Юрій Андрухович: «Росія самозакохана й нахабна»

Ющенко – найбільше розчарування! Жодних реформ, жодного реального зближення з ЄС. Письменник Юрій Андрухович в інтерв‘ю інтернет-порталу німецького тижневика Der Spiegel розповів про своє ставлення до українських політиків та стурбованість ситуацією навколо України.

Клани, політичні ігри, лицемірство – український письменник Юрій Андрухович змальовує похмуру картину своєї Батьківщини. Президент Віктор Ющенко – це його найбільше розчарування, Чемпіонат Європи з футболу – 2012 навряд чи вийде. Із політичного безладу користає насамперед Москва.

З: Пане Андруховичу, якось Ви порівняли Україну з п’яним, що тиняється в темряві. Чому такий грубий образ?

В: На жаль, п’яні є частиною української щоденної культури. І це тиняння вказує наш складний шлях до демократії: неймовірне піднесення, ейфорія під час і після подій на Майдані в Києві на Помаранчевій революції в кінці 2004-го і потім спад, розчарування.

З: Кілька тижнів тому звучало, що коаліція між партіями Президента Віктора Ющенка та Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко зруйнована. Але тепер вона має знову запрацювати. Від чого це метання туди-сюди?

В: З дня на день інші новини. І що найгірше – Тимошенко та Ющенко хочуть побудувати коаліцію разом зі партією Володимира Литвина. Литвин стояв дуже близько до колишнього президента Леоніда Кучми, проти якого ті так боролися в 2004 році. Тож знову маємо баласт зі старих кланів. Та особливо мене розлючують владні ігрища політиків. Вони думають лише про свої особисті інтереси.

З: Що Ви маєте на увазі під особистими інтересами?

В: Наші політики – це ділки без будь-якої ідеології. Єдине, що їх цікавить, це влада, аби можна було ще більше загребти грошей і, отже, захопити ще більшу владу. Згубне коло диявола, яке не має нічого спільного з демократією.

З: В українському парламенті 450 депутатів. Із них 400, здається, мільйонери. Чи можна взагалі розвести бізнес і політику?

В: Надія завжди є. Зрештою в Україні вже було два політичні дива, яких я абсолютно не сподівався. У 1991-му незалежність і в 2004-му Помаранчева революція. Але якщо бути реалістом, то, думаю, попереду роки застою, бо геть усі наші політики більш ніж підтоптані.

З: Проте саме Ющенка вважали спасителем. Чому міф зруйнувався?

В: Для мене це найбільше розчарування. Він намагався примирити всіх з усіма. І ціна за те стала надто великою: жодних реформ. Нині президента Ющенка оточують якраз функціонери попереднього режиму. Тому в нього залишилося так мало прибічників. Від Януковича я й ніколи нічого не сподівався, тоді нічого і тепер нічого.

З: А від Тимошенко?

В: Їй я ніколи не довіряв. Вона жадає влади, лицемірить і є поганою провінційною акторкою. На жаль, її вистави мають успіх, і через це у нас більше хаосу, ніж демократії.

З: Україна мусить оновитися знизу, закликають спостерігачі. Але звідки має виходити це оновлення?

В: Важке питання. Адже молодь розчарована. Політична ситуація не настільки добра, як вони сподівалися, але так-сяк стабільна. Молоді люди не відчувають тиску, як тоді, до 2004 року, сьогодні вони можуть робити все, що забажають. Тому-то й байдужі.

З: Слабка у внутрішній політиці Україна декому особливо корисна – Росії. Коли російські війська в серпні вступили в Грузію, страх перед Росією знову закипів у Польщі, країнах Балтії та у Вашій країні. Чи не так?

В: Так, тому що Росія продемонструвала: я хочу убезпечити свою сферу впливу. Росія вважає територію колишнього Радянського Союзу та колишнього Східного блоку своєю і хоче нею керувати. Чи то військовими, чи то політичними засобами, як-от вплив на українських політиків типу Януковича і Тимошенко. Ми боїмося, що в Україні ця путінська модель вдасться і що, отже, демократії нам більше не бачити.

З: Як Ви оцінюєте нинішню погрозу Росії перекрити Україні газ?

В: Ці «газові атаки», як я їх називаю, – улюблений інструмент Росії проти України. У цьому конфлікті винні самі українські еліти: це вони дозволяють Росії успішно провадити таку гру, адже вони борються поміж собою і крізь їхні чвари не може проступити єдина позиція щодо Росії. Тимошенко, наприклад, узагалі вдає з себе союзника «Газпрому».

З: У війні в Грузії Ви швидко стали на грузинський бік, хоча донині неясно, хто почав перший – Росія чи Грузія. Чи не були Ваші висловлювання передчасними?

В: Ні, адже це просто технічне питання, хто почав. Це може звучати цинічно, тож Ви вже мені вибачте зворот «технічне питання», але агресором завжди була Росія, вона провокувала. Росія до моторошності самозакохана, самовпевнена і дуже нахабна.

З: Як проти цього убезпечувати себе Україні?

В: Чесно кажучи, не знаю. Я щодня дізнаюся дедалі гірші новини з Батьківщини.

З: Але ж це Ви завжди виступали за членство України в Європейському Союзі.

В: Я справді про це думав, але слушний момент втрачено.

З: І коли був цей момент?

В: У 2005 році після Помаранчевої революції ЄС не збагнув, наскільки ми до нього наблизились. Тепер надто пізно. Зараз Україна знову так віддалилася від ЄС, як і до революції, також і через те, що ЄС дав заднього ходу. Євросоюз переймається самим собою і загруз у проблемах із розширенням на Схід. Останнє, що могло б бентежити ЄС, так це українська авантюра. Хіба що Євро-2012, та й то тут нічого не вийде, зважаючи на всі ці скандали.

З: Ви багато подорожуєте США та Європою. Особливо добре Ви почуваєтеся в Берліні. Чому саме тут?

В: По-перше, німецькою я розмовляю значно краще, ніж англійською. Французькою, на жаль, узагалі не володію. По-друге, Берлін хоч і не є красивим містом, але це мене й приваблює. У жодному іншому німецькому місті не поєдналося так багато протилежностей і різних людей. З одного боку, вілли в районі Ґрюневальд, з другого – панельні будинки у Марцані.

З: Від жовтня Ви є стипендіатом Берлінського наукового коледжу. Які плани на це 10-місячне перебування?

В: Я пишу нову книжку, фіктивну енциклопедію 111 міст, що я відвідав. Звісно ж, туди мусить увійти Берлін. Саме зараз я працюю над літерою «С». Правда, букву «В» я відклав. Берлінські історії напишу якось пізніше: спочатку мені треба в місто знову вжитися і насамперед його пережити.

Крістіна Гебель, Spiegel (Німеччина) // 05:02 30-12-2008

Оригiнал матерiалу:
http://www.spiegel.de/politik/ausland/0,1518,598380,00.html…

Чехія запроваджує «зелені карти» для заробітчан

Чеська Республіка з 1 січня 2009 року запроваджує так звані «зелені карти» для громадян ряду іноземних держав, серед яких і Україна.

«Зелена карта» є формальним дозволом на роботу і проживання на території Чехії впродовж трьох років. Серед країн, громадяни яких можуть подавати заявки на отримання такого дозволу, – Боснія, Хорватія, Македонія, Сербія.

Нововведення має допомогти урядові Чехії поліпшити ситуацію з зайнятістю в тих сферах, в яких не бажають працювати самі чехи, а також громадяни інших країн Євросоюзу.

radiosvoboda.org

Злидні. Анімація

З 1 січня в Словаччині можна буде розплачуватися в євро

З 1 січня 2009 року Словаччина введе євро як єдину грошову одиницю Європейського Союзу.

У свою чергу євро відсвяткує 10 років із дня створення, повідомляє "Інтерфакс".

Словаччина стане 16 країною ЄС, у якій використовується євро.

Таким чином, з Нового 2009 року 328,6 млн. осіб із 499,7 млн., які проживають у ЄС, будуть користуватися єдиною грошовою одиницею.

Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу в зв'язку з цим сказав:

"Я дуже щасливий, що ми будемо святкувати 10 річницю євро, вітаючи Словаччину як нового члена. Словаччина готова зробити історичний крок уперед, як для усіх своїх громадян, так і для Європи. Приєднання до євро поставить Словаччину в економічний і політичний центр Європи, після менш ніж п'яти років приєднання до ЄС. Це – велике досягнення...".

Євро було створено в 1999 році, коли 11 країн увели єдину монетарну політику. За шість місяців до цього був створений Європейський центральний банк. Банкноти і монети були представлені в 2002 році.

Словаччина повинна буде обміняти 30.1260 словацьких крон у євро. Перед Словаччиною євро ввели Словенія, Кіпр і Мальта.

Спеціально для святкування ювілею євро, у січні буде введена монета достоїнством 2 євро, за дизайн якої проголосувала більшість відвідувачів веб-сайту Європейської комісії.

Словаччина цілковито готова до введення євро. Комерційні банки почали отримувати банкноти і монети з вересня і вже доставили їх у магазини й інші бізнеси-організації для проведення оплати в євро з 1 січня.

Планується, що цінники з одночасною вказівкою ціни в євро і кронах будуть використовуватися до 1 січня 2010 року.

pravda.com.ua

Андрухович назвав Тимошенко "ненаситною до влади лицеміркою"

Відомий український письменник Юрій Андрухович назвав прем'єр-міністра України Юлію Тимошенко "лицеміркою" і "поганою провінційною актрисою".

"Вона (Юлія Тимошенко) ненаситна до влади, лицемірка й погана провінційна актриса, але, на жаль, її гра має успіх, через чого Україна має більше хаосу, ніж демократії", - заявив Юрій Андрухович в інтерв'ю німецькому виданню Spiegel Online, додавши, що Тимошенко ніколи не довіряв.

Президента України Віктора Ющенка Андрухович назвав "найбільшим розчаруванням".

"Ющенко шукав примирення з усіма, і ціна цього - відсутність реформ", - зазначив він. Функціонери старого режиму зараз ближчі до Ющенка, додає Андрухович.

Письменник, який отримав річну стипендію і з жовтня цього року живе в Берліні, стежить за політичним життям в Україні і зізнається, що "з кожним днем новини стають все гірші й гірші". Найнеприємнішою з них Андрухович називає коаліцію Нашої України та БЮТ з Блоком Литвина. Письменник нагадав, що "Литвин був дуже близький до екс-президента Кучми", боротьбу з яким в 2004 році вели ці сили.

Коментуючи погрозу Росії відключити Україні газ за борги, Андрухович зазначив, що "газова атака" - "улюблений важіль тиску Росії на Україну". Однак, письменник вважає, що винна в цьому конфлікті сама українська еліта, що "через свої чвари не може досягти спільної позиції з приводу Росії".

Не менш розчарований український літератор і позицією Європейського Союзу. Він упевнений, що "вдалий момент для вступу України в ЄС загублено".

На думку Андруховича, після Помаранчевої революції в 2004 році ЄС не усвідомив, наскільки близько підійшла Україна. А зараз вже занадто пізно, зазначив він.

"Зараз Україна знову віддалилась від Євросоюзу, як до революції, в тому числі, тому що Євросоюз самовіддалився", - додав Андрухович.

У переддень Нового року найпопулярніший у Німеччині український автор не втрачає надію, зазначаючи, "в кінці кінців в Україні вже було два політичних дива - незалежність 1991 року і Помаранчева революція 2004-го".

Однак, щоб бути реалістом, письменник додає: "Я передбачав роки застою, тому що всі наші політики себе дискредитували", - цитує Юрія Андруховича Spiegel Online.

korespondent.net | За матерiалами: Німецька хвиля

Сергій Грабовський: Провокатори і козли

Усі ці дні мене постійно щось муляло у "Маніфесті середнього класу" (http://www.pravda.com.ua/news/2008/12/16/86225.htm), який зі швидкістю блискавки розійшовся ледь не по всіх українських сайтах і був негайно передрукований цілим рядом видань. І ось тепер, здається, все стало на свої місця – і теза про пов‘язаність цього тексту із конторою Глєба Павловського, чи, простіше кажучи, "московською конторою" знайшла підтвердження.

По-перше, чи могла людина, занурена в українські реалії й компетентна, написати такі слова: "Государство давно контролируют несколько десятков олигархических семей. В 2004 году они переписали Конституцию Украины под себя. Понарошку они разделились на синих, оранжевых, белых и серо-буро-малиновых"? Не було 2004 року "білих"; і "синіх" не було й немає. А на додачу БЮТ не голосував за зміни у Конституції, а НУ підтримала їх через силу. "Перекачка вечнозеленых гривен..." Скажіть мені, це яка гривня у нас "вічнозелена"? Двадцятка нового зразка? Щось дуже дрібна купюра, чи не так? А якщо припустити, що перед очима автора тексту стояла зовсім не гривня, а справді "вічнозелена" російська банкнота номіналом у 1000 рублів, чи не стає ситуація психологічно куди більш правдоподібною?

Ідемо далі. "В Украине за семнадцать лет убили 6 миллионов: холодом, голодом, бандитизмом, коррупцией. В ответ только что смогли устроить дискотеку на Майдане. Опять таки, мы забыли, что не на дискотеках изменяется ход истории, а в организованных действиях граждан... Тот, кто этого не осмысливает, остается пушечной массой, которую гоняют с синего майдана на оранжевый, а потом наоборот". Знов-таки, це могла написати людина, яка або не живе в Україні, або дивиться виключно московське телебачення. Це кого ж ганяли з одного майдану на інший? Хіба що кільканадцять прихильників О.О.Мороза, чи не так? Крім того: як на мене, український громадянин, хай із Одеси чи з Донецька, обов‘язково вказав би в числі факторів зменшення кількості населення (і не тільки у зв‘язку із цим) еміграцію. Постійну і тимчасову, "заробітчанську".

І нарешті: маніфест українського середнього класу ніколи б не поминув наголосу на цінності свободи. Це російський середній клас перейнятий тільки статками і навіть демонстративно хизується – "ніякої політики". Розбирати ці відмінності, їхні витоки, їхню специфіку – надто довго, просто варто констатувати ці принципові відмінності. Плюс ще одне: без свободи дій немає ніякого середнього класу ані в європейському, ані в американському, ані в індійському розумінні цього поняття. Є просто більш-менш забезпечені люди, спроможні прогодувати свої сім‘ї й купити авто та квартири в кредит.

А тепер – головне. "Мы им 13% подоходного налога, они нам инфляцию". Груба робота! Це 2004 року, коли Глєб Павловський і його команда днювали й ночували в Україні, податок із фізичних осіб становив 13%. Сьогодні він дорівнює 15%... Матчастину вчити треба!

...Якщо ж я неправий і Юрій Романенко сам усе це придумав і написав, то він людина гранично некомпетентна, гірше, ніж усі ті проФФесори, і публіка, що дудітиме за його сигналом – перепрошую, просто КОЗЛИ. Які готові змінити владу одних неуків на диктатуру інших.

А втім, варто вчитатися і в інший текст – "Манифест 2.0. Зачем мы это делаем?" (http://www.pravda.com.ua/news/2008/12/19/86478.htm): "...Уже на следующий день мы продолжим работу. Прежде всего, мы ответим на письма всех тех людей, кто написал нам. Мы сделаем аудит, который позволит достаточно быстро создать структуры общественного движения в регионах. Пока они на Новый год будут пить ром на Барбадосе, мы проедем по Украине, чтобы посмотреть друг другу в глаза и наладить контакты. Мы проработаем нашу идеологию и простыми словами и мессиджами донесем ее до людей. И только выстроив систему, мы перейдем к более акциям, которые требуют более серьезной подготовки".

Або це чистісінької води хлестаковщина, або... Як один із організаторів Партії зелених на початку 1990-х і співавторів її програми (ще тоді, коли партію очолював Юрій Щербак і її діяльність базувалася на ентузіазмі, а не на грошах), я добре знаю, яких професійних зусиль і яких коштів потребують такі речі. Звідки все це виникне на порожньому, як нас запевняють, місці?

