Австрійська католицька інформаційна агенція повідомила, що має у розпорядженні документ, який підтверджує причетність вищого керівництва комуністичної партії до планомірного знищення української греко-католицької церкви.
Йдеться про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тодішній керівник компартії УРСР звітується про виконану роботу, передає "Німецька хвиля".
Дослідники говорять про велику ймовірність автентичності листа.
Так, завідувач кафедри церковної історії УКУ доктор Олег Турій зазначає, що якщо лист до Сталіна датовано 17 грудня 1945 року і в ньому йдеться про "проведену роботу" зі знищення церкви та створення "ініціативної групи" з уніатських священиків, то цілком ймовірно, що документ автентичний.
"Я як дослідник можу припустити, що такий лист міг бути, що він є дуже правдоподібним, бо він вписується в інші відомі документи, які підтверджують причетність Хрущова і особисто Сталіна до ліквідації церкви. І добре, що документ знайшовся", - каже він.
Насправді, додає Турій, документальних доказів про планомірне знищення греко-католицької церкви є дуже багато, але цей лист може стати вагомим аргументом.
Найімовірніше, лист було нелегально скопійовано і передано представникам церкви, зважаючи на те, що українські дослідники практично не мають доступу до таємних архівів Кремля, припускає Турій.
У прес-службі глави Української Греко-Католицької церкви, кардинала Любомира Гузара, повідомили, що станом на 30 липня він не мав у розпорядженні цього листа, але не виключив, що документ міг отримати хтось із представників церкви в Австрії.
pravda.com.ua
31 July, 2009
Російські дипломати в Україні вели "підривну діяльність"
Українська сторона звинувачувала російських дипломатів Володимира Лисенка та Олександра Грачова, "у належності до спецслужб" – тому й хотіла вислати їх з України.
Про це повідомило джерело Радіо "Свобода", близьке до дипломатичних кіл.
"Обидва цих дипломати, що Грачов у Одесі, що Лисенко, який відповідав за Чорноморський флот у Севастополі, мають безпосереднє відношення до спецслужб", - сказав співрозмовник радіо.
"Причому, Лисенко – це полковник, який займався агентурною розвідкою, вербував людей, проводив зустрічі, передавав конкретні завдання. Ці двоє людей працювали "у нахабну", - додав він.
Раніше стало відомо, що МЗС України відкликало акредитацію співробітника посольства Росії в Україні, який займається діяльністю Чорноморського флоту РФ, радника посольства Володимира Лисенка, а також висилає з країни генерального консула РФ в Одесі Олександра Грачова.
29 липня МЗС Росії повідомило, що запропонувало послу України в Москві Костянтину Грищенку "достроково завершити місію генконсула України в Санкт-Петербурзі й одного з радників посольства України в Москві" – через "недружні дії української влади відносно двох дипломатичних представників Росії в Україні".
МЗС України вже отримало від Росії офіційний документ про рішення вислати зі своєї території двох українських дипломатів.
У четвер, 30 липня, стало відомо, що Росія висилає радника - керівника політичної секції посольства України в Москві Ігоря Березкіна.
Голова парламентського комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції, колишній голова українського МЗС Борис Тарасюк вважає, що з точки зору міжнародного права дії Москви неадекватні.
"З одного боку йдеться про висилення російських розвідників, тих людей, через яких здійснюється підривна діяльність проти української держави через фінансування підривної діяльності російської п’ятої колони. А з іншого боку – спроби зробити відповідь стосовно чистих українських дипломатів – це не є адекватною відповіддю", - каже він.
pravda.com.ua
Про це повідомило джерело Радіо "Свобода", близьке до дипломатичних кіл.
"Обидва цих дипломати, що Грачов у Одесі, що Лисенко, який відповідав за Чорноморський флот у Севастополі, мають безпосереднє відношення до спецслужб", - сказав співрозмовник радіо.
"Причому, Лисенко – це полковник, який займався агентурною розвідкою, вербував людей, проводив зустрічі, передавав конкретні завдання. Ці двоє людей працювали "у нахабну", - додав він.
Раніше стало відомо, що МЗС України відкликало акредитацію співробітника посольства Росії в Україні, який займається діяльністю Чорноморського флоту РФ, радника посольства Володимира Лисенка, а також висилає з країни генерального консула РФ в Одесі Олександра Грачова.
29 липня МЗС Росії повідомило, що запропонувало послу України в Москві Костянтину Грищенку "достроково завершити місію генконсула України в Санкт-Петербурзі й одного з радників посольства України в Москві" – через "недружні дії української влади відносно двох дипломатичних представників Росії в Україні".
МЗС України вже отримало від Росії офіційний документ про рішення вислати зі своєї території двох українських дипломатів.
У четвер, 30 липня, стало відомо, що Росія висилає радника - керівника політичної секції посольства України в Москві Ігоря Березкіна.
Голова парламентського комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції, колишній голова українського МЗС Борис Тарасюк вважає, що з точки зору міжнародного права дії Москви неадекватні.
"З одного боку йдеться про висилення російських розвідників, тих людей, через яких здійснюється підривна діяльність проти української держави через фінансування підривної діяльності російської п’ятої колони. А з іншого боку – спроби зробити відповідь стосовно чистих українських дипломатів – це не є адекватною відповіддю", - каже він.
pravda.com.ua
29 July, 2009
The Economist: Слова, спрямовані на захід
Ми були б раді, якби ви зміцнили НАТО і послабили ваш огидний візовий режим із Польщею
Яким мав би бути лист до Барака Обами. Лист східноєвропейських світил до адміністрації США привернув велику увагу. Ось що вони могли сказати, але не сказали, - про це йдеться в редакційному матеріалі британського тижневика The Economist.
Шановний пане президенте,
Ми не маємо ілюзій стосовно того, що наш регіон знаходиться десь глибоко внизу вашого порядку денного. Ми знаємо, що "холодна війна" закінчилася і що вашу адміністрацію більше турбує Азія, ніж Європа. Ми вдячні за те, що Америка зробила в минулому, але не будемо надто самовпевненими щодо майбутнього.
Та ми хочемо чіткіше наголосити на наших спільних інтересах заради вашого і нашого блага. Як і ви, ми хочемо, щоб Європа була відкритою і динамічною, а не підстаркуватою, зосередженою на собі зоною відпочинку. Як і ви (ми сподіваємось), ми хочемо, щоб Європейський Союз був партнером Америки, а не суперником. Ми також хочемо, щоб наші країни служили прикладом хорошого управління державою – з високоякісними суспільними послугами, повагою до громадянин і високими стандартами чесності в суспільному житті. Це добре для нас, добре для решти ЄС і добре для наших східних сусідів. Якщо вони побачать, що верховенство права і політична свобода приносять результати, спокуса слідувати авторитарному клановому капіталізму Росії буде меншою, а вірогідність того, що вони услід за нами візьмуть курс на євроатлантичну орієнтацію – більшою. Найбільшим головним болем для Кремля став би успіх в Україні. Наша "м’яка сила" може допомогти вам у цьому.
Ми знаємо про свої недоліки. Наші країни самовдоволені, особливо після вступу до ЄС. Наш політичний клас втратив довіру громадськості. Ми спричинилися до того, що розширення ЄС призвело до ступору; Євросоюз одержимий затяжними і непотрібними конституційними реформами замість того, щоб вирішувати такі важливі питання, як енергетична безпека і конкурентноздатність. Не дивно, що ви не сприймаєте ЄС так само серйозно, як він сприймає себе сам.
Тож, це перший і останній лист, який ми пишемо вам з "нової Європи", якщо говорити невдалим терміном Діка Чейні. Наш пріоритет – вивести нашу підтримку з екс-комуністичного гета: вона вам не допоможе, якщо атлантизм вважатиметься прихистком найслабших країн-членів ЄС. Дехто каже, що справжній розкол в Європі існує між північчю і півднем, а не між сходом і заходом. Але це несправедливо. Чимало мешканців південної Європи поділяють наші погляди. До нашого наступного листа ми збираємося залучити представників всіх країн ЄС.
Ми були б раді, якби ви зміцнили НАТО і послабили ваш огидний візовий режим із Польщею. Але ми пишемо не для того, щоб бідкатися. Ми хочемо запропонувати практичні заходи, в яких ми можемо досягти найбільшого успіху, якщо краще співпрацюватимемо. Для початку: створимо перешкоди для ведення бізнесу корумпованими угрупованнями в усьому цивілізованому світі. Ми б хотіли, щоб Організація з економічного співробітництва та розвитку спрямувала свою атаку на відмивання активів із таким самим завзяттям, як вона боролася проти відмивання грошей.
Ще одна пропозиція: більш переконлива і єдина позиція країн, які вірять у свободу і верховенство права. "Сприяння демократії" втратило свою привабливість за президентства вашого незграбного, глухуватого попередника. Ваша величезна особиста популярність дає другий шанс. Ми були б раді, якби варшавська Спільнота Демократій могла допомогти поширити ваші ідеї в країнах, де вони подобаються людям, але не подобаються владі. Ми могли б почати, кинувши виклик ганебно упередженому Комітету з прав людини при Організації Об’єднаних Націй.
Ми не турбуватимемо вас часто. Але ми поруч, коли потрібні вам.
http://www.economist.com/world/europe/displaystory.cfm?story_id=14081675
Яким мав би бути лист до Барака Обами. Лист східноєвропейських світил до адміністрації США привернув велику увагу. Ось що вони могли сказати, але не сказали, - про це йдеться в редакційному матеріалі британського тижневика The Economist.
Шановний пане президенте,
Ми не маємо ілюзій стосовно того, що наш регіон знаходиться десь глибоко внизу вашого порядку денного. Ми знаємо, що "холодна війна" закінчилася і що вашу адміністрацію більше турбує Азія, ніж Європа. Ми вдячні за те, що Америка зробила в минулому, але не будемо надто самовпевненими щодо майбутнього.
Та ми хочемо чіткіше наголосити на наших спільних інтересах заради вашого і нашого блага. Як і ви, ми хочемо, щоб Європа була відкритою і динамічною, а не підстаркуватою, зосередженою на собі зоною відпочинку. Як і ви (ми сподіваємось), ми хочемо, щоб Європейський Союз був партнером Америки, а не суперником. Ми також хочемо, щоб наші країни служили прикладом хорошого управління державою – з високоякісними суспільними послугами, повагою до громадянин і високими стандартами чесності в суспільному житті. Це добре для нас, добре для решти ЄС і добре для наших східних сусідів. Якщо вони побачать, що верховенство права і політична свобода приносять результати, спокуса слідувати авторитарному клановому капіталізму Росії буде меншою, а вірогідність того, що вони услід за нами візьмуть курс на євроатлантичну орієнтацію – більшою. Найбільшим головним болем для Кремля став би успіх в Україні. Наша "м’яка сила" може допомогти вам у цьому.
Ми знаємо про свої недоліки. Наші країни самовдоволені, особливо після вступу до ЄС. Наш політичний клас втратив довіру громадськості. Ми спричинилися до того, що розширення ЄС призвело до ступору; Євросоюз одержимий затяжними і непотрібними конституційними реформами замість того, щоб вирішувати такі важливі питання, як енергетична безпека і конкурентноздатність. Не дивно, що ви не сприймаєте ЄС так само серйозно, як він сприймає себе сам.
Тож, це перший і останній лист, який ми пишемо вам з "нової Європи", якщо говорити невдалим терміном Діка Чейні. Наш пріоритет – вивести нашу підтримку з екс-комуністичного гета: вона вам не допоможе, якщо атлантизм вважатиметься прихистком найслабших країн-членів ЄС. Дехто каже, що справжній розкол в Європі існує між північчю і півднем, а не між сходом і заходом. Але це несправедливо. Чимало мешканців південної Європи поділяють наші погляди. До нашого наступного листа ми збираємося залучити представників всіх країн ЄС.
Ми були б раді, якби ви зміцнили НАТО і послабили ваш огидний візовий режим із Польщею. Але ми пишемо не для того, щоб бідкатися. Ми хочемо запропонувати практичні заходи, в яких ми можемо досягти найбільшого успіху, якщо краще співпрацюватимемо. Для початку: створимо перешкоди для ведення бізнесу корумпованими угрупованнями в усьому цивілізованому світі. Ми б хотіли, щоб Організація з економічного співробітництва та розвитку спрямувала свою атаку на відмивання активів із таким самим завзяттям, як вона боролася проти відмивання грошей.
Ще одна пропозиція: більш переконлива і єдина позиція країн, які вірять у свободу і верховенство права. "Сприяння демократії" втратило свою привабливість за президентства вашого незграбного, глухуватого попередника. Ваша величезна особиста популярність дає другий шанс. Ми були б раді, якби варшавська Спільнота Демократій могла допомогти поширити ваші ідеї в країнах, де вони подобаються людям, але не подобаються владі. Ми могли б почати, кинувши виклик ганебно упередженому Комітету з прав людини при Організації Об’єднаних Націй.
Ми не турбуватимемо вас часто. Але ми поруч, коли потрібні вам.
http://www.economist.com/world/europe/displaystory.cfm?story_id=14081675
26 July, 2009
Олександр Ткачук: Про «канонічність» Російської Православної Церкви
27 липня 2009 року, у переддень святого рівноапостольного князя Володимира, до Києва прибуде патріарх РПЦ Кірілл Гундяєв. Проросійські засоби масової інформації витлумачують цю подію, щонайменше, як в’їзд тріумфуючого цезаря в Рим, а журналісти, що послуговуються православною термінологію, вбачають у цьому довгоочікуване торжество канонічної Церкви над розкольниками і католиками. Таким чином, рядова релігійна подія поступово переростає із суто церковної в загальнополітичну, якою, очевидно, вона первісно і задумувалася.
У цій ситуації важливо показати, як українське суспільство до цього ставиться, необов’язково виходити багатотисячним натовпом із гаслом «Геть московського попа!», як це було на початку 90-х років минулого століття, але так щоб всім було зрозуміло, що це не канонічна територія РПЦ, а незалежна держава. І громадяни в ній чинять так, як потрібно їм, а не так, як комусь хочеться і в Україні Помісна Православна Церква буде незалежно від того подобається це комусь за кордоном чи ні.
Але, разом з тим, ми повинні зробити і деякі критичні висновки із двадцятилітнього релігійного діалогу Києва з Москвою. Основний полягає в тому, що сьогодні, за активного сприяння Кремля, позиції Московської патріархії суттєво зміцніли в Україні. І її вже не задовольняє статус однієї з декількох православних церков, вона хоче бути тут домінуючою силою. Церквою, що володіє незаперечним впливом, не рахуватися з яким неможливо.
Одразу виникає питання, чому після розвалу Союзу одна з його бюрократичних структур (РПЦ) не відмерла, а зуміла спочатку вистояти, а згодом перейти у наступ?
Причин тут багато, найважливішими з яких є: роз’єднаність українських політичних сил, залежність церковної ієрархії від спецслужб, зокрема, КГБ/ФСБ, фінансова підтримка Російської держави (надане право РПЦ безмитно торгувати горілчаними і тютюновими виробами), сприяння «прорадянськи» налаштованих представників місцевих органів влади в Україні, політична та організаційна підтримка реваншистських сил і, нарешті, правильно вибрана стратегія церковної пропаганди, центральним пунктом якої став постулат про виняткову «канонічність» Російської церкви. Всі ці питання важливі і вимагають ретельного фахового розбору, на жаль, параметри нашої статті не дозволяють їх тут здійснити. Та український читач, хоча б у загальних рисах, повинен мати уявлення про цей релігійний феномен . Тому ми спробуємо через розгляд однієї із названих проблем показати явище в цілому. Найпридатнішою для цього є проблема так званої канонічності РПЦ.
У своєму первісному значенні слово «канон» означає мірило, міру довжини, норму або правило, за яким живе Церква, в сукупності вони утворюють канонічне право. Джерелом утворення канонів стали Святе Письмо, рішення вселенських соборів, висловлювання «отців церкви» тощо. Необхідність і корисність канонів підтверджені історичним існуванням як Православної, так і Католицької Церков. Канони стали тим, образно кажучи, фортечним муром, що допомогли Церкві вистояти перед спокусами найрізноманітніших єресей і реформаторських підступів і одночасно не дозволили зачерствіти, допомогли їй залишитись дійовим засобом для спасіння як окремої взятої людини, так і народу в цілому.
З початком Горбачовської «перебудови» почалось інтенсивне відродження національного життя в Союзі. Радянська імперія затріщала по всіх швах. Не залишилась осторонь від цього процесу і Україна. З підпілля вийшла Українська Греко-Католицька Церква, почався відхід від РПЦ православних громад. Щоб зупинити процес здобуття автокефалії Українською Православною Церквою, ієрархія Московської патріархії почала вказувати на його спонтанність, не контрольованість, підкреслюючи, що вона дозволу на проголошення незалежності УПЦ не давала, а отже, цей процес незаконний, розкольницький.
