Шкода від куріння з'являється впродовж хвилин, а не років. Про це свідчить дослідження, проведене у США.
Showing posts with label США. Show all posts
Showing posts with label США. Show all posts
16 January, 2011
25 March, 2010
У Каліфорнії відбудеться референдум про легалізацію марихуани
У листопаді цього року питання про легалізацію марихуани буде винесене на референдум в американському штаті Каліфорнія.
Про це в середу, 24 березня, офіційно оголосила місцевий держсекретар Дебра Боуен.
У даний час Каліфорнія - один з п'ятнадцяти штатів, де дозволено вживання марихуани в медичних цілях.
Боуен підтвердила, що прихильники легалізації зібрали понад 433 тисяч дійсних підписів виборців - саме стільки потрібно для винесення ініціативи на референдум.
Запропонований проект реформи дозволить особам у віці від 21 року мати унцію (близько 28 грамів) марихуани, а також вирощувати коноплю в обмежених кількостях.
При цьому будуть введені деякі інші обмеження. Так, під забороною повинно залишитися публічне вживання марихуани, а також у присутності дітей.
Крім того, конопля буде заборонена на території навчальних закладів. Не можна буде також сідати за кермо під впливом наркотику.
Питання про дозвіл торгівлі марихуаною і її оподаткування повинна буде вирішувати влада місцевого рівня.
Головним ініціатором референдуму про легалізацію виступив підприємець Річард Лі, який вирощує медичну марихуану в Окленді. Він витратив на пропагандистську кампанію 1,3 мільйона доларів.
"Ми на крок ближче до зняття заборони на коноплю та скасування несправедливих законів, за якими людей за коноплю відправляють до в'язниці, тоді як алкоголь не тільки продають відкрито, але і кожен день рекламують по телевізору на очах дітей", - заявив Лі.
Губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер ще в травні минулого року повідомив про свій намір розпочати повноцінні дебати про легалізацію марихуани.
При цьому федеральна влада наголошує, що легалізація наркотику в країні неможлива.
korespondent.net
Про це в середу, 24 березня, офіційно оголосила місцевий держсекретар Дебра Боуен.
У даний час Каліфорнія - один з п'ятнадцяти штатів, де дозволено вживання марихуани в медичних цілях.
Боуен підтвердила, що прихильники легалізації зібрали понад 433 тисяч дійсних підписів виборців - саме стільки потрібно для винесення ініціативи на референдум.
Запропонований проект реформи дозволить особам у віці від 21 року мати унцію (близько 28 грамів) марихуани, а також вирощувати коноплю в обмежених кількостях.
При цьому будуть введені деякі інші обмеження. Так, під забороною повинно залишитися публічне вживання марихуани, а також у присутності дітей.
Крім того, конопля буде заборонена на території навчальних закладів. Не можна буде також сідати за кермо під впливом наркотику.
Питання про дозвіл торгівлі марихуаною і її оподаткування повинна буде вирішувати влада місцевого рівня.
Головним ініціатором референдуму про легалізацію виступив підприємець Річард Лі, який вирощує медичну марихуану в Окленді. Він витратив на пропагандистську кампанію 1,3 мільйона доларів.
"Ми на крок ближче до зняття заборони на коноплю та скасування несправедливих законів, за якими людей за коноплю відправляють до в'язниці, тоді як алкоголь не тільки продають відкрито, але і кожен день рекламують по телевізору на очах дітей", - заявив Лі.
Губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер ще в травні минулого року повідомив про свій намір розпочати повноцінні дебати про легалізацію марихуани.
При цьому федеральна влада наголошує, що легалізація наркотику в країні неможлива.
korespondent.net
22 February, 2010
Саакашвілі: Від успіхів НАТО в Афганістані залежить майбутнє Грузії
Президент Грузії Михайло Саакашвілі вважає, що від успіхів НАТО в Афганістані залежить не тільки доля самого Афганістану, всього світу і країн сил коаліції, але і доля його країни.
"Від того, наскільки будуть успішними наші союзники, залежить і майбутнє Грузії і благополуччя грузинського народу", заявив грузинський лідер у понеділок, 22 лютого, під час зустрічі зі спецпредставником США по Афганістану і Пакистану Річардом Холбруком, який перебуває з офіційним візитом у Тбілісі.
Саакашвілі також зауважив, що грузинські військовослужбовці, які вирушають до Афганістану "є професіоналами" і їдуть до Афганістану добровільно і "добре знають, на що йдуть". "Вони там виконуватимуть не тільки загальну місію, а служитимуть і грузинській патріотичній справі", - заявив президент.
У свою чергу спецпредставник США після відвідування Національного військового навчального центру в Крцанісі позитивно оцінив підготовку грузинських військових. Він подякував президентові Грузії і грузинському народу від імені США, американського народу і всього світу за рішення скерувати до Афганістану додаткові військові сили.
Нагадаємо, в січні президент Грузії запропонував США використовувати територію своєї країни як плацдарм для ударів НАТО по силах радикального руху Талібан в Афганістані.
Як повідомлялося, у листопаді минулого року 173 грузинських військовослужбовців вирушили до Афганістану з миротворчою місією у складі міжнародних сил сприяння безпеці. Друга частина контингенту прибуде до Афганістану навесні 2010 року.
korespondent.net
"Від того, наскільки будуть успішними наші союзники, залежить і майбутнє Грузії і благополуччя грузинського народу", заявив грузинський лідер у понеділок, 22 лютого, під час зустрічі зі спецпредставником США по Афганістану і Пакистану Річардом Холбруком, який перебуває з офіційним візитом у Тбілісі.
Саакашвілі також зауважив, що грузинські військовослужбовці, які вирушають до Афганістану "є професіоналами" і їдуть до Афганістану добровільно і "добре знають, на що йдуть". "Вони там виконуватимуть не тільки загальну місію, а служитимуть і грузинській патріотичній справі", - заявив президент.
У свою чергу спецпредставник США після відвідування Національного військового навчального центру в Крцанісі позитивно оцінив підготовку грузинських військових. Він подякував президентові Грузії і грузинському народу від імені США, американського народу і всього світу за рішення скерувати до Афганістану додаткові військові сили.
Нагадаємо, в січні президент Грузії запропонував США використовувати територію своєї країни як плацдарм для ударів НАТО по силах радикального руху Талібан в Афганістані.
Як повідомлялося, у листопаді минулого року 173 грузинських військовослужбовців вирушили до Афганістану з миротворчою місією у складі міжнародних сил сприяння безпеці. Друга частина контингенту прибуде до Афганістану навесні 2010 року.
korespondent.net
11 February, 2010
Депутати готові просити світ про захист без'ядерності України
Верховна рада прийняла за основу проект звернення до світового співтовариства із закликом про зміцнення гарантій Україні , яка проголосила про без'ядерний статус.
За відповідну постанову проголосували 338 депутатів.
"Зростання після підписання Будапештського Меморандуму кількості ядерних держав, які фактично володіють ядерною зброєю, розвиток подій у світі, що засвідчує тенденцію до їх потенційного збільшення, становить загрозу безпеці... окремих держав, насамперед без'ядерних", - зазначається в постанові.
