Цензура у Могилянській академії: закрито виставку "Українське тіло"

Українське тіло зазвичай неговірке. При уважному дослідженні йому можна було би поставити діагноз «затримка мовленнєвого розвитку». Спочатку воно давало знати про себе через поодинокі вогні орієнтування - як дисидент Олекса Гірник, який підпалив себе на знак протесту проти радянської влади в 1978 році. У дев’яностих роках тіло говорило через протестне голодування студентів і ритмічний грюкіт шахтарських касок. У 2004 році українське тіло, щоб його нарешті помітили, одягнулося в колір сигнального жилета залізничників і заповнило собою публічний простір, виголосивши свої перші нерозбірливі слова. Влада й справді не розчула, про що гудів майдан – тіло протестувало проти ґвалтування і розчленування на кілька сортів, а владі чулося скандування її власного імені.

Психологічна травма помаранчевої революції змусила колективне тіло замовкнути на багато років, аж поки кмітливі українці не зрозуміли, що влада краще бачить голі тіла, ніж яскраво одягнені, а також краще розуміє мову розхитування парканів, ніж колумністику ліберальних інтелектуалів. Тому в центрі владної уваги в 2009 році опинилася імітація статевого акту у виконанні голого активіста Олександра Володарського з партнеркою, за що він отримав рік заслання. На звук потрощених афганцями і чорнобильцями парканів у 2011 році влада рефлекторно повернула голову, але суть висловленого народним тілом проігнорувала. Влада також поки що мляво реагує і на оголених представниць руху Femen: груди вже бачить, але гасел не чує. Але за підтримки значної частини агресивних співвітчизників, які схвалили побиття активісток у Білорусі, можна очікувати більш радикальних кроків з боку влади (якщо, звісно, спонсори європейського туру активісток по Давосу, Цюріху і Мілану не залагодять ці питання).

Українське тіло як основний робочий ресурс і джерело надходжень до державного пенсійного фонду не має права зайвий раз оприявнювати себе соціально (тим паче, якщо воно інше – для таких тіл немає пандусів і спусків з бордюру, місць для сповивання й годування, ліфтів, робочих місць, соціальних програм тощо). Втім, найкращою ілюстрацією невидимості українського тіла слугує статистика цієї зими, коли на вулицях і у власних домівках від переохолодження померло 135 осіб. Це переважно тіла, давно виключені з поля інтересів держави.

КГБ у дії: Цензура закріпилася в українських мас-медіа

ЗМІ в Україні ігнорують суспільно важливі новини. Це, а також розміщення матеріалів за політичними замовленнями є нині головними порушеннями свободи слова, як показав моніторинг великих телеканалів і газет України.

В українському інформаційному просторі спостерігається тенденція до стерилізації новин, сказала Deutsche Welle науковий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар. Переслідування опозиції, правозахисників та активістів "підприємницького Майдану", а також новини про зростання безробіття та інші соціальні негаразди, за словами авторів моніторингу за грудень, одностайно не висвітлюються вісьмома загальнонаціональними телеканалами. Лише СТЮ та "5 канал" "часом стають винятками з цього правила", каже Сюмар.

Для негайного розповсюдження! Закликаємо ЄС обмежити можливість вільно подорожувати до країн ЄС для українських чиновників та співробітників правоохоронних органів!

Вінницька Правозахисна Група просить уряди країн Європейського Союзу обмежити можливість вільно подорожувати до країн ЄС для українських чиновників та співробітників правоохоронних органів, причетних до переслідувань правозахисників, утисків вільної преси та свободи вираження поглядів, втягнутих у переслідуваннями біженців та шукачів притулку та у сприяння нелегальній міграції територією України.

На запрошення делегації Європейського Союзу в Україні координатор Вінницької Правозахисної Групи Дмитро Гройсман 10 січня 2011 року візьме участь в роботі круглого столу, присвяченого ситуації з правами людини та свободою ЗМІ в Україні. Вказаний круглий стіл стане частиною візиту до України Комісара ЕС з питань розширення та сусідства п.Штефана Фюле.

Ми високо цінуємо постійну увагу Європейського Союзу до дотримання Україною своїх зобов‘язань щодо прав людини та свободи ЗМІ. Проте, нажаль, Вінницька Правозахисна Група змушена відзначати повну відсутність системних покращень в цій сфері за період, який нова влада керує державою.

Голова НСЖУ з трибуни Міжнародного конгресу заявив про тиск на журналістів

Як передає кореспондент УНІАН, про це І.ЛУБЧЕНКО, Голова Національної спілки журналістів України, заявив сьогодні у своєму виступі на конгресі Міжнародної федерації журналістів, що проходить у місті Кадіс (Іспанія).

«Українські реалії такі, що кожен найдрібніший чиновник, обійнявши посаду, вважає, що віднині він найрозумніший і найкращий на цій посаді, а журналістика і створена для того, щоб показувати його щодня «білим і пухнастим», – сказав І.ЛУБЧЕНКО.

«Ми не хочемо бути наймитами і пропагандистами. Для нас свобода слова - не порожні звуки, а фундамент професії. Саме тому ми заявляємо про категоричну незгоду з тиском на свободу слова», – підсумував І.ЛУБЧЕНКО.

Як повідомляв УНІАН, 26 травня у місті Кадіб (Іспанія) розпочав роботу світовий конгрес Міжнародної федерації журналістів. У заході беруть участь 270 делегатів із більш як 100 країн.
Конгрес триватиме до 28 травня.

unian.net

Організація IFEX заявляє про факти утисків свободи слова в Україні

Міжнародна асоціація захисту свободи слова (IFEX) висловила занепокоєння загостренням ситуації зі свободою слова в Україні.

Про це йдеться в заяві організації, розміщеній на сайті Інституту Масової Інформації.

Правозахисники і журналісти з IFEX підтримують заяви співробітників 1+1 та СТБ про цензуру в українських ЗМІ.

Водночас, у заяві йдеться про конфлікт IFEX телеканалу TVi і Служби безпеки України. "Про свої права на частоти TVi заявив його конкурент, Інтер, який, за деякими даними, належить дружині голови СБУ.

Щоденний антипіар власної країни. Про відсутність журналістики

Патріотом тієї країни, про яку нам щодня розповідають українські ЗМІ, може бути тільки психічно хвора людина.

Цей текст народився досить несподівано: працюючи над деякими некомерційними проектами, ми раптом відкрили для себе вражаючі речі - українські друковані ЗМІ (за винятком декількох) не мають жодного інтересу до вітчизняної науки, культури, навіть спорту. Подивившись на проблему суто з професійної точки зору, ми дійшли висновків, які погано вкладаються в голові, але, тим не менше, відповідають дійсності - вітчизняні ЗМІ, свідомо чи ні, створюють різко негативний образ рідної країни у власних читачів. Ту Україну, яку щодня описують наші ЗМІ, неможливо любити, важко поважати і дуже хочеться покинути назавжди за першої-ліпшої нагоди.

Якщо судити про наше життя з нашої ж таки щоденної преси, картина вимальовується, м'яко кажучи, катастрофічна.

В Україні жити небезпечно - розгул криміналу, страшні катастрофи й аварії стаються щодня і посідають перші місця на шпальтах щоденних газет. Культура і мистецтво в Україні існують виключно у вигляді поп-музики, телесеріалів та шоу, і то на 2/3 закордонних (російських). Натомість що відбувається навіть у цих сферах - з нашої преси уявити важко, адже пишуть лише про скандали, курйози та подробиці особистого життя «зірок» такої «культури». Образотворчого мистецтва, симфонічної й оперної музики, театру, балету, літератури, кінематографу та ще безлічі виявів того, що в світі вважають частиною культурного життя, в Україні НЕ існує. Принаймні вітчизняні ЗМІ згадують про ці галузі виключно у зв'язку з приїздом закордонних представників того чи іншого мистецтва або у зв'язку з тими-таки скандалами, пов'язаними з вітчизняними митцями (про існування яких читач тільки тоді й дізнається).

Вітчизняної науки в Україні немає. У двох найрейтинговіших щоденних газетах країни - «Факти і коментарі» та «Сегодня» - навіть рубрики «Наука» нам знайти не вдалося. Щоправда, іноді наша преса передруковує з іноземних джерел тексти на кшталт «Сегодня мимо земли пролетит астероид от пришельцев» («Сегодня», 13.01.2010). Більш вагомі досягнення зарубіжної науки українцям, очевидно, нецікаві.

Освіта в Україні жахлива - як дошкільна, так і середня, і вища. Знайти у вітчизняних ЗМІ позитивний нерекламний текст про освіту - нереально. Про освіту згадується лише в контексті скандалів, хабарів, насильства в школі і т. п. Причому зазвичай у формі констатації фактів, без аналізу, дискусій щодо шляхів виправлення ситуації тощо.

