приводят к низкой рождаемости. Сейчас женщина, воспитывающая двоих детей - почти мать-героиня. Кроме того, украинцы не спешат жениться. Автор лично знает более десятка 25-летних бездетных незамужних женщин.
Разрекламированные в стране стандарты жизни не предусматривают создание семьи. Особенно это касается девушек и ребят, живущих в больших городах.
Чего же хочет современный молодой человек? Сидеть в кресле с сигарой перед камином, отдыхать в ресторанах и ночных клубах, часто ездить за границу, иметь авантюрные приключения типа средневековых мушкетеров. Разве не об этом мечтает практически каждый из нас в возрасте до 35 лет?
Никто не хочет обременять себя нудной однообразной рутиной в виде кропотливой работы и ежедневных семейных забот. Конечно, развлекаться лучше, чем создавать семью, поэтому многие откладывают рождение детей.
Многие их так и не заводят - не позволяет здоровье. А ведь для замещения уходящих поколений на четыре семьи из восьми родителей нужно девять детей. Девятый ребенок покрывает убыль населения от несчастных случаев. Хорошо, что в Украине осталось еще столько населения - целых 46 миллионов!
По данным Госкомстата, более половины украинских семей не имеют детей. Если в 1999 году бездетными были 55,8% семей, то в 2008 году - уже 62,2%. При этом чаще всего украинцы решают завести одного ребенка, а количество желающих воспитывать двух и более детей неуклонно сокращается.
Однако экономика Украины в нынешнем виде вряд ли способна обеспечить приемлемый уровень жизни больше чем для 15-20 миллионов человек. Грустно, но это так.
Как недавно заметил российский политолог Леонид Радзиховский, нынешняя экономика России рассчитана на нормальный уровень жизни для 50 миллионов населения, а все остальные - лишние рты. В Украине ситуация ничуть не лучше.
Как же достичь высоких стандартов жизни? А никак. Как отмечалось, даже на Западе это могут себе позволить лишь 10% населения. Да и большинство из них становятся зажиточными уже в зрелом возрасте, а никак не в 30 лет.
А в наших условиях никто не получил большие деньги некриминальным путем. За всеми богачами числятся уклонения от уплаты налогов, взятки, мошенничество, разворовывание госимущества в особо крупных размерах. И это не прекращается, поскольку никто из них не предстал перед законом.
Проблема в том, что человек, попробовавший относительно сладкой жизни, уже психологически не способен приспособиться к другой жизни. Редко для кого бесследно проходит смена хорошей квартиры на хрущевку или японской машины на метро. Зависимость от материальных благ - тот же алкоголизм.
Можно, конечно, попытаться обеспечить страну дешевыми иномарками высокого качества. Для этого - отменить импортные пошлины, чтобы за 2-4 тысячи долларов можно было купить хорошую десятилетнюю машину. Сейчас она стоит 6-8 тысяч. Однако это уничтожит украинские автозаводы.
Перспективное направление - организация досуга. Не секрет, что в украинских городах индустрия развлечений развита слабо. В Киеве нет аквапарка - первый появится лишь в 2012 году, мало тиров и бассейнов. А те, что есть - дороги.
Главным видом отдыха стало употребление пива. Скажу честно: пиво сам иногда люблю выпить, но это должно быть дополнением к отдыху, а не его основой.
Страна погрузилась в пессимизм. Как из него выбраться? И что по этому поводу думают власти?
Ігор Анкудович | epravda.com.ua
В условиях кризиса актуальным стал вопрос о дальнейших жизненных перспективах украинских семей в новых экономических реалиях. Многие потеряли работу, а значительное число тех, кто ее сохранил, вынуждены довольствоваться меньшими доходами. Экономического роста не видно.
"Старая экономика уже исчерпала свой потенциал. Только новые секторы еще дают нам возможность работать", - считает экономист Владимир Лановой. Добавим, старая экономика включает значительную часть промышленности, которая обеспечивает большинство рабочих мест в восточных областях.
При этом объем промышленного производства обеспечивают зачастую в два-три раза большее количество рабочих, чем на аналогичных предприятиях в развитых странах. Это говорит о возможных перспективах сокращения количества рабочих в случае дальнейшей модернизации предприятий.
Проблема заключается в том, что сокращенные сотрудники вряд ли найдут нормальную работу. Многие увольняемые - пенсионного возраста или старше 40 лет. По специальности устроиться некуда, да и рабочих мест на периферии мало.
Хорошо, если удастся пристроиться охранником. В райцентре престижно работать в ларьке или магазине. Неустроенность людей порождает бедность, а бедность - это прямой путь к алкоголизму и преступности. Нынешнее государство не может взять на себя социальное обеспечение такого количества людей.
Сейчас в стране примерно 14 миллионов пенсионеров, около 10 миллионов бюджетников и получателей других социальных трансфертов. Получается, что один работающий содержит себя и еще одного неработающего гражданина.
Такое может позволить себе только высокоразвитая экономика с высокой производительностью труда. У нас этого нет, и не предвидится. Из-за бездарной экономической политики Горбачева СССР упустил шанс стать "мастерской мира". Это место заняли Китай, Корея и страны Юго-Восточной Азии.
Советский Союз имел достаточно дешевую и весьма квалифицированную рабочую силу, но уникальный шанс был упущен. Наверстать это невозможно, так как не создается никаких условий для развития производства.
Еще в 2004 году Ющенко обещал создать за пять лет 5 миллионов рабочих мест. Естественно, мечты остались нереализованными.
По словам бывшего народного депутата от Партии регионов экономиста Алексея Плотникова, в неплохом для США 2003 году было создано 2,2 миллиона рабочих мест при населении в шесть раз больше, чем в Украине.
Таким образом, огромное количество людей среднего возраста в ближайшей перспективе рискуют оставаться безработными или иметь низкие доходы.
Самое печальное в этой ситуации то, что экономика в ее нынешнем виде не может обеспечить "приемлемый" уровень жизни для большинства молодежи. Слово "приемлемый" взято в кавычки, так как в обществе сложились очень высокие социальные стандарты жизни.
"Население позволяет себе демонстрировать невероятный спрос на бытовую технику, неоправданно дорогое жилье. Семья, занимающая трехкомнатную квартиру, не нуждается в площади 120 метров. Это ненормально по любым западным стандартам. Однако мы строим такое жилье, потому что на него есть спрос. И все равно население Украины демонстрирует колоссальную неудовлетворенность", - отмечает директор Института демографии и социальных исследований НАН Украины Элла Либанова.
Наш человек, по ее словам желает ездить в Европу, смотреть голливудские фильмы, читать западную литературу, не иметь цензуры, и в то же время он хочет, чтобы государство обеспечивало ему высокий уровень жизни. По мнению Либановой, к этому приводит отказ от формирования системы ценностей у людей.
С последним можно не согласиться. Наоборот, к этому привело формирование в нашем обществе новых ценностей, в первую очередь, благодаря телевидению - рекламе и иностранным фильмам.
Эти "новые ценности" подразумевают, помимо квартиры на 120 метров, а то и дома, дорогую иномарку, частые поездки за границу. Такое даже в развитых странах может себе позволить только высший средний класс, то есть от силы процентов десять населения, и то в странах Западной Европы.
Поезжайте в любую столицу бывшей социалистической страны и посмотрите, насколько мало там джипов. Да и в пригородах таких дворцов, как у нас в Конче-Заспе, практически нет. Ни вблизи Будапешта, ни вокруг Вены я их не видел.
В итоге имеем огромные потребительские ожидания, абсолютно неподкрепленные финансовыми ресурсами.
"Кто-то вбил населению в головы, что не только в западных странах, но и в России люди живут гораздо лучше, чем мы. Несовпадение высоких стандартов жизни с собственными возможностями генерирует недовольство", - добавляет Либанова.
Наша экономика не может обеспечить высокий уровень жизни для 90% населения, ведь в Украине построена типичная латиноамериканская модель экономики, помноженная на желание чиновников ухватить огромный куш.
В итоге при первом же потрясении экономики возникла проблема невозврата ссуд на покупку автомобилей и недвижимости. Это нанесло сильнейший удар по банкам, вклады из которых хотят забрать почти все, а кредиты отдавать - никак.
Страна подготовила значительное количество людей с высшим образованием, которые не могут найти себе приемлемую работу. Именно поэтому в обществе такие негативные настроения и высокие ожидания.
Во все времена люди с высшим образованием принадлежали хотя бы к среднему классу. А у нас большое количество высокообразованных людей еле сводит концы с концами. И просвета особого нет. Такое количество экономистов, юристов, банкиров, менеджеров просто не нужно.
По этим специальностям в Украине выпускают столько же специалистов, сколько во всей Европе. Однако рабочих мест для них, учитывая кризис, нет, и не будет. В итоге много молодых людей с образованием из-за невозможности себя реализовать ударяются в алкоголизм. Переквалификация поможет немногим.
А вот технических специалистов, владеющих современными методами производства, таки не хватает. Однако на должном уровне их в стране не готовят.
Недостижимые ожидания от жизни, сказываются на демографической ситуации в стране. Уменьшение населения вызвано, в первую очередь, не экологией, злоупотреблением алкоголя или курением, а экономическими причинами.
Именно они приводят к низкой рождаемости. Сейчас женщина, воспитывающая двоих детей - почти мать-героиня. Кроме того, украинцы не спешат жениться. Автор лично знает более десятка 25-летних бездетных незамужних женщин.
Разрекламированные в стране стандарты жизни не предусматривают создание семьи. Особенно это касается девушек и ребят, живущих в больших городах.
Чего же хочет современный молодой человек? Сидеть в кресле с сигарой перед камином, отдыхать в ресторанах и ночных клубах, часто ездить за границу, иметь авантюрные приключения типа средневековых мушкетеров. Разве не об этом мечтает практически каждый из нас в возрасте до 35 лет?
Никто не хочет обременять себя нудной однообразной рутиной в виде кропотливой работы и ежедневных семейных забот. Конечно, развлекаться лучше, чем создавать семью, поэтому многие откладывают рождение детей.
Многие их так и не заводят - не позволяет здоровье. А ведь для замещения уходящих поколений на четыре семьи из восьми родителей нужно девять детей. Девятый ребенок покрывает убыль населения от несчастных случаев. Хорошо, что в Украине осталось еще столько населения - целых 46 миллионов!
По данным Госкомстата, более половины украинских семей не имеют детей. Если в 1999 году бездетными были 55,8% семей, то в 2008 году - уже 62,2%. При этом чаще всего украинцы решают завести одного ребенка, а количество желающих воспитывать двух и более детей неуклонно сокращается.
Однако экономика Украины в нынешнем виде вряд ли способна обеспечить приемлемый уровень жизни больше чем для 15-20 миллионов человек. Грустно, но это так.
Как недавно заметил российский политолог Леонид Радзиховский, нынешняя экономика России рассчитана на нормальный уровень жизни для 50 миллионов населения, а все остальные - лишние рты. В Украине ситуация ничуть не лучше.
Как же достичь высоких стандартов жизни? А никак. Как отмечалось, даже на Западе это могут себе позволить лишь 10% населения. Да и большинство из них становятся зажиточными уже в зрелом возрасте, а никак не в 30 лет.
А в наших условиях никто не получил большие деньги некриминальным путем. За всеми богачами числятся уклонения от уплаты налогов, взятки, мошенничество, разворовывание госимущества в особо крупных размерах. И это не прекращается, поскольку никто из них не предстал перед законом.
Проблема в том, что человек, попробовавший относительно сладкой жизни, уже психологически не способен приспособиться к другой жизни. Редко для кого бесследно проходит смена хорошей квартиры на хрущевку или японской машины на метро. Зависимость от материальных благ - тот же алкоголизм.
Можно, конечно, попытаться обеспечить страну дешевыми иномарками высокого качества. Для этого - отменить импортные пошлины, чтобы за 2-4 тысячи долларов можно было купить хорошую десятилетнюю машину. Сейчас она стоит 6-8 тысяч. Однако это уничтожит украинские автозаводы.
Перспективное направление - организация досуга. Не секрет, что в украинских городах индустрия развлечений развита слабо. В Киеве нет аквапарка - первый появится лишь в 2012 году, мало тиров и бассейнов. А те, что есть - дороги.
Главным видом отдыха стало употребление пива. Скажу честно: пиво сам иногда люблю выпить, но это должно быть дополнением к отдыху, а не его основой.
Страна погрузилась в пессимизм. Как из него выбраться? И что по этому поводу думают власти?
Ігор Анкудович | epravda.com.ua
Пакт Молотова - Ріббентропа в історії Естонії
23-го серпня виповнюється 70 років радянсько-німецького Договору, відомого в історії як пакт Молотова-Рибентропа за іменами його підпис антів: міністрів закордонних справ комуністичного СРСР В’ячеслава Молотова та нацистської Німеччини Йоахіма фон Рібентропа.
Таємним протоколом до нього, про існування якого СРСР не говорив взагалі або заперечував, Східну Європу та Балтію було поділено між Берліном та Москвою.
Через тиждень після підписання пакту почалася Друга Світова війна нападом Гітлера на Польщу.
Цього тижня Українська Служба Бі-Бі-Сі разом з іншими службами подає цикл програм про 70-річчя пакту Молотова-Рібентора й ширше -- початку другої світової війни. Міністр закордонних справ Естонії Урмас Пает дав інтерв'ю нашій таллінській кореспондентці Вірі Коник.
Злочинний пакт Молотова-Рібентроппа мав негативний вплив на Естонію впродовж тривалого часу. Він став основою для окупації балтійських країн і на довгий час розв’язав руки нацистській Німеччині діяти на Заході. Він був важливим чинником, який став поштовхом для розв’язання ІІ світової війни, а також фактором впливу на теренах післявоєнної Європи, адже багато країн залишились окупованими сталінським режимом, а щодо жителів цих країн здійснювались злочини.
Урмас Пает
Бі-Бі-Сі: Пане Пает, відомо, що укладений 23 серпня 1939 року пакт Молотова-Рібентроппа чи, власне, таємні протоколи до нього, вирішили долю багатьох європейських держав, у тому числі країн Балтії, на достатньо тривалу історичну перспективу. Чи був цей пакт, на Вашу думку, визначальним у розвитку подій кінця 30-років у Європі і в історії молодої Естонської Республіки, зокрема.
Урмас Пает: Злочинний пакт Молотова-Рібентроппа мав негативний вплив на Естонію впродовж тривалого часу. Він став основою для окупації балтійських країн і на довгий час розв’язав руки нацистській Німеччині діяти на Заході. Він був важливим чинником, який став поштовхом для розв’язання ІІ світової війни, а також фактором впливу на теренах післявоєнної Європи, адже багато країн залишились окупованими сталінським режимом, а щодо жителів цих країн здійснювались злочини.
На щастя, плани Гітлера і Сталіна, закладені в пакті Молотова-Рібентроппа (за цією угодою, зокрема, Польща і країни Балтії взагалі не повинні були існувати), не були повністю реалізовані, а в ході історичного поступу були скоректовані. І на щастя, злочинна угода між двома режимами не остаточно визначила долю Естонії, хоча принесла дуже багато страждань і непоправних втрат естонському народу.
Бі-Бі-Сі: У зв’язку з цим чи можете Ви зробити деякі припущення щодо розвитку Естонії, якби плани Гітлера-Сталіна щодо розподілу Європи тоді з якихось причин не реалізувались? Хоча, як говорять, історія не терпить слова „якби”.
Урмас Пает: Важко відповісти – це питання дуже спекулятивне і на цю тему висловлюється багато версій; найсміливіша з них полягає в тому, що без укладення пакту Молотова-Рібентроппа СРСР не окупував би Естонію. Але це лише припущення. Як би розвивалася Естонія? Давайте проаналізуємо: станом на кінець 30-их – початок 40-их років рівень економіки і розвиток громадянського суспільства в Естонії був приблизно такий, як у сусідній Фінляндії, а в деяких сферах і вищий. На тій основі можна було б зробити припущення про сьогочасний рівень Естонії, якби вона не була окупована СРСР.
Бі-Бі-Сі: Чи в радянській Естонії, а також в середовищі естонської діаспори було комусь відомо про існування секретних протоколів; яким чином дізналися про них і чи вплинуло розсекречення пакту Молотова-Ріббентропа на незалежницький рух в Естонії та в цілому в країнах Балтії?
Урмас Пает: Вже сама назва „секретні протоколи” говорить про те, що вони не були відкриті для оприлюднення. Звичайно, в радянський час були поодинокі історики, яким був дозволений доступ до них. Але широкий загал про існування пакту не знав. Правда про „оборудку” між Гітлером і Сталіним відкрилась у кінці 80-их років у епоху гласності. Ця інформація стала вагомим аргументом для тих, хто сумнівався, чи визнавати прагнення балтійських країн до незалежності, а також спростувала всякі пропагандистські твердження про те, що балтійські країни добровільно приєднались до СРСР.
Символічний ланцюг поєднав Балтійські держави у 1989 році
Стало зрозуміло, що насправді маємо справу з окупацією і що окупація була спланована. Для самих естонців ця інформація була додатковим і аж ніяк не вирішальним фактором у їхньому прагненні до незалежності. Виявом засудження народами балтійських країн пакту Молотова-Ріббентропа став 600-кілометровий Балтійський ланцюг від Таллінна до Вілюнюса. Ланцюг був емоційним сплеском у незалежницькому русі естонців, латишів, литовців. Цього року відзначається 20 річниця цієї акції.
Бі-Бі-Сі: Пакт Молотова-Ріббентропа, а також Мюнхенська угода 1938 року між Німеччиною, Францією та Великобританією, яка призвела до окупації Гітлером Чехословаччини, свідчать про те, що в той час долі невеликих країн були в руках великих держав. Чи є можливим такий хід подій зараз, іншими словами – яким чином у сучасному світі країна може вирішувати питання своєї безпеки?
Урмас Пает: Сучасний світ відрізняється від світу 30-их років, коли гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР чинили дії, які тепер не є допустимі з точки зору здорового глузду. Тоді не існувало таких структур, як НАТО, ЄС, ОБСЄ, Рада Європи і не було де шукати захисту. В той час Естонія була нейтральною країною, що, на думку керівництва країни, повинно було врятувало її від війни. Однак сталося не так – вона стала жертвою двох великих тоталітарних держав.
Вибір 23 серпня днем пам’яті жертв нацизму і сталінізму є єдино можливим і логічним, бо саме в цей день два злочинних режими домовлялись за рахунок інших країн – це історична правда і тут нема що більше обговорювати. Ця історична дата спричинила страждання десятків мільйонів людей. Уклавши такий договір, обидві сторони поставили себе на один щабель, а тому і нацистський, і комуністичний режими повинні нести однакову відповідальність. Злочин є злочин – незалежно від того, яке ім’я у злочинця.
Урмас Пает
Сучасний світ набагато демократичніший і думаю, що в країнах справжньої демократії, де є розподіл між гілками влади, вільні засоби масової інформації і дієздатний парламент, оборудки, подібні до пакту Молотова-Ріббентропа чи Мюнхенської змови, не є можливі. Крім того, існують об’єднання демократичних країн, членство в яких є передумовою безпеки. Естонія вже є членом ЄС і НАТО. 5 стаття Статуту НАТО передбачає взаємодопомогу країн-членів, що є найбільшою гарантією безпеки. І я впевнений у тому, що в разі необхідності альянс прийде на допомогу Естонії.
Бі-Бі-Сі: Тобто такі невеликі країни, як Естонія, зараз вже не можуть бути маріонеткою у міжнародній політиці. А яка, на Вашу думку, роль невеликих країн у сучасних реаліях?
Урмас Пает: Щодо невеликих країн, то їх роль посилюється дедалі більше. У названих міжнародних структурах всі країни-члени, незалежно від їх величини, мають однаковий голос і при ухваленні рішень можуть скористатись правом вето, а також самостійно виходити зі своїми пропозиціями. В демократичному світі найбільше значення має поведінка країни, її ідеї, готовність до співпраці. В класичному сенсі малих країн вже не існує.