Тут варто згадати про ще один важливий термін, який став використовуватися у пропагандистській кампанії Московською патріархією проти українських православних –«благодать». За православним переданням вважається, що наша Церква веде свій початок з містичного сходження Святого Духа на перших апостолів. Згодом цей невидимий зв’язок з Господом продовжувався кожного разу при висвяченні нових священнослужителів. Власне, поняття «благодаті» є центральним, об’єднуючим в одне нерозривне ціле всіх інших елементів концепції канонічності Православної Церкви і, фактично, є її серцевиною. Не мудруючи лукаво, московські ієрархи почали стверджувати, що через самочинність відходу частини українських єпископів і священиків від РПЦ вони втратили цей благодатний зв'язок із Господом. Виходило так, ніби цей зв'язок включається або виключається в Кремлі, за давньою чекістською звичкою усе контролювати, вони вирішили проконтролювати і дії Господа щодо дару благодаті. Незважаючи на всю абсурдність і єретичність цього твердження, наживку було насаджено на гачок і багато «риби» на неї піймано.
У цьому свавільному підході до поняття «священного» яскраво висвітлюються темна сторона російського церковного єдиноначалія, його мирські інтереси. І це не поодинокий випадок в історії Російської Церкви, а швидше правило, яке бере свої витоки від спроби Петра I підпорядкувати Православну Церкву земним інтересам держави, коли він ліквідував Патріархат і замість нього призначив вищим церковним органом Синод, членів якого сам і затверджував.
Але царі Російської імперії, навіть такі деспоти як Петро I, були все ж православними, хоча б позірно. Справи стали зовсім кепськими в Російської церкви, коли до влади прийшли більшовики. Одним із головних завдань, які вони поставили перед собою, було знищення Православної Церкви. Ленін і Троцький навіть висловлювались, що Ісус Христос є їхнім особистим ворогом. Сотнями розстрілювалися священнослужителі, тисячі без суду відправлялися до концтаборів, руйнувалися храми, але Церква стояла. Більше того, на Помісному соборі вона мужньо закликала всіх православних боротися із атеїстичною владою. Там же Патріарх Тихон наклав анафему на богоборчу владу, яку згодом підтвердили новомученики російські (старці Соловецькі). Після тривалої десятилітньої війни на знищення Церкви більшовики раптом побачили, що вона не тільки не знищується, а починає поступово переходити в підпілля, в катакомби. Це була серйозна загроза владі, і вони внесли серйозні корективи у свою політику щодо Православної Церкви. Ієрархію і священицтво Української Автокефальної Православної Церкви вирішено було знищити все без винятків, а РПЦ зробити підручною Чека структурою. Для цього було підступно убито патріарха Тихона, а на його місце поставлено митрополита Сергія Страгородського − давнього більшовицького агента, який на початку 20-х років оголосив себе одним із лідерів обновленської єресі, а згодом нібито покаявся і повернувся назад до православ’я. Саме йому було доручено сформувати нову, підпорядковану каральним органам ієрархію РПЦ. Виник новий, до цього небачений феномен, коли інструментом боротьби проти християнства стала церковна ієрархія. За ім’ям чільника цього руху Сергія Страгодродського (якого згодом Сталін призначив патріархом РПЦ), його послідовників стали називати «сергіянцями». Власне цей феномен можна визначити як богоборчу єресь в православ’ї.
Як я вже говорив, новомученики російські (старці Соловецькі) підтвердили анафему патріарха Тихона, уточнивши, що під її прокляття попадають «ті, хто поклонився Звірові і носить на собі його тавро, і ті, хто відрікся від мучеництва і поклонився Червоному Дракону, вже ніякого відношення до Тайни перевтілення Крові і Тіла Господніх не мають, хоч би і дотримувалися статуту». І далі вони наголошують, що ця анафема може бути знята тільки за умови публічного покаяння ієрархії РПЦ − гласного скасування всіх богоборчих рішень Сергія (Страгородського) і Алексія I (Сіманського).
Свого часу авторитетний у православному світі митрополит Філарет (Вознесенський) у «Листі до отця Дмитра Дудка» писав про це так: «Ця лжецерква двічі анафематствувана. Святійший Патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема до цього часу не знята і зберігає силу, так як зняти її може тільки такий же всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада. І відбулося страшне діло 1927 року, коли митрополит Сергій, що очолював тоді церкву, своєю ганебною відступницькою декларацією підкорив руську Церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в найточнішому розумінні висловлювання передсповідної молитви: «Під свою анафему падоша»! Бо в 1918 році Церква анафематствувала всіх «співробітників комуністів», а в 1927 році сама увійшла в компанію цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис…
Дехто стверджує, що Патріарх Тихон «покаявся» в анафематствованні радянської влади. Але ця анафема була підтримана всім Собором Руської Церкви, а Собор її не скасував і не «каявся» в ній, тому вона залишилася в силі.
Звичайно, можна зробити вигляд, що всього цього не було, а нинішнє керівництво РПЦ чисте і ніякого відношення до богоборчої влади ніколи не мало, і спокійно кричати «осанна» патріарху Кіріллу. (До речі, одному із чільних ідеологів лівацького руху в православ’ї, богословські інтереси якого зводилися до пошуку спільних коренів комунізму і християнства, звичайно, у доперебудовні часи). Але цей гріх буде страшніший від того, який прийняв на себе Сергій, бо він прийняв його під крайнім насиллям, а сьогоднішні вільно роблять вибір між мучениками православними і їх мучителями − на користь останніх, бо мовчання або нічого не значущі виправдання і є повний і усвідомлений вибір на користь мучителів. Хто не знає − тому скажемо, а хто забув − нагадаємо, що церковна анафема без розв’язання відпущенням, зростаючи і збільшуючись, переходить на наступні покоління, вибухаючи вселенськими бідами. А цей гріх можуть відпустити тільки душі мучеників − почувши соборне покаяння ієрархії РПЦ Московського патріархату.
Отже, виходить так, що ієрархія РПЦ, − впавши у єресь сергіянства, − почала звинувачувати тих православних, які хотіли звільнитись від неканонічного союзу атеїстів і церковників та відродити апостольські старокиївські православні традиції, у не канонічності. Все як за народним анекдотом про злодія, який почувши занепокоєння обкрадених ним людей і щоб відвернути від себе увагу першим почав кричати: «Ловіть злодія!».
maidan.org.ua
У цій ситуації важливо показати, як українське суспільство до цього ставиться, необов’язково виходити багатотисячним натовпом із гаслом «Геть московського попа!», як це було на початку 90-х років минулого століття, але так щоб всім було зрозуміло, що це не канонічна територія РПЦ, а незалежна держава. І громадяни в ній чинять так, як потрібно їм, а не так, як комусь хочеться і в Україні Помісна Православна Церква буде незалежно від того подобається це комусь за кордоном чи ні.
Але, разом з тим, ми повинні зробити і деякі критичні висновки із двадцятилітнього релігійного діалогу Києва з Москвою. Основний полягає в тому, що сьогодні, за активного сприяння Кремля, позиції Московської патріархії суттєво зміцніли в Україні. І її вже не задовольняє статус однієї з декількох православних церков, вона хоче бути тут домінуючою силою. Церквою, що володіє незаперечним впливом, не рахуватися з яким неможливо.
Одразу виникає питання, чому після розвалу Союзу одна з його бюрократичних структур (РПЦ) не відмерла, а зуміла спочатку вистояти, а згодом перейти у наступ?
Причин тут багато, найважливішими з яких є: роз’єднаність українських політичних сил, залежність церковної ієрархії від спецслужб, зокрема, КГБ/ФСБ, фінансова підтримка Російської держави (надане право РПЦ безмитно торгувати горілчаними і тютюновими виробами), сприяння «прорадянськи» налаштованих представників місцевих органів влади в Україні, політична та організаційна підтримка реваншистських сил і, нарешті, правильно вибрана стратегія церковної пропаганди, центральним пунктом якої став постулат про виняткову «канонічність» Російської церкви. Всі ці питання важливі і вимагають ретельного фахового розбору, на жаль, параметри нашої статті не дозволяють їх тут здійснити. Та український читач, хоча б у загальних рисах, повинен мати уявлення про цей релігійний феномен . Тому ми спробуємо через розгляд однієї із названих проблем показати явище в цілому. Найпридатнішою для цього є проблема так званої канонічності РПЦ.
У своєму первісному значенні слово «канон» означає мірило, міру довжини, норму або правило, за яким живе Церква, в сукупності вони утворюють канонічне право. Джерелом утворення канонів стали Святе Письмо, рішення вселенських соборів, висловлювання «отців церкви» тощо. Необхідність і корисність канонів підтверджені історичним існуванням як Православної, так і Католицької Церков. Канони стали тим, образно кажучи, фортечним муром, що допомогли Церкві вистояти перед спокусами найрізноманітніших єресей і реформаторських підступів і одночасно не дозволили зачерствіти, допомогли їй залишитись дійовим засобом для спасіння як окремої взятої людини, так і народу в цілому.
З початком Горбачовської «перебудови» почалось інтенсивне відродження національного життя в Союзі. Радянська імперія затріщала по всіх швах. Не залишилась осторонь від цього процесу і Україна. З підпілля вийшла Українська Греко-Католицька Церква, почався відхід від РПЦ православних громад. Щоб зупинити процес здобуття автокефалії Українською Православною Церквою, ієрархія Московської патріархії почала вказувати на його спонтанність, не контрольованість, підкреслюючи, що вона дозволу на проголошення незалежності УПЦ не давала, а отже, цей процес незаконний, розкольницький.
Тут варто згадати про ще один важливий термін, який став використовуватися у пропагандистській кампанії Московською патріархією проти українських православних –«благодать». За православним переданням вважається, що наша Церква веде свій початок з містичного сходження Святого Духа на перших апостолів. Згодом цей невидимий зв’язок з Господом продовжувався кожного разу при висвяченні нових священнослужителів. Власне, поняття «благодаті» є центральним, об’єднуючим в одне нерозривне ціле всіх інших елементів концепції канонічності Православної Церкви і, фактично, є її серцевиною. Не мудруючи лукаво, московські ієрархи почали стверджувати, що через самочинність відходу частини українських єпископів і священиків від РПЦ вони втратили цей благодатний зв'язок із Господом. Виходило так, ніби цей зв'язок включається або виключається в Кремлі, за давньою чекістською звичкою усе контролювати, вони вирішили проконтролювати і дії Господа щодо дару благодаті. Незважаючи на всю абсурдність і єретичність цього твердження, наживку було насаджено на гачок і багато «риби» на неї піймано.
У цьому свавільному підході до поняття «священного» яскраво висвітлюються темна сторона російського церковного єдиноначалія, його мирські інтереси. І це не поодинокий випадок в історії Російської Церкви, а швидше правило, яке бере свої витоки від спроби Петра I підпорядкувати Православну Церкву земним інтересам держави, коли він ліквідував Патріархат і замість нього призначив вищим церковним органом Синод, членів якого сам і затверджував.
Але царі Російської імперії, навіть такі деспоти як Петро I, були все ж православними, хоча б позірно. Справи стали зовсім кепськими в Російської церкви, коли до влади прийшли більшовики. Одним із головних завдань, які вони поставили перед собою, було знищення Православної Церкви. Ленін і Троцький навіть висловлювались, що Ісус Христос є їхнім особистим ворогом. Сотнями розстрілювалися священнослужителі, тисячі без суду відправлялися до концтаборів, руйнувалися храми, але Церква стояла. Більше того, на Помісному соборі вона мужньо закликала всіх православних боротися із атеїстичною владою. Там же Патріарх Тихон наклав анафему на богоборчу владу, яку згодом підтвердили новомученики російські (старці Соловецькі). Після тривалої десятилітньої війни на знищення Церкви більшовики раптом побачили, що вона не тільки не знищується, а починає поступово переходити в підпілля, в катакомби. Це була серйозна загроза владі, і вони внесли серйозні корективи у свою політику щодо Православної Церкви. Ієрархію і священицтво Української Автокефальної Православної Церкви вирішено було знищити все без винятків, а РПЦ зробити підручною Чека структурою. Для цього було підступно убито патріарха Тихона, а на його місце поставлено митрополита Сергія Страгородського − давнього більшовицького агента, який на початку 20-х років оголосив себе одним із лідерів обновленської єресі, а згодом нібито покаявся і повернувся назад до православ’я. Саме йому було доручено сформувати нову, підпорядковану каральним органам ієрархію РПЦ. Виник новий, до цього небачений феномен, коли інструментом боротьби проти християнства стала церковна ієрархія. За ім’ям чільника цього руху Сергія Страгодродського (якого згодом Сталін призначив патріархом РПЦ), його послідовників стали називати «сергіянцями». Власне цей феномен можна визначити як богоборчу єресь в православ’ї.
Як я вже говорив, новомученики російські (старці Соловецькі) підтвердили анафему патріарха Тихона, уточнивши, що під її прокляття попадають «ті, хто поклонився Звірові і носить на собі його тавро, і ті, хто відрікся від мучеництва і поклонився Червоному Дракону, вже ніякого відношення до Тайни перевтілення Крові і Тіла Господніх не мають, хоч би і дотримувалися статуту». І далі вони наголошують, що ця анафема може бути знята тільки за умови публічного покаяння ієрархії РПЦ − гласного скасування всіх богоборчих рішень Сергія (Страгородського) і Алексія I (Сіманського).
Свого часу авторитетний у православному світі митрополит Філарет (Вознесенський) у «Листі до отця Дмитра Дудка» писав про це так: «Ця лжецерква двічі анафематствувана. Святійший Патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема до цього часу не знята і зберігає силу, так як зняти її може тільки такий же всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада. І відбулося страшне діло 1927 року, коли митрополит Сергій, що очолював тоді церкву, своєю ганебною відступницькою декларацією підкорив руську Церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в найточнішому розумінні висловлювання передсповідної молитви: «Під свою анафему падоша»! Бо в 1918 році Церква анафематствувала всіх «співробітників комуністів», а в 1927 році сама увійшла в компанію цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис…
Дехто стверджує, що Патріарх Тихон «покаявся» в анафематствованні радянської влади. Але ця анафема була підтримана всім Собором Руської Церкви, а Собор її не скасував і не «каявся» в ній, тому вона залишилася в силі.
Звичайно, можна зробити вигляд, що всього цього не було, а нинішнє керівництво РПЦ чисте і ніякого відношення до богоборчої влади ніколи не мало, і спокійно кричати «осанна» патріарху Кіріллу. (До речі, одному із чільних ідеологів лівацького руху в православ’ї, богословські інтереси якого зводилися до пошуку спільних коренів комунізму і християнства, звичайно, у доперебудовні часи). Але цей гріх буде страшніший від того, який прийняв на себе Сергій, бо він прийняв його під крайнім насиллям, а сьогоднішні вільно роблять вибір між мучениками православними і їх мучителями − на користь останніх, бо мовчання або нічого не значущі виправдання і є повний і усвідомлений вибір на користь мучителів. Хто не знає − тому скажемо, а хто забув − нагадаємо, що церковна анафема без розв’язання відпущенням, зростаючи і збільшуючись, переходить на наступні покоління, вибухаючи вселенськими бідами. А цей гріх можуть відпустити тільки душі мучеників − почувши соборне покаяння ієрархії РПЦ Московського патріархату.
Отже, виходить так, що ієрархія РПЦ, − впавши у єресь сергіянства, − почала звинувачувати тих православних, які хотіли звільнитись від неканонічного союзу атеїстів і церковників та відродити апостольські старокиївські православні традиції, у не канонічності. Все як за народним анекдотом про злодія, який почувши занепокоєння обкрадених ним людей і щоб відвернути від себе увагу першим почав кричати: «Ловіть злодія!».
maidan.org.ua
25 July, 2009
ОБСЄ: Сталінізм був таким як фашизм
Джерело: http://wyborcza.pl/1,75248,6787511,OBWE__Stalinizm_byl_jak_III_Rzesza.html
У спеціальній резолюції Парламентського Зібрання Організації Безпеки і Співробітництва в Європі зрівняло злочини сталінізму і нацизму. Москва є розлючена.
Засідаюче у Вільнюсі 385-особове Зібрання прийняло вчора резолюцію переважаючою більшістю голосів. У докyменті, що найбільше форсується Литвою і Словенією читаємо між іншим що "Європа ХХ століття утримувалася в кігтях двох великих тоталітарних режимів: нацистського і сталінського, що принесло людиновбивство, ламання прав людини і громадянських свобод, а також воєнні злочини і злочини проти людства".
Ми "закликаємо членів OБСЄ, щоби спільно виступали проти всіляких тоталітарних урядів і засуджували глорифікацію тоталітаризму" - стверджує резолюція. Країни співдружності закликали також до того, щоб встановити 23 серпня Днем Пам'яті Жертв Нацизму і Сталінізму. 23 серпня 1939 р. в Москві Ріббентроп і Молотов підписали пакт, який поділив Центральну Європу між III Рейхом і СРСР.
Хоча резолюції Зібрання не мають правової сили, по її прийняттю розпочалася бурхлива дискусія. - Ті, які зрівнюють нацизм і сталінізм, забувають, що за правління Сталіна СРСР поніс найбільші жертви і мав найбільший вклад у визволення Європи від фашизму - говорить газеті "Kommiersant" російський делегат в Зібранні Олександр Koзловський. Підтримує його Мішель Billout з Французької Комуністичної Партії: - Це змішування понять, яке не допоможе нам будувати спільне майбутнє.
