Політика війни – є відхилення від норми

Войовнича промова президента північного стратегічного сусіди України на честь народження Червоної Армії, урочистий і п`яний день усіх нинішніх пострадянських офіцерів колишніх і нинішніх, 23 лютого – привід поміркувати про війну, про мілітаризм, про армію, про захист української Вітчизни.

Наприклад, чи загрожує Україні гіпотетична війна і хто наш потенційний противник, агресор? Питання зовсім не марне, і більш того – не провокаційне. Адже генерал Клаузевіц і сьогодні не застарів, і війна по своїй суті так і залишилася продовженням політики іншими, насильницькими, як писав німецький військовий теоретик, «збройними засобами». Сьогодні, як і у минулому, право сили, на відміну від сили права, в авторитеті і у державних лідерів, і у терористів, і у сомалійських піратів.

В останні двадцять років з малих і великих уламків СРСР тільки російська влада має грунтовний досвід ведення війни: і громадянської – проти власного народу в Чечні, і зовнішньої військовій агресії – проти суверенної Грузії. Іншими словами, тільки російська політична еліта, яка традиційно презирливо згори вниз дивиться на своїх колег з країн СНД, від імені держави застосовувала і застосовує збройне насильство для вирішення завдань і цілей політичного виживання.

Але зазначмо, що це свідчення слабкості, а не сили російської влади. Оскільки політика війни – є відхилення від норми і розуму для будь-якого державного діяча, для будь-якої політичної системи. Це, в принципі, той випадок, коли кремлівські стратеги розписалися в тому, що нічого іншого ні своїм громадянам, ні геополітичним сусідам у вирішенні складних міждержавних і міжнаціональних проблем вони запропонувати не можуть.

Більше того, ми знаємо, що Росія – ракетно-ядерна країна. Російські політики і військові багато разів заявляли про те, що за певних умов ядерна зброя може бути застосована. Екс-начальник генерального штабу ВС РФ генерал армії Юрій Балуєвський так і заявив всьому світу (щоб ніхто не мав сумнівів): «Для захисту суверенітету і територіальної цілісності ми використовуватимемо ядерну зброю».

Мабуть – Росія блефує. Хотілося б побачити юного президента Дмитра Медведєва, який натискає в ядерній валізці кнопку «Ядерна атака». Часи інші. Від щирого серця кланяємося в ноги останньому генеральному секретареві ЦК КПРС Михайлу Горбачову, хоча б за те, що завдяки в тому числі і йому, війни із застосуванням ядерної зброї сьогодні неможливі, оскільки вони абсурдні.

«Ядерна зима», «взаємне тотальне знищення», «гуманітарна катастрофа» – лише те невелике, що буде після ядерного апокаліпсису. Атомна бомба політично не функціональна, а її наявність не допомогла зберегти СРСР, перемогти США, а тій самій Росії повернути статус великої держави, а тим більше, нинішній Москві, вирішити будь-яку політичну проблему.

За те, що в Росії немає ядерних стратегій, яких в 50-і, 60-і роки минулого сторіччя були десятки, сотні, а військові реально не планують ядерних ударів по об`єктах і не прораховують наслідків їх застосування, спасибі «новому політичному мисленню». І те, що в Росії (пригадаймо Микиту Хрущева) не роблять, «як сосиски», стратегічні ракети, свідчить про те, що брязкати зброєю у Венесуелі і на уральських полігонах – це зовсім не те саме, що загрожувати світовому імперіалізмові і мілітаристам США, котрі, як відомо, «причини і джерела всіх воєн».

Усе написане вище із сфери теорій і гіпотез трансформації суті ядерних воєн в ХХI столітті. А в українсько-російських міждержавних відносинах є щось, що викликає не просто тривогу, а той жах, який, напевно, відчував американський наводник-бомбардир Керміт Біхан з літака носія «Енола Гей» перед вильотом на Хіросіму. Як переконують соціологи, дедалі більше російського народу вважають Україну недружньою державою. Ця цифра зашкалює – п`ятдесят відсотків!

А в чому ж причини? Хто ліпить з України ворога Росії? Думається, що навряд чи та політична система, яка сьогодні є в Росії, забезпечила б відновлення режиму «суверенної демократії», авторитет влади та її лідерів, якби в громадській свідомості та масовій психології російських обивателів не культивувався образ внутрішнього і зовнішнього ворога, перш за все України. Антиукраїнський рессантимент (мстивість), російська вендета, саме і сприяє тому, що влада «серйозно і надовго» в Росії утримують політики, які вийшли із спецслужб, армії, МВС, ВПК, а не «політичні діти і внуки» академіків Дмитра Ліхачова і Андрія Сахарова.

Чим вищий рівень ущемленої агресивності (привід: що там хохоли собі дозволяють?) – тим вище довіра до президента, армії і спецслужб. Тому всі засоби пропаганди спрямовані на те, щоб з України кувати «образ іншого», «образ ворога». Втім, переконаємося в цьому ще раз, коли прочитаємо Інтернет-форум, обговорення читачами цієї статті.

До того ж колективна російська влада знає і пам`ятає, що є класикою мілітаризації суспільства, – це пропаганда ненависті, яка завжди передує війні. У «науці ненависті» Кремль вже пробіг десятки кілометрів, а, як казав Голова Мао, «навіть шлях завдовжки в десять тисяч лі починається з першого кроку».

Що ж до України, то військові взагалі дуже прагматичні люди. І знають, що вивчати свого ймовірного супротивника треба – навіть всупереч абсурдності припущення, що війна буде. До війни, зокрема, до війни «низької інтенсивності», до воєн четвертого покоління, треба готуватися в мирний час – вивчати тактику і озброєння, організацію і структуру армії свого вірогідного противника, військову потужність, морально-політичний потенціал тих держав, які своєю зовнішньою політикою дестабілізують ситуацію в регіоні, на кордонах, втручаються у внутрішні справи України.

Росіяни дуже болісно сприйняли український національний вибір, який об`єднав велику частину населення. Зовнішньополітична стратегія України передбачає входження (економічне і політичне) до Європи – ЄС і НАТО. Це основа української національної безпеки і самоідентифікації, це базові цінності, повторюся, більшості українців.

Московський політичний бомонд нажаханий не тим, що Україна стане частиною Північноатлантичного альянсу, а тим, що Київ назавжди розпрощається з Росією, з російською політичною традицією, яка протягом сторіч не дозволяла Україні стати суверенною, незалежною державою, насаджувала Україні азіатські цінності, а не європейську, вивірену і перевірену часом політичну культуру.

Адже (і це дуже важливо для розуміння українсько-російських міждержавних відносин) окрім нової форми тоталітаризму «з людським обличчя», путінської «керованої демократії», Росія сьогодні нічого не може запропонувати Україні.

Найперший обов`язок держави – захист своїх громадян. Інакше вона зникне, вона приречена. Хто б у перспективі не прийшов до влади в Україні, він повинен розуміти: оборонна стратегія буде незмінною – коаліційною і орієнтованою на альянс з НАТО. Сьогодні, можливо, на жаль, інших варіантів немає.

Із святом, дорогі захисники Вітчизни! За нашу Перемогу! За мир на нашій землі!

Віктор Тимошенко, Москва–Київ | unian.net