Бі-Бі-Сі: Ми вже говорили про Мюнхенську угоду 1938 року, згідно з якою гітлерівська Німеччина окупувала Чехословаччину. Підставою для цього, як заявляла Німеччина, був захист етнічних німців, які жили в Судетській області в Чехословаччині. Чи можна порівняти таку поведінку тодішньої Німеччини з політикою сучасної Росії, яка у своїй зовнішній політиці також використовує подібну риторику? Зокрема, у російсько-грузинському конфлікті, коли Росія говорила, що захищає права російських громадян у Абхазії та Південній Осетії.
Урмас Пает: Порівняння виникає так чи інакше. Висловлювання Росії щодо захисту свої громадян за допомогою зброї було не дуже вдалим рішенням. Є інші способи забезпечення прав своїх громадян. За сучасними міжнародними нормами, забезпечення нормального життя громадян, як своїх, так і іноземних, є насамперед обов’язком тої країни, на території якої вони перебувають. За ознакою громадянства не можна нав’язувати свої порядки іншій країні – це не є сучасний принцип і сподіваємось, що Росія це зрозуміє. Минулого року вона просто напала на країну, у 30 разів меншу за себе.
Бі-Бі-Сі: І повертаючись до пакту Молотова-Ріббентропа: чи підтримуєте ініціативу ОБСЄ відзначати 23 серпня як день пам’яті жертв нацизму і сталінізму? Чи можна ставити знак рівності між нацистським і комуністичним режимами?
Урмас Пает: Вважаю, що вибір 23 серпня днем пам’яті жертв нацизму і сталінізму є єдино можливим і логічним, бо саме в цей день два злочинних режими домовлялись за рахунок інших країн – це історична правда і тут нема що більше обговорювати. Ця історична дата спричинила страждання десятків мільйонів людей. Уклавши такий договір, обидві сторони поставили себе на один щабель, а тому і нацистський, і комуністичний режими повинні нести однакову відповідальність. Злочин є злочин – незалежно від того, яке ім’я у злочинця.
bbc.ua
Таємним протоколом до нього, про існування якого СРСР не говорив взагалі або заперечував, Східну Європу та Балтію було поділено між Берліном та Москвою.
Через тиждень після підписання пакту почалася Друга Світова війна нападом Гітлера на Польщу.
Цього тижня Українська Служба Бі-Бі-Сі разом з іншими службами подає цикл програм про 70-річчя пакту Молотова-Рібентора й ширше -- початку другої світової війни. Міністр закордонних справ Естонії Урмас Пает дав інтерв'ю нашій таллінській кореспондентці Вірі Коник.
Злочинний пакт Молотова-Рібентроппа мав негативний вплив на Естонію впродовж тривалого часу. Він став основою для окупації балтійських країн і на довгий час розв’язав руки нацистській Німеччині діяти на Заході. Він був важливим чинником, який став поштовхом для розв’язання ІІ світової війни, а також фактором впливу на теренах післявоєнної Європи, адже багато країн залишились окупованими сталінським режимом, а щодо жителів цих країн здійснювались злочини.
Урмас Пает
Бі-Бі-Сі: Пане Пает, відомо, що укладений 23 серпня 1939 року пакт Молотова-Рібентроппа чи, власне, таємні протоколи до нього, вирішили долю багатьох європейських держав, у тому числі країн Балтії, на достатньо тривалу історичну перспективу. Чи був цей пакт, на Вашу думку, визначальним у розвитку подій кінця 30-років у Європі і в історії молодої Естонської Республіки, зокрема.
Урмас Пает: Злочинний пакт Молотова-Рібентроппа мав негативний вплив на Естонію впродовж тривалого часу. Він став основою для окупації балтійських країн і на довгий час розв’язав руки нацистській Німеччині діяти на Заході. Він був важливим чинником, який став поштовхом для розв’язання ІІ світової війни, а також фактором впливу на теренах післявоєнної Європи, адже багато країн залишились окупованими сталінським режимом, а щодо жителів цих країн здійснювались злочини.
На щастя, плани Гітлера і Сталіна, закладені в пакті Молотова-Рібентроппа (за цією угодою, зокрема, Польща і країни Балтії взагалі не повинні були існувати), не були повністю реалізовані, а в ході історичного поступу були скоректовані. І на щастя, злочинна угода між двома режимами не остаточно визначила долю Естонії, хоча принесла дуже багато страждань і непоправних втрат естонському народу.
Бі-Бі-Сі: У зв’язку з цим чи можете Ви зробити деякі припущення щодо розвитку Естонії, якби плани Гітлера-Сталіна щодо розподілу Європи тоді з якихось причин не реалізувались? Хоча, як говорять, історія не терпить слова „якби”.
Урмас Пает: Важко відповісти – це питання дуже спекулятивне і на цю тему висловлюється багато версій; найсміливіша з них полягає в тому, що без укладення пакту Молотова-Рібентроппа СРСР не окупував би Естонію. Але це лише припущення. Як би розвивалася Естонія? Давайте проаналізуємо: станом на кінець 30-их – початок 40-их років рівень економіки і розвиток громадянського суспільства в Естонії був приблизно такий, як у сусідній Фінляндії, а в деяких сферах і вищий. На тій основі можна було б зробити припущення про сьогочасний рівень Естонії, якби вона не була окупована СРСР.
Бі-Бі-Сі: Чи в радянській Естонії, а також в середовищі естонської діаспори було комусь відомо про існування секретних протоколів; яким чином дізналися про них і чи вплинуло розсекречення пакту Молотова-Ріббентропа на незалежницький рух в Естонії та в цілому в країнах Балтії?
Урмас Пает: Вже сама назва „секретні протоколи” говорить про те, що вони не були відкриті для оприлюднення. Звичайно, в радянський час були поодинокі історики, яким був дозволений доступ до них. Але широкий загал про існування пакту не знав. Правда про „оборудку” між Гітлером і Сталіним відкрилась у кінці 80-их років у епоху гласності. Ця інформація стала вагомим аргументом для тих, хто сумнівався, чи визнавати прагнення балтійських країн до незалежності, а також спростувала всякі пропагандистські твердження про те, що балтійські країни добровільно приєднались до СРСР.
Символічний ланцюг поєднав Балтійські держави у 1989 році
Стало зрозуміло, що насправді маємо справу з окупацією і що окупація була спланована. Для самих естонців ця інформація була додатковим і аж ніяк не вирішальним фактором у їхньому прагненні до незалежності. Виявом засудження народами балтійських країн пакту Молотова-Ріббентропа став 600-кілометровий Балтійський ланцюг від Таллінна до Вілюнюса. Ланцюг був емоційним сплеском у незалежницькому русі естонців, латишів, литовців. Цього року відзначається 20 річниця цієї акції.
Бі-Бі-Сі: Пакт Молотова-Ріббентропа, а також Мюнхенська угода 1938 року між Німеччиною, Францією та Великобританією, яка призвела до окупації Гітлером Чехословаччини, свідчать про те, що в той час долі невеликих країн були в руках великих держав. Чи є можливим такий хід подій зараз, іншими словами – яким чином у сучасному світі країна може вирішувати питання своєї безпеки?
Урмас Пает: Сучасний світ відрізняється від світу 30-их років, коли гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР чинили дії, які тепер не є допустимі з точки зору здорового глузду. Тоді не існувало таких структур, як НАТО, ЄС, ОБСЄ, Рада Європи і не було де шукати захисту. В той час Естонія була нейтральною країною, що, на думку керівництва країни, повинно було врятувало її від війни. Однак сталося не так – вона стала жертвою двох великих тоталітарних держав.
Вибір 23 серпня днем пам’яті жертв нацизму і сталінізму є єдино можливим і логічним, бо саме в цей день два злочинних режими домовлялись за рахунок інших країн – це історична правда і тут нема що більше обговорювати. Ця історична дата спричинила страждання десятків мільйонів людей. Уклавши такий договір, обидві сторони поставили себе на один щабель, а тому і нацистський, і комуністичний режими повинні нести однакову відповідальність. Злочин є злочин – незалежно від того, яке ім’я у злочинця.
Урмас Пает
Сучасний світ набагато демократичніший і думаю, що в країнах справжньої демократії, де є розподіл між гілками влади, вільні засоби масової інформації і дієздатний парламент, оборудки, подібні до пакту Молотова-Ріббентропа чи Мюнхенської змови, не є можливі. Крім того, існують об’єднання демократичних країн, членство в яких є передумовою безпеки. Естонія вже є членом ЄС і НАТО. 5 стаття Статуту НАТО передбачає взаємодопомогу країн-членів, що є найбільшою гарантією безпеки. І я впевнений у тому, що в разі необхідності альянс прийде на допомогу Естонії.
Бі-Бі-Сі: Тобто такі невеликі країни, як Естонія, зараз вже не можуть бути маріонеткою у міжнародній політиці. А яка, на Вашу думку, роль невеликих країн у сучасних реаліях?
Урмас Пает: Щодо невеликих країн, то їх роль посилюється дедалі більше. У названих міжнародних структурах всі країни-члени, незалежно від їх величини, мають однаковий голос і при ухваленні рішень можуть скористатись правом вето, а також самостійно виходити зі своїми пропозиціями. В демократичному світі найбільше значення має поведінка країни, її ідеї, готовність до співпраці. В класичному сенсі малих країн вже не існує.
Бі-Бі-Сі: Ми вже говорили про Мюнхенську угоду 1938 року, згідно з якою гітлерівська Німеччина окупувала Чехословаччину. Підставою для цього, як заявляла Німеччина, був захист етнічних німців, які жили в Судетській області в Чехословаччині. Чи можна порівняти таку поведінку тодішньої Німеччини з політикою сучасної Росії, яка у своїй зовнішній політиці також використовує подібну риторику? Зокрема, у російсько-грузинському конфлікті, коли Росія говорила, що захищає права російських громадян у Абхазії та Південній Осетії.
Урмас Пает: Порівняння виникає так чи інакше. Висловлювання Росії щодо захисту свої громадян за допомогою зброї було не дуже вдалим рішенням. Є інші способи забезпечення прав своїх громадян. За сучасними міжнародними нормами, забезпечення нормального життя громадян, як своїх, так і іноземних, є насамперед обов’язком тої країни, на території якої вони перебувають. За ознакою громадянства не можна нав’язувати свої порядки іншій країні – це не є сучасний принцип і сподіваємось, що Росія це зрозуміє. Минулого року вона просто напала на країну, у 30 разів меншу за себе.
Бі-Бі-Сі: І повертаючись до пакту Молотова-Ріббентропа: чи підтримуєте ініціативу ОБСЄ відзначати 23 серпня як день пам’яті жертв нацизму і сталінізму? Чи можна ставити знак рівності між нацистським і комуністичним режимами?
Урмас Пает: Вважаю, що вибір 23 серпня днем пам’яті жертв нацизму і сталінізму є єдино можливим і логічним, бо саме в цей день два злочинних режими домовлялись за рахунок інших країн – це історична правда і тут нема що більше обговорювати. Ця історична дата спричинила страждання десятків мільйонів людей. Уклавши такий договір, обидві сторони поставили себе на один щабель, а тому і нацистський, і комуністичний режими повинні нести однакову відповідальність. Злочин є злочин – незалежно від того, яке ім’я у злочинця.
bbc.ua
Самореалізацію України як держави експерти оцінили на «2 із плюсом»
За 18 років незалежності самореалізацію України як держави можна оцінити на 2 із плюсом. Такі дані експертного опитування, проведеного Інститутом Антикризових Стратегій на початку серпня цього року.
Відповідаючи на питання «Як ви оцінюєте стан державної самореалізації України у цілому?», експерти виставили середню оцінку 2,458 (59 балів з 24 відповідей). На переконання керівника Інституту Антикризових Стратегій Катерини Кириченко, така оцінка є вироком сучасній системі української влади. «За 18 років незалежності в Україні не було проведено жодної системної реформи – ані пенсійної, ані медичної, ані військової. Броунівський рух перманентної боротьби за владу між різними політично-олігархічними кланами підвів Україну до межі катастрофи, коли подальший розвиток подій може спричинити або соціальні вибухи, або втрату незалежності».
Найнижче експерти оцінили стан економічної незалежності України, виставивши їй середню оцінку 2,16 (54 бали з 25 відповідей). А також – стан української армії та правоохоронних органів (середня оцінка – 2,24). «Відсутність дієвих інструментів соціального примусу, відсутність бар`єрів безпеки для власної економіки ставлять питання існування такого поняття, як «незалежність» у принципі. Але це питання суспільство має ставити, насамперед, тим, хто останні 5 років витратив не на реформи, а на руйнацію української державності», - підкреслив співзасновник Інституту Василь Самохвалов.
Загалом Інститутом Антикризових Стратегій було опитано 25 експертів – політологів, політиків, журналістів.
unian.net
Відповідаючи на питання «Як ви оцінюєте стан державної самореалізації України у цілому?», експерти виставили середню оцінку 2,458 (59 балів з 24 відповідей). На переконання керівника Інституту Антикризових Стратегій Катерини Кириченко, така оцінка є вироком сучасній системі української влади. «За 18 років незалежності в Україні не було проведено жодної системної реформи – ані пенсійної, ані медичної, ані військової. Броунівський рух перманентної боротьби за владу між різними політично-олігархічними кланами підвів Україну до межі катастрофи, коли подальший розвиток подій може спричинити або соціальні вибухи, або втрату незалежності».
Найнижче експерти оцінили стан економічної незалежності України, виставивши їй середню оцінку 2,16 (54 бали з 25 відповідей). А також – стан української армії та правоохоронних органів (середня оцінка – 2,24). «Відсутність дієвих інструментів соціального примусу, відсутність бар`єрів безпеки для власної економіки ставлять питання існування такого поняття, як «незалежність» у принципі. Але це питання суспільство має ставити, насамперед, тим, хто останні 5 років витратив не на реформи, а на руйнацію української державності», - підкреслив співзасновник Інституту Василь Самохвалов.
Загалом Інститутом Антикризових Стратегій було опитано 25 експертів – політологів, політиків, журналістів.
unian.net
18 August, 2009
Українцям в Росії дозволяють лише танцювати в шароварах
Заголовок Газети по киевски - "Поки у шароварах танцюємо – всім подобається. Лише крок у бік – отримуємо по шапці".
Газета цитує голову Товариства “Українці Росії” Валерія Семененка, який розповідає про реакцію товариства на заяву російського президента Дмітрія Медвєдєва щодо України.
Пан Семененко каже, що після заяви російського лідера його телефон був розпалений від дзвінків.
Організація підтримала реакцію українського керівництва, в якій не має жодного слова проти Росії, каже голова Товариства.
Водночас часопис повідомляє, що українські дипломати прагнуть роз’яснень від Москви, - як розуміти новий законопроект російського президента, в якому він пропонує захищати російських громадян за кордоном із застосуванням ЗС.
Разом з тим газета цитує керівника української філії російського інституту СНД Владіміра Корнілова, який стверджує, що військові операції за кордоном практикують всі великі держави світу.
Сегодня звертається до теми майбутнього українського війська. На думку начальника Генштабу Збройних сил Сергія Кириченка, армія майже вичерпала нинішній ресурс для забезпечення своїх потреб і ефективного виконання завдань.
Генерал армії вважає, що, зокрема, відключення військових об’єктів від енергозабезпечення, це лише початок проблем. Так би мовити, квіточки, за словами генерала.
Водночас екс-міністр оборони Олександр Кузьмук каже, що жодна країна світу під час фінансово-економічної кризи не зменшила свої асигнування на національну оборону.
Разом з тим експерти твердять, що українське військо нині “умовно” здатне відбити агресію, але якщо не взятися за нормальне фінансування армії вже сьогодні, то завтра Україна може взагалі втратити армію.
Національний банк України, як пише Газета по українськи, констатує закріплення стабілізаційних тенденцій в економіці країни.
Як сказав представник Нацбанку Валерій Литвицький, результати січня-липня показують перші паростки позитивних тенденцій.
Це стосується сільського господарства, транспортної галузі, будівництва.
Але, як каже пан Литвицький, за попередніми даними, погіршила динаміку з початок року – роздрібна торгівля. Яка створює майже 20 відсотків внутрішнього валового продукту.
День вчергове порушує питання української екології. Кажучи, що вже завтра людині не потрібно буде думати ні про НАТО чи ЄС, ні пільги чи безкоштовний проїзд і інші блага, якщо не буде вирішене питання здоров”я людини, яке безпосередньо пов’язане зі станом довкілля.
Часопис наводить слова одного із священників з Донеччини, який каже, що він змушений щороку змінювати позолоту на церковному хресті, оскільки там осідають чотири різних видів димів, які роз’їдають цю позолоту. А золото – це один з металів, який не вступає в жодні реакції.
Майже 70 % українців, за даними соціологічних досліджень, вважають найбільшими загрозами для держави – екологічні катастрофи.
Часопис Дело з “оптимізмом” повідомляє, що Україні залишилося виконати “всього” 12 вимог УЄФА щодо центрального київського стадіону “Олімпійський” для того, аби прийняти фінал Євро 2012.
Міністр зі спорту Юрій Павленко, який курує питання підготовки до чемпіонату, позитивно оцінює кроки Києва, обіцяючи, що зауваження представників УЄФА будуть вчасно усунуті.
bbc.ua
Газета цитує голову Товариства “Українці Росії” Валерія Семененка, який розповідає про реакцію товариства на заяву російського президента Дмітрія Медвєдєва щодо України.
Пан Семененко каже, що після заяви російського лідера його телефон був розпалений від дзвінків.
Організація підтримала реакцію українського керівництва, в якій не має жодного слова проти Росії, каже голова Товариства.
Водночас часопис повідомляє, що українські дипломати прагнуть роз’яснень від Москви, - як розуміти новий законопроект російського президента, в якому він пропонує захищати російських громадян за кордоном із застосуванням ЗС.
Разом з тим газета цитує керівника української філії російського інституту СНД Владіміра Корнілова, який стверджує, що військові операції за кордоном практикують всі великі держави світу.
Сегодня звертається до теми майбутнього українського війська. На думку начальника Генштабу Збройних сил Сергія Кириченка, армія майже вичерпала нинішній ресурс для забезпечення своїх потреб і ефективного виконання завдань.
Генерал армії вважає, що, зокрема, відключення військових об’єктів від енергозабезпечення, це лише початок проблем. Так би мовити, квіточки, за словами генерала.
Водночас екс-міністр оборони Олександр Кузьмук каже, що жодна країна світу під час фінансово-економічної кризи не зменшила свої асигнування на національну оборону.
Разом з тим експерти твердять, що українське військо нині “умовно” здатне відбити агресію, але якщо не взятися за нормальне фінансування армії вже сьогодні, то завтра Україна може взагалі втратити армію.
Національний банк України, як пише Газета по українськи, констатує закріплення стабілізаційних тенденцій в економіці країни.
Як сказав представник Нацбанку Валерій Литвицький, результати січня-липня показують перші паростки позитивних тенденцій.
Це стосується сільського господарства, транспортної галузі, будівництва.
Але, як каже пан Литвицький, за попередніми даними, погіршила динаміку з початок року – роздрібна торгівля. Яка створює майже 20 відсотків внутрішнього валового продукту.
День вчергове порушує питання української екології. Кажучи, що вже завтра людині не потрібно буде думати ні про НАТО чи ЄС, ні пільги чи безкоштовний проїзд і інші блага, якщо не буде вирішене питання здоров”я людини, яке безпосередньо пов’язане зі станом довкілля.
Часопис наводить слова одного із священників з Донеччини, який каже, що він змушений щороку змінювати позолоту на церковному хресті, оскільки там осідають чотири різних видів димів, які роз’їдають цю позолоту. А золото – це один з металів, який не вступає в жодні реакції.
Майже 70 % українців, за даними соціологічних досліджень, вважають найбільшими загрозами для держави – екологічні катастрофи.
Часопис Дело з “оптимізмом” повідомляє, що Україні залишилося виконати “всього” 12 вимог УЄФА щодо центрального київського стадіону “Олімпійський” для того, аби прийняти фінал Євро 2012.
