Грузія почала очищення органів влади від "агентів російського впливу"

Парламент Грузії в першому читанні прийняв закон про люстрацію колишніх співробітників радянських спецслужб, КДБ і функціонерів комуністичної партії.

Грузія починає вичищати органи влади і ключові структури країни від можливих агентів російського впливу, цитує слова депутата від меншості Гії Тортладзе Ехо Москви.

Радянські функціонери, які обіймали посади в апараті комуністичної партії, комсомольці і колишні співробітники КДБ більше не зможуть займати високі посади в державі: вони не будуть працювати в уряді, керувати Громадським телебаченням, надягати суддівську мантію. Крім того, військова кар'єра таких громадян країни обмежена званням підполковника.

БРАВА! Грузія ухвалює закон про люстрацію і заборону радянської символіки

Парламент Грузії 75 голосами проти одного прийняв у першому читанні законодавчу ініціативу депутата від меншості Гії Тортладзе - "Хартію свободи", яка містить положення щодо люстрації та викорінення радянської та нацистської символіки.

Прийнятий у першому слуханні законопроект передбачає контроль з боку МВС тих фінансових перерахувань громадським організаціям, громадянам та особам із зарубіжних країн, обсяг яких перевищує 25 тисяч ларі (близько $14 тис.), повідомляє Civil.ge.

У рамках антитерористичних заходів "Хартія свободи" також передбачає оснащення Міністерством внутрішніх справ камерами відеоспостереження аеропортів, метрополітену, стратегічних мостів, електростанцій, "місць масового громадського скупчення та інших об'єктів" і їх підключення до єдиної системи.

Крім того, Міністерству внутрішніх справ, поряд з митними службами законопроект надає повноваження на розтин і огляд підозрілих вантажів, що надходять по сухопутному, морському і повітряному шляхами.

Крім перерахованих вище положень т.зв. Патріотичного акту, «Хартія свободи» також передбачає і концепцію люстрації.

Зокрема, згідно із законопроектом, на вищих державних посадах не зможуть працювати:
- співробітники служби безпеки радянського часу,
- лідери Комуністичної партії і комсомолу,
- члени Центрального комітету КПГ,
- секретарі районних та міських комітетів,
- голова Телерадіомовлення Грузинської РСР.

Якщо ці люди вже займають посади, вони повинні піти у відставку протягом місяця після вступу закону в силу. Інакше спеціальна комісія зробить публічною інформацію про їхню діяльність в радянські часи.

Корреспондент: Грузинская молодежь превращает страну в рай для инвесторов

Грузинская молодежь за шесть лет превратила нищую кавказскую республику, управляемую ворами в законе, в бурно развивающуюся экономику с амбициями Сингапура и Гонконга, пишет главный редактор журнала Корреспондент Виталий Сыч. Западные эксперты единодушны: грузинские реформы беспрецедентны.

Саакашвілі: Від успіхів НАТО в Афганістані залежить майбутнє Грузії

Президент Грузії Михайло Саакашвілі вважає, що від успіхів НАТО в Афганістані залежить не тільки доля самого Афганістану, всього світу і країн сил коаліції, але і доля його країни.

"Від того, наскільки будуть успішними наші союзники, залежить і майбутнє Грузії і благополуччя грузинського народу", заявив грузинський лідер у понеділок, 22 лютого, під час зустрічі зі спецпредставником США по Афганістану і Пакистану Річардом Холбруком, який перебуває з офіційним візитом у Тбілісі.

Саакашвілі також зауважив, що грузинські військовослужбовці, які вирушають до Афганістану "є професіоналами" і їдуть до Афганістану добровільно і "добре знають, на що йдуть". "Вони там виконуватимуть не тільки загальну місію, а служитимуть і грузинській патріотичній справі", - заявив президент.

У свою чергу спецпредставник США після відвідування Національного військового навчального центру в Крцанісі позитивно оцінив підготовку грузинських військових. Він подякував президентові Грузії і грузинському народу від імені США, американського народу і всього світу за рішення скерувати до Афганістану додаткові військові сили.

Нагадаємо, в січні президент Грузії запропонував США використовувати територію своєї країни як плацдарм для ударів НАТО по силах радикального руху Талібан в Афганістані.

Як повідомлялося, у листопаді минулого року 173 грузинських військовослужбовців вирушили до Афганістану з миротворчою місією у складі міжнародних сил сприяння безпеці. Друга частина контингенту прибуде до Афганістану навесні 2010 року.

korespondent.net

Допомога союзників

Обсяги поставок зброї зі США до Грузії в 2008-му фінансовому році склали близько 78,7 млн доларів.

Про це свідчать офіційні дані уряду США. Вони містяться в бюджетному запиті адміністрації Обами на 2010-й фінансовий рік, раніше направленому на розгляд Конгресу США, в розділі Іноземна допомога.

Згідно з цією статистикою, в 2009-му фінансовому році, що завершився в США 30 вересня, обсяги продажу американської зброї Тбілісі повинні були впасти до рівня 11,8 млн доларів, а в 2010-му - зрости до 14 млн.

Згідно з детальним розкладом таких відомостей за 2008-й рік, найбільше коштів Грузія витратила за статтею Придбання неавтоматичної і напівавтоматичної вогнепальної зброї. Її було куплено понад 256 тисяч одиниць - на 20,158 тисяч доларів.

На закупівлю різних боєприпасів в кількості більш ніж 36 млн одиниць Закавказька республіка витратила близько 16,7 млн доларів.

Військового електронного устаткування у вигляді засобів зв'язку і навігації Тбілісі придбало у США 1,178 одиниць - більш ніж на 17 млн доларів;

літальних апаратів, включаючи вертольоти і безпілотні літальні апарати, - 6 одиниць - на 8,4 млн;

систем наведення і управління вогнем і комплектуючих до них - приблизно на 7,5 млн.

Уся ця інформація оприлюднена авторитетною Федерацією американських вчених в рамках її проекту відстеження угод з купівлі-продажу зброї та військової техніки у світі.

***

Після російсько-грузинської війни 2008 року Росія намагалася добитися міжнародного ембарго на військові поставки Грузії. При цьому в Москві заявляли, що такі заходи необхідні для запобігання нових військових конфліктів. Однак широкої підтримки ця ініціатива не отримала.

У Грузії, відповідаючи на звинувачення з боку Москви, неодноразово зазначали, що поставки озброєння до республіки здійснюються згідно з нормами міжнародного права.

korespondent.net

Грузія хоче увійти до НАТО без ПДЧ

Грузія хоче увійти до НАТО без надання "Плану дій щодо членства", в якому їй відмовили в 2008 році, надавши тоді щорічну програму партнерства.

Віце-прем`єр, державний міністр з о європейської і євроатлантичної інтеграції Георгій БАРАМІДЗЕ заявив сьогодні, що під час візиту до Грузії минулого тижня спецпредставника Генсека НАТО Роберта СІММОНСА така можливість розглядалася, передають «Подробности».

За його словами, "консультації з цього приводу вже проходять, і, якщо таке рішення буде прийняте, розпочнеться розгляд питання членства Грузії без ПДЧ". Г.БАРАМІДЗЕ пояснив це успішним виконанням Грузією щорічного плану.

unian.net

Відомі українці закликають держави-гаранти безпеки України застерегти Росію

З’явилися ознаки, що Кремль не виключає з арсеналу й силові засоби... Існують прямі загрози безпеці держав ЄС… Звертаємося з пропозицією скликати Міжнародну конференцію...


Звернення інтелектуалів, політиків та громадських діячів України до парламентів, урядів і народів світу

Виникнення України як незалежної демократичної держави в 1991 році стало одним з основних результатів і водночас гарантій завершення глобального протистояння «Схід–Захід», двоподілу Європи та поширення ідеалів свободи й демократії у світі. Україна зробила вагомий внесок у світову та європейську безпеку своєю відмовою від ядерної зброї. При цьому Будапештський Меморандум 1994 року був закріплений відповідними гарантіями держав – членів Ради безпеки ООН. Цей документ поряд з процесами розширення Євросоюзу та Євроатлантичної системи колективної безпеки свого часу відіграв значну роль у зміцненні системи європейської безпеки.

Проте сьогодні важко не побачити недостатню дієздатність цих гарантій. Російське керівництво свідомо взяло курс на демонтаж чинної системи безпеки, ключовим напрямом якого стало прагнення підпорядкувати Україну виконанню геостратегічних інтересів Росії. Наслідком такої стратегії є стрімка ескалація напруження у двосторонніх відносинах. Безпрецедентного загострення набула інформаційна війна проти України. В російському суспільстві з українців формується образ ворога, на Україну накидається ярлик головного дестабілізатора у відносинах ЄС і Росії.

Російська сторона навіть не допускає, що здійснення Україною стратегічного курсу на вступ до НАТО – це суверенне право нашої держави, що Україна обирає курс на Захід зовсім не всупереч Росії, а виходячи з власних національних інтересів. Добровільно відмовившись від статусу ядерної держави, Україна може протистояти сучасним зовнішнім викликам і загрозам лише в системі колективної безпеки.

Послання Президента РФ від 11 серпня ц.р. стало черговим кроком у реалізації зовнішньополітичної стратегії Кремля, що відверто нехтує українським суверенітетом, містить ознаки втручання у внутрішні справи України та не узгоджується із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Український народ поважає демократичний вибір російського народу й вимагає поваги до свого вибору. Рішення Президента РФ відкласти відрядження посла в Україну на пізніший термін, пов’язане з імовірним приходом нової влади в нашій країні, яка, на думку Д.Медвєдєва, проводитиме інший (очевидно, вигідний Росії) політичний курс, можна оцінювати лише як відвертий зовнішній тиск сусідньої держави на волевиявлення українських громадян.

Ми шкодуємо, що російське керівництво наполегливо відкидає уроки історії і сподіваємося, що першочерговим завданням нової еліти сусідньої нам країни стане піклування свободами, правами й добробутом народів власної федерації. Немає сумнівів, що існуюче напруження, інспіроване російською владною верхівкою, є поверховим і тимчасовим. Глибина й маса міжлюдських стосунків представників двох народів – українців і росіян – в історичній перспективі відновить добросусідські відносини між нашими країнами.

Водночас нещодавнє послання Президента РФ Д.Медвєдєва Президентові України В.Ющенку знаменує, на нашу думку, іншу якісну фазу в ставленні російської влади до України. Уперше за довгі роки з’явилися ознаки того, що Кремль не виключає з арсеналу своїх зовнішньополітичних інструментів стосовно України й силові засоби.

Про це, поряд із поданням Д.Медвєдєвим до Держдуми Росії законопроекту, який дозволяє використання російських збройних сил за межами РФ, свідчить розгортання відповідної пропагандистської кампанії. Зневажливе ігнорування російським Президентом змісту листа-відповіді В.Ющенка, безпідставне звинувачення російською прокуратурою українських військових в участі в минулорічній війні на боці Грузії, трактування російським Президентом РФ вимушених дій українських правоохоронців у Криму як спроби ускладнити практичну діяльність Чорноморського флоту РФ – усе це вважаємо безпосереднім пропагандистським обґрунтуванням можливого силового втручання у внутрішні справи України для придушення її суверенітету та свободи, перетворення України в територію неподільного впливу й контролю з боку Росії. Російська риторика щодо України змушує згадати найжахливіші історичні приклади 1930-х років.

Ми розуміємо перехідний характер української політичної системи, згубність протистояння всередині владної верхівки, яке знижує ефективність зовнішньої політики держави та не сприяє її економічному розвиткові. Але Україна – це велика і вільна країна з величезним потенціалом демократії, що йде шляхом встановлення європейської правової системи, це країна, що за 18 років незалежності здобула авторитет і стала важливим суб’єктом європейської політики. Натомість підпорядкування України російській стратегії відновить поділ Європи, нестиме прямі загрози міжнародній і національній безпеці держав Євросоюзу, призведе до зниження загального рівня довіри та безпеки в Європі, ескалації напруження й протистоянь у міжнародних відносинах у цілому.

Ми звертаємося до керівництва США, Великої Британії, Франції і Китаю з пропозицією скликати відповідно до п.6 Будапештського Меморандуму міжнародну конференцію його держав-гарантів з метою забезпечити реальні гарантії безпеки України, задекларовані Меморандумом.

Звертаємось також до керівних органів ЄС щодо необхідності зайняти чітку та однозначну позицію в питанні забезпечення державного суверенітету України, висловити застереження щодо будь-яких форм втручання Росії у внутрішні справи України.

Окремо звертаємося також до держав Вишеградської групи (які завжди прихильно ставилися до України та її євроінтеграційних прагнень) з проханням виробити спільну чи висловити окрему позицію з приводу загострення російсько-українських відносин.

Юрій Андрухович, письменник;

В’ячеслав Брюховецький, Герой України, доктор філологічних наук, почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія";

Богдан Гаврилишин, іноземний член НАН України, Ph. D., голова наглядової ради Міжнародного інституту менеджменту;

Семен Глузман, правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини;

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор, директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І.Франка;

Микола Жулинський, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України;

Оксана Забужко, письменниця;

Сергій Комісаренко, академік НАН України та Академії медичних наук України, доктор біологічних наук, директор Інституту біохімії м. О.В.Палладіна НАН України;

Леонід Кравчук, Герой України, перший Президент України;

Василь Кремінь, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, президент Академії педагогічних наук України;

Юрій Ланюк, композитор;

Левко Лук`яненко, Герой України;

Мирослав Маринович, перший проректор Українського католицького університету, президент Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету;

Мирослав Попович, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, директор Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України;

Сергій Рахманін, журналіст, редактор відділу політики газети «Дзеркало тижня»;

Микола Рябчук, письменник і публіцист;

Костянтин Ситник, академік НАН України, доктор біологічних наук, професор, почесний директор Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного НАН України;

Володимир Сіренко, народний артист України, головний диригент і художній керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України;

Тарас Стецьків, народний депутат України;

Володимир Філенко, народний депутат України;

Ігор Юхновський, Герой України, доктор фізико-математичних наук, академік НАН України, професор, почесний директор Інституту фізики конденсованих систем НАН України;

Ярослав Яцків, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України;

Тарас Возняк, філософ, політолог, головний редактор незалежного культурологічного журналу “Ї”;

Олексій Волович, директор Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України;

Рустем Жангожа, політолог, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, член ПЕН-клубу;

Олександр Фільц, доктор медичних наук, професор, президент Української спілки психотерапевтів;

Ігор Марков, політолог, завідувач сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України;

Олександр Іванків, перший заступник голови Українського інституту національної пам’яті;

Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ

постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-335382.html

Голос антисоветской России. От СНГ теперь будет тошнить всех, кроме Грузии

Сегодня у всех порядочных граждан России большая радость – из СНГ вышла Грузия. Это не шантаж, не угрозы, не попытка что-то выклянчать, это политическое решение, не ради хлеба насущного, а ради свободы.

