Чи можна побудувати демократію руками й ментальністю тоталітарних чиновників?

Успішні посткомуністичні країни - Польща, Литва, Латвія, Чехія, - які вже встиг­ли за ці двадцять років набути членства в Європейському Союзі, сьогодні безперервно працюють над витворенням власної люстраційної моделі.

Тяг­лість цього процесу очевидна, хоча, на перший погляд, може й не видаватися такою: адже після перших люстраційних хвиль початку дев'яностих в усьому пострадянському просторі, крім Росії, Білорусі та України, реальна люстрація відбулася лише у Східній Німеччині. І що цікаво - руками пастора Гаука. Показовим моментом є те, що люстрацію там провів саме священик, що автоматично активізує у нашій свідомості справжнє, "етимологічне" значення терміну люстрації, який від латинського слова "люструм" означає не що інше як "очищення".

У сучасному політично­історичному розумінні люстрація є частиною значно ширшого процесу - декомунізації.

У чому ж сенс люстрації і коли, власне, її необхідно проводити?

Очевидно, тоді, коли суспільство виходить із тоталітарного устрою і проголошує для себе пріоритет цінностей демократичних. Нове вино у старі міхи не наливають...

Для всього пострадянського простору таким неоціненно важливим часом був початок дев'яностих. І попри те, що цей надзвичайно складний і болісний процес - усунення від керма колишніх комуністів, які раптом стали найбільш полум'яними патріотами, - був реалізований лише в НДР, а всі інші країни зупинилися на юридичній казуїстиці і витворенні властивої форми люстрації - загальне прагнення до очищення від комуністичного минулого у більшості пострадянських суспільствах не зникло.

Сьогодні юридичною і фактичною підготовкою до люстрації займаються інститути національної пам'яті, куди перенесено комуністичні архіви з тоннами справ. Такі інститути водночас відповідають і за вивчення історії та обставин злочинів, вчинених проти конкретного суспільства. Незалежність такої інституції від влади є питанням доконечним. У Литві та Польщі цей аспект дотримано максимально. І хоча кожна влада намагається впливати на діяльність інститутів фінансовими важелями, проте, на думку, скажімо, польських працівників, цей момент абсолютно не є визначальним у їхній діяльності.

В Україні теж маємо Інститут національної пам'яті, проте він аж ніяк не займається підготовкою до люстрації, а переважно вивчає Голодомор. Наш люстраційний досвід - це лише два проекти Олега Тягнибока та Андрія Шкіля, написані і відразу згорнуті акурат в перші місяці після Помаранчевої революції.

Тому для більшості "невтаємничених" люстрація є винятково політичним процесом, який у спрощеному, почасти навіть примітивному сприйнятті означає "зміну одних еліт на інші". Тоді як йдеться про дуже концептуальну річ: неможливість побудови нового устрою руками і ментальністю радянської номенклатури, яка, змінивши колір краватки з піонерського на синьо­жовтий, продовжує діяти, мислити і чинити акурат так, як в системі тоталітарній.

Найпоширенішим аргументом противників люстрації є думка про те, що комуністичні часи були настільки важкими і невизначеними, що засуджувати зараз людей за їхню співпрацю з режимом неправильно. І ще таке - хіба через "якийсь там факт співпраці" можна усувати людину від влади, вона ж чудовий менедже р?!!

А проте схожа риторика спеціально замовчує кілька дуже принципових моментів: поперше, люстрація є не способом кадрових змін (це лише елемент процесу), а найперше - моральним очищенням суспільства. Чиїми руками? Йдеться про те, що комуністичні архіви повинні бути відкритими, і суспільство мог­ло дізнатися прізвища катів і жертв. Що відбудеться далі? Жодних покарань для тих, хто доносив, не передбачено. За винятком випадків, коли особа, пишучи люстраційне зізнання про свою співпрацю з КДБ, збрехала. Якщо ж особа чесно визнала, що була агентом, то, скажімо, в Польщі, як і в Прибалтиці, це зовсім не означає, що її примусово позбавлять виконання публічної ролі. Просто суспільство тепер знатиме правду, а відтак вирішуватиме, чи віддати на підтримку такого кандидата свій голос, чи ні. Причому усунення комуністів від публічних посад, чи агентів СБ, які доносили на людей зі свого середовища, не передбачають покарання через в'язниці. Йдеться лише про унеможливлення для таких осіб виконання публічних функцій і то лише у випадку брехні.

Чи є актуальним питання люстрації для України, особливо після 20 років проголошення незалежності? Безумовно. Навіть лише тому, що комунізм на наших землях був значно нещаднішим, жорстокішим і страшнішим, ніж, скажімо, у сусідній Польщі, а, отже, паралізував всі без винятку сфери суспільного життя. Потенційна люстрація, з огляду на це, відбуватиметься у ще важчий спосіб, ніж бачимо у Польщі. Але ні цей аргумент, ні те, що ми досі не маємо достатньої кількості високоосвіченої, культурної, національно налаштованої молоді, яка б замінила на владних посадах перефарбовану номенклатуру, не може змусити нас відступити від ідеї люстрації в Україні. Бо через що, як не через кризу ментальну і культурну маємо такий політично­економічний колапс?

Світлана Одинець | lvivpost.net