І ще одна велика цитата – тепер уже з інтерв‘ю Юрія Романенка, який начебто є автором "Маніфесту". "...Украине сейчас нужен свой Франко, Кемаль или Салазар, чтобы остановить процесс развала государства. А по большому счету, речь идет о создании нового государства – третьей Республики, которая будет избавлена от недостатков и родовых травм нынешнего украинского государства. Эта партия должна быстро набрать популярность и получив 51% голосов провести перезапуск государство. Кризисным Актом должна быть отменена действующая Конституция Украины и предложена новая согласно которой Украина превращается в президентскую республику, где глава государства несет всю ответственность за исполнительную власть. Он формирует правительство, отвечают за внешнюю политику и т.д. Президент выступает как Суверен, который гармонизирует отношения между различными социальными группами, ФПГ. Парламент становится двухпалатным, а регионы укрупняются, превращаясь в штаты или нечто подобное. Так мы ослабим региональных баронов и улучшим управляемость страной... Параллельно проводится реформа административного и криминального кодексов резким ужесточением наказаний. Поскольку ключевой проблемой является коррупция, то водится смертная казнь за коррупцию в крупных размерах (устанавливается специальных ценз), государственную измену. Вводится гибкие наказания в виде общественных работ, которые бы позволяли привлекать воров и нарушителей общественного порядка к ремонту инфраструктуры. Новая политическая сила, придя к власти, неизбежно столкнется с необходимостью казней ответственных за катастрофическое положение в стране. Народ поддержит это, если казни будут ограничены во времени и немногочисленны". http://politics.in.ua/index.php?go=News&in=view&id=10873

Президентська влада, двопалатний парламент, укрупнення регіонів – це все речі, які можуть дискутуватися і навіть бути визнані прийнятними (хоча чим об‘єднання Донецької і Луганської областей в один штат обмежить Ахметова, аоб‘єднання Київщини і Черкащини Губського – хоч бийте, не розумію). Проте головне тут інше. Юрій Романенко і/або його господарі, схоже, давно не відкривали Конституцію України і не знають (або забули), що 51% голосів для її зміни замало. Ба більше – щоб змінити державний лад, потрібен не "кризовий акт", а всенародний референдум. Та все одно: чинний Основний Закон не дозволяє звужувати обсяг людських і громадянських прав та свобод, а це нам якраз і пропонують.

Іншими словами, пропонують нам фашистський (Франко, Салазар) державний переворот. Не більше і не менше. З відповідною реакцією у світі.

Я вже не кажу, що відновлення смертної кари – це автоматичне виключення з Ради Європи і додаткова можливість для влади (хай і нової) розправлятися з "неправильною" публікою плюс необмежені обшири для розгулу мєнтів – щоб "успішно розкривати" злочини, списуючи їх на непричетних (скільки там було розстріляно невинних людей за злочини Чикатила, а? Та й за гріхи Онопрієнка постраждав не один). І взагалі – смертна кара "за коррупцию в крупных размерах, государственную измену" – який чудовий й ефективний важіль перерозподілу влади і власності!

А "гибкие наказания в виде общественных работ, которые бы позволяли привлекать воров и нарушителей общественного порядка к ремонту инфраструктуры" – чи це не новий різновид каторги? Втім, нічого нового тут насправді немає – більшовики та нацисти успішно (виходячи із їхніх цілей, звісно) застосовували цей метод. Та при чому тут інтереси середнього класу? Хоча, з іншого боку, Гітлер і Ленін таки належали до нього...

Отож, як на мене, під виглядом "Маніфесту..." український середній клас одержав або писанину безграмотного самозакоханого персонажа, або це не більше, ніж провокаційний документ відомої московської "контори". Проте так чи інакше ті, хто відгукнеться на заклики "Маніфесту..." – не більше, ніж банальні цапи-відбувайли (а, може, і просто козли).

Сергій Грабовський | maidan.org.ua

Манифест 2.0. Зачем мы это делаем?

Два часа назад друг прислал смску с цитатой из Марка Аврелия: "Наша жизнь является такой, как мы думаем о ней". Это, пожалуй, наилучшая характеристика той полемики, которая развернулась после публикации Манифеста.

Каждый увидел в нем то, что он видит в своей жизни. Околополитическая тусовка увидела в Манифесте тайный план то ли "украинских генералов", то ли Яценюка с Гриценко, то ли Тимошенко с регионалами. Они уверены, что за этим кто-то стоит.

В их головах не укладывается, как может спонтанно начаться такое движение БЕЗ БЮДЖЕТА!

А ответ на этот вопрос также очевиден для любого здравомыслящего человека – в Украине де-факто произошла потеря управляемости. Власть развалилась на какие-то фрагменты, которые контролируют те или иные ФПГ и их политические "надстройки".

В пылу борьбы они не заметили, что пришло другое время в котором, то, что вчера, казалось невозможным вдруг становится возможным. Дух времени становится другим и тот, кто это не чувствует, оказывается на обочине.

Наш правящий класс окажется на обочине, потому что им плевать на того мужика, написавшего на одном из форумов, что у него наворачиваются слезы при чтении Манифеста среднего класса Украины - ночью он видел, как тихонько плачет его жена, т.к. у них нет денег покрыть ипотеку. Вот такая вот суровая правда жизни.

И пока Стельмах думает, как в очередной раз спекульнуть на курсе доллара, миллионы людей не спят ночами, думая о том, как им дальше жить.

Но, давайте все же не заниматься констатациями, а попытаться изменить нашу реальность. Многие сомневающиеся задают вопрос, а не станет ли наш национальный гудок выпуском пара в бесконечный космос, не воспользуется ли этим кто-то третий?

Следует признать, что мы были готовы к такой реакции - в Украине такое тотальное недоверие к друг другу, что даже стоя на краю пропасти, мы в нашем соотчественике ничего кроме мудаковатости найти не пытаемся.

Однако, давайте говорить откровенно. Если мы не восстановим доверие к друг другу, то у нас не будет будущего, а для того, чтобы его восстановить нужно сделать первый шаг.

Именно поэтому я выступил с такой простой инициативой – нажать на клаксон 22 декабря в 12-00.

Для этого не нужно быть смельчаком, стоять на морозе или рисковать жизнью. Возможно, это будет маленький шаг для каждого из нас, но огромный шаг для Украины.

Так начинается преодоление ненависти, недоверия, лицемерия, одним словом, всего того, что превратило украинский народ в мечущееся под оранжево-синюю дудку стадо.

А простые люди хотят вернуть себе не только финансовое благополучие, но и человеческое достоинство. Скорее даже, в первую очередь, достоинство, а потом все остальное.

Именно поэтому, тысячи людей откликнулись на акцию, прислали сообщения, в которых выражают солидарность и готовность действовать вместе. Это и есть цель акции – мы должны найти друг друга! Не на шустер-эфирах, в реальности в которой нет власти, тепла и доверия.

Думающие люди спешат задать вопрос – что будет дальше? Какие будут следующие шаги?

Они очевидны. Акция покажет нашу реальную способность на пустом месте, посредством простой солидарности добиваться маленьких успехов.

Если, после "гудка" 22 декабря 10 тысяч поверят, что они способны изменить свою жизнь - это уже будет успех.

Сейчас нам в Украине не хватает позитива. Нам не хватает побед.

Так вот, давайте начнем именно с таких маленьких побед. Давайте победим сначала себя, свой страх и разочарования, а потом победим тех, кто сделал нашу жизнь перманентной трагикомедией над которой смеется уже весь мир.

Поэтому, дорогие друзья!

22 декабря в 12-00 сделайте так, чтобы вас услышали.

Если вы автомобилист, то нажмите на клаксон.

Если у вас нет авто, то возьмите дудку или сирену и три минуты отрывайтесь вместе с остальными.

Те, у кого нет авто или дудки, но есть мобильный телефон с камерой - снимайте все на камеру и выкладывайте в Интернет.