Міністр зі спорту Юрій Павленко, який курує питання підготовки до чемпіонату, позитивно оцінює кроки Києва, обіцяючи, що зауваження представників УЄФА будуть вчасно усунуті.
bbc.ua
Російське військо зможе загрожувати Україні через три роки?
Прага – Наміри Москви змінити порядок використання збройних сил за межами Росії викликали стурбованість у Києві. Про це заявив у понеділок виконувач обов’язків першого заступника міністра закордонних справ Юрій Костенко, коментуючи проект закону, внесений Кремлем на розгляд до Державної Думи минулого тижня. Тепер посольство України в Росії з’ясовує, яким чином цей документ може стосуватися України, де тимчасово базується російський флот. Деякі російські і західні військові експерти таку відповідь мають уже сьогодні – реформа російського війська має безпосередній стосунок до України. Лунають прогнози, що через кілька років Росія буде готова до збройної операції в Криму.
Невдовзі після російсько-грузинської війни у серпні минулого року офіційна Москва оголосила про амбітні наміри реформувати російське військо до 2020 року. Військовий експерт із американського аналітичного фонду «Джеймстаун» Роджер Макдермотт каже, що йдеться про наймасштабніші зміни у російському війську від кінця Другої світової війни. Програма передбачає відмову від принципу масової мобілізації на користь створення мобільних сил, які зможуть відреагувати на наказ про розгортання упродовж однієї години.
Серед планів також кардинальна реформа система військової освіти та Генерального штабу, радикальне скорочення офіцерського складу. Ще більшим викликом для Росії, на думку Роджера Макдермотта, буде модернізація застарілої військової техніки та зброї.
Хоча на Заході чути скептичні голоси, західний оглядач вважає, що вже до кінця цього року російську армію не можна буде впізнати. Станом на початок цього літа вже половину російських дивізій замінили на бригади, які послали на навчання, щоб випробувати нові структури.
Швидку, або ж навіть поспішну військову реформу, доповнюють правові кроки. У цьому ключі оглядач розглядає наміри Кремля змінити порядок використання збройних сил Росії за кордоном. Президент Медведєв оголосив, що мета документа, який він вніс на розгляд Державної Думи – захист російських солдатів і громадян. За оцінкою ж Роджера Макдермотта, йдеться про правову базу для майбутніх російських збройних операцій за кордоном.
Виклики, які постали перед російським військом, величезні, але можливо, що через кілька років звичайні збройні сили Росії не матимуть конкурентів на колишніх радянських теренах. Вони будуть готові до раптового і рішучого втручання з мінімальними наслідками для міжнародного авторитету Росії, твердить західний військовий експерт.
«Малоймовірно, що гучні структурні зміни і модернізація російського війська можуть доповнити зусилля Заходу із багатонаціональних операцій. Це виключно російський проект», – говорить Макдермотт.
Російське військово наразі не готове до «визвольної кампанії» – експерт
Аналізуючи останні дії Кремля, інший військовий експерт – російський незалежний оглядач Павло Фельґенґауер – в аналізі для фонду «Джймстаун» робить висновок, що Москва не виключає вторгнення до Криму у майбутньому під приводом захисту російських інтересів. За його оцінкою, українські збройні сили не ефективні, але поки що і російське військово не готове до так званої «визвольної кампанії» в густонаселених районах України.
Перед тим як Росія зможе здійснити українську місію, їй потрібно щонайменше три роки радикальної модернізації війська і певне переозброєння, вважає російський оглядач. Тепер на обрії Павло Фельґенґауер бачить нову газову війну із Києвом, а військова загроза поки що на задньому плані.
Мар’яна Драч (Прага – Київ) | radiosvoboda.org
Невдовзі після російсько-грузинської війни у серпні минулого року офіційна Москва оголосила про амбітні наміри реформувати російське військо до 2020 року. Військовий експерт із американського аналітичного фонду «Джеймстаун» Роджер Макдермотт каже, що йдеться про наймасштабніші зміни у російському війську від кінця Другої світової війни. Програма передбачає відмову від принципу масової мобілізації на користь створення мобільних сил, які зможуть відреагувати на наказ про розгортання упродовж однієї години.
Серед планів також кардинальна реформа система військової освіти та Генерального штабу, радикальне скорочення офіцерського складу. Ще більшим викликом для Росії, на думку Роджера Макдермотта, буде модернізація застарілої військової техніки та зброї.
Хоча на Заході чути скептичні голоси, західний оглядач вважає, що вже до кінця цього року російську армію не можна буде впізнати. Станом на початок цього літа вже половину російських дивізій замінили на бригади, які послали на навчання, щоб випробувати нові структури.
Швидку, або ж навіть поспішну військову реформу, доповнюють правові кроки. У цьому ключі оглядач розглядає наміри Кремля змінити порядок використання збройних сил Росії за кордоном. Президент Медведєв оголосив, що мета документа, який він вніс на розгляд Державної Думи – захист російських солдатів і громадян. За оцінкою ж Роджера Макдермотта, йдеться про правову базу для майбутніх російських збройних операцій за кордоном.
Виклики, які постали перед російським військом, величезні, але можливо, що через кілька років звичайні збройні сили Росії не матимуть конкурентів на колишніх радянських теренах. Вони будуть готові до раптового і рішучого втручання з мінімальними наслідками для міжнародного авторитету Росії, твердить західний військовий експерт.
«Малоймовірно, що гучні структурні зміни і модернізація російського війська можуть доповнити зусилля Заходу із багатонаціональних операцій. Це виключно російський проект», – говорить Макдермотт.
Російське військово наразі не готове до «визвольної кампанії» – експерт
Аналізуючи останні дії Кремля, інший військовий експерт – російський незалежний оглядач Павло Фельґенґауер – в аналізі для фонду «Джймстаун» робить висновок, що Москва не виключає вторгнення до Криму у майбутньому під приводом захисту російських інтересів. За його оцінкою, українські збройні сили не ефективні, але поки що і російське військово не готове до так званої «визвольної кампанії» в густонаселених районах України.
Перед тим як Росія зможе здійснити українську місію, їй потрібно щонайменше три роки радикальної модернізації війська і певне переозброєння, вважає російський оглядач. Тепер на обрії Павло Фельґенґауер бачить нову газову війну із Києвом, а військова загроза поки що на задньому плані.
Мар’яна Драч (Прага – Київ) | radiosvoboda.org
17 August, 2009
Ruské tajné služby snažily ovlivnit veřejné mínění
Praha - Zástupce vojenského přidělence při ruském velvyslanectví v Praze byl vyhoštěn z České republiky, dalšímu diplomatovi české úřady doporučily, ať se už nevrací z dovolené. Uvedl to dnes server iDnes s odvoláním na diplomatické zdroje. Premiér Jan Fischer novinářům řekl, že tuto informaci nebude komentovat. Ruský ministr zahraničí Sergej Lavrov ale označil české rozhodnutí za "další provokaci".
Vojenské zpravodajství údajně získalo informace, že oba diplomaté zřejmě pracují pro ruské tajné služby, napsal iDnes. České ministerstvo zahraničí ani velvyslanectví informaci nepotvrdily. Televize Nova uvedla, že údajní agenti se pokoušeli napojit na lidi z ministerstva obrany, zajímali se prý o vše, co se týká armády, zejména o americký radar.
"K informacím tohoto typu, ať už se staly, nebo nestaly, se ministerstvo nevyjadřuje," řekl iDnes.cz mluvčí ministerstva zahraniční Milan Řepka. Pro ČTK se vyjádřil v podobném duchu.
Podrobnosti nechtěla serveru sdělit ani vojenská tajná služba. "Vojenské zpravodajství hájí zájmy ČR v souladu se zákonem. Informace ze své operativní činnosti z přirozených důvodů nezveřejňuje," uvedl mluvčí Andrej Čírtek.
Ruský ministr zahraničí Lavrov v Astrachani, kde je s prezidentem Dmitrijem Medveděvem, na dotaz novinářů ohledně údajného vypovězení řekl: "Je to další provokace."
Už předtím zdroj z ruského ministerstva zahraničí agentuře ITAR-TASS řekl, že české rozhodnutí je "nepřívětivý akt, který nepřispěje k rozvoji přátelských vztahů" mezi oběma zeměmi.
Mluvčí ruské ambasády v Praze Vladimir Fjodorov původně řekl, že "o ničem takovém neví" a že "to bude nějaký nesmysl".
Oficiální vyhoštění je v diplomatickém světě jednou z nejostřejších reakcí na podezřelé aktivity cizích diplomatů. Většinou totiž následuje protiakce, tedy vyhoštění stejného počtu diplomatů ve stejných funkcích na druhé straně, připomíná server.
Častější je praxe, kdy je diplomatům, kteří pro zpravodajskou službu cizího státu pracují, naznačeno, aby raději sami odjeli a nevyvolávali diplomatický skandál. Právě tuto formu zvolily české úřady vůči druhému cizinci, jehož oficiální funkce není známa. Podle informací Mladé fronty Dnes se tento člověk do Česka již nevrátí.
Podle serveru pracuje na ruském velvyslanectví v Praze a na konzulátech v Brně a Karlových Varech asi 200 lidí. České tajné služby předpokládají, že téměř dvě třetiny z nich jsou zpravodajci.
Další Rusové působí v různých spolcích nebo obchodních zastoupeních. Na českém ministerstvu zahraničí je také oficiálně akreditována desítka ruských novinářů. Kolik těchto lidí pracuje pro ruskou rozvědku, lze jen hádat, konstatoval server.
Na stále stoupající aktivitu ruských špionů v Česku upozornila Bezpečnostní informační služba (BIS) i ve své poslední výroční zprávě za rok 2007. Podle ní se ruské tajné služby snažily ovlivnit veřejné mínění a vyvolat odpor proti vybudování amerického radaru v Brdech.
Ruští zpravodajci prý měli kromě toho zájem o citlivé informace o české ekonomice a kontakty na politiky a státní úředníky. "BIS konstatuje, že ruská špionážní činnost v ČR aktuálně dosahuje mimořádně vysoké intenzity a úrovně," uvádí civilní kontrarozvědka.
Razantní prohlášení české tajné služby vyvolalo velký rozruch, napsal server. BIS například poprvé jasně řekla, že ruské tajné služby v ČR provádějí takzvaná aktivní opatření - tedy že už situaci v Česku jen nepozorují, ale snaží se ji ovlivňovat.
Realita přitom bude podle odborníků mnohem vážnější, napsal server. Dodal, že informace se objevily ve zprávě určené pro veřejnost a tajná zpráva pro vládu obsahuje ještě ostřejší formulace. Zjištění BIS potvrdila v obdobné zprávě i vojenská kontrarozvědka.
Profil ke zprávě: Cizí diplomaté musejí odejít kvůli špionáži i politickým sporům Cizí diplomaté musejí odejít kvůli špionáži i politickým sporům
Autor: ČTK
www.ctk.cz
Vojenské zpravodajství údajně získalo informace, že oba diplomaté zřejmě pracují pro ruské tajné služby, napsal iDnes. České ministerstvo zahraničí ani velvyslanectví informaci nepotvrdily. Televize Nova uvedla, že údajní agenti se pokoušeli napojit na lidi z ministerstva obrany, zajímali se prý o vše, co se týká armády, zejména o americký radar.
"K informacím tohoto typu, ať už se staly, nebo nestaly, se ministerstvo nevyjadřuje," řekl iDnes.cz mluvčí ministerstva zahraniční Milan Řepka. Pro ČTK se vyjádřil v podobném duchu.
Podrobnosti nechtěla serveru sdělit ani vojenská tajná služba. "Vojenské zpravodajství hájí zájmy ČR v souladu se zákonem. Informace ze své operativní činnosti z přirozených důvodů nezveřejňuje," uvedl mluvčí Andrej Čírtek.
Ruský ministr zahraničí Lavrov v Astrachani, kde je s prezidentem Dmitrijem Medveděvem, na dotaz novinářů ohledně údajného vypovězení řekl: "Je to další provokace."
Už předtím zdroj z ruského ministerstva zahraničí agentuře ITAR-TASS řekl, že české rozhodnutí je "nepřívětivý akt, který nepřispěje k rozvoji přátelských vztahů" mezi oběma zeměmi.
Mluvčí ruské ambasády v Praze Vladimir Fjodorov původně řekl, že "o ničem takovém neví" a že "to bude nějaký nesmysl".
Oficiální vyhoštění je v diplomatickém světě jednou z nejostřejších reakcí na podezřelé aktivity cizích diplomatů. Většinou totiž následuje protiakce, tedy vyhoštění stejného počtu diplomatů ve stejných funkcích na druhé straně, připomíná server.
Častější je praxe, kdy je diplomatům, kteří pro zpravodajskou službu cizího státu pracují, naznačeno, aby raději sami odjeli a nevyvolávali diplomatický skandál. Právě tuto formu zvolily české úřady vůči druhému cizinci, jehož oficiální funkce není známa. Podle informací Mladé fronty Dnes se tento člověk do Česka již nevrátí.
Podle serveru pracuje na ruském velvyslanectví v Praze a na konzulátech v Brně a Karlových Varech asi 200 lidí. České tajné služby předpokládají, že téměř dvě třetiny z nich jsou zpravodajci.
Další Rusové působí v různých spolcích nebo obchodních zastoupeních. Na českém ministerstvu zahraničí je také oficiálně akreditována desítka ruských novinářů. Kolik těchto lidí pracuje pro ruskou rozvědku, lze jen hádat, konstatoval server.
Na stále stoupající aktivitu ruských špionů v Česku upozornila Bezpečnostní informační služba (BIS) i ve své poslední výroční zprávě za rok 2007. Podle ní se ruské tajné služby snažily ovlivnit veřejné mínění a vyvolat odpor proti vybudování amerického radaru v Brdech.
Ruští zpravodajci prý měli kromě toho zájem o citlivé informace o české ekonomice a kontakty na politiky a státní úředníky. "BIS konstatuje, že ruská špionážní činnost v ČR aktuálně dosahuje mimořádně vysoké intenzity a úrovně," uvádí civilní kontrarozvědka.
Razantní prohlášení české tajné služby vyvolalo velký rozruch, napsal server. BIS například poprvé jasně řekla, že ruské tajné služby v ČR provádějí takzvaná aktivní opatření - tedy že už situaci v Česku jen nepozorují, ale snaží se ji ovlivňovat.
Realita přitom bude podle odborníků mnohem vážnější, napsal server. Dodal, že informace se objevily ve zprávě určené pro veřejnost a tajná zpráva pro vládu obsahuje ještě ostřejší formulace. Zjištění BIS potvrdila v obdobné zprávě i vojenská kontrarozvědka.
Profil ke zprávě: Cizí diplomaté musejí odejít kvůli špionáži i politickým sporům Cizí diplomaté musejí odejít kvůli špionáži i politickým sporům
Autor: ČTK
www.ctk.cz
МЗС: Українські спецслужби прекрасно знали, чим займається радник російського посольства
РФ Служба безпеки України має у своєму розпорядженні достатню доказову базу про діяльність, що не відповідає дипломатичному статусу радника-посланника посольства РФ Володимира Лисенка, який залишив країну.Про це заявив виконуючий обов'язки першого заступника міністра закордонних справ України Юрій Костенко.
Аналізуючи звернення російського президента Дмитра Медведєва до глави української держави Віктора Ющенка в частині висилки російського дипломата, Костенко на прес-клубі в понеділок наголосив, що "підстав в української сторони було достатньо".
"У даному конкретному випадку українські відповідні інституції чудово знали, чим займається радник російського посольства пан Лисенко ... фактаж повинна озвучити СБУ, але я вас запевняю в тому, що підстави були", - сказав український дипломат.
Він додав, що співробітники СБУ ці факти зафіксували і задокументували, а також неодноразово повідомляли про них російській стороні, починаючи ще з січня поточного року.
"Підстав було вище даху, і всі вони були донесені (до російської сторони)", - додав Костенко.
Також він пояснив, що в міжнародній дипломатичній практиці ніхто не вимагає пояснень при висилці дипломатів. "Це міжнародна практика, ніхто не вимагає пояснень, а тут ми повинні все це робити", - зробив акцент він.
Однак дипломат повідомив, що хотів би, щоб СБУ оприлюднила факти порушень з боку російських дипломатів. "Я б дуже хотів, щоб за будь-якого приводу СБУ оприлюднила всі ці справи, показала б українському електорату, українському народу", - зазначив Костенко.
Говорячи про генерального консула РФ в Одесі Олександра Грачова, дипломат повідомив, що рішення по його питанню було призупинено за численними проханнями представників російської сторони.
"Це означає, що продовжуватиметься робота, несумісна зі статусом дипломата, ми повернемося до цього питання", - підсумував він.
Як повідомлялося, радник посольства Росії в Україні Володимир Лисенко, який покинув Київ за рекомендацією МЗС України, і радник-посланник українського посольства Ігор Березкін, який виїхав з Москви в результаті відповідних дій Росії, фактично є персонами нон-ґрата.
korespondent.net
Аналізуючи звернення російського президента Дмитра Медведєва до глави української держави Віктора Ющенка в частині висилки російського дипломата, Костенко на прес-клубі в понеділок наголосив, що "підстав в української сторони було достатньо".
"У даному конкретному випадку українські відповідні інституції чудово знали, чим займається радник російського посольства пан Лисенко ... фактаж повинна озвучити СБУ, але я вас запевняю в тому, що підстави були", - сказав український дипломат.
Він додав, що співробітники СБУ ці факти зафіксували і задокументували, а також неодноразово повідомляли про них російській стороні, починаючи ще з січня поточного року.
"Підстав було вище даху, і всі вони були донесені (до російської сторони)", - додав Костенко.
Також він пояснив, що в міжнародній дипломатичній практиці ніхто не вимагає пояснень при висилці дипломатів. "Це міжнародна практика, ніхто не вимагає пояснень, а тут ми повинні все це робити", - зробив акцент він.
Однак дипломат повідомив, що хотів би, щоб СБУ оприлюднила факти порушень з боку російських дипломатів. "Я б дуже хотів, щоб за будь-якого приводу СБУ оприлюднила всі ці справи, показала б українському електорату, українському народу", - зазначив Костенко.
Говорячи про генерального консула РФ в Одесі Олександра Грачова, дипломат повідомив, що рішення по його питанню було призупинено за численними проханнями представників російської сторони.
"Це означає, що продовжуватиметься робота, несумісна зі статусом дипломата, ми повернемося до цього питання", - підсумував він.
Як повідомлялося, радник посольства Росії в Україні Володимир Лисенко, який покинув Київ за рекомендацією МЗС України, і радник-посланник українського посольства Ігор Березкін, який виїхав з Москви в результаті відповідних дій Росії, фактично є персонами нон-ґрата.
korespondent.net
МЗС: у нас десятки тисяч громадян зараз живуть з двома паспортами
Міністерство закордонних справ України стурбоване внесенням на розгляд Державної думи РФ законопроекту про порядок використання Збройних сил Росії за межами країни.
Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомив на прес-конференції у Києві виконуючий обов’язки першого заступника міністра закордонних справ України Юрій КОСТЕНКО.
«Ми з тривогою сприймаємо такий документ. Це не тільки стосовно України, це стосується будь-якої території», - сказав він.
Ю.КОСТЕНКО повідомив, що МЗС доручило Посольству України в РФ з’ясувати, яким чином цей документ може стосуватися України, на території якої перебуває Чорноморський флот Росії.
Він зазначив, що використання армії за межами території держави є свідченням агресії, а тим більше, коли мова йде про захист російських громадян.
«У нас десятки тисяч громадян зараз живуть з двома паспортами», - сказав Ю.КОСТЕНКО.
Як повідомляв УНІАН, 10 серпня Президент РФ Дмитро МЕДВЕДЄВ повідомив, що вніс до Держдуми законопроект про порядок застосування Збройних сил РФ за межами країни.
unian.net
Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомив на прес-конференції у Києві виконуючий обов’язки першого заступника міністра закордонних справ України Юрій КОСТЕНКО.
