Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (УПЦ КП) заявляє про намагання реалізувати в Україні масштабний план з розвалу та знищення Київського Патріархату.
Про це йдеться в заяві Патріарха для засобів масової інформації, розміщеній на офіційному сайті Української Православної Церкви Київського Патріархату:
“З відповідальністю заявляю – в Україні є намагання реалізувати масштабний план з розвалу та знищення Київського Патріархату. Цей план створений у Москві та запропонований Московським патріархом Кирилом і його підлеглими для реалізації в Україні. Головна роль у цьому плані відведена органам державної влади".
Showing posts with label церква. Show all posts
Showing posts with label церква. Show all posts
31 December, 2010
21 November, 2009
Мощі Папи Римського зберігаються в Києво-Печерській лаврі
20 листопада заступник київського міського голови – секретар Київської міської ради Олесь ДОВГИЙ вручив офіційному представнику Папи Римського (нунцію) в Україні архієпископу Івану ЮРКОВИЧУ свідоцтво про право власності на будинок Апостольської нунціатури в Україні по вулиці Тургенєвська, 40-а.
Як повідомили УНІАН у прес-службі Київської міської державної адміністрації, у червні 2009 року мер столиці Леонід ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ передав Апостольській нунціатурі свідоцтво про право власності на землю. Виконуючи обіцянку співпрацювати з представництвом Святого престолу і надавати всіляку допомогу, київська влада в найкоротші терміни оформила також право власності на будинок нунціатури.
І.ЮРКОВИЧ подякував київській владі за співробітництво.
Архієпископ зазначив, що після завершення оформлення всіх документів на дипломатичне представництво Ватикану в Україні він вважає свою місію виконаною.
„Ми пов’язані з Києвом тісними вузами, адже в Києво-Печерській лаврі зберігаються мощі Папи Римського (Климент I. - УНІАН). Тому наша присутність тут має свій глибокий сенс. Україна – це країна, де посольство Ватикану має бути обов’язково”, - сказав І.ЮРКОВИЧ.
Він також вручив О.ДОВГОМУ медаль з нагоди 80-річчя проголошення держави Ватикан.
unian.net
Як повідомили УНІАН у прес-службі Київської міської державної адміністрації, у червні 2009 року мер столиці Леонід ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ передав Апостольській нунціатурі свідоцтво про право власності на землю. Виконуючи обіцянку співпрацювати з представництвом Святого престолу і надавати всіляку допомогу, київська влада в найкоротші терміни оформила також право власності на будинок нунціатури.
І.ЮРКОВИЧ подякував київській владі за співробітництво.
Архієпископ зазначив, що після завершення оформлення всіх документів на дипломатичне представництво Ватикану в Україні він вважає свою місію виконаною.
„Ми пов’язані з Києвом тісними вузами, адже в Києво-Печерській лаврі зберігаються мощі Папи Римського (Климент I. - УНІАН). Тому наша присутність тут має свій глибокий сенс. Україна – це країна, де посольство Ватикану має бути обов’язково”, - сказав І.ЮРКОВИЧ.
Він також вручив О.ДОВГОМУ медаль з нагоди 80-річчя проголошення держави Ватикан.
unian.net
05 August, 2009
СБУ збирається розсекретити нові докази репресій в СРСР
В архівах України зберігається понад 1000 документів, які засвідчують причетність вищого керівництва Компартії СРСР до знищення української греко-католицької церкви.
Більшість із них чекають на розсекречення, сказав у інтерв’ю "Німецькій хвилі" заступник начальника державного архіву СБУ Сергій Кокін.
За його словами, нещодавно оприлюднений лист, у якому колишній керівник Компартії УРСР Микита Хрущов повідомляв Йосипу Сталіну про ліквідацію "уніатської" церкви, з великою вірогідністю є автентичним.
Більше того, Кокін переконаний, що другий чи третій примірник цього листа може зберігатися в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, який був колись партійним архівом ЦК української компартії.
"Методом текстуального аналізу можна підтвердити, правдивий це екземпляр чи ні. Бо зрозуміло, що перший примірник пішов у Москву, а другий залишився тут", - зауважив Кокін.
Дослідник констатує, що в документосховищі СБУ історики нині знаходять чимало свідчень про планомірне нищення української греко-католицької церкви.