А уже на следующий день мы продолжим работу. Прежде всего, мы ответим на письма всех тех людей, кто написал нам. Мы сделаем аудит, который позволит достаточно быстро создать структуры общественного движения в регионах.

Пока они на Новый год будут пить ром на Барбадосе, мы проедем по Украине, чтобы посмотреть друг другу в глаза и наладить контакты. Мы проработаем нашу идеологию и простыми словами и мессиджами донесем ее до людей.

И только выстроив систему, мы перейдем к более акциям, которые требуют более серьезной подготовки. И, в конце концов, мы победим.

Юрий Романенко | pravda.com.ua

До зустрічі на Майдані

Остап Бендер якось заявив: "Після розмов з Берлагою, Скумбрієвичем і Полихаєвим я втратив віру в людство. Хіба це не коштує мільйона рублів, віра в людство?"

Скільки коштувала шкода, завдана грандіозному підйомові людяності і людської віри, що відбувся в Україні в 2004 році, ще тільки належить оцінити. Бездонна енергія країни була бездарно розтринькана вітчизняними Осями Бендерами, що не вміють молитися інакше, як на золоте теля.

Про шкоду країні, завдану вітчизняними політиками, найкраще скажуть цитати недоброзичливців. Один з них – російський журналіст Сергій Доренко. Нещодавно він закликав готуватися до війни з Україною.

Але після поїздки до Києва 2004 року він сказав про Майдан: "Атмосфера інша, енергетика, все інше. Почуття надії, очі світлі, у всіх доброта. Дивні люди, звичайно. Вони якісь там всі дуже добрі. Ніби гойдалка пішла від підлості й цинізму влади до абсолютної моральності народу”.

А ось реакція російського журналіста на звинувачення в тому, що Майдан був платним:

"Кожна людина наповнена якимись шаблонами, такі в нього в голові з віком виникають спеціальні кластери. І кожну подію він оцінює точно відповідно до своєї матриці, що у нього в мізках. От якщо найманий покидьок, абсолютно проституйований, зустрічається із чимсь не знайомим йому, перше питання: скільки отут заплатили.

Ви знаєте, спробуйте, може, посидіти в медитації, якось очиститися, звернути увагу, що не всі такі ж покидьки, як ви”.

З Києва він поїхав з пророчими відчуттям "що, по-перше, профукають революцію, по-друге: хто ці люди, що осідлали цей чистий, світлий, дивний, винятковий народ?".

А ось як пише про те, що чотири роки тому сталося з країною, хороший український журналіст:

"Ідеали Майдану" полягають у тому, щоб посміхатися незнайомим людям і говорити їм "добрий день". Ідеали Майдану полягають у розумінні сили солідарності й свого індивідуального вибору – замість заробляння грошей піти померзнути на Майдан, можливо, з ризиком для життя.

Парадоксальним чином першими про "розчарування" в помаранчевій революції заговорили її затяті супротивники, які, здавалося б, ніяк не повинні були бути нею зачаровані... Це (критика і вишукування вад помаранчевої революції) реакція людей гноблених, які вважають гноблення природним порядком речей, це заздрість старої діви до закоханої парочки, заздрість звиклих до приниження до тих, хто зміг відстояти (у буквальному значенні слова) своє достоїнство.

У текстах "опозиції" легко проглядалася картина світу цих людей. У цьому світі править винятково насильство, розрахунок і особиста вигода. Все людське є, з точки зору такої публіки, лицемірною маскою. Створюється враження, що фразу "темні сили нас злобно гноблять" цим людям вписують прямо у свідоцтво про народження, поруч із прізвищем.

Помаранчева революція дуже похитнула цю картину світу, а "невдача" нової влади повернула її на місце. Звідси й зловтіха, що не проходить у цих людей дотепер. Вони радіють, що точка зору "всі навколо негідники", на їхню думку, блискуче підтвердилася. Дотепер схід просто не звертав уваги на іншу Україну, помаранчева революція змусила його це зробити.

Істерика сходу говорить про те, що він тепер теж став українським, адже заперечення – це перший крок до прийняття. Тому одним з результатів майдану стало об'єднання України. Де-факто, ми вперше після 1991 року одержали спільний політичний простір у всій країні”.

Кольори помаранчевої революції досі копіюють партії у Німеччині, Румунії, Ізраїлі тощо.

Майдан створив новий центр легітимності країни. Не дарма ось уже чотири роки київський Майдан засиджують своїми акціями різноманітні маргінали, сподіваючись механічними ритуальними рухами долучитися до сили, яка буяла там у 2004 році.

Називати абсолютну більшість українських політиків цілковито безвідповідальними – це ще дуже ніжно. Усе це коштує значно більше за мільйон Бендера. І за дискредитацію цього усім причетним рано чи пізно доведеться заплатити по рахункам.

Один з авторів УП на знак протесту проти кризи і політиків пропонує всім автомобілістам одночасно включити гудки.

Можна підійти до проблеми з іншого боку. У Чорному морі є прекрасний український острів з підходящою назвою Зміїний. На ньому може вільно розміститися так звана політична еліта України (благо, діаметр острова – півкілометра). Ця "еліта" там буде добре жити. Адже острів придатний для ведення сільського господарства і, особливо, рибальства.

Депутати з коаліції й опозиціонери, працівники Секретаріату президента і міністри матимуть можливість не лише працювати, а й відпочивати. Адже, як пише довідник, на острові існують чотири пляжі з підходящими назвами: "Бандитський", "Дергач", "Дамський", "Золотий".

Окремі гарячі голови можуть запропонувати щільне мінування акваторії острова та взяття засобами ППО під надійний контроль його повітряного простору (аби ніхто, бува не прошмигнув на материк).

Радикали можуть піти ще далі й запропонувати одягнути на всіх членів елітного угруповання ошийники, які б автоматично вибухали при спробах залишити територію острова.

Якщо якійсь політичній силі чи кандидатові в президенти ця ідея припаде до вподоби – дарую.

Підтримка далеко за 50% виборців гарантована.

Але повернемося до серйозніших речей. Сьогодні Україна чи не найбільше з інших країн потерпає від кризи. Чи можна було чекати чогось іншого при тому рівні корупції, який висмоктує життєві сили з країни і бізнесу?

Чи можна було розраховувати на краще при печерній якості державного управління, що існує в країні? Чи можна було сподіватися на довгостроковий успіх країни в умовах вкрай роздутого державного апарату, який майже нічого не робить для суспільства, крім того, що продає за хабарі свої підписи?

Попри очевидність відповідей на всі ці питання, досі в Україні ніхто ані у владі, ані в опозиції навіть не заїкнувся про радикальне оздоровлення, здешевлення й оптимізацію державного управління. Тому що це політично й фінансово невигідно. Жертвувати собою заради країни "еліта" не привчена, бо звикла робити навпаки.

Майдан, який мріяли поховати дехто в Україні і багато-хто за кордоном, в Україні матиме шанс. Напевно, у нас така доля – шукати свою достойну владу. Можливо, це і є демократія по-українськи. Наша країна процвітала в ті періоди, коли таку владу вдавалося знайти. Саме тому Майдан можливий стільки разів, скільки буде треба.

Чотири роки тому українці здобули унікальний досвід успішного соціального протесту. І що далі, то більше схоже, що вони будуть схильні його повторити.

Нещодавно лідер опозиції Віктор Янукович заявив, що опозиція виведе на вулицю людей. Це відверто смішно. Бо першим знову постраждає Янукович і ті, хто за ним стоїть. Можливо, тому один з депутатів Партії регіонів зізнався, що останнім часом ночами "дуже погано спить" – йому сниться Майдан.

