джерело: zgroup.com.ua
Виступ Вацлава Гавела, виголошений 22 жовтня ц.р. з нагоди вручення йому вченого ступеня доктора honoris causa в Інституті політичних досліджень у Парижі.
Коли я був так званим дисидентом, час від часу мене відвідували західні журналісти, а з-поміж їхніх запитань часто пробивалося велике здивування, що ми – така невелика частина суспільства – відкрито вимагаємо принципових змін, хоча вже на перший погляд видно, що ми не маємо жодних шансів і можемо тільки накликати біду на власні голови. Наші зусилля здавалися їм марними, оскільки не були підтримані ні жодними інструментами влади, ні суспільними масами.
"Чого ви хочете досягти, якщо за вами немає ні робітників, ні інтелігенції, ані якоїсь повстанської організації, політичної партії чи іншої значущої сили?" – запитували вони. А ми мали готові стандартні відповіді.
Ті, хто так дивувався, вважали, що зрозуміли всі основні механізми історії, тож знають, що може відбутися, а що – ні, що має шанси, а що зовсім позбавлене їх, що мудре і реальне, а що є повним шаленством.
Часто під час цих розмов я казав, що за тоталітарних умов украй важко зазирнути вглиб суспільства, яке зовні виглядає лояльним до влади монолітом, але головно страх скріплює цей моноліт, отже, по суті, він може бути значно більш крихким, ніж здається на перший погляд. І ніхто не уявляє, за яких обставин випадкова снігова куля може спричинити величезну лавину. Щоправда, усвідомлення цього не було єдиним чи головним двигуном наших тодішніх починань, утім ми мали такі передчуття.
Урок, який випливає з цього, очевидний: ніколи не можемо бути певними, що зрозуміли всі закони історії та здатні непомильно передбачити майбутнє.
Ми взяли владу, не було вибору
Багато елементів посприяло цьому – від глибокої кризи режиму, подій у сусідніх країнах і аж до сприятливої міжнародної ситуації. Попри це, дивувалися, як швидко і відносно легко все пішло. Дивувалися не тільки західні журналісти, але й ми самі. Ми не очікували, що зміни настануть так швидко.
Виявилося, що дисиденти не були підготовлені ліпше, ніж західні журналісти і політологи. Ми також не змогли правильно оцінити ситуацію, ми не бачили і не розуміли прихованих рухів і у сфері влади, і в суспільстві, отже, були не здатні передбачити їхні наслідки. Ми намагалися поводитися, як вільні люди, говорити правду і розповідати про ситуацію в нашій країні, але ми не бажали влади. Загалом, нам не спадало на гадку, що це власне ми – котрі вважали себе щонайбільше речниками суспільства – раптом отримаємо всю владу в державі.
Ми прийняли її збентеженими і стурбованими, оскільки не було іншого виходу.
Цієї миті трапилася цікава річ: багато з тих, хто роками не випинався і мовчки скорявся режиму, а також ті, хто колись вважав наші зусилля безвідповідальним шаленством, раптом почали критикувати нас за те, що ми були не готові. Вони запитували: чому ще не написано нової, демократичної конституції? Чому ви не домовилися про нову виборчу систему? Чому ще немає законів, зокрема засадничих, які створювали б правові рамки для гігантської приватизації, яка чекала на нашу країну? Чому не підготовлено програм для різних політичних партій, необхідних, аби могла функціонувати плюралістична політична система?
Нам донині докоряють, що ми мали зробити, і не зробили.
Раптом після битви з’явилося багато нових генералів, які закидали нам власне те саме, чим ми раніше докоряли скептичним зовнішнім спостерігачам – що ми не розуміли того, що може відбутися, ми не змогли зрозуміти прихованих механізмів історії, ми не передбачили майбутнього і не зважили, що може трапитися навіть те, що доти вважали найменш імовірним.
Так, дисиденти були професорами, художниками, письменниками чи кочегарами в котельнях – але не політиками. Бо звідки за тоталітарних умов мала б узятися якась альтернативна група політиків? А потім ми вже тільки дивувалися, що мусимо робити.
Попри це, я вважаю, що це добре, що ми були не підготовлені до історичних змін, до їх прискореного темпу. Хто дуже добре підготовлений, той, як правило, викликає в мене підозри.
Історії не прискориш
Щоправда, ми не мали в шухлядах жодних законів, написаних дисидентської пори, але в загальній атмосфері ейфорії після безболісного успіху революції, коли кожен пропонував нам свою допомогу, нам здавалося, що відновлення демократичної системи і трансформація економіки – це легкі і швидкі справи.
Проте цього не сталося. Виявилося, що впродовж декількох годин чи днів аж ніяк не вдасться продумати, підготувати й утілити в життя всі необхідні реформи, що кожен проект відкриває і має відкрити простір для нескінченних дискусій, що треба перебратися через гори протилежних аргументів, тяжко шукати необхідної підтримки, долати тисячі перешкод разом з найсерйознішою: досі наявною суспільною деморалізацією, для якої здобута свобода і безпрецедентна зміна власності створили нові можливості.