Бізнес існує. Але якщо вірити нашим щоденним загальнодержавним газетам, всі українські бізнесмени - злодії або спекулянти, що паразитують на шиї простого народу. «Роботодавець», «платник податків», «людина, яка заробила великі гроші власним розумом», «компанія, що піклується про розвиток місцевої громади» - всі ці визначення до представників українського бізнесу в українських суспільно-політичних ЗМІ не застосовуються. Щоправда, ті ж ЗМІ з великим пієтетом і в деталях описують «красиве життя» вітчизняних бізнесменів.

В Україні є спорт! Читаючи українські газети, ми нарахували цілих 6 видів спорту - футбол, бокс, великий теніс, баскетбол, біатлон та хокей. З них перші два посідають чільні місця в спортивних рубриках газет, а фахову газету «Команда» на 2/3 присвячено виключно футболу. Спортивна гімнастика? Волейбол? Стрибки у воду? В Україні всього цього і ще десятків видів спорту немає, наші газети про це не пишуть. Натомість пишуть про NBA та NHL.

Після всього вищесказаного, мабуть, уже нікого не здивує, що проблем, які хвилюють все цивілізоване людство - захист навколишнього середовища, енергозбереження, глобальне потепління, - для українців не існує взагалі. Знову ж таки, цей висновок можна зробити, читаючи нашу щоденну пресу.

Отже, якщо дивитися на Україну та українців крізь призму наших щоденних газет і телебачення (а все вищенаведене є на 99% справедливим і щодо контенту нашого ТБ), отримаємо наступне: пересічний українець - примітивна, злиденна, залякана владою і життям людина, що живе у цілковитій ізоляції від світових культурних та наукових процесів, і, не маючи власної культури та науки, цікавиться переважно політикою та приватним життям «багатих і знаменитих», причому навіть не своїх, а іноземних. Єдине українське, чим пишаються українці, - бокс та футбол.

Ви вже впізнали себе та свою країну в цьому описі? Хто там кричить: «Брехня! Ми великий народ! Наші музиканти, художники та науковці відомі в усьому світі! Ми є провідною країною в галузі космічних технологій! Наші школярі та студенти виграють престижні міжнародні олімпіади! Наших письменників перекладають всіма європейськими мовами! Наші драматичні та оперні театри щодня дають прекрасні вистави і квитки викуповуються наперед! Наші спортсмени - олімпійські чемпіони з кульової стрільби!...»? Все так і є. От тільки, коли ви востаннє бачили новину про чергове досягнення української науки на перших шпальтах газет? Чи репортаж про успіх українських художників за кордоном? Або читали інтерв'ю з київськими студентами-кібернетиками, які здивували Силіконову долину? Українські ЗМІ чомусь уперто не помічають вітчизняних досягнень у гуманітарній, науковій і технологічній сферах і відверто не цікавляться персоналіями вітчизняних інтелектуалів, представників високого мистецтва, науковців, створюючи спотворений образ країни в свідомості масового читача/глядача. Ті ж таки ЗМІ голосніше від усіх кричать про проблеми «втечі мізків», падіння інтелектуального потенціалу нації, низький рівень освіти молоді, відсутність патріотизму тощо. Але ж патріотом тієї країни, про яку вони нам щодня розповідають, може бути тільки психічно хвора людина! І скажіть, будь-ласка, навіщо молодій людині в цій країні прагнути знань, якщо лідерами думок у ній є малоосвічені «зірки», які часто припускаються ганебних помилок і не вміють правильно розмовляти ?

Що ж заважає нашим ЗМІ об'єктивно (а не лише із скандалом та негативом) і регулярно висвітлювати події з галузі вітчизняної науки, культури, мистецтва, технологій, спорту? Чому ми практично не бачимо позитивної інформації стосовно внутрішнього неполітичного життя країни в наших медіа? Може, його не існує? Існує. Ба більше, зацікавленому журналістові нескладно буде дізнатися про досягнення в українській науці, культурі, освіті, хоча б просто відвідавши сайти профільних міністерств та Академії наук.

Можливо, видавці й редактори переконані, що український читач (глядач) не хоче знати нічого доброго і розумного про власну країну і йому потрібні лише «чорнуха», «гламур» та «полуничка»?

Якщо чесно, ми не знайшли відповідей на ці запитання. Але дуже сподіваємося, що ця публікація допоможе їх знайти і виправити ситуацію, бо ще декілька років такого внутрішнього «піару» - і ми матимемо такий рівень масової свідомості, який описано вище.

Марина Ковальчук, PR-департамент компанії GEM, спеціально для «Телекритики»
telekritika.ua

УБОЗ перевіряє законність нанесення Вінницькою правозахисною групою шкоди міжнародному іміджу України

Другого лютого 2010 року до офісу Вінницької правозахисної групи завітав співробітник Головного Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України у Вінницькій області Олександр Анатолійович Мамнич (тел.+380673925019), який повідомив, що до Вінницького УБОЗ з Міністерства внутрішніх справ поступила вказівка щодо проведення перевірки законності діяльності Вінницької правозахисної групи, в частині поширення заяв, які наносять шкоду міжнародному іміджу України.

На прохання співробітника ГУБОЗ йому були надані завірені копії установчих документів ВПГ – Статуту, свідоцтва про державну реєстрацію, довідок про постановку на облік в ДПІ та в Управлінні статистики.

Також на вимогу «перевіряючого» було надано письмові пояснення щодо оприлюдненої Вінницькою правозахисною групою заяви з приводу затримання в Закарпатській області біженця Ахмеда Чатаєва. Саме ця заява правозахисників є такою, яка на думку МВС України може завдавати шкоди міжнародному іміджу України.

Вінницька правозахисна група заявляє, що подібні «перевірки» УБОЗ України об‘єднань громадян грубо порушують конституційну свободу асоціацій, є формою тиску на правозахисні організації і очевидно знаходяться поза межами завдань спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ України, визначених відповідним Законом.

Наше особливе занепокоєння викликає той факт, що МВС України доручає УБОЗ України «перевіряти» правозахисників за їхню діяльність, спрямовану на захист біженців, що насправді є міжнародним зобов‘язанням Української держави, добровільно прийнятим на себе в момент ратифікації Конвенції ООН 1951 року «Про статус біженців».

Координатор ВПГ

Дмитро Гройсман

Від УГСПЛ: як стало відомо УГСПЛ, результатом заяви, що розміщена вище, стала перевірка помічником Міністра внутрішніх справ в Вінницькій області наведеного факту. Результати перевірки будуть розміщені на нашому сайті.

helsinki.org.ua

Троє українських письменників закликають до обговорення діяльності Національної комісії з питань моралі

Це Юрій Андрухович, Лесь Подерв'янський та Андрій Бондар. Вони кажуть, що хоча Нацкомісія існує з 2004 року, але саме зараз її діяльність "стає дедалі агресивнішою".

І як розповів Бі-Бі-Сі митець Лесь Подерв'янський, нагадує йому подібну комісію, яка була у Третього рейху: «Ця комісія називається державна комісія з питань суспільної моралі. Ось в цьому для мене і є головне. Бо що таке держава? – На моє переконання, держава – це така інституція, яку суспільство наймає за свої гроші, щоб та її обслуговувала. Тобто це власне сервісна організація.

Ось приміром, я хочу ходити безпечно вулицями, і щоб мене не пограбували. Але трошки міліції я купити собі не можу. І за ці податки міліція мене обслуговує.

Але я не підписувався, і ніхто не підписувався за те, щоб за наші з вами гроші хтось вирішував яке кіно нам дивитися, які вірші нам писати, і що нам читати.

Якщо ж ви хочете перейматися проблемами моралі, то будь ласка створіть громадську організацію, і на здоров'я цим опікуйтесь.

Така державна комісія була в Третьому рейху, її головою був Герман Ґерінґ. І вони вказували яке мистецтво треба дивитися, яке погане, влаштовували виставки дегенеративного мистецтва».

Василь Костицький, голова Національної комісії з питань моралі відповів Лесю Подерв'янському на всі закиди щодо діяльності комісії з моралі. Передовсім він згадав творчість самого Леся, та висловив стурбованність загальним рівнем моральності в українському суспільстві:

"У мене таке прохання до Вас, візьміть книжку Подерев’янського і спробуйте в ефірі прочитати. Чи повернеться у Вас язик прочитати хоча б одне речення? І Ви побачите чи можливо вимовляти вголос такі слова для нормальної людини. Батько має 5 хвилин для виховання своїх дітей, а 80% інформації про навколишній світ дитина отримує з телебачення, а решту з Інтернету. Маємо багато листів де люди обурюються тим що відбувається. Їх непокоїть нищення української мови, засилля нецензурщини низькопробною продукцією. І зрозуміло, що в ситуації коли сучасна українська дитина формує свій світогляд під впливом засобів масової інформації, бо батьки не мають часу, держава не може залишатисся осторонь. Тим більше з урахуванням результатів соціологічних опитувань: 59% готові на непопулярні кроки, а 37% готові порушувати закон."

bbc.ua

ОБСЄ: Росія наступає на свободу слова

Представник ОБСЄ з питань свободи медіа Міклос ХАРАШТІ заявляє про відступ від принципів свободи слова в Росії.

