Юрій Андрухович: «Росія самозакохана й нахабна»

Ющенко – найбільше розчарування! Жодних реформ, жодного реального зближення з ЄС. Письменник Юрій Андрухович в інтерв‘ю інтернет-порталу німецького тижневика Der Spiegel розповів про своє ставлення до українських політиків та стурбованість ситуацією навколо України.

Клани, політичні ігри, лицемірство – український письменник Юрій Андрухович змальовує похмуру картину своєї Батьківщини. Президент Віктор Ющенко – це його найбільше розчарування, Чемпіонат Європи з футболу – 2012 навряд чи вийде. Із політичного безладу користає насамперед Москва.

З: Пане Андруховичу, якось Ви порівняли Україну з п’яним, що тиняється в темряві. Чому такий грубий образ?

В: На жаль, п’яні є частиною української щоденної культури. І це тиняння вказує наш складний шлях до демократії: неймовірне піднесення, ейфорія під час і після подій на Майдані в Києві на Помаранчевій революції в кінці 2004-го і потім спад, розчарування.

З: Кілька тижнів тому звучало, що коаліція між партіями Президента Віктора Ющенка та Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко зруйнована. Але тепер вона має знову запрацювати. Від чого це метання туди-сюди?

В: З дня на день інші новини. І що найгірше – Тимошенко та Ющенко хочуть побудувати коаліцію разом зі партією Володимира Литвина. Литвин стояв дуже близько до колишнього президента Леоніда Кучми, проти якого ті так боролися в 2004 році. Тож знову маємо баласт зі старих кланів. Та особливо мене розлючують владні ігрища політиків. Вони думають лише про свої особисті інтереси.

З: Що Ви маєте на увазі під особистими інтересами?

В: Наші політики – це ділки без будь-якої ідеології. Єдине, що їх цікавить, це влада, аби можна було ще більше загребти грошей і, отже, захопити ще більшу владу. Згубне коло диявола, яке не має нічого спільного з демократією.

З: В українському парламенті 450 депутатів. Із них 400, здається, мільйонери. Чи можна взагалі розвести бізнес і політику?

В: Надія завжди є. Зрештою в Україні вже було два політичні дива, яких я абсолютно не сподівався. У 1991-му незалежність і в 2004-му Помаранчева революція. Але якщо бути реалістом, то, думаю, попереду роки застою, бо геть усі наші політики більш ніж підтоптані.

З: Проте саме Ющенка вважали спасителем. Чому міф зруйнувався?

В: Для мене це найбільше розчарування. Він намагався примирити всіх з усіма. І ціна за те стала надто великою: жодних реформ. Нині президента Ющенка оточують якраз функціонери попереднього режиму. Тому в нього залишилося так мало прибічників. Від Януковича я й ніколи нічого не сподівався, тоді нічого і тепер нічого.

З: А від Тимошенко?

В: Їй я ніколи не довіряв. Вона жадає влади, лицемірить і є поганою провінційною акторкою. На жаль, її вистави мають успіх, і через це у нас більше хаосу, ніж демократії.

З: Україна мусить оновитися знизу, закликають спостерігачі. Але звідки має виходити це оновлення?

В: Важке питання. Адже молодь розчарована. Політична ситуація не настільки добра, як вони сподівалися, але так-сяк стабільна. Молоді люди не відчувають тиску, як тоді, до 2004 року, сьогодні вони можуть робити все, що забажають. Тому-то й байдужі.

З: Слабка у внутрішній політиці Україна декому особливо корисна – Росії. Коли російські війська в серпні вступили в Грузію, страх перед Росією знову закипів у Польщі, країнах Балтії та у Вашій країні. Чи не так?

В: Так, тому що Росія продемонструвала: я хочу убезпечити свою сферу впливу. Росія вважає територію колишнього Радянського Союзу та колишнього Східного блоку своєю і хоче нею керувати. Чи то військовими, чи то політичними засобами, як-от вплив на українських політиків типу Януковича і Тимошенко. Ми боїмося, що в Україні ця путінська модель вдасться і що, отже, демократії нам більше не бачити.

З: Як Ви оцінюєте нинішню погрозу Росії перекрити Україні газ?

В: Ці «газові атаки», як я їх називаю, – улюблений інструмент Росії проти України. У цьому конфлікті винні самі українські еліти: це вони дозволяють Росії успішно провадити таку гру, адже вони борються поміж собою і крізь їхні чвари не може проступити єдина позиція щодо Росії. Тимошенко, наприклад, узагалі вдає з себе союзника «Газпрому».

З: У війні в Грузії Ви швидко стали на грузинський бік, хоча донині неясно, хто почав перший – Росія чи Грузія. Чи не були Ваші висловлювання передчасними?

В: Ні, адже це просто технічне питання, хто почав. Це може звучати цинічно, тож Ви вже мені вибачте зворот «технічне питання», але агресором завжди була Росія, вона провокувала. Росія до моторошності самозакохана, самовпевнена і дуже нахабна.

З: Як проти цього убезпечувати себе Україні?

В: Чесно кажучи, не знаю. Я щодня дізнаюся дедалі гірші новини з Батьківщини.

З: Але ж це Ви завжди виступали за членство України в Європейському Союзі.

В: Я справді про це думав, але слушний момент втрачено.

З: І коли був цей момент?

В: У 2005 році після Помаранчевої революції ЄС не збагнув, наскільки ми до нього наблизились. Тепер надто пізно. Зараз Україна знову так віддалилася від ЄС, як і до революції, також і через те, що ЄС дав заднього ходу. Євросоюз переймається самим собою і загруз у проблемах із розширенням на Схід. Останнє, що могло б бентежити ЄС, так це українська авантюра. Хіба що Євро-2012, та й то тут нічого не вийде, зважаючи на всі ці скандали.

З: Ви багато подорожуєте США та Європою. Особливо добре Ви почуваєтеся в Берліні. Чому саме тут?

В: По-перше, німецькою я розмовляю значно краще, ніж англійською. Французькою, на жаль, узагалі не володію. По-друге, Берлін хоч і не є красивим містом, але це мене й приваблює. У жодному іншому німецькому місті не поєдналося так багато протилежностей і різних людей. З одного боку, вілли в районі Ґрюневальд, з другого – панельні будинки у Марцані.

З: Від жовтня Ви є стипендіатом Берлінського наукового коледжу. Які плани на це 10-місячне перебування?

В: Я пишу нову книжку, фіктивну енциклопедію 111 міст, що я відвідав. Звісно ж, туди мусить увійти Берлін. Саме зараз я працюю над літерою «С». Правда, букву «В» я відклав. Берлінські історії напишу якось пізніше: спочатку мені треба в місто знову вжитися і насамперед його пережити.

Крістіна Гебель, Spiegel (Німеччина) // 05:02 30-12-2008

Оригiнал матерiалу:
http://www.spiegel.de/politik/ausland/0,1518,598380,00.html…

Чехія запроваджує «зелені карти» для заробітчан

Чеська Республіка з 1 січня 2009 року запроваджує так звані «зелені карти» для громадян ряду іноземних держав, серед яких і Україна.

«Зелена карта» є формальним дозволом на роботу і проживання на території Чехії впродовж трьох років. Серед країн, громадяни яких можуть подавати заявки на отримання такого дозволу, – Боснія, Хорватія, Македонія, Сербія.

Нововведення має допомогти урядові Чехії поліпшити ситуацію з зайнятістю в тих сферах, в яких не бажають працювати самі чехи, а також громадяни інших країн Євросоюзу.

radiosvoboda.org

Злидні. Анімація

З 1 січня в Словаччині можна буде розплачуватися в євро

З 1 січня 2009 року Словаччина введе євро як єдину грошову одиницю Європейського Союзу.

У свою чергу євро відсвяткує 10 років із дня створення, повідомляє "Інтерфакс".

Словаччина стане 16 країною ЄС, у якій використовується євро.

Таким чином, з Нового 2009 року 328,6 млн. осіб із 499,7 млн., які проживають у ЄС, будуть користуватися єдиною грошовою одиницею.

Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу в зв'язку з цим сказав:

"Я дуже щасливий, що ми будемо святкувати 10 річницю євро, вітаючи Словаччину як нового члена. Словаччина готова зробити історичний крок уперед, як для усіх своїх громадян, так і для Європи. Приєднання до євро поставить Словаччину в економічний і політичний центр Європи, після менш ніж п'яти років приєднання до ЄС. Це – велике досягнення...".

Євро було створено в 1999 році, коли 11 країн увели єдину монетарну політику. За шість місяців до цього був створений Європейський центральний банк. Банкноти і монети були представлені в 2002 році.

Словаччина повинна буде обміняти 30.1260 словацьких крон у євро. Перед Словаччиною євро ввели Словенія, Кіпр і Мальта.

Спеціально для святкування ювілею євро, у січні буде введена монета достоїнством 2 євро, за дизайн якої проголосувала більшість відвідувачів веб-сайту Європейської комісії.

Словаччина цілковито готова до введення євро. Комерційні банки почали отримувати банкноти і монети з вересня і вже доставили їх у магазини й інші бізнеси-організації для проведення оплати в євро з 1 січня.

Планується, що цінники з одночасною вказівкою ціни в євро і кронах будуть використовуватися до 1 січня 2010 року.

pravda.com.ua

Андрухович назвав Тимошенко "ненаситною до влади лицеміркою"

Відомий український письменник Юрій Андрухович назвав прем'єр-міністра України Юлію Тимошенко "лицеміркою" і "поганою провінційною актрисою".

"Вона (Юлія Тимошенко) ненаситна до влади, лицемірка й погана провінційна актриса, але, на жаль, її гра має успіх, через чого Україна має більше хаосу, ніж демократії", - заявив Юрій Андрухович в інтерв'ю німецькому виданню Spiegel Online, додавши, що Тимошенко ніколи не довіряв.

Президента України Віктора Ющенка Андрухович назвав "найбільшим розчаруванням".

"Ющенко шукав примирення з усіма, і ціна цього - відсутність реформ", - зазначив він. Функціонери старого режиму зараз ближчі до Ющенка, додає Андрухович.

Письменник, який отримав річну стипендію і з жовтня цього року живе в Берліні, стежить за політичним життям в Україні і зізнається, що "з кожним днем новини стають все гірші й гірші". Найнеприємнішою з них Андрухович називає коаліцію Нашої України та БЮТ з Блоком Литвина. Письменник нагадав, що "Литвин був дуже близький до екс-президента Кучми", боротьбу з яким в 2004 році вели ці сили.

Коментуючи погрозу Росії відключити Україні газ за борги, Андрухович зазначив, що "газова атака" - "улюблений важіль тиску Росії на Україну". Однак, письменник вважає, що винна в цьому конфлікті сама українська еліта, що "через свої чвари не може досягти спільної позиції з приводу Росії".

Не менш розчарований український літератор і позицією Європейського Союзу. Він упевнений, що "вдалий момент для вступу України в ЄС загублено".

На думку Андруховича, після Помаранчевої революції в 2004 році ЄС не усвідомив, наскільки близько підійшла Україна. А зараз вже занадто пізно, зазначив він.

"Зараз Україна знову віддалилась від Євросоюзу, як до революції, в тому числі, тому що Євросоюз самовіддалився", - додав Андрухович.

У переддень Нового року найпопулярніший у Німеччині український автор не втрачає надію, зазначаючи, "в кінці кінців в Україні вже було два політичних дива - незалежність 1991 року і Помаранчева революція 2004-го".

Однак, щоб бути реалістом, письменник додає: "Я передбачав роки застою, тому що всі наші політики себе дискредитували", - цитує Юрія Андруховича Spiegel Online.

korespondent.net | За матерiалами: Німецька хвиля

Сергій Грабовський: Провокатори і козли

Усі ці дні мене постійно щось муляло у "Маніфесті середнього класу" (http://www.pravda.com.ua/news/2008/12/16/86225.htm), який зі швидкістю блискавки розійшовся ледь не по всіх українських сайтах і був негайно передрукований цілим рядом видань. І ось тепер, здається, все стало на свої місця – і теза про пов‘язаність цього тексту із конторою Глєба Павловського, чи, простіше кажучи, "московською конторою" знайшла підтвердження.

По-перше, чи могла людина, занурена в українські реалії й компетентна, написати такі слова: "Государство давно контролируют несколько десятков олигархических семей. В 2004 году они переписали Конституцию Украины под себя. Понарошку они разделились на синих, оранжевых, белых и серо-буро-малиновых"? Не було 2004 року "білих"; і "синіх" не було й немає. А на додачу БЮТ не голосував за зміни у Конституції, а НУ підтримала їх через силу. "Перекачка вечнозеленых гривен..." Скажіть мені, це яка гривня у нас "вічнозелена"? Двадцятка нового зразка? Щось дуже дрібна купюра, чи не так? А якщо припустити, що перед очима автора тексту стояла зовсім не гривня, а справді "вічнозелена" російська банкнота номіналом у 1000 рублів, чи не стає ситуація психологічно куди більш правдоподібною?

Ідемо далі. "В Украине за семнадцать лет убили 6 миллионов: холодом, голодом, бандитизмом, коррупцией. В ответ только что смогли устроить дискотеку на Майдане. Опять таки, мы забыли, что не на дискотеках изменяется ход истории, а в организованных действиях граждан... Тот, кто этого не осмысливает, остается пушечной массой, которую гоняют с синего майдана на оранжевый, а потом наоборот". Знов-таки, це могла написати людина, яка або не живе в Україні, або дивиться виключно московське телебачення. Це кого ж ганяли з одного майдану на інший? Хіба що кільканадцять прихильників О.О.Мороза, чи не так? Крім того: як на мене, український громадянин, хай із Одеси чи з Донецька, обов‘язково вказав би в числі факторів зменшення кількості населення (і не тільки у зв‘язку із цим) еміграцію. Постійну і тимчасову, "заробітчанську".

І нарешті: маніфест українського середнього класу ніколи б не поминув наголосу на цінності свободи. Це російський середній клас перейнятий тільки статками і навіть демонстративно хизується – "ніякої політики". Розбирати ці відмінності, їхні витоки, їхню специфіку – надто довго, просто варто констатувати ці принципові відмінності. Плюс ще одне: без свободи дій немає ніякого середнього класу ані в європейському, ані в американському, ані в індійському розумінні цього поняття. Є просто більш-менш забезпечені люди, спроможні прогодувати свої сім‘ї й купити авто та квартири в кредит.