Згідно із документом, Верховна Рада вважає, що нинішня ситуація вимагає еволюції ідеології, закладеної в Будапештському Меморандумі, та її оновленого втілення в документі, який мав би міжнародно-правовий характер і містив відповідний інструментарій, що гарантував би надійну відповідь на сучасні виклики національній безпеці нашої країни.
Документом також зазначається, що Україна могла б виступити ініціатором розробки такого міжнародного договори, та виступити з пропозицією його розгляду ООН.
Схвалення такого документу ООН "стало б значним внеском у справу створення надійного безпекового простору не тільки на європейському континенті, а й у світі в цілому".
Парламент звертається до законотворчих органів Англії, США, Росії, Франції, Китаю із закликом підтримати цю ініціативу.
"Українські парламентарії переконані, що їхня ініціатива знайде позитивний відгук у більшості країн світу, і сподіваються, що її реалізація набуде безперешкодного та незворотного характеру, сприятиме зміцненню миру і міжнародної безпеки", - зазначається в постанові.
pravda.com.ua
За відповідну постанову проголосували 338 депутатів.
"Зростання після підписання Будапештського Меморандуму кількості ядерних держав, які фактично володіють ядерною зброєю, розвиток подій у світі, що засвідчує тенденцію до їх потенційного збільшення, становить загрозу безпеці... окремих держав, насамперед без'ядерних", - зазначається в постанові.
Згідно із документом, Верховна Рада вважає, що нинішня ситуація вимагає еволюції ідеології, закладеної в Будапештському Меморандумі, та її оновленого втілення в документі, який мав би міжнародно-правовий характер і містив відповідний інструментарій, що гарантував би надійну відповідь на сучасні виклики національній безпеці нашої країни.
Документом також зазначається, що Україна могла б виступити ініціатором розробки такого міжнародного договори, та виступити з пропозицією його розгляду ООН.
Схвалення такого документу ООН "стало б значним внеском у справу створення надійного безпекового простору не тільки на європейському континенті, а й у світі в цілому".
Парламент звертається до законотворчих органів Англії, США, Росії, Франції, Китаю із закликом підтримати цю ініціативу.
"Українські парламентарії переконані, що їхня ініціатива знайде позитивний відгук у більшості країн світу, і сподіваються, що її реалізація набуде безперешкодного та незворотного характеру, сприятиме зміцненню миру і міжнародної безпеки", - зазначається в постанові.
pravda.com.ua
10 December, 2009
США виділили на переозброєння Іраку 3 млрд доларів. 85% цих грошей дісталося Україні
Вашингтон забезпечив Київ уже другим великим замовленням: США виділили на переозброєння Іраку 3 млрд доларів. Як пише Дело, 85% цих грошей дісталося Україні.
Як пише газета, Вашингтон забезпечив Київ уже другим великим замовленням на постачання військової техніки до Іраку. Раніше київський завод Авіант отримав замовлення на постачання шести військово-транспортних літаків Ан-32 для військово-повітряних сил Іраку. Загальна сума угоди склала понад $ 80 млн.
А минулого тижня державна компанія, що займається експортом та імпортом продукції і послуг військового та спеціального призначення, - Укрспецекспорт, уклала контракт на виробництво танків для іракської армії. Загальна сума угоди - $ 2,4 млрд. За даними Дела, це найбільше замовлення на постачання військової техніки за всю історію України.
Експерти зазначають, що у виборі Іраком української військової техніки не останню роль відіграла позиція саме Вашингтона, оскільки він фактично, пише Дело, контролює політику, що проводиться владою цієї країни. До того ж постачання як танків, так і літаків фінансуватиметься за рахунок коштів, виділених урядом США в межах переозброєння армії Іраку. Усього США виділили на цю програму $ 3 млрд, з них $ 2,48 млрд дістанеться Україні.
Аналітики впевнені, що Вашингтон пішов на цей крок не випадково. "У понеділок у США були представники Міноборони України, які з Держдепартаментом США підписали меморандум. Даний документ свідчить про те, що Америка братиме участь у ліквідації українських ракетних комплексів Р-300 (Скад). Не відкидається, що ці дві події - постачання танків до Іраку і підписання меморандуму - взаємозалежні", - заявив військовий експерт Олександр Маначинський.
Як пише Дело, ракетний комплекс Скад створено наприкінці 1950-х, і він здатний нести ядерний заряд. У 1998 році всі комплекси, що є у Збройних сил України, було зведено в три ракетні бригади 1-ої ракетної дивізії. У кожній бригаді - близько 18 Скадів. За всі роки незалежності Р-300 були приводом тиску з боку Вашингтона.
Довгий час США фактично вимагали, щоб Україна порізала свої Скади, аргументуючи це приєднанням до міжнародного Режиму з контролю за ракетними технологіями (РКРТ) і домовленостям, що існують щодо ракет середньої та малої дальності (РСМД). Так, Україні, згідно з цими документами, заборонено мати ракети з радіусом дії понад 500 км.
Але насправді, пише газета, ні під один із цих договорів Р-300 не підпадав, бо даний ракетний комплекс може працювати тільки на відстані до 300 км. Проте цього тижня Вашингтону все-таки вдалося домогтися свого. Проект з утилізації Р-300 передбачається реалізувати до 2015 року.
"Таким чином Україна поставить крапку в питанні ліквідації на своїй території носіїв ядерної зброї і зброї масового знищення", - пояснив рішення тимчасово виконуючий обов'язки міністра оборони України Валерій Іващенко. Він також зазначив, що найближчим часом сторони визначать обсяг роботи та генерального підрядника. Фінансувати утилізацію Скадів будуть США.
Як повідомлялося, за словами кандидата в президенти України, екс-міністра оборони Анатолія Гриценка, Київ поставить Багдаду, зокрема, 420 бронетранспортерів БТР-4, шість літаків для комерційних вантажних перевезень Ан-32Б. Угода також передбачає ремонт і відправку до Іраку двох військових вертольотів Мі-8Т.
За оцінкою голови Центру досліджень армії конверсії та роззброєння України Сергія Згурця, угода стане найбільшою за всю історію України і зможе вивести країну до числа найбільших постачальників зброї у світі в цьому році.
korespondent.net
Як пише газета, Вашингтон забезпечив Київ уже другим великим замовленням на постачання військової техніки до Іраку. Раніше київський завод Авіант отримав замовлення на постачання шести військово-транспортних літаків Ан-32 для військово-повітряних сил Іраку. Загальна сума угоди склала понад $ 80 млн.
А минулого тижня державна компанія, що займається експортом та імпортом продукції і послуг військового та спеціального призначення, - Укрспецекспорт, уклала контракт на виробництво танків для іракської армії. Загальна сума угоди - $ 2,4 млрд. За даними Дела, це найбільше замовлення на постачання військової техніки за всю історію України.
Експерти зазначають, що у виборі Іраком української військової техніки не останню роль відіграла позиція саме Вашингтона, оскільки він фактично, пише Дело, контролює політику, що проводиться владою цієї країни. До того ж постачання як танків, так і літаків фінансуватиметься за рахунок коштів, виділених урядом США в межах переозброєння армії Іраку. Усього США виділили на цю програму $ 3 млрд, з них $ 2,48 млрд дістанеться Україні.