Про це йдеться у заяві М.ХАРАШТІ, розміщеній на офіційному сайті ОБСЄ.

Свою заяву представник ОБСЄ зробив у відповідь на судовий процес, започаткований Президентом Чечні Рамазаном КАДИРОВИМ проти лідера правозахисної організації “Меморіал” Олега ОРЛОВА.

“Криміналізація критичних політичних заяв є неприйнятною і суперечить зобов’язанням свободи слова в рамках ОБСЄ”, - наголосив М.ХАРАШТІ у своєму листі на ім’я міністра закордонних справ Росії Сергія ЛАВРОВА.

Як повідомляв УНІАН, 6 жовтня Тверський суд Москви задовольнив позов про захист честі та гідності Р.КАДИРОВА до О.ОРЛОВА і постановив стягнути 50 тис. рублів (близько 1700 дол.) з центру “Меморіал” та 20 тис. рублів (близько 700 дол.) особисто з О.ОРЛОВА.

Позов Президента Чечні стосувався заяви О.ОРЛОВА, оприлюдненої на сайті організації після вбивства правозахисника Наталі Естемірової. Лідер “Меморіалу” звинувачував Р.КАДИРОВА у скоєнні цього злочину.

http://human-rights.unian.net/ukr/detail/192743

Заявление 48 ученых: Прекратить преследование ученых и вмешательство в исторические исследования

Попытки регламентации и цензурирования исторических исследований недопустимы в свободной стране, противоречат Конституции Российской Федерации и основополагающим международным актам по правам человека. Научное сообщество не нуждается в чиновном контроле, партийном руководстве и бюрократических указаниях, от которых зависит возможность изложения собственной точки зрения, состязательной дискуссии или беспрепятственных занятий с архивными документами.

Академические институты достаточно авторитетны и самостоятельны, чтобы выступить квалифицированными экспертами в научной полемике, которую лишь дискредитируют любые "комиссии по борьбе с фальсификациями истории". В действительности подлинной фальсификации отечественной истории способствует закрытое хранение многих бесценных архивных материалов и новые попытки мифологизации недавнего прошлого.

В этой связи мы заявляем решительный протест в связи с возбуждением 13 сентября 2009 года следователем по особо важным делам следственного управления Следственного комитета при прокуратуре РФ по Архангельской области В. В. Шевченко уголовного дела против заведующего кафедрой "Отечественной истории" Поморского государственного университета, профессора, доктора исторических наук Михаила Николаевича Супруна и начальника Информационного центра (ИЦ) УВД по Архангельской области (АО) Александра Васильевича Дударева.

М. Н. Супрун подозревается в том, что якобы "из корыстных побуждений с целью последующего сбыта решил организовать и осуществить сбор и формирование в электронную базу данных сведений о репатриированных с территории Германии по окончании Второй мировой войны граждан СССР, являющихся этническими немцами и поляками, выселенных в административном порядке в период 1945–1956 годов на территорию Архангельской области (в дальнейшем спецпереселенцев)". В дальнейшем, М. Н. Супрун якобы "умышленно, путем уговоров склонил начальника ИЦ УВД АО А. В. Дударева обеспечить ему и указанным им лицам беспрепятственный доступ к проверочно-фильтрационным делам спецпереселенцев". А. В. Дударев подозревается в том, что "отдал указание подчиненным ему сотрудникам архива ИЦ УВД АО допускать в архив Супруна М. Н. и указанных тем лиц".

Впервые за многие минувшие десятилетия сотрудники следственных органов вновь произвели обыски у ученых-историков, изъяв не только электронные носители информации, но и документы, выявленные М. Н. Супруном в результате многолетних и кропотливых исследований в отечественных и зарубежных архивах.

Травмированы не только подозреваемые, но и члены их семей, близкие, ученики… Остановлен официальный важный проект по формированию базы данных о репрессированных, осуществлявшийся Поморским университетом и Немецким Красным Крестом.

Возмутительный характер этого чудовищного, псевдоправового действа, который наносит огромный ущерб имиджу России и научному историческому сообществу, не вызывает у нас сомнений.

На самом деле, в соответствии со статьей 18 Закона "О реабилитации жертв политических репрессий", "списки лиц, реабилитированных на основании настоящего Закона, с указанием основных биографических данных, обвинений, по которым они признаны реабилитированными, периодически публикуются органами печати". При этом дело против М. Н. Супруна и А. В. Дударева было возбуждено до окончания работ и публикации ими каких-либо сведений о репрессированных.

Фактически у нас на глазах создается опасный прецедент, на основании которого можно возбудить уголовное преследование любого историка, чьи исследования по каким-либо причинам покажутся неугодными или неудобными власти. В перспективе – это возвращение к самым мрачным временам в истории советского государства, сломанные судьбы и обесцененные научные труды.

Мы выражаем солидарность с нашими коллегами в Архангельске и заявляем об их моральной поддержке.

Сегодня безразличие представителей российского исторического сообщества к настоящему делу будет означать корпоративное предательство.

Необходимо прекратить преследование ученых и вмешательство в исторические исследования по надуманным поводам и предлогам. Мы требуем прекращения уголовного дела в отношении Михаила Николаевича Супруна и Александра Васильевича Дударева, принесения извинений причастными к нему официальными лицами, компенсации ученым нанесенного им морального ущерба и возвращения всех изъятых на обысках документов и материалов.

Борис Ананьич, академик РАН,

Рафаил Ганелин, член-корреспондент РАН, главный научный сотрудник Санкт-Петербургского Института истории РАН;

Доктора исторических наук:

Пётр Базанов, профессор Санкт-Петербургского государственного университета культуры и искусства,

Виктор Бердинских, профессор Вятского государственного университета,

Андрей Зубов, профессор МГИМО(У) МИД РФ,

Борис Колоницкий, ведущий научный сотрудник Санкт-Петербургского Института истории РАН,

Сергей Красильников, зав. кафедрой Отечественной истории Новосибирского государственного университета, ведущий научный сотрудник Института истории Сибирского отделения РАН,

Владимир Носков, зав. отделом Санкт-Петербургского Института истории РАН,

Николай Смирнов, зав. группой Санкт-Петербургского Института истории РАН,

Алексей Цамутали, ведущий научный сотрудник Санкт-Петербургского Института истории РАН, Александр Чистиков, зав. отделом Санкт-Петербургского Института истории РАН;

Кандидаты исторических наук:

Кирилл Александров, научный сотрудник (Санкт-Петербургский государственный университет),

Надежда Белова, преподаватель кафедры философии и истории Вологодского института права и философии,

Геннадий Бордюгов, руководитель Международного Совета Ассоциации исследователей российского общества (Москва),

Владимир Ведерников (Санкт-Петербург),

Александр Гогун, докторант кафедры истории Восточной Европы Университета им. А. Гумбольдта (Санкт-Петербург),

Борис Дубенцов, доцент, ученый секретарь Санкт-Петербургского Института истории РАН,

Надежда Игнатова, старший научный сотрудник Института языка и литературы Коми научного центра Уральского отделения РАН (Сыктывкар),

Николай Копосов, доктор философских наук, директор исследований Хельсинки-Коллегиум Хельсинского университета,

Александр Кузьминых, доцент кафедры философии и истории Вологодского института права и экономики,

Константин Обозный, (Псков),

Сергей Подболотов (Санкт-Петербург),

Алексей Раков, старший преподаватель кафедры истории России новейшего времени Историко-архивного института Российского государственного гуманитарного университета (Москва),

Михаил Рогачёв, главный редактор Коми республиканского мартиролога жертв массовых политических репрессий (Сыктывкар),

Борис Соколов, доктор филологических наук, член Русского ПЕН-Центра (Москва),

Никита Соколов, редактор отдела "Общество" журнала "New Times" (Москва),

Дина Хапаева, Хельсинки-Коллегиум Хельсинского университета,

Юрий Цурганов, доцент Российского государственного гуманитарного университета (Москва),

Владимир Черняев, Санкт-Петербургский Институт истории РАН,

Игорь Шауб, доцент кафедры западноевропейской и русской культуры исторического факультета Санкт-Петербургского государственного университета;

Яков Гордин, писатель, историк, главный редактор журнала "Звезда" (Санкт-Петербург),

полковник в отставке Валентин Ещенко, главный редактор журнала "Военно-исторический архив" (Москва),

полковник в отставке Лев Лопуховский, историк, кандидат военных наук (Москва);