А тепер – головне. "Мы им 13% подоходного налога, они нам инфляцию". Груба робота! Це 2004 року, коли Глєб Павловський і його команда днювали й ночували в Україні, податок із фізичних осіб становив 13%. Сьогодні він дорівнює 15%... Матчастину вчити треба!

...Якщо ж я неправий і Юрій Романенко сам усе це придумав і написав, то він людина гранично некомпетентна, гірше, ніж усі ті проФФесори, і публіка, що дудітиме за його сигналом – перепрошую, просто КОЗЛИ. Які готові змінити владу одних неуків на диктатуру інших.

А втім, варто вчитатися і в інший текст – "Манифест 2.0. Зачем мы это делаем?" (http://www.pravda.com.ua/news/2008/12/19/86478.htm): "...Уже на следующий день мы продолжим работу. Прежде всего, мы ответим на письма всех тех людей, кто написал нам. Мы сделаем аудит, который позволит достаточно быстро создать структуры общественного движения в регионах. Пока они на Новый год будут пить ром на Барбадосе, мы проедем по Украине, чтобы посмотреть друг другу в глаза и наладить контакты. Мы проработаем нашу идеологию и простыми словами и мессиджами донесем ее до людей. И только выстроив систему, мы перейдем к более акциям, которые требуют более серьезной подготовки".

Або це чистісінької води хлестаковщина, або... Як один із організаторів Партії зелених на початку 1990-х і співавторів її програми (ще тоді, коли партію очолював Юрій Щербак і її діяльність базувалася на ентузіазмі, а не на грошах), я добре знаю, яких професійних зусиль і яких коштів потребують такі речі. Звідки все це виникне на порожньому, як нас запевняють, місці?

І ще одна велика цитата – тепер уже з інтерв‘ю Юрія Романенка, який начебто є автором "Маніфесту". "...Украине сейчас нужен свой Франко, Кемаль или Салазар, чтобы остановить процесс развала государства. А по большому счету, речь идет о создании нового государства – третьей Республики, которая будет избавлена от недостатков и родовых травм нынешнего украинского государства. Эта партия должна быстро набрать популярность и получив 51% голосов провести перезапуск государство. Кризисным Актом должна быть отменена действующая Конституция Украины и предложена новая согласно которой Украина превращается в президентскую республику, где глава государства несет всю ответственность за исполнительную власть. Он формирует правительство, отвечают за внешнюю политику и т.д. Президент выступает как Суверен, который гармонизирует отношения между различными социальными группами, ФПГ. Парламент становится двухпалатным, а регионы укрупняются, превращаясь в штаты или нечто подобное. Так мы ослабим региональных баронов и улучшим управляемость страной... Параллельно проводится реформа административного и криминального кодексов резким ужесточением наказаний. Поскольку ключевой проблемой является коррупция, то водится смертная казнь за коррупцию в крупных размерах (устанавливается специальных ценз), государственную измену. Вводится гибкие наказания в виде общественных работ, которые бы позволяли привлекать воров и нарушителей общественного порядка к ремонту инфраструктуры. Новая политическая сила, придя к власти, неизбежно столкнется с необходимостью казней ответственных за катастрофическое положение в стране. Народ поддержит это, если казни будут ограничены во времени и немногочисленны". http://politics.in.ua/index.php?go=News&in=view&id=10873

Президентська влада, двопалатний парламент, укрупнення регіонів – це все речі, які можуть дискутуватися і навіть бути визнані прийнятними (хоча чим об‘єднання Донецької і Луганської областей в один штат обмежить Ахметова, аоб‘єднання Київщини і Черкащини Губського – хоч бийте, не розумію). Проте головне тут інше. Юрій Романенко і/або його господарі, схоже, давно не відкривали Конституцію України і не знають (або забули), що 51% голосів для її зміни замало. Ба більше – щоб змінити державний лад, потрібен не "кризовий акт", а всенародний референдум. Та все одно: чинний Основний Закон не дозволяє звужувати обсяг людських і громадянських прав та свобод, а це нам якраз і пропонують.

Іншими словами, пропонують нам фашистський (Франко, Салазар) державний переворот. Не більше і не менше. З відповідною реакцією у світі.

Я вже не кажу, що відновлення смертної кари – це автоматичне виключення з Ради Європи і додаткова можливість для влади (хай і нової) розправлятися з "неправильною" публікою плюс необмежені обшири для розгулу мєнтів – щоб "успішно розкривати" злочини, списуючи їх на непричетних (скільки там було розстріляно невинних людей за злочини Чикатила, а? Та й за гріхи Онопрієнка постраждав не один). І взагалі – смертна кара "за коррупцию в крупных размерах, государственную измену" – який чудовий й ефективний важіль перерозподілу влади і власності!

А "гибкие наказания в виде общественных работ, которые бы позволяли привлекать воров и нарушителей общественного порядка к ремонту инфраструктуры" – чи це не новий різновид каторги? Втім, нічого нового тут насправді немає – більшовики та нацисти успішно (виходячи із їхніх цілей, звісно) застосовували цей метод. Та при чому тут інтереси середнього класу? Хоча, з іншого боку, Гітлер і Ленін таки належали до нього...

Отож, як на мене, під виглядом "Маніфесту..." український середній клас одержав або писанину безграмотного самозакоханого персонажа, або це не більше, ніж провокаційний документ відомої московської "контори". Проте так чи інакше ті, хто відгукнеться на заклики "Маніфесту..." – не більше, ніж банальні цапи-відбувайли (а, може, і просто козли).

Сергій Грабовський | maidan.org.ua

Манифест 2.0. Зачем мы это делаем?

Два часа назад друг прислал смску с цитатой из Марка Аврелия: "Наша жизнь является такой, как мы думаем о ней". Это, пожалуй, наилучшая характеристика той полемики, которая развернулась после публикации Манифеста.

Каждый увидел в нем то, что он видит в своей жизни. Околополитическая тусовка увидела в Манифесте тайный план то ли "украинских генералов", то ли Яценюка с Гриценко, то ли Тимошенко с регионалами. Они уверены, что за этим кто-то стоит.

В их головах не укладывается, как может спонтанно начаться такое движение БЕЗ БЮДЖЕТА!

А ответ на этот вопрос также очевиден для любого здравомыслящего человека – в Украине де-факто произошла потеря управляемости. Власть развалилась на какие-то фрагменты, которые контролируют те или иные ФПГ и их политические "надстройки".

В пылу борьбы они не заметили, что пришло другое время в котором, то, что вчера, казалось невозможным вдруг становится возможным. Дух времени становится другим и тот, кто это не чувствует, оказывается на обочине.

Наш правящий класс окажется на обочине, потому что им плевать на того мужика, написавшего на одном из форумов, что у него наворачиваются слезы при чтении Манифеста среднего класса Украины - ночью он видел, как тихонько плачет его жена, т.к. у них нет денег покрыть ипотеку. Вот такая вот суровая правда жизни.

И пока Стельмах думает, как в очередной раз спекульнуть на курсе доллара, миллионы людей не спят ночами, думая о том, как им дальше жить.

Но, давайте все же не заниматься констатациями, а попытаться изменить нашу реальность. Многие сомневающиеся задают вопрос, а не станет ли наш национальный гудок выпуском пара в бесконечный космос, не воспользуется ли этим кто-то третий?

Следует признать, что мы были готовы к такой реакции - в Украине такое тотальное недоверие к друг другу, что даже стоя на краю пропасти, мы в нашем соотчественике ничего кроме мудаковатости найти не пытаемся.

Однако, давайте говорить откровенно. Если мы не восстановим доверие к друг другу, то у нас не будет будущего, а для того, чтобы его восстановить нужно сделать первый шаг.

Именно поэтому я выступил с такой простой инициативой – нажать на клаксон 22 декабря в 12-00.

Для этого не нужно быть смельчаком, стоять на морозе или рисковать жизнью. Возможно, это будет маленький шаг для каждого из нас, но огромный шаг для Украины.

Так начинается преодоление ненависти, недоверия, лицемерия, одним словом, всего того, что превратило украинский народ в мечущееся под оранжево-синюю дудку стадо.

А простые люди хотят вернуть себе не только финансовое благополучие, но и человеческое достоинство. Скорее даже, в первую очередь, достоинство, а потом все остальное.

Именно поэтому, тысячи людей откликнулись на акцию, прислали сообщения, в которых выражают солидарность и готовность действовать вместе. Это и есть цель акции – мы должны найти друг друга! Не на шустер-эфирах, в реальности в которой нет власти, тепла и доверия.

Думающие люди спешат задать вопрос – что будет дальше? Какие будут следующие шаги?

Они очевидны. Акция покажет нашу реальную способность на пустом месте, посредством простой солидарности добиваться маленьких успехов.

Если, после "гудка" 22 декабря 10 тысяч поверят, что они способны изменить свою жизнь - это уже будет успех.

Сейчас нам в Украине не хватает позитива. Нам не хватает побед.

Так вот, давайте начнем именно с таких маленьких побед. Давайте победим сначала себя, свой страх и разочарования, а потом победим тех, кто сделал нашу жизнь перманентной трагикомедией над которой смеется уже весь мир.

Поэтому, дорогие друзья!

22 декабря в 12-00 сделайте так, чтобы вас услышали.

Если вы автомобилист, то нажмите на клаксон.

Если у вас нет авто, то возьмите дудку или сирену и три минуты отрывайтесь вместе с остальными.

Те, у кого нет авто или дудки, но есть мобильный телефон с камерой - снимайте все на камеру и выкладывайте в Интернет.

А уже на следующий день мы продолжим работу. Прежде всего, мы ответим на письма всех тех людей, кто написал нам. Мы сделаем аудит, который позволит достаточно быстро создать структуры общественного движения в регионах.

Пока они на Новый год будут пить ром на Барбадосе, мы проедем по Украине, чтобы посмотреть друг другу в глаза и наладить контакты. Мы проработаем нашу идеологию и простыми словами и мессиджами донесем ее до людей.

И только выстроив систему, мы перейдем к более акциям, которые требуют более серьезной подготовки. И, в конце концов, мы победим.

Юрий Романенко | pravda.com.ua

До зустрічі на Майдані

Остап Бендер якось заявив: "Після розмов з Берлагою, Скумбрієвичем і Полихаєвим я втратив віру в людство. Хіба це не коштує мільйона рублів, віра в людство?"

Скільки коштувала шкода, завдана грандіозному підйомові людяності і людської віри, що відбувся в Україні в 2004 році, ще тільки належить оцінити. Бездонна енергія країни була бездарно розтринькана вітчизняними Осями Бендерами, що не вміють молитися інакше, як на золоте теля.

Про шкоду країні, завдану вітчизняними політиками, найкраще скажуть цитати недоброзичливців. Один з них – російський журналіст Сергій Доренко. Нещодавно він закликав готуватися до війни з Україною.

Але після поїздки до Києва 2004 року він сказав про Майдан: "Атмосфера інша, енергетика, все інше. Почуття надії, очі світлі, у всіх доброта. Дивні люди, звичайно. Вони якісь там всі дуже добрі. Ніби гойдалка пішла від підлості й цинізму влади до абсолютної моральності народу”.

А ось реакція російського журналіста на звинувачення в тому, що Майдан був платним:

"Кожна людина наповнена якимись шаблонами, такі в нього в голові з віком виникають спеціальні кластери. І кожну подію він оцінює точно відповідно до своєї матриці, що у нього в мізках. От якщо найманий покидьок, абсолютно проституйований, зустрічається із чимсь не знайомим йому, перше питання: скільки отут заплатили.

Ви знаєте, спробуйте, може, посидіти в медитації, якось очиститися, звернути увагу, що не всі такі ж покидьки, як ви”.

З Києва він поїхав з пророчими відчуттям "що, по-перше, профукають революцію, по-друге: хто ці люди, що осідлали цей чистий, світлий, дивний, винятковий народ?".

А ось як пише про те, що чотири роки тому сталося з країною, хороший український журналіст:

"Ідеали Майдану" полягають у тому, щоб посміхатися незнайомим людям і говорити їм "добрий день". Ідеали Майдану полягають у розумінні сили солідарності й свого індивідуального вибору – замість заробляння грошей піти померзнути на Майдан, можливо, з ризиком для життя.

Парадоксальним чином першими про "розчарування" в помаранчевій революції заговорили її затяті супротивники, які, здавалося б, ніяк не повинні були бути нею зачаровані... Це (критика і вишукування вад помаранчевої революції) реакція людей гноблених, які вважають гноблення природним порядком речей, це заздрість старої діви до закоханої парочки, заздрість звиклих до приниження до тих, хто зміг відстояти (у буквальному значенні слова) своє достоїнство.

У текстах "опозиції" легко проглядалася картина світу цих людей. У цьому світі править винятково насильство, розрахунок і особиста вигода. Все людське є, з точки зору такої публіки, лицемірною маскою. Створюється враження, що фразу "темні сили нас злобно гноблять" цим людям вписують прямо у свідоцтво про народження, поруч із прізвищем.

Помаранчева революція дуже похитнула цю картину світу, а "невдача" нової влади повернула її на місце. Звідси й зловтіха, що не проходить у цих людей дотепер. Вони радіють, що точка зору "всі навколо негідники", на їхню думку, блискуче підтвердилася. Дотепер схід просто не звертав уваги на іншу Україну, помаранчева революція змусила його це зробити.

Істерика сходу говорить про те, що він тепер теж став українським, адже заперечення – це перший крок до прийняття. Тому одним з результатів майдану стало об'єднання України. Де-факто, ми вперше після 1991 року одержали спільний політичний простір у всій країні”.

Кольори помаранчевої революції досі копіюють партії у Німеччині, Румунії, Ізраїлі тощо.

Майдан створив новий центр легітимності країни. Не дарма ось уже чотири роки київський Майдан засиджують своїми акціями різноманітні маргінали, сподіваючись механічними ритуальними рухами долучитися до сили, яка буяла там у 2004 році.

Називати абсолютну більшість українських політиків цілковито безвідповідальними – це ще дуже ніжно. Усе це коштує значно більше за мільйон Бендера. І за дискредитацію цього усім причетним рано чи пізно доведеться заплатити по рахункам.

Один з авторів УП на знак протесту проти кризи і політиків пропонує всім автомобілістам одночасно включити гудки.

Можна підійти до проблеми з іншого боку. У Чорному морі є прекрасний український острів з підходящою назвою Зміїний. На ньому може вільно розміститися так звана політична еліта України (благо, діаметр острова – півкілометра). Ця "еліта" там буде добре жити. Адже острів придатний для ведення сільського господарства і, особливо, рибальства.

