Українське громадянське суспільство, а відтак й політична структуризація України знаходяться в зародковому стані. Тому під час кожної виборчої кампанії в ЗМІ та на електоральних майданах, замість кращого шляху розвитку для власної країни, дискусії щодо виконаних чи невиконаних передвиборчих обіцянок з боку суб’єктів виборчого процесу, громадяни України спостерігають політику психологічного залякування. «Страхіття», котрими нас лякають протягом останніх 18 років («незалежність України розірве змішані сім’ї по-живому»; «українська ядерна зброя, якщо її не віддати росіянам, спричинить третю світову війну»; «українські борги перед Росією такі величезні, що потрібно віддати росіянам Чорноморський флот і надати довічне право перебувати в Севастополі» тощо), завели Україну в той глухий кут, де ми зараз знаходимось. Маємо, те, що маємо.
З плином часу певні «страшилки» відмирають. На їхнє місце чільні політичні сценаристи та режисери сусідньої нібито братньої країни вигадують інші. І не лише вигадують, а й через підконтрольну Кремлеві російську політичну п’яту колону в Україні, продовжують впливати на український суспільний шлях з поза меж нашої держави. Однією з міфічних загроз для українців від часів Помаранчевого Майдану виявилась дуже гіпотетична в найближчі роки можливість вступу України до військово-політичного альянсу НАТО.
Чому я так переконано стверджую – позиція «Анти-НАТО» була нав’язана українському суспільству російськими спонсорами одного з кандидатів в президенти України та в подальшому очолюваної ним найбільшої парламентської фракції? Тому, що «послідовний» прем’єр В. Янукович до 2004 року без жодних вагань ставив власний підпис під будь-якими урядовими документами, котрі декларували вступ України до НАТО, співпрацю України з Північно-Атлантичним блоком, план дій України стосовно членства в Альянсі. Аналогічно перманентно «пронатівськи» виступали і парламентарі, які нині визначають публічне обличчя партійно-регіональної фракції. Особливо ця послідовність стосується тодішнього керівника київського корпункту американської «Радіо Свободи» Г. Герман.
Щоденно виступаючи проти вступу України (навіть в досяжному майбутньому) до вже існуючої європейської системи колективної безпеки, якою власне і є НАТО, регіонали та їхні дрібніші сателіти спираються на думку виборців. Згідно різноманітних соціологічних опитувань сьогодні приблизно половина мешканців України не бажає вступу нашої держави до НАТО. Ця правда не є дивиною. Дивно, чому прихильники неєвропейської – проросійської моделі розвитку країни дослухаються думки народу лише в питаннях вступу до військово-політичних блоків. Адже ті ж самі опитування громадської думки свідчать, що більшість українців прагнуть: зняття депутатської недоторканості; скасування всіх депутатських, суддівських, прокурорських та міністерських пільг; скорочення депутатського корпусу вдвічі та прозорості списків кандидатів; заборони перебування на депутатській посаді більше, аніж два строки поспіль; зменшення депутатської зарплатні; відновлення смертної кари за особливо тяжкі злочини; зменшення цін на продукти харчування, ліки, послуги ЖКГ. Перелік бажань виборців, висловлених під час опитувань, але, як завше, зігнорованих політичними «антинатовцями», можна продовжити. Звідки отака вибірковість у врахуванні думки співгромадян?
Відповідь знаходиться на поверхні. Воювати проти вступу України до НАТО підчас електоральних жнив легше і прибутковіше. Бо ця війна базується на міфах, старих й нових, якими щодня заповнюють свідомість та підсвідомість наших громадян різноманітні ЗМІ, політикани в умовах нехтування інформаційною безпекою української держави. Розглянемо найбільш стійкі та поширені міфи.
Міф перший – поки кожен громадянин України не познайомиться з нормативними документами НАТО, його історією, стратегічним та тактичним плануванням, навчальними програмами для військових тощо не можна проводити будь-яких референдумів, опитувань, а тим паче ухвалювати рішення про приєднання до ПДЧ. Але ж інформація про НАТО є у відкритому доступі і в мережі Інтернет (www.nato.int), і в київському представництві. Хто бажає отримати детальні знання про Північно-Атлантичний альянс, давно це зробив. А навіщо не професіоналам заглиблюватись в НАТО, його документообіг, оперативну діяльність? І коли це робити: в умовах кризи, збільшення тривалості робочого тижня, загрози масових скорочень та інших аспектів буття, що не сприяють інтересові до натовської самоосвіти? Хіба німецький пенсіонер, польський фермер чи іспанський водій вивчали статутні документи НАТО? Їх ніколи не цікавили «натовські» подробиці. Фахова розмова повинна відбуватись між громадськими експертами, науковцями, істориками, міністрами, зрештою, народними депутатами. Для чогось ми ж їх обираємо? Принаймні, не для того, аби відповідальність вони покладали на нас (через референдуми), водночас пільги та чималеньку зарплатню залишали собі, нізащо не відповідаючи. А щодо короткої історії створення НАТО, то вона полягає в наступному.