Доктор Дитмар Нойтац, профессор Института Восточно-Европейских исследований Фрайбургского университета (Фрайбург),

Александр Потыльчак, доктор исторических наук , профессор, зав. кафедрой источниковедения и специальных исторических дисциплин Национального педагогического университета имени М. П. Драгоманова (Киев),

Доктор Анатолий Шмелёв, зам. куратора русских коллекций Гуверовского Института Стэнфордского университета (Пало-Альто),

Доктор Арон Шнеер, сотрудник мемориала Яд-Вашем (Иерусалим);

Доктор географических наук Павел Полян, профессор, ведущий научный сотрудник Института Географии РАН (Москва),

Доктор филологических наук Светлана Шешунова, профессор кафедры лингвистики Международного университета "Дубна",

Андрей Творогов, кандидат социологических наук, доцент кафедры философии и истории Вологодского института права и философии,

Роберт Битюгов, кандидат технических наук, доцент Санкт-Петербургского Института Машиностроения,

Вадим Белолугов, директор центра военных и военно-исторических исследований Гуманитарного университета (Екатеринбург),

Роман Биланчук, зав. отделом краеведения Вологодской областной универсальной научной библиотеки,

Николай Кедров, аспирант Санкт-Петербургского Института истории РАН,

Валентин Кожевников, соискатель кафедры Всеобщей истории Вологодского государственного педагогического университета,

Татьяна Мельник, историк-краевед, член Архангельского отделения Российского общества историков-архивистов, член Международной организации "Русский плен",

Александр Ефимов, историк, редактор издательства "Святая Гора" (Москва),

Владимир Сорокин, сценарист, драматург (Москва).

khpg.org.ua

Українська блогосфера стурбована можливим введенням цензури в інтернеті

Верховна Рада в першому читанні прийняла законопроект про посилення боротьби з розповсюдженням дитячої порнографії. Українські блогери та інтернет-провайдери обурені деякими пунктами законопроекту.

Дане рішення викликало гучний резонанс в українській блогосфері. Користувачі впевнені, що насправді депутати мають намір створити зручний інструмент контролю і тиску для захисту власних інтересів у мережі.

За словами юзера deinde, це інструмент для контролю за кожним, хто зайшов в інтернет з території України. Згідно із законом, що готується, провайдери зобов'язані записувати всі рухи тіла клієнтів в інтернеті, доповідати правоохоронцям про кожен незаконний ресурс і незаконні фізичні зусилля, а також обмежувати доступ клієнтів до незаконного контенту на вимогу правоохоронців. Більше того, закон зобов'язує самих клієнтів повідомляти про будь-який незаконний контент провайдерам або правоохоронцям.

Якщо ж припустити, що закон працюватиме і всі кинуться рапортувати про порушення, інтернет-користувачі вважають, що в Україні навіть половину такого потоку інформації обробляти нікому. За словами deinde, закон свідомо створює не працюючу систему, а ситуативний інструмент.

Крім того, користувачі звертають увагу на те, що в попередніх абзацах, що описують суть закону, жодного разу не спливає порнографія - і все тому, що зона дії закону, за їх словами, набагато ширша.

"Ситуація ж із компетентністю законодавців і регуляторів у сфері нових технологій не змінилася з 2005 року, коли Мінтрансзв'язку неабияк повеселила професійну громадськість наміром фіксувати в держреєстрі розмір сайтiв у байтах", - зазначають блогери.

Крім того, до некомпетентності в регульованій сфері додається ще й незнання норм законодавчого процесу, на що чітко вказує висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради. Цей документ прямим текстом не рекомендує приймати закон: "Метою закону в даному випадку має бути протидія створення і поширення порнографічної продукції, а не накладення покарань на тих людей, які є її "споживачами". До речі, багато таких "споживачів", яких пропонується карати, зокрема, і позбавленням волі на термін до п'яти років, самі є неповнолітніми. З урахуванням усього викладеного вважаємо, що даний законопроект у запропонованій редакції приймати недоцільно".

Більше того, противники прийняття цього закону звертають увагу на неправильне вживання термінології, невідповідність прийнятим Україною нормам міжнародного права. Раніше міжнародні експерти радили Україні поки що не поспішати реєструвати інтернет-ЗМІ.

Крім того, користувачі інтернету хотіли б отримати відповідь на питання: з урахуванням якого конкретно міжнародного досвіду, як це зазначено в пояснювальній записці до законопроекту, розроблено запропоновані законодавцями заходи.

У зв'язку з цим стурбовані користувачі вирішили створити сайт, на якому розміщена інформація про недоцільність, на їх погляд, прийняття в цілому цього закону.

***

Крім того, погоджуючись з необхідністю посилення боротьби з дитячою порнографією, інтернет-провайдери одразу після голосування у Верховній Раді висловили свої претензії до документа. "Нам пропонується вести звичайне стеження за переміщенням клієнтів усередині мережі, що є порушенням конституційних прав і свобод", - заявила голова правління Інтернет-асоціації України Тетяна Попова.

З нею згоден і генеральний директор ЗАТ Датагруп Олександр Данченко, який повідомив Ъ-Украина, що провайдери Інтернет-послуг готові надавати інформацію про з'єднання клієнтів тільки "після відповідного подання правоохоронних органів або за рішенням суду".

"Це технічно слабореалізовано і ще менш реалізовано з точки зору доказової бази... В інтернеті, на відміну від телефонії, немає поняття ініціатор з'єднання, користувач може потрапити на ресурс не по своїй волі...", - повідомив агентству президент ТОВ Інтернет інвест доменний реєстратор Imena.UA, хостинг-провайдер Mirohost.NET, Київ) Олександр Ольшанський.

Він додав, що сучасні технології дозволяють завантажувати на комп'ютери користувачів файли, що містять інформацію порнографічного характеру і організувати його поширення.

Нагадаємо, за законопроект Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо протидії розповсюдження дитячої порнографії проголосували 404 народні депутати.

korespondent.net

Професія журналіста вмирає

Юлія Мостова, головний редактор "Дзеркала тижня": Наша професія вмирає. Доларова цензура, в лінію якої останніми роками ввійшла Україна, є ганебнішою і огиднішою, ніж та, яку ми мали раніше, адміністративну, і яка виявлялася у темниках. Те, що існує зараз, за відсутності заборони, за відсутності страху бути звільненими, мене як громадянина, професіонала, людину пригнічує до неможливості.

Ми з вами - журналісти, а це - богообрана професія. Ми стоїмо на перемичці між владою, політикумом і суспільством. Тільки через нас люди, громадяни можуть дізнатися інформацію, яка впливає на їхнє життя, безпеку, на їхні рішення, на їхній вибір. І тільки через нас політики можуть дізнатися, що думають люди про те, що відбувається. Як тільки щось ламається у цій перемичці, у цьому пісочному годиннику, то спотворюється весь процес.

Я вважаю, на журналістах лежить дуже вагома частка відповідальності за те, що ми називаємо відповідальністю «помаранчевої команди», яка зрадила Майдан. Суспільство дозволили цій команді зрадити те, на що дало їй мандат. А в авангарді цієї зради суспільства перебували журналісти.

У мене немає ілюзій з приводу того, що в Україні з'явилася свобода слова. Як нею скористалися? Де серйозні аналітичні статті, де серйозні розслідування? Хто пише про те, як відбувається відмивання грошей «Нафтогазу», як відбувається це на Залізниці, Митниці, під час повернення ПДВ?

ЗМІ без плашок про рекламу друкують передвиборчу агітацію, рекламу, а де те, що я хочу почути для себе як громадянин, як виборець і читач, а не те, що я маю почути. Цього нема.

На Заході читач голосує грошима. Він купує видання, фаховості і авторитетності якого довіряє, наклад збільшується, реклама приходить. Є піар матеріали, але вони позначаються. Щоб здобути ексклюзив у політика, щоб поінформувати читача про його наміри, за це не треба платити гроші. Це журналісти бігають за кандидатами в президенти, у мери. Статті за гроші друкують з плашкою. Там люди мають вибір. Вони контролюють владу. Там є громадянське суспільство.

Наші непідготовлені люди дивляться телебачення. Чи дають журналісти можливість зрозуміти, брешуть політки з екрану чи говорять правду? Фільтрів немає ніяких. Ми не несемо ніякої відповідальності. Ми даємо інфікований інформаційний продукт, і люди його їдять.

Від нас з вами залежить, чи побачать люди інших осіб на різних рівнях. Від телебачення залежить, чи побачать люди альтернативу мерові, депутатам, президентові, прем'єру, міністрам.

Це ми привчили їх, що якщо немає скандалу, то дивитися не треба. Вони ненавидять тих, хто в них на устах, але якщо вони їх не бачать на екрані, то перемикають.