Депутати з коаліції й опозиціонери, працівники Секретаріату президента і міністри матимуть можливість не лише працювати, а й відпочивати. Адже, як пише довідник, на острові існують чотири пляжі з підходящими назвами: "Бандитський", "Дергач", "Дамський", "Золотий".

Окремі гарячі голови можуть запропонувати щільне мінування акваторії острова та взяття засобами ППО під надійний контроль його повітряного простору (аби ніхто, бува не прошмигнув на материк).

Радикали можуть піти ще далі й запропонувати одягнути на всіх членів елітного угруповання ошийники, які б автоматично вибухали при спробах залишити територію острова.

Якщо якійсь політичній силі чи кандидатові в президенти ця ідея припаде до вподоби – дарую.

Підтримка далеко за 50% виборців гарантована.

Але повернемося до серйозніших речей. Сьогодні Україна чи не найбільше з інших країн потерпає від кризи. Чи можна було чекати чогось іншого при тому рівні корупції, який висмоктує життєві сили з країни і бізнесу?

Чи можна було розраховувати на краще при печерній якості державного управління, що існує в країні? Чи можна було сподіватися на довгостроковий успіх країни в умовах вкрай роздутого державного апарату, який майже нічого не робить для суспільства, крім того, що продає за хабарі свої підписи?

Попри очевидність відповідей на всі ці питання, досі в Україні ніхто ані у владі, ані в опозиції навіть не заїкнувся про радикальне оздоровлення, здешевлення й оптимізацію державного управління. Тому що це політично й фінансово невигідно. Жертвувати собою заради країни "еліта" не привчена, бо звикла робити навпаки.

Майдан, який мріяли поховати дехто в Україні і багато-хто за кордоном, в Україні матиме шанс. Напевно, у нас така доля – шукати свою достойну владу. Можливо, це і є демократія по-українськи. Наша країна процвітала в ті періоди, коли таку владу вдавалося знайти. Саме тому Майдан можливий стільки разів, скільки буде треба.

Чотири роки тому українці здобули унікальний досвід успішного соціального протесту. І що далі, то більше схоже, що вони будуть схильні його повторити.

Нещодавно лідер опозиції Віктор Янукович заявив, що опозиція виведе на вулицю людей. Це відверто смішно. Бо першим знову постраждає Янукович і ті, хто за ним стоїть. Можливо, тому один з депутатів Партії регіонів зізнався, що останнім часом ночами "дуже погано спить" – йому сниться Майдан.

Криза – це не лише загроза, але й шанс. Грецьке слово "криза" означає "злам, час перехідного стану, суд". В такому значенні це зовсім не обов’язково погано. Якщо ближчим часом політики не почнуть працювати на країну (причому ілюзій тут мати не варто), українцям залишиться просто призначити час. А місце ми знаємо

Олександр Палій, кандидат політичних наук, для УП | pravda.com.ua

ЄС може ухвали концепцію Східного партнерства вже у квітні

Рада ЄС на вищому рівні, засідання якої завершилося сьогодні в Брюсселі, доручила Раді міністрів ЄС та наступному Чеському головуванню підготувати концепцію Східного партнерства для розгляду і затвердження главами держав та урядів країн Євросоюзу на наступному саміті у квітні 2009 року. Таке доручення викладено в 28-у пункті підсумкового комюніке саміту, який єдиний торкається нової ініціативи з розвитку двосторонніх відносин між ЄС і шістьма країнами Східної Європи - Україною, Молдовою, Білоруссю, Вірменією, Грузією та Азербайджаном.

"Східне партнерство має значно зміцнити політику ЄС щодо партнерів на Сході в рамках Європейської політики сусідства як на двосторонній, так і на багатосторонній основі, доповнити інші форми співробітництва, які вже існують у відносинах з сусідами Євросоюзу, такі, наприклад, як Чорноморське співробітництво (Black Sea Synergy), яке також має братися до уваги. Східне партнерство має допомогти країнам-партнерам досягти прогресу у процесі реформ шляхом сприяння їх стабільності та подальшому руху у напрямку Євросоюзу," - йдеться в документі.

Як повідомляв УКРІНФОРМ, Чеська Республіка перебере на себе головування в Євросоюзі з 1 січня 2009 року. Прийняте сьогодні Радою ЄС рішення та його фразеологія може означати певну еволюцію Європейської політики сусідства, яка раніше декларувалася виключно як жорстка альтернатива політиці розширення Євросоюзу. Нагадаємо, раніше МЗС України висловив готовність підтримати програму Східного партнерства за умови, якщо нова ініціатива ЄС не суперечитиме досягненню стратегічної цілі України щодо набуття повноправного членства в Європейському Союзі.

maidan.org.ua

Україні не потрібно ПДЧ для того, щоб стати членом НАТО

На Бухарестському саміті НАТО Україна отримала дуже важливий сигнал: було прийнято безпрецедентне рішення - всі країни НАТО погодилися з тим, що Україна й Грузія стануть членами Альянсу. Про це заявила в Укрінформі на відкритому засіданні Євроатлантичного клубу представник естонської делегації при НАТО Анна Тіїдо.

Вона відзначила, що "такого не було при нашому (Естонії. - Ред.) вступі". Вперше таке рішення в історії Альянсу було прописано у документах, "а кожне слово, зафіксоване у документах Організації, має велике значення, його можуть потім цитувати протягом 50 років", підкреслила Анна Тіїдо. На її думку, "це набагато важливіше, ніж просто План дій по членству /ПДЧ/, який зараз Україні не дали".

Естонський дипломат вважає, що поняття ПДЧ "стало якимсь фетішем, воно дуже заполітизоване". Насправді ПДЧ - це тільки технічний інструмент, і він не обов'язковий при вступі: "Польща, Угорщина і Чехія вступили до Альянсу без ПДЧ".

Анна Тіїдо підкреслила, що на нещодавній зустрічі у Брюсселі міністри закордонних справ країн НАТО знову підтвердили свою бухарестську заяву і ухвалили рішення активізувати роботу з Україною і Грузією, використовуючи існуючі структури, а також розширити інформаційні бюро НАТО у Києві та Тбілісі.

На думку Анни Тіїдо, щорічні національні програми є частиною Плану дій щодо членства. "Це той компроміс, який усіх влаштовує. Я вважаю, що ця програма дає всі шанси на вступ, і тут немає ніякого програшу на даному етапі", - підкреслила вона.

За матеріалами "Укрінформ" | maidan.org.ua

Східне партнерство допоможе сусідам ЄС проводити реформи

Лідери ЄС вважають, що Східне партнерство допоможе східним сусідам Європейського Союзу проводити реформи і наближатися до ЄС.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це йдеться у висновках, схвалених Європейською Радою (самітом голів держав та урядів країн-членів ЄС – УНІАН).

«Східне партнерство має допомогти країнам-партнерам здійснгювати прогрес у процесі реформ, сприяючи їх стабільності та наближенню до ЄС», - зазначається у документі.

Крім того, лідери Євросоюзу вважають, що Східне партнерство суттєво посилить Європейську політику сусідства щодо східних країн-партнерів.

Рада також висловилася за продовження роботи над аналізом пропозицій Єврокомісії з тим, щоб схвалити нову політику ЄС на засіданні Європейської Ради у березні 2009 року.

Як повідомляв УНІАН, 3 грудня Єврокомісія представила свої пропозиції щодо Східного партнерства – польсько-швецької ініціативи, представленої у травні цього року і схваленої на засіданні Європейської Ради (самміті голів держав та урядів країн-членів ЄС – УНІАН) у червні.

Східне партнерство має охопити 6 країн-сусідів ЄС: Азербайджан, Вірменію, Грузію, Молдову, Україну, а також Білорусь за умови процесу демократизації країни.

unian.net

НАТО надасть допомогу Україні і Грузії

НАТО надасть допомогу Україні і Грузії в проведенні реформ, необхідних для вступу в Альянс.

Про це сказав офіційний представник альянсу Джеймс АППАТУРАЙ.

«У Росії мають розуміти, що ми не приймали рішення відкласти вступ України і Грузії в НАТО. Ми підтверджуємо тільки ті рішення, які були прийняті на саміті НАТО. Ми чекаємо прогресу всередині України і Грузії. І через 2 комісії, які працюють у цих країнах, ми надаватиме допомогу Україні і Грузії. І навіть велику допомогу в проведенні необхідних реформ для вступу в НАТО», - сказав Дж. АППАТУРАЙ.

За його словами, у випадку України йдеться про розбудову Збройних сил і реформування системи керівництва Збройними силами. Також потрібно поліпшити ті способи, якими розбудовуються Збройні сили в Україні і потрібно добитися громадського розуміння необхідності вступу в НАТО.

«Потрібні окрім демократичних реформ і реформи Збройних сил розуміння суспільства», - підкреслив він.

Він зазначив, що у випадку з Грузією теж потрібні і реформи в розбудові Збройних сил, обороноздатності, демократичні реформи.

«Це довгий шлях, який потрібно пройти перш, ніж ці країни будуть готові вступити в НАТО», - додав він.

Окрім цього, Дж.АППАТУРАЙ зазначив, що проблеми з Південною Осетією та Абхазією «якоюсь мірою пов`язані з перспективами вступу в НАТО».

«Країни-члени НАТО союзники. Не визнають ці території як незалежні, вони визнають їх частиною Грузії. Але зараз таке питання не стоїть, не узгоджується членство можливе Грузії в НАТО із статусом цих територій. Інша річ, що треба вирішити цю проблему, і вирішити якомога швидше», - сказав він.

maidan.org.ua

20 мінімальних зарплат Євросоюзу (по країнах)

Найвища мінімальна заробітна плата серед 20 країн Європейського Союзу, законодавство яких передбачає її встановлення, зафіксована в 450-тисячному Люксембургу, де вона становить 1610 євро.

Як свідчать дані Євростату, найвищий мінімум також в Ірландії (1462 євро), Голландії (1357), Бельгії (1336), Франції (1321) та Великій Британії (1148).

Найменша мінімальна зарплата є в 7,3-мільйонній Болгарії (112 євро), яка приєдналась до Європейського Союзу в січні 2007 року разом з майже 22-мільйонною Румунією, яка займає наступну позицію серед країн ЄС з найменшою мінімальною платнею - 137 євро.

Наступними в списку йдуть прибалтійські Латвія та Литва із мінімальними зарплатами 228 та 232 євро, відповідно.

За ними - Словаччина, (267), Естонія (278), Угорщина (285), Чехія (329) та Польща (334).

Євросоюзівські «середнячки» - це Греція (681), Мальта (612), Іспанія (600), Словенія (567) та Португалія (497).

Як повідомляв УНІАН, з 1 грудня поточного року мінімальна зарплата в Україні становить 605 гривень (65 євро за курсом НБУ на 5 грудня).

unian.net

Володимир Огризко: Я не належу до хохлів

"Нас попросили: хлопці, трошки збавте темпи... Ми повинні розвіяти оплачувані казки про систему нейтралітету... Хтось вважає, що ми зіпсували відносини з Росією?! Ті, хто так кажуть, виходять з одного зрозумілого для них постулату. Тобто те, що сказано в Москві, – це добре і ті інтереси, які захищає Москва в Україні, – це добре, а ми повинні під ними підписуватися… Знаєте, це холуйська позиція, це позиція не українців, а хохлів. Я до таких не належу, так само, як і Борис Тарасюк. Не належать до таких і решта співробітники нашого міністерства..."

Міністр закордонних справ України Володимир Огризко відповів на запитання УНІАН.

(Від УНІАН. Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, міністр закордонних справ України Володимир Огризко заявляє, що Україна фактично отримала від НАТО План дій щодо членства. Про це він заявив 3 грудня журналістам перед початком засідання Комітету Україна–НАТО.

«На цьому етапі ми досягли такого результату, якого прагнули», – сказав В.Огризко.

«Сьогодні ми де-факто отримали План дій по підготовці до вступу в НАТО», – додав міністр.

Він зазначив, що ПДЧ передбачає розробку річних національних програм, над якою зараз працюватимуть Україна і НАТО після рішення Ради Північноатлантичного альянсу щодо розвитку відносин з Україною.

«З 2009 року ми розпочинаємо фактично інтеграцію до Альянсу», – сказав В.Огризко.

Він також висловив задоволення тим, що НАТО вирішило посилити співпрацю з Україною і, зокрема, посилити діяльність свого Інформаційного центру в Києві. «Це дуже практичний і позитивний результат», – наголосив міністр.

Як повідомляв УНІАН, Рада Північноатлантичного альянсу на рівні міністрів закордонних справ вирішила посилити співпрацю з Україною та Грузією, у тому числі шляхом створення національних річних програм. Водночас, Рада не розглядала питання про надання ПДЧ Україні та Грузії.)

Пане міністре, деякі Ваші опоненти звинувачують українську дипломатію в тому, що вона фактично веде бойові дії за кордоном. Також наші міжнародні аналітики кажуть, що МЗС України, тобто наші дипломати за кордоном нічого не роблять, і тільки ходять і повторюють як папуги: «ПДЧ, ПДЧ». Але ніякої системної роботи для цього не ведуть, ось і результат: нам знову не дали ПДЧ...

Дипломати стоять ногами на реальній землі, вони доносять до зовнішнього середовища власне те, що ми маємо тут, в Україні...

До речі, зовсім недавно на засіданні уряду було схвалено проект указу Президента про цільовий план Україна–НАТО на 2009 рік. Цей план складається майже з чотирьохсот конкретних заходів. Їх нам надали всі міністерства й відомства, які знають, що їм треба покращувати, вдосконалювати у своїй роботі. Тобто йдеться про структурні зміни в суспільстві з багатьох напрямків. Сьогодні, уперше за багато років співпраці з НАТО маємо шанс схвалити план на наступний рік ще до кінця цього року. А з 1 січня перейдемо до практичної, реальної роботи.

Що таке вступ до НАТО? Це як мета та інструмент. Ще в Бухаресті було сказано: «Україна буде членом НАТО». Це стратегічне рішення, яке продемонструвало мету.

Для чого нам ПДЧ? ПДЧ має допомогти Україні провести структурні реформи, про які ми говоримо у своєму плані. Ось власне логіка всього того, що ми робимо. Тобто нам не потрібне ПДЧ як фетиш, як щось особливе, спеціальне. Нам потрібен інструмент. Він може бути й іншим.

Головне – швидко досягти критеріїв. Тоді ми прийдемо і скажемо: «Шановні члени НАТО, ми досягли ваших критеріїв, ми з вами вже працюємо з 2003 року. Давайте розпочинати фазу переговорів про вступ».