Аналітики впевнені, що Вашингтон пішов на цей крок не випадково. "У понеділок у США були представники Міноборони України, які з Держдепартаментом США підписали меморандум. Даний документ свідчить про те, що Америка братиме участь у ліквідації українських ракетних комплексів Р-300 (Скад). Не відкидається, що ці дві події - постачання танків до Іраку і підписання меморандуму - взаємозалежні", - заявив військовий експерт Олександр Маначинський.
Як пише Дело, ракетний комплекс Скад створено наприкінці 1950-х, і він здатний нести ядерний заряд. У 1998 році всі комплекси, що є у Збройних сил України, було зведено в три ракетні бригади 1-ої ракетної дивізії. У кожній бригаді - близько 18 Скадів. За всі роки незалежності Р-300 були приводом тиску з боку Вашингтона.
Довгий час США фактично вимагали, щоб Україна порізала свої Скади, аргументуючи це приєднанням до міжнародного Режиму з контролю за ракетними технологіями (РКРТ) і домовленостям, що існують щодо ракет середньої та малої дальності (РСМД). Так, Україні, згідно з цими документами, заборонено мати ракети з радіусом дії понад 500 км.
Але насправді, пише газета, ні під один із цих договорів Р-300 не підпадав, бо даний ракетний комплекс може працювати тільки на відстані до 300 км. Проте цього тижня Вашингтону все-таки вдалося домогтися свого. Проект з утилізації Р-300 передбачається реалізувати до 2015 року.
"Таким чином Україна поставить крапку в питанні ліквідації на своїй території носіїв ядерної зброї і зброї масового знищення", - пояснив рішення тимчасово виконуючий обов'язки міністра оборони України Валерій Іващенко. Він також зазначив, що найближчим часом сторони визначать обсяг роботи та генерального підрядника. Фінансувати утилізацію Скадів будуть США.
Як повідомлялося, за словами кандидата в президенти України, екс-міністра оборони Анатолія Гриценка, Київ поставить Багдаду, зокрема, 420 бронетранспортерів БТР-4, шість літаків для комерційних вантажних перевезень Ан-32Б. Угода також передбачає ремонт і відправку до Іраку двох військових вертольотів Мі-8Т.
За оцінкою голови Центру досліджень армії конверсії та роззброєння України Сергія Згурця, угода стане найбільшою за всю історію України і зможе вивести країну до числа найбільших постачальників зброї у світі в цьому році.
korespondent.net
20 November, 2009
Допомога союзників
Обсяги поставок зброї зі США до Грузії в 2008-му фінансовому році склали близько 78,7 млн доларів.
Про це свідчать офіційні дані уряду США. Вони містяться в бюджетному запиті адміністрації Обами на 2010-й фінансовий рік, раніше направленому на розгляд Конгресу США, в розділі Іноземна допомога.
Згідно з цією статистикою, в 2009-му фінансовому році, що завершився в США 30 вересня, обсяги продажу американської зброї Тбілісі повинні були впасти до рівня 11,8 млн доларів, а в 2010-му - зрости до 14 млн.
Згідно з детальним розкладом таких відомостей за 2008-й рік, найбільше коштів Грузія витратила за статтею Придбання неавтоматичної і напівавтоматичної вогнепальної зброї. Її було куплено понад 256 тисяч одиниць - на 20,158 тисяч доларів.
На закупівлю різних боєприпасів в кількості більш ніж 36 млн одиниць Закавказька республіка витратила близько 16,7 млн доларів.
Військового електронного устаткування у вигляді засобів зв'язку і навігації Тбілісі придбало у США 1,178 одиниць - більш ніж на 17 млн доларів;
літальних апаратів, включаючи вертольоти і безпілотні літальні апарати, - 6 одиниць - на 8,4 млн;
систем наведення і управління вогнем і комплектуючих до них - приблизно на 7,5 млн.
Уся ця інформація оприлюднена авторитетною Федерацією американських вчених в рамках її проекту відстеження угод з купівлі-продажу зброї та військової техніки у світі.
***
Після російсько-грузинської війни 2008 року Росія намагалася добитися міжнародного ембарго на військові поставки Грузії. При цьому в Москві заявляли, що такі заходи необхідні для запобігання нових військових конфліктів. Однак широкої підтримки ця ініціатива не отримала.
У Грузії, відповідаючи на звинувачення з боку Москви, неодноразово зазначали, що поставки озброєння до республіки здійснюються згідно з нормами міжнародного права.
korespondent.net
Про це свідчать офіційні дані уряду США. Вони містяться в бюджетному запиті адміністрації Обами на 2010-й фінансовий рік, раніше направленому на розгляд Конгресу США, в розділі Іноземна допомога.
Згідно з цією статистикою, в 2009-му фінансовому році, що завершився в США 30 вересня, обсяги продажу американської зброї Тбілісі повинні були впасти до рівня 11,8 млн доларів, а в 2010-му - зрости до 14 млн.
Згідно з детальним розкладом таких відомостей за 2008-й рік, найбільше коштів Грузія витратила за статтею Придбання неавтоматичної і напівавтоматичної вогнепальної зброї. Її було куплено понад 256 тисяч одиниць - на 20,158 тисяч доларів.
На закупівлю різних боєприпасів в кількості більш ніж 36 млн одиниць Закавказька республіка витратила близько 16,7 млн доларів.
Військового електронного устаткування у вигляді засобів зв'язку і навігації Тбілісі придбало у США 1,178 одиниць - більш ніж на 17 млн доларів;
літальних апаратів, включаючи вертольоти і безпілотні літальні апарати, - 6 одиниць - на 8,4 млн;
систем наведення і управління вогнем і комплектуючих до них - приблизно на 7,5 млн.
Уся ця інформація оприлюднена авторитетною Федерацією американських вчених в рамках її проекту відстеження угод з купівлі-продажу зброї та військової техніки у світі.
***
Після російсько-грузинської війни 2008 року Росія намагалася добитися міжнародного ембарго на військові поставки Грузії. При цьому в Москві заявляли, що такі заходи необхідні для запобігання нових військових конфліктів. Однак широкої підтримки ця ініціатива не отримала.
У Грузії, відповідаючи на звинувачення з боку Москви, неодноразово зазначали, що поставки озброєння до республіки здійснюються згідно з нормами міжнародного права.
korespondent.net
31 August, 2009
Оксана Пахльовська: Міжнародний контекст української проблематики
Ведемо нині розмову так, наче ми перебуваємо в замкненій культурі, цілковито відірваній від світу. Здається, що існує лише російський горизонт. Це велика стратегічна помилка, адже Україна волею долі, волею геополітичних обставин та історичної еволюції опинилася справді на цивілізаційному розломі в момент остаточного оформлення нових реальностей сучасного світу – з одного боку, західна євроатлантична цивілізація з її демократичною моделлю, а з іншого – східні цивілізаційні конфігурації, більшою чи меншою мірою автократичні.
Іншими словами, ми завжди маємо враховувати, що Україна нині (по майже двадцяти роках незалежності!) вкотре прагне вибороти демократичний шлях розвитку у вкрай несприятливих умовах. І ці несприятливі умови існують як з боку Росії, так і з боку Європи, так і всередині самої України.
