ЛЮСТРАЦІЇ: Сучасна Україна є "гідним" спадкоємцем УРСР в дискредитації українськості

Тарапунькізація культури

Давно те діялося. На зорі так званої незалежності згинуло ганебною смертю видавництво «Дніпро». Мабуть, єдиний осередок української культури, що забезпечував збереження національної ідентичності за моторошної совєтської доби, коли капелу бандуристів називали державною, бо люди там тільки «держали» бандури. Не стало видавництва, не стало вогнища національної культури, не стало школи перекладачів і редакторів – утрата, якої вже ніколи не надолужити.

Відтоді не відбулося ніякої деколонізації, не було визволення, навпаки, з милостивого благословення так званої української держави незмірно інтенсифікувалися процеси русифікації й денаціоналізації. З’явилося безліч російськомовних газет, поміж них і різноманітні «ведомості»: київські, чернігівські й т. ін. Як можна було дозволяти випуск газет із такими назвами в Україні? Ще Герцен у «Минулому й думах» писав із приводу виходу «відомостей» у кожному губернському місті: «Уряд привласнив собі монополію балаканини і тепер балакає без упину». Але головне навіть не це: в усіх російськомовних виданнях про Україну та українців говорили тільки в третій особі. Тобто людина, яка їх читала, несамохіть дистанціювалася від усього українського, опинялася на російському боці. Отак здійснювали – і здійснюють – відчуження українців від України. Найгеніальніше поставив діагноз цій ситуації поет, який кілька років був відсутній в Україні. На початку 1998-го Мойсей Фішбейн, з’я­вив­шись на «Сніданку з «1 + 1», на прохання стис­ло охарактеризувати ситуацію в Україні відповів, маючи видюще око поета, з математичною точністю: «Шалена деукраїнізація». Отак неупереджений митець охарактеризував результати діяльності «незалежної української держави». На цьому тлі аж ніяк не дивною була поява численних нібито гумористичних і часто «двомовних» телепередач («Шоу довгоносиків» та ін.) на кшталт совєтського дуету Штепселя й Тарапуньки: кремлівські маніпулятори суспільної свідомості та їхні місцеві лакеї почали інтенсивно насаджувати культуру безкультур’я, створювати образ тупого і неосвіченого хохла-сраколиза, примітивного селюка-салоїда, що не знає іншої мови, крім ганебного суржику. (Характерна річ: така практика поширена не тільки в Україні. Наприклад, у Вірменії теж є безліч телепередач, де представників народу, що має одну з найдавніших культур, зображують недоумками й дикунами.) Відбувались і відбуваються масована варваризація суспільства, створення плебсу, поз­­бав­­леного коріння та культури, люмпенізованого прошарку, що, усвідомивши свій «природжений ґандж» належності до українського етносу, не бачитиме ніяких духовних орієнтирів, окрім сяєва «високої» російської культури, яка зараз ллється з усіх телеекранів, бо – «завєтам Лєніна вєрни» – російські націоналісти не забувають його слів, що кіно для них – найважливіше з мистецтв. Ці московські «прєобразоватєлі природи» – національної – досягли своєї мети. Так, знайомлячись із Парижем, я навідався й до греко-католицької церкви на бульварі Сен-Жермен, під нею щонеділі збираються українські заробітчани. Більшого сорому за свою державу не відчував ніколи: я побачив юрбу дикунів, які дудлять пиво і жбурляють порожні бляшанки, плюються й спілкуються російськими матюками. Ось вони, культурні здобутки «української держави», наша візитна картка в Європі.

Не краща ситуація й тут. Культуру безкультур’я інтенсивно насаджує і значна частина сучасних українських письменників, які добачають свою «оригінальність» лише в калькуванні російського лихослів’я. На популярному телеканалі, що був колись піонером українізації, а тепер став флагманом русифікації, щонеділі транслюється передача «Я люблю русскую речь», щоправда, під іншою «кодовою» назвою. Ми бачимо, як «баришні», які й російської не знають до ладу, гидливо-здивовано силкуються вимовити кілька українських слів: за що їм кара така? Все українське – мова і персоналії – стає об’єктом глуму, аномалією, від якої мимоволі прагне дистанцію­ватися глядач. А «тубільці»-ведучі тільки поглиблюють пафос відстані, увиразнюють загальнодержавне лицемірство: у вправно та ефективно створеному за роки «незалежності» російськомовному середовищі заклики любити українську мову можуть бути тільки фальшю, засобом ще більшого відчуження від рідної мови та культури.

Аж ніяк не випадково в Україні популяризують уже й так відомого Гоголя. І так званий Гоголь-фест, і Сорочинський ярмарок стали мало не головними подіями тутешнього культурного життя. Чи не тому, що Гоголь ― яскравий приклад «тубільця», який зрікся рідного коріння і став стовпом чужої імперії? А може, тому, що заповітна мрія російських націоналістів – зробити так, щоб Україна й українці збереглися тільки на сторінках Гоголя?

Держава-колабораціоніст, держава, яка своїми діями й активною бездіяльністю плюндрує свою країну, нищить її культуру, готує плацдарм для чужого культурного, а зрештою, й територіального завоювання, – у чому полягає сенс її існування? Кому вона служить – своїм громадянам чи невситимому російському націоналізмові?

Таращук Петро | ut.net.ua