Це абсолютно нормальний розумний шлях.

Ми всі в Україні є європейцями. А якщо так, то в нас не може бути вибору, у якій системі цінностей нам перебувати.

Ми не можемо бути поза межами цього культурного, психологічного, філософського простору, який вже є нашим. Навпаки – перебування поза ним є неприроднім.

Те, що ми будемо в цій системі, у мене взагалі не викликає жодного сумніву. Питання тільки в тому, скільки нам доведеться докласти зусиль, аби довести всім і кожному, що ми повертаємо свою сутність. А ця сутність є сьогодні у двох виявах – Європейський Союз і НАТО: економіка і безпека. Це два стовпи, на яких усе стоїть.

Сказати, що ми бігаємо по закордонах і в когось щось клянчимо – то це просто нерозуміння самої ситуації.

Ми не клянчимо. Ми пояснюємо, що і в інтересах України, і в інтересах НАТО та ЄС бути разом. Бо це – поширить демократію та безпеку на Схід, дасть можливість нам усім у Євроатлантичному просторі почуватися впевненіше та безпечніше.

Колишній міністр оборони Анатолій Гриценко ще влітку казав, що не треба чекати ПДЧ, усі наші міністри – Шандра, Князевич, Онищук, Вакарчук, Данилишин та інші – могли розробити кожен у своїй сфері, образно кажучи, власне “ПДЧ” і з інтервалом у три дні й проїхати по маршруту Брюссель – Берлін – Париж, аби представити його партнерам. А через два місяці – знову тим же маршрутом – з першими результатами виконання. Через два місяці – знову. Аж доки натовці скажуть: «Досить, хлопці, ми ситі, ми бачимо результати, ви нас переконали, ми підтримуватимемо Україну».

Наведу два конкретні факти… Цього року в штаб-квартирі НАТО побувало понад 50 українських делегацій. З них більш як 20 – на дуже високому рівні, починаючи від прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністра. І вже зараз нас попросили: «Хлопці, давайте трішечки менше, бо ми не в змозі так інтенсивно реагувати, трошки збавте темпи». Тобто це означає, що ми справді досягли високого рівня політичної взаємодії.

Є і те, що непокоїть. Це – рівень поінформованості суспільства. Але хто би що не казав, рівень підтримки населення вступу України в НАТО зростає. Особливо він зріз після того, що сталося в Грузії – стрибок на 10% відбувся відразу. Крім цього, я дуже радий про це сказати – ми все-таки багато зараз зробили, аби вийти на громадськість. Через плакати з інформацією про НАТО на бігбордах, на лайт-боксах. Також на радіо й телебаченні стараємося якомога більше розповідати про НАТО. Розміщуємо всюди розумну рекламу – неагресивну, а таку, яка пояснює людям, що це в наших спільних інтересах.

Ми повинні додати більше нормальної, чесної інформації тим, до кого ми звертаємося. Ми повинні розвіяти казки про якусь систему нейтралітету – активного чи пасивного.

Знаєте, ті люди, які сидять на відповідній фінансовій голці, мусять відпрацьовувати гроші й вигадувати абсолютні нісенітниці.

Сьогодні бути нейтральним – значить, викладати значно більше грошей з власної кишені, ніж бути в системі колективної безпеки. Це всім відомі речі.

Коли вам кажуть: «Нейтральність – це супер», – то ви одразу питайте, а хто оплачує цього так званого експерта.

Польща не могла б собі дозволити бути нейтральною, тому що це на порядок дорожче, ніж те, що вона платить сьогодні, перебуваючи в НАТО.

Якщо ми станемо нейтральними, – це означає, що нам треба буде повернутися до мільйонної армії, до тих видів озброєнь, яких у нас сьогодні немає, нам потрібно буде все це закуповувати… А за рахунок чого? За рахунок наших з вами зарплат, пенсій, шкіл, медичних установ і таке інше.

Потрібно бути чесними перед людьми...

Ми тільки цього року почали серйозну інформаційну роботу. Наступного року вона буде ще інтенсивнішою. Ми ж не говоримо про те, що вступатимемо в НАТО завтра, – це довгий процес, який ми ще маємо пройти. Отже, маємо підготувати суспільство до вступу в НАТО, бо не хочемо бути там на правах бідної родички. Ми хочемо бути рівноправним партнером, союзником.

Повідомлялося, що Кондолізза Райс намагалася переконати європейських лідерів спростити процедуру прийняття України в НАТО. У зв’язку з чим така активність?

Хочу подякувати Кондолізі Райс та всім нашим друзям за це. Їхня активність дуже проста й зрозуміла. Адже йдеться про майбутнє нашої системи безпеки. Повторюся, членство України, Грузії в НАТО – це додана вартість для всіх. Бо в такий спосіб ми робимо наше життя більш безпечним. І це розуміють ті відповідальні політики, котрі справді мають на меті створення більш безпечного світу.

Важливо, що друзів у нас у НАТО є переважна більшість. Там є тільки кілька країн, котрі, не сумніваючись у нашій стратегічній меті, займають дещо обережнішу тактичну позицію.

Проте ми в цьому не бачимо якоїсь надзвичайної трагедії, це нормальний шлях, коли є дискусія… Ми ж самі хочемо стати членом того клубу, де все демократично. Коли станемо членом НАТО, теж братимемо участь у подібних обговореннях.

Єврокомісія готує комунікацію про східне партнерство з шістьма країнами – Грузією, Азербайджаном, Білоруссю, Україною, Молдовою, – відповідно до якої нададуть цим країнам асоційоване (але не повноправне) членство в ЄС…

Зараз складається ситуація, коли на порядок денний виходить питання – яким чином виглядатиме наша Європа через 10–15 років, яку роль відіграватиме ЄС, НАТО, якою буде взаємодія між європейським центром безпеки й американським. Яка буде взаємодія між євроатлантичним сегментом безпеки та Росією, Китаєм. Іде процес формування нового порядку денного безпеки на найближчі десятиліття.

Тому, безумовно, зараз формуються ці центри. І ми, як об’єктивна інтегральна частина європейської частини світопорядку, маємо зайняти в ній своє місце.

Противники вступу України в НАТО ніколи не можуть навести якихось тверезих аргументів – чому нам непотрібне НАТО. Наприклад, близький до Партії регіонів Анатолій Орел, який займав посаду керівника головного управління зовнішньої політики Адміністрації Президента Кучми (як, до речі й Ви), каже, що ми вже не зможемо гідно святкувати День Незалежності, бо в НАТО нас чекає неволя…

Не хочу надто гостро реагувати на такі аргументи… Насправді, реальних аргументів нема, коли б вони були, їх би давно чітко сформулювали.

Наприклад, коли вам щось загрожує, ви кажете: мені загрожує те і те і те... Але ж ви самі бачите, що наші опоненти не можуть чітко, по пунктах перерахувати, у чому полягає ця так звана небезпека.

Я неодноразово запитував своїх російських колег, ще будучи першим заступником міністра, а тепер і в цій якості, про те, які ж реальні загрози для Російської Федерації в тому, що Україна стане членом НАТО. Чому РФ, маючи прекрасні стосунки з членами НАТО – Німеччиною, Францією, Італією – від цього не страждає?

Якщо в Росії є якісь реалістичні занепокоєння, що в Україні будуть ядерні військові бази, то давайте їх обговорювати. Але таких баз не може бути, бо Конституція наша забороняє це.

Давайте шукати варіанти! Звісно, якщо це логічні аргументи. А якщо вони висмоктані з пальця, то про що тут говорити? Маю на увазі те, що ви наводите зі слів пана Орла.

Мені соромно говорити про такі аргументи, бо це дитячі розмови, а не розмови серйозних людей. Невже це серйозно – що Україна, вступивши в НАТО, втратить свою незалежність? Це абсурд!

Сьогодні Польща незалежна чи залежна? Незалежна! Угорщина, яка теж була з нами в соцтаборі, незалежна? Незалежна. Навпаки – від їхньої позиції залежить, чи прийматиме НАТО ті чи інші рішення. Це – найвища форма незалежності!

У країнах НАТО немає єдиної армії. Це також те, що нашим громадянам треба знати. Без рішення українського парламенту жоден український солдат не воюватиме.

Наші опоненти часто використовують ситуацію, щоб просто дезінформувати людей. Мовляв, в Іраку воює НАТО... НАТО там не воює, не було рішення про участь НАТО в операції в Іраку. Там беруть участь окремі натовські країни. Там вони підтримують безпеку та борються з наслідками режиму Саддама Хусейна.

У разі нападу на якусь країну НАТО виступає як колективна структура безпеки, що захищає своїх членів. Це втрата незалежності? На мою думку, це її захист.

Щодо нейтралітету. Наведу просту статистику. Членство в Альянсі коштуватиме кожному українцеві 5 гривень на рік. Це багато? Це нічого. Так невже нам задурюватимуть голову деякі „коментатори”, на кшталт тих, кого ви цитували?

Ми витрачатимемо по 5 гривень кожен і матимемо ефективну систему безпеки. Маючи безпекову парасольку, ми зможемо займатися соціальними питаннями, здійснювати свої плани, не боячись того, що трапилося в серпні з Грузією.

Вважається, що саме МЗС України зіпсувало відносини з Російською Федерацією, зокрема Борис Тарасюк, коли був міністром закордонних справ. А Вас називають його послідовником…

Вважають, що ми зіпсували відносини з Росією?!

Ті, хто так кажуть, виходять з одного зрозумілого для них постулату. Тобто те, що сказано в Москві, – це добре і ті інтереси, які захищає Москва в Україні, – це добре, а ми повинні під ними підписуватися…

Знаєте, це холуйська позиція, це позиція не українців, а хохлів. Я до таких не належу, так само, як і Борис Тарасюк. Не належать до таких і решта співробітники нашого міністерства.

Я дуже пишаюся тим, що в нашому міністерстві багато, дуже багато людей, для яких національний інтерес є найголовнішим пріоритетом їхнього життя. І ми його захищаємо, захищаємо тією мірою, якою можемо.

Завжди повторювали й повторюємо, що ми за абсолютно нормальні відносини з цією країною, як і з будь-якою іншою. Ми тільки хочемо, аби ці відносини були рівноправними і щоб нас не розглядали як певну зону впливу. А про це вже говорять на найвищих рівнях РФ…

Ми не є зоною впливу, ми є таким самим членом міжнародного співтовариства, як і Росія. Хочемо від Росії того ж самого, – аби вона ставилася до нас так само, як до Нідерландів, Німеччини чи Португалії.

Хіба ми були проти, коли РФ заявила, що вона виступає за ЄврАзЕс (Євразійське економічне співтовариство), ЄЕП тощо? Та ні! Будь ласка, це ваш вибір, на здоров’я. Хіба була Україна проти, коли Росія вступила до ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку. – Авт.)? Та ні, бо це рішення РФ, і ми взяли його до відома. І ми не сприймаємо це як щось антиукраїнське.

То чому ж тоді намагання України забезпечити свою безпеку видається за якісь антиросійські кроки?!

Протоколи, угоди, меморандуми – це плід добросусідських відносин. Які документи були укладені з Росією за час Вашого міністрування?

У нас з РФ діє така дуже важлива структура, яка називається Міждержавна комісія. Вона очолюється двома президентами – Росії та України. Там є комітети, комісії, кожна з яких працює за своїми напрямками. У рамках цих структурних одиниць і відбувається робота.

Не коментуватиму роботу всіх комітетів, скажу тільки про наш напрямок. Є комісія і підкомісія, якими опікується МЗС – комісія з міжнародних справ і підкомісія з питань Чорноморського флоту.

На превеликий жаль, з того плану дій, які ми запланували на 2008–2009 роки багато чого не виконано. І не з вини української сторони.

Наприклад, ми вже півтора року намагаємося узгодити з нашими російськими партнерами текст на два абзаци. У тексті йдеться про просту й зрозумілу річ – початок роботи з демаркації українсько-російського кордону. Ми півтора року не можемо отримати від росіян ноту, у якій вони скажуть: РФ згодна на проведення такої роботи, і ми запрошуємо вас розпочати її тоді-то й тоді-то.

Ми такого підходу не розуміємо.

У нас гарно співпрацюють регіони. Ідеться про «прикордонну співпрацю», тобто вона при кордоні, а кордону – нема. Виходить якийсь парадокс...

Та цей кордон потрібен не для того, аби будувати якийсь берлінський мур, а для того, щоб не було, наприклад, якихось фантастичних нафтопроводів. Коли з двох сторін – метрів по сто з кожної – прокладається труба, у яку зливається нафта, і перекачується з одного бензовоза в інший. Ми ж обкрадаємо своїх громадян. А хочемо все зробити по-європейськи, по-цивілізованому.

Чимало також тем, які ми не можемо довести до кінця щодо проблематики з розмежування Азовського моря, Керченської протоки, Чорного моря...

Ну хоча б щось вирішено в цих питаннях?

Ні, нічого. Єдиний позитив, який ми досягли завдяки дуже інтенсивній роботі – це те, що ми провели так звану серединну лінію в Азовському морі. Тобто це має стати лінією кордону. Але на нашу пропозицію: давайте, це зафіксуємо, – нам відповідають – „ні”.

Чи вірите Ви в те, що Росія виведе ЧФ з України до 2017 року?

У мене немає жодного сумніву, що так і буде. Бо так написано в Конституції України. Не можу собі уявити парламент, який змінить цю норму Конституції заради того, щоб на українській території залишався іноземний військовий флот.

Після 2017 року Чорноморського флоту в Україні бути не може. Саме тому ми передали російським колегам проект документа, у якому чітко і ясно прописано, як їм потрібно до цього готуватися.

І знову ж таки, на превеликий жаль, реакції на це немає.

(Від УНІАН. Як повідомляв УНІАН, 2 грудня Президент України Віктор ЮЩЕНКО створив Міжвідомчу стратегічну групу з українсько-російських відносин.

Міністр закордонних справ України Володимир Огризко вважає, що створення Міжвідомчої стратегічної групи з українсько-російських відносин не викличе плутанини у відносинах з РФ.

Про це В.ОГРИЗКО заявив 3 грудня журналістам перед початком засідання Комітету Україна–НАТО.

«Ніякої плутанини не буде, лінію України визначає Президент, і ми цю лінію будемо виконувати», - сказав В.Огризко, відповідаючи на запитання УНІАН, чи не викличе створення групи плутанини в тому, хто відповідатиме за відносини з Росією: МЗС чи спеціальний представник Президента Костянтин Грищенко.)

