"В українців не було досвіду приватно-підприємницької діяльності і коштів придбати телевізійні канали. Досвід і кошти були в євреїв (переважно закордонних), і вони скупили телевізійні канали…
Єврейські ЗМІ взялися щоденно й систематично дискредитувати національні традиції й мораль, навіювати молодшому поколінню любов до красивого життя не через сумлінну працю, а через різні незаконні шахрайства, аморальні шлюби та інші дії, що їх українці впродовж століть вважали абсолютно неприйнятними".
"Український народ вибрав Президентом українця Віктора Ющенка. З'явилася надія на зміни до кращого в державі. Однак не спали інородці. Уряд по черзі очолили білорус Янукович із проросійськими донецькими ділками та симпатична жінка з русою косою та великою групою бізнесових ділків Юлія Тимошенко-Григян-Капітельман… Українському народові час подумати, чому досі керують ним інородці. Час українській спільноті скинути з себе пилюку рабства і покори".
"Українці – поневолений народ… Сьогодні будь-хто має право голосу в Україні – росіянин, єврей, американець, ЄС, світова громадськість і ще чортзна-хто. Усі, окрім трударя-українця. Він повинен мовчати і працювати. Кожні чотири роки він вибирає нову компанію пригноблювачів, і все залишається як і раніше. Це є несправедливим, це є зрада.
Ми більше не повинні це терпіти. Ми вимагаємо, щоб право голосу мали тільки українці, які розбудовують цю державу, ті, чия доля пов'язана з долею їхньої Батьківщини".
Всі три уривки співзвучні часу і вельми актуальні для нинішньої України.
Перший – торішні одкровення Героя України і морального авторитета Левка Лук'яненка.
Другий – глас народу, витяг з листа, надрукованого в пропрезидентській "Україні Молодій" у лютому цього року.
Третій уривок узято зі статті Йозефа Геббельса "Ми вимагаємо", опублікованої у 1927 році в газеті "Der Angriff". Тут лише змінені згадані в тексті етноніми, включно з назвою нещасної "титульної нації".
Чому в Німеччині мають верховодити євреї, а не титульні німці? Чому в Україні мають заправляти росіяни чи євреї, а не титульні українці? Що може бути логічнішим і справедливішим, аніж ці законні вимоги? Саме з них починалася ксенофобія НСДАП.
Сьогодні схожі ідеї затребувані і в Україні.
Хтось уже набирає електоральні бали: тернопільські вибори стали справжнім тріумфом для захисників української нації з ВО "Свобода".
Хтось захоплюється теоретичними студіями: один з авторів УП повідав нам про підступних інородців, які пропагують ліберальні ідеї, аби безперешкодно збагачуватися за рахунок корінного етносу.
Хтось віддає перевагу активним діям: про це свідчить дослідження "Расизм і ксенофобія в Україні", підготовлене Харківською правозахисною групою, Комітетом моніторингу свободи преси в Криму і культурологічним журналом "Ї" за підтримки Посольства США.
Останні чотири роки в Україні зростає активність ультраправих молодіжних угруповань. "За їхніми уявленнями, вони захищають країну від засилля чужинців", – відзначає один з авторів дослідження.
Донедавна патріотичному українцю належало вірити, що ксенофобія в Україні – це брехливий міф російської пропаганди. Ксенофобських настроїв у нас не було – ну зовсім, як сексу в СРСР. Занадто явні прояви ксенофобії пропонувалося списувати на провокації Москви, а занадто відвертих ксенофобів оголошувати законспірованими агентами ФСБ.
Що ж, ось приклад типової "провокації Кремля" – смолоскипна хода на честь героїв Крут, що відбулася 29 січня 2009 року. Активісти "Свободи" і ще кількох ультраправих організацій, очолювані сином режисера Іллєнка (і до цієї поважної родини проникла кремлівська агентура!), пройшли столичними вулицями і пригрозили смертю "комуністам, пацифістам, лібералам, сіоністам" та іншим ворогам нації.
В українській блогосфері націонал-патріотичне дійство згадували з великою теплотою: "Хлопці з мегафонами майже всю дорогу разом з колоною скандували про "москалів на ножі", а один з ораторів, вже біля Арсенальної, ризикнув кілька разів прокричати це і щодо представників іншої, не менш улюбленої нації… Деякі хлопці були у вишиванках – подвиг при +1. Під кінець заходу було видно, що вони дуже сильно змерзли".
Я захоплююся героїзмом московських агентів! Правнуки Дзержинського готові мерзнути у вишиванках при температурі +1 градус – тільки б дискредитувати Україну ксенофобськими гаслами. Вочевидь, за морозостійкість ФСБ доплачує окремо…
А якщо серйозно – кого ми намагалися обдурити? Цивілізовану Європу або самих себе? Скільки можна вдавати, ніби зростання ксенофобії в Україні – це безглузда вигадка кремлівської пропаганди, а не сумна реальність?