Питання Росії
Перебування на цьому цивілізаційному розломі, який передбачив ще Семюел Хантінґтон у своїй книжці «Сутичка цивілізацій», – це справді виклик: виклик шляхетний, але водночас і драматичний. Так, Росія справді оголосила Україні війну. Але Росія оголосила війну Україні не лише як Україні: Росія оголосила війну Україні як останньому плацдармові демократичного руху на пострадянській території, за винятком Балтійських країн. На території України Росія веде війну проти європейської моделі розвитку і загалом проти демократичного світу.
Ця поки що холодна війна матиме різні форми – і форми потворні. Адже ведеться ця війна в умовах реальних політичних та економічних загроз як демократичному світові, так і самій Росії, – загроз, які Росія разом з демократичним світом могла б успішно марґіналізувати. Але боротьба Росії проти західної моделі цивілізації в цих умовах ослабить і Захід (який частково опиниться в енергетичній пастці), і саму Росію, яка замість модернізації опинилася сьогодні в зашморгу застарілих імперських схем, непродуктивних моделей їхньої консервації. І тут розуміння політичної проблематики має бути невіддільне від розуміння проблематики культурної.
У стосунках Росії з Європою, попри позірні діалоги та угоди, зокрема й газові, настав новий період. З Росією сталося неможливе. Росія не лише втратила весь Схід Європи. Росія втратила Балкани. Для російської ментальності це крах усієї міфологічної схеми «братерства православних народів», які чомусь конче мають протистояти світові західного християнства. У цьому суть проблеми. Світ західного християнства переміг у цьому протистоянні, оскільки реалізував проект інтеґрації. Росія ж втратила не лише православну Болгарію – вона втрачає Сербію, яка донедавна поводилася на Балканах як така собі «міні-Росія», з відповідними геноцидами і депортаціями. Але тепер Сербія прямує не лише до ЄС, а й до НАТО. Тож Росія, велика не за потенціалом, а за обсягами країна, яка не дає ради своїм територіям, країна, перенасичена нині агресивними і часто взаємовиключними ідеологіями (спроба інтеґрації в умовах культивування ксенофобії!), буквально божеволіє від фантомних болей втрачених просторів.
Росія не комунікує з модерним світом
Якщо на вступ до Європи вишикувалася черга, то від Росії тікають усі. Навіть колишні центральноазійські республіки (крім найслабших, що теж показово) у той чи інший спосіб намагаються вирятуватися від цього сумнівного «братерства». Тобто, Росія не може чекати на добровільні альянси – її останнім аргументом залишається «принуждение к дружбе». І чим більше фантомних «республік», породжених фантомними болями, тим нестабільніша внутрішньо Росія і політично, і культурно. Адже нинішня Росія зліплена з різних цивілізаційних фраґментів, які фактично не комунікують між собою, які розривають Росію зсередини, які не дозволяють їй здобутися на модерний варіант культурної ідентичності.
Сьогоднішня Росія живе в ХІХ столітті, каже американський політолог Роберт Каґан. А це унеможливлює повноцінну комунікацію Росії з модерним світом. Раніше чи пізніше такий стан речей може і взагалі призвести до катастрофічних наслідків – і не лише Росію, але й сусідні з нею країни. Тому екс-радник президента Путіна з економічних питань, звільнений за «вільнодумство», Андрій Іларіонов називає такий стан речей «третім розпадом Росії». Така Росія, перетворена, за словами Іларіонова, на «ханство», може втримати свою окремішню цивілізаційну модель лише шляхом придушення будь-яких виявів демократії всередині країни та ідеологічної і мілітарної агресії за межами країни. Це, власне, і є те явище, яке російський письменник Віктор Пелевін називає ДПП (НН): «Диалектика Переходного Периода (из Ниоткуда в Никуда)».
До речі, окремим відгалуженням цієї розмови мав би бути і той цікавий аспект, що саме Росія зараз призводить до смерті російське православ’я. У 2004 році Росія розв’язала багатополюсну агресію проти України, у 2008 році пішла війною на Грузію, у 2009 році розпочала виразний тиск на Білорусь. З історично політизованого російського православ’я, яке Петро І остаточно перетворив з Вівтаря на продуцента ідеологем для Трону, нині цілковито вивітрюються залишки моральної автономії. Підполковницький тон патріарха Кирила з його філіппіками проти Заходу та проповідями неіснуючого «братерства» – це останні гвіздки в труну цього «братерства». Ще кілька років – і стане очевидною інтелектуальна поразка східного християнства супроти християнства західного. Адже західному християнству з його багатовіковою філософією, доктринальною і моральною традиціями протиставляється каґебістська лексика «зверху» та істерика напівписьменних вчорашніх комуністів «знизу». У цьому сенсі офіційна Росія руйнує саму ідею православ’я, яке зможе врятуватися як віра, а не як державна ідеологія, лише в національних церквах. В одному має рацію патріарх Кирило: те, що він називає «Кієвской Русью», – це справді «унікальний цивілізаційний проект». Унікальний за методами свого самознищення.
Європа шукає своєї нової ідентичності, а Україна своєї
Проблемна ситуація і з боку Європи. Україна після Помаранчевої революції розпочала реально процес євроатлантичної інтеґрації в момент, коли, по-перше, був втрачений дорогоцінний час (майже 15 років!), а по-друге, в момент, коли сама Європа, розширюючись на схід, переживає активний, але не безболісний процес свого власного перестворення. Адже Європа – це цивілізаційний проект, значно складніший від цивілізаційного проекту Америки, що вже, по суті, відбувся, тож може тільки розвиватися і вдосконалюватися. Європа перебуває в процесі пошуку своєї нової ідентичності, яка весь час трансформується зі входом нових країн у цю динамічну реальність.
Найпростіше сказати: Європа провадить проросійську політику. А що зроблено з боку України для створення інституційних і культурних механізмів розуміння української ситуації? За всі роки незалежності в українські амбасади надсилали послами відповідальних, компетентних людей лише в країни, які вважалися особливо важливими, – скажімо, США чи Ізраїль. Країни Європи – за рідкісними винятками! – вочевидь, важливими не вважалися, оскільки в цих країнах нерідко український дипкорпус складався (і часто сьогодні складається) з випадкових, а відтак і бездіяльних людей, для яких дипломатична місія становить свого роду канікули тривалістю в кілька років.
Такий «український» дипломатичний простір у культурному розумінні є філією російського дипломатичного простору – з неминучими негативними наслідками. Звідси – брак культурної стратегії, брак промоційних ініціатив, брак реакцій на публікації, на наукові події тощо, а головне – брак розуміння необхідності такої діяльності. І мені як людині, хвалити Бога, не причетній до жодних політичних структур, по-людськи і професійно не зрозуміло, чому – навіть при міністрах проєвропейського спрямування – у цій сфері не було проведено радикальних системних змін. Адже це ключовий пункт для створення в Європі проукраїнського «лоббі» в позитивному сенсі цього слова – так, як це робить Росія, так, як це робить Польща, і, зрештою, всі без винятку країни, які за кордоном будують позитивну систему розуміння, знання і сприйняття відповідних реальностей.