Історики вже розсекретили 240 документів, складених співробітниками держбезпеки СРСР, які стежили за священиками, допитували їх, катували і на основі цих "вибитих" даних писали звіти для Хрущова, розповів Кокін.
Він упевнений, що історичну правду про знищення "уніатської" церкви слід відновити. Однак чи вдасться за цими доказами порушити кримінальну справу й засудити винних, дослідник стверджувати не береться.
Заступник начальника державного архіву Служби безпеки України вважає, що цим мають займатися фахові юристи.
"Ліквідація національної церкви, за визначенням Рафаеля Лемкіна, є ознакою геноциду, бо це було спрямовано проти певної групи людей. Виникає питання, чому було ліквідовано саме українську греко-католицьку церкву, коли залишалися ще інші конфесії", - сказав Кокін.
pravda.com.ua
Більшість із них чекають на розсекречення, сказав у інтерв’ю "Німецькій хвилі" заступник начальника державного архіву СБУ Сергій Кокін.
За його словами, нещодавно оприлюднений лист, у якому колишній керівник Компартії УРСР Микита Хрущов повідомляв Йосипу Сталіну про ліквідацію "уніатської" церкви, з великою вірогідністю є автентичним.
Більше того, Кокін переконаний, що другий чи третій примірник цього листа може зберігатися в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, який був колись партійним архівом ЦК української компартії.
"Методом текстуального аналізу можна підтвердити, правдивий це екземпляр чи ні. Бо зрозуміло, що перший примірник пішов у Москву, а другий залишився тут", - зауважив Кокін.
Дослідник констатує, що в документосховищі СБУ історики нині знаходять чимало свідчень про планомірне нищення української греко-католицької церкви.
Історики вже розсекретили 240 документів, складених співробітниками держбезпеки СРСР, які стежили за священиками, допитували їх, катували і на основі цих "вибитих" даних писали звіти для Хрущова, розповів Кокін.
Він упевнений, що історичну правду про знищення "уніатської" церкви слід відновити. Однак чи вдасться за цими доказами порушити кримінальну справу й засудити винних, дослідник стверджувати не береться.
Заступник начальника державного архіву Служби безпеки України вважає, що цим мають займатися фахові юристи.
"Ліквідація національної церкви, за визначенням Рафаеля Лемкіна, є ознакою геноциду, бо це було спрямовано проти певної групи людей. Виникає питання, чому було ліквідовано саме українську греко-католицьку церкву, коли залишалися ще інші конфесії", - сказав Кокін.
pravda.com.ua
31 July, 2009
У Австрії є докази причетності Сталіна й Хрущова до знищення УГКЦ
Австрійська католицька інформаційна агенція повідомила, що має у розпорядженні документ, який підтверджує причетність вищого керівництва комуністичної партії до планомірного знищення української греко-католицької церкви.
Йдеться про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тодішній керівник компартії УРСР звітується про виконану роботу, передає "Німецька хвиля".
Дослідники говорять про велику ймовірність автентичності листа.
Так, завідувач кафедри церковної історії УКУ доктор Олег Турій зазначає, що якщо лист до Сталіна датовано 17 грудня 1945 року і в ньому йдеться про "проведену роботу" зі знищення церкви та створення "ініціативної групи" з уніатських священиків, то цілком ймовірно, що документ автентичний.
"Я як дослідник можу припустити, що такий лист міг бути, що він є дуже правдоподібним, бо він вписується в інші відомі документи, які підтверджують причетність Хрущова і особисто Сталіна до ліквідації церкви. І добре, що документ знайшовся", - каже він.
Насправді, додає Турій, документальних доказів про планомірне знищення греко-католицької церкви є дуже багато, але цей лист може стати вагомим аргументом.
Найімовірніше, лист було нелегально скопійовано і передано представникам церкви, зважаючи на те, що українські дослідники практично не мають доступу до таємних архівів Кремля, припускає Турій.
У прес-службі глави Української Греко-Католицької церкви, кардинала Любомира Гузара, повідомили, що станом на 30 липня він не мав у розпорядженні цього листа, але не виключив, що документ міг отримати хтось із представників церкви в Австрії.
pravda.com.ua
Йдеться про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тодішній керівник компартії УРСР звітується про виконану роботу, передає "Німецька хвиля".