Ми дійшли до того, що навчили нашого громадянина обирати президента за співвідношенням талії і стегон. Вони нічого іншого вже не чекають. Цікавляться лише: чи викликає політичну ерекцію кандидат, чи не викликає? Чи гарно він говорить, чи не гарно? Чи задоволені ми тим, як нас обманули, чи ні, але всі хочуть бути обманутими. Це є збочення. Ось до чого ми прийшли.

Так ми втратили діалог, що змушує нас відчувати, що насправді відбувається в суспільстві.

Журналісти, не треба обманювати себе тим, що є криза, і тому все погано, а потім буде краще. Все набагато складніше і гірше, ніж видається.

Ми вбиваємо себе і державу тим, що мовчимо, терпимо, заробляємо на цих бідах якісь копійки. А люди гинуть самі по собі, вони деградують. Не треба мати ілюзій, що влада в усьому винна. Я вважаю, що суспільство принаймні не менше винне, ніж вона.

Я переконана, що запізно вже говорити, що риба гниє з голови. Вона вже майже вся згнила. Бо 82% громадян каже, що їм коли-небудь доводилося давати хабарі, а 95% при цьому вважає себе законослухняними громадянами. Тобто це вже не злочин.

Ми з вами винні в тому, що сталося після Майдану. Ми відпустили їх без завдання, без чітких вимог і контролю. Після Майдану відбувся консенсус: ті, хто стояв на сцені, пішли вимагати хабарі, ті, хто стояв перед сценою, пішли їх платити.

У нас так: якщо у фермера є проблема, то він не об'єднується з такими ж скривдженими фермерами і не йде відстоювати свої права, він йде шукати кума. А потім куми в міністерствах вирішують мільйонами своє питання, яке могло б бути вирішене у законний спосіб, і відповзають.

Ми так виживали під всіма чужими державами, які поки що для українського народу зробили більше, ніж своя українська держава. Будували заводи, колії, дороги, соціальне житло, адміністративні будинки.

А що буде далі? Спроба скасувати закон «Про політреформу», спроба закрутити гайки? Але вже все гниле. Іспанський чобіток вже сперли, а обценьки продали за залишковою вартістю. Не буде чим закручувати гайки, але спроба така буде. Вона загальмує все, що треба для розвитку.

Але це не буде добрим Майданом. Це буде захоплення центрів, адміністративних будівель, підпалення машин, мародерство... Тому що іншого шляху ніхто не залишив. Тому що влада і політеліта створені з бізнесу. Тому що бізнес - це ті люди, які займалися створенням первинного капіталу. Вони дуже швидко мислять, швидко приймають рішення, яким по-барабану національний, державний і суспільний інтерес.

Я не вірю в бізнес. Якби це був успадкований бізнес другим, навіть третім поколінням, можна було б розраховувати на якусь їхню громадянську свідомість. А цьому бізнесу не можна. Вони, навіть якщо й захочуть, то не зможуть.

Забудьте про Майдан. Чому тоді могли бути нормальними, людськими, з теплими очима. За руки триматися могли і ті, хто в хутрі, і ті, хто у болоньї. Куди воно все поділося? Чому нас вистачає лише на один поштовх, пшик - а далі вже все?

Звісно, у нас є можливість еволюціювати. Пройдуть роки, зміниться кілька поколінь, тут усе перегниє в плані ментальності. І на цьому перегної зійдуть справжні паростки, насичені європейським, демократичним хлорофілом, якщо тоді ще буде існувати ця сама Європа. Ми маємо багато часу на еволюцію, і могли б з цим змиритися, чекати, що виросте відмінне від Довгого і Яценюка покоління. Але в нас на кордоні - Росія. Це єдиний чинник, який не дає мені змиритися з фактом, що усе має перегнити на щось нове. Єдиний!

Невже класніше купити пральну машину «Арістон», ніж зробити ім'я в журналістиці? Я цього не розумію. Невже цікаво спілкуватися з прес-секретарями, ніж спілкуватися з тими, хто створює ці новини? Є ж різниця. Професія наша в цьому. Перше - це цікавість, а друге - гонор. Як можна без імені в журналістиці? Ім'я - це твій ключ, зокрема до впливу. Але якщо він лише в тебе, чи лише у п'ятьох-шістьох, то мало що можна відкрити, але якщо б усі були такими амбітними! Не існуватиме їх, а існуватиме тільки газета Ахметова, газета Пінчука, газета Гайдука чи Тимошенко.

ДТ вказувало на те, що відбувається у різних сферах. Нас не вистачало залізти скрізь, але ми називали речі своїми іменами.

Дмитро Табачник входить в число тих людей, які ніколи не з'являться на шпальтах ДТ. Йому компанію ще створює пан Медведчук. Я не можу допустити, щоб ДТ могло цікавитися, і множити думки людини, яка порвала мою країну. Не Янукович, не Кучма, а Медведчук, Грабовський, Павловський. Це були ті люди, які наганяли рейтинг кандидату від влади. Це вони порвали мою країну, яка не була дуже цілісною.

Насправді існують різні сценарії. Ми своєю слабкістю провокуємо Росію на рухи заради легкої здобичі. Я не знаю, що вони з нами спробують зробити: посилити економічну експансію, провокації на певних територіях, це може бути серйозне втручання чи дестабілізація внутрішньоукраїнськими силами, а її й дуже створювати не треба. Я не знаю, що вони зроблять, а може нічого не зроблять. Але я просто бачу, що ми ні до чого не готові. А сценарій розділу України гуляли давно, вперше чула ще 1999 року.

Я знаю, що у тому стані, які є зараз, ми не можемо серйозно, як мені здається, чинити громадянський опір. Хоча я дуже сподіваюся, що зможуть повернутися часи Тузли, коли всі як один об'єдналися - влада, опозиція, не мало значення. Зараз же я не знаю. Ми думаємо - ні. Ну, якщо війна, то ми - ні. Це в мирний час можна наліво ходити.

Ми якісь індивідуалісти - ви на заході, ми в центрі. Ми демократи, але індивідуалісти. А східняки все разом переживають. Але насправді це класно. Якби в Бітлах усі були Джонами Ленонами, вони ніколи б не стали Ліверпульською четвіркою. Вони різні, і ми різні, можна об'єднатися. А якщо ніяк, то може й справді вони - туди, ви - сюди, а ми - отуди. І все.

Страшно, що ми так просто про це говоримо, навіть в іронічному тоні. Я не маю відповіді. Є лише біль і нерозуміння, як ми всі могли до цього дійти. Ми ж із вами поранена нація. У нас розстріляли ген совісті, в нас вбили ген трудолюбства. У нас вбили ген звитяги. Бо з тих, хто не ховався за плечі, мало хто повернувся додому, байдуже, що в них на кокарді - зірочка чи тризуб. Ті, хто був попереду усіх, йшов атаку.

Кожен, кого ми знаходимо серед холостої породи, - самородок. Оцим мав займатися Ющенко. Знаходити носіїв цих генів. І Ющенко, і Тимошенко, і Янукович, кожен лідер має цим займатися. Нація завжди ділилася на козаків і гречкосіїв. Гречкосії завжди залишалися, виживали під чужими державами, російськими, австро-угорськими, польськими, татарськими. Вкрав - і добре. А козаки чинили спротив, їх ставало щораз менше. Таких треба знаходити, або ними ставати.

zaxid.net | telekritika.ua

Без «Прози»

Парадокс Ульянова в тому, що, ставлячи перед собою прогресивні цілі, він через власну нерозбірливість у засобах часто грає на руку своїм опонентам.

Кілька років тому в зараженій інтелектуальною імпотенцією та безнадійним сервілізмом українській критиці з'явився новий персонаж, чийого приходу варто було сподіватися. На відміну від переважної більшості критиків, він не боявся назвати халтуру халтурою, бездарність бездарністю, а «контемпорарі арт» - сучасним мистецтвом. Його тексти поступово виводили мистецьку тусовку з анабіозу, в якому вона опинилася внаслідок суцільної деградації інституту критики. Тим часом діяльність Анатолія Ульянова (бо йдеться саме про нього) є не лише відповіддю, але й симптомом цієї деградації.


Ульянов, мабуть, сам не помітив, як став заручником своєї боротьби. Обравши собі за суперників публіку, не здатну навіть сформулювати притомну відповідь на закиди інакше, ніж у формі доносу, він опинився в зручному становищі суворого, але справедливого наглядача за отарою овець. Легко метати громи і блискавки, коли твої опоненти - жалюгідні діячі культури, яких починає тіпати від першого ж гострого публіцистичного звороту. Легко бути блискучим критиком, коли патологічна ситуація в культурі не є очевидною лише для кількох десятків безнадійних конформістів - та й ті розучилися писати ще з десятиріччя тому.