Мы все мечтали, что эта бледная копия Союза, малый Советский Союз, это сублимация СССР, чтобы она когда-нибудь распалась. Когда на развалинах СССР возникла СНГ, мы поняли, что люди еще не в состоянии жить на свободе, им нужна тень несвободы, иллюзия бывшей клетки, чтобы можно было зайти в камеру, поиграть в камере в нарды, почувствовать себя в домашней семейной обстановке.

Грузия оказалась первой на постсоветском пространстве, кто уходит на свободу. Страны Балтии никогда не принадлежали к этому пространству, их там держали силой. Грузия уходит вслед за странами Балтии из рабства на свободу и с чистой совестью.

У Украины тоже есть все основания и разорвать отношения с Россией, и выйти из СНГ после медведевского заявления, после газовой войны, после того, как Януковича навязывали силой, вбивали сапогом в президентское кресло.

Я очень рада за Михаила Саакашвили, что он останется в истории, как великий государственный деятель, который разорвал отношения с Россией и вывел Грузию из СНГ. В этом псевдосоюзе, на этом вольном поселении, которое осталось после развала СССР, именно Россия заварила всю эту противную кашу под названием СНГ и продолжает ее раскладывать по тарелкам, хотя, всех от нее тошнит, даже Беларусь уже стошнило.

vnovodvorskaia.livejournal.com

МЗС просить українців не їздити до Абхазії та Південної Осетії

Міністерство закордонних справ України рекомендує громадянам України утриматись від відвідання території Абхазії та Південної Осетії та в’їзду до Грузії через пункти пропуску „Адлер” і „Нижній Зарамаг” на грузинсько-російській ділянці кордону, у зв’язку з прийняттям Грузією Закону „Про окуповані території”, яким забороняється в’їзд на ці території для громадян іноземних держав та осіб без громадянства.

Як повідомили УНІАН у прес-службі МЗС, відповідно до статті 6 цього закону, на територіях Абхазії та Південної Осетії забороняється здійснення будь-якої економічної діяльності (підприємницької і непідприємницької), міжнародне повітряне, морське і залізничне пересування, міжнародні дорожньо-транспортні перевезення, користування державними ресурсами, організація грошових переказів, фінансування зазначеної діяльності, або сприяння іншого роду, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі статтею 8 зазначеного закону, акти органів чи посадових осіб в Абхазії та Південній Осетії, не створених (призначених/обраних) у відповідності до законодавства Грузії, не несуть правових наслідків.

Міністерство закордонних справ України звертає увагу українських юридичних осіб, українських автоперевізників і судновласників на необхідність дотримання наведених вище вимог законодавства Грузії при здійсненні своєї економічної діяльності в Грузії.

МЗС рекомендує громадянам України використовувати виключно послуги авіакомпаній для поїздок у Грузію у службових, приватних справах, а також з метою туризму.

Для перевезення приватного автотранспорту з України до Грузії рекомендується скористатись поромною переправою за маршрутом Іллічівськ – Поті - Батумі.

unian.net

Лист Президента України В.Ющенка президенту Росії

Шановний Дмитре Анатолійовичу,

Уважно ознайомився з Вашим листом від 6 серпня 2009 року. Буду відвертим, я дуже розчарований його недружнім характером.

Не можу не погодитися з тим, що в стосунках між нашими країнами є серйозні проблеми, проте дивно, коли Ви повністю виключаєте відповідальність за це з боку Росії.

Наша держава ніколи не відходила від принципів дружби і партнерства, зафіксованих у Великому договорі 1997 року, робила максимум можливого для плідного, взаємовигідного розвитку двосторонніх відносин. Більше того, згідно із зазначеним Договором наші країни мають будувати відносини одна з одною, зокрема, на основі принципів взаємної поваги та суверенної рівності.

І все ж хотілося б відійти від емоцій та неупереджено проаналізувати стан двосторонніх відносин.

Позиція України щодо минулорічних подій у Грузії - загальновідома та збігається з позиціями практично всіх країн світу. Вона полягає у виключній повазі до суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів грузинської або будь-якої іншої суверенної держави.

Безпідставними є й закиди щодо постачання зброї до Грузії. Прикро, що незважаючи на неодноразові чіткі і зрозумілі роз'яснення української сторони щодо законності її дій на ринку зброї, російська сторона продовжує послідовну кампанію, спрямовану на формування сприйняття України як держави, що не дотримується міжнародних правил та режимів у галузі військово-технічного співробітництва. У зв'язку з цим варто нагадати, що Грузія не була і зараз не є об'єктом жодних міжнародних санкцій чи ембарго Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, Європейського Союзу та інших міжнародних організацій на поставки озброєнь, військової техніки чи товарів подвійного використання. Крім того, російські пропозиції запровадити такі обмеження в рамках ОБСЄ, внесені після російсько-грузинського конфлікту, підтримані не були.

Не може бути предметом політичних нарікань з боку Росії і курс України на інтеграцію в НАТО. Це змушує нас знову повторювати прописні істини про те, що право на вибір міжнародних засобів забезпечення національної безпеки, зокрема участі у військово-політичних союзах, є невід'ємним елементом державного суверенітету будь-якої країни, і Росія має його поважати. Нагадую Вам, що Закон України «Про основи національної безпеки України», який був ухвалений Верховною Радою України у 2003 році, у тому числі й керівництвом нинішньої опозиції, передбачає пряму інтеграцію України до НАТО, аж до прямого членства. Цим керується Президент України.

Також хотів би вкотре наголосити, що прагнення нашої держави до набуття членства в Альянсі жодним чином не спрямоване проти Росії, а остаточне рішення щодо вступу до НАТО прийматиметься лише після проведення всенародного референдуму.

Хочу особливо відзначити, що стаття 17 Конституції України не допускає розташування на території України військових баз іноземних держав. У той же час наша держава залишається вірною своїм міжнародним договірним зобов'язанням щодо тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 28 травня 2017 року та у повному обсязі виконує положення відповідних базових угод 1997 року. Натомість мушу констатувати наявність серйозних проблем в імплементації базових угод з боку російської сторони в питаннях землі, нерухомого майна, радіочастот, засобів навігації тощо. Протягом всього періоду базування Чорноморського флоту Росії на території України його командуванням систематично допускалися грубі порушення двосторонніх домовленостей та законодавства України, про що українська сторона постійно інформувала російську сторону.

Україна послідовно виступає за розвиток прагматичних стосунків з Росією в економічній сфері, передусім в енергетиці. Україна розпочала програму модернізації української газотранспортної системи для доведення її рівня до високих міжнародних стандартів і готова залучати до цього процесу потенціал європейських країн та інших учасників. Наша країна неодноразово на практиці підтверджувала свою надійність як партнера у транспортуванні енергоресурсів: газу, нафти та матеріалів для ядерної енергетики. Україна - одна з небагатьох країн світу, яка у червні цього року привітала ініціативу Російської Федерації щодо її готовності розпочати багатосторонній діалог з удосконалення міжнародно-правової бази у сфері енергетичної безпеки, яка, на наше переконання, має базуватися на Енергетичній Хартії та документах, напрацьованих в її рамках.

У Вашому листі також міститься чергове повторення відомих закидів, мета яких - спробувати позбавити Україну свого погляду на власну історію, власні національні інтереси, пріоритети зовнішньої політики. Переконаний, що питання історії поряд із рідною мовою, культурою, родинною етикою є фундаментальними засадами для формування держави та ідентифікації української нації.

Порушуючи на міжнародній арені питання про визнання Голодомору в Україні 1932-1933 років, український народ віддає також данину пам'яті мільйонам росіян, білорусів, казахів та представників інших національностей, що померли від голоду у Поволжі, на Північному Кавказі, в Казахстані та інших регіонах колишнього СРСР. Відомо, що під час проведення Акції пам'яті «Незгасима свічка», присвяченої 75-м роковинам Голодомору в Україні, у вікнах сотень міст в усьому світі, у тому числі й у Росії, горіли свічки, що є свідченням багатонаціональної солідарності з Україною у визнанні цього факту.

Жодним чином не можу погодитися з нібито витісненням російської мови з громадського життя в Україні. Елементарні неупереджені оцінки мовної ситуації в Україні і Росії свідчать зовсім про зворотні факти. Саме в Російській Федерації українська меншина практично позбавлена можливості реалізовувати право на задоволення своїх національно-культурних потреб. Підтвердженням цього є відомі висновки міжнародних організацій.

Відповідаючи на зауваження про начебто втручання влади України у справи православної церкви, зазначу таке. Українське керівництво поважає канони і традиції церков та релігійних організацій. Церква в Україні відокремлена від держави, кожний громадянин має право сповідувати будь-яку релігію. Водночас ніхто не може заборонити громадянам вільно висловлювати свою позицію щодо будь-яких питань, у тому числі і релігійних.

Стосовно візиту Патріарха Московського і всієї Русі Кирила в Україну слід наголосити, що ним були висловлені слова вдячності на адресу керівництва нашої держави за високий рівень організації його перебування в Україні. При цьому жодних негативних або критичних оцінок, які наводяться у Вашому листі і дискредитують сам дух цього візиту, Предстоятель Руської православної церкви, звичайно ж, не робив. Загалом ми вважаємо надуманим та недоречним пов'язування питань візиту в Україну Патріарха Кирила з двосторонніми політичними відносинами.

Коментуючи вимушене рішення української сторони щодо двох дипломатичних представників Росії, слід підкреслити, що перед таким кроком ми тричі офіційно доводили до російської сторони інформацію про неправомірні дії зазначених високопоставлених дипломатів. Українська сторона надала достатню доказову базу їх діяльності в Україні, яка завдавала шкоди національним інтересам України. Натомість, відповідні дії російської сторони стосовно українського дипломата є абсолютно невмотивованими та безпідставними. Сподіваюся, що у майбутньому нашим обом державам вдасться уникнути повторення таких прикрих випадків, які затьмарюють двосторонні відносини.

Підсумовуючи наведене, хотів би висловити переконання, що вирішення наявних проблем українсько-російських двосторонніх відносин потребує інтенсивної роботи. Тому рішення відкласти приїзд нового російського посла в Україну, безумовно, не сприятиме конструктивному розвитку наших відносин.

Україна продовжує залишатися прихильником широкої співпраці з Російською Федерацією на основі взаємної поваги, рівноправ'я, шляхом підтримання конструктивного діалогу, в тому числі і на найвищому рівні. Готовність вести діалог за столом переговорів я підтверджував протягом останнього року щонайменше тричі у своїх листах на Вашу адресу. Цей заклик залишається актуальним і сьогодні. На жаль, раніше у відповідь я отримував лише запрошення на участь у скачках на приз Президента Росії та інших багатосторонніх заходах. Сподіваюся, що цього разу Ваша реакція на нього буде конструктивною.

Я впевнений у гарному майбутньому українсько-російських відносин, які базуються на глибоких традиціях дружби та добросусідства між народами наших двох країн і які очевидно є міцнішими, ніж інтереси окремих політичних кіл, та не залежать від ситуативної кон'юнктури політичного моменту.

З повагою
Віктор ЮЩЕНКО

http://www.president.gov.ua/news/14676.html

Звернення Президента України до Українського народу, в якому викладається зміст цього листа, розміщене тут:
http://www.president.gov.ua/news/14677.html

Обговорення на форумі "Майдану" - тут:
http://www2.maidan.org.ua/n/free/1250167561

Заява Медведєва – втручання і крок до застосування сили

Заява президента Росії Дмитра Медведєва на адресу керівництва України неприпустима у дипломатичній практиці, стверджують українські експерти.

Час оприлюднення російського "меседжу" вони пов’язують із початком передвиборної кампанії в Україні, передає "Німецька хвиля".

Ця кампанія обіцяє бути не менш напруженою, ніж президентські вибори 2004 року, і Москва знову демонстративно робить ставку на свого кандидата, вважає політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач.

"Це пряма спроба впливати на результати українських виборів. Кремль заявляє, що не матиме справи з законно вибраною української владою, бо вони, бачите, не можуть співпрацювати з демократичними урядами. Вони чекатимуть приходу іншої влади, вважаючи, що такими повідомленнями стимулюють українців змінити позицію і владу на таку, яка буде вигідна Москві", - каже він.

Утім, експерт не виключає й іншої мети, яку ставить перед собою президент Росії. Горбач припускає, що після інформаційної атаки в Україні російське керівництво вестиме активну пропаганду в світі щодо загроз і проблем з Україною.

Зрештою ж Кремль намагатиметься застосувати військову силу на українській території, вважає Горбач: "Це абсолютно можливо, якщо за цими заявами і відповідями послідують якісь провокативні дії створити в Україні якусь "гарячу точку", як це було в Грузії".

А депутат Верховної Ради Сергій Шевчук переконаний, що звернення президента Росії адресоване не стільки українській стороні, скільки ЄС та НАТО, щоб ці організації усвідомили свою політичну слабкість.

"Пройшов рік після брутальної акції Росії на Кавказі і впродовж цього року не було ні рішучого осуду, ні протестів з боку наших партнерів у Європі. Це дозволило російській стороні вважати себе силою, якій дозволено все", - каже Шевчук.

Він зазначив, що поки парламент чекатиме від українського президента Віктора Ющенка адекватної відповіді на заяви Кремлівського лідера, а наступного тижня комітет із європейської інтеграції напише звернення до західних країн щодо загроз з боку Росії.