Дослідники говорять про велику ймовірність автентичності листа.
Так, завідувач кафедри церковної історії УКУ доктор Олег Турій зазначає, що якщо лист до Сталіна датовано 17 грудня 1945 року і в ньому йдеться про "проведену роботу" зі знищення церкви та створення "ініціативної групи" з уніатських священиків, то цілком ймовірно, що документ автентичний.
"Я як дослідник можу припустити, що такий лист міг бути, що він є дуже правдоподібним, бо він вписується в інші відомі документи, які підтверджують причетність Хрущова і особисто Сталіна до ліквідації церкви. І добре, що документ знайшовся", - каже він.
Насправді, додає Турій, документальних доказів про планомірне знищення греко-католицької церкви є дуже багато, але цей лист може стати вагомим аргументом.
Найімовірніше, лист було нелегально скопійовано і передано представникам церкви, зважаючи на те, що українські дослідники практично не мають доступу до таємних архівів Кремля, припускає Турій.
У прес-службі глави Української Греко-Католицької церкви, кардинала Любомира Гузара, повідомили, що станом на 30 липня він не мав у розпорядженні цього листа, але не виключив, що документ міг отримати хтось із представників церкви в Австрії.
pravda.com.ua
26 July, 2009
Олександр Ткачук: Про «канонічність» Російської Православної Церкви
27 липня 2009 року, у переддень святого рівноапостольного князя Володимира, до Києва прибуде патріарх РПЦ Кірілл Гундяєв. Проросійські засоби масової інформації витлумачують цю подію, щонайменше, як в’їзд тріумфуючого цезаря в Рим, а журналісти, що послуговуються православною термінологію, вбачають у цьому довгоочікуване торжество канонічної Церкви над розкольниками і католиками. Таким чином, рядова релігійна подія поступово переростає із суто церковної в загальнополітичну, якою, очевидно, вона первісно і задумувалася.
У цій ситуації важливо показати, як українське суспільство до цього ставиться, необов’язково виходити багатотисячним натовпом із гаслом «Геть московського попа!», як це було на початку 90-х років минулого століття, але так щоб всім було зрозуміло, що це не канонічна територія РПЦ, а незалежна держава. І громадяни в ній чинять так, як потрібно їм, а не так, як комусь хочеться і в Україні Помісна Православна Церква буде незалежно від того подобається це комусь за кордоном чи ні.
Але, разом з тим, ми повинні зробити і деякі критичні висновки із двадцятилітнього релігійного діалогу Києва з Москвою. Основний полягає в тому, що сьогодні, за активного сприяння Кремля, позиції Московської патріархії суттєво зміцніли в Україні. І її вже не задовольняє статус однієї з декількох православних церков, вона хоче бути тут домінуючою силою. Церквою, що володіє незаперечним впливом, не рахуватися з яким неможливо.
Одразу виникає питання, чому після розвалу Союзу одна з його бюрократичних структур (РПЦ) не відмерла, а зуміла спочатку вистояти, а згодом перейти у наступ?
Причин тут багато, найважливішими з яких є: роз’єднаність українських політичних сил, залежність церковної ієрархії від спецслужб, зокрема, КГБ/ФСБ, фінансова підтримка Російської держави (надане право РПЦ безмитно торгувати горілчаними і тютюновими виробами), сприяння «прорадянськи» налаштованих представників місцевих органів влади в Україні, політична та організаційна підтримка реваншистських сил і, нарешті, правильно вибрана стратегія церковної пропаганди, центральним пунктом якої став постулат про виняткову «канонічність» Російської церкви. Всі ці питання важливі і вимагають ретельного фахового розбору, на жаль, параметри нашої статті не дозволяють їх тут здійснити. Та український читач, хоча б у загальних рисах, повинен мати уявлення про цей релігійний феномен . Тому ми спробуємо через розгляд однієї із названих проблем показати явище в цілому. Найпридатнішою для цього є проблема так званої канонічності РПЦ.
У своєму первісному значенні слово «канон» означає мірило, міру довжини, норму або правило, за яким живе Церква, в сукупності вони утворюють канонічне право. Джерелом утворення канонів стали Святе Письмо, рішення вселенських соборів, висловлювання «отців церкви» тощо. Необхідність і корисність канонів підтверджені історичним існуванням як Православної, так і Католицької Церков. Канони стали тим, образно кажучи, фортечним муром, що допомогли Церкві вистояти перед спокусами найрізноманітніших єресей і реформаторських підступів і одночасно не дозволили зачерствіти, допомогли їй залишитись дійовим засобом для спасіння як окремої взятої людини, так і народу в цілому.