Оголосивши війну столичному хуторянству, культурній проституції, православному мракобіссю і - трохи згодом - гламурному нарцисизму, Ульянов розпочав бойові дії в мурашнику, з усіма їхніми шкідливими наслідками. Шкідливими, перш за все, для його критичного хисту. На клерикалізацію суспільства та зростання моральної паніки Ульянов уже давно реагує здебільшого провокативними публікаціями, що лише сприяють поляризації конфлікту. Діючи «від супротивного», Ульянов змушений надавати перевагу скандальному змісту перед мистецькою якістю. Це надто вже очевидно у випадку взірців цілковито безпорадного сучасного західного мистецтва, вивішуваних на «Прозі» в супроводі захоплених коментарів. Якщо на чолі мистецької ієрархії - за Ульяновим - опинився Террі Річардсон, це свідчить лише про потребу забути про суперечки з місцевими карликами та врешті залишити інтелектуальне ґетто.

Зрештою, ґетто само виштовхнуло Ульянова з країни: після одного нападу й кількох погроз він виїхав за кордон. Його пафос набув дещо недоречного дисидентського звучання, а опоненти дістали чудову нагоду назвати Ульянова боягузом. Та він усе одно лишається чи не єдиним із вітчизняних публіцистів, що ставить життєво важливі питання, яких більшість воліє уникати. Оглянемо лише найгостріші з них.

Відчутний дрейф управо, який спостерігаємо в політичному спектрі й узагалі в суспільстві протягом, як мінімум, останнього року, став предметом не лише різких висловлювань Ульянова, але й практичної, дарма що віртуальної, дії. Нещодавно «в зв'язку з загрозою реалізації правого консенсусу в Україні» та «в рамках проекту реалізації ланцюга незалежних кіберканалів спостереження за небезпечними соціальними явищами» Ульяновим було створено інтернет-спільноту «Громадянський моніторинг правої активності». Чи будь-яка права активність є «небезпечним соціальним явищем», і чи зменшить така постановка питання «загрозу правого консенсусу» є, звісно, сумнівним. Набагато кориснішим видається паралельний «кіберканал спостереження» - «Громадянський моніторинг діяльності Комісії з моралі», що є взірцем оперативного реагування на появу цієї суспільної виразки.

Пліч-о-пліч із стеженням за моралістичними ексцесами стоїть полум'яна антиклерикальна діяльність Ульянова, котрій також поки що бракує тактичної виваженості й теоретичного тла. Чималу частину дописів у своєму ЖЖ він присвячує антирелігійній візуальній пропаганді, що є більш ніж доречною в суспільстві, здатному породити такий феномен, як ікона із зображенням Богородиці та немовляти Ісуса з футбольним м'ячем у руках. Тим часом власні погляди Ульянова на релігію межують із наївним пантеїзмом і навряд чи гідні постави войовничого антирелігійника.

Варта уваги також послідовна позиція Ульянова щодо невизнання авторських прав і протидії диктатурі копірайту, котра, зрештою, Україні поки що не загрожує. Попри щасливу невідповідність українського законодавства драконівським міжнародним нормам у цій сфері, вітчизняний обиватель найчастіше перебуває в наївних ілюзіях щодо необхідності дотримання копірайту - що, зрештою, не заважає йому купувати піратські диски та скачувати музику безкоштовно. Але в умовах безпрецедентного наступу на вільний обіг інформації, що відбувається у Франції на заклик Саркозі, а також тривалої атаки на PirateBay, важко наразі спрогнозувати перебіг подій - що робить освітню діяльність Ульянова на ниві копілефту дуже вчасною.

Парадокс Ульянова полягає в тому, що, ставлячи перед собою загалом прогресивні цілі, він через власну нерозбірливість у засобах часто грає на руку своїм непримиренним опонентам. І поки він із німим докором дивиться на нас підбитим оком із персональної сторінки своєї музи, фотографа Наталі Машарової, не забуваймо, чим часто закінчують найбільш радикальні бійці культурної революції - а саме, відмовою від колишніх ідеалів і переходом на позиції суворого консерватизму. Самому Ульянову це, звісно, не загрожує. А от його численні адепти, що нині не можуть дочекатися відновлення роботи «Прози», мають усі шанси в майбутньому поповнити ряди учасників «правого консенсусу».

P.S. Як уже писала ТК, невдовзі ресурс «Проза» має продовжити свою роботу на новому сервері.

Олексій Радинський - культуролог, автор текстів на довільну тематику, організатор різноманітних акцій, переглядів та інших навколокультурних подій. Протягом кількох років був співавтором програми кіноклубу КМА, а також редактором спеціальних чисел часопису KINO-КОЛО та KINO-КОЛОгазети. Аспірант кафедри культурології Києво-могилянської академії. Працює в науково-дослідному центрі візуальної культури НаУКМА


Олексій Радинський , для «Телекритики» 14-10-2009 | telekritika.ua

Нацкомісія із захисту суспільної моралі номінується на «Будяк року» за цензуру

Перший номінант на отримання Антипремії «Будяк року – 9009» - Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Комісія має змогу отримати будяк в номінації «За дії щодо придушення свободи вираження поглядів».

В заявці йдеться про те, що НЕК здійснює систематичні дії, спрямовані на обмеження свободи вираження поглядів. Вони виражаються через пряму або опосередковану заборону до поширення багатьох видів продукції (в основному фільмів, телепрограм, книжок тощо).

Заявник також переконаний, що попередній контроль за виходом інформації та продукції є очевидною цензурою.

Зокрема Комісія заборонила показ фільму „Бруно”, оскільки на їхню думку він „відноситься до продукції порнографічного характеру”. Жодної аргументації оприлюднено не було.

Заборонено фільм „Хостел – 2”. На думку комісії, він пропагує культ насильства та жорстокості і не може розповсюджуватися та демонструватися на території України. Не зрозуміло чим цей фільм відрізняється від тисяч інших, що вільно поширюються в країні. І чому саме його було заборонено.

З повним текстом заявки та документів, що додаються до неї, ви можете ознайомитись тут: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1254918247

Середньовіччя в нинішній Росії

Москва – Погано, якщо людину переслідують за думки або слова. Ще гірше, якщо кампанія переслідування надихається державою. Журналіст, про якого я пишу і доля якого зараз у центрі уваги демократичної спільноти Росії, народився у 53-му, тобто він ще не має і 60-ти. Однак, ще від початку 70-х він обирає свою долю і стає активним членом правозахисного руху в СРСР.

Тема, якою він займався на той час, була чи не найактуальнішою – використання психіатрії для боротьби з інакодумцями. Радянська держава негайно відповіла: правозахисника арештували, піддали суду і вислали на п’ять років до Сибіру. У 80-му його знову заарештовують, хоча він ще не відсидів своє, інкримінують «самвидав» та публікації в іноземній пресі і засуджують на три з половиною роки додатково. Однак приходять часи Горбачова, арештант виходить на волю, перекваліфіковується на журналіста, що в даному разі було неважко, і очолює щотижневу правозахисну газету «Експресс-хроніка». Із того часу наш герой працює у різних виданнях правозахисного напрямку.

Від його першого арешту минуло понад 30 років, і, здавалося б, згадки про сумне табірне минуле мають зійти нанівець. Однак сьогодні його ім’я знов на перших сторінках часописів, але мова йде не тільки про суд і вирок, але й про можливе насильницьке вислання з Росії та реальну фізичну розправу.

Ім’я журналіста – Олександр Подрабінек.

Пишу, що думаю. Думаю, що пишу

В інтернет-виданні «Єжеднєвний журнал», де пан Подрабінек публікується щотижня, з’являється його артикул «Как антисовєтчік антісовєтчікам».

Історія публікації більш ніж актуальна. У центрі Москви ще за горбачовські часів напроти готелю «Совєтская» відкрили шашличну «Антісовєтская». Точніше, ця шашлична на цьому місці була давно, але під іншою назвою. Назва «Антісовєтская» була віртуальною. Так назвали її жартівники-інтелігенти ще в радянські часи, а потім її власники вирішили, що саме така реальна назва надасть шашличній більший комерційний ресурс і над входом вивісили саме таку назву.

Але не було б усієї цієї історії, якщо б одного разу повз шашличну не гуляв почесний пенсіонер – колишній секретар ЦК КПРС Долгіх. Він побачив назву шашличної, образився, і написав листа до мерії, де вказав: назва паплюжить славне минуле російських ветеранів.

Там прореагували миттєво – до шашличної завітали представники санітарної інспекції, податкових органів та інших організацій, що не мають жодного стосунку до назви, але можуть миттєво закрити що завгодно. Вони відверто поставили вимогу перед власниками – змінити назву. Власники повідомили про це пресі.

І, як відповідь на дії влади, і з’явилась стаття Подрабінека.

Однак її зміст значно ширший.

