Чи міг Саакашвілі уникнути нападу на Грузію?.. Путін–Медведєв витерли ноги об Конституцію РФ?.. Скільки ж загинуло мирних жителів?.. Чи дотягує Цхінвалі до Грозного?
Минув рік як Росія здійснила окупацію та анексію частини території Грузії. Формальним приводом для агресії було названо напад на російських миротворців та захист мирного осетинського населення. Тоді більшість російських ЗМІ захлиналася розповідями про те, як начебто грузинські війська добивають поранених миротворців, як Цхінвалі завалено трупами сотень і навіть тисяч мирних жителів, а саме місто майже повністю зруйновано. Дим війни розвіявся, і вже зараз стало зрозуміло, як насправді готувалась ця агресія з боку Росії і як уся брехня путінсько-гебістської пропаганди розвалилася при аналізі тих подій, навіть при дослідженні інформації виключно з відкритих джерел.
Слабкість імперії зобов’язує до ослаблення сусідів
Південну Осетію Грузія вже не контролювала з початку дев’яностих років.
Це одна з тих територій, де була реалізована стратегія ще радянського керівництва на чолі з Горбачовим, спрямована на розпад національних республік. У той час у багатьох республіках із досить непростими міжнаціональними відносинами було достатньо іскри, аби старі національні образи, міжконфесійні чвари та особисті амбіції політиків запалали вогнем міжнаціональної ворожнечі, етнічної різанини та банального мародерства.
До речі, та стратегія радянських вождів наочно підтвердила: хай як називалася країна, якими б пропагандистськими та ідеологічними гаслами не прикривалися її керівники, та насправді завжди йшлося про Російську імперією. І логіка та мотивація поведінки цієї імперія не змінювалася вже три сторіччя. Саме імперська логіка визначає вже протягом трьох століть бажання російських керманичів забезпечити розкол та максимальне ослаблення своїх сусідів. Слабка імперія (а імперії завжди слабкі) апріорі не зацікавлена в сильних, заможних і стабільних сусідах, бо вони вже одним своїм існуванням становлять для неї надзвичайну загрозу. Тому до кінця існування цієї останньої в історії людства імперії її керівники намагатимуться робити все, аби сприяти корупції, чварам, моральному розбещенню національних та регіональних еліт, міжетнічним та міжконфесійним конфліктам у сусідніх країнах. Слабкий сусід завжди надає імперії необмежену можливість для здійснення впливу на його внутрішню та зовнішню політики, а при нагоді й поглинанню.
Історичний досвід показує: немає жодного злочину, на який керівники Російської імперії не готові були б піти заради її збереження та приростання землями, навіть не маючи ні можливостей, ні бажання дати раду вже наявним територіям та громадянам, котрі там мешкають.
Чи міг Саакашвілі уникнути нападу на Грузію?
Та повернімось до багатостраждальної Грузії, яка так “невдало” розташувалася на шляху перекачки енергоресурсів із каспійського басейну. Захоплені та повністю контрольовані кремлівськими керманичами Абхазія та Південна Осетія були й залишатимуться незагойними ранами на тілі Грузії.
Ще тоді, під час торішніх подій, було оприлюднено імена керівників так званої республіки Південна Осетія. Виходячи з їхнього послужного списку, навряд чи в когось може виникати сумнів, що то штатні співробітники російських спецслужб, відкомандировані туди за завданням свого керівництва. І вони цього навіть не приховували.
Згадаємо їхні прізвища.
Юрій Морозов, прем’єр-міністр... Народився на території Російської Федерації. До свого призначення 2005 року в уряд у Південній Осетії обіймав різні посади в Башкирії.
Михайло Мінзаєв, міністр внутрішніх справ Південної Осетії з 2005 року. Полковник російської міліції. У 2004 році в ході горезвісної контртерористичної операції в Беслані керував спеціальним підрозділом ФСБ “Альфа”.
Анатолій Баранкевич, секретар Національної ради безпеки Південної Осетії з 2006 року. Полковник російських збройних сил. Брав участь у радянському вторгненні до Афганістану та в обох чеченських війнах, колишній заступник комісара Ставропольського краю.
Борис Атоєв, голова Комітету державної безпеки Південної Осетії з 2006 року. Раніше займав різні пости в радянському КДБ. Після виконання місії в Афганістані проходив службу в центральному апараті ФСБ в Москві.
Василь Луньов, міністр оборони Південної Осетії з березня 2008 року. Генерал російської армії. Був військовим комісаром Пермі.
