Без «Прози»

Парадокс Ульянова в тому, що, ставлячи перед собою прогресивні цілі, він через власну нерозбірливість у засобах часто грає на руку своїм опонентам.

Кілька років тому в зараженій інтелектуальною імпотенцією та безнадійним сервілізмом українській критиці з'явився новий персонаж, чийого приходу варто було сподіватися. На відміну від переважної більшості критиків, він не боявся назвати халтуру халтурою, бездарність бездарністю, а «контемпорарі арт» - сучасним мистецтвом. Його тексти поступово виводили мистецьку тусовку з анабіозу, в якому вона опинилася внаслідок суцільної деградації інституту критики. Тим часом діяльність Анатолія Ульянова (бо йдеться саме про нього) є не лише відповіддю, але й симптомом цієї деградації.


Ульянов, мабуть, сам не помітив, як став заручником своєї боротьби. Обравши собі за суперників публіку, не здатну навіть сформулювати притомну відповідь на закиди інакше, ніж у формі доносу, він опинився в зручному становищі суворого, але справедливого наглядача за отарою овець. Легко метати громи і блискавки, коли твої опоненти - жалюгідні діячі культури, яких починає тіпати від першого ж гострого публіцистичного звороту. Легко бути блискучим критиком, коли патологічна ситуація в культурі не є очевидною лише для кількох десятків безнадійних конформістів - та й ті розучилися писати ще з десятиріччя тому.

Оголосивши війну столичному хуторянству, культурній проституції, православному мракобіссю і - трохи згодом - гламурному нарцисизму, Ульянов розпочав бойові дії в мурашнику, з усіма їхніми шкідливими наслідками. Шкідливими, перш за все, для його критичного хисту. На клерикалізацію суспільства та зростання моральної паніки Ульянов уже давно реагує здебільшого провокативними публікаціями, що лише сприяють поляризації конфлікту. Діючи «від супротивного», Ульянов змушений надавати перевагу скандальному змісту перед мистецькою якістю. Це надто вже очевидно у випадку взірців цілковито безпорадного сучасного західного мистецтва, вивішуваних на «Прозі» в супроводі захоплених коментарів. Якщо на чолі мистецької ієрархії - за Ульяновим - опинився Террі Річардсон, це свідчить лише про потребу забути про суперечки з місцевими карликами та врешті залишити інтелектуальне ґетто.

Зрештою, ґетто само виштовхнуло Ульянова з країни: після одного нападу й кількох погроз він виїхав за кордон. Його пафос набув дещо недоречного дисидентського звучання, а опоненти дістали чудову нагоду назвати Ульянова боягузом. Та він усе одно лишається чи не єдиним із вітчизняних публіцистів, що ставить життєво важливі питання, яких більшість воліє уникати. Оглянемо лише найгостріші з них.

Відчутний дрейф управо, який спостерігаємо в політичному спектрі й узагалі в суспільстві протягом, як мінімум, останнього року, став предметом не лише різких висловлювань Ульянова, але й практичної, дарма що віртуальної, дії. Нещодавно «в зв'язку з загрозою реалізації правого консенсусу в Україні» та «в рамках проекту реалізації ланцюга незалежних кіберканалів спостереження за небезпечними соціальними явищами» Ульяновим було створено інтернет-спільноту «Громадянський моніторинг правої активності». Чи будь-яка права активність є «небезпечним соціальним явищем», і чи зменшить така постановка питання «загрозу правого консенсусу» є, звісно, сумнівним. Набагато кориснішим видається паралельний «кіберканал спостереження» - «Громадянський моніторинг діяльності Комісії з моралі», що є взірцем оперативного реагування на появу цієї суспільної виразки.

Пліч-о-пліч із стеженням за моралістичними ексцесами стоїть полум'яна антиклерикальна діяльність Ульянова, котрій також поки що бракує тактичної виваженості й теоретичного тла. Чималу частину дописів у своєму ЖЖ він присвячує антирелігійній візуальній пропаганді, що є більш ніж доречною в суспільстві, здатному породити такий феномен, як ікона із зображенням Богородиці та немовляти Ісуса з футбольним м'ячем у руках. Тим часом власні погляди Ульянова на релігію межують із наївним пантеїзмом і навряд чи гідні постави войовничого антирелігійника.

Варта уваги також послідовна позиція Ульянова щодо невизнання авторських прав і протидії диктатурі копірайту, котра, зрештою, Україні поки що не загрожує. Попри щасливу невідповідність українського законодавства драконівським міжнародним нормам у цій сфері, вітчизняний обиватель найчастіше перебуває в наївних ілюзіях щодо необхідності дотримання копірайту - що, зрештою, не заважає йому купувати піратські диски та скачувати музику безкоштовно. Але в умовах безпрецедентного наступу на вільний обіг інформації, що відбувається у Франції на заклик Саркозі, а також тривалої атаки на PirateBay, важко наразі спрогнозувати перебіг подій - що робить освітню діяльність Ульянова на ниві копілефту дуже вчасною.

Парадокс Ульянова полягає в тому, що, ставлячи перед собою загалом прогресивні цілі, він через власну нерозбірливість у засобах часто грає на руку своїм непримиренним опонентам. І поки він із німим докором дивиться на нас підбитим оком із персональної сторінки своєї музи, фотографа Наталі Машарової, не забуваймо, чим часто закінчують найбільш радикальні бійці культурної революції - а саме, відмовою від колишніх ідеалів і переходом на позиції суворого консерватизму. Самому Ульянову це, звісно, не загрожує. А от його численні адепти, що нині не можуть дочекатися відновлення роботи «Прози», мають усі шанси в майбутньому поповнити ряди учасників «правого консенсусу».

P.S. Як уже писала ТК, невдовзі ресурс «Проза» має продовжити свою роботу на новому сервері.

Олексій Радинський - культуролог, автор текстів на довільну тематику, організатор різноманітних акцій, переглядів та інших навколокультурних подій. Протягом кількох років був співавтором програми кіноклубу КМА, а також редактором спеціальних чисел часопису KINO-КОЛО та KINO-КОЛОгазети. Аспірант кафедри культурології Києво-могилянської академії. Працює в науково-дослідному центрі візуальної культури НаУКМА


Олексій Радинський , для «Телекритики» 14-10-2009 | telekritika.ua