У свою чергу, політичний аналітик Олексій Гарань впевнений, що "демарш" Медведєва скерований не лише проти президента Віктора Ющенка, а взагалі "виходить за межі дипломатії" і має ознаки втручання у внутрішні справи України.

А заступник голови фракції "НУ-НС" Тарас Стецьків вважає заяву Медведєва виявом стратегії Москви на застосування "силового варіанту в майбутньому".

Середньострокова мета Кремля, на його думку, - втягування України в "неоімперську орбіту" Росії через залякування України та Євросоюзу. А найближча мета – провокація розколу України та відновлення російського впливу на президентську кампанію.

pravda.com.ua

По поводу приостановки дипломатических отношений с Украиной

Президент Медведев, подтверждая свою верность параграфам Пакта Молотова –Риббентропа, одевшись в черную рубашку на радость покойного Риббентропа, обратился с посланием к украинскому народу, с совершенно беспрецедентным хамским посланием и поставил им на вид, что непонятно, с какой стати они хотят иметь независимую внешнюю политику, хотя являются гражданами Советского Союза и России, как правопреемника.

Они не только не обрадовались агрессии против Грузии, не только не поддержали российские танки и не покрыли их поцелуями и не посыпали эти танки незабудками, так еще простерли свое нахальство до того, что стали Грузии продавать оружие, когда всем известно, что оружие можно продавать Ирану, Северной Корее, Кубе, Уго Чавесу, а что останется, передать палестинским террористам.

Они позволяют себе стремиться в НАТО, когда место им в Варшавском договоре, который по мнению президента Медведева все еще где-то в астрале существует. О каких еще блоках можно говорить, ведь Украина же не является независимым государством и это всем, кроме украинцев, известно.

Президент Медведев возраптал против нечестивого намерения Украины не перезаключить договор об аренде Севастополя для черноморского флота. Потому что деть его нам некуда, а значит это проблема украинцев пристраивать наш флот.

Далее Медведев обвинил украинцев, что они не хотят получать российский газ и из-за них газ не получит Европа. Надо же и Европу покарать за то, что она еще не предала окончательно Украину.

Более того, Украина не имеет никакого права писать свои учебники по истории, а должна окружать почетом и возлагать цветы к памятникам российских колонизаторов, которые почему-то называются воинами-освободителями и скопировать наш сталинистский учебник.

Самое прекрасное обвинение – обида за патриарха Кирилла, который несколько провокационно возжелал встретиться со своей паствой в Западной Украине. А в Западной Украине у него нет никакой паствы, кроме глубоко укоренившихся агентов КГБ, которые веруют так же в Бога, как и в Дзержинского, Ягоду и Берию. Оказывается, вина Ющенко в том, что он не смог разогнать все митинги, как это принято по московским стандартам, и их надо было разогнать, отмутузить дубинками и так далее. Ющенко ничего этого не сделал.

Поэтому последовали оргвыводы: Украина не получит российского посла.

Убиваться Украине едва ли стоит. Вот, Грузия обходится и неплохо себя чувствует.

Подобные речи российского президента не могут быть обращены к суверенному государству, значит, он не считает Украину независимым государством, а значит Украина тоже должна отозвать своего посла из Москвы. Я бы на месте Украины на следующий день после такой замечательной речи так бы и сделала.

vnovodvorskaia.livejournal.com

Російсько-грузинська війна: річниця агресії, до якої ретельно готувалися

Чи міг Саакашвілі уникнути нападу на Грузію?.. Путін–Медведєв витерли ноги об Конституцію РФ?.. Скільки ж загинуло мирних жителів?.. Чи дотягує Цхінвалі до Грозного?

Минув рік як Росія здійснила окупацію та анексію частини території Грузії. Формальним приводом для агресії було названо напад на російських миротворців та захист мирного осетинського населення. Тоді більшість російських ЗМІ захлиналася розповідями про те, як начебто грузинські війська добивають поранених миротворців, як Цхінвалі завалено трупами сотень і навіть тисяч мирних жителів, а саме місто майже повністю зруйновано. Дим війни розвіявся, і вже зараз стало зрозуміло, як насправді готувалась ця агресія з боку Росії і як уся брехня путінсько-гебістської пропаганди розвалилася при аналізі тих подій, навіть при дослідженні інформації виключно з відкритих джерел.

Слабкість імперії зобов’язує до ослаблення сусідів

Південну Осетію Грузія вже не контролювала з початку дев’яностих років.

Це одна з тих територій, де була реалізована стратегія ще радянського керівництва на чолі з Горбачовим, спрямована на розпад національних республік. У той час у багатьох республіках із досить непростими міжнаціональними відносинами було достатньо іскри, аби старі національні образи, міжконфесійні чвари та особисті амбіції політиків запалали вогнем міжнаціональної ворожнечі, етнічної різанини та банального мародерства.

До речі, та стратегія радянських вождів наочно підтвердила: хай як називалася країна, якими б пропагандистськими та ідеологічними гаслами не прикривалися її керівники, та насправді завжди йшлося про Російську імперією. І логіка та мотивація поведінки цієї імперія не змінювалася вже три сторіччя. Саме імперська логіка визначає вже протягом трьох століть бажання російських керманичів забезпечити розкол та максимальне ослаблення своїх сусідів. Слабка імперія (а імперії завжди слабкі) апріорі не зацікавлена в сильних, заможних і стабільних сусідах, бо вони вже одним своїм існуванням становлять для неї надзвичайну загрозу. Тому до кінця існування цієї останньої в історії людства імперії її керівники намагатимуться робити все, аби сприяти корупції, чварам, моральному розбещенню національних та регіональних еліт, міжетнічним та міжконфесійним конфліктам у сусідніх країнах. Слабкий сусід завжди надає імперії необмежену можливість для здійснення впливу на його внутрішню та зовнішню політики, а при нагоді й поглинанню.

Історичний досвід показує: немає жодного злочину, на який керівники Російської імперії не готові були б піти заради її збереження та приростання землями, навіть не маючи ні можливостей, ні бажання дати раду вже наявним територіям та громадянам, котрі там мешкають.

Чи міг Саакашвілі уникнути нападу на Грузію?

Та повернімось до багатостраждальної Грузії, яка так “невдало” розташувалася на шляху перекачки енергоресурсів із каспійського басейну. Захоплені та повністю контрольовані кремлівськими керманичами Абхазія та Південна Осетія були й залишатимуться незагойними ранами на тілі Грузії.

Ще тоді, під час торішніх подій, було оприлюднено імена керівників так званої республіки Південна Осетія. Виходячи з їхнього послужного списку, навряд чи в когось може виникати сумнів, що то штатні співробітники російських спецслужб, відкомандировані туди за завданням свого керівництва. І вони цього навіть не приховували.

Згадаємо їхні прізвища.

Юрій Морозов, прем’єр-міністр... Народився на території Російської Федерації. До свого призначення 2005 року в уряд у Південній Осетії обіймав різні посади в Башкирії.

Михайло Мінзаєв, міністр внутрішніх справ Південної Осетії з 2005 року. Полковник російської міліції. У 2004 році в ході горезвісної контртерористичної операції в Беслані керував спеціальним підрозділом ФСБ “Альфа”.

Анатолій Баранкевич, секретар Національної ради безпеки Південної Осетії з 2006 року. Полковник російських збройних сил. Брав участь у радянському вторгненні до Афганістану та в обох чеченських війнах, колишній заступник комісара Ставропольського краю.

Борис Атоєв, голова Комітету державної безпеки Південної Осетії з 2006 року. Раніше займав різні пости в радянському КДБ. Після виконання місії в Афганістані проходив службу в центральному апараті ФСБ в Москві.

Василь Луньов, міністр оборони Південної Осетії з березня 2008 року. Генерал російської армії. Був військовим комісаром Пермі.

Володимир Котоєв, керівник Служби охорони уряду з 2007 року. Полковник російської армії, брав участь у чеченській війнах.

Але Чебодарев, начальник Державної прикордонної охорони з 2005 року. Полковник російської ФСБ.

Анатолій Баранов, попередній начальник КДБ Південної Осетії. Раніше очолював ФСБ Мордовії.

Зрозуміло, що не збереження миру в тому регіону було метою їхньої діяльності. Головне завдання, поставлене перед ними московським керівництвом, полягало в недопущення стабілізації ситуації в Грузії та в максимальному ускладненні чи навіть повній ліквідації можливостей для транзиту нафти й газу по її території.

До речі, цікаво, як російські керманичі, що люблять розповідати про свою прихильність до норм міжнародного права, пояснюють присутність усіх цих осіб на території держави, територіальну цілісність якої, принаймні формально станом на 7 серпня 2008 року, вони визнавали, і яка жодного дозволу на це не давала.

Риторичне запитання... Зрозуміло, що відповіді ми не отримаємо.

Тож чи міг Саакашвілі уникнути тієї війни? Відповідь однозначна – ні.

Бажання Росії стати монопольним гравцем у постачанні енергоресурсів не тільки в Європу, а й загалом у світовому масштабі, не залишало для Грузії та її керівництву жодних варіантів. Це як на темній вулиці району з сумнівною репутацію. Якщо якийсь підліток несподівано починає вас допікати, ображати вашу гідність і навіть робить спроби вдарити, то ви маєте лише два варіанти поведінки: тікати від підлітка або дати йому по шиї. Але в другому випадку потрібно бути готовим, що з-за рогу вискочать двоє-троє кремезних негідників, котрі з криками – як ти можеш зачіпати маленького, – почнуть бити вас та відбирати речі. Насправді й утекти вам не дадуть, бо привід, аби почати вас бити й грабувати, завжди знайдуть. Ви просто опинилися не в тому місті й не в той час...

Путін–Медведєв витерли ноги об Конституцію РФ?

Ще торік, по гарячих слідах, я написав статтю «Російсько-грузинська війна: причини та наслідки», у якій спробував проаналізувати підспудні мотиви тієї війни. Сьогодні на базі значно більшого масиву інформації можу з упевненістю сказати, що основні її тези підтверджуються.

Уже є неспростовні докази того, що ця війна почалася не в ніч з 7 на 8 серпня, як хоче представити справу російський агітпроп, а щонайменше 1 серпня 2008 року. Саме з цього дня несподівано різко зросла кількість випадків обстрілу території грузинських сіл на території Південної Осетії, перетворившись на майже безперервну канонаду. У тому, що односторонній обстріл переріс у взаємну перестрілку, немає нічого дивного. Не викликає подиву й те, що там почали щоденно гинути люди. Уже в ті дні підривають грузинських миротворців та поліцейських. Переконаний, що все це було не випадково. Це були цілеспрямовані дії, які мали підштовхнути Саакашвілі до прийняття рішення про початок військової операції з відновлення контрою над бунтівним регіоном, що, у свою чергу, створювало привід для початку військової агресії та окупації Грузії.

Ось хронологія подій, що наводиться є на веб-сторінці Гії Джандерії – віце-президента Нової економічної школи в Тбілісі. Зрозуміло, що це погляд з грузинського боку – з південно-осетинського він має бути дзеркально протилежним. Але в будь-якому разі є очевидним, що все почалося не 7 – 8 серпня, а раніше. І російське керівництво зі своїми миротворцями нічого не зробили, щоб зупинити цю взаємну бійню. Навпаки, вони цілеспрямовано озброювали південно-осетинських бойовиків та допомагали їм вести постійні обстріли.

Спроби кремлівських вождів подати все як невмотивований початок військових дій з боку Грузії в ніч з 7 на 8 серпня розбивається під лавиною фактів, які не залишають сумніву, що війну готували й розпочали раніше. І мова не лише про масштабні військові навчання військ Північно-Кавказського військового округу в липні 2008 року на території 11 суб’єктів РФ за участю майже 8 тисяч військовослужбовців Сухопутних військ та ПДВ (в Інтернеті можна знайти безліч матеріалів, які свідчать, що учасники тих навчань сприймали їх як елемент підготовки до війни з Грузією). Російські військові перебували в Джаві (це територія Північної Осетії) уже 7 серпня 2008 року, тобто до того, як, за російською версію, поганий Саакашвілі розпочав війну проти мирного осетинського населення. Чим і на яких підставах російські військові займалися на території іншої держави 7 серпня 2008 року, так і залишилось нез’ясованим.

Зрозуміло, що від Путіна з Медведєвим ми також не почуємо пояснення, на яких конституційних підставах, без згоди членів Ради Федерації (верхньої палати російського парламенту) було надано наказ вторгнутись на територію Грузії, навіть якщо вірити в їхні найкращі наміри. До речі, досі російські керманичі хоча б заднім числом не спромоглись оформити рішення сенаторів щодо згоди на вторгнення на територію іншої країни. Та й навіщо? Хто в сучасній Росії ризикне сказати Путіну – Медведєву, що вони, виходячи з норм російської Конституції, здійснили державний злочин?

Скільки ж загинуло мирних жителів?

У перші дні після умовного завершення російсько-грузинської війни було важко перевірити твердження про загибель півтори й навіть двох тисяч жителів Південної Осетії. Хоча й тоді заяви президента самопроголошеної республіки Едуарда Кокойти та російських ЗМІ виглядали дуже сумнівними. А потім і взагалі стало очевидним, що це не що інше, як цілеспрямована пропагандистська брехня тих, хто хотів розв’язати цю війну й виправдати військову агресію Росії. На сьогодні російські можновладці змушені визнати, що ті дані абсолютно не відповідали дійсності.

Один з учасників форуму в Інтернеті – після появи повідомлень щодо явного завищення кількості загиблих – написав таке: «Хе, хто б сумнівався, що 2000 убитих в Цхінвалі – деза. Якби було 2000 убитих, то, зважаючи, що в них там великі сім’ї, було би 20000 згорьованих родичів, ф це в тридцятитисячному місті! Усі ходили б у чорному, плакали, побивалися, ми бачили б у прямому ефірі російського телебачення нескінченні похоронні процесії”. Нічого цього звісно, не було...

Досить красномовно, чи не так?