«Ми з тривогою сприймаємо такий документ. Це не тільки стосовно України, це стосується будь-якої території», - сказав він.
Ю.КОСТЕНКО повідомив, що МЗС доручило Посольству України в РФ з’ясувати, яким чином цей документ може стосуватися України, на території якої перебуває Чорноморський флот Росії.
Він зазначив, що використання армії за межами території держави є свідченням агресії, а тим більше, коли мова йде про захист російських громадян.
«У нас десятки тисяч громадян зараз живуть з двома паспортами», - сказав Ю.КОСТЕНКО.
Як повідомляв УНІАН, 10 серпня Президент РФ Дмитро МЕДВЕДЄВ повідомив, що вніс до Держдуми законопроект про порядок застосування Збройних сил РФ за межами країни.
unian.net
12 August, 2009
Заява Медведєва – втручання і крок до застосування сили
Заява президента Росії Дмитра Медведєва на адресу керівництва України неприпустима у дипломатичній практиці, стверджують українські експерти.
Час оприлюднення російського "меседжу" вони пов’язують із початком передвиборної кампанії в Україні, передає "Німецька хвиля".
Ця кампанія обіцяє бути не менш напруженою, ніж президентські вибори 2004 року, і Москва знову демонстративно робить ставку на свого кандидата, вважає політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач.
"Це пряма спроба впливати на результати українських виборів. Кремль заявляє, що не матиме справи з законно вибраною української владою, бо вони, бачите, не можуть співпрацювати з демократичними урядами. Вони чекатимуть приходу іншої влади, вважаючи, що такими повідомленнями стимулюють українців змінити позицію і владу на таку, яка буде вигідна Москві", - каже він.
Утім, експерт не виключає й іншої мети, яку ставить перед собою президент Росії. Горбач припускає, що після інформаційної атаки в Україні російське керівництво вестиме активну пропаганду в світі щодо загроз і проблем з Україною.
Зрештою ж Кремль намагатиметься застосувати військову силу на українській території, вважає Горбач: "Це абсолютно можливо, якщо за цими заявами і відповідями послідують якісь провокативні дії створити в Україні якусь "гарячу точку", як це було в Грузії".
А депутат Верховної Ради Сергій Шевчук переконаний, що звернення президента Росії адресоване не стільки українській стороні, скільки ЄС та НАТО, щоб ці організації усвідомили свою політичну слабкість.
"Пройшов рік після брутальної акції Росії на Кавказі і впродовж цього року не було ні рішучого осуду, ні протестів з боку наших партнерів у Європі. Це дозволило російській стороні вважати себе силою, якій дозволено все", - каже Шевчук.
Він зазначив, що поки парламент чекатиме від українського президента Віктора Ющенка адекватної відповіді на заяви Кремлівського лідера, а наступного тижня комітет із європейської інтеграції напише звернення до західних країн щодо загроз з боку Росії.
У свою чергу, політичний аналітик Олексій Гарань впевнений, що "демарш" Медведєва скерований не лише проти президента Віктора Ющенка, а взагалі "виходить за межі дипломатії" і має ознаки втручання у внутрішні справи України.
А заступник голови фракції "НУ-НС" Тарас Стецьків вважає заяву Медведєва виявом стратегії Москви на застосування "силового варіанту в майбутньому".
Середньострокова мета Кремля, на його думку, - втягування України в "неоімперську орбіту" Росії через залякування України та Євросоюзу. А найближча мета – провокація розколу України та відновлення російського впливу на президентську кампанію.
pravda.com.ua
Час оприлюднення російського "меседжу" вони пов’язують із початком передвиборної кампанії в Україні, передає "Німецька хвиля".
Ця кампанія обіцяє бути не менш напруженою, ніж президентські вибори 2004 року, і Москва знову демонстративно робить ставку на свого кандидата, вважає політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач.
"Це пряма спроба впливати на результати українських виборів. Кремль заявляє, що не матиме справи з законно вибраною української владою, бо вони, бачите, не можуть співпрацювати з демократичними урядами. Вони чекатимуть приходу іншої влади, вважаючи, що такими повідомленнями стимулюють українців змінити позицію і владу на таку, яка буде вигідна Москві", - каже він.
Утім, експерт не виключає й іншої мети, яку ставить перед собою президент Росії. Горбач припускає, що після інформаційної атаки в Україні російське керівництво вестиме активну пропаганду в світі щодо загроз і проблем з Україною.
Зрештою ж Кремль намагатиметься застосувати військову силу на українській території, вважає Горбач: "Це абсолютно можливо, якщо за цими заявами і відповідями послідують якісь провокативні дії створити в Україні якусь "гарячу точку", як це було в Грузії".
А депутат Верховної Ради Сергій Шевчук переконаний, що звернення президента Росії адресоване не стільки українській стороні, скільки ЄС та НАТО, щоб ці організації усвідомили свою політичну слабкість.
"Пройшов рік після брутальної акції Росії на Кавказі і впродовж цього року не було ні рішучого осуду, ні протестів з боку наших партнерів у Європі. Це дозволило російській стороні вважати себе силою, якій дозволено все", - каже Шевчук.
Він зазначив, що поки парламент чекатиме від українського президента Віктора Ющенка адекватної відповіді на заяви Кремлівського лідера, а наступного тижня комітет із європейської інтеграції напише звернення до західних країн щодо загроз з боку Росії.
У свою чергу, політичний аналітик Олексій Гарань впевнений, що "демарш" Медведєва скерований не лише проти президента Віктора Ющенка, а взагалі "виходить за межі дипломатії" і має ознаки втручання у внутрішні справи України.
А заступник голови фракції "НУ-НС" Тарас Стецьків вважає заяву Медведєва виявом стратегії Москви на застосування "силового варіанту в майбутньому".
Середньострокова мета Кремля, на його думку, - втягування України в "неоімперську орбіту" Росії через залякування України та Євросоюзу. А найближча мета – провокація розколу України та відновлення російського впливу на президентську кампанію.
pravda.com.ua
Литва скаржиться в Єврокомісію на дії Росії на кордоні
Влада Литви передала скаргу до Європейської комісії на дії Росії у зв`язку з дискримінацією литовських автоперевізників. Російська митниця п`яту добу затримує на кордоні сотні вантажівок з литовськими номерами.
Як повідомляє радіо «Свобода», у своєму зверненні до Єврокомісії глава литовського МЗС Вігаудас УШАЦКАС назвав ситуацію неприпустимою. На його думку, в ЄС перевізникам мають бути забезпечені однакові умови конкуренції, що виключає дискримінацію за національною ознакою.
Близько 900 литовських великовантажних машин п`яту доба стоять з обох боків кордону у черзі загальною довжиною 30 км. Водіїв, у яких вже скінчилися гроші і продукти, з Литви забезпечують харчуванням і водою.
Окрім того, десятки литовських вантажівок на пропускних пунктах в Білорусі і Росії також зупинено російською митною службою, яка заявляє про кілька порушень з боку литовських водіїв. У Вільнюсі вважають тотальні дії Росії щодо перевізників Литви, яка зазнає мільйонні збитки, абсолютно неадекватними.
Посла Росії у Вільнюсі Володимира Чхиквадзе було викликано до литовського МЗС для пояснень.
unian.net
Як повідомляє радіо «Свобода», у своєму зверненні до Єврокомісії глава литовського МЗС Вігаудас УШАЦКАС назвав ситуацію неприпустимою. На його думку, в ЄС перевізникам мають бути забезпечені однакові умови конкуренції, що виключає дискримінацію за національною ознакою.
Близько 900 литовських великовантажних машин п`яту доба стоять з обох боків кордону у черзі загальною довжиною 30 км. Водіїв, у яких вже скінчилися гроші і продукти, з Литви забезпечують харчуванням і водою.
Окрім того, десятки литовських вантажівок на пропускних пунктах в Білорусі і Росії також зупинено російською митною службою, яка заявляє про кілька порушень з боку литовських водіїв. У Вільнюсі вважають тотальні дії Росії щодо перевізників Литви, яка зазнає мільйонні збитки, абсолютно неадекватними.
Посла Росії у Вільнюсі Володимира Чхиквадзе було викликано до литовського МЗС для пояснень.
unian.net
По поводу приостановки дипломатических отношений с Украиной
Президент Медведев, подтверждая свою верность параграфам Пакта Молотова –Риббентропа, одевшись в черную рубашку на радость покойного Риббентропа, обратился с посланием к украинскому народу, с совершенно беспрецедентным хамским посланием и поставил им на вид, что непонятно, с какой стати они хотят иметь независимую внешнюю политику, хотя являются гражданами Советского Союза и России, как правопреемника.
Они не только не обрадовались агрессии против Грузии, не только не поддержали российские танки и не покрыли их поцелуями и не посыпали эти танки незабудками, так еще простерли свое нахальство до того, что стали Грузии продавать оружие, когда всем известно, что оружие можно продавать Ирану, Северной Корее, Кубе, Уго Чавесу, а что останется, передать палестинским террористам.
Они позволяют себе стремиться в НАТО, когда место им в Варшавском договоре, который по мнению президента Медведева все еще где-то в астрале существует. О каких еще блоках можно говорить, ведь Украина же не является независимым государством и это всем, кроме украинцев, известно.
Президент Медведев возраптал против нечестивого намерения Украины не перезаключить договор об аренде Севастополя для черноморского флота. Потому что деть его нам некуда, а значит это проблема украинцев пристраивать наш флот.
Далее Медведев обвинил украинцев, что они не хотят получать российский газ и из-за них газ не получит Европа. Надо же и Европу покарать за то, что она еще не предала окончательно Украину.
Более того, Украина не имеет никакого права писать свои учебники по истории, а должна окружать почетом и возлагать цветы к памятникам российских колонизаторов, которые почему-то называются воинами-освободителями и скопировать наш сталинистский учебник.
Самое прекрасное обвинение – обида за патриарха Кирилла, который несколько провокационно возжелал встретиться со своей паствой в Западной Украине. А в Западной Украине у него нет никакой паствы, кроме глубоко укоренившихся агентов КГБ, которые веруют так же в Бога, как и в Дзержинского, Ягоду и Берию. Оказывается, вина Ющенко в том, что он не смог разогнать все митинги, как это принято по московским стандартам, и их надо было разогнать, отмутузить дубинками и так далее. Ющенко ничего этого не сделал.
Поэтому последовали оргвыводы: Украина не получит российского посла.
Убиваться Украине едва ли стоит. Вот, Грузия обходится и неплохо себя чувствует.
Подобные речи российского президента не могут быть обращены к суверенному государству, значит, он не считает Украину независимым государством, а значит Украина тоже должна отозвать своего посла из Москвы. Я бы на месте Украины на следующий день после такой замечательной речи так бы и сделала.
vnovodvorskaia.livejournal.com
Они не только не обрадовались агрессии против Грузии, не только не поддержали российские танки и не покрыли их поцелуями и не посыпали эти танки незабудками, так еще простерли свое нахальство до того, что стали Грузии продавать оружие, когда всем известно, что оружие можно продавать Ирану, Северной Корее, Кубе, Уго Чавесу, а что останется, передать палестинским террористам.
Они позволяют себе стремиться в НАТО, когда место им в Варшавском договоре, который по мнению президента Медведева все еще где-то в астрале существует. О каких еще блоках можно говорить, ведь Украина же не является независимым государством и это всем, кроме украинцев, известно.
Президент Медведев возраптал против нечестивого намерения Украины не перезаключить договор об аренде Севастополя для черноморского флота. Потому что деть его нам некуда, а значит это проблема украинцев пристраивать наш флот.
Далее Медведев обвинил украинцев, что они не хотят получать российский газ и из-за них газ не получит Европа. Надо же и Европу покарать за то, что она еще не предала окончательно Украину.
Более того, Украина не имеет никакого права писать свои учебники по истории, а должна окружать почетом и возлагать цветы к памятникам российских колонизаторов, которые почему-то называются воинами-освободителями и скопировать наш сталинистский учебник.
Самое прекрасное обвинение – обида за патриарха Кирилла, который несколько провокационно возжелал встретиться со своей паствой в Западной Украине. А в Западной Украине у него нет никакой паствы, кроме глубоко укоренившихся агентов КГБ, которые веруют так же в Бога, как и в Дзержинского, Ягоду и Берию. Оказывается, вина Ющенко в том, что он не смог разогнать все митинги, как это принято по московским стандартам, и их надо было разогнать, отмутузить дубинками и так далее. Ющенко ничего этого не сделал.
Поэтому последовали оргвыводы: Украина не получит российского посла.
Убиваться Украине едва ли стоит. Вот, Грузия обходится и неплохо себя чувствует.
Подобные речи российского президента не могут быть обращены к суверенному государству, значит, он не считает Украину независимым государством, а значит Украина тоже должна отозвать своего посла из Москвы. Я бы на месте Украины на следующий день после такой замечательной речи так бы и сделала.
vnovodvorskaia.livejournal.com
11 August, 2009
Голос антисоветской России. Россию теперь остановят только санкции
Подготавливаются поправки к закону о применении российских войск за рубежом.
Россия не успокаивается на достигнутых неприятностях, мировом позоре и возвращении к советским привычкам решать все политические вопросы огнем и мечом. После вторжения в Грузию, после аннексии территории Грузии, России все еще кажется, что она зашла не достаточно далеко. Поэтому Россия принимает очередной закон о легальном и санкционированном применении российских войск за рубежом, якобы, для защиты своей безопасности. А Российская безопасность может простираться очень далеко, возможно, до Марса и Луны.
Теперь в любой момент, как только Путину очередная вожжа попадет под хвост, российские войска могут создать очередной вооруженный конфликт на территории СНГ и не только. Никто России не угрожает и никто на ее территорию не покушается, но любая провокация может быть использована как повод к войне, например, заявление жителя Крыма или нападение экологов на Черноморский флот будет означать, возможно, полномасштабную войну с Украиной. И этот закон обкатывается летом, чтобы провести его незаметно для общественности.
Россию остановить не удалось ни уговорами, ни встречами в верхах. И теперь уже не получится. Россию придется останавливать экономической блокадой и дипломатическими санкциями, исключениями откуда только можно, как когда-то Советский Союз был исключен из Лиги Наций за агрессию против Финляндии.
Очевидно, что тот, кто советовал «семерке» исключить Россию из своего состава, был прав. А не исключенная Россия продолжает претендовать на решение чужих вопросов с помощью своих войск.
vnovodvorskaia
Россия не успокаивается на достигнутых неприятностях, мировом позоре и возвращении к советским привычкам решать все политические вопросы огнем и мечом. После вторжения в Грузию, после аннексии территории Грузии, России все еще кажется, что она зашла не достаточно далеко. Поэтому Россия принимает очередной закон о легальном и санкционированном применении российских войск за рубежом, якобы, для защиты своей безопасности. А Российская безопасность может простираться очень далеко, возможно, до Марса и Луны.
Теперь в любой момент, как только Путину очередная вожжа попадет под хвост, российские войска могут создать очередной вооруженный конфликт на территории СНГ и не только. Никто России не угрожает и никто на ее территорию не покушается, но любая провокация может быть использована как повод к войне, например, заявление жителя Крыма или нападение экологов на Черноморский флот будет означать, возможно, полномасштабную войну с Украиной. И этот закон обкатывается летом, чтобы провести его незаметно для общественности.
Россию остановить не удалось ни уговорами, ни встречами в верхах. И теперь уже не получится. Россию придется останавливать экономической блокадой и дипломатическими санкциями, исключениями откуда только можно, как когда-то Советский Союз был исключен из Лиги Наций за агрессию против Финляндии.
Очевидно, что тот, кто советовал «семерке» исключить Россию из своего состава, был прав. А не исключенная Россия продолжает претендовать на решение чужих вопросов с помощью своих войск.
vnovodvorskaia
07 August, 2009
Російсько-грузинська війна: річниця агресії, до якої ретельно готувалися
Чи міг Саакашвілі уникнути нападу на Грузію?.. Путін–Медведєв витерли ноги об Конституцію РФ?.. Скільки ж загинуло мирних жителів?.. Чи дотягує Цхінвалі до Грозного?
Минув рік як Росія здійснила окупацію та анексію частини території Грузії. Формальним приводом для агресії було названо напад на російських миротворців та захист мирного осетинського населення. Тоді більшість російських ЗМІ захлиналася розповідями про те, як начебто грузинські війська добивають поранених миротворців, як Цхінвалі завалено трупами сотень і навіть тисяч мирних жителів, а саме місто майже повністю зруйновано. Дим війни розвіявся, і вже зараз стало зрозуміло, як насправді готувалась ця агресія з боку Росії і як уся брехня путінсько-гебістської пропаганди розвалилася при аналізі тих подій, навіть при дослідженні інформації виключно з відкритих джерел.
Слабкість імперії зобов’язує до ослаблення сусідів
Південну Осетію Грузія вже не контролювала з початку дев’яностих років.
Це одна з тих територій, де була реалізована стратегія ще радянського керівництва на чолі з Горбачовим, спрямована на розпад національних республік. У той час у багатьох республіках із досить непростими міжнаціональними відносинами було достатньо іскри, аби старі національні образи, міжконфесійні чвари та особисті амбіції політиків запалали вогнем міжнаціональної ворожнечі, етнічної різанини та банального мародерства.
До речі, та стратегія радянських вождів наочно підтвердила: хай як називалася країна, якими б пропагандистськими та ідеологічними гаслами не прикривалися її керівники, та насправді завжди йшлося про Російську імперією. І логіка та мотивація поведінки цієї імперія не змінювалася вже три сторіччя. Саме імперська логіка визначає вже протягом трьох століть бажання російських керманичів забезпечити розкол та максимальне ослаблення своїх сусідів. Слабка імперія (а імперії завжди слабкі) апріорі не зацікавлена в сильних, заможних і стабільних сусідах, бо вони вже одним своїм існуванням становлять для неї надзвичайну загрозу. Тому до кінця існування цієї останньої в історії людства імперії її керівники намагатимуться робити все, аби сприяти корупції, чварам, моральному розбещенню національних та регіональних еліт, міжетнічним та міжконфесійним конфліктам у сусідніх країнах. Слабкий сусід завжди надає імперії необмежену можливість для здійснення впливу на його внутрішню та зовнішню політики, а при нагоді й поглинанню.
Історичний досвід показує: немає жодного злочину, на який керівники Російської імперії не готові були б піти заради її збереження та приростання землями, навіть не маючи ні можливостей, ні бажання дати раду вже наявним територіям та громадянам, котрі там мешкають.
Чи міг Саакашвілі уникнути нападу на Грузію?
Та повернімось до багатостраждальної Грузії, яка так “невдало” розташувалася на шляху перекачки енергоресурсів із каспійського басейну. Захоплені та повністю контрольовані кремлівськими керманичами Абхазія та Південна Осетія були й залишатимуться незагойними ранами на тілі Грузії.
Ще тоді, під час торішніх подій, було оприлюднено імена керівників так званої республіки Південна Осетія. Виходячи з їхнього послужного списку, навряд чи в когось може виникати сумнів, що то штатні співробітники російських спецслужб, відкомандировані туди за завданням свого керівництва. І вони цього навіть не приховували.
Згадаємо їхні прізвища.
Юрій Морозов, прем’єр-міністр... Народився на території Російської Федерації. До свого призначення 2005 року в уряд у Південній Осетії обіймав різні посади в Башкирії.
Михайло Мінзаєв, міністр внутрішніх справ Південної Осетії з 2005 року. Полковник російської міліції. У 2004 році в ході горезвісної контртерористичної операції в Беслані керував спеціальним підрозділом ФСБ “Альфа”.
Анатолій Баранкевич, секретар Національної ради безпеки Південної Осетії з 2006 року. Полковник російських збройних сил. Брав участь у радянському вторгненні до Афганістану та в обох чеченських війнах, колишній заступник комісара Ставропольського краю.
Борис Атоєв, голова Комітету державної безпеки Південної Осетії з 2006 року. Раніше займав різні пости в радянському КДБ. Після виконання місії в Афганістані проходив службу в центральному апараті ФСБ в Москві.