З початком Горбачовської «перебудови» почалось інтенсивне відродження національного життя в Союзі. Радянська імперія затріщала по всіх швах. Не залишилась осторонь від цього процесу і Україна. З підпілля вийшла Українська Греко-Католицька Церква, почався відхід від РПЦ православних громад. Щоб зупинити процес здобуття автокефалії Українською Православною Церквою, ієрархія Московської патріархії почала вказувати на його спонтанність, не контрольованість, підкреслюючи, що вона дозволу на проголошення незалежності УПЦ не давала, а отже, цей процес незаконний, розкольницький.
Тут варто згадати про ще один важливий термін, який став використовуватися у пропагандистській кампанії Московською патріархією проти українських православних –«благодать». За православним переданням вважається, що наша Церква веде свій початок з містичного сходження Святого Духа на перших апостолів. Згодом цей невидимий зв’язок з Господом продовжувався кожного разу при висвяченні нових священнослужителів. Власне, поняття «благодаті» є центральним, об’єднуючим в одне нерозривне ціле всіх інших елементів концепції канонічності Православної Церкви і, фактично, є її серцевиною. Не мудруючи лукаво, московські ієрархи почали стверджувати, що через самочинність відходу частини українських єпископів і священиків від РПЦ вони втратили цей благодатний зв'язок із Господом. Виходило так, ніби цей зв'язок включається або виключається в Кремлі, за давньою чекістською звичкою усе контролювати, вони вирішили проконтролювати і дії Господа щодо дару благодаті. Незважаючи на всю абсурдність і єретичність цього твердження, наживку було насаджено на гачок і багато «риби» на неї піймано.
У цьому свавільному підході до поняття «священного» яскраво висвітлюються темна сторона російського церковного єдиноначалія, його мирські інтереси. І це не поодинокий випадок в історії Російської Церкви, а швидше правило, яке бере свої витоки від спроби Петра I підпорядкувати Православну Церкву земним інтересам держави, коли він ліквідував Патріархат і замість нього призначив вищим церковним органом Синод, членів якого сам і затверджував.
Але царі Російської імперії, навіть такі деспоти як Петро I, були все ж православними, хоча б позірно. Справи стали зовсім кепськими в Російської церкви, коли до влади прийшли більшовики. Одним із головних завдань, які вони поставили перед собою, було знищення Православної Церкви. Ленін і Троцький навіть висловлювались, що Ісус Христос є їхнім особистим ворогом. Сотнями розстрілювалися священнослужителі, тисячі без суду відправлялися до концтаборів, руйнувалися храми, але Церква стояла. Більше того, на Помісному соборі вона мужньо закликала всіх православних боротися із атеїстичною владою. Там же Патріарх Тихон наклав анафему на богоборчу владу, яку згодом підтвердили новомученики російські (старці Соловецькі). Після тривалої десятилітньої війни на знищення Церкви більшовики раптом побачили, що вона не тільки не знищується, а починає поступово переходити в підпілля, в катакомби. Це була серйозна загроза владі, і вони внесли серйозні корективи у свою політику щодо Православної Церкви. Ієрархію і священицтво Української Автокефальної Православної Церкви вирішено було знищити все без винятків, а РПЦ зробити підручною Чека структурою. Для цього було підступно убито патріарха Тихона, а на його місце поставлено митрополита Сергія Страгородського − давнього більшовицького агента, який на початку 20-х років оголосив себе одним із лідерів обновленської єресі, а згодом нібито покаявся і повернувся назад до православ’я. Саме йому було доручено сформувати нову, підпорядковану каральним органам ієрархію РПЦ. Виник новий, до цього небачений феномен, коли інструментом боротьби проти християнства стала церковна ієрархія. За ім’ям чільника цього руху Сергія Страгодродського (якого згодом Сталін призначив патріархом РПЦ), його послідовників стали називати «сергіянцями». Власне цей феномен можна визначити як богоборчу єресь в православ’ї.