За офіційними даними слідчого комітету при Генпрокуратури Росії, загальна чисельність так званих “мирних жителів” Південної Осетії, що загинули під час тих подій, становить 162 особи. Я пишу “так званих”, бо не відомо, яким чином визначався їхній статус і чи справді йдеться про мирних жителів, а не про озброєних осіб. Не зрозуміло, ким вважалися південно-осетинські ополченці. Цікаво також дізнатися, як Генеральна прокуратура Росії визначала статус сотень осіб, котрі, за даними російських ЗМІ, опинилися на території Південної Осетії та зі зброєю в руках воювали на боці самопроголошеної території. У російських ЗМІ вони характеризувалися як “мужні добровольці”, “ополченці”, що поїхали туди “захищати південно-осетин”.

Вони, може, і “мужні” люди, але точно не мирні жителі... Хоча яким чином вони взагалі опинились на території іншої держави і хто й на яких підставах їх пропустив на кордоні між Росією та Грузією? Як відомо, найманство та участь у бойових діях за межами Росії не в складі її збройних сил заборонена російським законодавством.

Безперечно, тоді гинули місцеві мирні жителі. Хоча за заявою того ж Кокойти, зробленою ще 5 серпня (!) 2008 року, з території Південної Осетії було вивезено всіх чи маже всіх мирних жителів. Більш того, російські ЗМІ тоді передавали репортажі з таборів біженців на території Росії, стверджуючи, що там знаходиться до тридцяти тисяч осіб. Якщо це так, то це майже все населення, яке напередодні війни жило в Південній Осетії!

Зрозуміло, що всі місцеві жителі виїхати не могли – хтось із якихось об’єктивних причин, хтось не захотів. Тому жертви серед мирного населення напевне були. Але знову ж таки важливо зрозуміти, яким чином визначалися причини загибелі всіх тих 162 чоловік. Мали б бути досліджені обставини смерті кожної конкретної особи. Треба було встановити: ім’я та прізвище, вік, стать, місце народження, коли та чому опинилася на місці загибелі, докази загибелі саме в результаті бойових дій, а не, наприклад, в результаті вбивства під час звичайного пограбування, яке захотіли прикрити бойовими діями... Крім того, якщо вже висуваються звинувачення на адресу Грузії, мало бути досліджено й доведено, що ті мирні жителі загинули внаслідок пострілів з боку саме грузинських військових, а не південно-осетинських чи російських.

Росія, незважаючи на всі заяви, зроблені в серпні-вересні минулого року, так і не дала можливості представникам європейських країн провести незалежне розслідування тих подій. Якщо Москва справді хотіла, щоб міжнародна спільнота визнала наявність геноциду чи військових злочинів з боку Грузії, то мала б бути зацікавлена саме в такому розслідуванні – за участю незалежних осіб, котрі не стояли на боці жодної зі сторін. Але цього зроблено не було.

Навпаки, усе робилося для того, щоб такого незалежного розслідування в жодному разі не відбулося.

То чи можна довіряти розслідуванню сторони, яка є одним з учасників військового конфлікту? Та ніхто до такого розслідування серйозно ставитися не може.

Миротворці, біженці та інші жертви

Ну, гаразд, достовірної інформації щодо загибелі мирних жителів немає.

Але досі не оприлюднено й даних щодо обставин загибелі миротворців. Спочатку в російських ЗМІ гуляла інформація про десятки загиблих миротворців. Потім стало зрозумілим, що “миротворцями” російські ЗМІ називають усіх військовослужбовців збройних сил Росії, що ввійшли на територію Грузії. Хоча зрозуміло, що такий статус міг мати лише той, хто входив до складу російського миротворчого батальйону, і і це має убти документально підтверджено.

Зрештою російські посадовці почали говорити про загибель лише десяти миротворців, ще двоє вважаються зниклими. Якщо точніше, то в усіх минулорічних списках фігурувало 11 прізвищ загиблих. Будемо виходити з припущення, що йдеться справді про миротворців.

Проте навіть після офіційного завершення розслідування інформації щодо обставин загибелі цих 10 чи 11 миротворців немає. Хоча що тут розслідувати? Адже, за логікою, мало б бути точно було відомо, де й чому вони перебували в момент загибелі. Поруч знаходитися їхні товариші, в тому числі й поранені...

Проте, як я не шукав, та не зміг знайти у відкритих джерелах свідчень жодного миротворця, який би був очевидцем обставин загибелі чи поранення свого товариша. Можу припустити, що могли бути встановлені певні обмеження щодо поширення інформації на час проведення слідства. Але його вже завершено, а спогадів миротворців все рівно немає. Дивно, чи не так?

Та куди більш дивним виглядає ось що. Офіційно до складу миротворчого контингенту входило по 500 військовослужбовців з Росії, Південної Осетії та Грузії. Про загибель російських миротворців повідомлено. Їхні прізвища не залишають сумнівів, що це таки росіяни, але при цьому немає повідомлень щодо загибелі жодного осетинського миротворця (грузинський контингент, припустімо, Грузія відкликала). Хоча російські та осетинські миротворці стояли пліч-о-пліч та підпорядковувались одним командирам. Уявити собі, що грузинські снаряди вишукували саме російських миротворців, а не на осетинських, чесно кажучи, не можу. Поки що якогось вірогідного пояснення цьому я не маю.

Водночас можна бути певним, що в навмисному вбивстві російських миротворців грузинські військові не були зацікавлені. Бо чудово розуміли, що це чудовий привід для введення російських військ на територію Грузії.

А твердження, що вони вбивали російських миротворців, бо були впевнені, що їх захистять американці, виглядають завершеною формою ідіотизму. Тут навіть коментувати нічого. У Росії побутує думка, що грузинські військові були настільки дурні, що не розуміли цього та були готові провокувати росіян на військову відповідь...

У цьому контексті пригадуються інші трагічні події – вибухи будинків у російських містах. Саме тоді весь світ облетіло відоме висловлювання Путіна – «Будем мочить их в сортирах». Тоді з’явився привід розпочати другу чеченську війну. І саме це згодом дало можливість доти невідомому полковнику ФСБ стати Президентом Росії.

Але повернімось до заяв офіційних російських посадовців. Як повідомлялося кілька днів тому (3 липня 2009 року), глава Слідчого комітету при прокуратурі РФ Олександр Бастрикін оголосив про завершення розслідування подій у Південній Осетії в серпні 2008 року. Так, він заявив, що Південну Осетію “в перші години й дні грузинської агресії покинуло 36 тисяч чоловік”. Вдумаймося в це твердження. Якщо російські слідчі наголошують, що військові дії почала саме Грузія і саме в ніч з 7 на 8 серпня 2008 року, то тоді цікаво – про які 36 тисяч біженців ідеться. Чи не про тих самих, які вже покинули Південну Осетію ще до 5 серпня, тобто до того моменту, який, за офіційною позицію російської сторони, визначається як час початку грузинської агресії? Якщо ж це додаткові біженці, то скільки тоді проживало в Південній Осетії станом на початок серпня 2008 року?

Чи дотягує Цхінвалі до Грозного?

Пропагандистською брехнею просочена майже вся інформація, яку в ті дні давали російські ЗМІ. Одним з найбільш показових прикладів такої брехні, яка досить себе видала, є історія про використання ракетних комплексів «Град» при обстрілі Цхінвалі та повне руйнування міста.

Добре відомо, що в разі використанні реактивних систем залпового вогню обстрілювана територія перетворюється у випалену пустелю, на якій не залишається жодної цілої будівлі. Тож при такому обстрілі Цхінвалі там мали б бути бодай зруйновані квартали, проте жодного документального підтвердження таких руйнувань немає. Щоб оцінити правдивість інформації про масові руйнування, достатньо порівняти фотографії Цхінвалі після завершення бойових дій і Грозного – під час другої російсько-чеченської війни. Відчуйте різницю.

Грозний

Дії російських військ у Чечні офіційні особи РФ характеризували як “відновлення конституційного порядку”, а дії Грузії “варварським знищенням” Цхінвалі та “геноцидом осетинів”. До речі, Грозний було так зруйновано під час того відновлення конституційного порядку, що постало питання про перенесення столиці Чечні в інше місце. Але російські посадовці, мабуть, оцінили, що по-перше, на відновленні Грозного можна буде дуже непогано заробити, а по-друге, не хотіли залишати сліди своєї «гуманної» політики в Чечні.

Цхінвалі

У вересні минулого року світ облетіли супутникові знімки експертів дослідницької програми UNOSAT при ООН, які було зроблено з 10 по 22 серпня 2008 року. З висновків експертів ООН випливає, що в Цхінвалі повністю зруйновано та суттєво пошкоджено лише 5,5% усіх будівель. Це враховуючи ті з них, що постраждали ще під час військових зіткнень на початку дев’яностих. На повне знищення міста, прямо скажемо, не тягне, особливо в порівнянні з Грозним.

Минув рік після тих подій. Світ переживає тяжку економічну кризу. «Уставання з колін» Російської імперії чомусь уповільнилось, і готовність визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії висловили, окрім самої Росії, лише російські друзі з миролюбного руху “Хамас”, а також Нікарагуа – завдяки старому, перевіреному ще з сімдесятих років другові радянських спецслужб Даніелю Ортезі. Щоправда, Нікарагуа, хоч і визнала незалежність окупованих Росією територій, але від установлення дипломатичних відносин з ними утрималась. Це досить чітко характеризує відношення міжнародної спільноти до Росії та її так званої “операції з примусу Грузії до миру”.

Гротескності обґрунтуванню дій Росії на території Грузії додає затверджена Президентом Медвєдєвим 12 липня 2008 року Концепція зовнішньої політики Російської Федерації. У третьому пункті третього розділу цього документа зазначається: Росія «твердо виходить з того, що санкціонувати застосування сили з метою примусу до миру правомочна лише Рада Безпеки ООН».

Певне послаблення – у зв’язку з економічною кризою – реваншистської та шовіністичної риторики російських керманичів не знімає питання щодо ймовірності нових актів агресії з боку Росії. Кремлівські можновладці не досягли у серпні 2008 року своїх цілей. Вони не змогли усунути Президента Саакашвілі. Їм також не вдалось остаточно перекрити транзит каспійської нафти по грузинській територією. Тому можемо очікувати нових антигрузинських провокацій та спроб змусити країни каспійського регіону відмовитися від бажань пустити нафтові й газові потоки в обхід Росії.

Це мають розуміти керівники європейських країн. Їхнє егоїстичне бажання уникнути участі в допомозі країнам колишнього Радянського Союзу щодо захисту їхньої незалежності й цілісності може обернутися проти них самих. Таке умивання руки чимось нагадує мюнхенську змову, яка потім дуже дорого коштувало світові й особливо європейським країнам. Публічна страта в Лондоні російськими спецслужбами Олександра Литвиненка (отруєння полонієм інакше охарактеризувати важко) й агресія з подальшою окупацією та анексією частини Грузії – ланки одного ланцюга, які відображають прагнення сп’янілих від нафтодоларів кремлівських керманичів відродити “велич” та вплив Російської імперії.

Зрозуміло, що це нездійсненна мрія. Але спроба реалізація може наробити ще багато біди. Проте історія вже неодноразово доводила, що небажання спільними та жорсткими зусиллями зупинити діяльність таких «мрійників» призводило до трагедій для мільйонів людей. Європейським політикам у таких випадках доречно згадувати слова Гемінгвея: «Не питай по кому дзвонить дзвін, бо він дзвонить по тобі».

Борис Кушнірук

постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-330136.html

У Грузії за шпигунство арештували колишнього дипломата

Колишнього заступника керівника департаменту в справах НАТО в грузинському Міністерстві закордонних справ і дипломата представництва Грузії при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі Вахтанга Маїсая звинувачують у «співпраці з іноземною розвідкою».

Його затримали вчора.

Президент Грузії Міхеїл Саакашвілі заявив, що Маїсая кілька років працював на російську розвідку і завдав «значних збитків» Грузії під час минулорічної серпневої війни з Росією.

Речник Міністерства внутрішніх справ Грузії Шота Утіашвілі уточнив, що арешт колишнього дипломата не пов’язаний із учорашнім бунтом на одній із військових частин.

radiosvoboda.org

Радио "Эхо Москвы". Передача: Интервью. Гости: Виктор Ющенко. Ведущие: Алексей Венедиктов

А. ВЕНЕДИКТОВ: Спасибо, господин президент, что принимаете нас. Это очень важно для нас, что Вы согласились дать интервью на русском языке, потому что я знаю, что, как правило, президенты, даже зная язык, предпочитают говорить на языке своей страны. Для Вас это важно – говорить на русском языке с российской аудиторией?

В. ЮЩЕНКО: Важно.

А. ВЕНЕДИКТОВ: А почему?

В. ЮЩЕНКО: Это уважение к аудитории.

А. ВЕНЕДИКТОВ: В этой связи вопрос номер один. Сейчас модно говорить о перезагрузке отношений. Мы знаем, что президент Медведев, президент Обама объявили об этой перезагрузке, они встречались вчера в Лондоне. Что происходит с российско-украинскими отношениями? Не пора ли заняться и нам с вами перезагрузкой?

В. ЮЩЕНКО: Если краткий ответ давать, то давно пора. Все ощущают, что в ряде сфер, если не в многих сферах, есть обстоятельства, которые надо серьёзно улучшить. Факт очевидный. С другой стороны, если говорить об украинской стороне, мы никогда не формировали дефицит воли для того, чтобы эти контакты поддерживать, развивать. Две страны, народы-соседи. Глупо иметь плохие отношения. Глупо.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Около 57% россиян по последним опросам считают Украину недружественным государством. Именно государством. Не народ, а государство. Может быть в этом есть часть и нашей, российской вины, и пропаганды нашей. Но ведь есть ответственность украинской стороны. Не на пустом же месте возникает такое отношение.

В. ЮЩЕНКО: Вы знаете, я буду искренне говорить, потому что с моего кабинета не исходит ни одного тезиса, который был ставил цель натянуть отношения в том или ином вопросе. Это абсурдно, это глупо. Жаль время тратить. Поэтому я Вас уверяю, что ни в коем случае это не может быть политикой украинского государства и украинской власти.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Я обратил внимание, что, выступая в Верховной Раде, я видел по телевизору лозунг «Орден русофобу номер один» Вам. Это ваши депутаты повесили, надо сказать, не российские.