У період між 1945-м та 1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці (США, Канада), перед якими стояла потреба відбудови економіки, з острахом спостерігали за войовничою політикою СРСР. Керівництво Росії – СРСР, попри міжнародні домовленості, мало намір повністю зберегти повоєнну чисельність та потужність власних збройних сил. Ці побоювання посилились після того, як між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій. А саме: загроза суверенітету Греції, Норвегії, Туреччини, державний переворот у Чехословаччині, блокада Берліна, організовані СРСР. Внаслідок цих реальних загроз країнам Європи відбулись переговори із США та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов'язань. Переговори закінчились укладанням Вашингтонського договору в квітні 1949 року Так виникла Організація Північноатлантичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (North Atlantic Treaty Organisation – NATO). Це міжнародна політично-військова організація, що започаткувала спільну систему безпеки дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєднались Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, Іспанія – в 1982 році. Польща, Угорщина і Чеська Республіка долучились до НАТО в 1999 році. В 2004 році до НАТО приєднались наші сусіди: Болгарія, Румунія, Словаччина, колишні партнери по СРСР – Естонія, Латвія, Литва та Словенія. В 2008 році до НАТО вступили Хорватія та Албанія. Договір поважає права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання. Він зобов'язує кожну країну взяти на себе частину відповідальності, пов'язаної із спільною безпекою, водночас надаючи будь-якому з членів НАТО можливість користуватись спільною безпекою. Для подільської доярки, таврійського хлібороба чи донецького металурга, котрі щось повинні вирішити на референдумі, цих мінімальних знань про блок достатньо. Інші громадяни України, себто, ті, що відвідували європейські країни, без агітації знають, наскільки виріс рівень життя навіть в країнах – новачках НАТО. Не кажучи вже про засновників Альянсу.
Міф другий – у випадку вступу нашої країни до НАТО українські військові будуть гинути в Афганістані, Іраку та інших миротворчих, але «гарячих» точках, куди їх насильно будуть посилати натівські генерали. Насправді в українських військкоматах існують довжелезні черги військовослужбовців, які мріють потрапити на службу в країни, де ООН чи НАТО здійснюють миротворчі операції. Майбутнім переможцям конкурсів подекуди доводиться давати хабарі чиновникам за змогу «повоювати» за межами України. Всі українські офіцери та прапорщики одноголосно виступають за вступ до НАТО. А ось політики, які ніби прислухаються до їхньої думки, – проти. Наші хлопці, долею котрих так переймаються антинатовці, гинуть в ДТП на українських дорогах, в шахтах, власниками яких є депутати - антинатовці. Лише за останні 10 років під землею, без втручання НАТО, загинуло дві с половиною тисячі українських чоловіків. Для порівняння – протягом цього ж періоду поза межами України українських військових загинуло в 100 разів менше, аніж шахтарів в Україні. То де українцям небезпечніше?!
Міф номер три – вступ України до НАТО розірве родинні стосунки 6 мільйонів етнічних українців, які є громадянами Росії, та 8 мільйонів громадян України, котрі за походженням є росіянами. Позаяк напередодні вступу РФ запровадить візовий режим з Україною. Насправді стосунки стануть тільки міцнішими. Вступ України до НАТО спростить її вступ до ЄС. А єдине європейське громадянство дозволить українцям вільно пересуватись в Європі та світі. Відповідно східний кордон нашої держави стане кордоном об’єднаної Європи з РФ. У мене є родичі і в Європі, і в РФ. Російські рідні мріють (але бояться, щоб про цю мрію не дізнались Путін з Медвєдєвим) про вступ нашої країни до НАТО та ЄС. Тоді вони відразу переїдуть з Росії до України. Для російських громадян – це найпростіший спосіб отримати право, разом з українським громадянством, на легальне життя в об’єднаній Європі. А є ще 3 мільйони українців, які постійно працюють в країнах – членах Альянсу. Вступ України до НАТО вирішить багато їхніх ґрунтовних проблем. В тому числі і родинних.