Криза – це не лише загроза, але й шанс. Грецьке слово "криза" означає "злам, час перехідного стану, суд". В такому значенні це зовсім не обов’язково погано. Якщо ближчим часом політики не почнуть працювати на країну (причому ілюзій тут мати не варто), українцям залишиться просто призначити час. А місце ми знаємо

Олександр Палій, кандидат політичних наук, для УП | pravda.com.ua

ЄС може ухвали концепцію Східного партнерства вже у квітні

Рада ЄС на вищому рівні, засідання якої завершилося сьогодні в Брюсселі, доручила Раді міністрів ЄС та наступному Чеському головуванню підготувати концепцію Східного партнерства для розгляду і затвердження главами держав та урядів країн Євросоюзу на наступному саміті у квітні 2009 року. Таке доручення викладено в 28-у пункті підсумкового комюніке саміту, який єдиний торкається нової ініціативи з розвитку двосторонніх відносин між ЄС і шістьма країнами Східної Європи - Україною, Молдовою, Білоруссю, Вірменією, Грузією та Азербайджаном.

"Східне партнерство має значно зміцнити політику ЄС щодо партнерів на Сході в рамках Європейської політики сусідства як на двосторонній, так і на багатосторонній основі, доповнити інші форми співробітництва, які вже існують у відносинах з сусідами Євросоюзу, такі, наприклад, як Чорноморське співробітництво (Black Sea Synergy), яке також має братися до уваги. Східне партнерство має допомогти країнам-партнерам досягти прогресу у процесі реформ шляхом сприяння їх стабільності та подальшому руху у напрямку Євросоюзу," - йдеться в документі.

Як повідомляв УКРІНФОРМ, Чеська Республіка перебере на себе головування в Євросоюзі з 1 січня 2009 року. Прийняте сьогодні Радою ЄС рішення та його фразеологія може означати певну еволюцію Європейської політики сусідства, яка раніше декларувалася виключно як жорстка альтернатива політиці розширення Євросоюзу. Нагадаємо, раніше МЗС України висловив готовність підтримати програму Східного партнерства за умови, якщо нова ініціатива ЄС не суперечитиме досягненню стратегічної цілі України щодо набуття повноправного членства в Європейському Союзі.

maidan.org.ua

Україні не потрібно ПДЧ для того, щоб стати членом НАТО

На Бухарестському саміті НАТО Україна отримала дуже важливий сигнал: було прийнято безпрецедентне рішення - всі країни НАТО погодилися з тим, що Україна й Грузія стануть членами Альянсу. Про це заявила в Укрінформі на відкритому засіданні Євроатлантичного клубу представник естонської делегації при НАТО Анна Тіїдо.

Вона відзначила, що "такого не було при нашому (Естонії. - Ред.) вступі". Вперше таке рішення в історії Альянсу було прописано у документах, "а кожне слово, зафіксоване у документах Організації, має велике значення, його можуть потім цитувати протягом 50 років", підкреслила Анна Тіїдо. На її думку, "це набагато важливіше, ніж просто План дій по членству /ПДЧ/, який зараз Україні не дали".

Естонський дипломат вважає, що поняття ПДЧ "стало якимсь фетішем, воно дуже заполітизоване". Насправді ПДЧ - це тільки технічний інструмент, і він не обов'язковий при вступі: "Польща, Угорщина і Чехія вступили до Альянсу без ПДЧ".

Анна Тіїдо підкреслила, що на нещодавній зустрічі у Брюсселі міністри закордонних справ країн НАТО знову підтвердили свою бухарестську заяву і ухвалили рішення активізувати роботу з Україною і Грузією, використовуючи існуючі структури, а також розширити інформаційні бюро НАТО у Києві та Тбілісі.

На думку Анни Тіїдо, щорічні національні програми є частиною Плану дій щодо членства. "Це той компроміс, який усіх влаштовує. Я вважаю, що ця програма дає всі шанси на вступ, і тут немає ніякого програшу на даному етапі", - підкреслила вона.

За матеріалами "Укрінформ" | maidan.org.ua

Східне партнерство допоможе сусідам ЄС проводити реформи

Лідери ЄС вважають, що Східне партнерство допоможе східним сусідам Європейського Союзу проводити реформи і наближатися до ЄС.

Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це йдеться у висновках, схвалених Європейською Радою (самітом голів держав та урядів країн-членів ЄС – УНІАН).

«Східне партнерство має допомогти країнам-партнерам здійснгювати прогрес у процесі реформ, сприяючи їх стабільності та наближенню до ЄС», - зазначається у документі.

Крім того, лідери Євросоюзу вважають, що Східне партнерство суттєво посилить Європейську політику сусідства щодо східних країн-партнерів.

Рада також висловилася за продовження роботи над аналізом пропозицій Єврокомісії з тим, щоб схвалити нову політику ЄС на засіданні Європейської Ради у березні 2009 року.

Як повідомляв УНІАН, 3 грудня Єврокомісія представила свої пропозиції щодо Східного партнерства – польсько-швецької ініціативи, представленої у травні цього року і схваленої на засіданні Європейської Ради (самміті голів держав та урядів країн-членів ЄС – УНІАН) у червні.

Східне партнерство має охопити 6 країн-сусідів ЄС: Азербайджан, Вірменію, Грузію, Молдову, Україну, а також Білорусь за умови процесу демократизації країни.

unian.net

НАТО надасть допомогу Україні і Грузії

НАТО надасть допомогу Україні і Грузії в проведенні реформ, необхідних для вступу в Альянс.

Про це сказав офіційний представник альянсу Джеймс АППАТУРАЙ.

«У Росії мають розуміти, що ми не приймали рішення відкласти вступ України і Грузії в НАТО. Ми підтверджуємо тільки ті рішення, які були прийняті на саміті НАТО. Ми чекаємо прогресу всередині України і Грузії. І через 2 комісії, які працюють у цих країнах, ми надаватиме допомогу Україні і Грузії. І навіть велику допомогу в проведенні необхідних реформ для вступу в НАТО», - сказав Дж. АППАТУРАЙ.

За його словами, у випадку України йдеться про розбудову Збройних сил і реформування системи керівництва Збройними силами. Також потрібно поліпшити ті способи, якими розбудовуються Збройні сили в Україні і потрібно добитися громадського розуміння необхідності вступу в НАТО.

«Потрібні окрім демократичних реформ і реформи Збройних сил розуміння суспільства», - підкреслив він.

Він зазначив, що у випадку з Грузією теж потрібні і реформи в розбудові Збройних сил, обороноздатності, демократичні реформи.

«Це довгий шлях, який потрібно пройти перш, ніж ці країни будуть готові вступити в НАТО», - додав він.

Окрім цього, Дж.АППАТУРАЙ зазначив, що проблеми з Південною Осетією та Абхазією «якоюсь мірою пов`язані з перспективами вступу в НАТО».

«Країни-члени НАТО союзники. Не визнають ці території як незалежні, вони визнають їх частиною Грузії. Але зараз таке питання не стоїть, не узгоджується членство можливе Грузії в НАТО із статусом цих територій. Інша річ, що треба вирішити цю проблему, і вирішити якомога швидше», - сказав він.

maidan.org.ua

20 мінімальних зарплат Євросоюзу (по країнах)

Найвища мінімальна заробітна плата серед 20 країн Європейського Союзу, законодавство яких передбачає її встановлення, зафіксована в 450-тисячному Люксембургу, де вона становить 1610 євро.

Як свідчать дані Євростату, найвищий мінімум також в Ірландії (1462 євро), Голландії (1357), Бельгії (1336), Франції (1321) та Великій Британії (1148).

Найменша мінімальна зарплата є в 7,3-мільйонній Болгарії (112 євро), яка приєдналась до Європейського Союзу в січні 2007 року разом з майже 22-мільйонною Румунією, яка займає наступну позицію серед країн ЄС з найменшою мінімальною платнею - 137 євро.

Наступними в списку йдуть прибалтійські Латвія та Литва із мінімальними зарплатами 228 та 232 євро, відповідно.

За ними - Словаччина, (267), Естонія (278), Угорщина (285), Чехія (329) та Польща (334).

Євросоюзівські «середнячки» - це Греція (681), Мальта (612), Іспанія (600), Словенія (567) та Португалія (497).

