Політичні діячі України в день 23 лютого особливо активно висловлювали своє ставлення щодо доцільності святкування колишнього дня радянської армії, як Дня Захисника Вітчизни.
Ще раніше В.Янукович наголошував на безперечну доцільність збереження цього свята, оскільки до нього звикли (привід до того, щоб напитися так, що не змогти захищати не тільки Вітчизну, а й себе самого). На сайті БЮТ з’явилася заява М.Томенка, в якій він однозначно підтримує необхідність збереження цього радянського свята. Натомість деякі політики молодшої генерації, які представляють правоцентристські сили, на День Героїв Крут заявляли про недоцільність відзначення дати (23 лютого), що історично однозначно пов’язана не із захистом народу, а саме держави, при чому держави тоталітарної, яка відповідальна за знищення десятків мільйонів українців (адже так в Україні можна дійти й до святкування відновлення свят Російської чи Австрійської імперій). Толерантну позицію зайняв Президент В. Ющенко, який в цей день привітав всіх тих, хто його святкує.
Для того, щоб детальніше проаналізувати, потрібне чи непотрібне це свято, необхідно згадати чим була радянська армія для українського народу. Комуністична пропаганда активно насаджувала ідею радянського патріотизму. Оскільки поколіннями, які не мали безпосереднього досвіду сприйняття репресивних дій радянської влади проти українського народу, а старші покоління не безпідставно боялися їм говорити це, радянський патріотизм сприймався виявом патріотизму взагалі, що завжди був і буде бензперечено позитивним поняттям. Тому значна частина людей з цих поколінь щиро сприймали такі ідеї. Проте, реальний досвід реалізації цих ідей в радянській армії, розчарування в комуністичній ідеології через її брехливість, а також прагматичні міркування і життєвий досвід з часом зменшували це молодече захоплення. Так що реальними прихильниками радянських свят залишалися лише партійні функціонери. Проте, День радянської армії мав ширшу соціальну базу, оскільки, за аналогію з Днем 8 березня його трактовано, як День чоловіків. Тому ефективно використовувався як привід посвяткувати й одержати поздоровлення від представників слабшої статі. Однак, хоча про радянську армію майже забувалося при цьому, об’єктом святкування є саме вона. Згадаймо, що з початку свого виникнення, ця армія зовсім не була армією захисників вітчизни, а однією з конфліктуючих сторін в громадянській війні, тобто армією роздирання вітчизни. Потім ця армія була істотною частиною репресивного апарату, який використовувався проти народу України та й інших народів в 30-і роки.
2 світову війну радянська армія розпочала на боці фашистського блоку, захопивши відповідно до пакту Молотова–Ріббентропа, українські землі, що на той час належали Польщі. Перелякане даними про страждання людей в підрадянській східній Україні, населення західної України в переважній більшості без ентузіазму зустрічало «визволителів», навіть незважаючи на те, що вони фактично втілювали віковічне бажання українців жити в одній державі. Ситуація змінилася з нападом Німеччини на Радянський Союз. Тоді виник реальний грунт для відродження та зміцнення патріотизму тієї частини населення, яка позитивно сприймала патріотизм у формі поданій радянської ідеології. Справді треба було захищати свою землю і свої родини. Тим не менше, люди з досвідом добре пам’ятали біди, які принесла комуністична влада й не мали підстави вважати її значно кращою, ніж влада інших окупантів. Тому, загальна мобілізація в радянську армії на території України у значній мірі, а в західних областях переважно – була насильною. На «визволеній» радянською армією територією, по селах і містечках влаштовували облави, і всіх придатних до служби чоловіків забирали в радянську армію. А для того щоб вони від «надмірного патріотизму» не розбіглися чи не перейшли на бік противника, під час бойових дій їх контролювали «заградітельниє отряди» НКВС. Тому, часто бійці радянської армії гинули від пострілів у спину. Та й, як свідчать об’єктивні воєнні історики, радянські воєначальники зовсім не рахувалися з життям навіть цілком лояльних і щиро відданих їм солдатів. Тому й втрати у всіх війнах, які вела радянська армія були невиправдано великими. Бійці, а особливо вихідні з нелояльної до Москви України й інших національних окраїн були звичайним гарматним м’ясом. Безперечно був і героїзм так само як був героїзм в німецькій армії, серед оп’янених нацистською ідеологією бійців, особливо, коли бої велися вже на території Німеччини. І в цьому й в іншому випадках цей героїзм був жертовним. Треба глибоко шанувати та пам’ятати пам'ять цих людей, так само, як рішуче засуджувати ідолопоклонницькі ідеології, що призвели до цих жертв і їх служителів – високопосадовців комуністичної та фашистської держав.
Після до 2 світової війни радянська армія ще деякий час використовувалася для умиротворення та привчання до радянського способу життя населення новоприєднаних територій, хоча більшість колишніх воїнів брали активну участь у відбудові зруйнованої війною країни. Вони згадували війну вкрай неохоче. Після того радянська армія була основним інструментом радянсько-американського протистояння у холодній війні, час від часу застосовувалася для умиротворення народів «братніх» соціалістичних країн, що ставало трагедією цих народів, але вибивало наївний радянський патріотизм з голів солдатів, зокрема українців, яким довелося брати участь у цьому. Потім це стало важливим чинним для майже мирного розпаду прогнилої соціалістичної системи.
Проте останньою крапкою слави і неслави радянської армії був Афганістан. Саме кров загиблих в Афганістані радянських бійців стала останнім потоком, що переповнив криваву чашу злочинів комуністичної імперії, інструментом якої була радянська армія. Тому, смерть українців, які загинули в Афганістані, прислужилася незалежності України не менше, ніж кров героїв Крут чи бійців УПА. Це були герої. Але їх було знищено у кривавій м’ясорубці, що називалася радянською армією. Бо жодних підстав гинути в Афганістані, крім доведення безглуздості радянського режиму не було.
Таким чином люди, які в різний час пройшли через радянську армію і, незважаючи на це в грудні 1991 року переважною більшістю проголосували проти тої держави для захисту якої ця армія була призначена. Радянська армія в історії виступала передовсім як інструмент захисту імперської комуністичної системи, основним матеріалом з яким працював цей інструмент були люди, вони використовувалися як «гарматне м'ясо». Отже, той хто вважає, що так і повинно бути готовий сам стати сам стати цим гарматним м’ясом чи віддати своїх дітей, - нехай святкує. Тут можна погодитися з Президентом.
Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук
maidan.org.ua
No comments:
Post a Comment