В. ЮЩЕНКО: Нет, это не наши депутаты. Это пятая колонна, которая никогда не имела корней национальных. И конечно, она педалирует, спекулирует этими отношениями. Я не думаю, что на эту аудиторию вообще надо ставить какой-то ориентир. Я говорю о той партии, которая называется коммунистической, которую сложно называть украинской коммунистической партией. Здесь много сложностей, я не хочу в эти вещи вникать, потому что за этими людьми, убеждён, что есть люди, у которых искреннее сердце, которые верят утопизму, с которым они жили, и этих людей так же надо уважать.

Но скорее всего, когда мы говорим о проблеме наших двусторонних отношений, я думаю, что проблема не в нас. Я думаю, что далее я буду говорить очень сложные тезисы для Вашего восприятия, для российской стороны, но действительно я буду говорить искренне. Суть моей позиции по данному вопросу. Нам надо забыть плач по прошлому. Нам надо почувствовать, что Украина и Россия сегодня два независимых народа, свободных народа, за которыми стоят такие же независимые государства, причём, равные, суверенные. Причём, когда вопрос суверенитета ещё юный, мы говорим о 17-летнем периоде, особенно украинского суверенитета, потому что к этому суверенитету Украина шла сотни лет, и возможна определённая гиперболизация некоторых чувств. Но, всё-таки, этот период очень важен для страны.

Когда становятся те атрибуты, которые десятками или сотнями лет были потеряны. И как важно здесь иметь друга. Друга, который тебе подаёт руки и говорит: «Мы не просто твои соседи, мы первая страна, которая заинтересована в суверенитете, в независимости, в развитии, в демократизации страны. Мы локоть к локтю будем вместе идти». Расстаться с прошлым очень сложно. Тем более, мы говорим и в числовом измерении. Есть поколения, которые восприняли с молоком матери одну идеологию и они с ней не расстанутся. Их надо уважать. Другими словами, расставание с прошлым, формирование суверенитетов – очень сложный вопрос. Очень сложный вопрос.

Для России он непонятен в том смысле, что Россия всегда была империей. В России получалась суверенная карта, в имперском понимании этого слова. Ставить вопрос о значении русского языка, я думаю, что нужно, но это не так актуально, как, например, если мы ставим вопрос в Украине об украинском языке, или мы говорим о духовности, об этике, об истории, о традиции, о системе власти, управлении. Вы знаете, мы всё это создаём как в первом классе, потому что за 17 лет, извините, мы своих детей ещё не можем воспитать, за 17 лет. Но мы говорим о государстве, о его устройстве, о понимании нацией своих атрибутов, как научить человека относиться к своей истории, когда он мало что знал. Не потому, что он плохой, а потому, что нас этому не учили.

Нас учили другой истории. Нас учили другой традиции. И это не противопоставление. Нас приучали, что у нас не дом и не улица, что мы перекати-поле, за нами нет того стержня, который формирует гордость человека, что да, я принадлежу этому народу, этой стране. И за мной стоит большая история деда, прадеда, которую принимаю, уважаю, уважаю соседей, их историю.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Виктор Андреевич, возьмём пример. Я ехал к Вам сейчас по улице Ивана Мазепы. В этом году 300 лет Полтавской битвы. Когда Вы были в Москве…

В. ЮЩЕНКО: Да. И 370 лет со дня рождения Ивана Мазепы.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Да. Вот смотрите, я помню Ваш разговор год тому назад, когда Вы встречались с нами в Москве. Вы предложили тогда президенту Путину совместно отпраздновать годовщину Полтавской битвы и ещё шведов пригласить, шведского короля, по-моему, Вы сказали. На сегодняшний день Мазепа в российской истории изменник, Пётр I – герой. Для вас Пётр I – тиран, Мазепа – национальный герой. Вы говорите забыть это. Но вот школьники, ваши дети в школе открывают учебник украинской истории, где Мазепа. И их сверстники в России, сопляки, 10-летние, открывают книгу, где Мазепа предатель, а Пётр I герой. А Вы говорите – забыть прошлое. Они помнят. У них навсегда это.

В. ЮЩЕНКО: Извините. Такая реплика не может мне принадлежать – «Забыть прошлое». Давайте разберёмся в прошлом. Если мы не даём ответов друг другу по очень таким острым моментам, нам сложно будет говорить об искренности, о завтрашнем дне, о сегодняшнем дне. Мне кажется, когда мы говорили с Вами год назад, мы говорили о другом примере. Посмотрите на отношения Украины и Польши. Боле сложных отношений, если взять за период последних 100-150 лет, в восточно-европейской истории я не думаю, что есть. Это отношение, в котором было потеряно много крови, много живых душ.

Спросите сегодня украинцев: «Кто твой друг?» Он скажет, что поляк. Спросите поляка, кто его друг? Украинец.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Вы ещё не видели фильм «Тарас Бульба»?

В. ЮЩЕНКО: Нет. Ещё, к сожалению, не видел.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Там, в общем, большой дружбы не видно.

В. ЮЩЕНКО: Мы сейчас говорим о том, что история была такой, какая она есть. Но мы, то поколение, которое сегодня живёт, конечно, всё делает для того, чтобы история гирями не висела на наших ногах, чтобы не путала наши сегодняшние отношения, чтобы не забирала наше будущее. И поэтому что мы сделали с поляками? Просто пожали друг другу руки. И сказали: «Вы знаете, правда было, что со стороны Украины было принесено много неприятных моментов, которые стоили очень дорого, и другая правда – поляки принесли много острых, болючих вопросов, которые сегодня в памяти людей, проживающих на Западной Украине. Давайте подадим друг другу руки. Давайте попросим взаимно извинения».

А. ВЕНЕДИКТОВ: А почему с Россией вы это не сделали?

В. ЮЩЕНКО: Не в том плане, что это наша вина или ваша сегодняшняя вина. Дети за прадедов не отвечают. Но дети могут сделать уроки из истории прадедов и не повторять плохое.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Почему с Россией этого не сделали?

В. ЮЩЕНКО: К сожалению, это линия тех сложных вопросов. Когда я в беседе с руководством России неоднократно поднимал этот вопрос, позиция российской стороны, на мой взгляд, базируется на том, что «мы не можем отвечать за империю, мы не можем отвечать за деяния Советского Союза. Это не наша причинно-следственная связь. Это то, что нам не принадлежит». Так я, в крайнем случае, понимаю те ответы на предложения, которые многократно звучат с украинской стороны. И я убеждён, что придёт власть более мудрая с обеих сторон, которая будет готова к этому диалогу. Это не диалог унижений, это диалог силы.

И когда Вы говорите о примере и о 300-летии Полтавского боя, и когда Вы говорите о Мазепе, нельзя понять Полтавский бой, не поняв перед этим Батурино. Потому что это события, разница между которыми в 6 или 8 месяцев, когда за трое суток была сожжена столица гетманской Украины, где тысячи и тысячи жертв заплатили, и защитники Батурино, население, дети, была кровавая, жестокая расправа. После этого был Полтавский бой. Семнадцать лет Украина и Россия независимые государства. В чём состоит история каждого государства? История борьбы за независимость и за становление государства. Другой истории нет.

История России будет всегда писаться, как история борьбы за творение российского государства, формирования независимости, мощи. Это история России. Точно такая история есть у любого государства, и у Украины. История Украины – это история борьбы за независимость Украины. За формирование украинского государства. И поэтому каждое событие 20 лет назад, 500 лет назад, которое имело отношение к постановке вопроса, к прогрессу относительно национальной независимости – это есть наша страница истории. Это не история против России или против литовцев или поляков. Это наша собственная история. Пусть неудачная.

И поэтому те люди, которые боролись за независимость Украины – это есть наши герои. То ест, 20 лет назад, когда мы были в едином государстве, конечно, трактование этой истории было с точки зрения идеи, цели того государства, но не с точки зрения независимости в данном случае Украины. И во многих вопросах наша история толковалась не с точки зрения независимости России. Почему сегодня в России так модно Белое движение? Это офицеры голубой крови, которые боролись за империю, которые хотели сохранить целостность, которые хотели, чтобы это государство развивалось, чтобы оно не бросалось в смуту, чтобы оно не бросалось в Гражданскую войну, чтобы нация и народы не лили кровь. И это правильное отношение.

Но 20 лет назад, мне кажется, нас с вами учили другому, что это движение надо осуждать. Что эти люди боролись против светлого будущего. Это казусы, но конечно, если посмотреть с точки зрения нации и государства, когда тысячелетняя нация формирует 17-летнее государство, она имеет право на собственную историю. И это не история против кого-то, я буду много раз это повторять. Мне кажется, в России это мало понимается.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Виктор Андреевич, скажите, всё-таки, приглашаете по-прежнему российское руководство на празднование?

В. ЮЩЕНКО: Конечно.

А. ВЕНЕДИКТОВ: И у Вас есть уже ответ?

В. ЮЩЕНКО: Ответа нет. Хотя, как Вы знаете, программа по данному вопросу сформулирована. Мы пригласили шведскую сторону, был визит шведского короля, и Её Величества королевы. По этому вопросу сделано много мероприятий, начиная от музеификации, благоустройства самого поля битвы, музея.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Но Вы рассчитываете, что из России руководство приедет?

В. ЮЩЕНКО: Мне бы хотелось.

А. ВЕНЕДИКТОВ: В этой связи, как у нас любят шутить, до Вашего второго срока, ещё полгода и больше, Вы до новых выборов президента, когда бы они ни состоялись, Вы намечаете встретиться с руководством России? Провести переговоры. Мы говорим о перезагрузке, саммит провести.

В. ЮЩЕНКО: Украина в постоянной инициативе.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Но это как-то обще.

В. ЮЩЕНКО: Я мог бы сослаться на те инициативы, которые мною направлены президенту России, потому что я исходил из того, что эти отношения настолько сегодня важны и необходимы, что эти шаги надо делать не через журналистов, не через публику, а напрямую.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Так я и спрашиваю, напрямую встреча, не при журналистах и не при публике.

В. ЮЩЕНКО: Я и говорю о том, что соответствующие инициативы с моей стороны посланы. Кстати, это не разовая инициатива. Я надеюсь, что будут достигнуты те обстоятельства, которые сделают возможным две стороны посадить за один стол.

А. ВЕНЕДИКТОВ: История заключается в том, что когда я готовился к интервью с Вами, приезжал, я поспрашивал людей в Кремле и в Белом доме, что мешает российско-украинскому саммиту. Мне отвечали по-разному, но отвечали, что повестка дня не сформирована, что есть вопросы, на которые мы не получаем ответа. Например, конечно, Россию не может не волновать ситуация с черноморским флотом. Я хотел бы Вашу точку зрения, может быть, через 10 лет, через 5 лет будут другие решения, но Ваша точка зрения. Что делать с черноморским флотом? Он должен уйти в 2017 году или есть возможность вести переговоры? Или их уже нет?

В. ЮЩЕНКО: Я бы очень хотел, чтобы мы были честными. Когда мы говорим о такого рода вопросах, инициативах, мы должны уважать позицию сторон. И не только политическую, но и правовую в том числе. Когда мы говорим о черноморском флоте, когда мы говорим о независимости Украины, что больше всего интересует украинскую нацию? Мы страна, много раз буду повторять это слово, которая имеет сотни лет стремления иметь независимое государство. В 20 веке мы шесть раз объявляли независимую Украину. Шесть раз в 20 веке! Если взять с 1917 года, мы шесть раз по сегодняшний день объявляли независимую суверенную Украину. Пять раз мы её теряли.

И обратите внимание, теряли не от того, что у нас не было воли и желания иметь своё независимое государство, что мы мало положили героев для того, чтобы иметь это независимое государство. Украина, как ни одна нация в 20 веке, заплатила десятками миллионов жертв, чтобы быть свободной. Но свободы не удавалось достичь. И приходим к тому, что это не внутренний фактор, это внешний фактор. Очень сложно выписывалась гармония политики безопасности, гарантии безопасности, гарантии целостности страны. Как правило, на внешней части, на внешнем спектре этой проблемы.

И когда мы формировали в 1996 году национальную Конституцию, одним из фундаментальных основ новой украинской Конституции был постулат, который предусматривает невозможность размещения на территории Украины любых военных баз других государств. То есть, это мнение народа, который испытал очень много трагических уроков в своей государственности. И нация пришла к выводу. С атрибутом военного присутствия или блока, или других иностранных государств у нас должна быть тема исчерпана. Мы дальше не можем допустить наличия на территории Украины войск любой страны или любого блока. Это норма Конституции.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Я понял. Хорошо.

В. ЮЩЕНКО: Я гарант Конституции. Я обязан говорить даже то, что может быть, кому-то не нравится или внутри, или на внешней части наших международных отношений. Поэтому я убеждён, что не будет такого президента в этой стране, который бы игнорировал эту норму. Это первая точка зрения. Она базовая. Второе. Когда шла дискуссия в 1997 году, как быть, есть Конституция, которая не предусматривает военные базы, а с другой стороны военная база есть. Вышли на компромисс, который предусматривается 20-летний переходный период, где надо с понятием отнестись к обстоятельствам. И не только педалировать на Конституцию, но войти и в положение наших соседей, наших друзей. Давайте мы этот развод грамотно, с уважением друг к другу, не насилуя те или другие моменты.

Собственно говоря, исходя из этого и была принята доктрина 20-летнего периода, в течение которого этот сложный вопрос нужно разрешить. Параллельно украинская сторона взяла на себя обязательства по выполнению 20-летнего соглашения, и по таким чувствительным вопросам, как аренда земли, это очень сложный вопрос, неприятный вопрос, который, я убеждён, решён на плохом качестве. Знаете, нация и Украина не ощущает паритетности отношений, которые бы можно было назвать откровенными, ясными, честными. Те условия, которые платежи эти, не называют арендными, поверьте, очень сложно комментировать в Украине.

Сложно комментировать нюансы, которые относятся к передаче навигации, 140 объектов, которые сегодня по большей части гниют, распадаются, потому что они не нужны Черноморскому флоту. Украинской стороне они не переданы. Украина – морское государство, которое гарантирует в своих территориальных водах безопасность морского движения, не только собственную. К сожалению, выполнять эти условия, когда Украине не переданы радиочастоты, сложно. Когда не передана навигация – сложно. Когда я бы не сказал гектары, десятки гектаров используются не то что непонятно как, но даже не по назначению. Когда недвижимые активы находятся где-то в третьей аренде. Это что? Это государственные отношения? Это то, что отвечает высоким интересам государства? Очевидно нет.

