Перефарбований реалізм

В одній дитячій книжці „Я – Давид”, дванадцятирічний хлопчик, батьки якого загинули в комуністичному таборі, питає дорослого, коли якусь книгу видано. Після певного року випуску, як він уже знає, можна не читати, бо правду не знайдеш.

Минули десятиліття, нібито розпалась совєтська імперія, а такий чіткий поділ на правду й брехню викликає тільки гострий смуток, бо правду і далі приховано. Виникли цілі школи з кипою модних слів стосовно історичної пам’яті та неможливості об’єктивного бачення історичних подій. Немає вже реалізму, чи навіть його соціалістичного гротеску. Тепер на вибір пропонують марксистський, феміністський, ісламістський та інші „реалізми”, не кажучи вже про їх національні варіанти.

Спостерігаємо за рецидивом „позитиву” в сусідній Росії, чуємо про „ефективного менеджера”, котрий може й вбив наших рідних та спричинив неймовірні страждання, але, дивись, скільки досяг для імперії.

Недавня „ініціатива” українських комуністів зі збору коштів на пам’ятник Сталіну в Запоріжжі викликала обурення та дискусію, із закликами щось робити. Надалі намагатимусь визначити, що саме в сучасних умовах можна й треба робити, та хто має за це відповідати, а що, навпаки, свідчить лише про небажання розлучатися з брехнею та ставленням до людини, яким воно було за часів совєтської влади.

Докази злочинності комуністичної влади виходять за межі даної статті. На мій погляд, вони самоочевидні, але не варто забувати, наскільки важко, часто неможливо, переконати людей, котрі не хочуть визнавати злочинів або можуть знайти скільки завгодно виправдань злочинцям.

Водночас розуміння того, чому люди саме так реагують, незалежно від обсягу доказової бази, та й наслідків подібних реакцій, є надзвичайно важливим, якщо сподіваємось вирватися з ідеологічних кайданів, а не просто змінити наглядача.

У боротьбі проти могутнього ворога пропадеш, не об’єднавшись. Йдеться не тільки про поле бою, адже в двадцятому сторіччі вирувала ідеологічна війна, яка потребує інших проявів відданості. Ті, хто зачарувався комуністичним міфом, нічого не хотіли бачити, що могло скорегувати їхній засліплений зір. Це в свою чергу ще більш обурювало тих, кого, навпаки, об’єднувало неприйняття совєтської імперії. Докричатися було практично неможливо: про Голодомор, Великий Терор повідомляли тільки одиниці, а їх зазвичай обзивали посіпаками фашизму, капіталізму, тощо.

Чи йдеться про героїчне протиставлення осліпленню? Може, іноді, але давайте не будемо себе обдурювати. Деяких приваблювали фашистські рухи через їхню ворожість до комунізму, інших – через схожі погляди щодо багатьох питань. Були й такі, кого нічого не цікавило окрім прагматичних міркувань. При незмінній ненависті до одного затятого ворога, більшовицької влади, ставлення до інших гравців могло сильно залежати від політичної кон’юнктури. Багатьох із нас це бентежить, адже ми знаємо, до якого пекла вело нацистське зло. Однак заперечувати досить цинічні міркування особливо перших років Другої світової війни, важко, якщо не вдаватися до совєтських прийомів з „небажаною інформацією”, які дедалі частіше застосовує нинішня російська влада.

Питання про те, на що ми готові не звертати уваги заради спільної мети, кожен вирішує для себе сам. І ми, що не пережили ті часи, повинні намагатися уникати спрощених та категоричних оцінок, розуміти (що зовсім не рівнозначне схвалюванню) складні рішення, але вправі очікувати всю правду.

Викликає занепокоєння ситуація навколо російського художнього фільму „Ми з майбутнього-2”, в якому частина експертів з Міністерства культури вгледіла образу національних почуттів українців. Те, що російська стрічка навряд чи намагатиметься відобразити вояків УПА в об’єктивному світлі, цілком ясно. Зовсім не очевидною є необхідність в демократичній країні фільм заборонити, адже боротися з дедалі більш совєтськими елементами в висвітленні української тематики треба правдою, не заборонами.

Залишається проблематичним знайти об’єктивне та всебічне висвітлення теми, й не все можна приписати совєтській пропаганді та брехні ФСБ. Всі книжки про УПА, наприклад, розповідають про перший напад на нацистів: „7 лютого ц. р. відбувся наступ першої сотні УПА на м. Володимирець. Найкраще відзначився своїм особистим прикладом очайдушності, командир сотні – Довбешка-Коробка. Дім, що в ньому жили козаки, здобуто, шуцмапів роззброєно.”