Задоволення мають натомість депутати з Центральної і Східної Європи. Особливо ті з прибалтійських країн, яким два роки тому не вдалося провести подібну резолюцію в Раді Європи. - Ми засудили Сталіна і це є важливе. Ми не хотіли нікому завдавати травм та образ, ми хочемо справедливості для жертв війни і післявоєнних репресій - говорить литовська депутат Вілія Алекнайте Абрамікене.
На гнівному бурчанні росіян найімовірніше не закінчиться. Кремль вже декілька років обвинувачує OБСЄ, що замість піклуватися про безпеку Європи, займається допомогою "американській експансії на післярадянських територіях" і сприяє антиросійським інтригам.
На особливому контролі цензури особливо знаходяться спостерігачі ОБСЄ за виборами, які під час помаранчевої революції на Україні в 2004 р. підтвердили виборчі маніпуляції на користь промосковського кандидата на президента Віктора Януковича.
З приводу суперечок між Росією і OБСЄ спостерігачі Організації не приїхали на останні парламентські і президентські вибори в Росії. Кремль вже неодноразово грозив, що припинить сплачувати свої членські внески до казни ОБСЄ.
Переклад – Марія Якубович, e-mail: marijajakubowycz@gmail.com
У спеціальній резолюції Парламентського Зібрання Організації Безпеки і Співробітництва в Європі зрівняло злочини сталінізму і нацизму. Москва є розлючена.
Засідаюче у Вільнюсі 385-особове Зібрання прийняло вчора резолюцію переважаючою більшістю голосів. У докyменті, що найбільше форсується Литвою і Словенією читаємо між іншим що "Європа ХХ століття утримувалася в кігтях двох великих тоталітарних режимів: нацистського і сталінського, що принесло людиновбивство, ламання прав людини і громадянських свобод, а також воєнні злочини і злочини проти людства".
Ми "закликаємо членів OБСЄ, щоби спільно виступали проти всіляких тоталітарних урядів і засуджували глорифікацію тоталітаризму" - стверджує резолюція. Країни співдружності закликали також до того, щоб встановити 23 серпня Днем Пам'яті Жертв Нацизму і Сталінізму. 23 серпня 1939 р. в Москві Ріббентроп і Молотов підписали пакт, який поділив Центральну Європу між III Рейхом і СРСР.
Хоча резолюції Зібрання не мають правової сили, по її прийняттю розпочалася бурхлива дискусія. - Ті, які зрівнюють нацизм і сталінізм, забувають, що за правління Сталіна СРСР поніс найбільші жертви і мав найбільший вклад у визволення Європи від фашизму - говорить газеті "Kommiersant" російський делегат в Зібранні Олександр Koзловський. Підтримує його Мішель Billout з Французької Комуністичної Партії: - Це змішування понять, яке не допоможе нам будувати спільне майбутнє.
Задоволення мають натомість депутати з Центральної і Східної Європи. Особливо ті з прибалтійських країн, яким два роки тому не вдалося провести подібну резолюцію в Раді Європи. - Ми засудили Сталіна і це є важливе. Ми не хотіли нікому завдавати травм та образ, ми хочемо справедливості для жертв війни і післявоєнних репресій - говорить литовська депутат Вілія Алекнайте Абрамікене.
На гнівному бурчанні росіян найімовірніше не закінчиться. Кремль вже декілька років обвинувачує OБСЄ, що замість піклуватися про безпеку Європи, займається допомогою "американській експансії на післярадянських територіях" і сприяє антиросійським інтригам.
На особливому контролі цензури особливо знаходяться спостерігачі ОБСЄ за виборами, які під час помаранчевої революції на Україні в 2004 р. підтвердили виборчі маніпуляції на користь промосковського кандидата на президента Віктора Януковича.
З приводу суперечок між Росією і OБСЄ спостерігачі Організації не приїхали на останні парламентські і президентські вибори в Росії. Кремль вже неодноразово грозив, що припинить сплачувати свої членські внески до казни ОБСЄ.
Переклад – Марія Якубович, e-mail: marijajakubowycz@gmail.com
Джо Байден: Немає гарантії, що Росія не зробить якусь дурницю
АР
Байден вважає, що Росія втратила колишню імперію
Байден вважає, що Росія втратила колишню імперію
Вказуючи на слабкі місця Росії, віце-президент зазначає, що країна перебуває у становищі, коли "ситуація у світі змінюється, тоді як вони (росіяни - ред.) чіпляються за нестійке минуле".
На думку Байдена, поточну ситуацію в Росії можна порівняти з "втратою імперії", "втратою обличчя". При цьому він визнав, що Вашингтон повинен вибрати акуратний підхід до відносин із Москвою, навівши висловлювання свого батька: "Ніколи не заганяй людину в кут, якщо ти закриваєш їй єдиний вихід звідти".
Віце-президент США спрогнозував, що через неспроможність матеріально забезпечити існування ядерного арсеналу, Москва в підсумку буде змушена піти на його скорочення.
При цьому він заявив про відсутність гарантій, що Росія "не зробить якусь дурницю".
Джо Байден також констатував, що Росія поступово втрачає вплив на пострадянському просторі. Причиною тому є положення всередині країни. На підтвердження свого твердження віце-президент вказав на погіршення відносин Москви зі своїм союзником Білоруссю.
Він також заявив, що саме завдяки діям Росії, "які фактично є газовим шантажем", учасники проекту газопроводу Nabucco зуміли в підсумку домовитися про його створення.
Нагадаємо, що права рука президента США Джозеф Байден прибув в Україну 20 липня. 21 липня високий гість провів ряд зустрічей з провідними українськими політиками. Зокрема, Байден зустрівся з прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, спікером парламенту Володимиром Литвином, лідером Партії регіонів Віктором Януковичем, а також одним із кандидатів на пост президента Арсенієм Яценюком.
Центральним заходом стала зустріч з Президентом Віктором Ющенком, під час якої Байден заявив, що Вашингтон, як і раніше, підтримує ідею вступу України в НАТО.
Після цього він відвідав з робочим візитом Грузію.
korespondent.net
21 July, 2009
Відкритий лист до адміністрації Обами з Центральної та Східної Європи
Gazeta Wyborcza
Ми написали цього листа, тому що як інтелектуали і колишні політики країн Центральної та Східної Європи ((ЦСЄ) глибоко переймаємося майбутнім трансатлантичних відносин, а також майбутньою якістю взаємин між Сполученими Штатами і країнами нашого регіону. Ми пишемо в приватному порядку як люди, які є друзями і союзниками Сполучених Штатів, а також відданими європейцями.
Наші країни у великому боргу перед Сполученими Штатами. Багато з нас знають із власного досвіду, наскільки важливою була ваша підтримка для нашої свободи і незалежності в тяжкі часи «холодної війни». Участь і підтримка США відіграли суттєву роль в успіху демократичних перетворень в наших країнах після того, як двадцять років тому впала «залізна завіса». Без опіки і проводу Вашингтону сьогодні ми навряд чи були б в НАТО і навіть в ЄС.
Ми працювали над тим, щоб віддячити США і зробити наші відносини двосторонніми. Ми стали голосами «атлантизму» в НАТО і ЄС. Наші країни разом зі Сполученими Штатами брали участь в операціях на Балканах, в Іраку, а тепер – в Афганістані. І хоча наш внесок, порівняно з вашим, може часом здаватися дуже скромним, він суттєвий, якщо оцінити його в співвідношенні з нашим населенням і ВВП. Вигравши колись багато від вашої підтримки ліберальної демократії і ліберальних цінностей, ми стали вашими найбільшими прибічниками, коли йдеться про просування демократії і захист прав людини в усьому світі.
Однак за двадцять років по завершенні «холодної війни» ми бачимо, що центральноєвропейські країни більше не знаходяться в центрі американської зовнішньої політики. У період, коли нова адміністрація Обами визначає свої зовнішньополітичні пріоритети, наш регіон став однією з частин світу, якою американці здебільшого припинили перейматися. Дійсно, іноді складається враження, що американська політика була настільки успішною, що багато політиків США тепер вирішили – справи в нашому регіоні врегульовано раз і назавжди і що вони можуть «поставити галочку» і перейти далі до нагальніших стратегічних питань. Наші відносини були такими тісними, що багато хто з обох сторін припускає, що трансатлантична орієнтація регіону, а також його стабільність і процвітання, триватиме вічно.
Ця думка передчасна. Не все так добре і в нашому регіоні, і в трансатлантичних відносинах. Центрально-Східна Європа знаходиться на політичному роздоріжжі, і сьогодні в регіоні дедалі більше панує відчуття стурбованості. Світова економічна криза впливає на наш регіон і, як і всюди, створює ризик, що наші суспільства зосередяться на внутрішній ситуації і менше перейматимуться зовнішнім світом. Водночас починають нависати грозові хмари на зовнішньополітичному горизонті. Як і ви, ми чекаємо на результати розслідування комісії ЄС щодо причин російсько-грузинської війни. Але політичний вплив цієї війни в регіоні вже є відчутним. Багато країн були глибоко стурбовані тим, що Північноатлантичний альянс залишався осторонь, коли Росія порушила основні принципи Гельсінської угоди, Паризької хартії і територіальної цілісності країни, яка була членом програми НАТО «Партнерство заради миру» і Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) – і все це заради відстоювання сфери впливу на своїх кордонах.
Незважаючи на зусилля і суттєвий внесок нових членів, сьогодні НАТО здається слабшим, ніж у період, коли ми вступили до нього. У багатьох наших країнах альянс сприймається як дедалі менш актуальний – і ми це відчуваємо. І хоча ми є повноправними членами, люди піддають сумніву, чи буде НАТО готовим і здатним прийти нам на допомогу у мажливих майбутніх кризах. Залежність Європи від російських енергоресурсів також викликає занепокоєння щодо єдності в альянсі. Зауваження президента Обами, що прозвучало на останньому саміті НАТО щодо необхідності в розробці надійних планів оборони для всіх країн-членів альянсу, було дуже доречним, але недостатнім, щоб розвіяти побоювання з приводу готовності альянсу до оборони. Наша здатність продовжувати підтримувати позитивне ставлення громадськості до нашої участі в місіях НАТО за кордоном також залежить від того, наскільки ми зможемо довести, що відповіддю на занепокоєння з приводу нашої власної безпеки є членство в НАТО і тісна співпраця зі Сполученими Штатами.
Ми повинні також визнати, що популярність та вплив Америки в багатьох із наших країн послабилися. Згідно з соціологічними опитуваннями, зокрема дослідженням під назвою «Трансатлантичні тенденції» Фонду Маршалла, наш регіон не уникнув хвилі критицизму та антиамериканізму, що охопила Європу в останні роки і призвела до послаблення симпатій і підтримки Сполучених Штатів в часи президентства Буша. Деякі лідери в регіоні заплатили політичну ціну за свою підтримку непопулярної війни в Іраку. У майбутньому вони можуть бути більш обережними і не йтимуть на політичний ризик, підтримуючи Сполучені Штати. Ми віримо, що прихід до влади нової адміністрації створив нові перспективи для зміни цієї тенденції, але потрібен буде час і багато роботи з обох сторін, щоб надолужити те, що ми втратили.
У багатьох аспектах ЄС став головним фактором та організацією в житті наших країн. Для багатьох людей сьогодні це здається більш актуальним і важливим, ніж зв’язок зі Сполученими Штатами. Якоюсь мірою це логічний результат інтеграції Центрально-Східної Європи в ЄС. Наші лідери і урядовці витрачають набагато більше часу на зустрічі в рамках ЄС, ніж на консультації з Вашингтоном, де їм нерідко не вдається привернути увагу чи зробити так, щоб наш голос почули. Глибша інтеграція регіону в ЄС – звісно, позитивне явище, і воно не обов’язково має призвести до гальмування трансатлантичних відносин. Поширеними були сподівання на те, що інтеграція Центрально-Східної Європи в ЄС навпаки посилить стратегічну співпрацю між Європою і Америкою.
Однак існує небезпека, що замість того, щоб відігравати роль проатлантичного голосу в ЄС, регіон може з часом послабити свою підтримку на користь більш глобального партнерства з Вашингтоном. У регіоні не звикли до того, щоб брати на себе глобальнішу роль. Деякі питання трансатлантичного порядку денного, як наприклад зміна клімату, не викликають серед громадськості Центрально-Східної Європи такого резонансу, як у Західній Європі.
На Центрально-Східну Європу також чекає зміна лідерів. Тепер залишається дедалі менше керівників, які прийшли до влади після революцій 1989 року і були свідками ключової ролі Вашингтону в забезпеченні нашої демократичної трансформації і вступу наших країн до НАТО і ЄС. З’являється нове покоління лідерів, які не пам’ятають цього і проводять більш «реалістичну» політику. Водночас колишня комуністична еліта, чиє прагнення до політичної і економічної влади мало суттєвий вплив під час криз у багатьох країнах ЦСЄ, поступово зникає з політичної арени. Нинішній політичний та економічний безлад і наслідки світової економічної кризи дають додаткові шанси силам, які пропагують націоналізм, екстремізм, популізм і антисемітизм, на всьому континенті, але й також в деяких наших країнах.
Це означає, що Сполучені Штати можуть втратити чимало своїх традиційних співрозмовників у регіоні. Нові еліти, які прийдуть на зміну, можуть не поділяти ідеалізму – або не мати такого самого ставлення до Сполучених Штатів – як покоління, під проводом якого відбулася демократична трансформація. Вони можуть бути більш прагматичними у своїй підтримці Сполучених Штатів, а також мати вужчий світогляд. У Вашингтоні також відбувається подібна трансформація, адже багато лідерів і особистостей, з якими ми працювали і на яких покладалися, теж залишають політику.
І потім існує проблема взаємин із Росією. Наші сподівання на те, що відносини з Росією покращаться і що Москва врешті змириться з нашою повною суверенністю та незалежністю після вступу до НАТО і ЄС, не справдилися. Натомість Росія знову стала ревізіоністською державою, яка втілює порядок денний 19-го століття за допомогою тактики і методів 21-го століття. На глобальному рівні Росія стала державою, яка з багатьох питань підтримує статус-кво. Але на регіональному рівні і стосовно наших країн вона дедалі частіше поводиться як ревізіоністська держава. Вона заперечує наші претензії на власний історичний досвід. Обстоює своє привілейоване право на визначення нашого вибору у сфері безпеки. Використовує відкриті і приховані засоби економічної війни – від енергетичної блокади і політично вмотивованих інвестицій до хабарництва і маніпулювання ЗМІ для того, щоб реалізувати свої інтереси і кинути виклик трансатлантичній орієнтації Центрально-Східної Європи.
Ми вітаємо «перезавантаження» в американсько-російських відносинах. Як країни, розташовані найближче до Росії, ми очевидно як ніхто маємо велику зацікавленість у розвитку демократії в Росії і кращих відносинах між Москвою і Заходом. Але в наших столицях панує занепокоєння. Ми хочемо переконатися, що надто вузьке розуміння західних інтересів не призведе до хибних поступок Росії. Сьогодні, наприклад, поширені побоювання, що Сполучені Штати та провідні європейські держави можуть прийняти план Медвєдєва «союзу держав» замість існуючої структури безпеки континенту, яка базується на цінностях. Небезпека в тому, що поступове залякування з боку Росії і нав’язування її впливу в регіоні може з часом призвести до фактичної нейтралізації регіону. У регіоні поширені дуже різні погляди, якщо йдеться про нову політику Москви. Але є одна спільна думка – що необхідне широке залучення Сполучених Штатів.
Багато хто в регіоні сподівається, що адміністрація Обами знову зробить атлантичні відносини моральним компасом для їхньої внутрішньої, а також зовнішньої політики. Повна відданість спільним ліберально-демократичним цінностям дуже важлива для наших країн. Ми знаємо з власного історичного досвіду, в чому полягає різниця між тим, коли Сполучені Штати обстоюють свої ліберально-демократичні цінності і коли вони цього не роблять. Наш регіон постраждав, коли Сполучені Штати піддалися «реалізму» в Ялті. І багато здобув, коли Сполучені Штати використали свою силу для боротьби за принципи. Це відіграло вирішальну роль в часи «холодної війни» і сприяло відкриттю дверей до НАТО. Якби «реалістичний» погляд узяв гору на початку 1990-х років, ми сьогодні не були б в НАТО, а ідея про єдину, вільну і мирну Європу була б недосяжною мрією.
Ми розуміємо, які великі завдання стоять перед вашою адміністрацією і американською зовнішньою політикою. Ми не маємо наміру розширити список ваших проблем. Ми радше хочемо допомогти, ставши сильними атлантичними союзниками в американсько-європейському партнерстві, яке є потужною силою для добробуту в усьому світі. Але ми не впевнені щодо того, де буде наш регіон за п’ять чи десять років, враховуючи непевність у внутрішній та зовнішній політиці, з якою ми маємо справу. Тепер нам потрібно робити правильні кроки для забезпечення того, щоб міцні взаємини між Сполученими Штатами і Центрально-Східною Європою, які мали місце останніх двадцять років, тривали.
Ми вважаємо, що саме час для того, щоб Сполучені Штати і Європа знову зробили свій внесок у трансатлантичні відносини. Ми також вважаємо, що настав час, коли Сполучені Штати і Центрально-Східна Європа мають знову об’єднатися навколо нового, з перспективами на майбутнє порядку денного. Після усвідомлення того, що було досягнуто за двадцять років з часів падіння «залізної завіси», прийшов час визначити новий порядок денний на наступні двадцять років для тісної трансатлантичної співпраці.
