Володимир Огризко: «У зовнішньополітичній сфері президент і уряд діють в унісон»

Зустріч із міністром закордонних справ України Володимиром Огризком стала першою в запланованій серії інтерв’ю «Дзеркала тижня» із членами нового українського уряду. Наш вибір упав на В.Огризка з двох причин. Хоча номінально він і дебютант у Кабінеті міністрів, на відміну від деяких колег з уряду, пан Огризко — не новачок ні у своїй справі, ні у своєму міністерстві, тому йому не потрібен час, щоб входити у курс справ, і з перших днів роботи у кріслі міністра він може компетентно відповісти на всі поставлені запитання. Крім того, Володимир Станіславович завжди був відкритий для преси і знаходив можливості для спілкування навіть у найбільш напружений час. Минулої середи ми зустрілися з ним наприкінці робочого дня — після засідання Кабміну та зустрічі з президентом.

— Володимире Станіславовичу, ви напевно вже відчули, що в Україні посада міністра і справді політична. Наскільки складно кар’єрному дипломатові стати політиком? Ви вже відчули себе ним чи продовжуєте носити костюм дипломата?

— Гадаю, я цього костюма ніколи не зніму. Я все життя працював у дипломатії і сподіваюся цю роботу продовжувати й надалі. Тому не вважаю, що мені потрібно змінювати костюм. Адже саме те, що я є кар’єрним дипломатом, а тепер обіймаю й політичну посаду, може дати найбільший результат. Мені здається, тепер у мене є всі можливості не тільки дивитися на речі професійно, а й краще розуміти їхню політичну складову. Гадаю, що якихось особливих змін у моїй позиції чи висловлюваннях не буде.

— У вас немає побоювань, що тепер внутрішня політика займатиме у вашій роботі забагато часу і відбиратиме його в політики зовнішньої?

— Ну, я все ж таки міністр закордонних справ. Тому 95% моїх зусиль ітиме на те, щоб виконувати завдання, які перед зовнішньою політикою ставить президент. Очевидно, що тут істотних змін не відбудеться. Але як член уряду я, безумовно, намагатимусь максимально часто відвідувати засідання Кабінету міністрів і таким чином брати участь в обговоренні та вирішенні тих або інших внутрішньополітичних питань. І очевидно, що відривати зовнішню політику від внутрішньої було б нелогічно, оскільки одна є наслідком іншої. І коли одна з них занадто відривається від іншої, виникають проблеми. А збалансованість і чітке уявлення про те, що ми можемо зробити на зовнішній арені виходячи з реалій життя всередині країни, — це якраз плюс.

— Але ж саме наші внутрішньополітичні реалії й заважають проводити ефективну зовнішню політику, рухатися до давно поставлених стратегічних цілей. Дуже багато експертів відзначають, що за останній рік українська зовнішня політика стала невиразною (а дехто навіть говорить про її відсутність), і ситуація навряд чи поліпшиться до президентських виборів.

— Я з такою оцінкою не можу погодитися. Насамперед тому, що навіть у дуже складних умовах, у яких зовнішня політика проводилася 2007 року, було досягнуто дуже серйозних і конкретних результатів. Візьмімо хоча б початок переговорів із Європейським Союзом про нову посилену угоду. Проведено кілька дуже серйозних і ефективних раундів. Уже на цьому етапі зафіксовано речі, які для нас принципово важливі, якщо говорити про європейську перспективу. На поточний рік (у кожному разі, до вересня) ми плануємо зробити все можливе, аби політична частина цього документа була готова. У новій посиленій угоді ми, безумовно, намагатимемося зафіксувати позиції, що визначать формулу політичної асоціації й економічної інтеграції з ЄС. Тож уже тільки один цей приклад свідчить, що минулий рік ми не втратили, навпаки — зробили серйозний крок у реалізації наших євроінтеграційних цілей.

Або інший приклад — робота над угодою про спрощення візового режиму з Євросоюзом. Ми отримали дуже непоганий результат, справді орієнтований на людей. Ми сьогодні даємо їм можливість відчути, що вони не відрізані від Європи, що у них з’явилося значно більше шансів спокійно і вільно подорожувати. На цей рік ми запланували собі й неодмінно порушимо питання перед ЄС про початок переговорів про скасування візового режиму взагалі. Хай це середньострокова мета, але ми будемо до неї наполегливо прагнути. І таких прикладів безліч.