Міф четвертий – вступ нашої країни до європейських структур безпеки є зрадою слов’янського братерства, «канонічного православ’я», пам’яті загиблих радянських громадян в боротьбі з німецькими окупантами та їхніми союзниками під час другої світової війни. Бо країни НАТО, і особливо Німеччина, Італія, Румунія є спадкоємцями тих, проти кого воювали наші діди-прадіди. Ця пропагандистська бульбашка також не витримує навіть поверхової критики. По-перше, усі слов’янські народи, окрім, сербів, македонців, білорусів, українців та росіян вже в НАТО. В Альянсі також й ісламські країни: Албанія та Туреччина, що свідчить про світоглядний плюралізм в спільній Європі. Разом з тим, відсоток мусульман в об’єднаній християнській Європі, не кажучи про Україну, значно менший, аніж в «православній» РФ. Тобто, Росія не є духовним лідером християнського світу. Особливо після нападу на «православну» Грузію. По-друге, гітлерівська Німеччина дійсно знищила 6 мільйонів євреїв, 6 мільйонів поляків, стільки ж українців, росіян, 2 мільйони білорусів. Сучасна Німеччина не просто визнала злочини попередників, а й спокутує вину у матеріальному еквіваленті. Поляки та росіяни отримали території, громадяни Ізраїлю, України, Білорусі, Росії – грошові виплати, хоча й незначні. Що ж отримали українці від РФ, яка офіційно в межах міжнародних правових норм визнала себе спадкоємицею злочинного режиму Леніна-Сталіна? А нічогісінько. Президент Росії відмовляється навіть взяти участь у вшануванні пам’яті 10 мільйонів українців, замордованих під час голодомору його кремлівськими попередниками. Насправді політичними спадкоємцями ворожого ставлення до українців з боку гітлерівського керівництва та його європейських союзників є не керівництво країн – членів НАТО, а керівництво сусідньої РФ, ЗМІ якої ведуть антиукраїнську політику. І як наслідок, опитування громадської думки в РФ стабільно серед ворогів росіян в перших рядках називають українців та грузинів. Тобто, «православних братів», з якими росіяни здолали німців. Натомість німці, і особливо їхній лідер А. Меркель, в громадській думці громадян РФ є теперішніми друзями росіян. На відміну від українців. Отже, російські очільники вибудовують стратегічне партнерство з німцями, зокрема, та НАТО загалом, залишивши в минулому війну. А українцям через російські ЗМІ та проросійських політиків, що вільно агітують в Україні «проти НАТО», нав’язується думка про необхідність боротьби з Альянсом, як уособленням німецької агресії 60-літньої давності. Поділяй та владарюй – вічний рецепт імперій.
П’ятий міф – можливість захистити себе, зберігаючи нейтральний статус. Насправді, Україна де-факто не є нейтральною державою. Позаяк всупереч ст. 17 Конституції України, яка «не допускає розташування на території України іноземних військових баз», на нашій території ось вже 18-й рік розташована ВМБ ЧФ РФ в м. Севастополі. Під час російсько-грузинського конфлікту з території України російським флотом велись бойові дії проти грузинських ВМС. І якби Грузія володіла більшим військо-морським потенціалом, ми могли б дочекатись бойових дій і в Севастополі. Уявімо, що грузинські морські диверсанти вирішили помститись російським кораблям за потоплені судна в порту м. Поті. Отже, два стратегічні партнери України: РФ та Грузія могли вести бойові дії на нашій території, а супротивники НАТО в цей час продовжували б розповідати про необхідність збереження нейтрального статусу України. Для того, щоб позаблоково, самотужки захищати власну країну від гіпотетичної агресії в сучасному світі потрібно володіти ядерною зброєю. Від неї Україна добровільно відмовилась. Або, зберігаючи нейтральний статус, як Швейцарія, бути інтегрованою в усі європейські структури набагато інтенсивніше, аніж більшість членів НАТО. Україні навіть теоретично неможливо повторити історичний шлях Швейцарії та скористатись її сучасним досвідом. До речі, територіальній цілісності Швейцарії ніхто не загрожує, на відміну від України.
Міф шостий – вступ нашої країни до НАТО, а згодом до ЄС, зруйнує вітчизняну легку промисловість, автомобілебудування, підприємства ВПК через наповнення України якісними західними товарами. Натовська та інша закордонна продукція давно в пошані наших споживачів, особливо після приєднання до ВТО. Зазначений аргумент проти вступу України до Альянсу завжди використовують особи, котрі особисто вже давно «в НАТО». Всі антинатовці з усіх парламентських фракцій та позапарламентських українських партій їздять на якісних німецьких та американських машинах, одягаються в італійські костюми з англійськими краватками, користаються французькою косметикою, відпочивають на іспанських курортах, купують вілли та шалє саме в країнах, котрі є членами НАТО та ЄС. А виборцям пропонують купувати виключно українську продукцію і ходити на мітинги «проти НАТО». Тому, що послідовні і принципові.