На прикладі Долгіх пан Подрабінек звинувачує ветеранів у втручанні в сучасне життя, і це втручання він оцінює вкрай негативно. Для нього радянські ветерани – це не тільки тверді захисники Батьківщини під час війни, але й тверді захисники того, що тепер світ називає сталінізмом. Саме сьогоднішні ветерани, вважає пан Подрабінек, ще учора посідали високі посади і визначали політику радянської влади. І саме вони несуть відповідальність не тільки за політику, що складалась не тільки з велетенських сталінських епохальних будов країни, але й за табори, арешти, тюрми, пригнічення та висилання за кордон інтелігенції. Вони, сьогоднішні радянські ветерани, несуть повну відповідальність і за зовнішню політику – окупацію країн колишнього Радянського Союзу та східного соціалістичного блоку. Той стан, в якому перебуває Росія сьогодні, підсумовує журналіст, є наслідком їхніх дій. Але, окрім них, є й інші ветерани – ті, хто боровся з радянською владою, ті, хто сидів у тюрмах та концтаборах. Але про них не пам’ятають через державну пропаганду, що знову піднімає Сталіна, як великого лідера радянської імперії.

Свій артикул пан Подрабінек закінчує так: «Треба закінчувати з лицемірними вигуками щодо почуттів ветеранів, яких ображають напади на радянську владу. Зло має бути покаране. Його прислужники – також. Презирство нащадків – найменше з того, що заслуговують будівники і захисники радянського режиму.

Буцалося теля з дубом

«Буцалося теля з дубом» – ця назва автобіографічної книги Олександра Солженіцина, де «теля» – це сам автор, а «дуб» – це держава, в якій, здається, найбільш точно описано не тільки те, що сталося з Солженіциним, але й самим Подрабінеком. Численні ветеранські організації почали писати обурені листи у Кремль. Однак, так би справа і зійшла нанівець, якщо б «хтось» у Кремлі не вирішив, що публікація Подрабінека – чудовий засіб поставити правозахисників «на своє місце». У тому, що наступні події санкціоновані Кремлем, сумніву не викликає, тому що до справи підключили молодіжне угруповання «Наші», яким фактично керує головний ідеолог Кремля, заступник Голови адміністрації президента Владислав Сурков.

Наступного дня «Наші» завітали до квартири Подрабінека, а коли його дружина не відчинила їм двері, то вони заявили, що будуть цілодобово пікетувати його будівлю, доки він «не вибачиться».

Для «Наших» пікетування – справа звична. За завданням Кремля, вони пікетували посольства Естонії, США, Британії, Грузії та інших країн, як тільки з кимось у Росії псуються стосунки.

Однак, останній приклад – це щось новеньке. Уперше кремлівське молодіжне угруповання піддало атаці журналіста, що написав статтю, де висловив свою думку.

Одночасно «Наші» відверто заявили, що зроблять життя Подрабінека нестерпним, що він має публічно вибачитись, що вони будуть агітувати населення, щоб ті, хто побачать Подрабінека, «плювали йому у слід». А якщо він не вибачиться, то вони будуть вимагати, щоб він виїхав із Росії.

Дії «наших» викликали бурхливу реакцію ліберальної спільноти. З’явились питання: на якій підставі «Наші» цькують журналіста? Як відомо, подібні конфлікти, якщо хтось відчуває себе ображеним, вирішуються у суді.

Тоді «Наші» заявили, що починають збирати підписи, щоб притягнути журналіста до суду, але пікет триватиме. Одночасно, на численних прес-конференціях «Наші» і далі ображають журналіста й вимагають розправитися з ним.

Сам пан Подрабінек був змушений ховатись і довго не виходив на зв’язок. У своїй новій статті він написав, що має відомості, що саме Кремль дав команду піддати його переслідуванню, і що він розуміє, що його можуть фізично знищити. І якщо це станеться, то його смерть буде списана на якихось обурених патріотів, захисників ветеранів. Так що він і надалі змушений переховуватись.

Радянське повертається

Звичайно, публікація пана Подрабінека не була сприйнята позитивно навіть усіма лібералами. Є позиція, що текст статті надто різкий – треба розуміти, що свідомість людей радянських часів не була правозахисною. Люди просто жили під вантажем радянської пропаганди і не бачили іншого життя. Хтось будував Дніпрогес, а хтось у цей же час сидів у тюрмі – і ці два життя у радянській свідомості ніколи не опинялись в одній площині. Сьогоднішні ветерани – це просто літні люди, котрі живуть спогадами про «славне російське минуле, що знищили демократи». Цих людей не переробити, їм «не відкрити очі». Саме за цією причиною з Мавзолею не виносять мумію Леніна – влада вирішила відкласти це питання на часи, коли, мабуть, його ім’я забудуть взагалі.

Є й інша небезпека: випадком із Подрабінеком може скористатися Комуністична партія, котра, на перших же виборах, розповівши про «бездіяльність влади у справі захисту нещасних ветеранів», може суттєво набрати голосів, адже саме «слухняні пенсіонери» і є тим електоратом, хто забезпечує перемогу на виборах.

Однак, те що відбувається навколо Подрабінека, безпрецедентне: влада, враховуючи якісь свої резони, піддає протизаконному нищенню людину.

Позиція Подрабінека може подобатись або ні, але це тільки слова, однак проти цих слів держава майже офіційно виставляє свою «тяжку артилерію».

Висновки з цієї історії, що далеко не закінчилася, можна зробити такі.

Президент Росії, юрист Дмитро Медведєв, проголошуючи верховенство закону, не дуже дбає про його виконання навіть у такому екстраординарному випадку.

Кремль, у разі політичної доцільності, схиляється майже до терористичних методів, щоб приборкати «непокірних».

І останнє. Чи може пан Подрабінек мати надію на справедливий суд?

Мабуть, ні.

Якщо суд дійсно відбудеться, то судді опиняться перед неймовірно тяжким вибором.

Засудити Подрабінека – це порушити не тільки здоровий глузд, але й закон і Конституцію, що гарантує свободу думок.

Виправдати його – це стати ворогом Кремля і мати пікети «Наших» уже перед своїм домом.

Коли президент Медведєв заявляє, що «телефонне право» відійшло у минуле, він абсолютно має рацію.

У сучасній Росії телефонувати нікому не потрібно – усі все розуміють без усяких дзвінків.

Матвій Ганапольський | radiosvoboda.org

У Києві підпалили арт-центр Я Галерея

У ніч на 30 вересня в Києві невідомі підпалили арт-центр Я Галерея, що належить відомому музиканту Павлу Гудімову.Як повідомили у прес-службі галереї, пожежа сталася 30 вересня о 3:00. Арт-центру було завдано серйозних матеріальних збитків.

"Однак моральна травма яку отримав я, мої співробітники і всі ті, хто за свій рахунок створює сучасне культурне середовище значно серйозніша, - прокоментував Гудімов. - Адже в якомусь сенсі, подія, що сталася сьогодні вночі, - символічна. Тому що з культурними центрами боротися легко. Важко робити справу, якою займаються арт-центри: роз'яснювати, як важливо бути тут і зараз. Безперечно, такі інциденти як сьогоднішні, створюють велику небезпеку ".

Слід зазначити, що на фотографіях, які надали представники Я Галереї видно, що з'явилася на стіні арт-центру напис: Ні содомії! ОУН.

Гудімов пообіцяв, що арт-центр обов'язково відкриється після ремонту. "Будемо працювати. Будемо відкривати виставки. Будемо демонструвати фільми. Будемо проводити майстер-класи", - сказав музикант.

"Окремо хочеться сказати нашим глядачам, друзям, художникам, колегам і журналістам - ми звертаємося із закликом про допомогу. І, звичайно, якщо хтось володіє інформацією про передбачуваних паліїв - прохання звернутися в міліцію", - додав Гудімов.

Нагадаємо, 22 липня 2009 року в Києві було зірвано неофіційну прем'єру забороненого в Україні фільму Бруно головний герой якого - журналіст-гомосексуаліст (Саша Барон Коен). Тоді невідомі кинули в залу студії, де мав відбутися показ фільму, димову шашку.

korespondent.net

Провокація кремля: в Росії немає попиту на українські школи?

Попри велику чисельність українців, які проживають на території Російської Федерації, попиту на запровадження повноформатних шкіл з боку батьків і громадських організацій до федеральних і регіональних органів управління освітою практично не надходить. Про це заявив офіційний представник Міністерства закордонних справ Російської Федерації Андрій НЕСТЕРЕНКО, відповідаючи на питання про те, що «в Україні нерідко нарікають на «безправне становище» російських українців і відсутність у Російській Федерації системи державної освіти українською мовою».

За його словами, відсутність такого попиту, очевидно, пояснюється «близькістю східно-слов`янських мов і культур, спільною історією (Київська Русь, Московська держава, Російська імперія, СРСР) і єдиною православною християнською вірою».