Тому ми пропонуємо наступні кроки:
По-перше, ми переконані, що Америці потрібна Європа і що Європі потрібні Сполучені Штати сьогодні так само, як і в минулому. Сполучені Штати повинні підтвердити свою готовність бути європейською силою і чітко дати зрозуміти, що вони планують продовжити повноцінну участь у справах континенту, навіть незважаючи на нагальні проблеми в Афганістані і Пакистані, загалом на Близькому Сході і в Азії. Зі свого боку, ми повинні більш масштабно працювати у своїх країнах і в Європі над тим, щоб переконати наших лідерів і народ у необхідності глобальнішого бачення і готовності взяти на себе більшу відповідальність у партнерстві зі Сполученими Штатами.
По-друге, нам потрібне відродження НАТО як найважливішої ланки у сфері безпеки між Сполученими Штатами і Європою. Це єдина вірогідна гарантія безпеки, яку ми маємо. НАТО повинно знову підтвердити свою основну функцію колективної оборони, навіть незважаючи на те, що ми переходимо до нових загроз 21-го століття. Ключовим фактором нашої спроможності брати участь в місіях НАТО за кордоном є віра в те, що ми знаходимося в безпеці у своїх країнах. Тому ми повинні залікувати деякі рани минулого, які самі собі завдали. Помилкою було те, що ми не почали належного планування оборони за статтею п’ятою для нових країн-членів після розширення НАТО. НАТО повинно зробити зобов’язання альянсу такими, що заслуговують на довіру, і забезпечити стратегічну впевненість для всіх членів. Це має передбачати заходи на випадок надзвичайних ситуацій, попереднє розміщення сил, спорядження та військові поставки для зміцнення нашого регіону на випадок кризи, як передбачено в Основоположному акті НАТО-Росія.
Ми також повинні переглянути роботу Ради НАТО-Росія і повернутися до практики, коли країни-члени НАТО вступають в діалог з Москвою зі скоординованою позицією. Що стосується Росії, наш досвід показує, що більш рішуча і принципова політика щодо Москви не лише посилить безпеку Заходу, а й врешті сприятиме тому, що Москва також проводитиме політику, орієнтовану на тіснішу співпрацю. До того ж, що безпечніше ми почуваємося всередині НАТО, то легше буде нашим країнам добитися участі Москви у вирішенні проблем, де є спільні інтереси. Саме такий двосторонній підхід нам потрібен, і він має відображатися в новій стратегічній концепції НАТО.
По-третє, найболючішим питанням може стати заплановане Америкою розташування комплексів протиракетної оборони. Із цього приводу також у регіоні панують різні точки зору, зокрема і серед наших народів, погляди яких розділилися. Незважаючи на військові переваги цього плану і на те, що врешті вирішить Вашингтон, це питання все одно стало – принаймні в деяких країнах – символом довіри до Америки і її зобов‘язань в регіоні. Те, як буде вирішено цю проблему, може мати суттєвий вплив на майбутню трансатлантичну орієнтацію країн регіону. Невелика кількість розташованих ракет не може створювати загрози для стратегічних можливостей Росії, і Кремль це знає. Ми повинні вирішити майбутнє програми як союзники і виходячи зі стратегічних плюсів і мінусів різних технічних і політичних конфігурацій. Альянс не повинен дозволити, щоб питання вирішувалося з огляду на необґрунтований опір Росії. Повна відмова від програми чи надто глибоке залучення Росії до неї без консультацій із Польщею чи Чеською Республікою може підірвати довіру до Сполучених Штатів в усьому регіоні.
По-четверте, ми знаємо, що самого тільки НАТО недостатньо. Ми потребуємо більше взаємин всередині Європи, а також кращих і більш стратегічних відносин між США та ЄС. Зовнішня політика наших країн дедалі більше проводиться через Європейський Союз – і ми це підтримуємо. Ми також хочемо, щоб проводилася спільна європейська зовнішня політика та політика оборони, що буде відкритою до тісної співпраці зі Сполученими Штатами. Ми обстоюємо такий курс у ЄС. Але необхідно, щоб Сполучені Штати переглянули своє ставлення до ЄС і набагато більше залучили його як стратегічного партнера. Ми повинні більше наблизити НАТО і ЄС і сприяти їхній роботі в тандемі. Необхідно виробити спільну стратегію НАТО і ЄС не лише щодо Росії, а й щодо ряду інших нових стратегічних викликів.
П’яте: енергетична безпека. Загроза перебоїв у поставках енергоресурсів може негативно позначитися на політичному суверенітеті наших країн і здатності в якості союзників брати участь в прийнятті колективних рішень в НАТО. Тому це також повинно бути трансатлантичним пріоритетом. Хоча більша частина відповідальності за енергетичну безпеку лежить на плечах ЄС, Сполучені Штати також мають відіграти свою роль. Якби не було американської підтримки, трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан ніколи б не побудували. Енергетична безпека повинна стати невід’ємною частиною американсько-європейської стратегічної співпраці. Центральноєвропейські країни повинні більше (та з більшою єдністю) лобіювати всередині Європи диверсифікацію енергоносіїв, транзитних шляхів і маршрутів поставок, а також суворий офіційний розгляд на рівні ЄС питання про зловживання Росією монопольним становищем і владою за рахунок можливостей, подібних до тих, що має картель. Але для цього матиме вирішальне значення американська політична підтримка. Так само Сполучені Штати можуть відіграти важливу роль подальшим посиленням своєї підтримки на користь проекту будівництва газопроводу «Набукко» – особливо використовуючи свої відносини у сфері безпеки з основною транзитною країною, Туреччиною – а також будівництва з‘єднувальних газопроводів у напрямку з півночі на південь у Центральній Європі та терміналів для транспортування скрапленого газу в нашому регіоні.
Шосте: ми не повинні нехтувати людським фактором. Наші наступні покоління мають також пізнавати одне одного. Ми повинні культивувати та захищати різні освітні, професійні та інші мережі і дружні зв’язки, які підтримують нашу дружбу і союз між нами. Візовий режим США залишається перешкодою в цьому плані. Це абсурд, що Польща і Румунія – дві, мабуть, найбільші і найбільш проамериканські країни в регіоні ЦСЄ, які роблять суттєвий внесок в операції в Іраку та Афганістані – ще не були залучені до програми безвізового режиму. Абсолютно незрозуміло, чому такий критик, як французький активіст-антиглобаліст Жозе Бове не потребує візи для в’їзду до Сполучених Штатів, а колишній активіст «Солідарності» і лауреат Нобелівської премії Лех Валенса – потребує. Це питання буде вирішено лише, коли президент Сполучених Штатів зробить його своїм політичним пріоритетом.
Кроки, які ми разом здійснювали з 1989 року, не можуть бути другорядними у світовій історії. Спільні успіхи – це справжній фундамент для трансатлантичного ренесансу, якого ми сьогодні потребуємо. Тому ми вважаємо, що маємо також розглянути питання про створення Товариства Спадщини (Legacy Fellowship) для молодих лідерів. Минуло двадцять років з часів революцій 1989 року. Це – ціле покоління. Потрібно, щоб нове покоління відновило трансатлантичне партнерство. Необхідно започаткувати нову програму для пошуку тих молодих лідерів по обидва боки Атлантичного океану, які можуть відкрити нову сторінку в проекті, формуванням якого ми займалися протягом останніх двадцяти років у Центральній та Східній Європі.
Таким чином, прихід до влади нової адміністрації в Сполучених Штатах дав нашим країнам великі надії на трансатлантичне відродження. Це шанс, який ми не можемо проґавити. Ми, автори цього листа, знаємо з власного досвіду, якими важливими були відносини зі Сполученими Штатами. У 1990-х роках велику роль у приведенні Європи до ладу відігравало приведення до ладу Центральної та Східної Європи. Участь Сполучених Штатів була вирішальною для формування миру і стабільності від Балтійського до Чорного моря. Сьогодні нашою метою повинно бути збереження Центрально-Східної Європи як стабільної, активної, проатлантичної частини нашої великої спільноти.
Це ключ до нашого успіху у відродженні в альянсі, заради якого сама адміністрація Обами зобов’язалась працювати і яке ми підтримуємо. Це вимагатиме від обох сторін нового заангажування і внесків у ці взаємини. Але якщо ми все зробимо правильно, дивіденди у перспективі можуть бути дуже реальними. Роблячи сьогодні правильні кроки, ми можемо закласти новий і міцний фундамент відносин на майбутнє.
Автори листа:
Валдас Адамкус – колишній президент Литовської Республіки.
Мартін Бутора – колишній посол Словацької Республіки у Сполучених Штатах.
Еміль Костантінеску – колишній президент Республіки Румунія.
Павол Демес – колишній міністр міжнародних відносин і радник президента Словацької Республіки.
Любош Добровський – колишній міністр оборони Чеської Республіки, колишній посол в Росії.
Матяш Ерши – колишній державний секретар угорського міністерства закордонних справ.
Іштван Ґ’ярматі – посол, президент Міжнародного центру демократичних трансформацій в Будапешті.
Вацлав Гавел – колишній президент Чеської Республіки.
Растіслав Качер – колишній посол Словацької Республіки в Сполучених Штатах.
Сандра Калніете – колишній міністр закордонних справ Латвії.
Карел Шварценберг – колишній міністр закордонних справ Чеської Республіки.
Міхал Ковач – колишній президент Словацької Республіки.
Іван Крастев – глава Центру ліберальних стратегій у Софії (Болгарія).
Алєксандр Кваснєвський – колишній президент Республіки Польща.
Март Лаар – колишній прем’єр-міністр Естонії.
Кадрі Ліїк – директор Міжнародного центру оборонних досліджень у Таллінні (Естонія).
Янош Мартоні – колишній міністр закордонних справ Угорщини.
Януш Онишкєвіч – колишній віце-президент Європейського парламенту, колишній міністр оборони Польщі.
Адам Ротфельд – колишній міністр закордонних справ Польщі.
Алєксандр Вондра – колишній міністр закордонних справ і віце-прем’єр-міністр Чеської Республіки.
Вайра Віке-Фрейберг – колишній президент Республіки Латвія.
Лех Валенса - колишній президент Республіки Польща.
Оригiнал статтi: http://wyborcza.pl/1,75248,6825987,An_Open_Letter_to_the_Obama_Administration_from_Central.html
Посилання на inoZMI: http://inozmi.glavred.info/articles/1648.html
Ми написали цього листа, тому що як інтелектуали і колишні політики країн Центральної та Східної Європи ((ЦСЄ) глибоко переймаємося майбутнім трансатлантичних відносин, а також майбутньою якістю взаємин між Сполученими Штатами і країнами нашого регіону. Ми пишемо в приватному порядку як люди, які є друзями і союзниками Сполучених Штатів, а також відданими європейцями.
Наші країни у великому боргу перед Сполученими Штатами. Багато з нас знають із власного досвіду, наскільки важливою була ваша підтримка для нашої свободи і незалежності в тяжкі часи «холодної війни». Участь і підтримка США відіграли суттєву роль в успіху демократичних перетворень в наших країнах після того, як двадцять років тому впала «залізна завіса». Без опіки і проводу Вашингтону сьогодні ми навряд чи були б в НАТО і навіть в ЄС.
Ми працювали над тим, щоб віддячити США і зробити наші відносини двосторонніми. Ми стали голосами «атлантизму» в НАТО і ЄС. Наші країни разом зі Сполученими Штатами брали участь в операціях на Балканах, в Іраку, а тепер – в Афганістані. І хоча наш внесок, порівняно з вашим, може часом здаватися дуже скромним, він суттєвий, якщо оцінити його в співвідношенні з нашим населенням і ВВП. Вигравши колись багато від вашої підтримки ліберальної демократії і ліберальних цінностей, ми стали вашими найбільшими прибічниками, коли йдеться про просування демократії і захист прав людини в усьому світі.
Однак за двадцять років по завершенні «холодної війни» ми бачимо, що центральноєвропейські країни більше не знаходяться в центрі американської зовнішньої політики. У період, коли нова адміністрація Обами визначає свої зовнішньополітичні пріоритети, наш регіон став однією з частин світу, якою американці здебільшого припинили перейматися. Дійсно, іноді складається враження, що американська політика була настільки успішною, що багато політиків США тепер вирішили – справи в нашому регіоні врегульовано раз і назавжди і що вони можуть «поставити галочку» і перейти далі до нагальніших стратегічних питань. Наші відносини були такими тісними, що багато хто з обох сторін припускає, що трансатлантична орієнтація регіону, а також його стабільність і процвітання, триватиме вічно.
Ця думка передчасна. Не все так добре і в нашому регіоні, і в трансатлантичних відносинах. Центрально-Східна Європа знаходиться на політичному роздоріжжі, і сьогодні в регіоні дедалі більше панує відчуття стурбованості. Світова економічна криза впливає на наш регіон і, як і всюди, створює ризик, що наші суспільства зосередяться на внутрішній ситуації і менше перейматимуться зовнішнім світом. Водночас починають нависати грозові хмари на зовнішньополітичному горизонті. Як і ви, ми чекаємо на результати розслідування комісії ЄС щодо причин російсько-грузинської війни. Але політичний вплив цієї війни в регіоні вже є відчутним. Багато країн були глибоко стурбовані тим, що Північноатлантичний альянс залишався осторонь, коли Росія порушила основні принципи Гельсінської угоди, Паризької хартії і територіальної цілісності країни, яка була членом програми НАТО «Партнерство заради миру» і Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) – і все це заради відстоювання сфери впливу на своїх кордонах.
Незважаючи на зусилля і суттєвий внесок нових членів, сьогодні НАТО здається слабшим, ніж у період, коли ми вступили до нього. У багатьох наших країнах альянс сприймається як дедалі менш актуальний – і ми це відчуваємо. І хоча ми є повноправними членами, люди піддають сумніву, чи буде НАТО готовим і здатним прийти нам на допомогу у мажливих майбутніх кризах. Залежність Європи від російських енергоресурсів також викликає занепокоєння щодо єдності в альянсі. Зауваження президента Обами, що прозвучало на останньому саміті НАТО щодо необхідності в розробці надійних планів оборони для всіх країн-членів альянсу, було дуже доречним, але недостатнім, щоб розвіяти побоювання з приводу готовності альянсу до оборони. Наша здатність продовжувати підтримувати позитивне ставлення громадськості до нашої участі в місіях НАТО за кордоном також залежить від того, наскільки ми зможемо довести, що відповіддю на занепокоєння з приводу нашої власної безпеки є членство в НАТО і тісна співпраця зі Сполученими Штатами.
Ми повинні також визнати, що популярність та вплив Америки в багатьох із наших країн послабилися. Згідно з соціологічними опитуваннями, зокрема дослідженням під назвою «Трансатлантичні тенденції» Фонду Маршалла, наш регіон не уникнув хвилі критицизму та антиамериканізму, що охопила Європу в останні роки і призвела до послаблення симпатій і підтримки Сполучених Штатів в часи президентства Буша. Деякі лідери в регіоні заплатили політичну ціну за свою підтримку непопулярної війни в Іраку. У майбутньому вони можуть бути більш обережними і не йтимуть на політичний ризик, підтримуючи Сполучені Штати. Ми віримо, що прихід до влади нової адміністрації створив нові перспективи для зміни цієї тенденції, але потрібен буде час і багато роботи з обох сторін, щоб надолужити те, що ми втратили.
У багатьох аспектах ЄС став головним фактором та організацією в житті наших країн. Для багатьох людей сьогодні це здається більш актуальним і важливим, ніж зв’язок зі Сполученими Штатами. Якоюсь мірою це логічний результат інтеграції Центрально-Східної Європи в ЄС. Наші лідери і урядовці витрачають набагато більше часу на зустрічі в рамках ЄС, ніж на консультації з Вашингтоном, де їм нерідко не вдається привернути увагу чи зробити так, щоб наш голос почули. Глибша інтеграція регіону в ЄС – звісно, позитивне явище, і воно не обов’язково має призвести до гальмування трансатлантичних відносин. Поширеними були сподівання на те, що інтеграція Центрально-Східної Європи в ЄС навпаки посилить стратегічну співпрацю між Європою і Америкою.
Однак існує небезпека, що замість того, щоб відігравати роль проатлантичного голосу в ЄС, регіон може з часом послабити свою підтримку на користь більш глобального партнерства з Вашингтоном. У регіоні не звикли до того, щоб брати на себе глобальнішу роль. Деякі питання трансатлантичного порядку денного, як наприклад зміна клімату, не викликають серед громадськості Центрально-Східної Європи такого резонансу, як у Західній Європі.
На Центрально-Східну Європу також чекає зміна лідерів. Тепер залишається дедалі менше керівників, які прийшли до влади після революцій 1989 року і були свідками ключової ролі Вашингтону в забезпеченні нашої демократичної трансформації і вступу наших країн до НАТО і ЄС. З’являється нове покоління лідерів, які не пам’ятають цього і проводять більш «реалістичну» політику. Водночас колишня комуністична еліта, чиє прагнення до політичної і економічної влади мало суттєвий вплив під час криз у багатьох країнах ЦСЄ, поступово зникає з політичної арени. Нинішній політичний та економічний безлад і наслідки світової економічної кризи дають додаткові шанси силам, які пропагують націоналізм, екстремізм, популізм і антисемітизм, на всьому континенті, але й також в деяких наших країнах.