Як я вже говорив, новомученики російські (старці Соловецькі) підтвердили анафему патріарха Тихона, уточнивши, що під її прокляття попадають «ті, хто поклонився Звірові і носить на собі його тавро, і ті, хто відрікся від мучеництва і поклонився Червоному Дракону, вже ніякого відношення до Тайни перевтілення Крові і Тіла Господніх не мають, хоч би і дотримувалися статуту». І далі вони наголошують, що ця анафема може бути знята тільки за умови публічного покаяння ієрархії РПЦ − гласного скасування всіх богоборчих рішень Сергія (Страгородського) і Алексія I (Сіманського).
Свого часу авторитетний у православному світі митрополит Філарет (Вознесенський) у «Листі до отця Дмитра Дудка» писав про це так: «Ця лжецерква двічі анафематствувана. Святійший Патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема до цього часу не знята і зберігає силу, так як зняти її може тільки такий же всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада. І відбулося страшне діло 1927 року, коли митрополит Сергій, що очолював тоді церкву, своєю ганебною відступницькою декларацією підкорив руську Церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в найточнішому розумінні висловлювання передсповідної молитви: «Під свою анафему падоша»! Бо в 1918 році Церква анафематствувала всіх «співробітників комуністів», а в 1927 році сама увійшла в компанію цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис…
Дехто стверджує, що Патріарх Тихон «покаявся» в анафематствованні радянської влади. Але ця анафема була підтримана всім Собором Руської Церкви, а Собор її не скасував і не «каявся» в ній, тому вона залишилася в силі.
Звичайно, можна зробити вигляд, що всього цього не було, а нинішнє керівництво РПЦ чисте і ніякого відношення до богоборчої влади ніколи не мало, і спокійно кричати «осанна» патріарху Кіріллу. (До речі, одному із чільних ідеологів лівацького руху в православ’ї, богословські інтереси якого зводилися до пошуку спільних коренів комунізму і християнства, звичайно, у доперебудовні часи). Але цей гріх буде страшніший від того, який прийняв на себе Сергій, бо він прийняв його під крайнім насиллям, а сьогоднішні вільно роблять вибір між мучениками православними і їх мучителями − на користь останніх, бо мовчання або нічого не значущі виправдання і є повний і усвідомлений вибір на користь мучителів. Хто не знає − тому скажемо, а хто забув − нагадаємо, що церковна анафема без розв’язання відпущенням, зростаючи і збільшуючись, переходить на наступні покоління, вибухаючи вселенськими бідами. А цей гріх можуть відпустити тільки душі мучеників − почувши соборне покаяння ієрархії РПЦ Московського патріархату.
Отже, виходить так, що ієрархія РПЦ, − впавши у єресь сергіянства, − почала звинувачувати тих православних, які хотіли звільнитись від неканонічного союзу атеїстів і церковників та відродити апостольські старокиївські православні традиції, у не канонічності. Все як за народним анекдотом про злодія, який почувши занепокоєння обкрадених ним людей і щоб відвернути від себе увагу першим почав кричати: «Ловіть злодія!».
maidan.org.ua
У цій ситуації важливо показати, як українське суспільство до цього ставиться, необов’язково виходити багатотисячним натовпом із гаслом «Геть московського попа!», як це було на початку 90-х років минулого століття, але так щоб всім було зрозуміло, що це не канонічна територія РПЦ, а незалежна держава. І громадяни в ній чинять так, як потрібно їм, а не так, як комусь хочеться і в Україні Помісна Православна Церква буде незалежно від того подобається це комусь за кордоном чи ні.
Але, разом з тим, ми повинні зробити і деякі критичні висновки із двадцятилітнього релігійного діалогу Києва з Москвою. Основний полягає в тому, що сьогодні, за активного сприяння Кремля, позиції Московської патріархії суттєво зміцніли в Україні. І її вже не задовольняє статус однієї з декількох православних церков, вона хоче бути тут домінуючою силою. Церквою, що володіє незаперечним впливом, не рахуватися з яким неможливо.
Одразу виникає питання, чому після розвалу Союзу одна з його бюрократичних структур (РПЦ) не відмерла, а зуміла спочатку вистояти, а згодом перейти у наступ?