Ось тому, на мою думку, щоб зрозуміти, що маємо робити в самій Україні, необхідно послідовно вибудовувати європейську перспективу погляду на Україну. І не можемо також собі дозволити критикувати лише російську позицію. Ця позиція відповідає інтересам Росії – так, як їх розуміє нинішнє керівництво цієї країни. Ми ж маємо насамперед звернути погляд на себе.
Україна європейська чи пострадянська євразійська?
Отже, про яку Україну йдеться? Звично говоримо про мільйони негараздів. Не забуваймо, однак, що Україна парадоксально перебуває в кращій ситуації порівняно з Росією. Адже Україна не розділена на різні некомунікабельні між собою компоненти, як Росія. Наше суспільство розділене всього лише на дві некомунікабельні (!) реальності: потенційно європейська Україна та Україна пострадянська, або ж євразійська. Ця остання частина суспільства, звичайно, є вкрай агресивною і небезпечною для європейських перспектив України, але вона відмиратиме в силу своєї цілковитої неспроможності відповідати на виклики сучасного світу.
Інша справа – Україна потенційно європейська. Вона ще дуже незріла і часто непослідовна, однак це, власне, є цивілізаційний проект, що має кардинальну геополітичну вагу. Але тут особливо треба звернути увагу на інтелігенцію цієї потенційно європейської України. Власне кажучи, саме тут треба шукати основну проблему. Маємо констатувати, що ця інтелігенція великою мірою нестійка в своїх європейських орієнтаціях, непослідовна, а часто й просто корумпована. І це є ще один трагічний наслідок тоталітарної системи, яка саме в українському контексті винищила майже всіх інтелектуалів, здатних на опозицію до влади. Вчорашній колабораціонізм і сьогоднішня схильність до корумпованих стосунків з владою української інтелектуальної еліти вкрай ускладнює Україні шлях до громадянського суспільства.
Подивіться на Польщу. Польща впродовж двох століть послідовно обстоювала європейську природу своєї культури через боротьбу за незалежність. Від самого початку розпаду комуністичної системи польська інтелектуальна еліта пішла в структури влади, протестна еліта комуністичних часів тримала руку на пульсі всіх політичних трансформацій країни. І сьогодні ми кажемо: як потрібен Єжи Ґедройц, як шкода, що немає Яцка Куроня... Але є Адам Міхнік, але Марек Сівец став одним із провідних європейських політиків, а Польща в найближчі роки буде надзвичайно важливим гравцем на політичному полі західної цивілізації. Основна причина – в послідовності польської інтелігенції в захисті європейських устремлінь польського народу – і європейських цінностей загалом.
В української інтелігенції цієї послідовності немає. Ця інтелігенція фактично розділена на три групи. Одна частина захищає ідею Європи, але в суто риторичних термінах. Інша частина вважає, що взагалі майбутнє України не з Європою і не з Росією, а «у себе», в якійсь туманній цивілізаційній ніші – це проект, неможливий для реалізації, але який чудово працює на іншу «роззброюючу» ідеологію – ідеологію «багатовекторності». І лише невелика частина інтелігенції має достатній культурний і навіть інституційний досвід для розбудови «європейського шляху» України. Але робота цієї інтелігенції ускладнена розмитістю ідентитарних параметрів суспільства, з одного боку, а з іншого – бездіяльністю державних органів щодо практичної імплементації теоретичних постулатів євроатлантичної інтеґрації.
Україна не реагує адекватно на російський наступ на демократію
Суспільно-політична поведінка певної частини інтелігенції, на якій лежить відповідальність за євроатлантичний вектор інтеґрації, часто занадто амбівалентна. Скажімо, спостерігається досить відчутна неуважність до проблем, так би мовити, європейської Росії, яку сьогодні репрезентує лише вузький спектр російської інтелігенції. У Росії мало не щодня відбуваються вбивства захисників людських прав, вбивства представників неросійських національностей. Ці кричущі факти майже не викликають у нашому суспільстві резонансу. Або ж хтось виявляє симпатію до об’єктивно переслідуваних представників опозиції – наприклад, нацболів, – забуваючи при цьому, що йдеться про ідеологію, несумісну з демократією.
У Росії є екстремісти на утриманні Кремля і екстремісти (типу «Сєвєрного братства»), які вважають політику Кремля занадто м’якою стосовно «нечисти, нежити, неруси». Тобто недостатньо, щоб організація мала антипутінський, антикремлівський код, щоб опинитися по один бік барикади з демократичними силами.
В Україні необхідний прицільний моніторинг цих процесів, зв’язок з російськими соціологічними центрами (наприклад, «Центр «Сова» чи той же «Левада-Центр»), які відстежують, зокрема, динаміку расизму і ксенофобських рухів у Росії. Недооцінка явища (взяти хоча б неофашистський неоєврасизм) не лише множить вогнища політичної небезпеки в Україні, а й підриває зсередини механізм зрілішання демократичної ментальності українського суспільства.
А що говорити про стратегію «окультурення» суспільства в плані його знання засад демократії, проблематики і життя демократичного світу? Офіційно проголошений курс на євроатлантичну інтеґрацію викликав системний наступ Росії на Україну. І викликав також «системну» розгубленість Заходу, який бачить з боку України європейську риторику, але аж ніяк не стратегічний план інтелектуальної трансформації власного суспільства, ще цілком посттоталітарного за багатьма своїми параметрами.
У цьому сенсі для мене є однозначним, що величезною мірою саме українська інтелігенція відповідальна за нефункціональність механізму розвитку європейської України. Поки що можемо говорити лише про окремі ефективно діючі сегменти цього механізму. Скажімо, кожен номер газети «День» – це міні-антологія європейського мислення, в якій точно і гостро розставлені акценти, необхідні для формування європейської ментальності українського суспільства. І йдеться, завважте, не лише про політологічні акценти, а власне, про інтелектуальні змісти демократії. Подібну політику проводить журнал «Український Тиждень» – також ориґінальний, динамічний та інтелектуально насичений проект.
Але що можуть окремі газети й журнали супроти телебачення, яке стало лабораторією, в якій культивуються всі токсичні посттоталітарні бацили?! Людина, вихована на сюжетах про бандитський Петербург і про доблесних чекістів, ніколи не стане громадянином (і не лише України, а взагалі жодної держави) і ніколи не стане європейцем. Єдиний світ, який видно з екрану нашого телебачення, це все та ж сама Росія, яка послідовно і агресивно протиставляє себе європейській моделі цивілізації. І я знову ж таки не розумію, яким чином були випущені з рук важелі, що регулюють цю проблему. Без органу, який реально стане гарантом політичної, наукової, інформаційної коректності телебачення, годі поки що мріяти про Європу.
Україну об’єднають демократичні цінності
Радянська влада – це геноцид плюс плебеїзація всієї країни. Маємо справу зараз з результатом цього шизофренічного експерименту над людиною. Тому я з великим скепсисом ставлюся до гасла «об’єднуймось» тощо. Об’єднатися можна лише на основі чітко визначених критеріїв. Якщо основним вектором нашого мислення і нашої діяльності справді буде євроатлантична інтеґрація, це буде конкретна праця на об’єднання України. Орієнтовані на демократію, по-сучасному мислячі громадяни є не лише на Заході і в Центрі України, а й на Сході і навіть на Півдні, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють і яке походження мають. Тому об’єднання можливе саме на основі демократичних цінностей.