Це означає, що Сполучені Штати можуть втратити чимало своїх традиційних співрозмовників у регіоні. Нові еліти, які прийдуть на зміну, можуть не поділяти ідеалізму – або не мати такого самого ставлення до Сполучених Штатів – як покоління, під проводом якого відбулася демократична трансформація. Вони можуть бути більш прагматичними у своїй підтримці Сполучених Штатів, а також мати вужчий світогляд. У Вашингтоні також відбувається подібна трансформація, адже багато лідерів і особистостей, з якими ми працювали і на яких покладалися, теж залишають політику.
І потім існує проблема взаємин із Росією. Наші сподівання на те, що відносини з Росією покращаться і що Москва врешті змириться з нашою повною суверенністю та незалежністю після вступу до НАТО і ЄС, не справдилися. Натомість Росія знову стала ревізіоністською державою, яка втілює порядок денний 19-го століття за допомогою тактики і методів 21-го століття. На глобальному рівні Росія стала державою, яка з багатьох питань підтримує статус-кво. Але на регіональному рівні і стосовно наших країн вона дедалі частіше поводиться як ревізіоністська держава. Вона заперечує наші претензії на власний історичний досвід. Обстоює своє привілейоване право на визначення нашого вибору у сфері безпеки. Використовує відкриті і приховані засоби економічної війни – від енергетичної блокади і політично вмотивованих інвестицій до хабарництва і маніпулювання ЗМІ для того, щоб реалізувати свої інтереси і кинути виклик трансатлантичній орієнтації Центрально-Східної Європи.
Ми вітаємо «перезавантаження» в американсько-російських відносинах. Як країни, розташовані найближче до Росії, ми очевидно як ніхто маємо велику зацікавленість у розвитку демократії в Росії і кращих відносинах між Москвою і Заходом. Але в наших столицях панує занепокоєння. Ми хочемо переконатися, що надто вузьке розуміння західних інтересів не призведе до хибних поступок Росії. Сьогодні, наприклад, поширені побоювання, що Сполучені Штати та провідні європейські держави можуть прийняти план Медвєдєва «союзу держав» замість існуючої структури безпеки континенту, яка базується на цінностях. Небезпека в тому, що поступове залякування з боку Росії і нав’язування її впливу в регіоні може з часом призвести до фактичної нейтралізації регіону. У регіоні поширені дуже різні погляди, якщо йдеться про нову політику Москви. Але є одна спільна думка – що необхідне широке залучення Сполучених Штатів.
Багато хто в регіоні сподівається, що адміністрація Обами знову зробить атлантичні відносини моральним компасом для їхньої внутрішньої, а також зовнішньої політики. Повна відданість спільним ліберально-демократичним цінностям дуже важлива для наших країн. Ми знаємо з власного історичного досвіду, в чому полягає різниця між тим, коли Сполучені Штати обстоюють свої ліберально-демократичні цінності і коли вони цього не роблять. Наш регіон постраждав, коли Сполучені Штати піддалися «реалізму» в Ялті. І багато здобув, коли Сполучені Штати використали свою силу для боротьби за принципи. Це відіграло вирішальну роль в часи «холодної війни» і сприяло відкриттю дверей до НАТО. Якби «реалістичний» погляд узяв гору на початку 1990-х років, ми сьогодні не були б в НАТО, а ідея про єдину, вільну і мирну Європу була б недосяжною мрією.
Ми розуміємо, які великі завдання стоять перед вашою адміністрацією і американською зовнішньою політикою. Ми не маємо наміру розширити список ваших проблем. Ми радше хочемо допомогти, ставши сильними атлантичними союзниками в американсько-європейському партнерстві, яке є потужною силою для добробуту в усьому світі. Але ми не впевнені щодо того, де буде наш регіон за п’ять чи десять років, враховуючи непевність у внутрішній та зовнішній політиці, з якою ми маємо справу. Тепер нам потрібно робити правильні кроки для забезпечення того, щоб міцні взаємини між Сполученими Штатами і Центрально-Східною Європою, які мали місце останніх двадцять років, тривали.
Ми вважаємо, що саме час для того, щоб Сполучені Штати і Європа знову зробили свій внесок у трансатлантичні відносини. Ми також вважаємо, що настав час, коли Сполучені Штати і Центрально-Східна Європа мають знову об’єднатися навколо нового, з перспективами на майбутнє порядку денного. Після усвідомлення того, що було досягнуто за двадцять років з часів падіння «залізної завіси», прийшов час визначити новий порядок денний на наступні двадцять років для тісної трансатлантичної співпраці.
Тому ми пропонуємо наступні кроки:
По-перше, ми переконані, що Америці потрібна Європа і що Європі потрібні Сполучені Штати сьогодні так само, як і в минулому. Сполучені Штати повинні підтвердити свою готовність бути європейською силою і чітко дати зрозуміти, що вони планують продовжити повноцінну участь у справах континенту, навіть незважаючи на нагальні проблеми в Афганістані і Пакистані, загалом на Близькому Сході і в Азії. Зі свого боку, ми повинні більш масштабно працювати у своїх країнах і в Європі над тим, щоб переконати наших лідерів і народ у необхідності глобальнішого бачення і готовності взяти на себе більшу відповідальність у партнерстві зі Сполученими Штатами.
По-друге, нам потрібне відродження НАТО як найважливішої ланки у сфері безпеки між Сполученими Штатами і Європою. Це єдина вірогідна гарантія безпеки, яку ми маємо. НАТО повинно знову підтвердити свою основну функцію колективної оборони, навіть незважаючи на те, що ми переходимо до нових загроз 21-го століття. Ключовим фактором нашої спроможності брати участь в місіях НАТО за кордоном є віра в те, що ми знаходимося в безпеці у своїх країнах. Тому ми повинні залікувати деякі рани минулого, які самі собі завдали. Помилкою було те, що ми не почали належного планування оборони за статтею п’ятою для нових країн-членів після розширення НАТО. НАТО повинно зробити зобов’язання альянсу такими, що заслуговують на довіру, і забезпечити стратегічну впевненість для всіх членів. Це має передбачати заходи на випадок надзвичайних ситуацій, попереднє розміщення сил, спорядження та військові поставки для зміцнення нашого регіону на випадок кризи, як передбачено в Основоположному акті НАТО-Росія.
Ми також повинні переглянути роботу Ради НАТО-Росія і повернутися до практики, коли країни-члени НАТО вступають в діалог з Москвою зі скоординованою позицією. Що стосується Росії, наш досвід показує, що більш рішуча і принципова політика щодо Москви не лише посилить безпеку Заходу, а й врешті сприятиме тому, що Москва також проводитиме політику, орієнтовану на тіснішу співпрацю. До того ж, що безпечніше ми почуваємося всередині НАТО, то легше буде нашим країнам добитися участі Москви у вирішенні проблем, де є спільні інтереси. Саме такий двосторонній підхід нам потрібен, і він має відображатися в новій стратегічній концепції НАТО.
По-третє, найболючішим питанням може стати заплановане Америкою розташування комплексів протиракетної оборони. Із цього приводу також у регіоні панують різні точки зору, зокрема і серед наших народів, погляди яких розділилися. Незважаючи на військові переваги цього плану і на те, що врешті вирішить Вашингтон, це питання все одно стало – принаймні в деяких країнах – символом довіри до Америки і її зобов‘язань в регіоні. Те, як буде вирішено цю проблему, може мати суттєвий вплив на майбутню трансатлантичну орієнтацію країн регіону. Невелика кількість розташованих ракет не може створювати загрози для стратегічних можливостей Росії, і Кремль це знає. Ми повинні вирішити майбутнє програми як союзники і виходячи зі стратегічних плюсів і мінусів різних технічних і політичних конфігурацій. Альянс не повинен дозволити, щоб питання вирішувалося з огляду на необґрунтований опір Росії. Повна відмова від програми чи надто глибоке залучення Росії до неї без консультацій із Польщею чи Чеською Республікою може підірвати довіру до Сполучених Штатів в усьому регіоні.
По-четверте, ми знаємо, що самого тільки НАТО недостатньо. Ми потребуємо більше взаємин всередині Європи, а також кращих і більш стратегічних відносин між США та ЄС. Зовнішня політика наших країн дедалі більше проводиться через Європейський Союз – і ми це підтримуємо. Ми також хочемо, щоб проводилася спільна європейська зовнішня політика та політика оборони, що буде відкритою до тісної співпраці зі Сполученими Штатами. Ми обстоюємо такий курс у ЄС. Але необхідно, щоб Сполучені Штати переглянули своє ставлення до ЄС і набагато більше залучили його як стратегічного партнера. Ми повинні більше наблизити НАТО і ЄС і сприяти їхній роботі в тандемі. Необхідно виробити спільну стратегію НАТО і ЄС не лише щодо Росії, а й щодо ряду інших нових стратегічних викликів.
П’яте: енергетична безпека. Загроза перебоїв у поставках енергоресурсів може негативно позначитися на політичному суверенітеті наших країн і здатності в якості союзників брати участь в прийнятті колективних рішень в НАТО. Тому це також повинно бути трансатлантичним пріоритетом. Хоча більша частина відповідальності за енергетичну безпеку лежить на плечах ЄС, Сполучені Штати також мають відіграти свою роль. Якби не було американської підтримки, трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан ніколи б не побудували. Енергетична безпека повинна стати невід’ємною частиною американсько-європейської стратегічної співпраці. Центральноєвропейські країни повинні більше (та з більшою єдністю) лобіювати всередині Європи диверсифікацію енергоносіїв, транзитних шляхів і маршрутів поставок, а також суворий офіційний розгляд на рівні ЄС питання про зловживання Росією монопольним становищем і владою за рахунок можливостей, подібних до тих, що має картель. Але для цього матиме вирішальне значення американська політична підтримка. Так само Сполучені Штати можуть відіграти важливу роль подальшим посиленням своєї підтримки на користь проекту будівництва газопроводу «Набукко» – особливо використовуючи свої відносини у сфері безпеки з основною транзитною країною, Туреччиною – а також будівництва з‘єднувальних газопроводів у напрямку з півночі на південь у Центральній Європі та терміналів для транспортування скрапленого газу в нашому регіоні.
Шосте: ми не повинні нехтувати людським фактором. Наші наступні покоління мають також пізнавати одне одного. Ми повинні культивувати та захищати різні освітні, професійні та інші мережі і дружні зв’язки, які підтримують нашу дружбу і союз між нами. Візовий режим США залишається перешкодою в цьому плані. Це абсурд, що Польща і Румунія – дві, мабуть, найбільші і найбільш проамериканські країни в регіоні ЦСЄ, які роблять суттєвий внесок в операції в Іраку та Афганістані – ще не були залучені до програми безвізового режиму. Абсолютно незрозуміло, чому такий критик, як французький активіст-антиглобаліст Жозе Бове не потребує візи для в’їзду до Сполучених Штатів, а колишній активіст «Солідарності» і лауреат Нобелівської премії Лех Валенса – потребує. Це питання буде вирішено лише, коли президент Сполучених Штатів зробить його своїм політичним пріоритетом.
Кроки, які ми разом здійснювали з 1989 року, не можуть бути другорядними у світовій історії. Спільні успіхи – це справжній фундамент для трансатлантичного ренесансу, якого ми сьогодні потребуємо. Тому ми вважаємо, що маємо також розглянути питання про створення Товариства Спадщини (Legacy Fellowship) для молодих лідерів. Минуло двадцять років з часів революцій 1989 року. Це – ціле покоління. Потрібно, щоб нове покоління відновило трансатлантичне партнерство. Необхідно започаткувати нову програму для пошуку тих молодих лідерів по обидва боки Атлантичного океану, які можуть відкрити нову сторінку в проекті, формуванням якого ми займалися протягом останніх двадцяти років у Центральній та Східній Європі.
Таким чином, прихід до влади нової адміністрації в Сполучених Штатах дав нашим країнам великі надії на трансатлантичне відродження. Це шанс, який ми не можемо проґавити. Ми, автори цього листа, знаємо з власного досвіду, якими важливими були відносини зі Сполученими Штатами. У 1990-х роках велику роль у приведенні Європи до ладу відігравало приведення до ладу Центральної та Східної Європи. Участь Сполучених Штатів була вирішальною для формування миру і стабільності від Балтійського до Чорного моря. Сьогодні нашою метою повинно бути збереження Центрально-Східної Європи як стабільної, активної, проатлантичної частини нашої великої спільноти.
Це ключ до нашого успіху у відродженні в альянсі, заради якого сама адміністрація Обами зобов’язалась працювати і яке ми підтримуємо. Це вимагатиме від обох сторін нового заангажування і внесків у ці взаємини. Але якщо ми все зробимо правильно, дивіденди у перспективі можуть бути дуже реальними. Роблячи сьогодні правильні кроки, ми можемо закласти новий і міцний фундамент відносин на майбутнє.
Автори листа:
Валдас Адамкус – колишній президент Литовської Республіки.
Мартін Бутора – колишній посол Словацької Республіки у Сполучених Штатах.
Еміль Костантінеску – колишній президент Республіки Румунія.
Павол Демес – колишній міністр міжнародних відносин і радник президента Словацької Республіки.
Любош Добровський – колишній міністр оборони Чеської Республіки, колишній посол в Росії.
Матяш Ерши – колишній державний секретар угорського міністерства закордонних справ.
Іштван Ґ’ярматі – посол, президент Міжнародного центру демократичних трансформацій в Будапешті.
Вацлав Гавел – колишній президент Чеської Республіки.
Растіслав Качер – колишній посол Словацької Республіки в Сполучених Штатах.
Сандра Калніете – колишній міністр закордонних справ Латвії.
Карел Шварценберг – колишній міністр закордонних справ Чеської Республіки.
Міхал Ковач – колишній президент Словацької Республіки.
Іван Крастев – глава Центру ліберальних стратегій у Софії (Болгарія).
Алєксандр Кваснєвський – колишній президент Республіки Польща.
Март Лаар – колишній прем’єр-міністр Естонії.
Кадрі Ліїк – директор Міжнародного центру оборонних досліджень у Таллінні (Естонія).
Янош Мартоні – колишній міністр закордонних справ Угорщини.
Януш Онишкєвіч – колишній віце-президент Європейського парламенту, колишній міністр оборони Польщі.
Адам Ротфельд – колишній міністр закордонних справ Польщі.
Алєксандр Вондра – колишній міністр закордонних справ і віце-прем’єр-міністр Чеської Республіки.
Вайра Віке-Фрейберг – колишній президент Республіки Латвія.
Лех Валенса - колишній президент Республіки Польща.
Оригiнал статтi: http://wyborcza.pl/1,75248,6825987,An_Open_Letter_to_the_Obama_Administration_from_Central.html
Посилання на inoZMI: http://inozmi.glavred.info/articles/1648.html
20 July, 2009
American Journal of Medicine назвав чотири правила довголіття
Впливовий медичний журнал American Journal of Medicine повідомляє у свіжому номері, що для здорового способу життя та активного довголіття потрібно дотримуватися чотирьох правил.
Це, як пише видання American Journal of Medicine, - відмова від куріння, щоденне споживання овочів і фруктів, дотримання оптимальної ваги і невеликі фізичні навантаження до 2,5 годин на тиждень.
"Це чотири колони, на яких тримається здоровий спосіб життя", - пише видання.
Журнал також публікує дані дослідження, проведеного серед 15 тисяч 708 американців у віці від 45 до 64 років,. Згідно з цими даними, лише 8% з них виконують золоте правило довголіття.
Незважаючи на активну антитютюнову пропаганду в США, близько 20% населення, як і раніше, курять, а кількість людей з надмірною вагою за останні два роки зросла у 23 штатах.
American Journal of Medicine публікує список інших найбільш шкідливих звичок, які передчасно руйнують організм. Це зневага імунізацією при надмірній вірі в чудодійну силу ліків, незбалансована дієта, недосипання і стреси.
Медики також настійно рекомендують відмовитися і від звички дивитися телевізор, як однієї із найбільш небезпечних для здоров'я. У США середній американець сидить біля телевізора 2,5 години в будні дні і більше трьох годин - у вихідні. Лікарі вважають, що, як правило, це безцільна пасивна трата часу, що відволікає від корисних справ.
korespondent.net
Це, як пише видання American Journal of Medicine, - відмова від куріння, щоденне споживання овочів і фруктів, дотримання оптимальної ваги і невеликі фізичні навантаження до 2,5 годин на тиждень.
"Це чотири колони, на яких тримається здоровий спосіб життя", - пише видання.
Журнал також публікує дані дослідження, проведеного серед 15 тисяч 708 американців у віці від 45 до 64 років,. Згідно з цими даними, лише 8% з них виконують золоте правило довголіття.
Незважаючи на активну антитютюнову пропаганду в США, близько 20% населення, як і раніше, курять, а кількість людей з надмірною вагою за останні два роки зросла у 23 штатах.
American Journal of Medicine публікує список інших найбільш шкідливих звичок, які передчасно руйнують організм. Це зневага імунізацією при надмірній вірі в чудодійну силу ліків, незбалансована дієта, недосипання і стреси.