Василь Луньов, міністр оборони Південної Осетії з березня 2008 року. Генерал російської армії. Був військовим комісаром Пермі.
Володимир Котоєв, керівник Служби охорони уряду з 2007 року. Полковник російської армії, брав участь у чеченській війнах.
Але Чебодарев, начальник Державної прикордонної охорони з 2005 року. Полковник російської ФСБ.
Анатолій Баранов, попередній начальник КДБ Південної Осетії. Раніше очолював ФСБ Мордовії.
Зрозуміло, що не збереження миру в тому регіону було метою їхньої діяльності. Головне завдання, поставлене перед ними московським керівництвом, полягало в недопущення стабілізації ситуації в Грузії та в максимальному ускладненні чи навіть повній ліквідації можливостей для транзиту нафти й газу по її території.
До речі, цікаво, як російські керманичі, що люблять розповідати про свою прихильність до норм міжнародного права, пояснюють присутність усіх цих осіб на території держави, територіальну цілісність якої, принаймні формально станом на 7 серпня 2008 року, вони визнавали, і яка жодного дозволу на це не давала.
Риторичне запитання... Зрозуміло, що відповіді ми не отримаємо.
Тож чи міг Саакашвілі уникнути тієї війни? Відповідь однозначна – ні.
Бажання Росії стати монопольним гравцем у постачанні енергоресурсів не тільки в Європу, а й загалом у світовому масштабі, не залишало для Грузії та її керівництву жодних варіантів. Це як на темній вулиці району з сумнівною репутацію. Якщо якийсь підліток несподівано починає вас допікати, ображати вашу гідність і навіть робить спроби вдарити, то ви маєте лише два варіанти поведінки: тікати від підлітка або дати йому по шиї. Але в другому випадку потрібно бути готовим, що з-за рогу вискочать двоє-троє кремезних негідників, котрі з криками – як ти можеш зачіпати маленького, – почнуть бити вас та відбирати речі. Насправді й утекти вам не дадуть, бо привід, аби почати вас бити й грабувати, завжди знайдуть. Ви просто опинилися не в тому місті й не в той час...
Путін–Медведєв витерли ноги об Конституцію РФ?
Ще торік, по гарячих слідах, я написав статтю «Російсько-грузинська війна: причини та наслідки», у якій спробував проаналізувати підспудні мотиви тієї війни. Сьогодні на базі значно більшого масиву інформації можу з упевненістю сказати, що основні її тези підтверджуються.
Уже є неспростовні докази того, що ця війна почалася не в ніч з 7 на 8 серпня, як хоче представити справу російський агітпроп, а щонайменше 1 серпня 2008 року. Саме з цього дня несподівано різко зросла кількість випадків обстрілу території грузинських сіл на території Південної Осетії, перетворившись на майже безперервну канонаду. У тому, що односторонній обстріл переріс у взаємну перестрілку, немає нічого дивного. Не викликає подиву й те, що там почали щоденно гинути люди. Уже в ті дні підривають грузинських миротворців та поліцейських. Переконаний, що все це було не випадково. Це були цілеспрямовані дії, які мали підштовхнути Саакашвілі до прийняття рішення про початок військової операції з відновлення контрою над бунтівним регіоном, що, у свою чергу, створювало привід для початку військової агресії та окупації Грузії.
Ось хронологія подій, що наводиться є на веб-сторінці Гії Джандерії – віце-президента Нової економічної школи в Тбілісі. Зрозуміло, що це погляд з грузинського боку – з південно-осетинського він має бути дзеркально протилежним. Але в будь-якому разі є очевидним, що все почалося не 7 – 8 серпня, а раніше. І російське керівництво зі своїми миротворцями нічого не зробили, щоб зупинити цю взаємну бійню. Навпаки, вони цілеспрямовано озброювали південно-осетинських бойовиків та допомагали їм вести постійні обстріли.
Спроби кремлівських вождів подати все як невмотивований початок військових дій з боку Грузії в ніч з 7 на 8 серпня розбивається під лавиною фактів, які не залишають сумніву, що війну готували й розпочали раніше. І мова не лише про масштабні військові навчання військ Північно-Кавказського військового округу в липні 2008 року на території 11 суб’єктів РФ за участю майже 8 тисяч військовослужбовців Сухопутних військ та ПДВ (в Інтернеті можна знайти безліч матеріалів, які свідчать, що учасники тих навчань сприймали їх як елемент підготовки до війни з Грузією). Російські військові перебували в Джаві (це територія Північної Осетії) уже 7 серпня 2008 року, тобто до того, як, за російською версію, поганий Саакашвілі розпочав війну проти мирного осетинського населення. Чим і на яких підставах російські військові займалися на території іншої держави 7 серпня 2008 року, так і залишилось нез’ясованим.
Зрозуміло, що від Путіна з Медведєвим ми також не почуємо пояснення, на яких конституційних підставах, без згоди членів Ради Федерації (верхньої палати російського парламенту) було надано наказ вторгнутись на територію Грузії, навіть якщо вірити в їхні найкращі наміри. До речі, досі російські керманичі хоча б заднім числом не спромоглись оформити рішення сенаторів щодо згоди на вторгнення на територію іншої країни. Та й навіщо? Хто в сучасній Росії ризикне сказати Путіну – Медведєву, що вони, виходячи з норм російської Конституції, здійснили державний злочин?
Скільки ж загинуло мирних жителів?
У перші дні після умовного завершення російсько-грузинської війни було важко перевірити твердження про загибель півтори й навіть двох тисяч жителів Південної Осетії. Хоча й тоді заяви президента самопроголошеної республіки Едуарда Кокойти та російських ЗМІ виглядали дуже сумнівними. А потім і взагалі стало очевидним, що це не що інше, як цілеспрямована пропагандистська брехня тих, хто хотів розв’язати цю війну й виправдати військову агресію Росії. На сьогодні російські можновладці змушені визнати, що ті дані абсолютно не відповідали дійсності.
Один з учасників форуму в Інтернеті – після появи повідомлень щодо явного завищення кількості загиблих – написав таке: «Хе, хто б сумнівався, що 2000 убитих в Цхінвалі – деза. Якби було 2000 убитих, то, зважаючи, що в них там великі сім’ї, було би 20000 згорьованих родичів, ф це в тридцятитисячному місті! Усі ходили б у чорному, плакали, побивалися, ми бачили б у прямому ефірі російського телебачення нескінченні похоронні процесії”. Нічого цього звісно, не було...
Досить красномовно, чи не так?
За офіційними даними слідчого комітету при Генпрокуратури Росії, загальна чисельність так званих “мирних жителів” Південної Осетії, що загинули під час тих подій, становить 162 особи. Я пишу “так званих”, бо не відомо, яким чином визначався їхній статус і чи справді йдеться про мирних жителів, а не про озброєних осіб. Не зрозуміло, ким вважалися південно-осетинські ополченці. Цікаво також дізнатися, як Генеральна прокуратура Росії визначала статус сотень осіб, котрі, за даними російських ЗМІ, опинилися на території Південної Осетії та зі зброєю в руках воювали на боці самопроголошеної території. У російських ЗМІ вони характеризувалися як “мужні добровольці”, “ополченці”, що поїхали туди “захищати південно-осетин”.
Вони, може, і “мужні” люди, але точно не мирні жителі... Хоча яким чином вони взагалі опинились на території іншої держави і хто й на яких підставах їх пропустив на кордоні між Росією та Грузією? Як відомо, найманство та участь у бойових діях за межами Росії не в складі її збройних сил заборонена російським законодавством.
Безперечно, тоді гинули місцеві мирні жителі. Хоча за заявою того ж Кокойти, зробленою ще 5 серпня (!) 2008 року, з території Південної Осетії було вивезено всіх чи маже всіх мирних жителів. Більш того, російські ЗМІ тоді передавали репортажі з таборів біженців на території Росії, стверджуючи, що там знаходиться до тридцяти тисяч осіб. Якщо це так, то це майже все населення, яке напередодні війни жило в Південній Осетії!
Зрозуміло, що всі місцеві жителі виїхати не могли – хтось із якихось об’єктивних причин, хтось не захотів. Тому жертви серед мирного населення напевне були. Але знову ж таки важливо зрозуміти, яким чином визначалися причини загибелі всіх тих 162 чоловік. Мали б бути досліджені обставини смерті кожної конкретної особи. Треба було встановити: ім’я та прізвище, вік, стать, місце народження, коли та чому опинилася на місці загибелі, докази загибелі саме в результаті бойових дій, а не, наприклад, в результаті вбивства під час звичайного пограбування, яке захотіли прикрити бойовими діями... Крім того, якщо вже висуваються звинувачення на адресу Грузії, мало бути досліджено й доведено, що ті мирні жителі загинули внаслідок пострілів з боку саме грузинських військових, а не південно-осетинських чи російських.
Росія, незважаючи на всі заяви, зроблені в серпні-вересні минулого року, так і не дала можливості представникам європейських країн провести незалежне розслідування тих подій. Якщо Москва справді хотіла, щоб міжнародна спільнота визнала наявність геноциду чи військових злочинів з боку Грузії, то мала б бути зацікавлена саме в такому розслідуванні – за участю незалежних осіб, котрі не стояли на боці жодної зі сторін. Але цього зроблено не було.
Навпаки, усе робилося для того, щоб такого незалежного розслідування в жодному разі не відбулося.
То чи можна довіряти розслідуванню сторони, яка є одним з учасників військового конфлікту? Та ніхто до такого розслідування серйозно ставитися не може.
Миротворці, біженці та інші жертви
Ну, гаразд, достовірної інформації щодо загибелі мирних жителів немає.
Але досі не оприлюднено й даних щодо обставин загибелі миротворців. Спочатку в російських ЗМІ гуляла інформація про десятки загиблих миротворців. Потім стало зрозумілим, що “миротворцями” російські ЗМІ називають усіх військовослужбовців збройних сил Росії, що ввійшли на територію Грузії. Хоча зрозуміло, що такий статус міг мати лише той, хто входив до складу російського миротворчого батальйону, і і це має убти документально підтверджено.
Зрештою російські посадовці почали говорити про загибель лише десяти миротворців, ще двоє вважаються зниклими. Якщо точніше, то в усіх минулорічних списках фігурувало 11 прізвищ загиблих. Будемо виходити з припущення, що йдеться справді про миротворців.
Проте навіть після офіційного завершення розслідування інформації щодо обставин загибелі цих 10 чи 11 миротворців немає. Хоча що тут розслідувати? Адже, за логікою, мало б бути точно було відомо, де й чому вони перебували в момент загибелі. Поруч знаходитися їхні товариші, в тому числі й поранені...
Проте, як я не шукав, та не зміг знайти у відкритих джерелах свідчень жодного миротворця, який би був очевидцем обставин загибелі чи поранення свого товариша. Можу припустити, що могли бути встановлені певні обмеження щодо поширення інформації на час проведення слідства. Але його вже завершено, а спогадів миротворців все рівно немає. Дивно, чи не так?
Та куди більш дивним виглядає ось що. Офіційно до складу миротворчого контингенту входило по 500 військовослужбовців з Росії, Південної Осетії та Грузії. Про загибель російських миротворців повідомлено. Їхні прізвища не залишають сумнівів, що це таки росіяни, але при цьому немає повідомлень щодо загибелі жодного осетинського миротворця (грузинський контингент, припустімо, Грузія відкликала). Хоча російські та осетинські миротворці стояли пліч-о-пліч та підпорядковувались одним командирам. Уявити собі, що грузинські снаряди вишукували саме російських миротворців, а не на осетинських, чесно кажучи, не можу. Поки що якогось вірогідного пояснення цьому я не маю.
Водночас можна бути певним, що в навмисному вбивстві російських миротворців грузинські військові не були зацікавлені. Бо чудово розуміли, що це чудовий привід для введення російських військ на територію Грузії.
А твердження, що вони вбивали російських миротворців, бо були впевнені, що їх захистять американці, виглядають завершеною формою ідіотизму. Тут навіть коментувати нічого. У Росії побутує думка, що грузинські військові були настільки дурні, що не розуміли цього та були готові провокувати росіян на військову відповідь...
У цьому контексті пригадуються інші трагічні події – вибухи будинків у російських містах. Саме тоді весь світ облетіло відоме висловлювання Путіна – «Будем мочить их в сортирах». Тоді з’явився привід розпочати другу чеченську війну. І саме це згодом дало можливість доти невідомому полковнику ФСБ стати Президентом Росії.
Але повернімось до заяв офіційних російських посадовців. Як повідомлялося кілька днів тому (3 липня 2009 року), глава Слідчого комітету при прокуратурі РФ Олександр Бастрикін оголосив про завершення розслідування подій у Південній Осетії в серпні 2008 року. Так, він заявив, що Південну Осетію “в перші години й дні грузинської агресії покинуло 36 тисяч чоловік”. Вдумаймося в це твердження. Якщо російські слідчі наголошують, що військові дії почала саме Грузія і саме в ніч з 7 на 8 серпня 2008 року, то тоді цікаво – про які 36 тисяч біженців ідеться. Чи не про тих самих, які вже покинули Південну Осетію ще до 5 серпня, тобто до того моменту, який, за офіційною позицію російської сторони, визначається як час початку грузинської агресії? Якщо ж це додаткові біженці, то скільки тоді проживало в Південній Осетії станом на початок серпня 2008 року?
Чи дотягує Цхінвалі до Грозного?
Пропагандистською брехнею просочена майже вся інформація, яку в ті дні давали російські ЗМІ. Одним з найбільш показових прикладів такої брехні, яка досить себе видала, є історія про використання ракетних комплексів «Град» при обстрілі Цхінвалі та повне руйнування міста.
Добре відомо, що в разі використанні реактивних систем залпового вогню обстрілювана територія перетворюється у випалену пустелю, на якій не залишається жодної цілої будівлі. Тож при такому обстрілі Цхінвалі там мали б бути бодай зруйновані квартали, проте жодного документального підтвердження таких руйнувань немає. Щоб оцінити правдивість інформації про масові руйнування, достатньо порівняти фотографії Цхінвалі після завершення бойових дій і Грозного – під час другої російсько-чеченської війни. Відчуйте різницю.
Грозний
Дії російських військ у Чечні офіційні особи РФ характеризували як “відновлення конституційного порядку”, а дії Грузії “варварським знищенням” Цхінвалі та “геноцидом осетинів”. До речі, Грозний було так зруйновано під час того відновлення конституційного порядку, що постало питання про перенесення столиці Чечні в інше місце. Але російські посадовці, мабуть, оцінили, що по-перше, на відновленні Грозного можна буде дуже непогано заробити, а по-друге, не хотіли залишати сліди своєї «гуманної» політики в Чечні.
Цхінвалі
У вересні минулого року світ облетіли супутникові знімки експертів дослідницької програми UNOSAT при ООН, які було зроблено з 10 по 22 серпня 2008 року. З висновків експертів ООН випливає, що в Цхінвалі повністю зруйновано та суттєво пошкоджено лише 5,5% усіх будівель. Це враховуючи ті з них, що постраждали ще під час військових зіткнень на початку дев’яностих. На повне знищення міста, прямо скажемо, не тягне, особливо в порівнянні з Грозним.
Минув рік після тих подій. Світ переживає тяжку економічну кризу. «Уставання з колін» Російської імперії чомусь уповільнилось, і готовність визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії висловили, окрім самої Росії, лише російські друзі з миролюбного руху “Хамас”, а також Нікарагуа – завдяки старому, перевіреному ще з сімдесятих років другові радянських спецслужб Даніелю Ортезі. Щоправда, Нікарагуа, хоч і визнала незалежність окупованих Росією територій, але від установлення дипломатичних відносин з ними утрималась. Це досить чітко характеризує відношення міжнародної спільноти до Росії та її так званої “операції з примусу Грузії до миру”.
Гротескності обґрунтуванню дій Росії на території Грузії додає затверджена Президентом Медвєдєвим 12 липня 2008 року Концепція зовнішньої політики Російської Федерації. У третьому пункті третього розділу цього документа зазначається: Росія «твердо виходить з того, що санкціонувати застосування сили з метою примусу до миру правомочна лише Рада Безпеки ООН».
Певне послаблення – у зв’язку з економічною кризою – реваншистської та шовіністичної риторики російських керманичів не знімає питання щодо ймовірності нових актів агресії з боку Росії. Кремлівські можновладці не досягли у серпні 2008 року своїх цілей. Вони не змогли усунути Президента Саакашвілі. Їм також не вдалось остаточно перекрити транзит каспійської нафти по грузинській територією. Тому можемо очікувати нових антигрузинських провокацій та спроб змусити країни каспійського регіону відмовитися від бажань пустити нафтові й газові потоки в обхід Росії.
Це мають розуміти керівники європейських країн. Їхнє егоїстичне бажання уникнути участі в допомозі країнам колишнього Радянського Союзу щодо захисту їхньої незалежності й цілісності може обернутися проти них самих. Таке умивання руки чимось нагадує мюнхенську змову, яка потім дуже дорого коштувало світові й особливо європейським країнам. Публічна страта в Лондоні російськими спецслужбами Олександра Литвиненка (отруєння полонієм інакше охарактеризувати важко) й агресія з подальшою окупацією та анексією частини Грузії – ланки одного ланцюга, які відображають прагнення сп’янілих від нафтодоларів кремлівських керманичів відродити “велич” та вплив Російської імперії.
Зрозуміло, що це нездійсненна мрія. Але спроба реалізація може наробити ще багато біди. Проте історія вже неодноразово доводила, що небажання спільними та жорсткими зусиллями зупинити діяльність таких «мрійників» призводило до трагедій для мільйонів людей. Європейським політикам у таких випадках доречно згадувати слова Гемінгвея: «Не питай по кому дзвонить дзвін, бо він дзвонить по тобі».
Борис Кушнірук
постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-330136.html
Минув рік як Росія здійснила окупацію та анексію частини території Грузії. Формальним приводом для агресії було названо напад на російських миротворців та захист мирного осетинського населення. Тоді більшість російських ЗМІ захлиналася розповідями про те, як начебто грузинські війська добивають поранених миротворців, як Цхінвалі завалено трупами сотень і навіть тисяч мирних жителів, а саме місто майже повністю зруйновано. Дим війни розвіявся, і вже зараз стало зрозуміло, як насправді готувалась ця агресія з боку Росії і як уся брехня путінсько-гебістської пропаганди розвалилася при аналізі тих подій, навіть при дослідженні інформації виключно з відкритих джерел.
Слабкість імперії зобов’язує до ослаблення сусідів
Південну Осетію Грузія вже не контролювала з початку дев’яностих років.
Це одна з тих територій, де була реалізована стратегія ще радянського керівництва на чолі з Горбачовим, спрямована на розпад національних республік. У той час у багатьох республіках із досить непростими міжнаціональними відносинами було достатньо іскри, аби старі національні образи, міжконфесійні чвари та особисті амбіції політиків запалали вогнем міжнаціональної ворожнечі, етнічної різанини та банального мародерства.
До речі, та стратегія радянських вождів наочно підтвердила: хай як називалася країна, якими б пропагандистськими та ідеологічними гаслами не прикривалися її керівники, та насправді завжди йшлося про Російську імперією. І логіка та мотивація поведінки цієї імперія не змінювалася вже три сторіччя. Саме імперська логіка визначає вже протягом трьох століть бажання російських керманичів забезпечити розкол та максимальне ослаблення своїх сусідів. Слабка імперія (а імперії завжди слабкі) апріорі не зацікавлена в сильних, заможних і стабільних сусідах, бо вони вже одним своїм існуванням становлять для неї надзвичайну загрозу. Тому до кінця існування цієї останньої в історії людства імперії її керівники намагатимуться робити все, аби сприяти корупції, чварам, моральному розбещенню національних та регіональних еліт, міжетнічним та міжконфесійним конфліктам у сусідніх країнах. Слабкий сусід завжди надає імперії необмежену можливість для здійснення впливу на його внутрішню та зовнішню політики, а при нагоді й поглинанню.