Пригадую собі, як у перші місяці та роки президентського життя я був просто-таки хворобливо нетерплячим, як неймовірно дратувався, що нічого не вдасться влаштувати в ручному режимі й усе триває так жахливо довго. Це було для мене (і з певністю – не тільки для мене), напевно, найбільшим відкриттям: що на історію дійсно можна мати якийсь вплив, але її ніяк не можна прискорити.
Це неприємно, але на це треба зважати. Неприпустима поспішність могла б спричинити значно гірші наслідки, ніж та дратівлива повільність.
Згодом це повернулося. Я знову мав привчити себе до того, що історію не можна передбачити в повній мірі і що людина ніколи не може бути готовою до всіх її несподіванок.
Наша країна з багатьох причин – як і інші країни колишнього радянського блоку – від початку інтенсивно домагалася, щоб перед нею відчинилися брами західних інституцій, перш за все, НАТО та Європейської Унії. У підсумку це вдалося. Увесь процес тривав довго, і треба було подолати багато перешкод. Мені здається, що зараз ми вже глибоко закорінені в середовищі, до якого належимо і з якого колись були насильно видерті. Проте я не певний, чи так звані старі європейські демократії не шкодують через це розширення. А тим паче, я не знаю, чи мали б ми шанс потрапити до складу членів, якби ці рішення приймали нині.
Я зовсім не здивувався б, якби нам відмовили. Але я також знаю те, про що весь час кажу тут: що терплячість оплачується. Вона оплатилася нам як дисидентам власне тоді, коли ми старанно будували демократичну державу. Відомо ж, що газон не виросте за одну ніч. Часом це дратує, але все має свій час.
Надовго поділена Європа – це було б фатально. У нашій частині континенту міг би розплодитися націоналізм, що відбувається майже скрізь, де нестабільне підґрунтя. Напевно, це додало б Заходу та решті світу іще більше проблем, ніж вони мають тепер з нами. Крім того, зараза поширювалася б усе далі. Отже, терплячість, очевидно, має сенс.
Нетерплячість може вести до пихи, а пиха – провокувати нетерплячість. Під пихою маю на увазі зарозуміле переконання, що тільки я знаю все і лише я зрозумів історію, отже, можу непомильно передбачати перебіг подій. А якщо вони відбуваються по-іншому, ніж я передбачив, то мушу втручатися. Хоч би й навіть силою.
Таким був комунізм. Певність себе та пиха його теоретиків і практиків, зрештою, призвели до ГУЛАГу. Але спочатку було переконання, що нарешті ми знаємо, чому та як усе діється у світі, тож завдяки цьому зможемо побудувати більш справедливий світ. Для чого втрачати час на якісь інтерпретації? Ті, хто можуть і знають, як, повинні негайно, задля інтересів людства, створити цей світ, не зважаючи на те, що думає про це людство. Діалог – це втрата часу, а де рубають дрова...
Потрібна покора
Але це був тільки прояв нерозуміння таємниць історії або браку уяви. Не настала жодна безчасовість. Проминуло, щоправда, декілька великих небезпек, але з-під розбитої двополюсної шкаралупи повилазило багато нових, хоча позірно менших загроз. Але чи можна вважати незначною якусь загрозу в епоху глобалізації?
Раніше світові війни починалися у Європі, яка довго була цивілізаційним центром світу. Чи можемо ми бути певні, що так має бути завжди? Хіба не можливо в час, коли майже кожен диктатор здатен отримати атомну бомбу, що якийсь серйозний регіональний конфлікт перетвориться на загальносвітовий? Хіба сьогодні терористи не мають нескінченно більше можливостей, ніж будь-коли раніше? Чи в цій першій атеїстичній цивілізації, яка не є вічною, не виникає страшенно багато загроз, спричинених людською короткозорістю? Чи не народяться нові покоління фанатиків, людей, одержимих ненавистю, яким наші часи дозволяють діяти ефективніше, ніж колись? Чи щодня ми сотню разів не втручаємося в життя нашої планети, що зумовлює катастрофічні та незворотні наслідки для неї?
Мені здається, що нині, напевно, найважливіше – а спостереження й особистий досвід останніх десятиліть переконують у цьому – зберегти повну покору до світу і повагу до того, що нас переростає, а також усвідомлення того, що існують таємниці, яких ми ніколи не зрозуміємо. Ми повинні усвідомити, що хоча мусимо брати на себе відповідальність за світ, не можемо покладатися на переконання, що знаємо все, а отже, й те, чим усе це закінчиться. По суті, ми не знаємо нічого, хоча ніхто не може позбавити нас надії.
Зрештою, життя, в якому взагалі не було б несподіванок, стало б, напевно, страшно нудним.
Автор: Вацлав Гавел [Václav Havel]
Назва оригіналу: To była rewolucja artystów
Джерело: Gazeta Wyborcza, 17.11.2009
Зреферував: Омелян Радимський
khpg.org.ua
No comments:
Post a Comment