Медики також настійно рекомендують відмовитися і від звички дивитися телевізор, як однієї із найбільш небезпечних для здоров'я. У США середній американець сидить біля телевізора 2,5 години в будні дні і більше трьох годин - у вихідні. Лікарі вважають, що, як правило, це безцільна пасивна трата часу, що відволікає від корисних справ.
korespondent.net
Українські шаблісти вперше стали Чемпіонками Європи, перемігши у фіналі Росію
Українки Ольга Харлан, Олена Хомрова, Галина Пундик і Ольга Жовнір стали Чемпіонками Європи в командних змаганнях шаблісток.
У фіналі українки перемогли Росію - 45:31.
Фехтування. Жінки. Чемпіонат Європи Шабля. Командна першість
1. Україна
2. Росія
3. Італія
uaSport.net
У фіналі українки перемогли Росію - 45:31.
Фехтування. Жінки. Чемпіонат Європи Шабля. Командна першість
1. Україна
2. Росія
3. Італія
uaSport.net
Сестри Бондаренко виграли парний турнір у Празі
Сестри Олена й Катерина Бондаренко виграли парний турнір у Чехії. У фіналі сестри Бондаренко протистояли господаркам кортів Івері Бенесовій і Барборі Захлавовій-Стрицовій.
Українки легко обіграли своїх суперниць - 6:1, 6:2.
Призовий фонд турніру становить 220 тисяч доларів.
uaSport.net
Українки легко обіграли своїх суперниць - 6:1, 6:2.
Призовий фонд турніру становить 220 тисяч доларів.
uaSport.net
Генерал-майор СБУ наклав на себе руки
Покінчив з життям високопоставлений керівник центрального апарату СБУ — генерал-майор Ярослав Савчин. Про це повідомляє "Сегодня". Офіційної версії причин смерті 52-річного заступника начальника Департаменту з захисту нацдержавності і боротьби з тероризмом в спецслужбі не розголошують, але відзначають, що Ярослав Костянтинович був відповідальним і порядним. Спеціалізувався на протидії антисемітизму і ксенофобії. Екс-колеги Савчина відзначають, що «вени генерали просто так не ріжуть». За чутками, це «вузол особистих проблем, помножених на здоров`я, що похитнулося, зокрема, розлад психіки, і стреси».
Екс-заступник голови СБУ Олександр Скипальський сказав, що «говорити про причини — неетично, але покійний був одним з небагатьох генералів, які захищали інтереси держави, і дуже шкода, що тепер його немає».
unian.net
Екс-заступник голови СБУ Олександр Скипальський сказав, що «говорити про причини — неетично, але покійний був одним з небагатьох генералів, які захищали інтереси держави, і дуже шкода, що тепер його немає».
unian.net
18 July, 2009
Качинський: В регіоні зростає відчуття загрози
Президент Польщі Лех КАЧИНСЬКИЙ закликає нову адміністрацію США не відмовлятись від встановлення системи протиракетної оборони у Європі і заявляє про «фатальні наслідки» для США у країнах Центральної та Східної Європи у випадку відмови.
Як передає кореспондент УНІАН у Польщі, Л.КАЧИНСЬКИЙ підтримав оприлюднене цього тижня звернення колишніх лідерів країн Центральної та Східної Європи до Президента США Барака ОБАМИ із закликом не ігнорувати інтереси держав регіону заради розвитку співпраці з Росією.
Як ідеться у заяві Л.КАЧИНСЬКОГО, текст якої є у розпорядженні УНІАН, неприпустимими є односторонні поступки Росії. Президент Польщі нагадав «надто стриману» реакцію США і НАТО на “російську агресію у Грузії у серпні минулого року”.
«У регіоні зростає почуття загрози, з’являються нові джерела потенційної дестабілізації, замість того, аби зменшуватись, зростає сфера нестабільності на території колишнього СРСР», - зауважив глава Польської держави.
Л.КАЧИНСЬКИЙ висловив думку, що «тільки рішучість та послідовність» можуть схилити росіян до «справжнього діалогу», висловивши сподівання, що там також запанує демократія і громадянське суспільство.
Він відзначив важливість співпраці з США для розвитку демократії у країнах колишнього Радянського Союзу.
Як повідомляв УНІАН, 16 липня колишні лідери країн Центральної та Східної Європи оприлюднили лист до Б.ОБАМИ, у якому відзначили, що США може втратити підтримку країн регіону у разі ігнорування їхніх інтересів заради розвитку відносин з Росією.
Лист підписали, зокрема, колишні президенти Польщі Лех ВАЛЕНСА та Олександр КВАСНЄВСЬКИЙ, Чехії - Вацлав ГАВЕЛ, Литви - Валдас АДАМКУС, Румунії - Еміль КОНСТАНТІНЕСКУ, Словаччини - Міхал КОВАЧ та Латвії - Ваїра ВІКЕ-ФРАЙБЕРГ.
Серед підписантів також колишній прем’єр Естонії Март ЛААР, а від Польщі ще колишні керіник МЗС Адам РОТФЕЛЬД та міністр оборони Януш ОНИШКЕВИЧ.
Автори листа відзначили, що «Центральна та Східна Європа є на політичному роздоріжжі, а в регіоні зростає нервовість», серед іншого, через те, що «НАТО стало осторонь», коли Росія під час минулорічної війни з Грузією «гвалтувала міжнародне право».
Вони позитивно оцінили покращення американсько-російських відносин, застерігаючи нову американську владу не йти росіянам на більші поступки. «З нашого досвіду відомо, що більш рішуча політика до Москви не тільки зміцнить безпеку Заходу, але й приведе до того, що Москва буде більш схильна до співпраці», - відзначається у листі.
Вони також закликали Б.ОБАМУ не відмовлятись від планів розміщення системи ПРО в Польщі та Чехії, про які було домовлено з попередньою американською адміністрацією під керівництвом Джорджа БУША.
unian.net
Як передає кореспондент УНІАН у Польщі, Л.КАЧИНСЬКИЙ підтримав оприлюднене цього тижня звернення колишніх лідерів країн Центральної та Східної Європи до Президента США Барака ОБАМИ із закликом не ігнорувати інтереси держав регіону заради розвитку співпраці з Росією.
Як ідеться у заяві Л.КАЧИНСЬКОГО, текст якої є у розпорядженні УНІАН, неприпустимими є односторонні поступки Росії. Президент Польщі нагадав «надто стриману» реакцію США і НАТО на “російську агресію у Грузії у серпні минулого року”.
«У регіоні зростає почуття загрози, з’являються нові джерела потенційної дестабілізації, замість того, аби зменшуватись, зростає сфера нестабільності на території колишнього СРСР», - зауважив глава Польської держави.
Л.КАЧИНСЬКИЙ висловив думку, що «тільки рішучість та послідовність» можуть схилити росіян до «справжнього діалогу», висловивши сподівання, що там також запанує демократія і громадянське суспільство.
Він відзначив важливість співпраці з США для розвитку демократії у країнах колишнього Радянського Союзу.
Як повідомляв УНІАН, 16 липня колишні лідери країн Центральної та Східної Європи оприлюднили лист до Б.ОБАМИ, у якому відзначили, що США може втратити підтримку країн регіону у разі ігнорування їхніх інтересів заради розвитку відносин з Росією.
Лист підписали, зокрема, колишні президенти Польщі Лех ВАЛЕНСА та Олександр КВАСНЄВСЬКИЙ, Чехії - Вацлав ГАВЕЛ, Литви - Валдас АДАМКУС, Румунії - Еміль КОНСТАНТІНЕСКУ, Словаччини - Міхал КОВАЧ та Латвії - Ваїра ВІКЕ-ФРАЙБЕРГ.
Серед підписантів також колишній прем’єр Естонії Март ЛААР, а від Польщі ще колишні керіник МЗС Адам РОТФЕЛЬД та міністр оборони Януш ОНИШКЕВИЧ.
Автори листа відзначили, що «Центральна та Східна Європа є на політичному роздоріжжі, а в регіоні зростає нервовість», серед іншого, через те, що «НАТО стало осторонь», коли Росія під час минулорічної війни з Грузією «гвалтувала міжнародне право».
Вони позитивно оцінили покращення американсько-російських відносин, застерігаючи нову американську владу не йти росіянам на більші поступки. «З нашого досвіду відомо, що більш рішуча політика до Москви не тільки зміцнить безпеку Заходу, але й приведе до того, що Москва буде більш схильна до співпраці», - відзначається у листі.
Вони також закликали Б.ОБАМУ не відмовлятись від планів розміщення системи ПРО в Польщі та Чехії, про які було домовлено з попередньою американською адміністрацією під керівництвом Джорджа БУША.
unian.net
ЛЮСТРАЦІЇ: Розмова з Ігорем Шелевицьким
Розшифровка запису за 6 червня
http://lustratio.blogspot.com/2009/07/blog-post.html
http://lustratio.blogspot.com/2009/07/blog-post.html
17 July, 2009
Ціннісні орієнтири і «постсовкові» реалії
Микола СІРУК, «День»
| |||
Екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко, обіймаючи посаду першого заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України, відповідає за міжнародну безпеку. У розмові з ним легко переконатися, що він тримає руку на пульсі як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Огризка ніхто не може звинуватити у браку патріотизму, бо він завжди відстоює українські інтереси на міжнародній арені й не боїться говорити на теми, які не подобаються керівництву деяких країн. На посаді міністра він займався правовою регламентацією перебування Чорноморського флоту Росії в Україні та переводив у практичну площину питання організації його виводу. Крім того, Огризко активно підтримував Грузію під час збройного конфлікту з Росією 2008 року, чим викликав незадоволення в Москві. Огризко не побоявся висловити тепер уже колишньому послу РФ в Україні Віктору Черномирдіну протест стосовно «недружніх і вкрай недипломатичних оцінок, коментарів і висловів на адресу України та її керівництва». Як відомо, цей вчинок коштував йому міністерського крісла. Третього березня цього року Верховна Рада голосами усієї фракції Партії регіонів, КПУ та 49-ти бютівців відправила Огризка у відставку.
В інтерв’ю «Дню» Володимир Огризко дав оцінку нинішньому етапу інтеграції України до євроатлантичних структур і ролі української еліти в наближенні нашої країни до НАТО — єдиної існуючої у світі системи колективної безпеки. На його думку, в Україні потрібно говорити й говорити про мораль та ціннісні орієнтири.
— Володимире Станіславовичу, чи вважаєте ви, що до стамбульського саміту НАТО в 2004 році Україна була ближче до Альянсу й більше ніж зараз підготовлена до отримання ПДЧ? Адже тоді не було ще позиції Саркозі, Меркель.
— Я думаю, що ми дещо фетишизуємо ПДЧ як власне інструмент досягнення членства в НАТО й підмінили поняття відповідності критеріям формальним ознакам. У 2004 році ми справді не могли отримати ПДЧ безвідносно того, чи була Меркель, чи був Саркозі, чи хтось інший. Бо не відповідали критеріям. До речі, тоді президент Ширак доволі позитивно ставився до українських планів входження в Альянс. Хоча він не називав, наскільки я згадую, прямо термін «вступ України до НАТО». Щодо ж ПДЧ нагадаю, що від його формального отримання до членства в НАТО — доволі довга дорога. Деякі країни її проходили три роки, деякі — п’ять, а деякі — вісім років.
Переконаний, що сьогодні маємо говорити не про бажаність чи небажаність вступу до НАТО, а про відповідність певним критеріям. Якщо поставити риторичне питання, чи ми сьогодні відповідаємо цим базовим критеріям, то, на превеликий жаль, мушу визнати, що по всіх аспектах, насправді, ні. Візьмемо питання реформування військового сектору. Так, тут ми просунулися значно далі і можемо говорити про суттєве наближення. Але якщо українська армія буде продовжувати фінансуватися так, як зараз, то на й на цьому просунутому напрямку ми можемо поставити великий хрест. Якщо ми будемо так, як тепер реформувати політичну чи судову систему, то досягнення критеріїв триватиме роками.
На Бухарестському саміті було прийнято політичне рішення, що Україна буде членом НАТО. Отже, тепер йдеться про те, яким чином цю мету реалізуватимуть представлені в українському суспільстві політичні сили.
— І як це може статися?
— Як відомо, на зустрічі міністрів закордонних справ у Брюсселі у грудні 2008 року, в якій я брав участь у своїй попередній якості, ми не отримали ПДЧ. Натомість було ухвалено рішення про те, що маємо готувати річну національну програму з підготовки до членства. Це квінтесенція, головний елемент всього процесу. Але скільки часу пройшло від цього рішення. Більше, ніж півроку. Лише сьогодні (інтерв’ю записувалось 15 липня. — Авт.) — через тиждень як програму було ухвалено в Кабміні — документ опубліковано. Ось так насправді й гальмується весь процес. Таким є реальне ставлення певних політичних сил, ми розуміємо яких, до теми євроатлантичної інтеграції.
Візьмемо іншу тему — нашу участь в миротворчій операції в Афганістані. Нещодавно на засіданні урядового комітету один з дуже відомих євроінтеграторів в уряді фактично поставив під сумнів здатність України допомогти в організації транспортування невійськових вантажів для потреб цієї операції. Тому що пропозиція про ратифікацію документа, який, правда, цього зовсім не потребує, в парламенті, а ми бачимо, що являє собою сьогодні наш вищий законодавчий орган, означає одне — залишити нас поза процесом. З усіма «позитивними» в контексті євроатлантичної інтеграції України зовнішньополітичними наслідками. Таких прикладів безліч.
| |||||||||
Мені здається, що лише дуже непоінформовані та, я б сказав, дуже неосвічені люди можуть трактувати НАТО лише як військово-політичний блок. Насправді йдеться про ціннісні орієнтири. І ті, хто в такий спосіб блокують просування України до НАТО, насправді блокують перехід українського суспільства з постсовкової реалії, в якій ми сьогодні перебуваємо й борсаємося, до нормальної європейської.
Тому, коли ви чуєте заклики про нейтральний статус України, про позаблоковість і тому подібне, знайте — вони лунають від політиків — брехунів, вибачте за таке недипломатичне слово, які обманюють свій народ і насправді не хочуть дати йому шанс жити в нормальних цивілізованих європейських умовах. Це моє бачення як людини, яка дещо знає, дещо розуміє в проблематиці НАТО та дещо зробила, щоб наблизитись до Альянсу.
— До речі, ви назвали «великою перемогою» те, що нам не було надано ПДЧ, а запропоновано річну національну програму, Чи не вважаєте ви, що це було свого роду самонавіюванням?
— Я й досі продовжую бути переконаним, що річна національна програма є квінтесенцією і головним інструментом підготовки для вступу в НАТО. Сьогодні з одного боку ми маємо політичне рішення, а з іншого — інструмент підготовки. Що ще потрібно? Тому я думаю, що нам не потрібно ганятися за формулами, а засукати рукава й працювати. Але не так, як це робить керівництво нашого теперішнього уряду.
— Справді Президент, який обстоює вступ України в НАТО, не має впливу на уряд і невідомо, яким буде уряд через півроку...
— Знову наголошу — питання в моралі та ціннісних орієнтирах. Якщо вони є, тоді політична еліта рухається в правильному напрямку. Якщо цих ціннісних орієнтирів немає, або є якісь переваги партійних, кланових, особистих інтересів, тоді сьогодні ми маємо ті результати, які маємо.
Тут питання насправді в тому, чи задекларовані речі мають за собою переконання, чи це просто формули для того, щоб сподобатися тим чи іншим соціальним групам. Я скажу відверто. На мою думку, лідери політичних сил, якщо вони є справжніми лідерами, пояснюють суспільству необхідність прийняття тих чи інших речей. Тому на те вони й еліта. Хоча у нас я завжди беру слово «еліта» в лапки, бо це псевдоеліта. Справжня еліта — це вищий клас в усьому. А у нас? Хіба що перша в брехні, цинізмі, корупції, безвідповідальності та продажності?
Справжня еліта, знаючи і маючи більше інформації, аніж пересічний громадянин, повинна інформувати громадськість, суспільство про те, який шлях є кращим. Який напрямок розвитку дасть у перспективі найоптимальніший результат. Наша ж псевдоеліта сьогодні демонструє лише одне — власну безпорадність, короткозорість, блюзнірство.
— При цьому спираючись, нібито, на думку громадян...
— Громадяни потребують від еліти правди та чесного прогнозу розвитку, а також рішучих дій, щоб досягати результатів. Якщо еліта бачить свою функцію лише в тому, щоб комусь сподобатися і в такий спосіб утриматися при владі — це не еліта. Це — ганьба для держави і її народу.
— Дійсно, деякі політики говорять українцям про Будапештський меморандум, європейську систему колективної безпеки. Як простим людям у цьому розібратися?
— У мене таке враження, що деякі наші політичні лідери взагалі не розуміють про що вони говорять, коли йдеться про цю т.зв. нову європейську систему безпеки і останні прожекти навколо неї. Насправді такої системи немає. І візьму на себе сміливість стверджувати, що й не буде. Глобальну та регіональну безпеку сьогодні ефективно забезпечують ООН, НАТО, ОБСЄ. Про які нові системи безпеки ми говоримо? Зруйнувати існуючі лише для того, щоб задовольнити хворобливі безпекові марення однієї країни. І що найцікавіше — наші деякі політичні гравці починають, не розуміючи, чи навпаки дуже добре розуміючи, підспівувати цій блюзнірській ідеї. У неї немає жодної перспективи. У підсумку замість того, щоб говорити людям правду, насправді їх укотре обманюють. Розказують про якусь цукерку, якої насправді не буде.