Історичний досвід показує: немає жодного злочину, на який керівники Російської імперії не готові були б піти заради її збереження та приростання землями, навіть не маючи ні можливостей, ні бажання дати раду вже наявним територіям та громадянам, котрі там мешкають.
Чи міг Саакашвілі уникнути нападу на Грузію?
Та повернімось до багатостраждальної Грузії, яка так “невдало” розташувалася на шляху перекачки енергоресурсів із каспійського басейну. Захоплені та повністю контрольовані кремлівськими керманичами Абхазія та Південна Осетія були й залишатимуться незагойними ранами на тілі Грузії.
Ще тоді, під час торішніх подій, було оприлюднено імена керівників так званої республіки Південна Осетія. Виходячи з їхнього послужного списку, навряд чи в когось може виникати сумнів, що то штатні співробітники російських спецслужб, відкомандировані туди за завданням свого керівництва. І вони цього навіть не приховували.
Згадаємо їхні прізвища.
Юрій Морозов, прем’єр-міністр... Народився на території Російської Федерації. До свого призначення 2005 року в уряд у Південній Осетії обіймав різні посади в Башкирії.
Михайло Мінзаєв, міністр внутрішніх справ Південної Осетії з 2005 року. Полковник російської міліції. У 2004 році в ході горезвісної контртерористичної операції в Беслані керував спеціальним підрозділом ФСБ “Альфа”.
Анатолій Баранкевич, секретар Національної ради безпеки Південної Осетії з 2006 року. Полковник російських збройних сил. Брав участь у радянському вторгненні до Афганістану та в обох чеченських війнах, колишній заступник комісара Ставропольського краю.
Борис Атоєв, голова Комітету державної безпеки Південної Осетії з 2006 року. Раніше займав різні пости в радянському КДБ. Після виконання місії в Афганістані проходив службу в центральному апараті ФСБ в Москві.
Василь Луньов, міністр оборони Південної Осетії з березня 2008 року. Генерал російської армії. Був військовим комісаром Пермі.
Володимир Котоєв, керівник Служби охорони уряду з 2007 року. Полковник російської армії, брав участь у чеченській війнах.
Але Чебодарев, начальник Державної прикордонної охорони з 2005 року. Полковник російської ФСБ.
Анатолій Баранов, попередній начальник КДБ Південної Осетії. Раніше очолював ФСБ Мордовії.
Зрозуміло, що не збереження миру в тому регіону було метою їхньої діяльності. Головне завдання, поставлене перед ними московським керівництвом, полягало в недопущення стабілізації ситуації в Грузії та в максимальному ускладненні чи навіть повній ліквідації можливостей для транзиту нафти й газу по її території.
До речі, цікаво, як російські керманичі, що люблять розповідати про свою прихильність до норм міжнародного права, пояснюють присутність усіх цих осіб на території держави, територіальну цілісність якої, принаймні формально станом на 7 серпня 2008 року, вони визнавали, і яка жодного дозволу на це не давала.
Риторичне запитання... Зрозуміло, що відповіді ми не отримаємо.
Тож чи міг Саакашвілі уникнути тієї війни? Відповідь однозначна – ні.
Бажання Росії стати монопольним гравцем у постачанні енергоресурсів не тільки в Європу, а й загалом у світовому масштабі, не залишало для Грузії та її керівництву жодних варіантів. Це як на темній вулиці району з сумнівною репутацію. Якщо якийсь підліток несподівано починає вас допікати, ображати вашу гідність і навіть робить спроби вдарити, то ви маєте лише два варіанти поведінки: тікати від підлітка або дати йому по шиї. Але в другому випадку потрібно бути готовим, що з-за рогу вискочать двоє-троє кремезних негідників, котрі з криками – як ти можеш зачіпати маленького, – почнуть бити вас та відбирати речі. Насправді й утекти вам не дадуть, бо привід, аби почати вас бити й грабувати, завжди знайдуть. Ви просто опинилися не в тому місті й не в той час...
Путін–Медведєв витерли ноги об Конституцію РФ?
Ще торік, по гарячих слідах, я написав статтю «Російсько-грузинська війна: причини та наслідки», у якій спробував проаналізувати підспудні мотиви тієї війни. Сьогодні на базі значно більшого масиву інформації можу з упевненістю сказати, що основні її тези підтверджуються.
Уже є неспростовні докази того, що ця війна почалася не в ніч з 7 на 8 серпня, як хоче представити справу російський агітпроп, а щонайменше 1 серпня 2008 року. Саме з цього дня несподівано різко зросла кількість випадків обстрілу території грузинських сіл на території Південної Осетії, перетворившись на майже безперервну канонаду. У тому, що односторонній обстріл переріс у взаємну перестрілку, немає нічого дивного. Не викликає подиву й те, що там почали щоденно гинути люди. Уже в ті дні підривають грузинських миротворців та поліцейських. Переконаний, що все це було не випадково. Це були цілеспрямовані дії, які мали підштовхнути Саакашвілі до прийняття рішення про початок військової операції з відновлення контрою над бунтівним регіоном, що, у свою чергу, створювало привід для початку військової агресії та окупації Грузії.
Ось хронологія подій, що наводиться є на веб-сторінці Гії Джандерії – віце-президента Нової економічної школи в Тбілісі. Зрозуміло, що це погляд з грузинського боку – з південно-осетинського він має бути дзеркально протилежним. Але в будь-якому разі є очевидним, що все почалося не 7 – 8 серпня, а раніше. І російське керівництво зі своїми миротворцями нічого не зробили, щоб зупинити цю взаємну бійню. Навпаки, вони цілеспрямовано озброювали південно-осетинських бойовиків та допомагали їм вести постійні обстріли.
Спроби кремлівських вождів подати все як невмотивований початок військових дій з боку Грузії в ніч з 7 на 8 серпня розбивається під лавиною фактів, які не залишають сумніву, що війну готували й розпочали раніше. І мова не лише про масштабні військові навчання військ Північно-Кавказського військового округу в липні 2008 року на території 11 суб’єктів РФ за участю майже 8 тисяч військовослужбовців Сухопутних військ та ПДВ (в Інтернеті можна знайти безліч матеріалів, які свідчать, що учасники тих навчань сприймали їх як елемент підготовки до війни з Грузією). Російські військові перебували в Джаві (це територія Північної Осетії) уже 7 серпня 2008 року, тобто до того, як, за російською версію, поганий Саакашвілі розпочав війну проти мирного осетинського населення. Чим і на яких підставах російські військові займалися на території іншої держави 7 серпня 2008 року, так і залишилось нез’ясованим.
Зрозуміло, що від Путіна з Медведєвим ми також не почуємо пояснення, на яких конституційних підставах, без згоди членів Ради Федерації (верхньої палати російського парламенту) було надано наказ вторгнутись на територію Грузії, навіть якщо вірити в їхні найкращі наміри. До речі, досі російські керманичі хоча б заднім числом не спромоглись оформити рішення сенаторів щодо згоди на вторгнення на територію іншої країни. Та й навіщо? Хто в сучасній Росії ризикне сказати Путіну – Медведєву, що вони, виходячи з норм російської Конституції, здійснили державний злочин?
Скільки ж загинуло мирних жителів?
У перші дні після умовного завершення російсько-грузинської війни було важко перевірити твердження про загибель півтори й навіть двох тисяч жителів Південної Осетії. Хоча й тоді заяви президента самопроголошеної республіки Едуарда Кокойти та російських ЗМІ виглядали дуже сумнівними. А потім і взагалі стало очевидним, що це не що інше, як цілеспрямована пропагандистська брехня тих, хто хотів розв’язати цю війну й виправдати військову агресію Росії. На сьогодні російські можновладці змушені визнати, що ті дані абсолютно не відповідали дійсності.
Один з учасників форуму в Інтернеті – після появи повідомлень щодо явного завищення кількості загиблих – написав таке: «Хе, хто б сумнівався, що 2000 убитих в Цхінвалі – деза. Якби було 2000 убитих, то, зважаючи, що в них там великі сім’ї, було би 20000 згорьованих родичів, ф це в тридцятитисячному місті! Усі ходили б у чорному, плакали, побивалися, ми бачили б у прямому ефірі російського телебачення нескінченні похоронні процесії”. Нічого цього звісно, не було...
Досить красномовно, чи не так?
За офіційними даними слідчого комітету при Генпрокуратури Росії, загальна чисельність так званих “мирних жителів” Південної Осетії, що загинули під час тих подій, становить 162 особи. Я пишу “так званих”, бо не відомо, яким чином визначався їхній статус і чи справді йдеться про мирних жителів, а не про озброєних осіб. Не зрозуміло, ким вважалися південно-осетинські ополченці. Цікаво також дізнатися, як Генеральна прокуратура Росії визначала статус сотень осіб, котрі, за даними російських ЗМІ, опинилися на території Південної Осетії та зі зброєю в руках воювали на боці самопроголошеної території. У російських ЗМІ вони характеризувалися як “мужні добровольці”, “ополченці”, що поїхали туди “захищати південно-осетин”.
Вони, може, і “мужні” люди, але точно не мирні жителі... Хоча яким чином вони взагалі опинились на території іншої держави і хто й на яких підставах їх пропустив на кордоні між Росією та Грузією? Як відомо, найманство та участь у бойових діях за межами Росії не в складі її збройних сил заборонена російським законодавством.
Безперечно, тоді гинули місцеві мирні жителі. Хоча за заявою того ж Кокойти, зробленою ще 5 серпня (!) 2008 року, з території Південної Осетії було вивезено всіх чи маже всіх мирних жителів. Більш того, російські ЗМІ тоді передавали репортажі з таборів біженців на території Росії, стверджуючи, що там знаходиться до тридцяти тисяч осіб. Якщо це так, то це майже все населення, яке напередодні війни жило в Південній Осетії!
Зрозуміло, що всі місцеві жителі виїхати не могли – хтось із якихось об’єктивних причин, хтось не захотів. Тому жертви серед мирного населення напевне були. Але знову ж таки важливо зрозуміти, яким чином визначалися причини загибелі всіх тих 162 чоловік. Мали б бути досліджені обставини смерті кожної конкретної особи. Треба було встановити: ім’я та прізвище, вік, стать, місце народження, коли та чому опинилася на місці загибелі, докази загибелі саме в результаті бойових дій, а не, наприклад, в результаті вбивства під час звичайного пограбування, яке захотіли прикрити бойовими діями... Крім того, якщо вже висуваються звинувачення на адресу Грузії, мало бути досліджено й доведено, що ті мирні жителі загинули внаслідок пострілів з боку саме грузинських військових, а не південно-осетинських чи російських.
Росія, незважаючи на всі заяви, зроблені в серпні-вересні минулого року, так і не дала можливості представникам європейських країн провести незалежне розслідування тих подій. Якщо Москва справді хотіла, щоб міжнародна спільнота визнала наявність геноциду чи військових злочинів з боку Грузії, то мала б бути зацікавлена саме в такому розслідуванні – за участю незалежних осіб, котрі не стояли на боці жодної зі сторін. Але цього зроблено не було.
Навпаки, усе робилося для того, щоб такого незалежного розслідування в жодному разі не відбулося.
То чи можна довіряти розслідуванню сторони, яка є одним з учасників військового конфлікту? Та ніхто до такого розслідування серйозно ставитися не може.
Миротворці, біженці та інші жертви
Ну, гаразд, достовірної інформації щодо загибелі мирних жителів немає.
Але досі не оприлюднено й даних щодо обставин загибелі миротворців. Спочатку в російських ЗМІ гуляла інформація про десятки загиблих миротворців. Потім стало зрозумілим, що “миротворцями” російські ЗМІ називають усіх військовослужбовців збройних сил Росії, що ввійшли на територію Грузії. Хоча зрозуміло, що такий статус міг мати лише той, хто входив до складу російського миротворчого батальйону, і і це має убти документально підтверджено.
Зрештою російські посадовці почали говорити про загибель лише десяти миротворців, ще двоє вважаються зниклими. Якщо точніше, то в усіх минулорічних списках фігурувало 11 прізвищ загиблих. Будемо виходити з припущення, що йдеться справді про миротворців.
Проте навіть після офіційного завершення розслідування інформації щодо обставин загибелі цих 10 чи 11 миротворців немає. Хоча що тут розслідувати? Адже, за логікою, мало б бути точно було відомо, де й чому вони перебували в момент загибелі. Поруч знаходитися їхні товариші, в тому числі й поранені...
Проте, як я не шукав, та не зміг знайти у відкритих джерелах свідчень жодного миротворця, який би був очевидцем обставин загибелі чи поранення свого товариша. Можу припустити, що могли бути встановлені певні обмеження щодо поширення інформації на час проведення слідства. Але його вже завершено, а спогадів миротворців все рівно немає. Дивно, чи не так?
Та куди більш дивним виглядає ось що. Офіційно до складу миротворчого контингенту входило по 500 військовослужбовців з Росії, Південної Осетії та Грузії. Про загибель російських миротворців повідомлено. Їхні прізвища не залишають сумнівів, що це таки росіяни, але при цьому немає повідомлень щодо загибелі жодного осетинського миротворця (грузинський контингент, припустімо, Грузія відкликала). Хоча російські та осетинські миротворці стояли пліч-о-пліч та підпорядковувались одним командирам. Уявити собі, що грузинські снаряди вишукували саме російських миротворців, а не на осетинських, чесно кажучи, не можу. Поки що якогось вірогідного пояснення цьому я не маю.
Водночас можна бути певним, що в навмисному вбивстві російських миротворців грузинські військові не були зацікавлені. Бо чудово розуміли, що це чудовий привід для введення російських військ на територію Грузії.
А твердження, що вони вбивали російських миротворців, бо були впевнені, що їх захистять американці, виглядають завершеною формою ідіотизму. Тут навіть коментувати нічого. У Росії побутує думка, що грузинські військові були настільки дурні, що не розуміли цього та були готові провокувати росіян на військову відповідь...
У цьому контексті пригадуються інші трагічні події – вибухи будинків у російських містах. Саме тоді весь світ облетіло відоме висловлювання Путіна – «Будем мочить их в сортирах». Тоді з’явився привід розпочати другу чеченську війну. І саме це згодом дало можливість доти невідомому полковнику ФСБ стати Президентом Росії.
Але повернімось до заяв офіційних російських посадовців. Як повідомлялося кілька днів тому (3 липня 2009 року), глава Слідчого комітету при прокуратурі РФ Олександр Бастрикін оголосив про завершення розслідування подій у Південній Осетії в серпні 2008 року. Так, він заявив, що Південну Осетію “в перші години й дні грузинської агресії покинуло 36 тисяч чоловік”. Вдумаймося в це твердження. Якщо російські слідчі наголошують, що військові дії почала саме Грузія і саме в ніч з 7 на 8 серпня 2008 року, то тоді цікаво – про які 36 тисяч біженців ідеться. Чи не про тих самих, які вже покинули Південну Осетію ще до 5 серпня, тобто до того моменту, який, за офіційною позицію російської сторони, визначається як час початку грузинської агресії? Якщо ж це додаткові біженці, то скільки тоді проживало в Південній Осетії станом на початок серпня 2008 року?
Чи дотягує Цхінвалі до Грозного?
Пропагандистською брехнею просочена майже вся інформація, яку в ті дні давали російські ЗМІ. Одним з найбільш показових прикладів такої брехні, яка досить себе видала, є історія про використання ракетних комплексів «Град» при обстрілі Цхінвалі та повне руйнування міста.
Добре відомо, що в разі використанні реактивних систем залпового вогню обстрілювана територія перетворюється у випалену пустелю, на якій не залишається жодної цілої будівлі. Тож при такому обстрілі Цхінвалі там мали б бути бодай зруйновані квартали, проте жодного документального підтвердження таких руйнувань немає. Щоб оцінити правдивість інформації про масові руйнування, достатньо порівняти фотографії Цхінвалі після завершення бойових дій і Грозного – під час другої російсько-чеченської війни. Відчуйте різницю.
Грозний
Дії російських військ у Чечні офіційні особи РФ характеризували як “відновлення конституційного порядку”, а дії Грузії “варварським знищенням” Цхінвалі та “геноцидом осетинів”. До речі, Грозний було так зруйновано під час того відновлення конституційного порядку, що постало питання про перенесення столиці Чечні в інше місце. Але російські посадовці, мабуть, оцінили, що по-перше, на відновленні Грозного можна буде дуже непогано заробити, а по-друге, не хотіли залишати сліди своєї «гуманної» політики в Чечні.
Цхінвалі
У вересні минулого року світ облетіли супутникові знімки експертів дослідницької програми UNOSAT при ООН, які було зроблено з 10 по 22 серпня 2008 року. З висновків експертів ООН випливає, що в Цхінвалі повністю зруйновано та суттєво пошкоджено лише 5,5% усіх будівель. Це враховуючи ті з них, що постраждали ще під час військових зіткнень на початку дев’яностих. На повне знищення міста, прямо скажемо, не тягне, особливо в порівнянні з Грозним.
Минув рік після тих подій. Світ переживає тяжку економічну кризу. «Уставання з колін» Російської імперії чомусь уповільнилось, і готовність визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії висловили, окрім самої Росії, лише російські друзі з миролюбного руху “Хамас”, а також Нікарагуа – завдяки старому, перевіреному ще з сімдесятих років другові радянських спецслужб Даніелю Ортезі. Щоправда, Нікарагуа, хоч і визнала незалежність окупованих Росією територій, але від установлення дипломатичних відносин з ними утрималась. Це досить чітко характеризує відношення міжнародної спільноти до Росії та її так званої “операції з примусу Грузії до миру”.
Гротескності обґрунтуванню дій Росії на території Грузії додає затверджена Президентом Медвєдєвим 12 липня 2008 року Концепція зовнішньої політики Російської Федерації. У третьому пункті третього розділу цього документа зазначається: Росія «твердо виходить з того, що санкціонувати застосування сили з метою примусу до миру правомочна лише Рада Безпеки ООН».
Певне послаблення – у зв’язку з економічною кризою – реваншистської та шовіністичної риторики російських керманичів не знімає питання щодо ймовірності нових актів агресії з боку Росії. Кремлівські можновладці не досягли у серпні 2008 року своїх цілей. Вони не змогли усунути Президента Саакашвілі. Їм також не вдалось остаточно перекрити транзит каспійської нафти по грузинській територією. Тому можемо очікувати нових антигрузинських провокацій та спроб змусити країни каспійського регіону відмовитися від бажань пустити нафтові й газові потоки в обхід Росії.
Це мають розуміти керівники європейських країн. Їхнє егоїстичне бажання уникнути участі в допомозі країнам колишнього Радянського Союзу щодо захисту їхньої незалежності й цілісності може обернутися проти них самих. Таке умивання руки чимось нагадує мюнхенську змову, яка потім дуже дорого коштувало світові й особливо європейським країнам. Публічна страта в Лондоні російськими спецслужбами Олександра Литвиненка (отруєння полонієм інакше охарактеризувати важко) й агресія з подальшою окупацією та анексією частини Грузії – ланки одного ланцюга, які відображають прагнення сп’янілих від нафтодоларів кремлівських керманичів відродити “велич” та вплив Російської імперії.
Зрозуміло, що це нездійсненна мрія. Але спроба реалізація може наробити ще багато біди. Проте історія вже неодноразово доводила, що небажання спільними та жорсткими зусиллями зупинити діяльність таких «мрійників» призводило до трагедій для мільйонів людей. Європейським політикам у таких випадках доречно згадувати слова Гемінгвея: «Не питай по кому дзвонить дзвін, бо він дзвонить по тобі».
Борис Кушнірук
постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-330136.html
31 July, 2009
Російські дипломати в Україні вели "підривну діяльність"
Українська сторона звинувачувала російських дипломатів Володимира Лисенка та Олександра Грачова, "у належності до спецслужб" – тому й хотіла вислати їх з України.
Про це повідомило джерело Радіо "Свобода", близьке до дипломатичних кіл.
"Обидва цих дипломати, що Грачов у Одесі, що Лисенко, який відповідав за Чорноморський флот у Севастополі, мають безпосереднє відношення до спецслужб", - сказав співрозмовник радіо.