Володимир Котоєв, керівник Служби охорони уряду з 2007 року. Полковник російської армії, брав участь у чеченській війнах.
Але Чебодарев, начальник Державної прикордонної охорони з 2005 року. Полковник російської ФСБ.
Анатолій Баранов, попередній начальник КДБ Південної Осетії. Раніше очолював ФСБ Мордовії.
Зрозуміло, що не збереження миру в тому регіону було метою їхньої діяльності. Головне завдання, поставлене перед ними московським керівництвом, полягало в недопущення стабілізації ситуації в Грузії та в максимальному ускладненні чи навіть повній ліквідації можливостей для транзиту нафти й газу по її території.
До речі, цікаво, як російські керманичі, що люблять розповідати про свою прихильність до норм міжнародного права, пояснюють присутність усіх цих осіб на території держави, територіальну цілісність якої, принаймні формально станом на 7 серпня 2008 року, вони визнавали, і яка жодного дозволу на це не давала.
Риторичне запитання... Зрозуміло, що відповіді ми не отримаємо.
Тож чи міг Саакашвілі уникнути тієї війни? Відповідь однозначна – ні.
Бажання Росії стати монопольним гравцем у постачанні енергоресурсів не тільки в Європу, а й загалом у світовому масштабі, не залишало для Грузії та її керівництву жодних варіантів. Це як на темній вулиці району з сумнівною репутацію. Якщо якийсь підліток несподівано починає вас допікати, ображати вашу гідність і навіть робить спроби вдарити, то ви маєте лише два варіанти поведінки: тікати від підлітка або дати йому по шиї. Але в другому випадку потрібно бути готовим, що з-за рогу вискочать двоє-троє кремезних негідників, котрі з криками – як ти можеш зачіпати маленького, – почнуть бити вас та відбирати речі. Насправді й утекти вам не дадуть, бо привід, аби почати вас бити й грабувати, завжди знайдуть. Ви просто опинилися не в тому місті й не в той час...
Путін–Медведєв витерли ноги об Конституцію РФ?
Ще торік, по гарячих слідах, я написав статтю «Російсько-грузинська війна: причини та наслідки», у якій спробував проаналізувати підспудні мотиви тієї війни. Сьогодні на базі значно більшого масиву інформації можу з упевненістю сказати, що основні її тези підтверджуються.
Уже є неспростовні докази того, що ця війна почалася не в ніч з 7 на 8 серпня, як хоче представити справу російський агітпроп, а щонайменше 1 серпня 2008 року. Саме з цього дня несподівано різко зросла кількість випадків обстрілу території грузинських сіл на території Південної Осетії, перетворившись на майже безперервну канонаду. У тому, що односторонній обстріл переріс у взаємну перестрілку, немає нічого дивного. Не викликає подиву й те, що там почали щоденно гинути люди. Уже в ті дні підривають грузинських миротворців та поліцейських. Переконаний, що все це було не випадково. Це були цілеспрямовані дії, які мали підштовхнути Саакашвілі до прийняття рішення про початок військової операції з відновлення контрою над бунтівним регіоном, що, у свою чергу, створювало привід для початку військової агресії та окупації Грузії.
Ось хронологія подій, що наводиться є на веб-сторінці Гії Джандерії – віце-президента Нової економічної школи в Тбілісі. Зрозуміло, що це погляд з грузинського боку – з південно-осетинського він має бути дзеркально протилежним. Але в будь-якому разі є очевидним, що все почалося не 7 – 8 серпня, а раніше. І російське керівництво зі своїми миротворцями нічого не зробили, щоб зупинити цю взаємну бійню. Навпаки, вони цілеспрямовано озброювали південно-осетинських бойовиків та допомагали їм вести постійні обстріли.
Спроби кремлівських вождів подати все як невмотивований початок військових дій з боку Грузії в ніч з 7 на 8 серпня розбивається під лавиною фактів, які не залишають сумніву, що війну готували й розпочали раніше. І мова не лише про масштабні військові навчання військ Північно-Кавказського військового округу в липні 2008 року на території 11 суб’єктів РФ за участю майже 8 тисяч військовослужбовців Сухопутних військ та ПДВ (в Інтернеті можна знайти безліч матеріалів, які свідчать, що учасники тих навчань сприймали їх як елемент підготовки до війни з Грузією). Російські військові перебували в Джаві (це територія Північної Осетії) уже 7 серпня 2008 року, тобто до того, як, за російською версію, поганий Саакашвілі розпочав війну проти мирного осетинського населення. Чим і на яких підставах російські військові займалися на території іншої держави 7 серпня 2008 року, так і залишилось нез’ясованим.