Тож розмови про те, що зовніш­ня політика кудись зникла, не відповідають реаліям. Звісно, нам було тяжко. У нас забрали іміджеву програму, програму роботи з українською діаспорою, не давали можливості розвивати свою інфраструктуру за кордоном — це ускладнювало нашу роботу. Але казати, що ми зробили крок назад, було б несправедливо.

— Ви щойно повернулися із зустрічі з президентом. Чи було поставлено перед вашим відомством якісь нові цілі та завдання? Яким був основний месидж глави держави?

— Хочу підкреслити, що президент і уряд у зовнішньополітичній сфері діють в унісон. І я вважаю, що це надзвичайно важливий елемент нашої нової політичної ситуації. Бо і президент, і уряд бачать нашу перспективу однаково. Це перспектива наближення до Європи, набуття членства в НАТО, розвитку нормальних добросусідських відносин із Росією, США, Польщею, нашими партнерами та сусідами, розвиток України як регіонального лідера, здатного зіграти дуже важливу роль у питаннях забезпечення енергоносіями, використання транзитного потенціалу нашої держави та ряд інших тем, принципово важливих для нас. Сьогодні я саме доповідав Віктору Ющенку про конкретні кроки, які ми пропонуємо зробити протягом нинішнього року, аби ці ключові напрями, визначені президентом, були реалізовані якомога ефективніше. Допо­відь президент схвалив, він розставив додаткові акценти, і тепер цей документ для нас стане, як модно нині казати, дорожньою картою на 2008 рік. Сьогодні ми чітко знаємо, що ми робимо в контексті забезпечення нашої національної безпеки, в енерготранзитній сфері, просуванні європейської ідентичності України, в україно-російських, україно-американських, україно-польських відносинах, у розвитку ролі ГУАМ, просуванні іміджу України за кордоном, захисті інтересів закордонних українців. Тобто для кожного з цих ключових напрямів є чітка програма дій. І я дуже хотів би, щоб робота нашого міністерства була побудована на такій дуже простій системі: визначення напряму роботи, розробка під нього конкретного плану дій, його реалізація і контроль виконання. Це запорука ефективності в нашій роботі. Безумовно, мається на увазі, що всі структури держуправління координуватимуть свої зовнішньополітичні дії, і в цьому сенсі роль указу президента про координуючу роль МЗС набуває ще більшого значення.

— А цей документ, що його ви демонстрували президентові, стане частиною програми уряду, яку саме сьогодні обговорювали на засіданні Кабміну?

— Цей документ трохи ширший. У програмі уряду визначено відповідні пріоритети, а тут десять найважливіших напрямів про­писані докладніше й опукліше.

— Чи готовий уже лист на ім’я генсека НАТО про бажання України приєднатися до Плану дій щодо членства? Чи є у вас інформація про готовність прем’єрки підписати цей лист? За нашим даними, донедавна вона такого бажання не виявляла.

— Хочу вам повідомити: у програмі уряду зафіксовано, що буде прийнято документи, які дозволять Україні приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Зараз ведеться відповідна підготовча робота. Узгоджуються останні деталі. Я переконаний, що найближчим часом зусилля всіх учасників увінчаються успіхом. Таким чином, ще раз буде засвідчено єдність дій усіх гілок влади в реалізації зовнішньополітичного курсу України.

— Як вам працюється з новим віце-прем’єром Григорієм Немирею?

— У нас цілком нормальні стосунки. Я вже був у нього в гостях. Він у нас, правда, ще не був, але, гадаю, ми введемо практику проведення таких фахових обговорень. У нас абсолютно збігаються погляди, яким чином вес­ти євроінтеграційну роботу. Григорій Михайлович чудово усвідомлює, що це на 90% робота домашня, внутрішня, й що наша євроінтеграція нині робиться тут, в Україні. У Брюсселі ж — тільки верхівка айсберга, там ми презентуємо все, чого змогли досягти в країні. Адже одна річ — декларації, а інша — чим вони підкріплені. І доти, доки в нас не буде змоги чітко й ясно сказати, що ми привели у відповідність з європейськими нормами всі наші сфери, не слід говорити про можливість для української делегації просунутися в переговорах. Тому ми чітко бачимо, де проходить розмежування цієї роботи. МЗС перебуває під президентом, котрий керує реалізацією зовніш­ньополітичного курсу, ми цей курс забезпечуємо. Євроінте­гра­ційна робота, безумовно, частина цього курсу, яка має свою специфіку, пов’язану з тим, що нам нині треба серйозно переосмислити, як ця робота здійснюватиметься в масштабах усієї нашої країни. Ми плануємо істотно підсилити наше представництво в Брюсселі за рахунок фахівців галузевих міністерств. Щоб між фахівцями тривав безпосередній діа­лог. А в Києві має працювати механізм контролю, узгодження позицій, чіткого просування за кож­ним напрямом. Таких напрямів у нас 31! Уявляєте, скільки нам потрібно виконати домашньої роботи, аби сказати європейським колегам: ми просунулися по цих напрямах настільки, що вже можемо порушувати питання про подачу заявки на членство. Робо­ти, чесно кажучи, непочатий край. І будь-яку допомогу, потрібну від МЗС, безумовно, буде надано. Отут немає жодної конкуренції, а є прагнення якомога ефективніше використовувати нові можливості, що з’явилися зі створенням нового інституту — віце-прем’єра з питань євроінтеграції.