"Причому, Лисенко – це полковник, який займався агентурною розвідкою, вербував людей, проводив зустрічі, передавав конкретні завдання. Ці двоє людей працювали "у нахабну", - додав він.
Раніше стало відомо, що МЗС України відкликало акредитацію співробітника посольства Росії в Україні, який займається діяльністю Чорноморського флоту РФ, радника посольства Володимира Лисенка, а також висилає з країни генерального консула РФ в Одесі Олександра Грачова.
29 липня МЗС Росії повідомило, що запропонувало послу України в Москві Костянтину Грищенку "достроково завершити місію генконсула України в Санкт-Петербурзі й одного з радників посольства України в Москві" – через "недружні дії української влади відносно двох дипломатичних представників Росії в Україні".
МЗС України вже отримало від Росії офіційний документ про рішення вислати зі своєї території двох українських дипломатів.
У четвер, 30 липня, стало відомо, що Росія висилає радника - керівника політичної секції посольства України в Москві Ігоря Березкіна.
Голова парламентського комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції, колишній голова українського МЗС Борис Тарасюк вважає, що з точки зору міжнародного права дії Москви неадекватні.
"З одного боку йдеться про висилення російських розвідників, тих людей, через яких здійснюється підривна діяльність проти української держави через фінансування підривної діяльності російської п’ятої колони. А з іншого боку – спроби зробити відповідь стосовно чистих українських дипломатів – це не є адекватною відповіддю", - каже він.
pravda.com.ua
Про це повідомило джерело Радіо "Свобода", близьке до дипломатичних кіл.
"Обидва цих дипломати, що Грачов у Одесі, що Лисенко, який відповідав за Чорноморський флот у Севастополі, мають безпосереднє відношення до спецслужб", - сказав співрозмовник радіо.
"Причому, Лисенко – це полковник, який займався агентурною розвідкою, вербував людей, проводив зустрічі, передавав конкретні завдання. Ці двоє людей працювали "у нахабну", - додав він.
Раніше стало відомо, що МЗС України відкликало акредитацію співробітника посольства Росії в Україні, який займається діяльністю Чорноморського флоту РФ, радника посольства Володимира Лисенка, а також висилає з країни генерального консула РФ в Одесі Олександра Грачова.
29 липня МЗС Росії повідомило, що запропонувало послу України в Москві Костянтину Грищенку "достроково завершити місію генконсула України в Санкт-Петербурзі й одного з радників посольства України в Москві" – через "недружні дії української влади відносно двох дипломатичних представників Росії в Україні".
МЗС України вже отримало від Росії офіційний документ про рішення вислати зі своєї території двох українських дипломатів.
У четвер, 30 липня, стало відомо, що Росія висилає радника - керівника політичної секції посольства України в Москві Ігоря Березкіна.
Голова парламентського комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції, колишній голова українського МЗС Борис Тарасюк вважає, що з точки зору міжнародного права дії Москви неадекватні.
"З одного боку йдеться про висилення російських розвідників, тих людей, через яких здійснюється підривна діяльність проти української держави через фінансування підривної діяльності російської п’ятої колони. А з іншого боку – спроби зробити відповідь стосовно чистих українських дипломатів – це не є адекватною відповіддю", - каже він.
pravda.com.ua
26 July, 2009
Олександр Ткачук: Про «канонічність» Російської Православної Церкви
27 липня 2009 року, у переддень святого рівноапостольного князя Володимира, до Києва прибуде патріарх РПЦ Кірілл Гундяєв. Проросійські засоби масової інформації витлумачують цю подію, щонайменше, як в’їзд тріумфуючого цезаря в Рим, а журналісти, що послуговуються православною термінологію, вбачають у цьому довгоочікуване торжество канонічної Церкви над розкольниками і католиками. Таким чином, рядова релігійна подія поступово переростає із суто церковної в загальнополітичну, якою, очевидно, вона первісно і задумувалася.
У цій ситуації важливо показати, як українське суспільство до цього ставиться, необов’язково виходити багатотисячним натовпом із гаслом «Геть московського попа!», як це було на початку 90-х років минулого століття, але так щоб всім було зрозуміло, що це не канонічна територія РПЦ, а незалежна держава. І громадяни в ній чинять так, як потрібно їм, а не так, як комусь хочеться і в Україні Помісна Православна Церква буде незалежно від того подобається це комусь за кордоном чи ні.
Але, разом з тим, ми повинні зробити і деякі критичні висновки із двадцятилітнього релігійного діалогу Києва з Москвою. Основний полягає в тому, що сьогодні, за активного сприяння Кремля, позиції Московської патріархії суттєво зміцніли в Україні. І її вже не задовольняє статус однієї з декількох православних церков, вона хоче бути тут домінуючою силою. Церквою, що володіє незаперечним впливом, не рахуватися з яким неможливо.
Одразу виникає питання, чому після розвалу Союзу одна з його бюрократичних структур (РПЦ) не відмерла, а зуміла спочатку вистояти, а згодом перейти у наступ?
Причин тут багато, найважливішими з яких є: роз’єднаність українських політичних сил, залежність церковної ієрархії від спецслужб, зокрема, КГБ/ФСБ, фінансова підтримка Російської держави (надане право РПЦ безмитно торгувати горілчаними і тютюновими виробами), сприяння «прорадянськи» налаштованих представників місцевих органів влади в Україні, політична та організаційна підтримка реваншистських сил і, нарешті, правильно вибрана стратегія церковної пропаганди, центральним пунктом якої став постулат про виняткову «канонічність» Російської церкви. Всі ці питання важливі і вимагають ретельного фахового розбору, на жаль, параметри нашої статті не дозволяють їх тут здійснити. Та український читач, хоча б у загальних рисах, повинен мати уявлення про цей релігійний феномен . Тому ми спробуємо через розгляд однієї із названих проблем показати явище в цілому. Найпридатнішою для цього є проблема так званої канонічності РПЦ.
У своєму первісному значенні слово «канон» означає мірило, міру довжини, норму або правило, за яким живе Церква, в сукупності вони утворюють канонічне право. Джерелом утворення канонів стали Святе Письмо, рішення вселенських соборів, висловлювання «отців церкви» тощо. Необхідність і корисність канонів підтверджені історичним існуванням як Православної, так і Католицької Церков. Канони стали тим, образно кажучи, фортечним муром, що допомогли Церкві вистояти перед спокусами найрізноманітніших єресей і реформаторських підступів і одночасно не дозволили зачерствіти, допомогли їй залишитись дійовим засобом для спасіння як окремої взятої людини, так і народу в цілому.
З початком Горбачовської «перебудови» почалось інтенсивне відродження національного життя в Союзі. Радянська імперія затріщала по всіх швах. Не залишилась осторонь від цього процесу і Україна. З підпілля вийшла Українська Греко-Католицька Церква, почався відхід від РПЦ православних громад. Щоб зупинити процес здобуття автокефалії Українською Православною Церквою, ієрархія Московської патріархії почала вказувати на його спонтанність, не контрольованість, підкреслюючи, що вона дозволу на проголошення незалежності УПЦ не давала, а отже, цей процес незаконний, розкольницький.
Тут варто згадати про ще один важливий термін, який став використовуватися у пропагандистській кампанії Московською патріархією проти українських православних –«благодать». За православним переданням вважається, що наша Церква веде свій початок з містичного сходження Святого Духа на перших апостолів. Згодом цей невидимий зв’язок з Господом продовжувався кожного разу при висвяченні нових священнослужителів. Власне, поняття «благодаті» є центральним, об’єднуючим в одне нерозривне ціле всіх інших елементів концепції канонічності Православної Церкви і, фактично, є її серцевиною. Не мудруючи лукаво, московські ієрархи почали стверджувати, що через самочинність відходу частини українських єпископів і священиків від РПЦ вони втратили цей благодатний зв'язок із Господом. Виходило так, ніби цей зв'язок включається або виключається в Кремлі, за давньою чекістською звичкою усе контролювати, вони вирішили проконтролювати і дії Господа щодо дару благодаті. Незважаючи на всю абсурдність і єретичність цього твердження, наживку було насаджено на гачок і багато «риби» на неї піймано.
У цьому свавільному підході до поняття «священного» яскраво висвітлюються темна сторона російського церковного єдиноначалія, його мирські інтереси. І це не поодинокий випадок в історії Російської Церкви, а швидше правило, яке бере свої витоки від спроби Петра I підпорядкувати Православну Церкву земним інтересам держави, коли він ліквідував Патріархат і замість нього призначив вищим церковним органом Синод, членів якого сам і затверджував.
Але царі Російської імперії, навіть такі деспоти як Петро I, були все ж православними, хоча б позірно. Справи стали зовсім кепськими в Російської церкви, коли до влади прийшли більшовики. Одним із головних завдань, які вони поставили перед собою, було знищення Православної Церкви. Ленін і Троцький навіть висловлювались, що Ісус Христос є їхнім особистим ворогом. Сотнями розстрілювалися священнослужителі, тисячі без суду відправлялися до концтаборів, руйнувалися храми, але Церква стояла. Більше того, на Помісному соборі вона мужньо закликала всіх православних боротися із атеїстичною владою. Там же Патріарх Тихон наклав анафему на богоборчу владу, яку згодом підтвердили новомученики російські (старці Соловецькі). Після тривалої десятилітньої війни на знищення Церкви більшовики раптом побачили, що вона не тільки не знищується, а починає поступово переходити в підпілля, в катакомби. Це була серйозна загроза владі, і вони внесли серйозні корективи у свою політику щодо Православної Церкви. Ієрархію і священицтво Української Автокефальної Православної Церкви вирішено було знищити все без винятків, а РПЦ зробити підручною Чека структурою. Для цього було підступно убито патріарха Тихона, а на його місце поставлено митрополита Сергія Страгородського − давнього більшовицького агента, який на початку 20-х років оголосив себе одним із лідерів обновленської єресі, а згодом нібито покаявся і повернувся назад до православ’я. Саме йому було доручено сформувати нову, підпорядковану каральним органам ієрархію РПЦ. Виник новий, до цього небачений феномен, коли інструментом боротьби проти християнства стала церковна ієрархія. За ім’ям чільника цього руху Сергія Страгодродського (якого згодом Сталін призначив патріархом РПЦ), його послідовників стали називати «сергіянцями». Власне цей феномен можна визначити як богоборчу єресь в православ’ї.
Як я вже говорив, новомученики російські (старці Соловецькі) підтвердили анафему патріарха Тихона, уточнивши, що під її прокляття попадають «ті, хто поклонився Звірові і носить на собі його тавро, і ті, хто відрікся від мучеництва і поклонився Червоному Дракону, вже ніякого відношення до Тайни перевтілення Крові і Тіла Господніх не мають, хоч би і дотримувалися статуту». І далі вони наголошують, що ця анафема може бути знята тільки за умови публічного покаяння ієрархії РПЦ − гласного скасування всіх богоборчих рішень Сергія (Страгородського) і Алексія I (Сіманського).
Свого часу авторитетний у православному світі митрополит Філарет (Вознесенський) у «Листі до отця Дмитра Дудка» писав про це так: «Ця лжецерква двічі анафематствувана. Святійший Патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема до цього часу не знята і зберігає силу, так як зняти її може тільки такий же всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада. І відбулося страшне діло 1927 року, коли митрополит Сергій, що очолював тоді церкву, своєю ганебною відступницькою декларацією підкорив руську Церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в найточнішому розумінні висловлювання передсповідної молитви: «Під свою анафему падоша»! Бо в 1918 році Церква анафематствувала всіх «співробітників комуністів», а в 1927 році сама увійшла в компанію цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис…
Дехто стверджує, що Патріарх Тихон «покаявся» в анафематствованні радянської влади. Але ця анафема була підтримана всім Собором Руської Церкви, а Собор її не скасував і не «каявся» в ній, тому вона залишилася в силі.
Звичайно, можна зробити вигляд, що всього цього не було, а нинішнє керівництво РПЦ чисте і ніякого відношення до богоборчої влади ніколи не мало, і спокійно кричати «осанна» патріарху Кіріллу. (До речі, одному із чільних ідеологів лівацького руху в православ’ї, богословські інтереси якого зводилися до пошуку спільних коренів комунізму і християнства, звичайно, у доперебудовні часи). Але цей гріх буде страшніший від того, який прийняв на себе Сергій, бо він прийняв його під крайнім насиллям, а сьогоднішні вільно роблять вибір між мучениками православними і їх мучителями − на користь останніх, бо мовчання або нічого не значущі виправдання і є повний і усвідомлений вибір на користь мучителів. Хто не знає − тому скажемо, а хто забув − нагадаємо, що церковна анафема без розв’язання відпущенням, зростаючи і збільшуючись, переходить на наступні покоління, вибухаючи вселенськими бідами. А цей гріх можуть відпустити тільки душі мучеників − почувши соборне покаяння ієрархії РПЦ Московського патріархату.
Отже, виходить так, що ієрархія РПЦ, − впавши у єресь сергіянства, − почала звинувачувати тих православних, які хотіли звільнитись від неканонічного союзу атеїстів і церковників та відродити апостольські старокиївські православні традиції, у не канонічності. Все як за народним анекдотом про злодія, який почувши занепокоєння обкрадених ним людей і щоб відвернути від себе увагу першим почав кричати: «Ловіть злодія!».
maidan.org.ua
У цій ситуації важливо показати, як українське суспільство до цього ставиться, необов’язково виходити багатотисячним натовпом із гаслом «Геть московського попа!», як це було на початку 90-х років минулого століття, але так щоб всім було зрозуміло, що це не канонічна територія РПЦ, а незалежна держава. І громадяни в ній чинять так, як потрібно їм, а не так, як комусь хочеться і в Україні Помісна Православна Церква буде незалежно від того подобається це комусь за кордоном чи ні.
Але, разом з тим, ми повинні зробити і деякі критичні висновки із двадцятилітнього релігійного діалогу Києва з Москвою. Основний полягає в тому, що сьогодні, за активного сприяння Кремля, позиції Московської патріархії суттєво зміцніли в Україні. І її вже не задовольняє статус однієї з декількох православних церков, вона хоче бути тут домінуючою силою. Церквою, що володіє незаперечним впливом, не рахуватися з яким неможливо.
Одразу виникає питання, чому після розвалу Союзу одна з його бюрократичних структур (РПЦ) не відмерла, а зуміла спочатку вистояти, а згодом перейти у наступ?
Причин тут багато, найважливішими з яких є: роз’єднаність українських політичних сил, залежність церковної ієрархії від спецслужб, зокрема, КГБ/ФСБ, фінансова підтримка Російської держави (надане право РПЦ безмитно торгувати горілчаними і тютюновими виробами), сприяння «прорадянськи» налаштованих представників місцевих органів влади в Україні, політична та організаційна підтримка реваншистських сил і, нарешті, правильно вибрана стратегія церковної пропаганди, центральним пунктом якої став постулат про виняткову «канонічність» Російської церкви. Всі ці питання важливі і вимагають ретельного фахового розбору, на жаль, параметри нашої статті не дозволяють їх тут здійснити. Та український читач, хоча б у загальних рисах, повинен мати уявлення про цей релігійний феномен . Тому ми спробуємо через розгляд однієї із названих проблем показати явище в цілому. Найпридатнішою для цього є проблема так званої канонічності РПЦ.
У своєму первісному значенні слово «канон» означає мірило, міру довжини, норму або правило, за яким живе Церква, в сукупності вони утворюють канонічне право. Джерелом утворення канонів стали Святе Письмо, рішення вселенських соборів, висловлювання «отців церкви» тощо. Необхідність і корисність канонів підтверджені історичним існуванням як Православної, так і Католицької Церков. Канони стали тим, образно кажучи, фортечним муром, що допомогли Церкві вистояти перед спокусами найрізноманітніших єресей і реформаторських підступів і одночасно не дозволили зачерствіти, допомогли їй залишитись дійовим засобом для спасіння як окремої взятої людини, так і народу в цілому.
З початком Горбачовської «перебудови» почалось інтенсивне відродження національного життя в Союзі. Радянська імперія затріщала по всіх швах. Не залишилась осторонь від цього процесу і Україна. З підпілля вийшла Українська Греко-Католицька Церква, почався відхід від РПЦ православних громад. Щоб зупинити процес здобуття автокефалії Українською Православною Церквою, ієрархія Московської патріархії почала вказувати на його спонтанність, не контрольованість, підкреслюючи, що вона дозволу на проголошення незалежності УПЦ не давала, а отже, цей процес незаконний, розкольницький.
Тут варто згадати про ще один важливий термін, який став використовуватися у пропагандистській кампанії Московською патріархією проти українських православних –«благодать». За православним переданням вважається, що наша Церква веде свій початок з містичного сходження Святого Духа на перших апостолів. Згодом цей невидимий зв’язок з Господом продовжувався кожного разу при висвяченні нових священнослужителів. Власне, поняття «благодаті» є центральним, об’єднуючим в одне нерозривне ціле всіх інших елементів концепції канонічності Православної Церкви і, фактично, є її серцевиною. Не мудруючи лукаво, московські ієрархи почали стверджувати, що через самочинність відходу частини українських єпископів і священиків від РПЦ вони втратили цей благодатний зв'язок із Господом. Виходило так, ніби цей зв'язок включається або виключається в Кремлі, за давньою чекістською звичкою усе контролювати, вони вирішили проконтролювати і дії Господа щодо дару благодаті. Незважаючи на всю абсурдність і єретичність цього твердження, наживку було насаджено на гачок і багато «риби» на неї піймано.
У цьому свавільному підході до поняття «священного» яскраво висвітлюються темна сторона російського церковного єдиноначалія, його мирські інтереси. І це не поодинокий випадок в історії Російської Церкви, а швидше правило, яке бере свої витоки від спроби Петра I підпорядкувати Православну Церкву земним інтересам держави, коли він ліквідував Патріархат і замість нього призначив вищим церковним органом Синод, членів якого сам і затверджував.
Але царі Російської імперії, навіть такі деспоти як Петро I, були все ж православними, хоча б позірно. Справи стали зовсім кепськими в Російської церкви, коли до влади прийшли більшовики. Одним із головних завдань, які вони поставили перед собою, було знищення Православної Церкви. Ленін і Троцький навіть висловлювались, що Ісус Христос є їхнім особистим ворогом. Сотнями розстрілювалися священнослужителі, тисячі без суду відправлялися до концтаборів, руйнувалися храми, але Церква стояла. Більше того, на Помісному соборі вона мужньо закликала всіх православних боротися із атеїстичною владою. Там же Патріарх Тихон наклав анафему на богоборчу владу, яку згодом підтвердили новомученики російські (старці Соловецькі). Після тривалої десятилітньої війни на знищення Церкви більшовики раптом побачили, що вона не тільки не знищується, а починає поступово переходити в підпілля, в катакомби. Це була серйозна загроза владі, і вони внесли серйозні корективи у свою політику щодо Православної Церкви. Ієрархію і священицтво Української Автокефальної Православної Церкви вирішено було знищити все без винятків, а РПЦ зробити підручною Чека структурою. Для цього було підступно убито патріарха Тихона, а на його місце поставлено митрополита Сергія Страгородського − давнього більшовицького агента, який на початку 20-х років оголосив себе одним із лідерів обновленської єресі, а згодом нібито покаявся і повернувся назад до православ’я. Саме йому було доручено сформувати нову, підпорядковану каральним органам ієрархію РПЦ. Виник новий, до цього небачений феномен, коли інструментом боротьби проти християнства стала церковна ієрархія. За ім’ям чільника цього руху Сергія Страгодродського (якого згодом Сталін призначив патріархом РПЦ), його послідовників стали називати «сергіянцями». Власне цей феномен можна визначити як богоборчу єресь в православ’ї.
