Як подолати «путінський блеф»

Те, що Росія розв’язала неоголошену війну проти України, стало очевидним досить давно. І сталось це значно раніше президентської виборчої кампанії 2004 року. Її початок можна відносити приблизно до кінця 1999 року, коли після перемоги Кучми на президентських виборах з’явились ознаки переорієнтації зовнішньої політики України в бік Сполучених Штатів та європейських країн. Саме тоді відбувся «кучмагейт». Багато хто з експертів небезпідставно вважає, що у появі скандальних записів Мельниченка були зацікавлені кремлівські можновладці, які хотіли дискредитувати Леоніда Кучму в очах західних країн і змусити його повернутись в лоно Росії. Далі ж все й йшло по висхідній.

На війні як на війні, або чому газ зникає саме взимку?

Поки що в російській війні проти України не стріляють гармати і на українські міста не падають ракети. Але добре відомо, що зараз війни досить часто готують і навіть проводять без пострілів. Для цього застосовують весь арсенал дій, необхідних для досягнення своєї мети, починаючи від формування образу ворога в очах власних громадян (згадаємо, що Україна в очах росіян займає після США та Грузії «почесне» третє місце в переліку найбільш ворожих країн) та масованої пропагандистської кампанії на міжнародній арені з метою дискредитації відповідної країни, та закінчуючи наповненням країни майбутньої агресії шпигунами і агентами впливу, та дискредитацією, а подекуди і вбивством, політиків цієї країни, які можуть завадити реалізації планів агресора поставити її під свій тотальний вплив.

В умовах зростаючої нестачі невідновлюваних природних ресурсів усе більш розповсюдженою стають спроби використати їх як новітню зброю, з метою здійснення тиску на ті чи інші країни.

Так в арсеналі такої зброї, яку все активніше використовує Росія, є газова зброя. І про це вже у відкриту змушені говорити у європейських столицях. Газові угоди давно вже перестали бути для російських керівників лише бізнес-угодами, вони мають усе більше політичне забарвлення. І тому, не секрет, що остаточне рішення про умови газових угод приймаються не в Газпромі, а в Кремлі.

Відключення постачання газу в люті морози та висунення ультиматумів вже неодноразове використовувались Росією раніше. Можна згадати хоча б початок лютого 2004 року. В ті дні, шантажуючи Білорусію та вимагаючи від її керівництво підписати заздалегідь невигідні газові угоди, що передбачали передачу газотранспортної системи Білорусії Газпрому, Росія припинила постачання газу у період найбільш лютих морозів. Лукашенко навіть емоційно заявляв, що такі дії Росії гірше фашистських звірств під час Великої вітчизняної війни. Пригадуються і події перших чотирьох днів січня 2006 року, коли Газпром припинив постачання газу в Україну. Тоді ці події «за дивним збігом» теж відбувались в умовах нечуваних морозів.

Недарма газові перемовини з Україною та Білорусією кремлівські можновладці під будь яким приводом затягують до кінця року. Взимку, ці країни, які, як правило не мають достатніх запасів пального, значно легше змушувати йти на поступки не тільки в газових питаннях, але і в багатьох інших, що стосуються бізнесових та політичних інтересів вищого керівництва Росії. Саме тому Росія не зацікавлена у підписанні з Україною довгострокових контрактів на постачання газу та його транзиту з прозорими умовами, що відповідають принципам Європейської енергетичної хартії. Щорічно, затягуючи підписання таких угод, кремлівські вожді мають можливість здійснювати тиск на керівництво цих двох країн.

Наші «мінуси» - їхні плюси

Безперечно можливість використання такого підходу у газових стосунках з Україною, пов’язана, як з високою енергоємністю економік колишнього Радянського Союзу та надзвичайно великою часткою газу в структурі споживання первинних енергоресурсів, так і з непрофесіоналізмом та корупцією, завдяки чому зроблене не одне багатомільйонне і навіть мільярдне багатство, як в Росії, так і в Україні.

Цьому вирішальною мірою «сприяють» і особливості економіки України. У структурі споживання первинних енергоресурсів в Україні газ становить десь 41% (нафта 18,4%, вугілля 24,3%, атомна енергія та інші – 16,3%), що втричі більше, ніж в світі, і удвічі – чим в Європі. Наприклад, Франція в 2005 р. спожила 48 млрд. куб. м. газу, Іспанія – 30 млрд. куб. м., Польща – 13 млрд. куб. м, тоді як Україна використала 76,4 млрд.куб.м. газа.