Як повідомляв УНІАН, з 1 грудня поточного року мінімальна зарплата в Україні становить 605 гривень (65 євро за курсом НБУ на 5 грудня).

unian.net

Володимир Огризко: Я не належу до хохлів

"Нас попросили: хлопці, трошки збавте темпи... Ми повинні розвіяти оплачувані казки про систему нейтралітету... Хтось вважає, що ми зіпсували відносини з Росією?! Ті, хто так кажуть, виходять з одного зрозумілого для них постулату. Тобто те, що сказано в Москві, – це добре і ті інтереси, які захищає Москва в Україні, – це добре, а ми повинні під ними підписуватися… Знаєте, це холуйська позиція, це позиція не українців, а хохлів. Я до таких не належу, так само, як і Борис Тарасюк. Не належать до таких і решта співробітники нашого міністерства..."

Міністр закордонних справ України Володимир Огризко відповів на запитання УНІАН.

(Від УНІАН. Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, міністр закордонних справ України Володимир Огризко заявляє, що Україна фактично отримала від НАТО План дій щодо членства. Про це він заявив 3 грудня журналістам перед початком засідання Комітету Україна–НАТО.

«На цьому етапі ми досягли такого результату, якого прагнули», – сказав В.Огризко.

«Сьогодні ми де-факто отримали План дій по підготовці до вступу в НАТО», – додав міністр.

Він зазначив, що ПДЧ передбачає розробку річних національних програм, над якою зараз працюватимуть Україна і НАТО після рішення Ради Північноатлантичного альянсу щодо розвитку відносин з Україною.

«З 2009 року ми розпочинаємо фактично інтеграцію до Альянсу», – сказав В.Огризко.

Він також висловив задоволення тим, що НАТО вирішило посилити співпрацю з Україною і, зокрема, посилити діяльність свого Інформаційного центру в Києві. «Це дуже практичний і позитивний результат», – наголосив міністр.

Як повідомляв УНІАН, Рада Північноатлантичного альянсу на рівні міністрів закордонних справ вирішила посилити співпрацю з Україною та Грузією, у тому числі шляхом створення національних річних програм. Водночас, Рада не розглядала питання про надання ПДЧ Україні та Грузії.)

Пане міністре, деякі Ваші опоненти звинувачують українську дипломатію в тому, що вона фактично веде бойові дії за кордоном. Також наші міжнародні аналітики кажуть, що МЗС України, тобто наші дипломати за кордоном нічого не роблять, і тільки ходять і повторюють як папуги: «ПДЧ, ПДЧ». Але ніякої системної роботи для цього не ведуть, ось і результат: нам знову не дали ПДЧ...

Дипломати стоять ногами на реальній землі, вони доносять до зовнішнього середовища власне те, що ми маємо тут, в Україні...

До речі, зовсім недавно на засіданні уряду було схвалено проект указу Президента про цільовий план Україна–НАТО на 2009 рік. Цей план складається майже з чотирьохсот конкретних заходів. Їх нам надали всі міністерства й відомства, які знають, що їм треба покращувати, вдосконалювати у своїй роботі. Тобто йдеться про структурні зміни в суспільстві з багатьох напрямків. Сьогодні, уперше за багато років співпраці з НАТО маємо шанс схвалити план на наступний рік ще до кінця цього року. А з 1 січня перейдемо до практичної, реальної роботи.

Що таке вступ до НАТО? Це як мета та інструмент. Ще в Бухаресті було сказано: «Україна буде членом НАТО». Це стратегічне рішення, яке продемонструвало мету.

Для чого нам ПДЧ? ПДЧ має допомогти Україні провести структурні реформи, про які ми говоримо у своєму плані. Ось власне логіка всього того, що ми робимо. Тобто нам не потрібне ПДЧ як фетиш, як щось особливе, спеціальне. Нам потрібен інструмент. Він може бути й іншим.

Головне – швидко досягти критеріїв. Тоді ми прийдемо і скажемо: «Шановні члени НАТО, ми досягли ваших критеріїв, ми з вами вже працюємо з 2003 року. Давайте розпочинати фазу переговорів про вступ».

Це абсолютно нормальний розумний шлях.

Ми всі в Україні є європейцями. А якщо так, то в нас не може бути вибору, у якій системі цінностей нам перебувати.

Ми не можемо бути поза межами цього культурного, психологічного, філософського простору, який вже є нашим. Навпаки – перебування поза ним є неприроднім.

Те, що ми будемо в цій системі, у мене взагалі не викликає жодного сумніву. Питання тільки в тому, скільки нам доведеться докласти зусиль, аби довести всім і кожному, що ми повертаємо свою сутність. А ця сутність є сьогодні у двох виявах – Європейський Союз і НАТО: економіка і безпека. Це два стовпи, на яких усе стоїть.

Сказати, що ми бігаємо по закордонах і в когось щось клянчимо – то це просто нерозуміння самої ситуації.

Ми не клянчимо. Ми пояснюємо, що і в інтересах України, і в інтересах НАТО та ЄС бути разом. Бо це – поширить демократію та безпеку на Схід, дасть можливість нам усім у Євроатлантичному просторі почуватися впевненіше та безпечніше.

Колишній міністр оборони Анатолій Гриценко ще влітку казав, що не треба чекати ПДЧ, усі наші міністри – Шандра, Князевич, Онищук, Вакарчук, Данилишин та інші – могли розробити кожен у своїй сфері, образно кажучи, власне “ПДЧ” і з інтервалом у три дні й проїхати по маршруту Брюссель – Берлін – Париж, аби представити його партнерам. А через два місяці – знову тим же маршрутом – з першими результатами виконання. Через два місяці – знову. Аж доки натовці скажуть: «Досить, хлопці, ми ситі, ми бачимо результати, ви нас переконали, ми підтримуватимемо Україну».

Наведу два конкретні факти… Цього року в штаб-квартирі НАТО побувало понад 50 українських делегацій. З них більш як 20 – на дуже високому рівні, починаючи від прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністра. І вже зараз нас попросили: «Хлопці, давайте трішечки менше, бо ми не в змозі так інтенсивно реагувати, трошки збавте темпи». Тобто це означає, що ми справді досягли високого рівня політичної взаємодії.

Є і те, що непокоїть. Це – рівень поінформованості суспільства. Але хто би що не казав, рівень підтримки населення вступу України в НАТО зростає. Особливо він зріз після того, що сталося в Грузії – стрибок на 10% відбувся відразу. Крім цього, я дуже радий про це сказати – ми все-таки багато зараз зробили, аби вийти на громадськість. Через плакати з інформацією про НАТО на бігбордах, на лайт-боксах. Також на радіо й телебаченні стараємося якомога більше розповідати про НАТО. Розміщуємо всюди розумну рекламу – неагресивну, а таку, яка пояснює людям, що це в наших спільних інтересах.

Ми повинні додати більше нормальної, чесної інформації тим, до кого ми звертаємося. Ми повинні розвіяти казки про якусь систему нейтралітету – активного чи пасивного.

Знаєте, ті люди, які сидять на відповідній фінансовій голці, мусять відпрацьовувати гроші й вигадувати абсолютні нісенітниці.

Сьогодні бути нейтральним – значить, викладати значно більше грошей з власної кишені, ніж бути в системі колективної безпеки. Це всім відомі речі.

Коли вам кажуть: «Нейтральність – це супер», – то ви одразу питайте, а хто оплачує цього так званого експерта.

Польща не могла б собі дозволити бути нейтральною, тому що це на порядок дорожче, ніж те, що вона платить сьогодні, перебуваючи в НАТО.

Якщо ми станемо нейтральними, – це означає, що нам треба буде повернутися до мільйонної армії, до тих видів озброєнь, яких у нас сьогодні немає, нам потрібно буде все це закуповувати… А за рахунок чого? За рахунок наших з вами зарплат, пенсій, шкіл, медичних установ і таке інше.

Потрібно бути чесними перед людьми...

Ми тільки цього року почали серйозну інформаційну роботу. Наступного року вона буде ще інтенсивнішою. Ми ж не говоримо про те, що вступатимемо в НАТО завтра, – це довгий процес, який ми ще маємо пройти. Отже, маємо підготувати суспільство до вступу в НАТО, бо не хочемо бути там на правах бідної родички. Ми хочемо бути рівноправним партнером, союзником.