В бюлетені далі читаємо вже про 20 лютого, натомість польські історики, зокрема й Ґжегош Мотика, стверджують, що сотня не обмежилась нападом на Володимирець, а 8 чи 9 лютого направилась до села Парошле (Parośle), де забили всіх селян, в тому числі дітей (Grzegorz Motyka: Ukraińska partyzantka 1942–1960, s. 189–191). „Тотожність нападників на Парошле підтверджує серед інших розповідь Вітольда Колодиньского (Witold Kołodyński), тоді дванадцятирічного хлопчика, котрий вижив, незважаючи на удар обухом сокири та перелом черепа”.

Таких розповідей багато. Треба було би довести, що сотня отримувала вказівку від керівництва УПА, щоб звинуватити саму армію в воєнних злочинах, але навіщо замовчувати подібну ганьбу? Бо залишаться люди, як ось той хлопчик, які відреагують більш-менш так само, як ми, коли чуємо як Путін згадує про катування та вбивство наших рідних як дії не надто бажані, але все ж таки другорядні в порівнянні з досягненнями „ефективного менеджера”.

Не сумніваюсь, що слова мої назвуть „антиукраїнськими”, так само, як запитання, чому я не можу не героїзувати Бандеру, не наштовхуючись на підозри в ідеологічній ненадійності чи зраді? Я не схильна вірити совєтській пропаганді: до Бандери ставлюсь критично з приводу його політичної позиції, його готовності жорстоко розправитися з політичними опонентами та інакодумцями, та й розбіжностей щодо припустимих обмежень свободи заради національної мети. Англійці, та й багато хто з нас, шанують Черчилля за ту величезну роль, яку – значною мірою завдяки йому – відіграла Великобританія у війні з Гітлером. Пошана не анулюється, проте не заважає вкрай критично ставитися до деяких його дій, зокрема й Ялтинської угоди.

Це совєтська влада нав’язувала абсолютних героїв і лиходіїв, де ризиковано було ставити під сумнів найдрібнішу деталь біографії, й де незручні факти просто замовчувались. Навіщо наслідувати гнилій практиці, побудованій на повній неповазі до людини та її свободи?

Вражають нелогічність та недалекоглядність деяких політичних сил та громадських організацій, котрі, як на мене, підпалюють саме ті давні страсті та розширюють розкол, тим самим заважаючи розвиткові незалежної держави. Якщо одні вимагають не тільки визнання УПА, але й Дивізії СС „Галичина”, та нерідко дають при цьому зрозуміти, що вважають українців, які воювали в Червоній армії колабораціоністами, чи насправді дивно, що звучать не менш образливі закиди з боку тих, хто не готовий подібне чути про своїх рідних?

В наші дні, на моє переконання, не можна виправдовувати неуважність до вкрай темних сторін нинішніх політичних сил заради спільних інтересів чи „вищої мети”. Відверто вражає готовність Віктора Ющенка вести переговори з лідером Всеукраїнського об’єднання „Свобода” Олегом Тягнибоком з огляду на антисемітські, ксенофобські та гомофобські висловлювання й акції партії ВО „Свобода” та найгірші рудименти совєтської несвободи в їх партійній програмі.

Спостерігаємо за тими самими реакціями, що й за совєтських часів, зокрема, серед діаспорних українців. Необхідна підтримка проти могутніх „ворогів”, активна „націоналістична” позиція, а на решту – другорядні деталі – заплющимо очі заради націоналістичної мрії.

Тим часом свободівці та їхні соратники в партіях на кшталт „Патріотів України” не менш цілеспрямовано, ніж колись Ленін з більшовиками, розпалюють ворожнечу проти сусідніх народів, проти „чужих”, проти тих українців, що не вкладаються в їх примітивні штампи. Дешеве маніпулювання та гра на ворожнечі, бо на більше вони не здатні.

Під час дискусії про заходи проти т.зв. „ренесансу сталінізму”, пролунали різні заклики – до заходів з боку держави, до „Нюрнбергу-2”, де мали б засудити злочини комунізму. Наскільки можлива була люстрація 18 років тому, важко сказати, адже більшість документів, які би викрили тайних агентів спецслужб, знищено або вивезено до Москви. Видається логічним заборонити обіймати високі посади на державній службі особам, які співпрацювали з каральними органами тоталітарної системи. За відсутності рішучих дій тоді, та неймовірності, що нардепи тепер проголосують фактично за перевірки власної причетності до апарату репресій, не надто зрозуміло, що тепер означала би „декомунізація”, окрім красивих слів. Таких слів наслухалися в Росії від старого партійного керівництва, що вчасно „перефарбувалося”. Клімат за Путіна змінився, та від нових фарб залишились хіба що інше ставлення до Церкви.