В тієї таки Польщі енергобаланс на 65% забезпечується вугіллям, на 19% - нафтою, і лише на 11% - газом, іншими видами енергоносіїв - 5%. Зрозуміло, що в таких умовах газовий шантаж Польщі просто не можливий, тоді як проти України застосувати його цілком реально.

При цьому, ситуацію, безумовно, ускладнює те, що не зважаючи на загальний стереотип, головними споживачами газу в Україні, до того ж украй неефективними, є не підприємства промисловості, а населення, комунальне господарство та ТЕЦи, які виробляють теплову та електричну енергію. Так, у 2007 році з 69,8 млрд. куб. м. в Україні весь промисловий сектор використав близько 26 млрд. куб. м. газу, а населенням, непромисловим підприємствами та ТЕЦ (йдеться про виробіток електро- та теплоенергії для населення) спожито 35-36 млрд. куб. м. газу.

Занижені ціни і тарифи в житлово-комунальному секторі та не проведена реформа в цій сфері, не дозволяють впровадити енергозберігаючі заходи і суттєво скоротити споживання енергоресурсів та ефективно відстоювати національні інтереси в газовій суперечці з Росією.

Дещо про ринкові ціни, «призначені» Путіним В.В.

Що ж до заяви Путіна про те, що Росія погодиться на ринкову ціну на транзит газу територією України у 3-4 долари, у тому разі, якщо Україна погодиться купувати газ за ринковою ціною є 470 дол. у першому кварталі 2009 року, то тут слід зазначити, що, як це стало вже нормою, російський прем’єр вдався до відвертої брехні та блефу, бо чудово знає, що в Європі фактично не має ринкової ціни на газ, оскільки більшість контрактів на постачання газу є довгостроковими. Ціна на газ в них визначається на формульній основі, яка формується виходячи з ціни альтернативних видів енергоресурсів в кожній конкретній країні (як правило – це енергетичне вугілля і мазут). Так от на основі розрахунків, які повністю відповідають вимогам Європейської енергетичної хартії, наведених колишнім радником НАК Нафтогаз Юрієм Вітренком в статті в «Українській правді», написаній у співавторстві з радником прем`єр-міністра України на громадських засадах Олександром Ковалком, ціна на газ для України повинна становити не 470$, не 250$, і навіть 201$, а 134$ за тис. куб.

Ось чому Росія категорично заперечує формульне ціноутворення на газ для постачань до України та залучення західних експертів у якості посередників для обговорення механізму ціноутворення поставок газу в Україну. Вона хоче застосовувати якусь, проголошену самою Росією «середню ринкову ціну» в Європі. Насправді ж з врахуванням різкого падіння цін на нафту і інші види енергоресурсів в другій половині 2008 року газ в Європу поставляється Газпромом приблизно за ціною від 250 до 300 дол. за тис. куб. м. газу, виходячи з довгострокових контрактів. І це з врахуванням доставки його європейським споживачам. Так, наприклад, Сербії у 2009 році Газпром буде постачати газ за ціною близько 293 дол. за тис. куб. м. І цей контракт був укладений ще 14 жовтня 2008 року, коли ціни на нафту не обвалились до сьогоднішнього рівня.

Якщо ж говорити про біржові ціни (хоча біржова торгівля газом не дуже розвинена в Европі), то 6 січня 2009 року станом на 17.00 на європейській енергетичній біржі Endex (European Energy Derivatives Exchange) з постачанням до Нідерландів на лютий газ пропонувався (у перерахунку на метричну систему) за ціною близько 300$ за тис. куб. м. газу. При цьому ціна газу літом 2009 року складе 235$ за тис. куб. м. І це з постачанням в Європу, з врахуванням всіх витрат на транзит!!!

Не менш брехливою є заява російського прем’єра і щодо середніх ринкових тарифів на транспортування газу. Бо сам цей термін теж є навмисним перекручуванням факту, що тариф на транзит газу визначається окремо кожною з європейських країн, виходячи з великою сукупності факторів, пов’язаних з функціонуванням її газотранспортної системи. Тому такий «середній ринковий тариф» є середньою температурою по лікарні.

За розрахунками, вже згадуваних вище панів Вітренка та Ковалка, мінімальне значення тарифу повинне складати не менше 5,11 $ за прокачування тис. куб. газу на 100 км. територією України. При тому що середній транзитний тариф в європейських країнах, які коректно порівнювати з Україною, складав у 2007 році 7,04 доларів. Таким чином Україна лише в 2007 році фактично подарувала «Газпрому» від 5 до 7 млрд. дол. США.

Формула ціни як вихід з тупика

Чому ж Україна всі ці роки настільки невиразно захищала свої інтереси і що, власне, робити тепер?