Як я вже говорив, новомученики російські (старці Соловецькі) підтвердили анафему патріарха Тихона, уточнивши, що під її прокляття попадають «ті, хто поклонився Звірові і носить на собі його тавро, і ті, хто відрікся від мучеництва і поклонився Червоному Дракону, вже ніякого відношення до Тайни перевтілення Крові і Тіла Господніх не мають, хоч би і дотримувалися статуту». І далі вони наголошують, що ця анафема може бути знята тільки за умови публічного покаяння ієрархії РПЦ − гласного скасування всіх богоборчих рішень Сергія (Страгородського) і Алексія I (Сіманського).
Свого часу авторитетний у православному світі митрополит Філарет (Вознесенський) у «Листі до отця Дмитра Дудка» писав про це так: «Ця лжецерква двічі анафематствувана. Святійший Патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема до цього часу не знята і зберігає силу, так як зняти її може тільки такий же всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада. І відбулося страшне діло 1927 року, коли митрополит Сергій, що очолював тоді церкву, своєю ганебною відступницькою декларацією підкорив руську Церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в найточнішому розумінні висловлювання передсповідної молитви: «Під свою анафему падоша»! Бо в 1918 році Церква анафематствувала всіх «співробітників комуністів», а в 1927 році сама увійшла в компанію цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис…
Дехто стверджує, що Патріарх Тихон «покаявся» в анафематствованні радянської влади. Але ця анафема була підтримана всім Собором Руської Церкви, а Собор її не скасував і не «каявся» в ній, тому вона залишилася в силі.
Звичайно, можна зробити вигляд, що всього цього не було, а нинішнє керівництво РПЦ чисте і ніякого відношення до богоборчої влади ніколи не мало, і спокійно кричати «осанна» патріарху Кіріллу. (До речі, одному із чільних ідеологів лівацького руху в православ’ї, богословські інтереси якого зводилися до пошуку спільних коренів комунізму і християнства, звичайно, у доперебудовні часи). Але цей гріх буде страшніший від того, який прийняв на себе Сергій, бо він прийняв його під крайнім насиллям, а сьогоднішні вільно роблять вибір між мучениками православними і їх мучителями − на користь останніх, бо мовчання або нічого не значущі виправдання і є повний і усвідомлений вибір на користь мучителів. Хто не знає − тому скажемо, а хто забув − нагадаємо, що церковна анафема без розв’язання відпущенням, зростаючи і збільшуючись, переходить на наступні покоління, вибухаючи вселенськими бідами. А цей гріх можуть відпустити тільки душі мучеників − почувши соборне покаяння ієрархії РПЦ Московського патріархату.
Отже, виходить так, що ієрархія РПЦ, − впавши у єресь сергіянства, − почала звинувачувати тих православних, які хотіли звільнитись від неканонічного союзу атеїстів і церковників та відродити апостольські старокиївські православні традиції, у не канонічності. Все як за народним анекдотом про злодія, який почувши занепокоєння обкрадених ним людей і щоб відвернути від себе увагу першим почав кричати: «Ловіть злодія!».
maidan.org.ua
15 July, 2009
Єврейська карта в російських спецопераціях проти України
Мойсей Фішбейн
10.07.2009
Мойсей ФішбейнДоповідь на 26-й Конференції з української проблематики
Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США. 24 – 27 червня 2009 року
(Передрук доповіді на сайті Радіо Свобода здійснюється за згодою автора, в повному обсязі і без змін)
29 січня 2009 року, виступаючи на розширеному засіданні Федеральної служби безпеки в Москві, президент Російської Федерації Дмітрій Мєдвєдєв буквально однією фразою розкрив спецоперацію ФСБ (цитую мовою оригіналу): «В ряде соседних государств сохранялась нестабильная социально-политическая обстановка, не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи». Себто – президент Російської Федерації відкритим текстом заявив, що зрив інтеґрації України до Північноатлантичного альянсу – це заслуга російських спецслужб, наслідок проведених ними спецоперацій. А заявивши, подякував Федеральній службі безпеки. Це пряме визнання того, що російські спецслужби провадять спецоперації проти України, спрямовані на підрив її суверенітету й незалежності. Це брутальне порушення не лише міжнародного права. Це брутальне порушення й російських законів: законодавча база Російської Федерації, що регулює діяльність ФСБ, не дозволяє цій спецслужбі проводити такі спецоперації. У «Федеральному законі про Федеральну службу безпеки», ухваленому Державною Думою Російської Федерації 22 лютого 1995 року (з усіма подальшими редакціями) про жодні спецоперації проти суверенітету інших держав і «кориґування» їхньої зовнішньої політики не сказано анічогісінько. Зазначимо: цей документ 1995 року підписав президент Російської Федерації. В цьому документі немає нічого бодай подібного на спеціальну операцію проти України, що з нею президент Мєдвєдєв привітав ФСБ. Натомість у прямих завданнях ФСБ є інше конкретне визначення: щодо припинення, унеможливлення витоку державних та військових таємниць. Спецоперація ФСБ, спрямована на недопущення вступу України до НАТО, є однією з найбільших таємниць Кремля. І витокові саме цієї таємниці сприяв пан Дмітрій Мєдвєдєв.
Отже, російські спецслужби провадили й провадять спецоперації, спрямовані на підрив суверенітету й незалежності України. Співробітники ФСБ та Служби зовнішньої розвідки Росії за досягнення в ізоляції України були нагороджені. У структурах ФСБ, що займаються Україною, останнім часом штат збільшено в півтора рази порівняно з періодом 50-х років, коли в Україні діяло підпілля УПА.
Розглянемо лише один із аспектів спецоперацій російських спецслужб проти України ¬– так звану «єврейську карту». Спочатку – невеличка ретроспектива.
Коли імперські картярі почали розігрувати на українських теренах оту мічену «єврейську карту»?
У Російській імперії це практикувалося.
В СРСР на багато років погромником було оголошено Симона Васильовича Петлюру. І не мало значення, що один із засновників, один із чільних ідеологів сіонізму, видатний публіцист, громадський та політичний діяч Володимир (Зеєв) Жаботинський ставився до пана Петлюри з чималим пієтетом: ім'я Володимира (Зеєва) Жаботинського в СРСР було заборонене.
Доречно нагадати: невдовзі після вбивства Симона Петлюри в Парижі, саме на сороковий день – 4 липня 1926 року – Володимир (Зеєв) Жаботинський заявив у нью-йоркському The Jewish Morning Journal (цитую):
Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками». (...) я добре знаю цей тип українського інтеліґента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.
28 травня 2009 року російський сенатор і водночас голова створеного з ініціативи російських спецслужб «Всемирного конгресса русскоязычного еврейства» – Боріс Шпіґєль – під час єрусалимської зустрічі з прем’єр-міністром Держави Ізраїль паном Біньяміном Нетаніягу, порушивши тему антисемітизму, заявив: в Україні, мовляв, «відроджують старих національних героїв», що чинили злочини проти євреїв, і «переписують історію, вибілюючи цих людей». За приклад Боріс Шпіґєль навів Симона Петлюру. Згідно з повідомленнями ізраїльських ЗМІ, «реаґуючи на це, пан Біньямін Нетаніягу висловив занепокоєність». Зауважмо: саме ізраїльська партія «Лікуд» репрезентує ідеологічну течію Володимира (Зеєва) Жаботинського, його портрет висить у штаб-квартирі саме цієї партії, яку очолює саме пан Біньямін Нетаніягу.
А тепер доречно зацитувати самого Симона Васильовича Петлюру.
З «НАКАЗУ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК УНР 26 серпня 1919 року»
Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення – їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми – було поневолене й позбавлене своєї національної волі.
Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю... Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд яко зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення...
Головний отаман Петлюра
З ВІДОЗВИ «ПРОТИ ПОГРОМІВ» 12 жовтня 1919 року
Наша Народна Армія мусить нести рівність, братерство і визволення українському і єврейському громадянствам, бо останнє активно підтримує Правительство УНР. Всі його партії, як то: Бунд, Об’єднанці, Поалей-Ціон і Фолкс-Партей стали на ґрунті самостійності України і беруть участь у будівництві республіки.
Я сам знаю, коли представники єврейського населення допомагали нашому війську і підтримували законну республіканську владу.
З великою пошаною я ставлюся до тих жертв єврейського населення, які воно понесло на вівтар нашої отчизни в цій боротьбі. (...)
Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів.
Головний отаман Петлюра
Невдовзі відзначатимуть двадцяту річницю установчого з'їзду Народного Руху України. Чи пам'ятає хтось, як двадцять років тому офіційна преса лякала читачів: «рухівці – антисеміти»? Я пам'ятаю. Бо тоді на з'їзді зачитали мою вітальну телеграму, вона закінчувалась єврейським словом – «Шалом!»
На початку 1990 року влада лякала київських євреїв – приходили двірнички, попереджали: «Зі Львова їдуть рухівці з автоматами. Не виходьте з помешкань. Будуть погроми». Ми з філософом Мирославом Поповичем пробилися на телебачення, провокатори замовкли.
1 грудня 1991 року в київській синагозі знайдено вибухівку. В день референдуму за незалежність України: ось, мовляв, не встигли стати «нєзалєжнимі» – вже синагоги вибухають. Ця вибухівка була підкладена не під синагогу, а під Українську Незалежність.
2003 – 2004 роки. За розробками маніпульованих російськими спецслужбами московських політтехнологів супротивники кандидата в президенти України Віктора Ющенка ширять чутки й публікації, починають робити фільм про «антисемітизм Ющенка та його оточення». У грудні 2003 року Віктор Андрійович Ющенко привітав євреїв України зі святом Ханука. В адміністрації президента Кучми такого вітання не підготували. Вітаючи євреїв України зі святом Ханука, а потім зі святом Песах, Віктор Андрійович наголошував: «Історія євреїв багато чого вчить нас усіх». І цитував Лесю Українку: «І ти колись боролась, мов Ізрaель, Укрaїно моя». Я був звернувся до євреїв України й розповів, що під час війни родина мами Віктора Ющенка в його рідному селі Хоружівка переховувала трьох єврейських дівчат із міста Ромни. Півтора року. Ризикуючи власним життям. Вони рятували єврейські душі.
Тоді кампанія звинувачень Віктора Ющенка в антисемітизмі зійшла нанівець. Фільм – уже витративши чималі кошти – робити припинили. Ми перемогли на Майдані.
Але розігрування «єврейської карти» в спецопераціях російських спецслужб проти України не припиняється.
В середині квітня 2008 року на російському інтернет-сайті «ИА REGNUM» вийшла інформація, буцімто ізраїльський історик Юрій Вільнер видав книжку «Андрей Ющенко: персонаж и „легенда”». І миттєво з сайту на сайт пішла гуляти фраза: «Дослідження доводить, що в роки Другої світової війни батько Президента України міг бути табірним поліцаєм і нацистським інформатором». «Доводить, що міг бути». Стилістичний недогляд, що на нього мало хто звернув увагу. Потім в Інтернет закинуто й сам текст «книжки». Я був почав читати. Над текстом стояла посвята: «Арону Шнеєру – гуманісту». Хто ж такий Арон Шнеєр? Коли він жив? Чи живе? Я почав згадувати. І таки згадав. На Арона Шнеєра в одній із своїх публікацій посилався ізраїльський публіцист Михайло Хейфец – той колишній радянський політв’язень Михайло Хейфец, що свого часу написав блискучі спогади про Василя Стуса. Арон Шнеєр – співробітник ізраїльського Національного інституту пам’яті жертв нацизму «Яд Вашем». Я зателефонував до нього. З’ясувалося, що текст «розслідування» він прочитав у Інтернеті, але уявлення не має, хто такий Юрій Вільнер. Російське інформагентство «REGNUM» твердило: «ця книжка, видана в Ізраїлі, з’явилася в Москві», але ніхто – ні в Ізраїлі, ні в Росії, ні деінде – ні науковці, ні журналісти – ніхто нічого не знав про існування такого «ізраїльтянина». Я зацікавився міжнародним ідентифікаційним кодом книжки, що був зазначений в Інтернеті: ISBN — 969–228–292–5. Перші три цифри позначають країну, де видано книжку. З’ясувалося, що «969» – це Пакистан! Можна було б припустити, що книжка отримала реєстраційний номер саме у цій країні. Але пошук цього видання у базі даних ISBN показав: «Такої книжки не існує». Це означало що міжнародний номер сфальсифіковано. Це означало, що і сама «книжка», і її «автор» – фальшивка, створена й запущена в обіг у межах антиукраїнської спецоперації, що мала на меті ускладнити українсько-ізраїльські взаємини, посварити українців з євреями й налякати цивілізований світ «темними сторінками фашистського минулого» батька президента України Віктора Ющенка. За кілька днів після першої появи фальшивки на сайті «Regnum» викриття було оприлюднене одночасно – в суботу, 18 квітня 2008 року – в київській газеті «Україна молода» і на одному з ізраїльських інтернет-ресурсів, а відтак розійшлося широким інтернет-простором. Антиукраїнська спецоперація захлинулася на самому початку.
У своєму імперському шаленстві, замішаному на хронічному комплексі меншовартості, російське керівництво за допомогою своїх спецслужб намагається зомбіювати власною українофобією і світову спільноту, й російську громадськість, і – через підконтрольні ЗМІ та аґентів впливу – певну частину населення України.
Розігруючи «єврейську карту» в своїх спецопераціях проти України, російські спецслужби використовують своїх «путін-юден», зокрема, московських рабинів.
З сайту «Евразийского союза молодёжи» (цитую мовою оригіналу):
Раввины и евразийцы объединят усилия в борьбе с нацизмом
21 Августа 2007 года
20 августа в синагоге на Спасогленищевском переулке в Москве состоялась официальная встреча лидера Евразийского Союза Молодежи Павла Зарифуллина и главного раввина России Адольфа Шаевича. В процессе переговоров лидер ЕСМ и главный раввин России пришли к выводу, что у них есть один общий враг – современный украинский неонацизм, являющийся квазиофициальной идеологией «оранжевого» режима Ющенко.
З сайту «Новости портала «Евразия» (цитую мовою оригіналу):
Евразийцы и евреи за традиционализм и против украинского госфашизма
11.11.2008
11 ноября в московской синагоге в Марьиной Роще состоялась встреча между главным раввином России Берлом Лазаром, а также главой администрации Международного «Евразийского Движения» Павлом Зарифуллиным.
Відомий російський журналіст, редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, про якого його співвітчизники кажуть: «Что у Путина на уме – у Проханова на языке», – той Алєксандр Проханов, який відкрито називає себе імперіалістом, 17 вересня 2008 року заявив в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы»: «Сталин становится лицом России». В тому-таки інтерв’ю він сказав: «Россия – потенциальная сверхдержава. В противном случае она рассыплется». Відтак Алєксандр Проханов заявив: «Мы добились вот этого кризиса на Украине». І на запитання журналістки «Что сейчас нужно делать?» відповів: «Нейтрализовать Ющенко».
Російські високопосадовці (зокрема, мер Москви) вголос висувають Україні територіальні претензії. Плекані й вітані російськими спецслужбами провокатори плюндрують українські національні святині на нашій Говерлі, шматують і топчуть український прапор коло посольства України в Державі Ізраїль. Відтак постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін на своїй прес-конференції 28 жовтня 2008 року, кажучи про Голодомор 1932-33 років, заявляє: «(…) украинское правительство использует этот вопрос с целью рассорить наши два братских народа, посеять международную рознь. (…) какие бы репрессии или действия ни проводились Сталинским режимом, его нельзя называть первопричиной Голода (…) И говорить, что сталинский режим был направлен против украинского народа, неверно». Не знаю, чи російський дипломат Чуркін читав книгу «Всё течёт» – книгу про Голодомор, що її написав видатний російський письменник Васілій Ґроссман. Не знаю, чи пан Чуркін узагалі читає щось, крім «інструкцій з Центру». Але ця його заява – безсоромне блюзнірство. Безсоромним блюзнірством і зухвалою брехнею є й інші його заяви, зроблені на цій прес-конференції в штаб-квартирі ООН. Цитую: «Второй вопрос, (…) имеющий, на мой взгляд, определенную логическую взаимосвязь с первым – это вопрос о героизации нацизма. (…) Президент Украины в приказе о награждении назвал героем одного из одиозных членов украинского нацистского движения господина Шухевича, который был нацистом. (…) Вы припоминаете, что на территории Киева были убиты тысячи евреев? Большинство из этих людей, которые убивали евреев в Бабьем Яру, были украинские нацисты».
«Украинские нацисты»? Себто якісь українці, що буцімто були членами гітлерівської НСДАП, а не німці з «айнзатцкоммандо» розстрілювали євреїв у Бабиному Яру? «Шухевич, который был нацистом»? Себто Шухевич, який буцімто був членом НСДАП й, перебуваючи в Галичині, в якийсь спосіб був причетний до розстрілів у Бабиному Яру? Сказати таке міг або невіглас, або свідомий дезінформатор. Сподіваюся, бодай невігласом пан Чуркін не є.
Нагадаймо панові Чуркіну, що саме СРСР, правонаступницею якого нині є Російська Федерація, з 39-го по 41-й рік був союзником нацистської Німеччини.
Чого варті бодай кадри кінохроніки зі спільними радянсько-німецькими військовими парадами! Нагадаймо й про те, як ведеться дезінформаційна спецоперація щодо Головного командира УПА генерала Романа Шухевича. Спочатку до ЗМІ закинули версію, буцімто Роман Шухевич був «капітаном СС». Дезінформаторам відповіли, що такого звання взагалі не існувало. Тоді дезінформатори перетворили Романа Шухевича на якогось «оберштурмфюрера». Їм пояснили, що для того, аби до 1944 року потрапити в «СС», треба було довго доводити своє «арійське походження», якого Роман Шухевич, звісно ж, не мав. Тоді дезінформатори закинули до ЗМІ версію, буцімто Роман Шухевич отримав військову нагороду з рук Гітлера. Дезінформаторам нагадали, що з рук Гітлера військову нагороду отримав лише Гімлер. Що ж до Головного командира УПА Романа Шухевича, то, згідно з інформацією Військового архіву Німеччини, котрий міститься в місті Фрайбурзі, Роман Шухевич узагалі не був нагороджений жодною німецькою нагородою.
Але дезінформаторам конче треба дискредитувати і генерала Шухевича, і УПА, і весь український національно-визвольний рух, і президента України Віктора Ющенка.
Тож вони вдалися до давньої чекістської провокації й розіграли «єврейську карту»: одних звинуватили у винищенні євреїв, а інших – у «героїзації» тих, хто буцімто винищував. Прийом відомий: відвернути євреїв від українського національного відродження, відвернути і євреїв, і весь цивілізований світ від тих, хто хоче відродити справжню, українську Україну. Українську за духом своїм, за мовою своєю, за пам’яттю про своїх геніїв та героїв. Українську – для всіх у ній сущих, незалежно від етнічного походження.
Про все це я сказав на своєму брифінґу в Міністерстві закордонних справ України 3 листопада 2008 року.
Президент Віктор Ющенко підніс визнання Української Повстанської Армії на державний рівень. Маніпульовані російськими спецслужбами ЗМІ (і в самій Росії, й поза нею) розгорнули шалену кампанію звинувачень УПА у винищуванні євреїв. 14 жовтня 2008 року – на свято Покрови, в день ушанування пам’яті вояків УПА – я дав інтерв’ю Бі-Бі-Сі. Дозвольте зацитувати фраґмент.
«“Антиєврейські акції УПА” – то є провокації, що запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий із доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, сіоністка, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку. Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: “Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів”. Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе».
Російські спецслужби намагаються дестабілізувати обстановку в Україні, підірвати її суверенітет і незалежність, створити їй неґативний імідж, а відтак – унеможлививши інтеґрацію до європейських та євроатлантичних структур – перетворити на узалежненого й маніпульованого сателіта. Неабиякого значення у своїх спецопераціях проти України вони надають міченій «єврейській карті».
Щодо українців і євреїв. Нас хочуть пересварити. Метод відомий: «Розділяй й владарюй». Розділити нас їм не вдасться. Владарювати також.
********
Мойсей Фішбейн – визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Академік Іван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фішбейна пишуть світові енциклопедії. В Україні його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.
Subscribe to:
Posts (Atom)