Що ж стосується стратегічного плану розвитку держави, то знову ж таки – це план інтеґрації України в Європу. Якщо ми виконаємо по пунктах всі інтеґраційні вимоги ЄС, це й буде шлях до європейської України і водночас – до української України, в якій буде забезпечений захист також всіх інших національностей, включно з російською. Адже саме Європа – це простір реалізації націй, тобто – за польською формулою – співдружність «рівних з рівними, вільних з вільними». Це і є «європейська ідея». І в цьому плані «українська ідея» – це закономірно також і «європейська ідея».
Що ж до конкретної пропозиції, то справді, виходячи з фактично неприхованих погроз війни, з якими Росія звертається до України, необхідно скликати міжнародну конференцію, запросивши на неї політичних керівників Заходу. Загалом будь-який наступний Круглий стіл чи конференція мають відбуватися в присутності журналістів – не як статистів і «техніків» відео, а як окремого голосу цієї дискусії. Адже журналістика – це один з основних важелів реальних демократичних перетворень. На таку евентуальну конференцію необхідно також запросити тих же Збіґнєва Бжезинського, Андре Ґлюксмана, Адама Міхніка, Вацлава Гавела й інші знакові постаті – тобто, ту інтелектуальну еліту Заходу, яка завжди підтримувала українську державу як державу європейську.
Не маючи сил викликати на поєдинок країни НАТО та ЄС, Росія загрожує холодною, а може, й гарячою війною проти демократичного світу на території України. Чим слабшою інтелектуально ставатиме російська політика, тим агресивнішою вона ставатиме мілітарно. А це є загроза для всього цивілізованого світу.
Доповідь представлена на круглому столі Національної академії наук, Конгресу української інтелігенції, Міжнародної асоціації україністів «Уроки українського державотворення: здобутки і втрати».
Оксана Пахльовська є професором українських студій Римського Національного Університету «Ла Сап'єнца».
http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1251638140.html
Іншими словами, ми завжди маємо враховувати, що Україна нині (по майже двадцяти роках незалежності!) вкотре прагне вибороти демократичний шлях розвитку у вкрай несприятливих умовах. І ці несприятливі умови існують як з боку Росії, так і з боку Європи, так і всередині самої України.
Питання Росії
Перебування на цьому цивілізаційному розломі, який передбачив ще Семюел Хантінґтон у своїй книжці «Сутичка цивілізацій», – це справді виклик: виклик шляхетний, але водночас і драматичний. Так, Росія справді оголосила Україні війну. Але Росія оголосила війну Україні не лише як Україні: Росія оголосила війну Україні як останньому плацдармові демократичного руху на пострадянській території, за винятком Балтійських країн. На території України Росія веде війну проти європейської моделі розвитку і загалом проти демократичного світу.
Ця поки що холодна війна матиме різні форми – і форми потворні. Адже ведеться ця війна в умовах реальних політичних та економічних загроз як демократичному світові, так і самій Росії, – загроз, які Росія разом з демократичним світом могла б успішно марґіналізувати. Але боротьба Росії проти західної моделі цивілізації в цих умовах ослабить і Захід (який частково опиниться в енергетичній пастці), і саму Росію, яка замість модернізації опинилася сьогодні в зашморгу застарілих імперських схем, непродуктивних моделей їхньої консервації. І тут розуміння політичної проблематики має бути невіддільне від розуміння проблематики культурної.
У стосунках Росії з Європою, попри позірні діалоги та угоди, зокрема й газові, настав новий період. З Росією сталося неможливе. Росія не лише втратила весь Схід Європи. Росія втратила Балкани. Для російської ментальності це крах усієї міфологічної схеми «братерства православних народів», які чомусь конче мають протистояти світові західного християнства. У цьому суть проблеми. Світ західного християнства переміг у цьому протистоянні, оскільки реалізував проект інтеґрації. Росія ж втратила не лише православну Болгарію – вона втрачає Сербію, яка донедавна поводилася на Балканах як така собі «міні-Росія», з відповідними геноцидами і депортаціями. Але тепер Сербія прямує не лише до ЄС, а й до НАТО. Тож Росія, велика не за потенціалом, а за обсягами країна, яка не дає ради своїм територіям, країна, перенасичена нині агресивними і часто взаємовиключними ідеологіями (спроба інтеґрації в умовах культивування ксенофобії!), буквально божеволіє від фантомних болей втрачених просторів.
Росія не комунікує з модерним світом
Якщо на вступ до Європи вишикувалася черга, то від Росії тікають усі. Навіть колишні центральноазійські республіки (крім найслабших, що теж показово) у той чи інший спосіб намагаються вирятуватися від цього сумнівного «братерства». Тобто, Росія не може чекати на добровільні альянси – її останнім аргументом залишається «принуждение к дружбе». І чим більше фантомних «республік», породжених фантомними болями, тим нестабільніша внутрішньо Росія і політично, і культурно. Адже нинішня Росія зліплена з різних цивілізаційних фраґментів, які фактично не комунікують між собою, які розривають Росію зсередини, які не дозволяють їй здобутися на модерний варіант культурної ідентичності.
Сьогоднішня Росія живе в ХІХ столітті, каже американський політолог Роберт Каґан. А це унеможливлює повноцінну комунікацію Росії з модерним світом. Раніше чи пізніше такий стан речей може і взагалі призвести до катастрофічних наслідків – і не лише Росію, але й сусідні з нею країни. Тому екс-радник президента Путіна з економічних питань, звільнений за «вільнодумство», Андрій Іларіонов називає такий стан речей «третім розпадом Росії». Така Росія, перетворена, за словами Іларіонова, на «ханство», може втримати свою окремішню цивілізаційну модель лише шляхом придушення будь-яких виявів демократії всередині країни та ідеологічної і мілітарної агресії за межами країни. Це, власне, і є те явище, яке російський письменник Віктор Пелевін називає ДПП (НН): «Диалектика Переходного Периода (из Ниоткуда в Никуда)».
До речі, окремим відгалуженням цієї розмови мав би бути і той цікавий аспект, що саме Росія зараз призводить до смерті російське православ’я. У 2004 році Росія розв’язала багатополюсну агресію проти України, у 2008 році пішла війною на Грузію, у 2009 році розпочала виразний тиск на Білорусь. З історично політизованого російського православ’я, яке Петро І остаточно перетворив з Вівтаря на продуцента ідеологем для Трону, нині цілковито вивітрюються залишки моральної автономії. Підполковницький тон патріарха Кирила з його філіппіками проти Заходу та проповідями неіснуючого «братерства» – це останні гвіздки в труну цього «братерства». Ще кілька років – і стане очевидною інтелектуальна поразка східного християнства супроти християнства західного. Адже західному християнству з його багатовіковою філософією, доктринальною і моральною традиціями протиставляється каґебістська лексика «зверху» та істерика напівписьменних вчорашніх комуністів «знизу». У цьому сенсі офіційна Росія руйнує саму ідею православ’я, яке зможе врятуватися як віра, а не як державна ідеологія, лише в національних церквах. В одному має рацію патріарх Кирило: те, що він називає «Кієвской Русью», – це справді «унікальний цивілізаційний проект». Унікальний за методами свого самознищення.