В этом вопросе, честно скажу, мы должны найти взаимопонимание, взаимоуважение и дружбу, а не формировать пикетирование взаимное. Я думаю, что Россия должна уважать и национальную Конституцию, и наше желание принести в этот регион развитие. Не консервировать его экономический или социальный потенциал, а пробовать его вместе развивать.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Виктор Андреевич, Вы меня натолкнули на другую мысль. Вы не боитесь, что Крым повторит судьбу Южной Осетии? Вы говорили, по-моему, о раздаче паспортов, хотя таких доказательств не было российским консульством, мы не можем получить цифры. Вы не боитесь, я Вас спрашиваю откровенно, что история с Крымом может повторить историю с Южной Осетией, со всеми сопутствующими обстоятельствами?

В. ЮЩЕНКО: Если за этим будет стоять такой же интерес России, ответ можно сформировать очень сложно. То есть, если нет уважения к фундаментальным критериям территориальной целостности, ревизии, и особенно после Хельсинкского акта, самых чувствительных принципов, на которых Европа нашла континентальное взаимопонимание, если это не уважать, то сильная страна может сделать очень много непредвиденного. Я одно скажу, что ресурсов внутренних на такое развитие, конечно, нет. Эта кампания может быть привнесена, спровоцирована, скоординирована, финансово подкреплена.

И в этом контексте… Но этот контекст, который выходит за рамки стратегического планирования, европейского, который выходит за рамки интересов безопасности, стабильности, т.е. я не хочу говорить, что такой вариант возможен. Я говорю о том, что если сильное государство мира сего поставит такую цель, ответ может быть сложным.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Но Вы сказали в предыдущем о том, что Украина, в её Конституции, предусмотрено отсутствие баз любого блока. При этом Вы являетесь сторонником вхождения Украины в Североатлантический альянс. Вы являетесь, как политик, как президент, сторонником. Мой вопрос заключается в следующем: нет ли здесь противоречия? Зачем, собственно говоря, вступать? Что добавляет вам вступление в альянс с точки зрения безопасности. Ваш сосед, Молдова, объявил внеблоковое состояние, почему Украина, в чём особенность Украины стремиться туда? Вы смогли бы для наших слушателей мотивировать это, чтобы они поняли? Потому что нами это воспринимается, как угроза.

В. ЮЩЕНКО: Очень легко для меня это сделать. Но ответ непростой. Я понимаю российскую политику, понимаю те атаки информационные и психологические, которые произведены на российский народ. Но мне хотелось бы, чтобы та позиция, о которой я буду говорить, чтобы она была услышана хотя бы трезвыми людьми. Когда мы говорим о политике национального суверенитета безопасности Украины, мы ищем ту формулу, которая по существу дала нам тот ответ на те уроки, которые мы должны извлечь из собственной истории.

Я уже приводил пример, как мы в 20 веке пробовали шесть раз видеть свою независимость. И она нам не удавалась. Не удавалась по одной причине. Украина, как правило, всегда или точнее очень часто, была разменной картой в играх. После Первой мировой войны о нас просто забыли, половину Украины отдали немцам, потому что так кому-то угодно было. Не спрашивая у народа, где он хочет быть. Между двумя войнами мы находились в составе трёх империй, нас никто не спрашивал. Мы были расходной картой.

Сегодня ни одно государство не может гарантировать, самодостаточное, свою независимость. Германия, которая имеет самую крупную армию Европы, считает, что базовым контекстом её безопасности может быть только членство в системе коллективной безопасности. Франция, которая имеет второй ядерный потенциал в Европе, она считает, что идеология коллективной безопасности только даёт ответ на её национальную безопасность. Точно так же рассуждает Великобритания, точно так рассуждает Болгария, Чехия, Словакия, Румыния, Венгрия, Эстония, Литва. Все, кто вместе с нами, обратите внимание, ещё 20 лет строил в Европе социализм, находились в одном политическом военном блоке, сегодня все там.

Вы знаете, я уважаю мнение Молдовы, но не возникает ли у Вас вопрос, почему все соседи, почему все страны, которые ещё 20 лет назад исповедали одну тактику, сегодня находятся в иной стратегии? Потому что в этой оборонной стратегии они видят единственный способ защитить свою независимость и суверенитет.

А. ВЕНЕДИКТОВ: От кого? Где угрозы? Где враги?

В. ЮЩЕНКО: Дойдём до этого вопроса. Давайте обратим внимание, что НАТО - это не блок, в котором есть армия, это не блок, у которого есть самолёты, танки, бомбы, ядерные блоки. Это политический клуб, у которого работает один принцип. Это не угроза против кого-то. Этот клуб, который принимает ответственность за целостность территориальную и суверенитет каждого государства, которое в него вошло. Это клуб, который отвечает на угрозу, которая приходит, а не на угрозу, которая исходит. И поэтому, если мы должны быть честными перед своими народами, Европа может найти только одну форму своей безопасности – формирование коллективной безопасности.

Формирование биполярного противостояния. Возвращаться опять к гонке, из которой мы 20 лет вышли, извините, без штанов? В Украине нет газа, нефти. Наша экономика не из двух труб состоит, у нас очень сложная экономика. Нам деньги даются очень дорого. И поэтому говорить о том, что через военную самодостаточность можно эффективно выписать модель стабильности, территориальной целостности – это заявление могло быть просто неискренним.

Следующий вопрос, который Вы уже задали. Украина есть угроза для России? Нет. Мы говорим о том, что наше государство на уровне Конституции запрещает размещение на своей территории иностранных баз. Таким образом мы даём ответ, что на нашей земле никогда не будет чьего либо военного образования. Второе. Тринадцать-четырнадцать лет назад мы сделали беспрецедентный для мира шаг, когда три тысячи ядерных боеголовок вывезли со своей территории. В Россию, кстати. И этим сказали, что больше на этой территории никогда не будет второго типа угрозы для любой страны, в том числе и для России, ядерного оружия. Таким образом у нас никогда не будет чьих-либо баз, у нас никогда не будет размещаться своего или чужого ядерного оружия.

Что осталось дальше? Использование территорий? Садимся за стол, и мы готовы нашему соседу, нашему великому русскому народу сформировать все гарантии, что наша территория никогда не будет использоваться против интересов кого бы то ни было, и России в том числе. Если мы говорим о пространстве, давайте говорить о пространстве, что мы дадим самые высокие гарантии, что наше пространство никогда не будет формировать угрозу. Но поверьте, что мы должны найти самодостаточный ответ. Мы независимая нация, мы должны найти самодостаточный ответ своей независимости. И давайте не путать две вещи.

Когда речь идёт о самоопределении, как сформировать национальную политику, её самодостаточно формирует Россия или любая страна. Позвольте и Украине формировать эту политику с уважением к её суверенитету.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Виктор Андреевич, в связи с этом, знаете, в России было очень болезненно, причём на всех уровнях, причём не только на уровне политиков, президента, премьера, но и на уровне населения было болезненно воспринято участие украинских военнослужащих, как сообщали разные СМИ, в российско-грузинском конфликте, или не будем лукавить, в российско-грузинской войне на стороне Грузии. Я знаю, что есть комиссия Верховной Рады, но Вы наверняка тоже проверяли. И я хочу, чтобы Вы нашим слушателям сказали, были ли отправлены украинские военнослужащие, если Вы можете сказать, которые обслуживали систему «Бук»? Я не про продажу оружия, оружие продавалось и продаётся по всему миру. Вопрос в другом – были ли регулярные украинские военнослужащие направлены в грузинскую армию для борьбы с российской армией? Это вопрос, поверьте мне, номер один. Не номер два и не номер три.

В. ЮЩЕНКО: Я Вам даю слово президента, что до такой чуши, до такой дури Украина не имеет никакого отношения. Это российская заготовка. Это так обрабатывают Россию, граждан, так формируется образ врага.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Но там же были украинские граждане. Кто это был?

В. ЮЩЕНКО: Я Вам даю слово, мы готовы быть открыты в этом вопросе для любой международной комиссии, для национальной комиссии. Никакого военного присутствия в том, что мы называем грузино-российский конфликт, с российской стороны не было. И большая точка. Что касается военно-технического сотрудничества, извините, это вопросы, которые относятся к суверенитету нашему. Мы не нарушили ни одного международного обязательства. Ни по отношению к России, ни по отношению к Грузии, ни по отношению к третьей стране.

То сотрудничество, которое проводилось, если у Вас есть база данных по военно-техническому сотрудничеству Украины и Грузии в течение последних 10-12 лет, то Вы очень легко поймёте, во-первых, украинские поставки точно так, как наши поставки в Среднюю Азию, в страны Балтии, в Латинскую Америку, Африку, это поставки, которые находятся на среднестатистическом уровне, который мы удерживаем в отношениях ВТС с этими странами. И с этими континентами, в этих направлениях.

Украинские поставки даже в Грузию, далеко не первые, имеется в виду по объёму и по масштабу. Далеко не на первом месте находятся. Поэтому я искренне желаю, чтобы российская нация прозрачно разобралась в истинных причинах, осложнениях, природе этого конфликта. Ссылаться на то, что Украина сотворила какую-то некорректность, что-то добавила недружественного России или кому-то третьему – это большая неправда. Но уже как-то свыкаешься, что уже много вопросов в наших двусторонних отношениях через российскую прессу, через российскую государственную политику обрастает такими байками, которые нет желания комментировать.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Это возвращает нас к первому вопросу. Мы уже подходим к концу, к вопросу о том, что любое событие, связанное с российско-украинскими отношениями, воспринимается болезненно не только у вас, но и у нас. В этой связи я хотел бы узнать позицию Вашу, господин президент, это официальный вопрос, по поводу истории, связанной с ГТС и историей с меморандумом Киев – Брюссель, который был подписан. Потому что та реакция, как Вы знаете, российского руководства, первое – отложить переговоры, второе – отложить переговоры о кредите, о чём наш президент Дмитрий Медведев объявил в Берлине. Вот такая была жёсткая публичная реакция. Какова позиция президента вокруг этой проблемы?

В. ЮЩЕНКО: Очень простая.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Что-то у Вас всё просто, Виктор Андреевич!

В. ЮЩЕНКО: Потому что надо иметь принципы, тогда очень легко отвечать на вопросы. А если флюгером быть, тогда можно запутаться, знаете, весной один ответ, а осенью второй.

А. ВЕНЕДИКТОВ: У нас весна, Виктор Андреевич.

В. ЮЩЕНКО: Когда мы говорим об основной проблеме, которая возникла вокруг газотранспортной системы Украины, я думаю, надо договориться до несколько понятийных вещей. Газотранспортная система Украины, т.е. собственность Украины, это одна из составных частей нашей независимости. Поэтому, если говорить о президенте страны, я не готов с кем-либо обсуждать вопрос, который предусматривал бы ревизию статуса газотранспортной системы Украины. Более того, я скажу, что в Украине есть закон, за который проголосовало конституционное большинство народных депутатов, который даёт чёткий и ясный ответ – газотранспортные системы в сегодняшнем измерении, в сегодняшних координатах, может быть только государственная.

Она не передаётся ни в управление, ни в использование, ни в концессию. Другими словами, правовая позиция Украины, я не говорю, совершенна она или несовершенна, но она сформирована очень чётко и ясно. И поэтому, конечно, нам не нравятся чьи-либо виды на то, как бы с этой системой обойтись по-иному, нежели норма национального закона. И не только за рубежом, но и внутри, кстати, такие подходы есть. Позиция вторая. Какой интерес Европы? Когда мы говорим о газотранспортной системе Украины. Чтобы эта система функционировала, чтобы она была эффективной, поддавалась мониторингу, была прозрачной и надёжной.

Три года назад мы обратились в Еврокомиссию провести международный саммит, международную конференцию. Задачи, которые были – модернизация газотранспортной системы Украины. Долго готовилась эта конференция и, как Вы помните, в Париже 9 сентября при встрече моей с президентом Саркози, было объявлено о том, что данная конференция будет проводиться в такое-то время. И она была проведена. Мы обратились к трём финансовым институтам Европы и мира о выделении финансов для её модернизации. И тут есть полное понимание и полная гармония. Нам нужны ресурсы, нам не нужна ревизия собственности, передача кому-то, мы не хотим эти вопросы рассматривать.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Это консенсус внутри Украины?

В. ЮЩЕНКО: Это закон.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Значит консенсус.

В. ЮЩЕНКО: Какой интерес России? Как можно больше добывать газ, как можно больше использовать условия Украины, как страны-транзитёра других стран, доставлять этот продукт до Европы. Мы гарантируем, что украинский путь доставки российской нефти самый эффективный, надёжный и самый экономический. И другие проекты политические, северного потока или южного потока или ещё какого-то потока, это проекты политические, которые на мой взгляд, приносят очень сложное восприятие в Европе, когда мы говорим о формировании идеологии общего, единого газового оптового рынка.

Мы выступаем из того, что модернизация газотранспортной системы выгодна России потому что 82% российского газа сегодня транзитируется этими маршрутами. Мы имеем большую надёжность этой системы, она уникальная технически, она может иметь большие проектные возможности.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Вы поняли, почему была такая реакция российского руководства на коммюнике?

В. ЮЩЕНКО: Она неадекватная для меня, в этом нет сомнения, она просто неадекватная. И скорее всего она говорит о том, что были другие виды.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Наверное, естественно, у каждой страны свои виды.

В. ЮЩЕНКО: На будущее этой системы, на её использование. И может быть поэтому такой резонанс. Я хочу сказать, что мы искренне и честно ставим этот вопрос. Нам пошли навстречу три ключевые финансовых институтов мира. Ставится вопрос – а почему это плохо для России? Почему это Россию не устраивает, как производителя газа? Мы ясно ставим вопрос, что это наше внутреннее дело, что статус этой системы не меняется, мы его не собираемся ревизировать сегодня. Что нам нужны реальные деньги, которые сегодня есть у финансовых мировых институтов, когда мы говорим об этом проекте, мы говорим не только о теме взаимодействия на уровне финансовой помощи, мы говорим о том, что газотранспортная система нуждается в серьёзном реформировании.