Повідомлялося, що Кондолізза Райс намагалася переконати європейських лідерів спростити процедуру прийняття України в НАТО. У зв’язку з чим така активність?

Хочу подякувати Кондолізі Райс та всім нашим друзям за це. Їхня активність дуже проста й зрозуміла. Адже йдеться про майбутнє нашої системи безпеки. Повторюся, членство України, Грузії в НАТО – це додана вартість для всіх. Бо в такий спосіб ми робимо наше життя більш безпечним. І це розуміють ті відповідальні політики, котрі справді мають на меті створення більш безпечного світу.

Важливо, що друзів у нас у НАТО є переважна більшість. Там є тільки кілька країн, котрі, не сумніваючись у нашій стратегічній меті, займають дещо обережнішу тактичну позицію.

Проте ми в цьому не бачимо якоїсь надзвичайної трагедії, це нормальний шлях, коли є дискусія… Ми ж самі хочемо стати членом того клубу, де все демократично. Коли станемо членом НАТО, теж братимемо участь у подібних обговореннях.

Єврокомісія готує комунікацію про східне партнерство з шістьма країнами – Грузією, Азербайджаном, Білоруссю, Україною, Молдовою, – відповідно до якої нададуть цим країнам асоційоване (але не повноправне) членство в ЄС…

Зараз складається ситуація, коли на порядок денний виходить питання – яким чином виглядатиме наша Європа через 10–15 років, яку роль відіграватиме ЄС, НАТО, якою буде взаємодія між європейським центром безпеки й американським. Яка буде взаємодія між євроатлантичним сегментом безпеки та Росією, Китаєм. Іде процес формування нового порядку денного безпеки на найближчі десятиліття.

Тому, безумовно, зараз формуються ці центри. І ми, як об’єктивна інтегральна частина європейської частини світопорядку, маємо зайняти в ній своє місце.

Противники вступу України в НАТО ніколи не можуть навести якихось тверезих аргументів – чому нам непотрібне НАТО. Наприклад, близький до Партії регіонів Анатолій Орел, який займав посаду керівника головного управління зовнішньої політики Адміністрації Президента Кучми (як, до речі й Ви), каже, що ми вже не зможемо гідно святкувати День Незалежності, бо в НАТО нас чекає неволя…

Не хочу надто гостро реагувати на такі аргументи… Насправді, реальних аргументів нема, коли б вони були, їх би давно чітко сформулювали.

Наприклад, коли вам щось загрожує, ви кажете: мені загрожує те і те і те... Але ж ви самі бачите, що наші опоненти не можуть чітко, по пунктах перерахувати, у чому полягає ця так звана небезпека.

Я неодноразово запитував своїх російських колег, ще будучи першим заступником міністра, а тепер і в цій якості, про те, які ж реальні загрози для Російської Федерації в тому, що Україна стане членом НАТО. Чому РФ, маючи прекрасні стосунки з членами НАТО – Німеччиною, Францією, Італією – від цього не страждає?

Якщо в Росії є якісь реалістичні занепокоєння, що в Україні будуть ядерні військові бази, то давайте їх обговорювати. Але таких баз не може бути, бо Конституція наша забороняє це.

Давайте шукати варіанти! Звісно, якщо це логічні аргументи. А якщо вони висмоктані з пальця, то про що тут говорити? Маю на увазі те, що ви наводите зі слів пана Орла.

Мені соромно говорити про такі аргументи, бо це дитячі розмови, а не розмови серйозних людей. Невже це серйозно – що Україна, вступивши в НАТО, втратить свою незалежність? Це абсурд!

Сьогодні Польща незалежна чи залежна? Незалежна! Угорщина, яка теж була з нами в соцтаборі, незалежна? Незалежна. Навпаки – від їхньої позиції залежить, чи прийматиме НАТО ті чи інші рішення. Це – найвища форма незалежності!

У країнах НАТО немає єдиної армії. Це також те, що нашим громадянам треба знати. Без рішення українського парламенту жоден український солдат не воюватиме.

Наші опоненти часто використовують ситуацію, щоб просто дезінформувати людей. Мовляв, в Іраку воює НАТО... НАТО там не воює, не було рішення про участь НАТО в операції в Іраку. Там беруть участь окремі натовські країни. Там вони підтримують безпеку та борються з наслідками режиму Саддама Хусейна.

У разі нападу на якусь країну НАТО виступає як колективна структура безпеки, що захищає своїх членів. Це втрата незалежності? На мою думку, це її захист.

Щодо нейтралітету. Наведу просту статистику. Членство в Альянсі коштуватиме кожному українцеві 5 гривень на рік. Це багато? Це нічого. Так невже нам задурюватимуть голову деякі „коментатори”, на кшталт тих, кого ви цитували?

Ми витрачатимемо по 5 гривень кожен і матимемо ефективну систему безпеки. Маючи безпекову парасольку, ми зможемо займатися соціальними питаннями, здійснювати свої плани, не боячись того, що трапилося в серпні з Грузією.

Вважається, що саме МЗС України зіпсувало відносини з Російською Федерацією, зокрема Борис Тарасюк, коли був міністром закордонних справ. А Вас називають його послідовником…

Вважають, що ми зіпсували відносини з Росією?!

Ті, хто так кажуть, виходять з одного зрозумілого для них постулату. Тобто те, що сказано в Москві, – це добре і ті інтереси, які захищає Москва в Україні, – це добре, а ми повинні під ними підписуватися…

Знаєте, це холуйська позиція, це позиція не українців, а хохлів. Я до таких не належу, так само, як і Борис Тарасюк. Не належать до таких і решта співробітники нашого міністерства.

Я дуже пишаюся тим, що в нашому міністерстві багато, дуже багато людей, для яких національний інтерес є найголовнішим пріоритетом їхнього життя. І ми його захищаємо, захищаємо тією мірою, якою можемо.

Завжди повторювали й повторюємо, що ми за абсолютно нормальні відносини з цією країною, як і з будь-якою іншою. Ми тільки хочемо, аби ці відносини були рівноправними і щоб нас не розглядали як певну зону впливу. А про це вже говорять на найвищих рівнях РФ…

Ми не є зоною впливу, ми є таким самим членом міжнародного співтовариства, як і Росія. Хочемо від Росії того ж самого, – аби вона ставилася до нас так само, як до Нідерландів, Німеччини чи Португалії.

Хіба ми були проти, коли РФ заявила, що вона виступає за ЄврАзЕс (Євразійське економічне співтовариство), ЄЕП тощо? Та ні! Будь ласка, це ваш вибір, на здоров’я. Хіба була Україна проти, коли Росія вступила до ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку. – Авт.)? Та ні, бо це рішення РФ, і ми взяли його до відома. І ми не сприймаємо це як щось антиукраїнське.

То чому ж тоді намагання України забезпечити свою безпеку видається за якісь антиросійські кроки?!

Протоколи, угоди, меморандуми – це плід добросусідських відносин. Які документи були укладені з Росією за час Вашого міністрування?

У нас з РФ діє така дуже важлива структура, яка називається Міждержавна комісія. Вона очолюється двома президентами – Росії та України. Там є комітети, комісії, кожна з яких працює за своїми напрямками. У рамках цих структурних одиниць і відбувається робота.

Не коментуватиму роботу всіх комітетів, скажу тільки про наш напрямок. Є комісія і підкомісія, якими опікується МЗС – комісія з міжнародних справ і підкомісія з питань Чорноморського флоту.

На превеликий жаль, з того плану дій, які ми запланували на 2008–2009 роки багато чого не виконано. І не з вини української сторони.

Наприклад, ми вже півтора року намагаємося узгодити з нашими російськими партнерами текст на два абзаци. У тексті йдеться про просту й зрозумілу річ – початок роботи з демаркації українсько-російського кордону. Ми півтора року не можемо отримати від росіян ноту, у якій вони скажуть: РФ згодна на проведення такої роботи, і ми запрошуємо вас розпочати її тоді-то й тоді-то.

Ми такого підходу не розуміємо.