Сьомий міф – вступ України до Північноатлантичного альянсу економічно невигідний для України. Бо доведеться змусити РФ вивести ЧФ з м. Севастополя. А за оренду всіх об’єктів в Криму Росія сплачує 90 мільйонів доларів на рік. Ці гроші від 1997 року щорічно зараховуються в рахунок погашення боргу України за спожитий до 1997 року російський газ. Насправді, якщо б ці ж об’єкти сьогодні орендували війська НАТО, то Україна щорічно отримувала б (за розрахунками різних експертів) від 2 до 2, 5 мільярдів доларів. Протягом лише одного року перебування неросійського флоту в Криму можна було б розрахуватись з усіма реальними та міфічними боргами України перед Росією. Це означає, що перебування ЧФ РФ в м. Севастополі приносить Україні не прибутки, а багатомільярдні збитки. І якщо ціна за російський газ для України щороку збільшується, то вартість оренди української землі для росіян чомусь залишається незмінною від 1997 до 2017 років. Політики, які борються проти НАТО та за російську військову присутність в Україні повинні нести особисту відповідальність за економічний стан і Криму, як частини України, і нашої держави загалом.
Міф восьмий – США та країни Європи прагнуть втягнути Україну в НАТО. Бо їм це ніби вигідно, а нашій країні ні. Якщо це правда, то чому ж найбільші члени Альянсу: Франція, яка бореться за привілеї на російських ринках для збуту власних товарів, та на 40 % енергетично залежна від Росії Німеччина на прохання керівників РФ блокують будь-які спроби українського керівництва домовитись про наш вступ до НАТО бодай в якійсь окресленій часовій перспективі? І чому Румунія за свою згоду на приєднання України до НАТО вимагає нашої відмови від газоносного шельфу о. Зміїний?
Дев’ятий міф підтримують не тільки традиційно проросійські політичні сили, а й проукраїнський прем’єр-міністр Ю. Тимошенко. Суть його полягає в тому, що не треба Україні вступати до старої та неефективної в сучасних умовах системи колективної безпеки, відомої як НАТО. Потрібно будувати нову європейську систему разом з Німеччиною, Францією та Росією (?) Що це за система, нікому ще не відомо. Бо її не існує. Але відома антиукраїнська позиція щодо нашого вступу до НАТО з боку Франції та Німеччини. А як Росія буде дбати про нашу безпеку видно на прикладі її стосунків в межах вже існуючого об’єднання – СНД. Варто згадати конфлікт навколо о. Тузла, політику в Криму, російську фактичну окупацію частини території Грузії, вирішення «чеченської проблеми». На відміну від РФ та її партнерів по CНД, жодна з країн НАТО не має і не може мати територіальних претензій до іншого члена НАТО. Натомість в межах союзу незалежних держав будь-яка більша держава може розв’язувати військові дії чи повномасштабну війну проти іншої, меншої країни. Приклад російсько-грузинських стосунків і відвертий захист російської сторони в конфлікті «нейтральними» миротворцями А. Меркель та Н. Саркозі вже нині демонструють модель майбутньої нової європейської системи безпеки. Про яку полюбляють поговорити лідери РФ, Франції та Німеччини та керівник українського уряду.
Міф номер десять полягає у заявах про порушення балансу в агітації «за» та «проти» НАТО українськими ЗМІ, органами влади, місцевого самоврядування. Це чергова неправда від антинатовців. Бо в інформаційному просторі України домінують російські ЗМІ. В них взагалі стовідсотково ведеться агітація проти вступу України до НАТО. Про збалансованість в контексті підготовки до всеукраїнського референдуму ніхто навіть не згадує. Органи місцевого самоврядування тих частин України, де перемогла Партія регіонів та її партнери, також без жодних згадок про баланс 50/50 провадять агітацію у комунальних ЗМІ виключно проти вступу нашої країни до Альянсу. Нажаль, у вище згаданій агітації жодної правди, окрім згадки про бомбардування авіацією НАТО військових об’єктів в Белграді, побачити чи прочитати практично неможливо.
Сподіваюсь, моя стаття допоможе спробам наблизитись до виваженого інформування пересічних українців дотично питання вступу України до НАТО.
Аїда Болівар, кандидат психологічних наук
maidan.org.ua
No comments:
Post a Comment