— Чи будете ви співробітничати з міністром закордонних справ так званого опозиційного, або тіньового, уряду?

— Цей уряд, звичайно, ноу-хау для нашої політики й суспільства загалом, і поки що якогось досвіду в цьому плані в нас немає. Але з Костянтином Івановичем Грищенком ми, безумовно, будемо співробітничати. Я знаю його як дуже досвідченого дипломата, котрий чітко й ясно розуміє наші національні пріоритети. Ми з ним знайомі вже не один десяток років. Нещодавно, до речі, разом із ним і Анатолієм Максимовичем Зленком ми покладали квіти до меморіальної дошки Олександра Шульгіна в День дипломата. Отже, в нас хороші контакти, ми вже кілька разів дзвонили одне одному. Гадаю, найближчими днями відбудеться й зустріч. Ви знаєте, коментар Грищенка з приводу нашої реакції на деякі недавні заяви, що пролунали з однієї сусідньої країни, не викликали в мене жодних заперечень, вони були зваженими й об’єк­тивними. Коли в нього з якогось питання буде інша позиція, то він, безумовно, має право її висловити, точно так само, як і я — позицію чинного уряду. Ми формуємо демократичне суспільство, й один із його елементів — мати чинного й тіньового міністра. Така практика існує в багатьох європейських країнах. Отож жодного дискомфорту, в усякому разі для мене, така новація не створює.

— Вашим попередником колишні міністри закордонних справ були введені до складу колегії МЗС. Ви залишите у силі це рішення?

— Звісно. Всі колишні міністри залишаються членами колегії.

— А вони приходять на засідання чи ж їхня участь номінальна?

— Буває по-різному. Хтось час­тіше приходить, хтось рідше. Та головне, двері завжди відкриті. І в нас немає таких тем, що яв­ляли б собою якусь супертаємни­цю. Є окремі питання, які не є привселюдними, але ми завжди раді бачити на колегії не тільки колишніх міністрів, запрошували також і вчених, експертів, проводили мозкові штурми.

— Ви не раз казали, що Україна впритул наблизилася до потреби розпочати з Росією переговори про майбутнє виведення ЧФ РФ з української території. Чи є в нинішнього українського уряду політична воля розпочати ці переговори?

— Безумовно, політична воля є. Вона нікуди не зникла. Ми вели переговори й за попереднього уряду, в якого волі було значно менше, але переговори, проте, велися. Вони вийшли на рівень, коли ми вже чітко знаємо позиції сторін: ми заявили про свої наміри й дістали інформацію про наміри російської сторони.

— Я знаю, що ви направляли росіянам ноту з пропозицією розпочати обговорення майбутнього виведення Чорноморського флоту. То що ж вони відповіли?

— Вони відповіли нотою, в якій висловилися в тому сенсі, що поки передчасно говорити про такі речі. Але я думаю, після наступного раунду (24 січня саме має відбутися чергове засідання відповідної підкомісії) ми зможемо перейти до деяких практичних кроків для того, щоб цей процес прискорити.

— Як показує досвід Грузії й Придністров’я, цей процес може бути дуже тривалим. Чи існують у вас уже якісь розрахунки й графіки розв’язання цього нелегкого завдання?