Зрозуміло, що від Путіна з Медведєвим ми також не почуємо пояснення, на яких конституційних підставах, без згоди членів Ради Федерації (верхньої палати російського парламенту) було надано наказ вторгнутись на територію Грузії, навіть якщо вірити в їхні найкращі наміри. До речі, досі російські керманичі хоча б заднім числом не спромоглись оформити рішення сенаторів щодо згоди на вторгнення на територію іншої країни. Та й навіщо? Хто в сучасній Росії ризикне сказати Путіну – Медведєву, що вони, виходячи з норм російської Конституції, здійснили державний злочин?
Скільки ж загинуло мирних жителів?
У перші дні після умовного завершення російсько-грузинської війни було важко перевірити твердження про загибель півтори й навіть двох тисяч жителів Південної Осетії. Хоча й тоді заяви президента самопроголошеної республіки Едуарда Кокойти та російських ЗМІ виглядали дуже сумнівними. А потім і взагалі стало очевидним, що це не що інше, як цілеспрямована пропагандистська брехня тих, хто хотів розв’язати цю війну й виправдати військову агресію Росії. На сьогодні російські можновладці змушені визнати, що ті дані абсолютно не відповідали дійсності.
Один з учасників форуму в Інтернеті – після появи повідомлень щодо явного завищення кількості загиблих – написав таке: «Хе, хто б сумнівався, що 2000 убитих в Цхінвалі – деза. Якби було 2000 убитих, то, зважаючи, що в них там великі сім’ї, було би 20000 згорьованих родичів, ф це в тридцятитисячному місті! Усі ходили б у чорному, плакали, побивалися, ми бачили б у прямому ефірі російського телебачення нескінченні похоронні процесії”. Нічого цього звісно, не було...
Досить красномовно, чи не так?
За офіційними даними слідчого комітету при Генпрокуратури Росії, загальна чисельність так званих “мирних жителів” Південної Осетії, що загинули під час тих подій, становить 162 особи. Я пишу “так званих”, бо не відомо, яким чином визначався їхній статус і чи справді йдеться про мирних жителів, а не про озброєних осіб. Не зрозуміло, ким вважалися південно-осетинські ополченці. Цікаво також дізнатися, як Генеральна прокуратура Росії визначала статус сотень осіб, котрі, за даними російських ЗМІ, опинилися на території Південної Осетії та зі зброєю в руках воювали на боці самопроголошеної території. У російських ЗМІ вони характеризувалися як “мужні добровольці”, “ополченці”, що поїхали туди “захищати південно-осетин”.
Вони, може, і “мужні” люди, але точно не мирні жителі... Хоча яким чином вони взагалі опинились на території іншої держави і хто й на яких підставах їх пропустив на кордоні між Росією та Грузією? Як відомо, найманство та участь у бойових діях за межами Росії не в складі її збройних сил заборонена російським законодавством.
Безперечно, тоді гинули місцеві мирні жителі. Хоча за заявою того ж Кокойти, зробленою ще 5 серпня (!) 2008 року, з території Південної Осетії було вивезено всіх чи маже всіх мирних жителів. Більш того, російські ЗМІ тоді передавали репортажі з таборів біженців на території Росії, стверджуючи, що там знаходиться до тридцяти тисяч осіб. Якщо це так, то це майже все населення, яке напередодні війни жило в Південній Осетії!
Зрозуміло, що всі місцеві жителі виїхати не могли – хтось із якихось об’єктивних причин, хтось не захотів. Тому жертви серед мирного населення напевне були. Але знову ж таки важливо зрозуміти, яким чином визначалися причини загибелі всіх тих 162 чоловік. Мали б бути досліджені обставини смерті кожної конкретної особи. Треба було встановити: ім’я та прізвище, вік, стать, місце народження, коли та чому опинилася на місці загибелі, докази загибелі саме в результаті бойових дій, а не, наприклад, в результаті вбивства під час звичайного пограбування, яке захотіли прикрити бойовими діями... Крім того, якщо вже висуваються звинувачення на адресу Грузії, мало бути досліджено й доведено, що ті мирні жителі загинули внаслідок пострілів з боку саме грузинських військових, а не південно-осетинських чи російських.
Росія, незважаючи на всі заяви, зроблені в серпні-вересні минулого року, так і не дала можливості представникам європейських країн провести незалежне розслідування тих подій. Якщо Москва справді хотіла, щоб міжнародна спільнота визнала наявність геноциду чи військових злочинів з боку Грузії, то мала б бути зацікавлена саме в такому розслідуванні – за участю незалежних осіб, котрі не стояли на боці жодної зі сторін. Але цього зроблено не було.