И поэтому второй пакет договорённости, который мы достигли с Европейским Союзом, с энергетическим департаментом – это глубокое реформирование украинской газотранспортной системы, украинского газотранспортного рынка. Это внутренний заказ, это внутренний наш мир, это внутренний наш рынок. Но мы хотим, чтобы этот рынок был адаптирован до европейского конкурентного открытого рынка.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Виктор Андреевич, я слышал, что в связи с этими договорённостями, можете ли Вы подтвердить, если знаете, что европейские покупатели готовы покупать газ уже не на западной границе Украины, а уже на восточной, таким образом освободив Россию от проблем, если они возникают, с газотранспортной системой?

В. ЮЩЕНКО: Это вопрос не новый, он давно ставится, он давно обсуждается. И скорее всего, мы говорим о правиле, нежели об исключениях. Потому что правило заключается в том, что газ покупает на границе государства, которое продаёт газ. Всё остальное – это проблемы тех, кто потребляют этот газ. То есть, это их груз, их модель ответственности и формула транзита.

А. ВЕНЕДИКТОВ: То есть, Вы поддержали бы эту идею, если западноевропейские фирмы, концерны, страны покупали бы это на восточной границе Украины и транзитировали бы через Украину? Это было бы для вас легче? Для Украины это было бы лучше?

В. ЮЩЕНКО: Для Украины легче то, что лучше.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Я потому и спросил.

В. ЮЩЕНКО: Не хочется мне влезать в эти договорённости последние, но знаете, когда договорённость не вызывает удовлетворения, то они, скорее всего, встают грунтом, на котором формируется новый поиск. Можно проанализировать одну цифру? Сегодня транзит – тысячи кубических метров российского газа на сто километров украинской территории стоит 1,7 доллара. У меня вопрос к Вам, к себе. Есть ли в мире компания, будем говорить о Европе, которая бы согласилась транзитировать российский газ по цене 1,7?

А. ВЕНЕДИКТОВ: Наверное Украина согласилась.

В. ЮЩЕНКО: Нет.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Ну как, договорённость.

В. ЮЩЕНКО: Ни одной компании нет, которая согласилась на цену 1,7 и сказала, что у неё будет рентабельная работа. Прошёл первый квартал, мы покупаем газ в России за 360, а цена транзита остаётся той, которая была последние три года. Основным компонентом затрат на транзит есть технологический газ. За три года последние газ вырос в три раза. Тариф остаётся один и тот же. Скажите, пожалуйста, как поступать с экономическим интересом нации?

А. ВЕНЕДИКТОВ: Вести переговоры, как поступать! Вести переговоры!

В. ЮЩЕНКО: Те договорённости, которые достигнуты, могут оставить удовлетворённой украинскую нацию, украинского промышленника, политиков? Конечно нет. Знаете, это убыточная деятельность. И если мы имели возможность оперативно на политическом уровне реагировать, нам бы надо по первому кварталу вносить изменения в государственный бюджет и датировать Нафтогаз Украины по убыткам, которые мы получаем от транзита российского газа в Европу. Выиграли мы вместе? Нет. Мы проиграли, потому что туда зашёл большой компонент политики, который разрушил принцип эффективности, экономичности.

И потом возникает вопрос – как формировать транзитную политику? Конечно, лучше бы её формировать с Россией. Лучше! Я скажу почему. Потому что политика транзита – это политика транзита, которая формируется очень сложно на рынке, и одна, и другая сторона хотели бы иметь дешёвый транзит. Но есть предел, после которого этот транзит перестаёт существовать. То есть, есть критическая точка невозврата. И мы должны найти режим диалога такой, который бы нам обеспечивал политику транзита.

Учитывая, что основном покупатель газа находится в Европе, нам нужен партнёр, с которым мы бы могли почувствовать силу, поддержку в отношении политики транзиты. России выгоден надёжный, стратегический маршрут поставки. Россия никогда не придёт к диверсификации поставок. Никогда. То есть, можно заменить на 10 млрд., на 20 млрд., но это не ответ. Я убеждён, что наши возможности расширения поставок… Кстати, этот газопровод, который у нас есть, три, которые идут на запад, два, которые идут на юг, по проектной мощности сегодня ещё недоиспользован на 30-40 млрд. А если мы этот отрезок Багоручаны-Ужгород, там 300-350, до 400 км, ещё на 20 млрд. усилим пропускную способность, этот газопровод может давать дополнительно прокачки газа 60-80 млрд.

Причём, положить на этот проект разов в 10 меньше финансов, нежели те, которые предлагаются на 40 млрд. Северного пути. В 10 раз дешевле! У нас должны быть не политические принципы, а ясные экономические принципы. И когда мы говорим о том, что в этом вопросе максимально должна быть продуманная открытая политика в сфере транзита, тарифов, поставок технологического газа, то те вещи, которые надо было решить, ведя дискуссию по этому вопросу, эта дискуссия завершилась в середине января, я считаю, очень низкими, низкопробными результатами.

Этими результатами никто не должен гордиться, потому что мы уступили качество, мы потеряли это качество. Были хорошие политические закулисные, но это не предмет гордости. Мы потеряли платформу, ту, которая даёт взаимное развитие, экономическое, я имею в виду. А хороший диалог, я думаю, что в значительной мере, во многом зависит от того, насколько у нас есть прагматика в экономических отношениях.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Виктор Андреевич, последний вопрос Вам. Вы здесь говорили о своём видении российско-украинских отношений. В этой связи вопрос простой. У Вас в январе истекает срок президентских полномочий. Вы будете баллотироваться в президенты Украины?

В. ЮЩЕНКО: Да посмотрим.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Да куда ж смотреть-то!

В. ЮЩЕНКО: Я искренне говорю, что…

А. ВЕНЕДИКТОВ: Нет, ну если есть планы, силы… Нет, Вы уж ответьте, пожалуйста. Я понимаю, что все скажут: «Да посмотрим!» Пятьдесят пять миллионов может сказать: «Да посмотрим!»

В. ЮЩЕНКО: Не в том плане, что я не чувствую ответственности за этот вопрос, а в том плане, что есть время на ответ. Если мы будем говорить об этом за полгода до начала кампании, то я думаю, что Вы меня ставите в то положение, в которое ни один политик…

А. ВЕНЕДИКТОВ: Барак Обама за два года, Николя Саркози за полтора года, Анджела Меркель за полтора года.

В. ЮЩЕНКО: Они в другом. Я президент. Я не кандидат в президенты. На мне ответственность. И эти полгода страна должна получать с офиса президента посылы стабильности, баланса, посылы взаимопонимания, а не раздражения.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Хорошо, я по-другому задам вопрос. Что может Вас заставить идти на президентские выборы? Какие события? На второй срок. И второй срок – что может Вас заставить не идти на президентские выборы?

В. ЮЩЕНКО: Меня можно купить только одним – украинским интересом.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Но он всегда существует. Это красивая фраза, но банальная.

В. ЮЩЕНКО: Нет, извините, не банальная.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Нет, это любой политик скажет просто. А я спрашиваю политика Виктора Ющенко.

В. ЮЩЕНКО: Если Вы знаете мой послужной список…

А. ВЕНЕДИКТОВ: Знаю.

В. ЮЩЕНКО: Я в своей жизни делал всё, чтобы не попасть в политику. Всё делал для того, чтобы не попасть в политику. Будучи и председателем дважды Центрального Банка, будучи премьер-министром. У меня не было партии, изданий, паровозов, фабрик, заводов, газопроводов, кубических метров газа. У меня ничего не было, того, что делает политически активным. Когда обстоятельства сложились, что этот выбор надо сделать, у меня было только одно. У меня есть ценности, которые я никогда не сменю, у меня есть мировоззрение, которое сложилось. Я им торговать не буду. У меня есть видение того, как сделать, чтобы это государство было вечное, чтобы оно не поддавалось угрозам, что делать, чтобы мы имели достоинство, которое должно быть присуще для гражданина любого государства. У меня это всё сложилось. И я не собираюсь ни с кем торговаться этими понятиями, никому не собираюсь даже доказывать, что я имею право на эту позицию, как человек, как президент. Это политика, которая для меня была 4 года, 5 лет назад ясной и публичной. Она такой же остаётся и сегодня. Вопрос состоит немножко в другом. Насколько востребованы эти ценности. Насколько обстоятельства есть сегодня такие, даже в тактическом понимании, что дают возможность реализации этих ценностей?

А. ВЕНЕДИКТОВ: И, как говорит мой 8-летний сын: «И?»

В. ЮЩЕНКО: Я оптимист.

А. ВЕНЕДИКТОВ: Он оптимист! Виктор Ющенко – президент Украины. Спасибо, Виктор Андреевич.

А.ВЕНЕДИКТОВ: Вот вы говорили о том, что вам важно, интересно смотреть, как идея независимости, символа независимости постепенно проникает внутрь нации, которая эту государственность в течение XX века, XIX века, XVIII века, XVII века не имела. Как вы измеряете то, что эти идеи, эти идеи независимости, суверенности, флага, герба, языка проникают. Какой инструмент, Виктор Андреевич, существует для измерения?

В.ЮЩЕНКО: Вы абсолютно правильно и постепенно перечислили, вот, когда мы говорим о независимости народа, о суверенитете государства, которые определяют и которые есть критерии того, насколько состоялась эта независимость. Потому что идти с небытия... Не забывайте, что Украина 450 лет не имела государственность. Это страна, которая жила под запретом языка, страна, в которой не состоялось очень много, что должно быть в независимом государстве. Другими словами, это дорога сложная. Это дорога не для одного поколения, это дорога, которая не выполняется за 2 года велением перста или палочки чьей-то. Но все-таки критерии есть. И вот когда мы говорим, что изменилось в украинской политике и внутренней, и внешней? Мы говорим о внешних факторах, потому что об этом, может быть, легче отвечать.

Цель моей политики была максимально использовать украинскую геополитику. Особенность этой геополитики состоит, по существу, из 2-х априори. Украина на Востоке граничит с великой страной Россией. Там находится наш колоссальный интерес, и не только прошлое, и будущее. Страна, с которой надо вести диалог особый, не типичный. Потому что то, что применимо, например, на другой части континента Европы, там надо другой устав, другие правила и другие законы. Это реальность. Это не укор кому-то, а факт. На Востоке надо говорить одними понятиями, на Западе надо говорить другими понятиями. Но надо выигрывать украинским интересам и на Востоке, и на Западе. На Востоке, как и на Западе, этот интерес можно выиграть, уважая интересы других. То есть найти ту гармонию, как через соответствующий устав сформировать те отношения, которые давали через паритет, через партнерство выборку национального, государственного, экономического, политического и других интересов. Убежден, что за 17 лет мы, это Россия и Украина, много потеряли в наших отношениях. Потеряли от того, что, на мой взгляд, Россия, которая должна была играть роль авангарда, которая должна была предложить модерную политику для независимого государства, особенно соседних, такой не стала. Думаю, большей частью это коснулось экономической платформы. Думаю, что самая большая ошибка, если мы говорим об экономике, была та, что соглашение о зоне свободной торговли 1993-го года так до сегодняшнего дня и не ратифицировано Россией. Непонятно. Знаете, в этом году через 4 месяца мы подписываем зону свободной торговли с Европейским союзом. Так мы взялись за это соглашение, ну, год назад, может быть, полтора года назад. Мы сейчас в финале. С Россией мы 16 лет добиваемся, чтобы дать бизнесу базовые возможности – максимально торгуйте друг с другом. Потом, следующий шаг. Только мы открыли бизнесу это возможность максимализации товарооборота, инвестиционных отношений, отношений с капиталом, сразу возникает вопрос. Всегда проблемой для свободного рынка есть граница. Я имею в виду экономическая граница, таможня. Бизнес убежден у 2-х президентов только в одном – нам надо что-то делать с экономической границей. Нам надо отменять квоты, нам надо отменять ограничения, нам надо минимизировать или аннулировать пошлины. Другими словами, это логика, это, понимаете, это не разум, это не наука какая-то отдельная, это рефлекс уже дальше идет – мы должны раскупорить границы, потому что граница есть тромб для свободного обмена. Только отменили, либерализировали таможенную часть, сразу автоматически – ну, автоматически это через год, через два – возникает вопрос, а как же быть с тарифом? Когда от Владивостока этот тариф меняется трижды на территории России, потом межгосударственный тариф, да еще и в Украине есть 3-4 тарифа на разные способы транспортировки. Ну, это абсурд – так пространство не работает.

Дальше можно говорить о сотрудничестве по секторам, дальше можно говорить о социальном пакете. Знаете, я до сих пор удивляюсь. Когда мы говорим о том, что, ну, например, самая такая, может быть, наглядная тема. Участник боевых действий Второй мировой войны путешествует по Украине куда он захочет, бесплатно. Убежден, что аналогичное законодательство есть и в России: участник Великой Отечественной войны может проехать территорию России с Москвы до Владивостока, но почему этот участник не может приехать на Украину? Почему с Украины он не может доехать до Сталинграда, там, где он был участником боев? Почему он не может бесплатно доехать при наличии законодательств двух территорий до Москвы, где он защищал? Или как мой дед защищал блокадный Ленинград. Почему? Потому что у нас много политики, но очень мало таких, продуманных, прагматических решений. И когда мы говорим об СНГ, где принято, кажется, 4000 с чем-то решений, из которых имплементировано 2,5%, потому что, к сожалению, вот этого модерна не удалось почувствовать – что мы за истинную либерализацию этих отношений. Уважая самостоятельность и так далее и так далее, но сформулировать этот красивый пакет, который бы показал, что мы так нужны друг другу, что это должно быть предложение №1. Ну, это я сказал только для одного – мы много раз об этом говорили и с президентом России, и с премьером России.

А.ВЕНЕДИКТОВ: И не с одним президентом, и не с одним премьером.