— Безумовно, вивести таку військову силу як флот — справа не півроку й навіть не року. Усе має бути добре підготовлено. І ми б хотіли, щоб це виведення було проведене цивілізовано. Щоб після нього не залишилися казарми й будівлі, непридатні для подальшого використання. Ми хотіли б, щоб усе було зроблено розумно, продумано, щоб після виведення флоту в нас були нормальні умови для використання нашого майна. Адже нині російська сторона користується, нагадаю, українським майном. Ми не хотіли б, щоб після виведення якісь території виявилися забрудненими, не хотіли б, щоб залишалися якісь проблеми, пов’язані з питаннями про власність тих чи інших об’єктів, що з’явилися після того, як були підписані угоди, не хотіли б, щоб було знищене майно, належне нашій державі. Тому ми, безумовно, будемо наполягати на тому, щоб розпочати переговори про підготовку до поступового виведення російського військового контингенту. Наші фахівці роблять відповідні розрахунки, вони свідчать про те, що певний запас часу в нас ще є, але він дуже невеликий.

— А ви на сто відсотків упевнені в тому, що виведення російського флоту справді потрібне? Адже деякі експерти у сфері безпеки вважають, що з урахуванням посилення в Криму так званого татарського чинника й потенційної загрози для цілісності України російська присутність для нас може бути корисною.

— Ці експерти якось дуже низько оцінюють можливості Української держави гарантувати власну безпеку. І я хотів би їх запевнити: в нашої країни, її уряду й президента є достатньо засобів для того, щоб ці теми навіть не обговорювалися.

— Скільки ще часу українська сторона має намір продовжувати безрезультатні переговори стосовно делімітації Керчен­ської протоки, що давно зайшли в глухий кут, виходу з якого так і не видно?

— Вихід усе ж таки, гадаю, є…

— Односторонній?

— ...він — у міжнародному праві. Воно дає нам усі можливості визначати те, що нам належить. Звісно, нам хотілося б знайти спільне рішення. У цьому контексті я хотів би підкреслити, що у справі делімітації Азовського моря експерти просунулися досить непогано. Найближчими днями ми почнемо роботу демаркаційної комісії. 31 грудня російська сторона нарешті відповіла нам і повідомила, що її частину комісії створено. Це дає нам можливість зустрітися й розпочати практичну роботу з демаркації. А якби всього кілька років тому хтось зробив таку заяву, подумали б, що він трохи збожеволів. Сьогодні це вже реальність.

Тому я не говорив би про глухий кут і був би більш оптимістичним. Безперечно, ми проведемо делімітацію в Азовському морі, там залишився тільки центральний відтинок. Хоча принципово, по суті, методологію визначено. Тепер провадиться технічна робота з вирахування проходження цієї конкретної лінії. І якщо ми домовилися використовувати загальновизнаний принцип проведення лінії кордону відповідно до основ міжнародного морського права в Азовсь­кому морі, то що нам заважає використовувати ті ж таки принципи при розмежуванні Керченської протоки?

— Небажання російської сторони.

— Ви знаєте, спочатку не було бажання говорити й по Азову. Минув час, бажання з’явилося.

— Але скільки часу Україна має намір очікувати появи цього бажання? Ми всі знаємо, яка жахлива катастрофа сталася минулої осені в Керченській протоці, і відсутність відповідної угоди про делімітацію тільки ускладнила стан справ.

— Гадаю, що довго чекати ми не будемо. Ви маєте цілковиту рацію, наша держава зазнала серйозних економічних збитків внаслідок осінньої трагедії. Тому як держава, що піклується про свої національні інтереси, ми змушені цей процес прискорити. Знову-таки, у нас зовсім небагато часу, аби вийти на якісь рішення.

— До речі, у парламенті ж уже розглядали відповідний законопроект.

— Так, у першому читанні ухвалено законопроект про розмежування територіального моря України. Якщо ми відчуємо, що процес штучно гальмується і створюються безпідставні перешкоди для ведення переговорів, то можна буде повернутися, у тому числі, й до такого варіанта вирішення питання.

Що ж стосується конкретних проблем, які виникли в результаті катастрофи в Керченській протоці, то тут повинні також сказати своє слово самі господарюючі суб’єкти, котрі зазнали втрат. Існує абсолютно зрозуміла схема вирішення питань — це звернення до суду. Це визнана міжнародна практика.

— В Україні чомусь дуже мало говорять про проблему Косово, одностороннє проголошення незалежності якого — питання близького майбутнього. Якою буде реакція на нього офіційного Києва? Чи розглядаєте ви можливі сценарії розвитку подій як на Балканах, так і на теренах СНД, а також пов’язані з ними виклики для національної безпеки України?