Навпаки, усе робилося для того, щоб такого незалежного розслідування в жодному разі не відбулося.
То чи можна довіряти розслідуванню сторони, яка є одним з учасників військового конфлікту? Та ніхто до такого розслідування серйозно ставитися не може.
Миротворці, біженці та інші жертви
Ну, гаразд, достовірної інформації щодо загибелі мирних жителів немає.
Але досі не оприлюднено й даних щодо обставин загибелі миротворців. Спочатку в російських ЗМІ гуляла інформація про десятки загиблих миротворців. Потім стало зрозумілим, що “миротворцями” російські ЗМІ називають усіх військовослужбовців збройних сил Росії, що ввійшли на територію Грузії. Хоча зрозуміло, що такий статус міг мати лише той, хто входив до складу російського миротворчого батальйону, і і це має убти документально підтверджено.
Зрештою російські посадовці почали говорити про загибель лише десяти миротворців, ще двоє вважаються зниклими. Якщо точніше, то в усіх минулорічних списках фігурувало 11 прізвищ загиблих. Будемо виходити з припущення, що йдеться справді про миротворців.
Проте навіть після офіційного завершення розслідування інформації щодо обставин загибелі цих 10 чи 11 миротворців немає. Хоча що тут розслідувати? Адже, за логікою, мало б бути точно було відомо, де й чому вони перебували в момент загибелі. Поруч знаходитися їхні товариші, в тому числі й поранені...
Проте, як я не шукав, та не зміг знайти у відкритих джерелах свідчень жодного миротворця, який би був очевидцем обставин загибелі чи поранення свого товариша. Можу припустити, що могли бути встановлені певні обмеження щодо поширення інформації на час проведення слідства. Але його вже завершено, а спогадів миротворців все рівно немає. Дивно, чи не так?
Та куди більш дивним виглядає ось що. Офіційно до складу миротворчого контингенту входило по 500 військовослужбовців з Росії, Південної Осетії та Грузії. Про загибель російських миротворців повідомлено. Їхні прізвища не залишають сумнівів, що це таки росіяни, але при цьому немає повідомлень щодо загибелі жодного осетинського миротворця (грузинський контингент, припустімо, Грузія відкликала). Хоча російські та осетинські миротворці стояли пліч-о-пліч та підпорядковувались одним командирам. Уявити собі, що грузинські снаряди вишукували саме російських миротворців, а не на осетинських, чесно кажучи, не можу. Поки що якогось вірогідного пояснення цьому я не маю.
Водночас можна бути певним, що в навмисному вбивстві російських миротворців грузинські військові не були зацікавлені. Бо чудово розуміли, що це чудовий привід для введення російських військ на територію Грузії.
А твердження, що вони вбивали російських миротворців, бо були впевнені, що їх захистять американці, виглядають завершеною формою ідіотизму. Тут навіть коментувати нічого. У Росії побутує думка, що грузинські військові були настільки дурні, що не розуміли цього та були готові провокувати росіян на військову відповідь...
У цьому контексті пригадуються інші трагічні події – вибухи будинків у російських містах. Саме тоді весь світ облетіло відоме висловлювання Путіна – «Будем мочить их в сортирах». Тоді з’явився привід розпочати другу чеченську війну. І саме це згодом дало можливість доти невідомому полковнику ФСБ стати Президентом Росії.
Але повернімось до заяв офіційних російських посадовців. Як повідомлялося кілька днів тому (3 липня 2009 року), глава Слідчого комітету при прокуратурі РФ Олександр Бастрикін оголосив про завершення розслідування подій у Південній Осетії в серпні 2008 року. Так, він заявив, що Південну Осетію “в перші години й дні грузинської агресії покинуло 36 тисяч чоловік”. Вдумаймося в це твердження. Якщо російські слідчі наголошують, що військові дії почала саме Грузія і саме в ніч з 7 на 8 серпня 2008 року, то тоді цікаво – про які 36 тисяч біженців ідеться. Чи не про тих самих, які вже покинули Південну Осетію ще до 5 серпня, тобто до того моменту, який, за офіційною позицію російської сторони, визначається як час початку грузинської агресії? Якщо ж це додаткові біженці, то скільки тоді проживало в Південній Осетії станом на початок серпня 2008 року?
Чи дотягує Цхінвалі до Грозного?