Він наголосив, що в Російській Федерації, за даними Всеросійського перепису населення 2002 року, загальна кількість українців становить 2 942 963 чоловік (з них 76,5% - міське населення, 23,5% - сільське). Найбільша кількість українців проживає в місті Москві (253600 чол.), Тюменській області (211400 чол.), Московській області (147800 чол.), Краснодарському краї (131800 чол.), Ростовській області (118500 чол.), Приморському краї (94100 чол.), місті Санкт-Петербурзі (87100 чол.), Воронезькій області (73700 чол.), в Ханти-Мансійськом Автономному окрузі (123238 чол.), Ямало-Ненецькому автономному окрузі (66080 чіл.), Республіці Комі (62115 чол.), Республіці Башкортостан (55249 чол.), Республіці Саха (Якутія) (34633 чол.), Республіці Татарстан (24016 чол.), Республіці Карелія (19248 чол.), Удмуртській Республіці (11527 чол.).

А.НЕСТЕРЕНКО заявляє, що в Російській Федерації діє понад 90 українські суспільно культурні об`єднання.

«З указаних причин в Російській Федерації немає шкіл, де вся учбова програма викладається на українській мові. Існують лише школи з етнонаціональною (етнокультурной) складовою. До неї віднесені: рідна мова і література, регіональна (національна) історія, курси історії рідної культури «- сказав А.НЕСТЕРЕНКО.

У коментарі сказано, що крім того, в місцях компактного мешкання україномовного населення існують школи з викладанням української мови як предмету, а також школи, що реалізовують український етнонаціональний компонент.

«Слід зазначити, що громадяни Російської Федерації української національності і росіяни з числа громадян України знаходяться в різній етнокультурной ситуації. Спроби порівнювати їх положення, підраховувавши, наприклад, тільки кількість російських шкіл в Україні і українських в Росії, є неправомірними», - вважають в МЗС РФ.

unian.net

Повстання і Люстрації: 26 червня відбудеться святкування з нагоди 90-річчя створення комсомолу України

Третину фракції БЮТ «підкосила» ностальгія за комсомолом (список).

Як передає кореспондент УНІАН, за ухвалення відповідної постанови проголосував 251 народний депутат з 431 зареєстрованих в сесійній залі Верховної Ради.

Постановою доручено Кабінету міністрів України здійснити необхідні заходи щодо відзначення 90-річчя створення комсомолу України, передбачивши проведення урочистих зборів представників організацій ветеранів комсомолу у Національному палаці мистецтв «Україна».

Також парламент рекомендував Державному комітету телебачення і радіомовлення України, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування сприяти організаціям ветеранів комсомолу у проведенні заходів, пов’язаних з відзначенням ювілею комсомолу України (ЛКСМУ) з метою посилення уваги до проблем молоді, її виховання, підвищення активності у вирішенні завдань, що стоять перед Україною.

Зрозуміло, що за такий законопроект проголосувала фракція КПУ у повному складі (27 мандатів). Напевно, виходячи із якихось високих державних міркувань річницю комсомолу вирішила святкувати й фракція Блоку Литвина – теж у повному складі (20 голосів). Навіть у регіоналів не було такої одностайності: вони дали 150 голосів із 175 наявних.

А от БЮТ зробив “сюрприз” своїм прихильникам: аж 53 депутати із 156-ти погодилися, що наразі країна не обійдеться без святкування річниці комсомолу.

Цікаво, що таке, м’яко кажучи, неоднозначне для БЮТ голосування очолив особисто лідер фракції Іван Кириленко.

До керманича, за даними офіційного сайту ВР, приєдналися: Олег Бабаєв, Микола Баграєв, Валерій Бабенко, Руслан Богдан, Антоніна Болюра, Олександр Буджерак, Андрій Веревський, Дмитро Ветвицький, Олег Гейман, Богдан Губський, Віталій Данілов, Олександр Дубовой, Костянтин Жеваго, Ігор Єресько, Руслан Зозуля, Володимир Іваненко, Валерій Камчатний, Валерій Кальченко, Микола Ковзель, Євген Константинов, Андрій Кожем’якін, Сергій Кошин, Валерій Крайній, Юрій Крук, Володимир Левцун, Олексій Логвиненко, Володимир Лемза, Руслан Лук’янчук, Уляна Мостіпан, Олег Маліч, Григорій Омельченко, Сергій Пашинський, Святослав Олійник, Сергій Осика, Вадим Петренко, Володимир Пилипенко, Юрій Прокопчук, Ігор Савченко, Олександр Рябека, Анатолій Семинога, Юрій Сербін, Іван Сідельник, Володимир Скубенко, Михайло Соколов, Олександр Сочка, Євген Сігал, Юрій Трегубов, Олександр Фельдман, Микола Трайдук, Євген Шаго, Еліна Шишкіна та Олександр Шепелев.

Задля повної картини додамо, що ностальгія за комсомолом підкосила й одного нунсівця: Віктор Шевчука теж натиснув “не на ту” кнопку.

unian.net


P.S. ПРОПОНУЄТЬСЯ 26 ЧЕРВНЯ 2009 РОКУ ВИЙТИ НА ВУЛИЦІ ПРОТЕСТУВАТИ ПРОТИ КАДЕБІСЬКОЇ ВЛАДИ

Правозахисники: Ніхто не очікував, що в Україні з'явиться цензура у вигляді Нацкомісії

Діяльність Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі не узгоджується з основними стандартами з прав людини, загрожує свободі слова і значною мірою впроваджує дискримінацію в українському суспільстві.

Таку думку сьогодні в Києві висловив виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Володимир Яворський.

За його словами, з початку роботи (червень 2006 року) Національна комісія перевірила понад 7 тисяч видів продукції та ЗМІ, за її ініціативою було порушено понад 200 кримінальних справ за ст. 300 Кримінального кодексу України (збут продукції, що пропагує культ насильства і жорстокості) і ст. 301 (збут продукції порнографічного характеру).

Як зазначив Яворський, "жертвами" цього державного органу стали група Скрябін, український і російський Comedy Club, письменник Олесь Ульяненко, газета Блік, анімаційний серіал Сімпсони, журнали EGO, ХХL, МАХIМ, телесеріал Щасливі разом і багато інших.

Правозахисник навів кілька аспектів, в яких, на його думку, діяльність Нацкомісії порушує права людини. За його словами, на сьогодні законодавство про захист суспільної моралі є "абсолютно непередбачуваним". "Фактично, будь-який твір з тією чи іншою часткою ймовірності можна віднести до такого, що суперечить суспільній моралі", - зазначив експерт.

Другим порушенням, на його думку, є процедура вирішення питання про те, чи порушує певна продукція суспільну мораль. "На такий розгляд ніколи не запрошують людину, стосовно якої розглядається дане питання", - заявив правозахисник. Крім того, за його словами, досі недоступні всі рішення Національної комісії із захисту суспільної моралі, а навіть ті з них, які є на сайті комісії, викладено не в повному обсязі.

Крім того, Яворський наголосив, що ще одним викликом прав людини є незрівнянність санкцій, які застосовує комісія. "Непропорційність полягає в тому, що кримінальні санкції в будь-якому разі не можна застосовувати при поширенні подібних матеріалів. Таке покарання явно є надмірним", - заявив правозахисник.

"Ніхто не очікував, що в Україні з'явиться цензура в такому грубому вигляді як Національна комісія із захисту моралі", - заявив адвокат, голова правління УГСПЛ Аркадій Бущенко.

За його словами, проблема не в факт існування такого державного органу, а в його непідконтрольності громадськості. Як зазначив правозахисник, рішення комісії "крім того, що вони порушують права людини, надзвичайно складно оскаржити в судах через істотні недоліки у законодавстві, що підсилює правове безправ'я жертв діяльності цієї комісії".

Яворський підкреслив, що держава, яка є "однією із найбільш корумпованих у Європі", де, за його даними, державним органам влади не довіряють близько 70% громадян, не має ні юридичного, ні морального права вирішувати "що є моральним у суспільстві".

"Таким чином, ховаючись під нібито благородними цілями, держава створює систему державної цензури, яка є загрозою свободі слова і демократії", - заявив правозахисник.

Представники УГСПЛ також додали, що готові надавати безкоштовну правову допомогу всім громадянам чи організаціям, що постраждали від діяльності Національної комісії із захисту суспільної моралі.

Нагадаємо, 30 березня глава Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі виступив проти посилення державного регулювання дотримання законодавства у сфері захисту суспільної моралі.

19 березня комісія з питань захисту суспільної моралі, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення та керівники провідних телекомпаній підписали хартію про співробітництво.

24 березня на Корреспондент.net відбувся чат із головою Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василем Костицьким. Відповідаючи на запитання інтернет-користувачів, гість розповів про моральність по-українськи, роботу членів комісії та заборону Хостелу-2 і Сімпсонів та інших скандальних проектів.


korespondent.net