Існує думка, що було неправильно зараз бігти просити ООН, аби вони визнали Голодомор геноцидом, не проробивши відповідної роботи всередині країни. Адже Ізраїлю з його потенціалом, можливостями знадобилося 60 років, аби ООН визнало Холокост…

Знову таки, ми нікуди не бігали й ні від кого нічого не просили.

Ми протягом останніх двох років зробили багато для того, щоб у свідомості світової громадськості укорінилося поняття «голодомор».

Скажу відверто, що це дуже складна, об’ємна робота, адже ми працюємо зі світовою спільнотою, а це дуже непросто, бо інформації у світі про Голодомор до останніх двох років було дуже-дуже мало.

Ми почали цю роботу з однієї брошурки, одного фільму, вручну робили прес-релізи тощо. От із цим я, очолюючи делегацію на генеральній конференції ЮНЕСКО, домігся торік, що ЮНЕСКО прийняла резолюцію з ушанування жертв Голодомору.

Далі ми пішли працювати з іншими організаціями. Результатом стали заяви міністрів закордонних справ країн-членів ОБСЄ, резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ, Європарламенту. Ми винесли це на обговорення Ради Європи, Генасамблеї ООН. Також ми безпосередньо працюємо з парламентами й урядами країн світу. І маємо перший результат: 14 парламентів уже визнали Голодомор геноцидом. Ще сім парламентів вшанували жертви Голодомору. Тобто ми розпочали процес.

Головне, що сьогодні поняття «голодомор» має чітку дефініцію – це страшна трагедія як українського народу, так і всього людства. Бо якщо людство протягом п’ятиста днів втрачає близько десяти мільйонів населення, то це гуманітарна катастрофа жахливого масштабу.

Ми не ставили собі за мету за один рік отримати результати. Ви праві, це багатолітній процес.

А коли Ви особисто дізналися про Голодомор?

Мені про Голодомор розказувала моя мама. Вона це теж пережила, тому мої емоції мають родинний характер. Вона мені розказувала такі речі, про які я не хочу говорити. Вони були просто страшні, мене внутрішньо аж заціплює.

Голодомор – це питання нашої моралі. Люди, які сьогодні кажуть “Голодомор у лапках”, – беруть на себе великий гріх.

Усі розуміють, які важливі особисті дружні стосунки, маю на увазі дружбу Віктора Ющенка і Михайла Саакашвілі. Але чи розглядався національний інтерес, коли Україна підтримувала Грузію в грузинсько-російській війні? Для чого було засуджувати Росію, адже від її прямого засудження утрималося навіть багато європейських країн?

Я не відкрию ніякої таємницю, коли скажу, що ми з перших годин конфлікту працювали для того, щоб підготувати спільну позицію з ЄС. Наш Президент був у дуже інтенсивному діалозі з багатьма європейськими лідерами. На другий день ми вже мали певний план своїх дій, яким поділилися зі своїми європейськими партнерами.

Так що українська дипломатія, як на мене, показала себе справді швидкою і ефективною.

Реакція наша була такою, власне, як і реакція ЄС. А те, що Президент узяв участь з кількома іншими президентами ЄС у поїздці до Тбілісі, – то це була справжня демонстрація нашої солідарності. У цьому так само був і національний інтерес.

Чи не краще було б зайняти роль посередника?

Це те саме питання, що й про “нейтральний статус”.

Позиція «наша хата скраю» колись має закінчитися. Наша хата не скраю, ми повинні бути у своїй хаті й у ній керувати.

Нашому Міністерству закордонних справ часто дорікають за те, що воно не дбає про своїх громадян. Коли трапляються якісь лиха з українцями, наші громадяни почуваються кинутими. Яскравий приклад «Фаїна»…

Ми неодноразово просили наших громадян, які працюють на різного роду кораблях, дуже акуратно ставитися до роботи саме в тих регіонах, що є небезпечними.

«Фаїна» – це не перший випадок… Щоразу дипломатія робить усе те, що їй належить робити. У дипломата немає інших засобів, крім переконання, ведення переговорів. Ми не в змозі протистояти озброєним злочинцям.

Звичайно, я дуже розумію емоції тих родичів, які перебувають в полоні. Ми в міру намагаємося давати інформацію, немає брифінгу, на якому б пан Кирилич (речник МЗС. – Авт.) не розповідав про ситуацію на «Фаїні».

Такі переговори є надзвичайно важкими, тому краще мовчати, ніж говорити. Це дуже тонка робота, не можна барабанити й думати, що під цей барабан щось досягнемо.

Ви згадайте, з якої суми починалися вимоги піратів… Було за тридцять мільйонів, а сьогодні сума вже спустилася до трьох.

Ми щодня відстежуємо, що відбувається з нашими громадянами у світі.

Розмовляла Оксана Климончук

unian.net

Помер член Проводу УНА-УНСО Петро Хмарук

28 листопада у віці 67 років пішов з життя Петро Хмарук - член Проводу УНА-УНСО, якого вважали «людиною-легендою», який провів у політув’язненні понад 35 років.

Як повідомили УНІАН у прес-службі УНА-УНСО, П.Хмарук стояв у витоків організації. Він був організатором повоєнного підпільного руху в Україні. З 16 років - професійний революціонер, згодом - невловимий керівник антирадянського підпілля на Київщині, відомий публіцист. За його затримання КДБ тричі призначав винагороду.

В результаті переслідування режимом П.Хмарук провів в ув’язненні понад 35 років, проте політичну діяльність не припинив. Він - ініціатор численних страйків ув’язнених у радянських концтаборах.

Прощання з покійним відбудеться 1 грудня об 11:00 у церкві на Аскольдовій Могилі.

unian.net

Тарасюк просить СБУ перевірити Компартію щодо державої зради

Голова Народного Руху України, народний депутат України Борис ТАРАСЮК направив депутатське звернення до в.о. голови Служби Безпеки України Валентина НАЛИВАЙЧЕНКА та генерального прокурора України Олександра МЕДВЕДЬКА з проханням перевірити факти, оприлюднені засобами масової інформації, на предмет надання Комуністичною партією України допомоги представникам іноземної держави в проведенні підривної діяльності проти України.

Про це УНІАН повідомили в прес-службі НРУ.

У депутатському зверненні зазначається, що ряд засобів масової інформації оприлюднили заяви голови Комуністичної партії Російської Федерації Геннадія ЗЮГАНОВА щодо «тісної співпраці» КПРФ з Комуністичною партією України в організації антинатовських акцій в Україні. Зокрема, Г.ЗЮГАНОВ заявив, що російські і українські комуністи провели ряд акцій зі зриву спільних навчань українських військових із військовослужбовцями країн НАТО і при цьому регулярно «підтримують», «консультують» один одного, надають «необхідну допомогу».

«Г.ЗЮГАНОВ відверто заявляє про здійснення провокацій на території України з метою перешкоджання реалізації законодавчо визначеного зовнішньополітичного курсу України на членство в НАТО, що є яскравим свідченням брутального втручання представників державної влади Росії у внутрішні справи України за активного сприяння представників КПУ», - зауважив Б.ТАРАСЮК.

Він підкреслив, що подібні заяви підтверджують «неукраїнський слід» усіх провокацій, які відбуваються на Кримському півострові, і з огляду на це, є підстави вбачати в діях представників КПУ ознаки складу злочину, передбаченого статтею 111 Кримінального кодексу України – державної зради.

Також Б.ТАРАСЮК зауважив, що заяви Г.ЗЮГАНОВА про «необхідну допомогу», яка надається з боку КПРФ для КПУ можуть свідчити про фінансування діяльності КПУ з-за кордону, що заборонено українським законодавством.

«Подібні заяви представників державної влади іноземних держав вимагають відповідної реакції з боку правоохоронних органів України, спрямованої на попередження зовнішнього втручання у внутрішні справи України та припинення діяльності «п’ятої колони» в Україні, яка активно сприяє такому втручанню», - повідомив він.

unian.net

Єврокомісія: Україна входить до п’ятірки постачальників нелегалів

Європейська комісія вважає, що Україна входить до п’ятірки основних “постачальників” нелегалів до ЄС.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це повідомив журналістам заступник міністра внутрішніх справ України Василь МАРМАЗОВ після завершення засідання Спільного комітету з виконання угоди між Україною та ЄС про реадмісію.

“За оцінками європейських колег, Україна в п’ятірці “лідерів” з “постачання” нелегальних мігрантів”, - сказав він.

“Ми поцікавилися, звідки така інформація, вони пообіцяли надати”, - додав заступник міністра внутрішніх справ.

Він зазначив, що Україна вважає, що європейські експерти завищують її роль в “постачанні” нелегалів.

В.МАРМАЗОВ висловив сподівання, що інформація про методику оцінювання буде передана українській стороні ще до кінця цього року. Водночас він зазначив, що ця інформація матиме конфіденційний характер.

Як повідомляв УНІАН, 18 червня 2007 року Україна та ЄС підписали угоду про реадмісію, відповідно до якої взяли на себе зобов’язання повертати додому нелегальних мігрантів.

Раніше Держприкордонслужба вже заявляла про те, що вважає завищеними оцінки європейців щодо ролі України в “постачанні” нелегальних мігрантів.

unian.net

Російський губернатор Починок: Ми знаємо, як не дати в образу своїх громадян

Російські сенатори сумніваються в тому, що Україна здійснить передислокацію своїх військ ближче до кордонів із Росією.

Про це УНІАН повідомили в прес-службі Ради Федерації.

Зокрема, заступник голови комісії Ради Федерації з питань розвитку інститутів громадянського суспільства, представник у Раді Федерації від виконавчого органу державної влади Краснодарського краю Олександр ПОЧИНОК зазначив, що якщо Україна передислокує війська до російських кордонів, то Росія обов`язково вживатиме заходів у відповідь .

«Але я впевнений, що перекидання військ не буде. Такі заяви робляться для того, щоб вислужитися перед Заходом. Залишається тільки шкодувати, що бажання краще виглядати в очах Америки та Європи превалює над здоровим глуздом. Подібні провокації підривають основи європейської безпеки», - сказав О.ПОЧИНОК.

На його думку, такі дії є «божевіллям».

Він підкреслив, що у Росії є важелі, за допомогою яких Москва може й буде реагувати на такі дії. «Ми знаємо, як не дати в образу своїх громадян», - підкреслив він.

У свою чергу, голова комісії Ради Федерації з Регламенту та організації парламентської діяльності, член комітету Ради Федерації з оборони та безпеки, представник у Раді Федерації від законодавчого органу державної влади Калінінградської області Микола ТУЛАЄВ зазначив, що плани передислокувати війська до російських кордонів носять суто провокаційний характер і не містять реальної загрози.

«Росії не слід реагувати на слова, що народилися в хворій уяві. Тим більше, що з військової точки зору, українська армія ні для кого ніякої небезпеки не становить», - впевнений М.ТУЛАЄВ.

На його думку, дії української влади становлять серйозну загрозу європейській безпеці. «В України немає ніяких підстав думати, що ми на неї раптом нападемо. Все це наслідки запаленої свідомості», - заявив він.

Окрім цього, перший заступник голови комітету Ради Федерації з конституційного законодавства, представник у Раді Федерації від виконавчого органу державної влади Вологодської області Валерій ФЕДОРОВ вважає, що «намір України передислокувати війська до російських кордонів свідчить про те, що українські горе-політики заражені войовничою сверблячкою, яким хочеться насолити сусідові, тому вони й вигадали такий дурний і ганебний вчинок».

«Залишається тільки шкодувати, що при владі в Україні перебувають такі недалекоглядні люди. Краще б шукали гроші, щоб заплатити за газ, який узяли в нас. Покупки треба сплачувати», - переконаний він.

Як відомо, деякі ЗМІ повідомили, що Міноборони України в 2009 році передислокує війська на південно-східні кордони країни.

unian.net

Україна вимагає від ЄС річних віз для дальнобійників

Україна вимагає, щоб країни Європейського Союзу видавали для українських водіїв-дальнобійників візи терміном не менше ніж на рік.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це повідомив сьогодні журналістам заступник міністра закордонних справ України Костянтин ЄЛІСЄЄВ після засідання Спільного комітету з виконання угоди між Україною та ЄС про спрощення візового режиму.

“Ми вимагаємо, щоб візи для водіїв-дальнобійників видавалися терміном не менше ніж на рік”, - сказав він.

“Ми категорично проти, щоб візи використовувались як елемент недобросовісної конкуренції”, - додав К.ЄЛІСЄЄВ.

Він зазначив, що на сьогодні українські водії досить часто програють конкурентам з інших країн, зокрема, з Туреччини, саме через те, що країни-члени ЄС не видають їм довгострокових віз.

За словами заступника міністра, саме тому в сьогоднішньому засіданні Комітету взяв участь представник Міністерства транспорту і зв’язку України.

Як повідомляв УНІАН, 18 червня 2007 року Україна та ЄС підписали угоду про спрощення візового режиму, яка набула чинності з 1 січня 2008 року.

unian.net

Кількість прихильників вступу України до НАТО зросла - опитування

Кількість прихильників вступу України до НАТО зросла до 30% порівняно з 16%, які були напередодні Бухарестського саміту НАТО станом на початок квітня 2008 р.

Про це повідомив на прес-конференції директор Інституту трансформації суспільства Олег СОСКІН, представляючи попередні дані Всеукраїнського соціологічного опитування щодо ставлення громадян до євроатлантичної інтеграції України.

За словами О.СОСКІНА, понад 80% населення переконані, що вступ України в НАТО має відбуватися тільки після проведення Всеукраїнського референдуму.

У випадку, якби референдум відбувся у найближчі вихідні дні, за вступ проголосувало б близько третини (29,5%) населення, не визначились з цим питанням 10%, проти 60,5%.

“Ми вийшли на нормальний рівень, це гарна позиція для отримання ПДЧ”,- сказав О.СОСКІН.

При цьому він повідомив, що на сьогодні 32% опитаних вважають, що Україні потрібно приєднатися до ПДЧ.

Результати соціологічного опитування засвідчили, що підтримка вступу України в НАТО в регіонах є різною. Так, на сході України за вступ до НАТО готові проголосувати 16%, в центрі - 28%, на заході України 69%.

Дослідження проводилося з 13 по 24 листопада цього року. Всього опитано 2000 респондентів віком від 18 років.

Остаточні результати дослідження будуть оприлюднені 15 грудня цього року.

Всеукраїнське опитування здійснене на замовлення Міністерства закордонних справ України на основі методології, розробленої Інститутом трансформації суспільства.