Пропагандистською брехнею просочена майже вся інформація, яку в ті дні давали російські ЗМІ. Одним з найбільш показових прикладів такої брехні, яка досить себе видала, є історія про використання ракетних комплексів «Град» при обстрілі Цхінвалі та повне руйнування міста.
Добре відомо, що в разі використанні реактивних систем залпового вогню обстрілювана територія перетворюється у випалену пустелю, на якій не залишається жодної цілої будівлі. Тож при такому обстрілі Цхінвалі там мали б бути бодай зруйновані квартали, проте жодного документального підтвердження таких руйнувань немає. Щоб оцінити правдивість інформації про масові руйнування, достатньо порівняти фотографії Цхінвалі після завершення бойових дій і Грозного – під час другої російсько-чеченської війни. Відчуйте різницю.
Грозний
Дії російських військ у Чечні офіційні особи РФ характеризували як “відновлення конституційного порядку”, а дії Грузії “варварським знищенням” Цхінвалі та “геноцидом осетинів”. До речі, Грозний було так зруйновано під час того відновлення конституційного порядку, що постало питання про перенесення столиці Чечні в інше місце. Але російські посадовці, мабуть, оцінили, що по-перше, на відновленні Грозного можна буде дуже непогано заробити, а по-друге, не хотіли залишати сліди своєї «гуманної» політики в Чечні.
Цхінвалі
У вересні минулого року світ облетіли супутникові знімки експертів дослідницької програми UNOSAT при ООН, які було зроблено з 10 по 22 серпня 2008 року. З висновків експертів ООН випливає, що в Цхінвалі повністю зруйновано та суттєво пошкоджено лише 5,5% усіх будівель. Це враховуючи ті з них, що постраждали ще під час військових зіткнень на початку дев’яностих. На повне знищення міста, прямо скажемо, не тягне, особливо в порівнянні з Грозним.
Минув рік після тих подій. Світ переживає тяжку економічну кризу. «Уставання з колін» Російської імперії чомусь уповільнилось, і готовність визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії висловили, окрім самої Росії, лише російські друзі з миролюбного руху “Хамас”, а також Нікарагуа – завдяки старому, перевіреному ще з сімдесятих років другові радянських спецслужб Даніелю Ортезі. Щоправда, Нікарагуа, хоч і визнала незалежність окупованих Росією територій, але від установлення дипломатичних відносин з ними утрималась. Це досить чітко характеризує відношення міжнародної спільноти до Росії та її так званої “операції з примусу Грузії до миру”.
Гротескності обґрунтуванню дій Росії на території Грузії додає затверджена Президентом Медвєдєвим 12 липня 2008 року Концепція зовнішньої політики Російської Федерації. У третьому пункті третього розділу цього документа зазначається: Росія «твердо виходить з того, що санкціонувати застосування сили з метою примусу до миру правомочна лише Рада Безпеки ООН».
Певне послаблення – у зв’язку з економічною кризою – реваншистської та шовіністичної риторики російських керманичів не знімає питання щодо ймовірності нових актів агресії з боку Росії. Кремлівські можновладці не досягли у серпні 2008 року своїх цілей. Вони не змогли усунути Президента Саакашвілі. Їм також не вдалось остаточно перекрити транзит каспійської нафти по грузинській територією. Тому можемо очікувати нових антигрузинських провокацій та спроб змусити країни каспійського регіону відмовитися від бажань пустити нафтові й газові потоки в обхід Росії.
Це мають розуміти керівники європейських країн. Їхнє егоїстичне бажання уникнути участі в допомозі країнам колишнього Радянського Союзу щодо захисту їхньої незалежності й цілісності може обернутися проти них самих. Таке умивання руки чимось нагадує мюнхенську змову, яка потім дуже дорого коштувало світові й особливо європейським країнам. Публічна страта в Лондоні російськими спецслужбами Олександра Литвиненка (отруєння полонієм інакше охарактеризувати важко) й агресія з подальшою окупацією та анексією частини Грузії – ланки одного ланцюга, які відображають прагнення сп’янілих від нафтодоларів кремлівських керманичів відродити “велич” та вплив Російської імперії.
Зрозуміло, що це нездійсненна мрія. Але спроба реалізація може наробити ще багато біди. Проте історія вже неодноразово доводила, що небажання спільними та жорсткими зусиллями зупинити діяльність таких «мрійників» призводило до трагедій для мільйонів людей. Європейським політикам у таких випадках доречно згадувати слова Гемінгвея: «Не питай по кому дзвонить дзвін, бо він дзвонить по тобі».
Борис Кушнірук
постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-330136.html
No comments:
Post a Comment