У нас гарно співпрацюють регіони. Ідеться про «прикордонну співпрацю», тобто вона при кордоні, а кордону – нема. Виходить якийсь парадокс...

Та цей кордон потрібен не для того, аби будувати якийсь берлінський мур, а для того, щоб не було, наприклад, якихось фантастичних нафтопроводів. Коли з двох сторін – метрів по сто з кожної – прокладається труба, у яку зливається нафта, і перекачується з одного бензовоза в інший. Ми ж обкрадаємо своїх громадян. А хочемо все зробити по-європейськи, по-цивілізованому.

Чимало також тем, які ми не можемо довести до кінця щодо проблематики з розмежування Азовського моря, Керченської протоки, Чорного моря...

Ну хоча б щось вирішено в цих питаннях?

Ні, нічого. Єдиний позитив, який ми досягли завдяки дуже інтенсивній роботі – це те, що ми провели так звану серединну лінію в Азовському морі. Тобто це має стати лінією кордону. Але на нашу пропозицію: давайте, це зафіксуємо, – нам відповідають – „ні”.

Чи вірите Ви в те, що Росія виведе ЧФ з України до 2017 року?

У мене немає жодного сумніву, що так і буде. Бо так написано в Конституції України. Не можу собі уявити парламент, який змінить цю норму Конституції заради того, щоб на українській території залишався іноземний військовий флот.

Після 2017 року Чорноморського флоту в Україні бути не може. Саме тому ми передали російським колегам проект документа, у якому чітко і ясно прописано, як їм потрібно до цього готуватися.

І знову ж таки, на превеликий жаль, реакції на це немає.

(Від УНІАН. Як повідомляв УНІАН, 2 грудня Президент України Віктор ЮЩЕНКО створив Міжвідомчу стратегічну групу з українсько-російських відносин.

Міністр закордонних справ України Володимир Огризко вважає, що створення Міжвідомчої стратегічної групи з українсько-російських відносин не викличе плутанини у відносинах з РФ.

Про це В.ОГРИЗКО заявив 3 грудня журналістам перед початком засідання Комітету Україна–НАТО.

«Ніякої плутанини не буде, лінію України визначає Президент, і ми цю лінію будемо виконувати», - сказав В.Огризко, відповідаючи на запитання УНІАН, чи не викличе створення групи плутанини в тому, хто відповідатиме за відносини з Росією: МЗС чи спеціальний представник Президента Костянтин Грищенко.)

Існує думка, що було неправильно зараз бігти просити ООН, аби вони визнали Голодомор геноцидом, не проробивши відповідної роботи всередині країни. Адже Ізраїлю з його потенціалом, можливостями знадобилося 60 років, аби ООН визнало Холокост…

Знову таки, ми нікуди не бігали й ні від кого нічого не просили.

Ми протягом останніх двох років зробили багато для того, щоб у свідомості світової громадськості укорінилося поняття «голодомор».

Скажу відверто, що це дуже складна, об’ємна робота, адже ми працюємо зі світовою спільнотою, а це дуже непросто, бо інформації у світі про Голодомор до останніх двох років було дуже-дуже мало.

Ми почали цю роботу з однієї брошурки, одного фільму, вручну робили прес-релізи тощо. От із цим я, очолюючи делегацію на генеральній конференції ЮНЕСКО, домігся торік, що ЮНЕСКО прийняла резолюцію з ушанування жертв Голодомору.

Далі ми пішли працювати з іншими організаціями. Результатом стали заяви міністрів закордонних справ країн-членів ОБСЄ, резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ, Європарламенту. Ми винесли це на обговорення Ради Європи, Генасамблеї ООН. Також ми безпосередньо працюємо з парламентами й урядами країн світу. І маємо перший результат: 14 парламентів уже визнали Голодомор геноцидом. Ще сім парламентів вшанували жертви Голодомору. Тобто ми розпочали процес.

Головне, що сьогодні поняття «голодомор» має чітку дефініцію – це страшна трагедія як українського народу, так і всього людства. Бо якщо людство протягом п’ятиста днів втрачає близько десяти мільйонів населення, то це гуманітарна катастрофа жахливого масштабу.

Ми не ставили собі за мету за один рік отримати результати. Ви праві, це багатолітній процес.

А коли Ви особисто дізналися про Голодомор?

Мені про Голодомор розказувала моя мама. Вона це теж пережила, тому мої емоції мають родинний характер. Вона мені розказувала такі речі, про які я не хочу говорити. Вони були просто страшні, мене внутрішньо аж заціплює.

Голодомор – це питання нашої моралі. Люди, які сьогодні кажуть “Голодомор у лапках”, – беруть на себе великий гріх.

Усі розуміють, які важливі особисті дружні стосунки, маю на увазі дружбу Віктора Ющенка і Михайла Саакашвілі. Але чи розглядався національний інтерес, коли Україна підтримувала Грузію в грузинсько-російській війні? Для чого було засуджувати Росію, адже від її прямого засудження утрималося навіть багато європейських країн?

Я не відкрию ніякої таємницю, коли скажу, що ми з перших годин конфлікту працювали для того, щоб підготувати спільну позицію з ЄС. Наш Президент був у дуже інтенсивному діалозі з багатьма європейськими лідерами. На другий день ми вже мали певний план своїх дій, яким поділилися зі своїми європейськими партнерами.

Так що українська дипломатія, як на мене, показала себе справді швидкою і ефективною.

Реакція наша була такою, власне, як і реакція ЄС. А те, що Президент узяв участь з кількома іншими президентами ЄС у поїздці до Тбілісі, – то це була справжня демонстрація нашої солідарності. У цьому так само був і національний інтерес.

Чи не краще було б зайняти роль посередника?

Це те саме питання, що й про “нейтральний статус”.

Позиція «наша хата скраю» колись має закінчитися. Наша хата не скраю, ми повинні бути у своїй хаті й у ній керувати.

Нашому Міністерству закордонних справ часто дорікають за те, що воно не дбає про своїх громадян. Коли трапляються якісь лиха з українцями, наші громадяни почуваються кинутими. Яскравий приклад «Фаїна»…

Ми неодноразово просили наших громадян, які працюють на різного роду кораблях, дуже акуратно ставитися до роботи саме в тих регіонах, що є небезпечними.

«Фаїна» – це не перший випадок… Щоразу дипломатія робить усе те, що їй належить робити. У дипломата немає інших засобів, крім переконання, ведення переговорів. Ми не в змозі протистояти озброєним злочинцям.

Звичайно, я дуже розумію емоції тих родичів, які перебувають в полоні. Ми в міру намагаємося давати інформацію, немає брифінгу, на якому б пан Кирилич (речник МЗС. – Авт.) не розповідав про ситуацію на «Фаїні».

Такі переговори є надзвичайно важкими, тому краще мовчати, ніж говорити. Це дуже тонка робота, не можна барабанити й думати, що під цей барабан щось досягнемо.

Ви згадайте, з якої суми починалися вимоги піратів… Було за тридцять мільйонів, а сьогодні сума вже спустилася до трьох.

Ми щодня відстежуємо, що відбувається з нашими громадянами у світі.

Розмовляла Оксана Климончук

unian.net

Помер член Проводу УНА-УНСО Петро Хмарук

28 листопада у віці 67 років пішов з життя Петро Хмарук - член Проводу УНА-УНСО, якого вважали «людиною-легендою», який провів у політув’язненні понад 35 років.

Як повідомили УНІАН у прес-службі УНА-УНСО, П.Хмарук стояв у витоків організації. Він був організатором повоєнного підпільного руху в Україні. З 16 років - професійний революціонер, згодом - невловимий керівник антирадянського підпілля на Київщині, відомий публіцист. За його затримання КДБ тричі призначав винагороду.

В результаті переслідування режимом П.Хмарук провів в ув’язненні понад 35 років, проте політичну діяльність не припинив. Він - ініціатор численних страйків ув’язнених у радянських концтаборах.

Прощання з покійним відбудеться 1 грудня об 11:00 у церкві на Аскольдовій Могилі.

unian.net