Не має значення, на кого працюють лідери УНА-УНСО або організації "Патріот України". Головне, що ідеї войовничої ксенофобії розділяє рядовий актив – цілком щира українська молодь. Не має значення, хто фінансує Олега Тягнибока. Головне, що за борців з "москалями і жидвою" проголосували десятки тисяч виборців Тернопільщини.
Не має значення, хто стоїть за МАУП і газетою "Персонал Плюс". Головне, що у цьому виданні друкується поважний дисидент Левко Лук'яненко, який закликає заборонити шлюби між громадянами України і представниками кольорових рас.
Як ми дійшли до такого життя? "Дивись у корінь!" — радив легендарний Козьма Прутков.
Очевидно, що ліберальна, соціал-демократична або марксистська доктрини, які не надають особливого значення національності, породити ксенофобію не можуть.
Ксенофобські настрої здатна генерувати лише ідеологія, що зводить націю у ранг вищої цінності. Звісно, не всяке зерно дає сходи, і далеко не кожен націоналіст – ксенофоб. Зате будь-який ксенофоб є націоналістом – російським, українським, польським, німецьким, єврейським etc.
Будучи потенційним джерелом ксенофобії, націоналізм заслуговує зважених оцінок і критичного відношення. Але якраз на це вітчизняні шанувальники європейських цінностей виявилися нездатні.
Інтелігенція, захоплена боротьбою "за нашу спільну справу", завжди схильна до неписаних ідеологічних табу. Скажімо, на початку 1950-х прогресивний французький інтелектуал не міг критикувати СРСР і Сталіна, а в 1960-х — народний Китай і Мао Цзедуна.
Порушити негласну заборону означало зіграти на руку проклятим реакціонерам! Для вітчизняної інтелігенції подібним табу стала критика українського націоналізму.
Українські демократи і ліберали твердо засвоїли, що екзальтований хлопець з палаючими очима і портретом Бандери – це союзник в боротьбі з авторитарними режимами Кучми і Путіна. Кривдити його у жодному випадку не можна – підіграєш Кремлю, злобним чекістам і донецьким бандитам.
Неписане табу свято дотримувалося. Прояви ксенофобії, породжені російським націоналізмом – випади проти українців, грузин, кримських татар – негайно одержували адекватну оцінку прогресивних умів. Зате рідну українську ксенофобію воліли не помічати і, Боже борони, не докопуватися до її ідейних коренів.
Будь-яка критика українського націоналізму була витиснена в маргінес і стала справою одіозних регіоналів, комуністів і вітренківців.
На зло ворогам прогресивна інтелігенція займалася активним "руйнуванням стереотипів".
Суспільство переконували, що націоналіст нічим не відрізняється від патріота і заслуговує лише на схвальні оцінки. Що націоналістичну ідеологію засуджують тільки кремлівські посіпаки або відсталі совки. Що український націоналізм в принципі не може бути джерелом деструктивних ідей…
Чим обернулося некритичне відношення до націоналістичних тез? Поступово була легитимізована ідея щодо примату національності над громадянством. Протиставлення корінних українців "зайдам" стало сприйматися як норма. Знівелювалася різниця між критикою російського керівництва і агресивними випадами проти російського етносу.
Патріотично налаштовані українці були підготовлені до сприйняття ксенофобських ідей. І бомба з годинниковим механізмом спрацювала у розпал економічної кризи, коли народу конче потрібні винуватці всіх бід.
Безстрашний борець з "москальсько-жидiвською мафією" Олег Тягнибок почав збирати щедрі електоральні урожаї, перед "Свободою" відкриваються непогані політичні перспективи.
Не дивує, що мешканці злиденної Тернопільщини пов'язують свої нещастя з недостатньою присутністю етнічних українців у владі.
Не дивує, що гасла типу "москалів на ножі" знаходять відгук у молодіжному середовищі: юнацький максималізм і буйство гормонів – страшна сила.
Не дивує навіть, що ксенофобські висловлювання дозволяють собі деякі високопоставлені українські чиновники: серед них переважають малокультурні люди, живі ілюстрації до відомого анекдоту про дзвінок у пральню і Міністерство культури.
Дивує і пригнічує інше: короткозора позиція нашої інтелігенції, яка старанно не помічала зростання ксенофобських настроїв в Україні.
Прогресивні демократи панічно боялися вилити декілька крапель води на кремлівський млин. То була штучна сліпота, породжена ідейними забобонами – сліпота Ліона Фейхтвангера, котрий не побачив сталінських репресій, і Симони де Бовуар, яка не помітила злиднів у КНР.
Українські інтелектуали спохопилися лише зараз, коли ігнорувати небезпечну тенденцію стало неможливо. Але боюся, що запізнілі заклики до толерантності вже не допоможуть. Ідеї боротьби з іноземним засиллям і особливих преференцій для титульної нації — набагато привабливіші!
Михайло Дубинянський | pravda.com.ua
No comments:
Post a Comment