Рінкебю

Якщо ви відвідаєте Стокгольм, то раджу вам окрім музеїв, палаців, старих кварталів та островів, побувати у скромному передмісті, розташованому на півдні шведської столиці, котрий зветься Рінкебю.

Переважна більшість його мешканців – це родини іммігрантів, і кажуть, що він є одним з найбідніших районів країни, хоча поняття про бідність у Швеції, яка разом зі Швейцарією досягла найвищого у світі рівня життя, має мало спільного з тим, що це слово означає для решти планети.

Важливим об’єктом для ознайомлення у Рінкебю є державна школа, інституція, яка є взірцем того, яким би мало бути людське суспільство, увесь світ, якби поміж нас, смертних, запанували розсудливість, обачність і практичний розум. У цій школі вчаться хлопці і дівчата, які розмовляють 19-ма різними мовами і є вихідцями із сотні різних країн. Усі вони знають шведську і англійську мови, проте не забули своєї рідної, оскільки всі учні цієї школи щонайменше раз на тиждень мають змогу слухати уроки тією мовою, якою вони розмовляють вдома і якою розмовляли їх предки. Директор школи Бьорхе Ерстранд переконаний, що інтеграція цих дітей в культуру і традиції Швеції відбувається легше, коли вони не відмовляються від свого походження, а пам’ятають і гордяться ним. Філософія, якою просякнута школа в Рінкебю, виражається одним словом: толерантність.


Із неймовірної кількості речей, які я робив і бачив за ті вісім днів, які провів у Стокгольмі [коли авторові вручали цьогорічну Нобелівську премію у галузі літератури - Z], мало які зворушили мене так, як те пообіддя, яке я провів у Рінкебю. Мене привітали 19 хлопчиків і дівчаток, кожен – іншою мовою. Усі вони складали справжнісінький калейдоскоп рас, традицій, релігій та культур світу. Серед них були скандинавські юнки у мініспідничках і єменські дівчата у паранджі, араби з північної Африки впереміш з турками, чилійцями і китайцями в екстравагантному або ж формальному вбранні. Свято розпочалось співом скандинавських різдвяних пісень.

Згодом почалася вистава. Складалася вона з двох частин. У першій стисло розповідалося про життя та діяльність Альфреда Нобеля (1833-1896), хіміка, який винайшов динаміт, був багатим підприємцем і заповідав свій статок на створення премій, які носять його ім’я. Це біографічне узагальнення не приховувало того, що цей плодовитий і знаменитий діяч був республіканським і антимонархічним соціал-демократом, а ще займався літературною працею, виказуючи при цьому більше ентузіазму, аніж натхнення. Далі вистава стала ще пізнавальнішою, і присутнім пояснили, в чому полягали відкриття і досягнення, за які їхні автори були удостоєні цього року Нобелівських премій у галузі медицини, фізики і хімії. Це було просто вражаюче! Напередодні, у вечірній програмі Бі-Бі-Сі, самі лауреати намагалися просвітити невігласів відносно своїх винаходів, однак – гадаю, що це стосується не лише мене, - усі ми залишилися з носом. Натомість ці шмаркачі при допомозі своїх малюнків, фотографій, таблиць і усних пояснень (декотрі з них були приправлені гумором) спромоглися дати своїм глядачам доволі точне уявлення про ці наукові досягнення, включно з магнітним дивом летючої жабки ( яка, поза усяким сумнівом, є зіркою цьогорічних Нобелівських премій) фізика Костянтина Новосьолова.

У другій частині вистави було розказано і в скороченому вигляді представлено мій роман «Балакун», в якому перуанський хлопчина-єврей, який живе у Лімі і належить до середнього класу, стає оповідачем історій мачіґуенґас [індіанське плем’я, яке проживає в перуанській сельві, на схід від Мачу-Пікчу - Z], іншими словами – переживає культурне перетворення, яке також є історичною переміною, із сучасної і раціональної людини на примітивне, магічне та релігійне створіння. Це також було зроблено пречудово: з художнім оформленням, музикою та ілюстраціями, тексти читали різними мовами різні оповідачі. Мені здалося, що я знову переживаю перипетії усього того, з чого складалася та історія.