Для проведення дослідження було створено Соціологічний консорціум, до складу якого увійшли керівники науково-дослідних, експертних та університетських соціологічних центрів із різних регіонів України.

unian.net

Францію і Німеччину через Україну назвали шкідниками

Деякі країни НАТО наносять шкоду інтересам Європи, не бажаючи, щоб Україна і Грузія були прийняті в альянс.

Про це заявив у четвер президент Польщі Лех Качиньський, передає "Інтерфакс-Україна".

На його думку, подібне ставлення до України і Грузії пов'язано з бажанням деяких країн підтримувати гарні відносини з Росією.

"Поза всякими сумнівами, у деяких великих союзників США є небажання (підтримувати вступ до НАТО України і Грузії), і воно пов'язано з їхньою позицією стосовно Росії", - сказав Качиньський.

"Я не розділяю їхнє бачення відносин з Росією. Я думаю, що ці кроки суперечать інтересам цих країн і Європи в цілому", - додав він.

pravda.com.ua

Cенат Чехії проголосував за розміщення радару ПРО США

Сенат Чехії, - верхня палата парламенту, - проголосував за розміщення радара системи протиракетної оборони США на чеській території.

Про це журналістам повідомив представник прес-служби сенату.

За проголосувало 49 з 81 присутніх сенаторів.

Проти були соціал-демократи і комуністи.

Представляючи документи щодо ПРО в Сенаті, прем'єр-міністр Чехії Мірек Тополанек, зазначив, що "існуюча сьогодні потенційна загроза для Європи, у зв'язку з якою планується ПРО, через 10 років може стати актуальною".

Проте основний законодавчий процес відбувається у нижній палаті парламенту - Палаті депутатів. Передбачається, що процес ратифікації чесько-американських документів по ПРО може тривати до весни.

Нагадаємо, 24 листопада поточного року мери 30 чеських міст підписали колективний лист до обраного президента США Барака Обами із закликом відмовитися від розміщення елементів американської ПРО в Європі.

США і Чехія підписали договір по ПРО

18 листопада Чеський парламент відклав розгляд проектів законів щодо розміщення елементів системи ПРО США та НАТО на своїй території до призначення нової адміністрації США.

Договір про розміщення на чеській території американського радара системи протиракетної оборони був підписаний 8 липня. 10 вересня угоду схвалив уряд Чехії.

18 жовтня поточного року чеський прем'єр Мірек Тополанек заявив, що Чехія готова погодитися з періодичними візитами російських військових спостерігачів на об'єкти ПРО США, які планують розмістити на її території.

Влада Польщі та Чехії заявила, що сподівається на незмінний курс нової адміністрації США з розміщення елементів ПРО в своїх країнах.

korespondent.net

У Цільовому плані Україна-НАТО на 2009 рік - 400 пунктів

Кабінет Міністрів України на сьогоднішньому засіданні затвердив проект Указу Президента України про Цільовий план Україна-НАТО на 2009 рік у рамках Плану дій Україна-НАТО.

Як передає кореспондент УНІАН, про це журналістам повідомив міністр закордонних справ України Володимир ОГРИЗКО.

За його словами, план охоплює близько 400 різних заходів і практично всі сфери реформування суспільства.

“Ці 400 заходів охоплюють все: починаючи від реформування військової сфери, судочинства і реформування судової системи… Взагалі все, що потрібно для того, щоб ми підійшли до тих стандартів, які висуває Альянс. А Альянс висуває дуже прості стандарти – демократичне суспільство, ефективна економіка, відсутність корупції і т.д. Отже це дуже серйозний бекграунд, або основа, яка дасть нам можливість серйозно просунутися до рівня цих стандартів… Власне, цей цільовий план на 95% є тим же самим ПДЧ. Але головна відмінність цього плану від ПДЧ у тому, що ПДЧ передбачає більш жорсткі системи контролю за виконанням», - сказав В.ОГРИЗКО.

«Це дуже важливо (ухвалення документа – УНІАН) у контексті нашого просування в НАТО, і вперше, ми сподіваємось, за час нашої співпраці з Альянсом цей план буде затверджений ще до початку наступного року», - сказав В.ОГРИЗКО.

Він наголосив, що всі заходи, передбачені в плані, максимально конкретизовані, і передбачена чітка система щоквартального контролю його виконання.

В.ОГРИЗКО зазначив, що в ході переговорів в Брюсселі 2-3 грудня Україна планує вийти на такий самий варіант контролю за виконанням плану, який передбачається і при приєднанні до ПДЧ.

Крім того, він повідомив, що в плані передбачається ухвалити ряд заходів для максимально швидкого переходу на контрактну армію.

Відповідаючи на запитання кореспондента УНІАН, наскільки актуальне на сьогодні приєднання України до ПДЧ після останньої заяви посла США в Україні, В.ОГРИЗКО сказав: «Посол США, наскільки мені відомо, і я говорив з ним після цієї заяви, сказав лише те, що шляхи до НАТО можуть бути різними. Є шлях ПДЧ, а є інший – без ПДЧ, є ті варіанти, які, можливо, виникнуть в ході обговорення цих питань. Тому головний месседж, на мій погляд, полягав у тому, що нам не потрібно політизувати ПДЧ до такого ступеня, щоб він заважав нам у нашому просуванні до НАТО. Власне, цей план, про який я розповів, це і є та конкретика, яка нам потрібна, щоб ми з ПДЧ або без ПДЧ досягли тих критеріїв, які нам дозволять сказати: «Шановні члени НАТО, ми досягли ваших критеріїв, ми подаємо заявку», - сказав В.ОГРИЗКО.

Міністр ще раз наголосив, що варіант приєднання до НАТО через ПДЧ можливий, проте відповідь на питання, яким саме чином відбуватиметься приєднання, повинна дати Україна. «Ми можемо брати на даному етапі участь в обговоренні, але рішення ухвалює все ж таки сторона НАТО. Але, зі свого боку, ми готові пройти цей шлях у будь-якій формі: ПДЧ або не ПДЧ… Повторюю ще раз, головне - досягти критеріїв (НАТО - УНІАН)», - сказав В.ОГРИЗКО.

unian.net

Скарб срібла знайшли українські робітники у Празі (чеською)

Stříbrný poklad našli při opravě domu na pražském Smíchově tři ukrajinští dělníci.

Nejprve se na ně z podmáčené zdi začaly sypat mince, později odkryli zazděný světlík, ve kterém bylo přibližně 400 kilogramů stříbrných mincí, svícnů a pohárů. Nález okamžitě nahlásili policii. Poklad mohl patřit například Židům, kteří ukryli cennosti před transportem do koncentračního tábora. Jeho hodnotu teprve určí odborníci, podle výkupních cen stříbra by šlo o částku kolem dvou a půl milionu korun. A nálezcům by mělo připadnout deset procent.

Ukrajinští dělníci se zachovali právě opačně než poslanec Jan Bürgermeister, který také před lety nalezl ve sklepě stříbrné předměty, ale policii neinformoval a stříbro si ponechal.

respekt.cz

Аїда Болівар: Годі вже брехати виборцям про НАТО

Українське громадянське суспільство, а відтак й політична структуризація України знаходяться в зародковому стані. Тому під час кожної виборчої кампанії в ЗМІ та на електоральних майданах, замість кращого шляху розвитку для власної країни, дискусії щодо виконаних чи невиконаних передвиборчих обіцянок з боку суб’єктів виборчого процесу, громадяни України спостерігають політику психологічного залякування. «Страхіття», котрими нас лякають протягом останніх 18 років («незалежність України розірве змішані сім’ї по-живому»; «українська ядерна зброя, якщо її не віддати росіянам, спричинить третю світову війну»; «українські борги перед Росією такі величезні, що потрібно віддати росіянам Чорноморський флот і надати довічне право перебувати в Севастополі» тощо), завели Україну в той глухий кут, де ми зараз знаходимось. Маємо, те, що маємо.

З плином часу певні «страшилки» відмирають. На їхнє місце чільні політичні сценаристи та режисери сусідньої нібито братньої країни вигадують інші. І не лише вигадують, а й через підконтрольну Кремлеві російську політичну п’яту колону в Україні, продовжують впливати на український суспільний шлях з поза меж нашої держави. Однією з міфічних загроз для українців від часів Помаранчевого Майдану виявилась дуже гіпотетична в найближчі роки можливість вступу України до військово-політичного альянсу НАТО.

Чому я так переконано стверджую – позиція «Анти-НАТО» була нав’язана українському суспільству російськими спонсорами одного з кандидатів в президенти України та в подальшому очолюваної ним найбільшої парламентської фракції? Тому, що «послідовний» прем’єр В. Янукович до 2004 року без жодних вагань ставив власний підпис під будь-якими урядовими документами, котрі декларували вступ України до НАТО, співпрацю України з Північно-Атлантичним блоком, план дій України стосовно членства в Альянсі. Аналогічно перманентно «пронатівськи» виступали і парламентарі, які нині визначають публічне обличчя партійно-регіональної фракції. Особливо ця послідовність стосується тодішнього керівника київського корпункту американської «Радіо Свободи» Г. Герман.

Щоденно виступаючи проти вступу України (навіть в досяжному майбутньому) до вже існуючої європейської системи колективної безпеки, якою власне і є НАТО, регіонали та їхні дрібніші сателіти спираються на думку виборців. Згідно різноманітних соціологічних опитувань сьогодні приблизно половина мешканців України не бажає вступу нашої держави до НАТО. Ця правда не є дивиною. Дивно, чому прихильники неєвропейської – проросійської моделі розвитку країни дослухаються думки народу лише в питаннях вступу до військово-політичних блоків. Адже ті ж самі опитування громадської думки свідчать, що більшість українців прагнуть: зняття депутатської недоторканості; скасування всіх депутатських, суддівських, прокурорських та міністерських пільг; скорочення депутатського корпусу вдвічі та прозорості списків кандидатів; заборони перебування на депутатській посаді більше, аніж два строки поспіль; зменшення депутатської зарплатні; відновлення смертної кари за особливо тяжкі злочини; зменшення цін на продукти харчування, ліки, послуги ЖКГ. Перелік бажань виборців, висловлених під час опитувань, але, як завше, зігнорованих політичними «антинатовцями», можна продовжити. Звідки отака вибірковість у врахуванні думки співгромадян?

Відповідь знаходиться на поверхні. Воювати проти вступу України до НАТО підчас електоральних жнив легше і прибутковіше. Бо ця війна базується на міфах, старих й нових, якими щодня заповнюють свідомість та підсвідомість наших громадян різноманітні ЗМІ, політикани в умовах нехтування інформаційною безпекою української держави. Розглянемо найбільш стійкі та поширені міфи.

Міф перший – поки кожен громадянин України не познайомиться з нормативними документами НАТО, його історією, стратегічним та тактичним плануванням, навчальними програмами для військових тощо не можна проводити будь-яких референдумів, опитувань, а тим паче ухвалювати рішення про приєднання до ПДЧ. Але ж інформація про НАТО є у відкритому доступі і в мережі Інтернет (www.nato.int), і в київському представництві. Хто бажає отримати детальні знання про Північно-Атлантичний альянс, давно це зробив. А навіщо не професіоналам заглиблюватись в НАТО, його документообіг, оперативну діяльність? І коли це робити: в умовах кризи, збільшення тривалості робочого тижня, загрози масових скорочень та інших аспектів буття, що не сприяють інтересові до натовської самоосвіти? Хіба німецький пенсіонер, польський фермер чи іспанський водій вивчали статутні документи НАТО? Їх ніколи не цікавили «натовські» подробиці. Фахова розмова повинна відбуватись між громадськими експертами, науковцями, істориками, міністрами, зрештою, народними депутатами. Для чогось ми ж їх обираємо? Принаймні, не для того, аби відповідальність вони покладали на нас (через референдуми), водночас пільги та чималеньку зарплатню залишали собі, нізащо не відповідаючи. А щодо короткої історії створення НАТО, то вона полягає в наступному.

У період між 1945-м та 1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці (США, Канада), перед якими стояла потреба відбудови економіки, з острахом спостерігали за войовничою політикою СРСР. Керівництво Росії – СРСР, попри міжнародні домовленості, мало намір повністю зберегти повоєнну чисельність та потужність власних збройних сил. Ці побоювання посилились після того, як між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій. А саме: загроза суверенітету Греції, Норвегії, Туреччини, державний переворот у Чехословаччині, блокада Берліна, організовані СРСР. Внаслідок цих реальних загроз країнам Європи відбулись переговори із США та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов'язань. Переговори закінчились укладанням Вашингтонського договору в квітні 1949 року Так виникла Організація Північноатлантичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (North Atlantic Treaty Organisation – NATO). Це міжнародна політично-військова організація, що започаткувала спільну систему безпеки дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєднались Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, Іспанія – в 1982 році. Польща, Угорщина і Чеська Республіка долучились до НАТО в 1999 році. В 2004 році до НАТО приєднались наші сусіди: Болгарія, Румунія, Словаччина, колишні партнери по СРСР – Естонія, Латвія, Литва та Словенія. В 2008 році до НАТО вступили Хорватія та Албанія. Договір поважає права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання. Він зобов'язує кожну країну взяти на себе частину відповідальності, пов'язаної із спільною безпекою, водночас надаючи будь-якому з членів НАТО можливість користуватись спільною безпекою. Для подільської доярки, таврійського хлібороба чи донецького металурга, котрі щось повинні вирішити на референдумі, цих мінімальних знань про блок достатньо. Інші громадяни України, себто, ті, що відвідували європейські країни, без агітації знають, наскільки виріс рівень життя навіть в країнах – новачках НАТО. Не кажучи вже про засновників Альянсу.

Міф другий – у випадку вступу нашої країни до НАТО українські військові будуть гинути в Афганістані, Іраку та інших миротворчих, але «гарячих» точках, куди їх насильно будуть посилати натівські генерали. Насправді в українських військкоматах існують довжелезні черги військовослужбовців, які мріють потрапити на службу в країни, де ООН чи НАТО здійснюють миротворчі операції. Майбутнім переможцям конкурсів подекуди доводиться давати хабарі чиновникам за змогу «повоювати» за межами України. Всі українські офіцери та прапорщики одноголосно виступають за вступ до НАТО. А ось політики, які ніби прислухаються до їхньої думки, – проти. Наші хлопці, долею котрих так переймаються антинатовці, гинуть в ДТП на українських дорогах, в шахтах, власниками яких є депутати - антинатовці. Лише за останні 10 років під землею, без втручання НАТО, загинуло дві с половиною тисячі українських чоловіків. Для порівняння – протягом цього ж періоду поза межами України українських військових загинуло в 100 разів менше, аніж шахтарів в Україні. То де українцям небезпечніше?!