— Звісно, у нас існують такі розробки, проекти реакції, однак на даному етапі було б передчасно їх оприлюднювати. Це над­звичайно делікатне питання, і ви знаєте, наскільки гострою є реакція тих чи інших учасників цього процесу на саму ідею незалежності Косово. Ми ж завжди виступали за те, аби рішення приймалося в рамках Ради Безпеки ООН.

— Вище ви згадували про програми розвитку іміджу України, допомоги закордонним українцям і розвитку дип­установ за кордоном, які в МЗС відібрав попередній уряд. Нинішнього року ці програми повернули вашому відомству?

— Так. У нас знову з’явилася можливість купувати власність за кордоном, відкривати інформаційні центри тощо. Візьмімо, наприклад, роботу із закордонними українцями. Хоч би де ми побували, українська діаспора завжди чітко ставить запитання: коли вони зможуть дивитися українське телебачення, читати українські книжки, передплачувати українські газети, отримувати народні костюми, музичні ін­струменти, підручники тощо? Сьогодні, повернувши відповідну програму, ми на ці запитання маємо дуже просту відповідь: протягом нинішнього року. Ми визначимо, звісно, пріоритетні країни — там, де велика діаспора, сильні центри українських громадських організацій. Саме вчора, у перший робочий день нового року, ми з колегами обговорювали, що буквально протягом десяти днів чітко випишемо, як плануємо використовувати виділені кошти для задоволення потреб української громади. Дуже сподіваємося, що вони зможуть отримувати сигнал через супутник у різних точках земної кулі, і буде можливість покривати цілі країни або регіони, де мешкає наша діаспора, аби люди могли дивитися українське телебачення. Ми постараємося забезпечити їх антенами та іншою необхідною технікою для прийому українських телеканалів.

Що стосується іміджевої програми, то тут у нас дуже чітко визначені два основні напрями: європейська і євроатлантична інтеграція. Тут роботи непочатий край. Оскільки стереотипи щодо НАТО залишаються досить сильними, наше завдання — допомогти людям розібратися в тому, що собою являє Північно­атлантичний альянс, аби потім вони могли приймати усвідомлене рішення.

— Насамкінець не можу не запитати: чи слід очікувати чергової реорганізації МЗС? Як здійснюватиметься ротація? Чи підвищаться зарплати дипломатів?

— Мені здається, що протягом останніх двох-двох із половиною років у нас сформувалася така структура міністерства, яка найбільш адекватно реагує на завдання, що ставляться перед нами. Чесно кажучи, я не планую жодних революційних перетворень. Можливі деякі зміни в рамках тих чи інших підрозділів, напрямів їхньої діяльності, пріоритетів роботи, але не зміна самої структури управління.

Персональні ж зміни у нас, як ви знаєте, постійні. Ми перейшли на систему щорічної ротації, коли влітку замінюються приблизно до 250 працівників дипслужби і технічних робітників. Це дає нам можливість системно підійти до цього питання і заздалегідь (приблизно за півроку) починати реальну підготовку наших колег, які лаштуються на роботу за кордон. Найближча мета — збільшити цей період підготовки до семи-восьми місяців, аби вона була максимально ефективною, щоб спеціаліст, приїхавши на нове місце роботи, не мав проблем із адаптацією, а відразу був готовий до ефективної праці. Наша наступна мета — перейти на дворічне планування ротації. Щоб воно було справді перспективним і ми могли ще далі зазирнути за горизонт. Ми зараз упроваджуємо нову систему перекваліфікації та перепідготовки керівних кадрів. Створено дуже цікаву програму, що охоплює, окрім власне професійних дипломатичних напрямів, ще й питання управлінської підготовки, психології, яким у нас раніше мало приділялося уваги. Ми відчули необхідність додати це, щоб людина, яка претендує на якісь керівні посади, була готова працювати з колективом, розумілася на психології людей. За цей рік ми плануємо вийти на остаточне узгодження механізму перспективної ротації і підготовки й перепідготовки кадрів усіх рівнів.

Що стосується зарплат, то торік їх підвищили працівникам українських закордонних диппредставництв, а ті, хто працює в Україні, поки що перебуватимуть у загальних рамках підвищення зарплат для всіх держслужбовців. Але я сподіваюся, що в цьому питанні ми знайдемо підтримку з боку і президента, і прем’єрки.

Автор: Тетяна СИЛІНА | http://www.dt.ua