В.ЮЩЕНКО: И не с одним президентом, и не с одним премьером. Где-то мы были услышаны, где-то дискуссия шла, на мой взгляд, очень неправильно, упреждающе, когда кто-то говорил: «Давайте так, нам надо создать какой-то орган, который должен управлять, ну, например, тарифами». Я, знаете, легок был в ответе – я не вижу политика, который зайдет сегодня в украинский парламент и скажет «Давайте чтобы украинские тарифы утверждались в таком-то органе в таком-то городе иностранном». Не потому, что это неправильно – это правильно, но не сейчас. А когда бы дали возможность украинскому парламенту синхронизировать свои тарифы на протяжении года-двух, когда бы они в ежеквартальном режиме по 20, по 30 тарифов меняли, так они б на третий год сказали «Знаете, нам это надоело. Давайте делегируем – пусть они занимаются, потому что это конкретный прикладной момент, и не задача уже политического института регулировать экономическим (НЕРАЗБОРЧИВО)». Мы должны правила, мы должны принципы дать, но не заниматься ручным управлением. Это абсолютно логический ответ. Так было и на европейском рынке. Никто с органа не начинал. Начали сначала с синхронизации политики, а политика дальше породила организационную, структурную часть – это естественно. На мой взгляд, была большая ошибка, которая, на мой взгляд, остается и сегодня в российской позиции – педалирование через институционные объединения, регулирование тех вопросов, которые относятся к взаимным интересам. Не удалось это. Но опять-таки, я оптимист.

Вторая часть – когда мы говорим о Европе, Евросоюзе. Когда я приступил к выполнению своих обязанностей, самое большое, что могло быть тогда в украинской политике относительно отношений Украины и Европейского союза – это соседство. Более безоблачным был уровень партнерства, режим сотрудничества и партнерства. Соседство было более высшим, но тогда оно еще не так четко сформулировано было и считалось, что это следующая перспектива – не сегодняшняя, но следующая перспектива. Я думаю, 3 года назад, 2 года назад никто из украинских политиков не считал, что мы близки к политической ассоциации, Украина и Европейский Союз.

А.ВЕНЕДИКТОВ: Именно Европейского союза?

В.ЮЩЕНКО: Именно Европейского союза. И смотрите, что у нас сегодня в папке? Сегодня 75% мы прошли соглашений по зоне свободной торговли, 75%. Мы готовы в течение 10-11 месяцев подписать с Евросоюзом зону свободной торговли. Очень сложные соглашения – не сложные с точки зрения принципа, а с точки зрения объема: очень много надо сделать в 28 направлениях. Следующее. Мы подписали Болонский протокол, и с 2010-го года украинский диплом и о высшем образовании, и диплом о степени адаптирован для каждой страны Европейского союза. Мы с 2010-го года входим в европейское образовательное пространство. Следующее. Сейчас мы рассматриваем соглашение о присоединении к соглашению об едином энергетическом пространстве континента. Сейчас рабочая группа работает по соглашению Украина – Европейский союз по единому небу. Сейчас украинская сторона работает с Евросоюзом по формированию, по присоединению к соглашению об энергетической ассоциации. Рабочая группа министерства работает над объединением энергосистемы Украины и Европейского союза. Нет таких отношений, ну, ГТС я уже не буду говорить – мы обсудили этот вопрос и считаем, что это большой прорыв с точки зрения того, как газотранспортная система Украины должна стать неотъемлемой частью будущего европейского газового рынка. Большой прогресс. Думаю, что мы получили большой прогресс в вопросе поставки энергоносителей с регионов Каспийского моря, Одесса – Броды – далее Европейский союз. За 2 года мы прошли политическое соглашение, технико-экономическое обоснование, которое профинансировал Европейский союз. Месяц назад технико-экономическое обоснование по всему маршруту разработано, и надеюсь, через месяц, через 2 мы представим этот проект в Брюсселе и начинаем реализацию его как один из самых диссертабельных проектов по поставке энергоносителей. Другими словами, наша задача, украинская задача – показать, что мы очень важные для Европейского союза в разрешении тех или иных вопросов. Тут есть общие интересы. Другими словами, когда мы говорим «Когда Украина будет в Европейском союзе?» По календарю это сложно отвечать. Но если мы интегрируемся сегодня в каждой отрасли достаточно глубоко – а я убежден, что роль Украины в европейской политике суперважная, убежден, что Европейскому союзу без украинского компонента очень тяжело будет давать ответ на многие вопросы. Если мы будем проводить такую интеграцию еще несколько лет, я убежден, что на повестку дня будет поставлен вопрос о присоединении Украины в будущем до членства в Европейском союзе.

Если мы говорим о нынешних наших вопросах, вы правильно начали с того, что как формируется самосознание наших людей? Как они себя идентифицируют, что они принадлежат той нации или той? Язык. Сегодня 60% в Украине желает, чтобы их первым языком был украинским, 30% - российский. У нас сегодня 40% бюджета идет на поддержание российского языка. Причем бюджета Украины.

А.ВЕНЕДИКТОВ: А что значит 40% бюджета, подождите?

В.ЮЩЕНКО: Это содержание школ.

А.ВЕНЕДИКТОВ: А, вы имеете в виду образовательный?

В.ЮЩЕНКО: Образовательный – высшую, среднюю и начальную школы, и среднеспециальное. Мы проводим эту политику сознательно. Потому что, знаете, наша политика состоит не в том, как от какого-то языка отказаться – и это большое непонимание у России, кстати, по этому вопросу. Когда мы говорим о развитии украинского языка, а это государственный язык, мы говорим, что это развитие происходит не за счет того, что мы отказываемся от какого-то языка. Наоборот, мы хотим, чтобы Украина, которая живет в 3-м тысячелетии, прекрасно знала русский язык, потому что это язык твоего самого великого соседа, великой страны. И если ты хочешь провести украинские интересы, если ты хочешь быть конкурентным, ты обязан этот язык знать. Но перед этим не забудь, что твой язык государственный – украинский, ты обязан этот язык знать. Мы говорим о том, что вообще, если ты хочешь быть успешный, возможно, 2 языка знать – это очень мало, ты не современник, ты подумай, как знать несколько еще других европейских или азиатских языков. Тогда ты будешь интересным, тогда ты будешь конкурентным. Я думаю, что нам много удалось изменить в языковой политике. Думаю, ни в одной стране нет, сколько школ, которые работают на национальных языках. Начинает Закарпатье, где у нас больше 100 школ, на румынском языке, болгарский язык, иврит, русский язык. Другими словами, мы имеем очень открытую либеральную языковую политику. И убежден, что это новая политика, которая возвышает соответствующие национальные меньшины и демонстрируют им уважение, что мы хотим, чтобы они знали свой родной язык, чтобы они его не забывали. Ну, и уважали украинский язык. В этом есть прогресс хороший. И это не вопрос 5-ти лет вернуть такое понимание, такую философию. Но идеология идет очень положительная.

Следующее. Мы с вами говорили о нашей морали, этике, истории. Вы знаете, за 4 года мы подняли много тем, тех, которые были, там, 6-7 лет назад неподъемными. То есть когда мы говорим, опять-таки, о теме Голодомора 1932-33 года, я убежден: нация, которая не хочет помнить те миллионы людей, которые были погублены во время этого голода, она недостойна для того, чтобы ее вспоминал Господь Бог в своем царстве. Незачем вспоминать, если у нас нет уважения к отцу, деду. Это не мораль. Не той морали нас учили. Мы говорим: это не есть ответственность России, мы говорим, что это не ответственность российского народа. Была другая страна, была другая власть. Но о том, что до сегодняшнего дня, на мой взгляд, в России нет адекватной оценки той власти, того режима, это грустно. Грустно, потому что я смотрю на вас, вы – мой сверстник, и у нас почему-то разные взгляды на зло. Меня это беспокоит. Потому что это неправильно. Кто-то ведет дискуссию. Там, в общем, там неизвестно, сколько было умерших – там или 3 миллиона, или 4 миллиона, или 10 миллионов. Извините, первая страница ваших новостей на любом канале: если не дай Бог в России где-то 4-5 человек умерло в какой-то катастрофе в России – это новость №1, это трагедия для нации, потому что мы воспитываем у себя, детей наших сочувствие, это зло, это трагедия, на это надо реагировать – не будь черствым таким. Нас приучают сейчас слушать. Загублено не 100 тысяч, не 200 тысяч, там даже не миллион. И у нас нет памятника, мы не знаем могилы, мы службу не несем. Это страшно. И то, что украинская нация сегодня на 75% восприняли эту тему как одну из страниц национальной истории пусть трагическую, но свою – это уже сила. А если мы еще нашли общий язык с Россией, с российским народом, с российским духовенством. Наша задача сегодня – хранить память, воспевать в молитвах, ставить кресты, памятники, говорить о том, что это режим зла, который не должен был повернуться, и мы должны его не засудить, а осудить.

А.ВЕНЕДИКТОВ: Кстати, вы упомянули церковь. Вы собираетесь встретиться с новым Патриархом Кириллом? Потому что это тема как раз.

В.ЮЩЕНКО: Конечно. Только Его Святость избрали на соборе всероссийском, я ему перезвонил, поздравил. Мы договорились о том, что в мае-месяце у него будет визит на Украину. Мы договорились о том, что, конечно, встретимся. И я откровенно скажу: я буду ставить вопросы, те, которые относятся к тем конфессиальным отношения Украинской Православной Церкви. Думаю, что с каждым годом и у России будет расти понимание, что, ну, не может в стране христианство быть разнородным.

Мы живем в стране христианской, где 4 православные конфессии. Как бы смотрела Россия, когда у нее, не дай Бог, было бы 4 конфессии?

А.ВЕНЕДИКТОВ: Плохо.

В.ЮЩЕНКО: Очень плохо. Почему же тогда нет такого понимания, как нам выйти с этой пропасти? Пропасти штучной, искусственной. Знаете, дискуссия, извините, не о канонах идет, не о заповедях. Идет в проблемах становления соответствующих институтов, а это уже человеческое, это людское, где мы должны найти ответ, смотреть в глаза друг другу, взаимоуважать и духовные, и церковные, и национальные интересы. Да нет сомнения, что страна, которая имеет независимость, рано или поздно придет к своей поместной церкви. Придет. Но прийти в согласие, иметь сестринские отношения, которые базируются на родственных, глубоких традициях – это один вариант. Или как сегодня, знаете, Киевский Патриархат... Ну, опять-таки, я не хочу называть, может быть, статистику или надо назвать – когда там 14 миллионов ходят в Киевский Патриархат. Извините, это игнорировать – это, значит, не уважать миллионы людей, даже не 14 миллионов. Или Автокефальную церковь, которая была гонимая, которая утопала в лагерях в Сибири, погубила своих многих священников и которая поднялась там 17 лет назад, и не уважать этот духовный подвиг. Это не искренне просто. Просто не искренне. Мы начали этот диалог, непростой диалог и первый к кому я обратился – к Его Святости Алексию II: «Ваша Святость, давайте сядем за стол. Станьте партнером. Нам надо круглый стол. Нам надо в диалоге, и тогда решение будет прогнозированное и качественное, понятное. Давайте договоримся, что здесь стихия не будет работать. Потому что стихия – это не лучший вариант, это неправильный вариант».

А.ВЕНЕДИКТОВ: То есть и в этом вы оптимист?

В.ЮЩЕНКО: Я убежден. За 4 года мы находимся намного ближе к этой (НЕРАЗБОРЧИВО), чем 4 года назад. Вселенский Патриарх приехал впервые за 350 лет. Куда? В Украину. Патриарх Российской Православной Церкви приехал куда? В Украину. Мы праздновали тысячелетие крещения Киевской Руси. Это, знаете, это говорит о том, что мы немножко меняемся, немножко делаем прогресс. Это те мерки, о которых я вам хотел сказать: что, знаете, мы возвращаемся к тем страницам, которые не есть простые. Знаете, я был бы президентом не искренним, не честным, когда не обращал на это внимание. Тогда бы проблема украинского государства отодвигалась все дальше и дальше. Когда мы эти темы подымаем, даже эта тема безопасности. Знаете, я мог бы ее начать с того, что... Знаете, у нас есть закон, который определяет членство Украины в НАТО, принял его, кстати, Кучма, президент. Я – президент, который гарантирует Конституцию и закон, это моя миссия. Знаете, это не вольное рассуждение, где быть должна Украина – это закон. И когда я этот закон исполняю, мне кто-то задает вопросы «А как же вы так делаете? Что, нация этого не понимает, этого не хочет, а вы так делаете». Но я так делаю, потому что есть закон. А второе – я глубоко убежден, что сегодня вопрос не стоит «членство или не членство» в системе коллективной безопасности. Сегодня стоит то, знаете, как мы говорим, высшего образования, и нам говорят «Ну, вы знаете, у вас пока нет аттестата о среднем образовании, извините, говорить на эту тему преждевременно». Поэтому мы говорим сейчас не о членстве, мы говорим о том, как сегодня сгармонизировать ту часть отношений, которые относятся к политике безопасности, формулизировать национальные принципы. И я стою на позиции, собственно, интегрировать усилия оборонных ведомств. Другими словами, делать то, что относится к компетенции средней школы. А вопрос так не стоит: мы идем в НАТО или не идем? Потому что этот вопрос 2 года назад, когда я был в Москве и когда очередной журналист меня там уже допекал, я сказал, что, вы знаете, у нас есть единственный способ дать ответ – мы будем там или не будем. Это национальный референдум. Это самый демократический способ. Давайте сегодня, знаете, не пикетировать друг друга, не укалывать. Придет время. Когда этот вопрос возникнет? Сегодня этот вопрос так не стоит. Я занимаю точку зрения такую, что мои убеждения, обращенные к нации, базируются не на том, что нам быть членом НАТО или не быть – не так стоит вопрос. Вы – гражданин Украины, у вас есть семья, у вас есть дети. Как вы думаете, какой был бы лучше ответ их безопасности через 10-15 лет? Как увидеть модель безопасности, которая б лучшим образом отвечала твоим интересам как гражданина? Твоим детям как твоим детям. Вот, подумай над этим – что этот вопрос в твоих руках, не в руках президента.

А.ВЕНЕДИКТОВ: Хорошая точка.

http://echo.msk.ru/programs/beseda/582872-echo/