Відповідь на питання «чому?» банально проста – через дикий непрофесіоналізм та корупцію. Всі українські Президенти, глави урядів, і керівники Нафтогазу (хоча слід зазначити, що така ж ситуація і в Росії) розглядували газотранспортну систему і торгівлю газом як джерело особистого збагачення та збагачення наближених до себе осіб. Відповідно, вся система функціонування газової галузі України настільки непрозора і корумпована. Хто і стільки краде грошей, насправді, не знає ніхто, оскільки крадуть і, як прийнято казати, «заробляють» на всіх рівнях.

Очевидно, що й цього разу, як це було у кожній українсько-російській новорічній «газовій» історії, Росія відновить постачання газу для України, а Україна «запустить» транзит газу до Європи. Іншого виходу, попри всю гостроту нинішнього конфлікту, немає в обох сторін. Ми дуже залежні один від одного – 80% російського газу в Європу транспортуються через Україну, тоді як Україна 70% своїх поточних потреб в газі покриває за рахунок поставок з Росії. Тому, безумовно, ці домовленості будуть досягнуті. І діяльна участь Європи у «розрулюванні» цьогорічного конфлікту, приїзд європейських спостерігачів у наші краї та їхня конкретна робота свідчать, що цьогорічний «хеппі енд» вже не за горами.

Однак головне питання в тому, якою і в якій якості вийде Україна з цьогорічного конфлікту. Бо ж, зважаючи на сказане на початку цих нотаток, цілком очевидно, що Росія, вірніше, нинішня російська влада, не відмовиться від поставлених перед собою стратегічних цілей у війні проти України. Відтак, нинішній «епізод» - далеко не останній у наших «зоряних» битвах.

Стратегічним програшем для нас буде, безумовно, те, коли ми лише «запустимо» газовий потік до Європи і нічого не змінимо у російсько-українських газових стосунках. А нічого не змінити – це залишити й надалі непрозорими схеми постачання газу до України, зберегти посередників в особі Росукренерго чи будь-кого, і, найголовніше, зберегти діючий принципи ціноутворення на газ: Росія пропонує – ми торгуємось і підписуємо.

Саме зараз, скориставшись вкрай високою ступінню «інтегрованості» європейських країн до газового конфлікту, Україна має публічно наполягти на участі європейських країн не лише в ролі контролера транзиту газу, а й реального посередника у переговорному процесі між Україною та Росією. В цьому процесі нарешті має бути прийнято за базу наших взаємин формульне ціноутворення на газ для України, а також формульне визначення транзитного тарифу та тарифу по закачуванню, зберіганню та підойму газу з газових сховищ у повній відповідності до Європейської енергетичної хартії. При цьому мають бути застосовані основні принципи такого ціноутворення, а саме: ціна на газ визначається на основі цін альтернативних видів енергоресурсів, що використовуються в Україні, транзитний тариф забезпечує покриття поточних та капітальних витрат, що забезпечують стабільне функціонування газотранспортної системи. При цьому тариф не повинен включати витрати на технологічний газ, необхідний для прокачування транзитного газу. Поставка технологічного газу має здійснюватись у межах певного нормативу постачальником газу понад той газ, який необхідно прокачати територією України. У цьому випадку буде виключена можливість шантажу та проголошення брехливих звинувачень у крадіжках газу.

Чи реально досягти цього?

Принаймні, вперше за останні роки шанс на це є. Адже вперше за дуже багато років, враховуючи запаси газу в сховищах, Україна має можливість не підкорюватись газовому шантажу та максимально захистити свої інтереси. Досі Росія, влаштовуючи чергову газову «кризу» в розпал зими, коли у нас не було резервів газу, могла викрутити Україні руки і змусити підписати угоду на будь-яких умовах і з будь-яким посередником. Грубо кажучи, якби нам нав’язали в ролі посередника футбольний клуб «Челсі» з його відомим власником, ми змушені були б піти й на це, після чого терпляче вислуховували б путінські звинувачення про те, що він не знає, хто з українського боку стоїть за цим посередником, а відтак, «всі питання до них», тобто, до нас. Тепер же ми маємо можливість відстоювати свої позиції, при цьому ще й на стратегічно сприятливому для нас факторі. Адже так само чи не вперше Європа може напряму заявити про свої претензії до Росії: саме з Росією, а не з Україною, єврокраїни мають прямі стосунки про постачання газу, отже, від неї, а не від України мають отримати відповідь, чому газ не дійшов до Європи.

А, відтак, Росія має домовлятись з тим, хто має забезпечити транзит газу. Тобто, з нами. А не навпаки.

Борис Кушнірук | unian.net