Міф номер три – вступ України до НАТО розірве родинні стосунки 6 мільйонів етнічних українців, які є громадянами Росії, та 8 мільйонів громадян України, котрі за походженням є росіянами. Позаяк напередодні вступу РФ запровадить візовий режим з Україною. Насправді стосунки стануть тільки міцнішими. Вступ України до НАТО спростить її вступ до ЄС. А єдине європейське громадянство дозволить українцям вільно пересуватись в Європі та світі. Відповідно східний кордон нашої держави стане кордоном об’єднаної Європи з РФ. У мене є родичі і в Європі, і в РФ. Російські рідні мріють (але бояться, щоб про цю мрію не дізнались Путін з Медвєдєвим) про вступ нашої країни до НАТО та ЄС. Тоді вони відразу переїдуть з Росії до України. Для російських громадян – це найпростіший спосіб отримати право, разом з українським громадянством, на легальне життя в об’єднаній Європі. А є ще 3 мільйони українців, які постійно працюють в країнах – членах Альянсу. Вступ України до НАТО вирішить багато їхніх ґрунтовних проблем. В тому числі і родинних.

Міф четвертий – вступ нашої країни до європейських структур безпеки є зрадою слов’янського братерства, «канонічного православ’я», пам’яті загиблих радянських громадян в боротьбі з німецькими окупантами та їхніми союзниками під час другої світової війни. Бо країни НАТО, і особливо Німеччина, Італія, Румунія є спадкоємцями тих, проти кого воювали наші діди-прадіди. Ця пропагандистська бульбашка також не витримує навіть поверхової критики. По-перше, усі слов’янські народи, окрім, сербів, македонців, білорусів, українців та росіян вже в НАТО. В Альянсі також й ісламські країни: Албанія та Туреччина, що свідчить про світоглядний плюралізм в спільній Європі. Разом з тим, відсоток мусульман в об’єднаній християнській Європі, не кажучи про Україну, значно менший, аніж в «православній» РФ. Тобто, Росія не є духовним лідером християнського світу. Особливо після нападу на «православну» Грузію. По-друге, гітлерівська Німеччина дійсно знищила 6 мільйонів євреїв, 6 мільйонів поляків, стільки ж українців, росіян, 2 мільйони білорусів. Сучасна Німеччина не просто визнала злочини попередників, а й спокутує вину у матеріальному еквіваленті. Поляки та росіяни отримали території, громадяни Ізраїлю, України, Білорусі, Росії – грошові виплати, хоча й незначні. Що ж отримали українці від РФ, яка офіційно в межах міжнародних правових норм визнала себе спадкоємицею злочинного режиму Леніна-Сталіна? А нічогісінько. Президент Росії відмовляється навіть взяти участь у вшануванні пам’яті 10 мільйонів українців, замордованих під час голодомору його кремлівськими попередниками. Насправді політичними спадкоємцями ворожого ставлення до українців з боку гітлерівського керівництва та його європейських союзників є не керівництво країн – членів НАТО, а керівництво сусідньої РФ, ЗМІ якої ведуть антиукраїнську політику. І як наслідок, опитування громадської думки в РФ стабільно серед ворогів росіян в перших рядках називають українців та грузинів. Тобто, «православних братів», з якими росіяни здолали німців. Натомість німці, і особливо їхній лідер А. Меркель, в громадській думці громадян РФ є теперішніми друзями росіян. На відміну від українців. Отже, російські очільники вибудовують стратегічне партнерство з німцями, зокрема, та НАТО загалом, залишивши в минулому війну. А українцям через російські ЗМІ та проросійських політиків, що вільно агітують в Україні «проти НАТО», нав’язується думка про необхідність боротьби з Альянсом, як уособленням німецької агресії 60-літньої давності. Поділяй та владарюй – вічний рецепт імперій.

П’ятий міф – можливість захистити себе, зберігаючи нейтральний статус. Насправді, Україна де-факто не є нейтральною державою. Позаяк всупереч ст. 17 Конституції України, яка «не допускає розташування на території України іноземних військових баз», на нашій території ось вже 18-й рік розташована ВМБ ЧФ РФ в м. Севастополі. Під час російсько-грузинського конфлікту з території України російським флотом велись бойові дії проти грузинських ВМС. І якби Грузія володіла більшим військо-морським потенціалом, ми могли б дочекатись бойових дій і в Севастополі. Уявімо, що грузинські морські диверсанти вирішили помститись російським кораблям за потоплені судна в порту м. Поті. Отже, два стратегічні партнери України: РФ та Грузія могли вести бойові дії на нашій території, а супротивники НАТО в цей час продовжували б розповідати про необхідність збереження нейтрального статусу України. Для того, щоб позаблоково, самотужки захищати власну країну від гіпотетичної агресії в сучасному світі потрібно володіти ядерною зброєю. Від неї Україна добровільно відмовилась. Або, зберігаючи нейтральний статус, як Швейцарія, бути інтегрованою в усі європейські структури набагато інтенсивніше, аніж більшість членів НАТО. Україні навіть теоретично неможливо повторити історичний шлях Швейцарії та скористатись її сучасним досвідом. До речі, територіальній цілісності Швейцарії ніхто не загрожує, на відміну від України.

Міф шостий – вступ нашої країни до НАТО, а згодом до ЄС, зруйнує вітчизняну легку промисловість, автомобілебудування, підприємства ВПК через наповнення України якісними західними товарами. Натовська та інша закордонна продукція давно в пошані наших споживачів, особливо після приєднання до ВТО. Зазначений аргумент проти вступу України до Альянсу завжди використовують особи, котрі особисто вже давно «в НАТО». Всі антинатовці з усіх парламентських фракцій та позапарламентських українських партій їздять на якісних німецьких та американських машинах, одягаються в італійські костюми з англійськими краватками, користаються французькою косметикою, відпочивають на іспанських курортах, купують вілли та шалє саме в країнах, котрі є членами НАТО та ЄС. А виборцям пропонують купувати виключно українську продукцію і ходити на мітинги «проти НАТО». Тому, що послідовні і принципові.

Сьомий міф – вступ України до Північноатлантичного альянсу економічно невигідний для України. Бо доведеться змусити РФ вивести ЧФ з м. Севастополя. А за оренду всіх об’єктів в Криму Росія сплачує 90 мільйонів доларів на рік. Ці гроші від 1997 року щорічно зараховуються в рахунок погашення боргу України за спожитий до 1997 року російський газ. Насправді, якщо б ці ж об’єкти сьогодні орендували війська НАТО, то Україна щорічно отримувала б (за розрахунками різних експертів) від 2 до 2, 5 мільярдів доларів. Протягом лише одного року перебування неросійського флоту в Криму можна було б розрахуватись з усіма реальними та міфічними боргами України перед Росією. Це означає, що перебування ЧФ РФ в м. Севастополі приносить Україні не прибутки, а багатомільярдні збитки. І якщо ціна за російський газ для України щороку збільшується, то вартість оренди української землі для росіян чомусь залишається незмінною від 1997 до 2017 років. Політики, які борються проти НАТО та за російську військову присутність в Україні повинні нести особисту відповідальність за економічний стан і Криму, як частини України, і нашої держави загалом.

Міф восьмий – США та країни Європи прагнуть втягнути Україну в НАТО. Бо їм це ніби вигідно, а нашій країні ні. Якщо це правда, то чому ж найбільші члени Альянсу: Франція, яка бореться за привілеї на російських ринках для збуту власних товарів, та на 40 % енергетично залежна від Росії Німеччина на прохання керівників РФ блокують будь-які спроби українського керівництва домовитись про наш вступ до НАТО бодай в якійсь окресленій часовій перспективі? І чому Румунія за свою згоду на приєднання України до НАТО вимагає нашої відмови від газоносного шельфу о. Зміїний?

Дев’ятий міф підтримують не тільки традиційно проросійські політичні сили, а й проукраїнський прем’єр-міністр Ю. Тимошенко. Суть його полягає в тому, що не треба Україні вступати до старої та неефективної в сучасних умовах системи колективної безпеки, відомої як НАТО. Потрібно будувати нову європейську систему разом з Німеччиною, Францією та Росією (?) Що це за система, нікому ще не відомо. Бо її не існує. Але відома антиукраїнська позиція щодо нашого вступу до НАТО з боку Франції та Німеччини. А як Росія буде дбати про нашу безпеку видно на прикладі її стосунків в межах вже існуючого об’єднання – СНД. Варто згадати конфлікт навколо о. Тузла, політику в Криму, російську фактичну окупацію частини території Грузії, вирішення «чеченської проблеми». На відміну від РФ та її партнерів по CНД, жодна з країн НАТО не має і не може мати територіальних претензій до іншого члена НАТО. Натомість в межах союзу незалежних держав будь-яка більша держава може розв’язувати військові дії чи повномасштабну війну проти іншої, меншої країни. Приклад російсько-грузинських стосунків і відвертий захист російської сторони в конфлікті «нейтральними» миротворцями А. Меркель та Н. Саркозі вже нині демонструють модель майбутньої нової європейської системи безпеки. Про яку полюбляють поговорити лідери РФ, Франції та Німеччини та керівник українського уряду.

Міф номер десять полягає у заявах про порушення балансу в агітації «за» та «проти» НАТО українськими ЗМІ, органами влади, місцевого самоврядування. Це чергова неправда від антинатовців. Бо в інформаційному просторі України домінують російські ЗМІ. В них взагалі стовідсотково ведеться агітація проти вступу України до НАТО. Про збалансованість в контексті підготовки до всеукраїнського референдуму ніхто навіть не згадує. Органи місцевого самоврядування тих частин України, де перемогла Партія регіонів та її партнери, також без жодних згадок про баланс 50/50 провадять агітацію у комунальних ЗМІ виключно проти вступу нашої країни до Альянсу. Нажаль, у вище згаданій агітації жодної правди, окрім згадки про бомбардування авіацією НАТО військових об’єктів в Белграді, побачити чи прочитати практично неможливо.

Сподіваюсь, моя стаття допоможе спробам наблизитись до виваженого інформування пересічних українців дотично питання вступу України до НАТО.

Аїда Болівар, кандидат психологічних наук
maidan.org.ua

Сергій Грабовський: Голодомор, геноцид, істина: погляд третейського судді

Чи й справді був Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, чи має йтися про тяжкий злочин більшовицької влади, але порівнюваний з її ж злочинами на території Російської Федерації, Казахстану, Білорусі чи деінде? Це сакраментальне питання вже кілька років перебуває у фокусі дискусій (а нерідко і гучних публічних розбірок) як по міждержавним лініям (Україна-Росія, Україна-Ізраїль, Україна-Німеччина тощо), так і між середовищами по-різному налаштованих інтелектуалів. Особливо загострюються ці дискусії щоосені – коли Україна намагається провести резолюцію із засудженням геноциду через чергову сесію Генеральної асамблеї ООН, а на заваді цьому незмінно стає Російська Федерація, в якій організатор Великого Голоду тов. Сталін наразі офіційно вважається “ефективним менеджером”.

У цій дискусії, якщо можна вжити таке поважне слово до того, що сьогодні відбувається навколо проблеми Голодомору, сторони де-факто вже перестали зважати одна на одну і дослухаються тільки до своїх аргументів. Отож цілком логічним виглядає звернення до третейського судді, який би розставив крапки над “і” та сформулював ґрунтований на засадах права висновок. При цьому такий суддя повинен бути беззастережним авторитетом для світової наукової, політичної та юридичної спільнот.

Це може видатися фантастикою, проте такий третейський суддя у справі Голодомору існує. І зветься він Рафаель Лемкін.

Імовірно, певній частині читачів це прізвище невідоме, хоча всі знають винайдений ним термін для позначення одного із найжахливіших явищ в історії ХХ століття. Цей термін – “геноцид”.

Коротко про життєвий шлях цієї непересічної людини. Рафаель Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська (тепер це Гродненська область Білорусі), у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім зазначена територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті. Ще під час навчання, а саме 1921 року, вбивство османського політика Талаата Паші вірменським студентом привернуло його до проблеми злочинного масового винищування людей, часом цілих народів, тож він почав вивчати міжнародне право з метою створити закони для запобігання таким злочинам та покарання за них. Тоді він вживав на позначення масового нищення людей термін “варварство”. Докторську дисертацію Лемкін захистив у Німеччині, у Гайдельбергському університеті, потім працював помічником прокурора у Бережанах, затим викладав у Варшаві. На початку 1930-х років Лемкін представляв Польщу на міжнародних правових конференціях; 1933 року (це не тільки рік приходу Гітлера до влади, а і рік Голодомору, про який Лемкін уже тоді добре знав) юрист офіційно запропонував Лізі Націй (попередниці ООН) вважати тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодив членам цієї групи, винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, - у вандалізмі, затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити і карати. Тоді ця пропозиція була відкинута; її розвитком стала концепція геноциду, прийнята світовою спільнотою після Другої світової війни.

1939 року після поділу Польщі між гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР, Лемкін змушений був тікати від нацистів до Швеції, врешті-решт він перебрався до Америки, де викладав право. 1944 року він видав книгу “Влада Осі у Європі”, в якій вперше вжив термін та сформулював поняття “геноцид” і задокументував нищення нацистською Німеччиною європейських країн, а особливо – знищення єврейського населення. Багато які розробки Лемкіна були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, яка нині лежить в основі національних законодавчих актів щодо геноциду.

Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її. Помер Рафаель Лемкін у Нью-Йорку в 1959 році.

Так от: останнє десятиліття свого життя цей юрист міжнародного класу працював над книгою, яка так і залишилася незакінченою. Присвячена вона була геноцидам ХХ століття. Одним із таких геноцидів Лемкін вважав геноцид, здійснюваний більшовицькою владою щодо України й українців.

Текст, в якому йдеться про це і який зветься “Радянський геноцид в Україні”, був, найшвидше, виголошений як доповідь 1953 року у Нью-Йорку на поминальному відзначенні Великого Голоду українською громадою. Машинопис зазначеного тексту знаходиться в архівному фонді New York Public Library, у папці, де містяться інші матеріали до “Історії геноциду”, яка ніколи не була опублікована в повному обсязі (хоча, скажімо, кілька років тому у Вірменії були опубліковані окремою книгою матеріали Лемкіна щодо геноциду вірменського народу). Текст англійською мовою з коментарями професора Романа Сербина (Канада) наводиться нижче.