Причин тут багато, найважливішими з яких є: роз’єднаність українських політичних сил, залежність церковної ієрархії від спецслужб, зокрема, КГБ/ФСБ, фінансова підтримка Російської держави (надане право РПЦ безмитно торгувати горілчаними і тютюновими виробами), сприяння «прорадянськи» налаштованих представників місцевих органів влади в Україні, політична та організаційна підтримка реваншистських сил і, нарешті, правильно вибрана стратегія церковної пропаганди, центральним пунктом якої став постулат про виняткову «канонічність» Російської церкви. Всі ці питання важливі і вимагають ретельного фахового розбору, на жаль, параметри нашої статті не дозволяють їх тут здійснити. Та український читач, хоча б у загальних рисах, повинен мати уявлення про цей релігійний феномен . Тому ми спробуємо через розгляд однієї із названих проблем показати явище в цілому. Найпридатнішою для цього є проблема так званої канонічності РПЦ.
У своєму первісному значенні слово «канон» означає мірило, міру довжини, норму або правило, за яким живе Церква, в сукупності вони утворюють канонічне право. Джерелом утворення канонів стали Святе Письмо, рішення вселенських соборів, висловлювання «отців церкви» тощо. Необхідність і корисність канонів підтверджені історичним існуванням як Православної, так і Католицької Церков. Канони стали тим, образно кажучи, фортечним муром, що допомогли Церкві вистояти перед спокусами найрізноманітніших єресей і реформаторських підступів і одночасно не дозволили зачерствіти, допомогли їй залишитись дійовим засобом для спасіння як окремої взятої людини, так і народу в цілому.
З початком Горбачовської «перебудови» почалось інтенсивне відродження національного життя в Союзі. Радянська імперія затріщала по всіх швах. Не залишилась осторонь від цього процесу і Україна. З підпілля вийшла Українська Греко-Католицька Церква, почався відхід від РПЦ православних громад. Щоб зупинити процес здобуття автокефалії Українською Православною Церквою, ієрархія Московської патріархії почала вказувати на його спонтанність, не контрольованість, підкреслюючи, що вона дозволу на проголошення незалежності УПЦ не давала, а отже, цей процес незаконний, розкольницький.
Тут варто згадати про ще один важливий термін, який став використовуватися у пропагандистській кампанії Московською патріархією проти українських православних –«благодать». За православним переданням вважається, що наша Церква веде свій початок з містичного сходження Святого Духа на перших апостолів. Згодом цей невидимий зв’язок з Господом продовжувався кожного разу при висвяченні нових священнослужителів. Власне, поняття «благодаті» є центральним, об’єднуючим в одне нерозривне ціле всіх інших елементів концепції канонічності Православної Церкви і, фактично, є її серцевиною. Не мудруючи лукаво, московські ієрархи почали стверджувати, що через самочинність відходу частини українських єпископів і священиків від РПЦ вони втратили цей благодатний зв'язок із Господом. Виходило так, ніби цей зв'язок включається або виключається в Кремлі, за давньою чекістською звичкою усе контролювати, вони вирішили проконтролювати і дії Господа щодо дару благодаті. Незважаючи на всю абсурдність і єретичність цього твердження, наживку було насаджено на гачок і багато «риби» на неї піймано.
У цьому свавільному підході до поняття «священного» яскраво висвітлюються темна сторона російського церковного єдиноначалія, його мирські інтереси. І це не поодинокий випадок в історії Російської Церкви, а швидше правило, яке бере свої витоки від спроби Петра I підпорядкувати Православну Церкву земним інтересам держави, коли він ліквідував Патріархат і замість нього призначив вищим церковним органом Синод, членів якого сам і затверджував.