Стурбованість викликає й політизація державних органів, навіть тоді, коли їхня діяльність в принципі видається бажаною. За півтора місяці до виборів Президент Ющенко доручив СБУ й Генпрокуратурі розглянути питання про порушення кримінальної справи за фактом депортації кримських татар. За його словами, „український демократичний рух завжди боровся за відновлення прав кримських татар”. Можу помилятися, але підозрюю, що Петро Григоренко, Олексій Костерін та інші, хто заступався за кримських татар, знайшли би актуальніші та більш невідкладні засоби з відновлення їхніх прав. Порушити кримінальну справу значно легше, ніж домогтися відновлення прав нині безправних кримських татар.

В грудні дізнались іще, що СБУ вже готова передати до Генеральної прокуратури іншу кримінальну справу – за фактом геноциду в Україні 1932–1933 років. Раптом, 13 січня, Апеляційний суд Києва визнав керівників більшовицького режиму винними в Голодоморі-геноциді і закрив справу у зв’язку з їх смертю. Те, що багато документів і дуже цінних свідчень зібрано, треба привітати, але, якщо раніше вже важко було позбутися відчуття, що грає істотну роль політика, після блискавичної оперативності суду годі й пробувати.

Про небезпечність підпорядкування музею „Тюрма на Лонцького”, та й вивчення історії й вшанування жертв тоталітарного режиму загалом, Службі Безпеки заявили в жовтні провідні представники львівської громадськості. „Не можна допустити, щоб творення концепції музею та його діяльність залежали від політичних чинників, ідеологічної орієнтації та особистих поглядів людей, які можуть обіймати вищі державні посади. Єдиний спосіб уникнути цього – вивести музей з підпорядкування Служби безпеки України”. Варто зазначити, що майже відразу з’явилась в іншому львівському виданні анонімна наклепницька стаття, спрямована на відстоювання підпорядкування музею СБУ та дискредитацію ініціаторів звернення.

Десятиліттями замовчували правду про злочини комуністичного режиму. Замовчувала сама совєтська влада, заплющували очі й за кордоном, як через зачарування міфом, так і з геополітичних міркувань. Ситуація змінилась, і можна було взяти курс на повну правду.

Безмірно прикро, що волі до цього виявилось так мало. Може, західні держави поводяться боягузливо, коли обмежуються менш рішучими заявами про Голодомор, аби не дратувати Росію. Але те, що Ющенко та українські дипломати повторюють цифру жертв в 10 мільйонів, яка жодної критики не витримує, аніяк не сприяє відновленню правди. А як можна домагатися кримінальної відповідальності за заперечення акту геноциду української нації, коли навіть не всі дослідники вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію?

До „декомунізації” найголосніше закликають ВО „Свобода”, ВО „Тризуб” ім. С. Бандери та інші ультраправі організації. На превеликий жаль, складається враження, що багато громадських організацій засліплені риторикою та нібито „активною націоналістичною позицією” подібних сил й не розуміють, що це дорога назад до совєтської дозованої правди, тобто, брехні.

За нинішніх умов політизації та втручання державних органів у процеси, що не повинні залежать від чиєїсь політичної волі, видається кращим наполягати на повному роздержавленні подібних процесів. Не треба, однак, забувати, що держава зобов’язана забезпечити права своїх громадян. На мій погляд, неприпустимою є ситуація, де такі організації, як ВО „Свобода” можуть проводити „просвітницьку” роботу в школах та ВНЗ.

Багато хто закликає до проведення „Нюрнбергу-2”, який би засудив злочини комунізму. Зі суто прагматичних міркувань, не бачу можливості влаштувати такий суд. Хто має визначити склад злочинів та доказову базу, коли, наприклад, про Голодомор повторюють разюче відмінні цифри жертв, коли далеко не всі однозначно ставляться до деяких подій, пов’язаних, наприклад, з УПА. Головне, хто стане суддею?

Втім маю й більш засадничі застереження. Так само, як і у випадку з судом над Іваном Дем’янюком у Німеччині, якого звинувачують як наглядача в Собиборі у причетності до вбивства 27 тисяч осіб, виникає відчуття, що нам усім потрібний легкий катарсис, як у кінці шекспірівської п’єси, бо від засвоювання тяжких уроків досі відмовляємось.

Чи подібний трибунал привнесе, як стверджують, моральне очищення чи видужання суспільства? Разом із люстрацією, можливо. На рівні безболісного осуду винуватців найжахливіших злочинів, без жодних неприємних запитань щодо причетності до них пересічних громадян, – сильно сумніваюсь, тим більше, коли дедалі частіше спостерігаємо за застосуванням тих самих прийомів, що їх використовувала совєтська влада, але під іншими гаслами.

А засвоювати уроки вкрай необхідно – аби виробити імунітет, усвідомити неприпустимість брехні, пропаганди та маніпулювання. Щоб нарешті прокинутися від страшного сну, вже без наглядача.

Галя Койнаш | zaxid.net