Про говорить Рафаель Лемкін? Про те, що більшовицька політика нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги Конвенції ООН (яка не визнає геноцидом соціальний терор, тобто нищення окремих верств населення). В геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові:
1. нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації;
2. ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – душі України;
3. Голодомор українського селянства – зберігача української культури, мови, традиції тощо;
4. заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.

Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрями фізичного й культурного нищення українців й українства мали на меті, за Лемкіним, “систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією”. При цьому, наголошує правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але у разі успіху більшовицької програми геноциду “Україна загинула б так само, як би було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей”. Адже в силу історичних обставин українська нація дуже вразлива, “її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати”. Для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, “бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної – радянської”.

Іншими словами, більшовики проводили політику геноциду не лише стосовно українців, а й щодо ряду інших народів СРСР, хоча саме над Україною вони поставили “найдовший і найширший експеримент” з винищення нації.

І тут Рафаель Лемкін прямо говорить про те, чого намагаються політкоректно уникнути сьогоднішні українські державні мужі й вітчизняні інтелектуали-ліберали. А саме – про нерозривну єдність політики радянизації і русифікації.

“Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянізму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього „Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини”.

А, власне, чи варто дивуватися інтелектуальній сміливості Рафаеля Лемкіна – чи хворобливій нездатності частини вітчизняної еліти називати речі своїми іменами? Хіба ж більшовизм не був питомим породженням російської імперської історії та культури? Про це писали такі різні мислителі, як Ленін та Бердяєв, Сталін та Велс – і багато-багато інших. Тому позиція російського президента Медвєдєва закономірна – “ефективний менеджмент” триває...

Отож маємо в підсумку: на відміну від різноманітних заперечників геноциду українців, Рафаель Лемкін не тільки веде мову про цей геноцид, а й називає його “класичним прикладом геноциду”. Разом із тим, на відміну від авторів концепції Голодомору-геноциду Лемкін наполягає, що Голодомор, за всього свого обширу, був тільки однією зі складових геноциду українців.

На загал, своїм широкомасштабним підходом до проблем геноциду українців Рафаель Лемкін і сьогодні задає орієнтири сучасним дослідникам і політикам. Крім того, постає, як то кажуть, дуже цікаве запитання. Чи може моральна й інтелектуально відповідальна людина, яка вважає геноцид злочином проти людства й людяності, заперечувати факт геноциду українського народу, якщо цей факт описав і беззаперечно визнав автор терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права? Чи вистачить совісті політикам певних держав говорити, що в одних випадках Рафаель Лемкін був цілковито правий, а в інших (коли йшлося про українців чи вірмен) – абсолютно не мав рації? І чому польський єврей, політемігрант до США Лемкін більше думав і дбав про захист інтересів українців, ніж ледь не половина “українських” політиків?

Сергій Грабовський,
кандидат філософських наук,
член Асоціації українських письменників

*****
RAFAEL LEMKIN

SOVIET GENOCIDE IN UKRAINE


Sosyura “Love Ukraine”
You cannot love other peoples
Unless you love Ukraine.


The mass murder of peoples and of nations that has characterized the advance of the Soviet Union into Europe is not a new feature of their policy of expansionism, it is not an innovation devised simply to bring uniformity out of the diversity of Poles, Hungarians, Balts, Romanians – presently disappearing into the fringes of their empire. Instead, it has been a long-term characteristic even of the internal policy of the Kremlin – one which the present masters had ample precedent for in the operations of Tsarist Russia. It is indeed an indispensable step in the process of “union” that the Soviet leaders fondly hope will produce the “Soviet Man,” the “Soviet Nation”, and to achieve that goal, that unified nation, the leaders of the Kremlin will gladly destroy the nations and the cultures that have long inhabited Eastern Europe.

What I want to speak about is perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest and broadest experiment in Russification – the destruction of the Ukrainian nation. This is, as I have said, only the logical successor of such Tsarist crimes as the drowning of 10,000 Crimean Tatars by order of Catherine the Great, the mass murders of Ivan the Terrible’s “SS troops” – the Oprichnina; the extermination of National Polish leaders and Ukrainian Catholics by Nicholas I; and the series of Jewish pogroms that have stained Russian history periodically. And it has had its matches within the Soviet Union in the annihilation of the Ingerian nation, the Don and Kuban Cossacks, the Crimean Tatar Republics, the Baltic Nations of Lithuania, Estonia and Latvia. Each is a case in the long-term policy of liquidation of non-Russian peoples by the removal of select parts.

Ukraine constitutes a slice of Southeastern USSR equal in area to France and Italy, and inhabited by some 30 million people. Itself the Russian bread basket, geography has made it a strategic key to the oil of the Caucasus and Iran, and to the entire Arab world. In the north, it borders Russia proper. As long as Ukraine retains its national unity, as long as its people continue to think of themselves as Ukrainians and to seek independence, so long Ukraine poses a serious threat to the very heart of Sovietism. It is no wonder that the Communist leaders have attached the greatest importance to the Russification of this independent[-minded] member of their “Union of Republics,” have determined to remake it to fit their pattern of one Russian nation. For the Ukrainian is not and has never been, a Russian. His culture, his temperament, his language, his religion – all are different. At the side door to Moscow, he has refused to be collectivized, accepting deportation, even death. And so it is peculiarly important that the Ukrainian be fitted into the procrustean pattern of the ideal Soviet man.

Ukraine is highly susceptible to racial murder by select parts and so the Communist tactics there have not followed the pattern taken by the German attacks against the Jews. The nation is too populous to be exterminated completely with any efficiency. However, its leadership, religious, intellectual, political, its select and determining parts, are quite small and therefore easily eliminated, and so it is upon these groups particularly that the full force of the Soviet axe has fallen, with its familiar tools of mass murder, deportation and forced labor, exile and starvation.

The attack has manifested a systematic pattern, with the whole process repeated again and again to meet fresh outburst of national spirit. The first blow is aimed at the intelligentsia, the national brain, so as to paralyze the rest of the body. In 1920, 1926 and again in 1930-33, teachers, writers, artists, thinkers, political leaders, were liquidated, imprisoned or deported. According to the Ukrainian Quarterly of Autumn 1948, 51,713 intellectuals were sent to Siberia in 1931 alone. At least 114 major poets, writers and artists, the most prominent cultural leaders of the nation, have met the same fate. It is conservatively estimated that at least 75 percent of the Ukrainian intellectuals and professional men in Western Ukraine, Carpatho-Ukraine and Bukovina have been brutally exterminated by the Russians. (Ibid. [Ukrainian Quarterly], Summer 1949).
Going along with this attack on the intelligentsia was an offensive against the churches, priests and hierarchy, the “soul” of Ukraine. Between 1926 and 1932, the Ukrainian Orthodox Autocephalous Church, its Metropolitan (Lypkivsky) and 10,000 clergy were liquidated. In 1945, when the Soviets established themselves in Western Ukraine, a similar fate was meted out to the Ukrainian Catholic Church. That Russification was the only issue involved is clearly demonstrated by the fact that before its liquidation, the Church was offered the opportunity to join the Russian Patriarch[ate] at Moscow, the Kremlin’s political tool.

Only two weeks before the San Francisco conference, on April 11, 1945, a detachment of NKVD troops surrounded the St. George Cathedral in Lviv and arrested Metropolitan Slipyj, 2 bishops, 2 prelates and several priests. All the students in the city’s theological seminary were driven from the school, while their professors were told that the Ukrainian Greek Catholic Church had ceased to exist, that its Metropolitan was arrested and his place was to be take by a Soviet-appointed bishop. These acts were repeated all over Western Ukraine and across the Curzon Line in Poland. At least seven bishops were arrested or were never heard from again. There is no Bishop of the Ukrainian Catholic Church still free in the area. Five hundred clergy who met to protest the action of the Soviets, were shot or arrested. Throughout the entire region, clergy and laity were killed by hundreds, while the number sent to forced labor camps ran into the thousands. Whole villages were depopulated. In the deportation, families were deliberately separated, fathers to Siberia, mothers to the brickworks of Turkestan, and the children to Communist homes to be “educated”. For the crime of being Ukrainian, the Church itself was declared a society detrimental to the welfare of the Soviet state, its members were marked down in the Soviet police files as potential “enemies of the people.” As a matter of fact, with the exception of 150,000 members in Slovakia, the Ukrainian Catholic Church has been officially liquidated, its hierarchy imprisoned, its clergy dispersed and deported.

These attacks on the Soul have had and will continue to have a serious effect on the Brain of Ukraine, for it is the families of the clergy that have traditionally supplied a large part of the intellectuals, while the priests themselves have been the leaders of the villages, their wives the heads of the charitable organizations. The religious orders ran schools, took care of much of the organized charities.

The third prong of the Soviet plan was aimed at the farmers, the large mass of independent peasants who are the repository of the tradition, folk lore and music, the national language and literature, the national spirit, of Ukraine. The weapon used against this body is perhaps the most terrible of all – starvation. Between 1932 and 1933, 5,000,000 Ukrainians starved to death, an inhumanity which the 73rd Congress decried on May 28, 1934. There has been an attempt to dismiss this highpoint of Soviet cruelty as an economic policy connected with the collectivization of the wheatlands and the elimination of the kulaks, the independent farmers that was therefore necessary. The fact is, however, that large-scale farmers in Ukraine were few and far-between. As a Soviet writer Kossior declared in Izvestiia on December 2, 1933, “Ukrainian nationalism is our chief danger,” and it was to eliminate that nationalism, to establish the horrifying uniformity of the Soviet state that the Ukrainian peasantry was sacrificed. The method used in this part of the plan was not at all restricted to any particular group. All suffered – men, women, children. The crop that year was ample to feed the people and livestock of Ukraine, though it had fallen off somewhat from the previous year, a decrease probably due in large measure to the struggle over collectivization. But a famine was necessary for the Soviet[s] and so they got one to order, by plan, through an unusually high grain allotment to the state as taxes. To add to this, thousands of acres of wheat were never harvested, were left to rot in the fields. The rest was sent to government granaries to be stored there until the authorities had decided how to allocate it. Much of this crop, so vital to the lives of the Ukrainian people, ended up as exports for the creation of credits abroad

In the face of famine on the farms, thousands abandoned the rural areas and moved into the towns to beg food. Caught there and sent back to the country, they abandoned their children in the hope that they at least might survive. In this way, 18,000 children were abandoned in Kharkiv alone. Villages of a thousand had a surviving population of a hundred; in others, half the populace was gone, and deaths in these towns ranged from 20 to 30 per day. Cannibalism became commonplace.

As C. Henry Chamberlain, the Moscow correspondent of the Christian Science Monitor, wrote in 1933:
The Communists saw in this apathy and discouragement, sabotage and counter-revolution, and, with the ruthlessness peculiar to self-righteous idealists, they decided to let the famine run its course with the idea that it would teach the peasants a lesson.

Relief was doled out to the collective farms, but on an inadequate scale and so late that many lives had already been lost. The individual peasants were left to shift for themselves; and much higher mortality rate among the individual peasants proved a most potent argument in favor of joining collective farms.

The fourth step in the process consisted in the fragmentation of the Ukrainian people at once by the addition to the Ukraine of foreign peoples and by the dispersion of the Ukrainians throughout Eastern Europe. In this way, ethnic unity would be destroyed and nationalities mixed. Between 1920 and 1939, the population of Ukraine changed from 80 percent Ukrainian to only 63 percent. In the face of famine and deportation, the Ukrainian population had declined absolutely from 23.2 million to 19.6 million, while the non-Ukrainian population had increased by 5.6 million. When we consider that Ukraine once had the highest rate of population increase in Europe, around 800,000 per year, it is easy to see that the Russian policy has been accomplished.

These have been the chief steps in the systematic destruction of the Ukrainian nation. Notably, there have been no attempts at complete annihilation, such as was the method of the German attack on the Jews. And yet, if the Soviet program succeeds completely, if the intelligentsia, the priests and the peasants can be eliminated, Ukraine will be as dead as if every Ukrainian were killed, for it will have lost that part of it which has kept and developed its culture, its beliefs, its common ideas, which have guided it and given it a soul, which, in short, made it a nation rather than a mass of people.

The mass, indiscriminate murders have not, however, been lacking – they have simply not been integral parts of the plan, but only chance variations. Thousands have been executed, untold thousands have disappeared into the certain death of Siberian labor camps.

The city of Vinnitsa might well be called the Ukrainian Dachau. In 91 graves there lie the bodies of 9,432 victims of Soviet tyranny, shot by the NKVD in about 1937 or 1938. Among the gravestones of real cemeteries, in woods, with awful irony, under a dance floor, the bodies lay from 1937 until their discovery by the Germans in 1943. Many of the victims had been reported by the Soviets as exiled to Siberia.

Ukraine has its Lidice too, in the town of Zavadka, destroyed by the Polish satellites of the Kremlin in 1946. Three times, troops of the Polish Second Division attacked the town, killing men, women and children, burning houses and stealing farm animals. During the second raid, the Red commander told what was left of the town’s populace: “The same fate will be met by everyone who refuses to go to Ukraine. I therefore order that within three days the village be vacated; otherwise, I shall execute every one of you.”

From DEATH AND DEVASTATION ON THE
CURZON LINE by Walter Dushnyck
When the town was finally evacuated by force, there remained only 4 men among the 78 survivors. During March of the same year, 2 other Ukrainian towns were attacked by the same Red unit and received more or less similar treatment.

What we have seen here is not confined to Ukraine. The plan that the Soviets used there has been and is being repeated. It is an essential part of the Soviet program for expansion, for it offers the quick way of bringing unity out of the diversity of cultures and nations that constitute the Soviet Empire. That this method brings with it indescribable suffering for millions of people has not turned them from their path. If for no other reason than this human suffering, we would have to condemn this road to unity as criminal. But there is more to it than that. This is not simply a case of mass murder. It is a case of genocide, of destruction, not of individuals only, but of a culture and a nation. Were it possible to do this even without suffering we would still be driven to condemn it, for the family of minds, the unity of ideas, of language and customs that forms what we call a nation constitutes one of the most important of all our means of civilization and progress. It is true that nations blend together and form new nations – we have an example of this process in our own country, – but this blending consists in the pooling of benefits of superiorities that each culture possesses. And it is in this way that the world advances. What then, apart from the very important question of human suffering and human rights that we find wrong with Soviet plans is the criminal waste of civilization and of culture. For the Soviet national unity is being created, not by any union of ideas and of cultures, but by the complete destruction of all cultures and of all ideas save one – the Soviet.

maidan.org.ua