Європа шукає своєї нової ідентичності, а Україна своєї
Проблемна ситуація і з боку Європи. Україна після Помаранчевої революції розпочала реально процес євроатлантичної інтеґрації в момент, коли, по-перше, був втрачений дорогоцінний час (майже 15 років!), а по-друге, в момент, коли сама Європа, розширюючись на схід, переживає активний, але не безболісний процес свого власного перестворення. Адже Європа – це цивілізаційний проект, значно складніший від цивілізаційного проекту Америки, що вже, по суті, відбувся, тож може тільки розвиватися і вдосконалюватися. Європа перебуває в процесі пошуку своєї нової ідентичності, яка весь час трансформується зі входом нових країн у цю динамічну реальність.
Найпростіше сказати: Європа провадить проросійську політику. А що зроблено з боку України для створення інституційних і культурних механізмів розуміння української ситуації? За всі роки незалежності в українські амбасади надсилали послами відповідальних, компетентних людей лише в країни, які вважалися особливо важливими, – скажімо, США чи Ізраїль. Країни Європи – за рідкісними винятками! – вочевидь, важливими не вважалися, оскільки в цих країнах нерідко український дипкорпус складався (і часто сьогодні складається) з випадкових, а відтак і бездіяльних людей, для яких дипломатична місія становить свого роду канікули тривалістю в кілька років.
Такий «український» дипломатичний простір у культурному розумінні є філією російського дипломатичного простору – з неминучими негативними наслідками. Звідси – брак культурної стратегії, брак промоційних ініціатив, брак реакцій на публікації, на наукові події тощо, а головне – брак розуміння необхідності такої діяльності. І мені як людині, хвалити Бога, не причетній до жодних політичних структур, по-людськи і професійно не зрозуміло, чому – навіть при міністрах проєвропейського спрямування – у цій сфері не було проведено радикальних системних змін. Адже це ключовий пункт для створення в Європі проукраїнського «лоббі» в позитивному сенсі цього слова – так, як це робить Росія, так, як це робить Польща, і, зрештою, всі без винятку країни, які за кордоном будують позитивну систему розуміння, знання і сприйняття відповідних реальностей.
Ось тому, на мою думку, щоб зрозуміти, що маємо робити в самій Україні, необхідно послідовно вибудовувати європейську перспективу погляду на Україну. І не можемо також собі дозволити критикувати лише російську позицію. Ця позиція відповідає інтересам Росії – так, як їх розуміє нинішнє керівництво цієї країни. Ми ж маємо насамперед звернути погляд на себе.
Україна європейська чи пострадянська євразійська?
Отже, про яку Україну йдеться? Звично говоримо про мільйони негараздів. Не забуваймо, однак, що Україна парадоксально перебуває в кращій ситуації порівняно з Росією. Адже Україна не розділена на різні некомунікабельні між собою компоненти, як Росія. Наше суспільство розділене всього лише на дві некомунікабельні (!) реальності: потенційно європейська Україна та Україна пострадянська, або ж євразійська. Ця остання частина суспільства, звичайно, є вкрай агресивною і небезпечною для європейських перспектив України, але вона відмиратиме в силу своєї цілковитої неспроможності відповідати на виклики сучасного світу.
Інша справа – Україна потенційно європейська. Вона ще дуже незріла і часто непослідовна, однак це, власне, є цивілізаційний проект, що має кардинальну геополітичну вагу. Але тут особливо треба звернути увагу на інтелігенцію цієї потенційно європейської України. Власне кажучи, саме тут треба шукати основну проблему. Маємо констатувати, що ця інтелігенція великою мірою нестійка в своїх європейських орієнтаціях, непослідовна, а часто й просто корумпована. І це є ще один трагічний наслідок тоталітарної системи, яка саме в українському контексті винищила майже всіх інтелектуалів, здатних на опозицію до влади. Вчорашній колабораціонізм і сьогоднішня схильність до корумпованих стосунків з владою української інтелектуальної еліти вкрай ускладнює Україні шлях до громадянського суспільства.
Подивіться на Польщу. Польща впродовж двох століть послідовно обстоювала європейську природу своєї культури через боротьбу за незалежність. Від самого початку розпаду комуністичної системи польська інтелектуальна еліта пішла в структури влади, протестна еліта комуністичних часів тримала руку на пульсі всіх політичних трансформацій країни. І сьогодні ми кажемо: як потрібен Єжи Ґедройц, як шкода, що немає Яцка Куроня... Але є Адам Міхнік, але Марек Сівец став одним із провідних європейських політиків, а Польща в найближчі роки буде надзвичайно важливим гравцем на політичному полі західної цивілізації. Основна причина – в послідовності польської інтелігенції в захисті європейських устремлінь польського народу – і європейських цінностей загалом.
В української інтелігенції цієї послідовності немає. Ця інтелігенція фактично розділена на три групи. Одна частина захищає ідею Європи, але в суто риторичних термінах. Інша частина вважає, що взагалі майбутнє України не з Європою і не з Росією, а «у себе», в якійсь туманній цивілізаційній ніші – це проект, неможливий для реалізації, але який чудово працює на іншу «роззброюючу» ідеологію – ідеологію «багатовекторності». І лише невелика частина інтелігенції має достатній культурний і навіть інституційний досвід для розбудови «європейського шляху» України. Але робота цієї інтелігенції ускладнена розмитістю ідентитарних параметрів суспільства, з одного боку, а з іншого – бездіяльністю державних органів щодо практичної імплементації теоретичних постулатів євроатлантичної інтеґрації.
Україна не реагує адекватно на російський наступ на демократію
Суспільно-політична поведінка певної частини інтелігенції, на якій лежить відповідальність за євроатлантичний вектор інтеґрації, часто занадто амбівалентна. Скажімо, спостерігається досить відчутна неуважність до проблем, так би мовити, європейської Росії, яку сьогодні репрезентує лише вузький спектр російської інтелігенції. У Росії мало не щодня відбуваються вбивства захисників людських прав, вбивства представників неросійських національностей. Ці кричущі факти майже не викликають у нашому суспільстві резонансу. Або ж хтось виявляє симпатію до об’єктивно переслідуваних представників опозиції – наприклад, нацболів, – забуваючи при цьому, що йдеться про ідеологію, несумісну з демократією.
У Росії є екстремісти на утриманні Кремля і екстремісти (типу «Сєвєрного братства»), які вважають політику Кремля занадто м’якою стосовно «нечисти, нежити, неруси». Тобто недостатньо, щоб організація мала антипутінський, антикремлівський код, щоб опинитися по один бік барикади з демократичними силами.
В Україні необхідний прицільний моніторинг цих процесів, зв’язок з російськими соціологічними центрами (наприклад, «Центр «Сова» чи той же «Левада-Центр»), які відстежують, зокрема, динаміку расизму і ксенофобських рухів у Росії. Недооцінка явища (взяти хоча б неофашистський неоєврасизм) не лише множить вогнища політичної небезпеки в Україні, а й підриває зсередини механізм зрілішання демократичної ментальності українського суспільства.