Тому, скажу відверто, розмови про те, що нам треба укласти якийсь договір про колективну безпеку, є фантазією. Остання дискусія на Корфу міністрів закордонних справ ОБСЄ засвідчила, що лише дві країни обережно підтримали цю ідею. Решта про слово «договір» навіть і не згадувала.
Звичайно, обговорювати проблеми безпеки необхідно. Й ОБСЄ є для цього гарним майданчиком. Але яке це має відношення до сьогоднішніх нагальних потреб забезпечення потреб безпеки України.
Дехто з пафосом згадує про Будапештський меморандум. Мовляв це дуже високі та серйозні гарантії. Але таке говорять люди, які просто не читали цей документ. Бо якби вони його прочитали, то зрозуміли б, що там немає нічого більшого, ніж написано в статуті ООН та документах ОБСЄ. Які гарантії дають ці документи, ми побачили в Грузії, коли країна-член ОБСЄ визнала незалежність частини території іншого члена цієї організації. Про які гарантії ми говоримо? І це, вибачте на слові, підсовується як варіант української безпеки. Людям знову таки кажуть неправду на догоду закордонним замовникам.
— Тоді залишається питання, як переконати український народ в доцільності вступу до НАТО, щоб він тиснув на «еліту» і провідні партії?
— Я наведу вам прості приклади з минулорічної діяльності МЗС, коли я керував цим міністерством. Для інформаційної роботи нам було виділено «смішні» гроші, які становили 15 млн. грн. Із точки зору навіть серйозної піар — компанії — це сльози. Втім попри це нам вдалося зробити дуже серйозні інформаційні кроки. Ми провели кілька цікавих інформаційних заходів і дали можливість великій кількості громадян хоча б почати думати над тим, що таке НАТО і яким чином воно може впливати на нашу повсякденну дійсність. Що відбулося після цього? Коли ми побачили перші результати, коли справді кількість прихильників почала поступово, але неухильно зростати і досягла вже 32—33%, з 1 січня цього року МЗС залишилось без нічого.
То скажіть будь ласка, у який спосіб ми можемо інформувати громадськість. Я дуже покладаюсь на роль нашого громадянського суспільства. Недавно я брав участь у роботі засідання Громадської ліги «Україна-НАТО», на які збираються представники з усієї України, і був щиро здивований завзятістю і наполегливістю, з якою ці люди працюють.
Отже, використання можливостей громадянського суспільства плюс реальна підтримка з боку держави — і ми матимемо нормальні результати. Тим більше, ми повинні говорити про ціннісні орієнтири. Якщо хочемо нашим громадянам донести правду, то мусимо говорити про те, як забезпечуються права людини у Німеччині, як функціонує політична система, скажімо, у тій же Франції, якими є соціальні права та гарантії громадян у Бельгії чи Голландії. Оце і є НАТО. Окрім того, ми повинні, безумовно, думати про власну безпеку, захищати свою незалежність. Ось про що йдеться, коли говоримо про НАТО.
— Оскільки ви згадали про ціннісні орієнтири, то чи підтвердив візит Барака Обами до Москви рішучість США керуватися у відносинах з Росією та іншими країнами саме таким критерієм?
— На мою думку, нічого екстраординарного не відбулося. Багато хто каже, що американський президент прилетів до Москви, хоча мав би прилетіти до Києва чи Тбілісі. Зараз часто використовують модну формулу «перезавантаження» відносин. Мені здається, що насправді йдеться про гасіння пожежі, яка досягла такого рівня розмаху у двосторонніх російсько-американських відносинах, що виникла реальна загроза такої ескалації ситуації, яка мала б уже дуже серйозні наслідки не тільки для двосторонніх відносин, але й глобального діалогу. На мою думку, Б. Обама зробив мудрий крок, вирішивши своїм візитом знизити температуру цієї напруги і визначити, щонайменше, рамки руху у двосторонніх відносинах. Своїм приїздом він ще раз наголосив — деескалація існуючого стану потрібна і в двосторонньому, і в глобальному плані.
На моє глибоке переконання, кожна країна лише виграє від того, що Росія і США будуть говорити спокійніше й прагматичніше вирішувати свої проблеми. І в такий спосіб задавати навіть алгоритм поведінки в інших регіонах. Це абсолютно нормально. І я вважаю, що в цьому плані мети візиту було досягнуто.
В українсько-американських відносинах немає тих проблем, тих «гарячих картоплин», які вимагають негайного візиту — тут і тепер. Якщо ви помітили, президент США відвідує поки що лише ті країни чи регіони, де горить. Ми, слава Богу, до таких не належимо.
Торік ми мали надзвичайно інтенсивний політичний діалог зі США. Згадайте візити в Україну президента та віце-президента США, два візити нашого Президента до США, підписання дорожньої карти й хартії про стратегічну співпрацю. Я навіть не пам’ятаю, скільки разів зустрічався з К. Райс. Це був активний політичний діалог. Сьогодні він продовжується.
Тепер йдеться про те, що ми переходимо до стадії поглиблення цього діалогу й хочемо визначити з новою адміністрацією найоптимальніші форми реалізації досягнутих раніше домовленостей. Нам нічого не треба перезавантажувати. Нам треба лише продовжувати почату Президентом В. Ющенком лінію.
— Якщо можна, про це ми продовжимо пізніше. Чи поділяєте ви думку деяких російських лібералів, які вважають, що Обама був м’яким у своєму діалозі з російською владою і що йому потрібно було бути більш жорстким?
— Мені здається, головним питанням є не форма, а яким у підсумку буде результат. Якщо Обама обрав таку тактику, то це його вибір. Існують різні тактики ведення справ. Підхід президента Обами вписується в концепцію зниження температури й напруги. Я думаю, що це логічно. Уявіть собі, з одного боку — проголошення тези, що нам треба температуру знизити. А, з іншого — у ході візиту до Москви й робляться доволі жорсткі заяви. Чи вписувалося б це в загальну логіку підходу. Давайте подивимося, що буде в грудні в контексті можливих домовленостей по СНО чи в контексті двостороннього діалогу, включаючи геополітичні питання, а також питання прав людини. Це початок процесу і тут не можна очікувати, що за два-три місяці, чи навіть за півроку, будуть отримані якісь дуже серйозні результати.
— До речі, а як можна розцінювати той факт, що майже одразу після переговорів з Обамою російський президент Дмитро Медведєв відвідав Південну Осетію?
— На мою думку, це ще раз засвідчує те, що сьогодні питання поваги до міжнародного права в російській столиці не є пріоритетними. Зрозуміло, що визнання Абхазії та Південної Осетії іноземними державами було б грубим порушення всіх норм міжнародного права. І ви знаєте світову реакцію на ці речі. Ніхто, крім Нікарагуа та кількох одіозних парамілітарних утворень, не підтримав Росію. Це означає, що світ не сприймає таку логіку вирішення проблем. Це щось схоже на повернення в часи ХІХ століття, коли захопленням територій вирішували існуючі між країнами проблеми.
— Чи не здається вам, що у плані територіальної цілісності Україна не повинна стояти в одному рядку з Грузією, про що говорив Обама перед випускниками Нової економічної школи в Москві?
— Мені здається, що президент Обама говорив загально, так би мовити, категорійно. На мою думку, він мав на увазі те, що не може бути якихось виключень стосовно територіальної цілісності всіх країн, включаючи Україну та Грузію. І кожна країна має право на свій вибір, і це є легітимним правом кожного народу, кожної людини. І це є абсолютною цінністю, яка не підлягає жодним запереченням і сумнівам. Я вважаю, що він назвав ці дві країни лише тому, що сьогодні є дуже багато припущень, а хто ж наступний. На мою думку, в цій заяві було чітко розставлено акценти. Позиція США залишається незмінною — послідовною, чіткою та однозначною.
— Володимире Станіславовичу, як ви прокоментуєте нещодавні слова американського експерта Німецького товариства зовнішньої політики Джозефа Брамля, який заявив, що за добрі відносини з Росією США потрібно платити свою ціну, навіть якщо мова йде про такі країни, як Україна?
— Так сталося, що, на жаль, я знаю вартість (у доларах) деяких «незалежних» думок і висловлювань окремих політологів. Причому не лише наших, а й європейських, у тому числі німецьких. Тому мені ситуація здається зрозумілою й ясною.
Але я вам скажу, що справді є небезпечного в таких заявах. А це те, що нас фактично повертають назад у передвоєнну історію, коли нормальним було домовлятися про інтереси цілих країн і регіонів без їх участі та за їхньою спиною, коли ділили світ на сфери впливу, коли щось віддавали в обмін на інше. У цьому плані мені здається, що дуже актуальною та дуже своєчасною є резолюція Парламентської Асамблеї ОБСЄ, яка прирівняла політичну відповідальність нацизму й комунізму у його, мабуть, найбільш одіозній формі — сталінізму. Це ті сили, які стали причиною трагедії десятків мільйонів людей по всьому світу. Тому шкода, що саме з Німеччини сьогодні починають звучати такі «думки». Це дуже серйозне попередження для всього демократичного загалу. Їх треба публічно і активно засуджувати, інакше не оберемося лиха.
— Повертаючись до теми діалогу зі США, скажіть, будь ласка, чого очікує Україна від візиту віце-президента Джо Байдена до Києва?
— Йдеться про продовження дуже глибокого, я б сказав, всебічного діалогу, який сьогодні розвивається між Україною та США. Завдяки зусиллям Президента В. Ющенка, МЗС, інших відомств, цей конструктивний діалог вибудовано й насичено конкретною співпрацею.
Зараз треба просто звірити годинники, поговорити, по-перше, про нове форматування відносин. Ми хотіли б повернутися до схеми міждержавної комісії, яка вже існувала раніше. Нам треба подумати про поглиблення кількох конкретних напрямків цієї співпраці, а також про нові форми взаємодії в контексті економічної ситуації, яка складається сьогодні у світі.
По-друге, нам, безумовно, треба обговорити весь комплекс безпекових питань. Сьогодні Україна залишилася поза зоною безпеки. Прикрим, але реальним фактом є те, що у безпековому плані ми залишаємося незахищеними. Тому ця проблематика та контекст підготовки нового договору по СНО, безумовно, є надзвичайно важливою і серйозною темою для переговорів.
По-третє, це співпраця у сфері енергетики. Сьогодні ця тема є ключовою для всіх світових гравців. Якщо ви згадаєте Хартію про особливе партнерство між Україною та США там чітко говориться про те, що Україна та США будуть консультуватися і сприяти налагодженню практичної взаємодії у трикутнику: Україна, ЄС і США. Такий підхід є логічним для вирішення таких проблем, як енергетичні. Ми розглядаємо візит віце-президента США як дуже важливу політичну подію саму по собі. Разом з тим — це ще один крок на шляху до зустрічі наших президентів. Така зустріч безумовно відбудеться. Це питання протокольних домовленостей. Вона не знімається з порядку денного. Головне, що погоджена лінія в українсько-американських відносинах буде продовжена і розвинута.
— На вашу думку, які внутрішні політичні кроки може чи має вжити Президент чи українська влада для забезпечення стабільності в країні та проведення демократичних виборів?
— Я скажу свою особисту думку, яку поділяють багато політиків і представників влади. Ми дійшли до тієї межі, коли треба справді вжити термін — перезавантажити нашу політичну систему. Тому що той безлад і хаос, який ми сьогодні маємо, справді шкодить нашим національним інтересам. Отже, ідея президента про новий старт політичної системи, на мою думку, є абсолютно адекватною, своєчасною і такою, яку нам усім треба підтримувати.
Деякі лідери голосно розповідають суспільству, що вони мають якісь фантастичні плани реорганізації нашого життя, обіцяють, що через тиждень дадуть нам прочитати проект нової геніальної Конституції.
Але скільки ж часу вже пройшло. А проекту так і немає. Тому що той поділ влади, який підкилимно планувався, це насправді відкидання України назад на півтора десятиріччя. Це справжня узурпація влади і наступ на права людини. Ясна річ, таке показувати не можна. То для чого ж базікати, що є щось інше?
Так от — оце інше якраз і пропонує Президент: давайте спільно, всім, як кажуть, миром, опрацюємо нормальну європейську модель свого суспільного розвитку. Що ж тут поганого? Жодних таємниць. Все відкрито. Але подивіться на реакцію нашого парламенту. То чи він такий нам потрібен?
Якщо суспільство зрозуміє значимість ініціативи В. Ющенка і підтримає її, ми матимемо відповідь на те, що нам треба робити. Бо продовжувати існування такої ситуації, значить заганяти суспільство і країну в глухий кут. А цього допустити не можна. Я глибоко переконаний, що вирішувати такі питання мають не ті кілька сотень у більшості своїй безвідповідальних людей, які сьогодні зібралися в парламенті. Це повинен вирішувати український народ, який власне делегував згаданих осіб, правда, у дуже дивний спосіб, на верхні щаблі законодавчої влади. Тому народ як суверен, як джерело влади й має вирішити це питання. Бо слухати чергові запевнення і обіцянки популістів у владі давно набридло. Ми це вже проходили. Треба справді міняти політичну систему, робити її такою, щоб вона ефективно функціонувала.
Команди слизьких саламандр-пристосуванців для такої ролі явно не підходять.
— Не можу не запитати вас як колишнього голову зовнішньополітичного відомства про те, забезпечується зараз за відсутності міністра закордонних справ координація зовнішньополітичної діяльності нашої держави?
— Координація мусить бути забезпечена. Мої колеги з МЗС у силу своїх можливостей роблять все для того, щоб така координація відбувалась і лінія була витримана. З іншого боку, в кожній державі є певні символічні речі, які визначають її реноме і статус. До цих символічних речей належить кілька провідних посад, до яких відносяться президент, прем’єр, спікер, а також щонайменше низка ключових міністрів, зокрема оборони, фінансів і закордонних справ. Це ті особи, які у світі сприймаються як певні символи держави. Уявіть собі, як ми сьогодні сприймаємося без цих трьох міністрів, незалежно від того, які там прізвища — чи Петренко, чи Іваненко — не має значення. Повинна бути офіційна особа, яка здатна на відповідному рівні негайно реагувати на виклики, що виникають. Сьогодні цих людей в уряді немає. Давайте задамо собі питання, а чому так сталося? А тому що провідній силі у правлячій коаліції ці всі символи не потрібні. Там свій, скособочено, — партійний символізм.
Неприпустимо, коли кланові інтереси беруть гору над державними. А від цього страждає все суспільство. Тому мені здається, що нам, українським громадянам, слід нарешті зробити свій вибір та прийняти такі політичні рішення, які виведуть державу на нормальний розвиток і нарешті підведуть риску під діяльністю тих політиканів, для яких немає нічого святого у серці. З ними раз і назавжди треба закінчувати.
№122, п'ятниця, 17 липня 2009
| |
Борис Михайлов: Демократия без порнографии - это тоталитаризм
16.07.2009 _ Игорь Колтунов
// Спорный вопрос
Я слежу за двумя вещами: "социум" и "секс". В каких пропорциях они соотносятся с другим... Если следовать украинским законам, практически все, что было в Венеции, следует уничтожить!
Почему порнография - искусство, куда исчез куратор Кличко и где искать вдохновение? На эти вопросы ответил всемирно известный фотограф Борис Михайлов. Недавно Боб посетил харьковскую арт-лабораторию "SOSKA", очаг современного искусства Харькова, где в узком кругу друзей и молодых харьковских художников поделился своими впечатлениями о 53-й Венецианской Биеннале.
- Как в этом году показала себя Украина и как Вы относитесь к участию в Биеннале Кличко и Сердючки?
- Началось все с шикарной вечеринки. Потрясающей. Заходили на нее все. Шикарный стол. Просто не знаешь, куда бабки летели. Шикарное "пати" украинское. Там Сердючка пела и плясала, поэтому там все было как надо. И боксеры там были главные.
- Кличко?
- Кличко там был, с ним наши украинские барышни танцевать пробовали.
- Для Кличко искусство тоже спорт?
- Ты знаешь, его использовали. Он там, похоже, не играл никакой роли. Его как бы и не было, потому что вместо одного Кличко (Владимира), пришел другой (Виталий), потому что тот, который был обозначен куратором, готовился к какому-то бою. Дорошенко сказал, что в наше время куратор теряет свою роль.
- Какое впечатление произвела самая масштабная выставка "мирового актуального искусства"?
- У меня сработало на Французский павильон. Заходишь туда и оказываешься в клетке. Крестообразной клетке. В каждом месте металлическая клетка и в каждом углу развивается черное блестящее знамя. Для меня это была самая сильная вещь, потому что она связывается и с волнениями, и с опасностью, которая впереди будет, и с французской революцией, но революцией, которая перевернута в анархию. Все что нужно было ожидать от моментального ударного искусства, там получилось.
На самом деле, в Венеции, есть ощущение настоящей жизни. Картины, которые были представлены, были чем-то наподобие игры в будущее.
Было много абстрактных работ. Были работы, на первый взгляд хорошие, а присмотришься, тема есть, а кайфа нет. Поразила большая картина зрительного поля: гул из колонок, как на футболе, свет загорается и чувствуешь себя зрителем матча. Ощущение грязноватое, синее. Французский павильон произвел впечатление праздника, и в то же время, какая-то гнусь проскользнула, то есть это нормально, хорошо.