Ні саме передмістя, ні школа у Рінкебю 20 років тому навіть близько не були такими, якими вони є зараз. Тут панувало насильство, і фото тієї епохи демонструють, що класні кімнати, шкільні коридори і подвір’я були монументами бруду та безладу, а шкільна успішність була найнижчою в країні. Саме такими були умови, за яких один із вчителів школи, Бьорхе Ерстранд, заступив на директорський пост. Реформи, які він пропонував, обговорювалися з батьками школярів, які з того часу стали брати активну і постійну участь у шкільних справах, включно з навчальними. Саме учні та їх батьки відтоді стали займатися прибиранням школи, роблячи це на добровільних засадах.

Перші два роки є найважчими, основне завдання у цей період полягає у тому, щоб послабити недовіру і замкнутість щойно прибулих до їх товаришів по навчанню, які інакше одягаються, говорять іншою мовою, вірять в іншого бога. Одні призвичаюються легко; а ті, хто ні, відвідують спеціальні курси, на яких присутні їх батьки, котрим дають поради два психологи, які працюють в штаті навчального закладу. Загалом, починаючи з третього року спілкування і контакти вже є невимушеними і можна говорити про всебічне інтегрування, оскільки спільні знаменники – мова і прийняття «інакшого» - вже є складовою частиною особистості учня.

Школа у Рінкебю заслуговує на увагу не лише тому, що у ній співіснують хлопчики й дівчатка усього культурного спектра; а ще й тому, що вже три роки її учні фігурують у списку переможців національного конкурсу з математики і через її чудові академічні показники загалом. Попит на навчання у цій школі був такий, що за останні п’ять років вона розширилась і зараз чверть її учнів становлять мешканці інших районів, а слава цього навчального закладу вийшла за межі Швеції. Нещодавно Європейське Співтовариство преміювало її як школу, яка досягла найбільшого успіху у справі запобігання підлітковій злочинності.

Я дуже шкодував, що не мав можливості у той сум’ятливий вечір поговорити з Бьорхе Ерстрандом, аби зблизька пізнати автора цього культурного й демократичного подвигу, яким є школа, що нею він керує. Проте я відвідав бібліотеку і з превеликим задоволенням дізнався від однієї з бібліотекарів, що вивчення літератури і спонукання читати є пріоритетами у навчальному курсі цієї школи. Тож не дивно, що всупереч загальноприйнятій думці про те, що школа є всього лиш віддзеркаленням того, що діється в її околицях, у даному випадку дивовижне перетворення місцевої школи мало благотворний вплив на громаду, яка його оточує, зменшивши насильство, релігійні та етнічні конфлікти, злочинність.

Швеція не була позбавлена упереджень проти імміграції, які – посилені фінансовою кризою і подальшим зменшенням робочих місць – надали екстремістським, антиіммігрантським та ксенофобським партіям і рухам раніше відсутню у них політичну подобу. На останніх виборах один із них вперше увійшов до шведського парламенту. Таке стається не вперше. Коли суспільство стає жертвою певної катастрофи – економічної чи політичної, з’являється потреба знайти офірного цапа, і, звісно, іммігранти є основною мішенню. Й не має значення, що всі статистичні дані вказують на те, що без імміграції європейські країни не зможуть підтримувати свій високий рівень життя і що іноземні працівники привносять в економіку країни значно більше, аніж отримують від неї. Однак правда розбивається на друзки об те, що Поппер [Karl Raimund Popper, 1902-1994, британський філософ, логік і соціолог - Z] назвав духом племені, оте інстинктивне відкидання «іншого», який не є частиною зграї чи орди, оту примітивну тупість, яка найбільшою перешкодою для того, аби країна досягла цивілізації.

Саме тому те, що досягла школа у Рінкебю, є настільки важливим і мало би слугувати взірцем для всіх країн, які приймають величезну кількість іммігрантів і хочуть уникнути проблем, які є наслідком маргіналізації і дискримінації, жертвами яких ті зазвичай стають. Слід починати з дітей. Нехай вони вчаться жити з тими, у кого інша мова, шкіра, бог, звичаї, нехай позбудуться, як чогось зайвого у їх власних культурах, усього того, що утруднює чи заважає співіснуванню з іншими; це найбільш певний спосіб добитися того, аби згодом, коли вони будуть чоловіками й жінками, вони могли мирно жити у тому етнічному і мовному різноманітті, яке – подобається нам це чи ні – буде основною рисою світу, поріг якого ми вже переступили.

Автор: Маріо Варґас Льйоса (Mario Vargas Llosa), перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат. Джерело: Rinkeby El País, 19.12.2010

Зреферувала Галина Грабовська, Західна аналітична група | zgroup.com.ua