А що говорити про стратегію «окультурення» суспільства в плані його знання засад демократії, проблематики і життя демократичного світу? Офіційно проголошений курс на євроатлантичну інтеґрацію викликав системний наступ Росії на Україну. І викликав також «системну» розгубленість Заходу, який бачить з боку України європейську риторику, але аж ніяк не стратегічний план інтелектуальної трансформації власного суспільства, ще цілком посттоталітарного за багатьма своїми параметрами.
У цьому сенсі для мене є однозначним, що величезною мірою саме українська інтелігенція відповідальна за нефункціональність механізму розвитку європейської України. Поки що можемо говорити лише про окремі ефективно діючі сегменти цього механізму. Скажімо, кожен номер газети «День» – це міні-антологія європейського мислення, в якій точно і гостро розставлені акценти, необхідні для формування європейської ментальності українського суспільства. І йдеться, завважте, не лише про політологічні акценти, а власне, про інтелектуальні змісти демократії. Подібну політику проводить журнал «Український Тиждень» – також ориґінальний, динамічний та інтелектуально насичений проект.
Але що можуть окремі газети й журнали супроти телебачення, яке стало лабораторією, в якій культивуються всі токсичні посттоталітарні бацили?! Людина, вихована на сюжетах про бандитський Петербург і про доблесних чекістів, ніколи не стане громадянином (і не лише України, а взагалі жодної держави) і ніколи не стане європейцем. Єдиний світ, який видно з екрану нашого телебачення, це все та ж сама Росія, яка послідовно і агресивно протиставляє себе європейській моделі цивілізації. І я знову ж таки не розумію, яким чином були випущені з рук важелі, що регулюють цю проблему. Без органу, який реально стане гарантом політичної, наукової, інформаційної коректності телебачення, годі поки що мріяти про Європу.
Україну об’єднають демократичні цінності
Радянська влада – це геноцид плюс плебеїзація всієї країни. Маємо справу зараз з результатом цього шизофренічного експерименту над людиною. Тому я з великим скепсисом ставлюся до гасла «об’єднуймось» тощо. Об’єднатися можна лише на основі чітко визначених критеріїв. Якщо основним вектором нашого мислення і нашої діяльності справді буде євроатлантична інтеґрація, це буде конкретна праця на об’єднання України. Орієнтовані на демократію, по-сучасному мислячі громадяни є не лише на Заході і в Центрі України, а й на Сході і навіть на Півдні, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють і яке походження мають. Тому об’єднання можливе саме на основі демократичних цінностей.
Що ж стосується стратегічного плану розвитку держави, то знову ж таки – це план інтеґрації України в Європу. Якщо ми виконаємо по пунктах всі інтеґраційні вимоги ЄС, це й буде шлях до європейської України і водночас – до української України, в якій буде забезпечений захист також всіх інших національностей, включно з російською. Адже саме Європа – це простір реалізації націй, тобто – за польською формулою – співдружність «рівних з рівними, вільних з вільними». Це і є «європейська ідея». І в цьому плані «українська ідея» – це закономірно також і «європейська ідея».
Що ж до конкретної пропозиції, то справді, виходячи з фактично неприхованих погроз війни, з якими Росія звертається до України, необхідно скликати міжнародну конференцію, запросивши на неї політичних керівників Заходу. Загалом будь-який наступний Круглий стіл чи конференція мають відбуватися в присутності журналістів – не як статистів і «техніків» відео, а як окремого голосу цієї дискусії. Адже журналістика – це один з основних важелів реальних демократичних перетворень. На таку евентуальну конференцію необхідно також запросити тих же Збіґнєва Бжезинського, Андре Ґлюксмана, Адама Міхніка, Вацлава Гавела й інші знакові постаті – тобто, ту інтелектуальну еліту Заходу, яка завжди підтримувала українську державу як державу європейську.
Не маючи сил викликати на поєдинок країни НАТО та ЄС, Росія загрожує холодною, а може, й гарячою війною проти демократичного світу на території України. Чим слабшою інтелектуально ставатиме російська політика, тим агресивнішою вона ставатиме мілітарно. А це є загроза для всього цивілізованого світу.
Доповідь представлена на круглому столі Національної академії наук, Конгресу української інтелігенції, Міжнародної асоціації україністів «Уроки українського державотворення: здобутки і втрати».
Оксана Пахльовська є професором українських студій Римського Національного Університету «Ла Сап'єнца».
http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1251638140.html
20 August, 2009
Пропаганда в США неможлива
В Америчкі, наприклад, нема національних героїв, легенд, релігій чи історичних подій, які б не висміювали, не випародіювали чи не змішували б з гімном у дуже смішний спосіб по ТБ, Радіо, чи в газеті. Нема ніяких цінностей і нічого святого. Тут не може буть почви для пропаганди і унічтожитєльного патріотизму, як настаюють де-які краснопузі юзері.
Пропаганда в США ще чого неможлива, бо тут нема ніякої аналітики, доступної масам. Ніхто не коментує новини, їх показують. Новини освітлюють отак. В Сибіру проїзошла аварія (картинка). В Іраку вбили 50 цивільних і двох американків (картинка). Якшо грузить американця коментарями подій, то він просто перемкне на спортивний канал, бо його мозг не сприйма такі сложні матерії як аналітика. На всих каналах новин одна і та сама картинка, один і той самий дуже простий текст. Є шото вроді аналітики на спеціальному каналі, шо спонсірується обнаковенними гражданами, но це таке нудне і таке політкоректне, шо слухать невозможно. Ніхто не вміє вести нормальну ефективну пропаганду.
Найкраща пропаганда—це твій рівень життя. Якшо твій рівень жититя прекрасний, то ти і без пропаганди сам собі помиєш мозги. Бо погане руководство і погана країна не способна забезпечіть високий рівень життя гражданам. От тобі і вся пропаганда. А не те шо кажуть недобиті комуністичні виблядиши.
Якшо ти живеш в Америчкі і критикуєш її образ жизні в своєму журналі, то в тебе поганий рівень життя з якихось причін. Їдь додому, раз не виходить встроїтья по людські.
faina_kaplan.livejournal.com
Пропаганда в США ще чого неможлива, бо тут нема ніякої аналітики, доступної масам. Ніхто не коментує новини, їх показують. Новини освітлюють отак. В Сибіру проїзошла аварія (картинка). В Іраку вбили 50 цивільних і двох американків (картинка). Якшо грузить американця коментарями подій, то він просто перемкне на спортивний канал, бо його мозг не сприйма такі сложні матерії як аналітика. На всих каналах новин одна і та сама картинка, один і той самий дуже простий текст. Є шото вроді аналітики на спеціальному каналі, шо спонсірується обнаковенними гражданами, но це таке нудне і таке політкоректне, шо слухать невозможно. Ніхто не вміє вести нормальну ефективну пропаганду.
Найкраща пропаганда—це твій рівень життя. Якшо твій рівень жититя прекрасний, то ти і без пропаганди сам собі помиєш мозги. Бо погане руководство і погана країна не способна забезпечіть високий рівень життя гражданам. От тобі і вся пропаганда. А не те шо кажуть недобиті комуністичні виблядиши.
Якшо ти живеш в Америчкі і критикуєш її образ жизні в своєму журналі, то в тебе поганий рівень життя з якихось причін. Їдь додому, раз не виходить встроїтья по людські.
faina_kaplan.livejournal.com
Subscribe to:
Posts (Atom)