Але царі Російської імперії, навіть такі деспоти як Петро I, були все ж православними, хоча б позірно. Справи стали зовсім кепськими в Російської церкви, коли до влади прийшли більшовики. Одним із головних завдань, які вони поставили перед собою, було знищення Православної Церкви. Ленін і Троцький навіть висловлювались, що Ісус Христос є їхнім особистим ворогом. Сотнями розстрілювалися священнослужителі, тисячі без суду відправлялися до концтаборів, руйнувалися храми, але Церква стояла. Більше того, на Помісному соборі вона мужньо закликала всіх православних боротися із атеїстичною владою. Там же Патріарх Тихон наклав анафему на богоборчу владу, яку згодом підтвердили новомученики російські (старці Соловецькі). Після тривалої десятилітньої війни на знищення Церкви більшовики раптом побачили, що вона не тільки не знищується, а починає поступово переходити в підпілля, в катакомби. Це була серйозна загроза владі, і вони внесли серйозні корективи у свою політику щодо Православної Церкви. Ієрархію і священицтво Української Автокефальної Православної Церкви вирішено було знищити все без винятків, а РПЦ зробити підручною Чека структурою. Для цього було підступно убито патріарха Тихона, а на його місце поставлено митрополита Сергія Страгородського − давнього більшовицького агента, який на початку 20-х років оголосив себе одним із лідерів обновленської єресі, а згодом нібито покаявся і повернувся назад до православ’я. Саме йому було доручено сформувати нову, підпорядковану каральним органам ієрархію РПЦ. Виник новий, до цього небачений феномен, коли інструментом боротьби проти християнства стала церковна ієрархія. За ім’ям чільника цього руху Сергія Страгодродського (якого згодом Сталін призначив патріархом РПЦ), його послідовників стали називати «сергіянцями». Власне цей феномен можна визначити як богоборчу єресь в православ’ї.
Як я вже говорив, новомученики російські (старці Соловецькі) підтвердили анафему патріарха Тихона, уточнивши, що під її прокляття попадають «ті, хто поклонився Звірові і носить на собі його тавро, і ті, хто відрікся від мучеництва і поклонився Червоному Дракону, вже ніякого відношення до Тайни перевтілення Крові і Тіла Господніх не мають, хоч би і дотримувалися статуту». І далі вони наголошують, що ця анафема може бути знята тільки за умови публічного покаяння ієрархії РПЦ − гласного скасування всіх богоборчих рішень Сергія (Страгородського) і Алексія I (Сіманського).
Свого часу авторитетний у православному світі митрополит Філарет (Вознесенський) у «Листі до отця Дмитра Дудка» писав про це так: «Ця лжецерква двічі анафематствувана. Святійший Патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема до цього часу не знята і зберігає силу, так як зняти її може тільки такий же всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада. І відбулося страшне діло 1927 року, коли митрополит Сергій, що очолював тоді церкву, своєю ганебною відступницькою декларацією підкорив руську Церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в найточнішому розумінні висловлювання передсповідної молитви: «Під свою анафему падоша»! Бо в 1918 році Церква анафематствувала всіх «співробітників комуністів», а в 1927 році сама увійшла в компанію цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис…
Дехто стверджує, що Патріарх Тихон «покаявся» в анафематствованні радянської влади. Але ця анафема була підтримана всім Собором Руської Церкви, а Собор її не скасував і не «каявся» в ній, тому вона залишилася в силі.
Звичайно, можна зробити вигляд, що всього цього не було, а нинішнє керівництво РПЦ чисте і ніякого відношення до богоборчої влади ніколи не мало, і спокійно кричати «осанна» патріарху Кіріллу. (До речі, одному із чільних ідеологів лівацького руху в православ’ї, богословські інтереси якого зводилися до пошуку спільних коренів комунізму і християнства, звичайно, у доперебудовні часи). Але цей гріх буде страшніший від того, який прийняв на себе Сергій, бо він прийняв його під крайнім насиллям, а сьогоднішні вільно роблять вибір між мучениками православними і їх мучителями − на користь останніх, бо мовчання або нічого не значущі виправдання і є повний і усвідомлений вибір на користь мучителів. Хто не знає − тому скажемо, а хто забув − нагадаємо, що церковна анафема без розв’язання відпущенням, зростаючи і збільшуючись, переходить на наступні покоління, вибухаючи вселенськими бідами. А цей гріх можуть відпустити тільки душі мучеників − почувши соборне покаяння ієрархії РПЦ Московського патріархату.
Отже, виходить так, що ієрархія РПЦ, − впавши у єресь сергіянства, − почала звинувачувати тих православних, які хотіли звільнитись від неканонічного союзу атеїстів і церковників та відродити апостольські старокиївські православні традиції, у не канонічності. Все як за народним анекдотом про злодія, який почувши занепокоєння обкрадених ним людей і щоб відвернути від себе увагу першим почав кричати: «Ловіть злодія!».
maidan.org.ua
Subscribe to:
Posts (Atom)