Там рядом - черный художник из Африки, Маквин (Steve McQueen - английский художник афроамериканского происхождения), очень известный, он сделал совершенно скучный фильм.
На экране - руины, классный замок, а там, где-то вдалеке вдруг появляется гончая собака и она начинает что-то искать пожрать, и вот вторая приходит, и вот они ходят-ходят... Какова идея? Тема голода и безысходности.
Другое дело Немецкий павильон. Заходишь туда - и попадаешь в "Икею". Просто попадаешь в кухню, где кухонные принадлежности лежат, как в обычной кухне. Вот только мебель вся из неотесанного дерева. Это выглядело классно за счет того, что авторы полностью убрали гламур.
- А самое сильное впечатление?
- Что меня одернуло, так это эстонский павильон. Казалось бы, ничего такого нет, а девушка сняла солдата, (речь идет о сносе памятника неизвестному солдату. - Авт.) как их громили, как полиция людей била, как они кричали. Мне показалось это сильным, наверное потому, что я социальный фотограф. И реакция у людей на эту работу была очень сильная.
На открытии было ощущение праздника, праздника интеллектуального. Мне понравился Шведский павильон: там маленький бассейн, и в бассейне лежит человек, убитый... чучело. А внутри - шикарный дизайн помещения.
Мне понравился Итальянский павильон, много скульптур, живописи. Картины сочные, активные. Наши критики говорят, "кичара" из них прет. А как по мне, сильно.
И еще мощное видео прыжка с парашютом. Но это не передать словами, поэтому я молчу. Еще одна классная инсталляция - это кровать, стоящая на потолке. Очень интересная дизайнерская штука.
- А живопись?
- Живописи я видел мало. Фото, вроде бы никакие, но в них есть картинка буржуазной тихой жизни.
Был Датский павильон, на входе в который висела надпись "дом продается". Оказалось что это акция, там ходят люди, якобы агенты по продаже, и пытаются убедить тебя этот дом купить. Это очень актуальная тема "трудного времени", эпохи, где все продается.
 |
| Борис Михайлов. Фото www.objectiv.tv |
Иранская порнография была шикарная. Японские картины: на одной из них женщина с красивой косой лежит ногами вверх и все у нее там видно, очень сильная работа. Люди проходят спокойно. В Европе это воспринимается нормально.
Активная вещь была - Австрийский павильон. Называлась выставка "Табу". Некоторым не нравилась композиция Бельгии. Заходишь в зал и по всем стенам шикарные картины гербария. Ко мне друг подошел, говорит: "Ну, ты видел это гавно!?". А мне очень понравилось.
- Что хотели увидеть в первую очередь?
- Я слежу за двумя вещами: "социум" и "секс". В каких пропорциях они соотносятся с другим.
- Русский павильон удивил или разочаровал?
- У русских ребят было много инсталляций, много видео у студии "АС". Они в этом году стали миллионерами и приобрели в Италии дом. Их работы очень хорошо покупаются. Не смотря на то, что опять русские не дали им лучшего места в своем павильоне, толковые ребята.
В этот раз очень хорошо смотрелся Игорь Макаревич из Москвы. Отдельная у него была выставка. У Макаревича практически не было скучных вещей.
- Вы согласились с выводами жюри?
- Первое место получил Брюс Науман, американец. Американский павильон был представлен "бешеной" классикой. В большом зале развешены белые картины и больше ничего. Когда приближаешься к ним, они начинают разговаривать на разных языках. Звук из картин шел. Эффект был потрясающий. Науман получил первое место. Правомерно ли? Да. За вклад. Но для меня Французский павильон был более сильным, чем все остальное. И более современный.
- У каждой страны своя современность или есть понятия вселенской современности?
- Для меня понятие современности является целостным, вселенским. Есть периоды, когда современность связана с социумом, есть периоды, когда она связана с идеями. Вот сейчас идеи были сильней.
- Как Вы считаете, каков бы был вердикт отечественной Комиссии по защите морали касательно Венецианских инсталляций?
- Порнография - это мужской стоячий член, так считают в Комиссии. В таком случае можно сказать что Фабри (итальянский художник) сделал громадную инсталляцию, где лежал человек в камнях и у него была дерзкая эрекция.
Получается, это порнография, а не искусство. Если следовать украинским законам, практически все, что было в Венеции, следует уничтожить! Ведь там картинок с настоящей порнографией было очень много.
Я не понимаю, как будет работать демократия без порнографии? Я считаю, что они должны существовать, а иначе это тоталитаризм.
pravda.com.ua
У Києві поховали застреленого темношкірого українця нігерійського походження Джуліуса Езіке
Жалобна процесія перетворилася на марш-протест проти расизму, в якому, крім земляків Джуліуса Езіке, представників посольства цієї країни, взяли участь також представники громадськості. Зокрема церкви "Посольство Боже" та громадської організації "Творці історії".
Сандей Аделаджа заявив, що для подолання расизма слід ухвалити законопроект в редакції регіоналки Ганни Герман.
"У марші протету взяли участь 500 чоловік", повідомив Емануіл Ідахосе з руху "Творці історії".
ІА "Депомаранч"
Сандей Аделаджа заявив, що для подолання расизма слід ухвалити законопроект в редакції регіоналки Ганни Герман.
"У марші протету взяли участь 500 чоловік", повідомив Емануіл Ідахосе з руху "Творці історії".
ІА "Депомаранч"
16 July, 2009
Вінницька правозахисна група висловлює стурбованість з приводу заборони прокату фільму “Бруно” в Україні
Як ідеться у заяві вінницьких правозахисників, текст якої передано агентству УНІАН, після ухвалення змін до Кримінального кодексу України, якими було запроваджено кримінальну відповідальність за зберігання порнографічних предметів з метою поширення, одночасно з другим читанням законопроекту, яким буде введено кримінальну відповідальність за порушення законодавства про суспільну мораль, "останнім відомим ляпом українських цензорів" стала відмова Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Міністерстві культури у видачі прокатного свідоцтва кінофільму «Бруно: Захоплююча подорож Америкою, з метою змусити гетеросексуальних самців відчути дискомфорт у присутності гомосексуала-іноземця у футболці-сіточці».
Як повідомляють правозахисники, вказаний кінофільм допущено до прокату в усіх країнах Європи, включно з Росією і Республікою Білорусь, проте «пригоди «гомосексуала-іноземця у футболці-сіточці» так схопили за живе українських цензорів, що вони спробували позбавити українських громадян права самостійно оцінити художні якості фільму».
"Звичайно, усі бажаючі українці незабаром зможуть побачити заборонений кінофільм – його можна буде придбати на ятках з піратським кіно та завантажити в мережі Інтернет, проте чи цього прагнули українські цензори, забороняючи кіно, яке є вдалою та дотепною пародією на сучасне мистецтво", - йдеться у заяві Вінницької правозахисної групи.
Правозахисники закликають дистриб’юторську компанію «Синергія» скористатися своїм конституційним правом на судове оскарження заборони прокату в Україні фільму «Бруно».
«У разі, якщо дистриб’ютори фільму вирішать звернутися до суду, Вінницька правозахисна група готова надати усю можливу професійну допомогу у вирішенні цього публічно-правового спору, який стосується фундаментального права людини – вільно отримувати та поширювати інформацію», - сказано у тексті заяви ВПГ.
Як відомо, Міністерство культури і туризму України не дало дозволу на прокат фільму «Бруно», який повинен був демонструватися в Україні з 23 липня.
Голова Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України Ганна ЧМІЛЬ у коментарі «Телекритиці» заявила, що таким було рішення Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Міністерстві культури. Без прокатного посвідчення показ фільму є незаконним. Попередній фільм КОЕНА – «Борат» – також не було дозволено в Україні.
У деяких країнах фільм «Бруно» вийшов у прокат у дещо цензурованому варіанті, оскільки він сповнений відвертих сцен. У США перегляд фільму дозволено з 17 років та в присутності дорослого, у Великій Британії – з 18 років.
unian.net
Як повідомляють правозахисники, вказаний кінофільм допущено до прокату в усіх країнах Європи, включно з Росією і Республікою Білорусь, проте «пригоди «гомосексуала-іноземця у футболці-сіточці» так схопили за живе українських цензорів, що вони спробували позбавити українських громадян права самостійно оцінити художні якості фільму».
"Звичайно, усі бажаючі українці незабаром зможуть побачити заборонений кінофільм – його можна буде придбати на ятках з піратським кіно та завантажити в мережі Інтернет, проте чи цього прагнули українські цензори, забороняючи кіно, яке є вдалою та дотепною пародією на сучасне мистецтво", - йдеться у заяві Вінницької правозахисної групи.
Правозахисники закликають дистриб’юторську компанію «Синергія» скористатися своїм конституційним правом на судове оскарження заборони прокату в Україні фільму «Бруно».
«У разі, якщо дистриб’ютори фільму вирішать звернутися до суду, Вінницька правозахисна група готова надати усю можливу професійну допомогу у вирішенні цього публічно-правового спору, який стосується фундаментального права людини – вільно отримувати та поширювати інформацію», - сказано у тексті заяви ВПГ.
Як відомо, Міністерство культури і туризму України не дало дозволу на прокат фільму «Бруно», який повинен був демонструватися в Україні з 23 липня.
Голова Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України Ганна ЧМІЛЬ у коментарі «Телекритиці» заявила, що таким було рішення Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Міністерстві культури. Без прокатного посвідчення показ фільму є незаконним. Попередній фільм КОЕНА – «Борат» – також не було дозволено в Україні.
У деяких країнах фільм «Бруно» вийшов у прокат у дещо цензурованому варіанті, оскільки він сповнений відвертих сцен. У США перегляд фільму дозволено з 17 років та в присутності дорослого, у Великій Британії – з 18 років.
unian.net
15 July, 2009
'Україна заборонила Бруно': українська 'мораль' - у новинах світу
'Україна заборонила Бруно': українська 'мораль' - у новинах світу
 |
|  |
| Бруно: Саша Барон Коен не вперше шокує публіку і змушує переглянути свої стереотипи |
Західні газети й вебсайти не вказують повну назву Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрації при Мінкульті. Вони пишуть просто, що Україна заборонила Бруно.
"Бруно", суперечливий (щонайменше) фільм британського сатирика й актора Саші Барона Коена, зображує дуже відверто гомосексуального австрійського телеведучого Бруно (якого й грає Саша Барон Коен).
Бруно, "пересвідчившись у суєтності індустрії моди", їде в Голлівуд, де сподівається прославитися. На шляху до слави він хоче проштовхнути ток-шоу, в якому дуже детально демонструє свій пеніс, "вимінює на Айпод" чорну дитину по дорозі з Африки, "як Мадонна", і йде на вечірку свінгерів (людей, які обмінюються статевими партнерами).
"Бруно" за останній вікенд вийшов на перше місце по касових зборах у США, Британії та Ірландії. Практично в кожній рецензії фільм називають суперечливим, обурливим, хто звинувачує його в гомофобії, хто хвалить за боротьбу з гомофобією. Фільм у Британії іде з сертифікатом "тільки після 18-ти". Але його ще не забороняла жодна інша країна світу. Окрім України. Там Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрації при Мінкульті постановила, що цей фільм може "завдати шкоди моральному вихованню громадян".
Комісія вважає, що фільм містить "художньо невиправдану демонстрацію статевих органів та стосунків, гомосексуальних статевих актів у відверто натуралістичній формі". Подивившись фільм, не можна сперечатися з тим, що статеві органи там демонструються на весь екран, більше того, вони розмовляють.
Але як можна законодавчо обґрунтувати, чи є це художньо виправданим у фільмі, повна назва якого - "Бруно: чудові подорожі Америкою з метою завдати гетеросексуальним чоловікам видимого дискомфорту при вигляді гея-іноземця у футболці в сіточку"?
Дискомфорт українських експертів
Україна, разом з іншими пострадянськими країнами - і, звичайно, Казахстаном - забороняла й попередній фільм Саші Барона Коена, "Борат", де гуморист притворявся казахським телеведучим Боратом, сексистом і антисемітом.
Читати про заборону БоратаГазета "Гардіан", яка присвятила новині про заборону фільму "Бруно" в Україні, півсторінки, дивиться вглиб і навіть бачить зв'язок цієї заборони з президенськими виборами. Газета пише: "Католицький захід та православний схід України не дуже-то з ентузіазмом дивляться на права геїв і дотримуються дуже традиційних суспільних правил. І попри спроби прозахідної політичної еліти України інтегруватися в Європу, дуже мало ознак того, що ліберальні погляди тут приживаються".
"Гардіан" також висловлює припущення, що команда Ющенка цією забороною хоче піднести низький рейтинг президента перед наступними виборами серед електорату літнього віку. Можливо, один московський і один київський кореспондент газети не знали чи забули, що міністр культури в Україні не належить до квоти президента, і навряд чи в інтересах прем'єра Тимошенко, яка сама йде на вибори, покращувати імідж панові Ющенку серед консервативних пенсіонерів.
За чи проти геїв?
Критики на Заході, до речі, поки що не дійшли єдиної думки, чи є цей фільм гомофобським, чи він таки критикує гомофобію. Лондонський журнал Тайм-аут (який виходить і в Києві російською мовою) у своїй секції для геїв і лесбі пише: "Бруно ставить себе в справді небезпечні ситуації (Близький Схід, Середина Америки) і кидає виклик поглядам людей, яких він зустрічає. Він також, що є дуже сміливим, кидає виклик гомофобії серед чорних, що є одним із великих табу нашого часу. (...) Ми сміємося не над Бруно, а разом з ним - над реакцією, яку він викликає в інших".
Журнали нетрадиційних сексуальних меншин також не поспішають називати "Бруно" гомофобським фільмом. Хоча й такі думки серед гей-спільноти є.
Наскільки ж виправдана заборона фільму в Україні?
Останніми місяцями інтелігенція багато говорить про заборону тих чи інших творів мистецтва. Національна експертна комісія з питань суспільної моралі під головуванням Василя Костицького назвала порнографією (забороненою до продажу) роман Олеся Ульяненка "Жінка його мрії" на підставі висновку одного експерта. В ефірі Бі-Бі-Сі пан Костицький сказав, що це рішення є лише рекомендацією, а не забороною. Зараз письменник судиться з комісією.
Проте у випадку з "Бруно" йдеться про заборону широкого прокату найкасовішого фільму світу в ці дні, який з успіхом іде в багатьох інших країнах, хоч і тільки для дорослих. У Британії до кінотеатрів намагаються пробратися тінейджери, але їх завертають. Коли продюсери Бі-Бі-Сі були в залах, там справді сиділи одні дорослі.
|  |
| У більшості випадків голизна Бруно та інших героїв - піксельована або затемнена, або ж це - штучні пристрої, перуки чи костюми. Але достатньо й "справжнього" |
Але український уряд вирішив, що й дорослим таке дивитися не варто. Фільм справді сповнений моментів, які й найліберальнішого глядача змусять здригнутися. Але й замислитися також. Скажімо, батьки крихітних дітей-акторів, не змигнувши оком, погоджуються на пропозиції "кастингу", щоб їхні діти: схудли на 5 кг за тиждень при загальній вазі 15 кг; грали нациста, який на тачці завозить єврея в газову камеру; зазнавали медичних експериментів в руках аматорів; оперували старовинною машинерією.
Це наштовхує на роздуми про суспільство настільки захоплене культурою знаменитостей, що дехто заради слави готовий фактично ризикувати життям своїх дітей. Можна сказати, що фільм також зачіпає поняття моралі, хоча й зовсім не тієї, яка непокоїть український уряд.
Чи можлива сатира, яка нікого не ображає і не зачіпає суперечливих тем? Що є головнішим - право людини не бути ображеною чи свобода слова для сатирика, який хоче її образити? Ця дискусія десятиліттями, та що там - століттями триває на Заході, де використання нецензурної лексики та оголеного тіла стає все ширшим, але є жорстко регульованим. "Бруно", наприклад, не змогли б у Британії показати по телевізору не лише після 21 години, яка офіційно є "водорозділом", але, напевне, й одразу після 22: ступінь відвертості тут також обумовлена правилами і носіями.
Мораль і її носії
Турбота міністерства культури про мораль суспільства, щоправда, обмежилася прокатом фільму в кінотеатрах, де ще можна було б обмежити вік глядачів. На ді-ві-ді фільм поки що не заборонено, хоча не виключено, що й це станеться.
Знаючи українські реалії, чи можна всерйоз припускати, що продаж фільму "Бруно" буде здійснюватися в контрольованих дорослими магазинах, на ліцензійних дисках чи в скороченому, для підлітків, варіанті без найбільш шокуючих сцен? Відповідь на це питання стане очевидною, якщо "Бруно" знайде дорогу до українського глядача на ді-ві-ді.
Дискусія навколо цього фільму може стати частиною ширших дебатів навколо нового суперечливого закону про заборону порнографії в Україні, який критикують правозахисники. Оскільки експертні комісії самі можуть визначати, чи "художньо виправданим" є показ тих чи інших частин тіла та актів, бажаючі подивитися й почитати суперечливі твори в майбутньому будуть залежати від світогляду урядових експертів.
bbc.ua
Subscribe to:
Posts (Atom)