Українське тіло зазвичай неговірке. При уважному дослідженні йому можна було би поставити діагноз «затримка мовленнєвого розвитку». Спочатку воно давало знати про себе через поодинокі вогні орієнтування - як дисидент Олекса Гірник, який підпалив себе на знак протесту проти радянської влади в 1978 році. У дев’яностих роках тіло говорило через протестне голодування студентів і ритмічний грюкіт шахтарських касок. У 2004 році українське тіло, щоб його нарешті помітили, одягнулося в колір сигнального жилета залізничників і заповнило собою публічний простір, виголосивши свої перші нерозбірливі слова. Влада й справді не розчула, про що гудів майдан – тіло протестувало проти ґвалтування і розчленування на кілька сортів, а владі чулося скандування її власного імені.
Психологічна травма помаранчевої революції змусила колективне тіло замовкнути на багато років, аж поки кмітливі українці не зрозуміли, що влада краще бачить голі тіла, ніж яскраво одягнені, а також краще розуміє мову розхитування парканів, ніж колумністику ліберальних інтелектуалів. Тому в центрі владної уваги в 2009 році опинилася імітація статевого акту у виконанні голого активіста Олександра Володарського з партнеркою, за що він отримав рік заслання. На звук потрощених афганцями і чорнобильцями парканів у 2011 році влада рефлекторно повернула голову, але суть висловленого народним тілом проігнорувала. Влада також поки що мляво реагує і на оголених представниць руху Femen: груди вже бачить, але гасел не чує. Але за підтримки значної частини агресивних співвітчизників, які схвалили побиття активісток у Білорусі, можна очікувати більш радикальних кроків з боку влади (якщо, звісно, спонсори європейського туру активісток по Давосу, Цюріху і Мілану не залагодять ці питання).
Українське тіло як основний робочий ресурс і джерело надходжень до державного пенсійного фонду не має права зайвий раз оприявнювати себе соціально (тим паче, якщо воно інше – для таких тіл немає пандусів і спусків з бордюру, місць для сповивання й годування, ліфтів, робочих місць, соціальних програм тощо). Втім, найкращою ілюстрацією невидимості українського тіла слугує статистика цієї зими, коли на вулицях і у власних домівках від переохолодження померло 135 осіб. Це переважно тіла, давно виключені з поля інтересів держави.
Працездатне ж тіло мусить відтворюватися заради державного демографічного благополуччя, але не має права фіксувати цей процес на будь-якому носієві. У 16 років пересічна молода українка отримує паспорт і може слухати курс філософії у виші, 17-річна українка офіційно досягає шлюбного віку, може створити сім’ю і виховувати дітей, 18-річна українка отримує право на політичне волевиявлення. Але держава до кінця життя вирішуватиме за неї, які картинки і тексти можуть згубно впливати на її моральність. Причому моральність із площини вчинків і людських цінностей переноситься владою виключно у генітальну сферу.
У більшості європейських країн доступ до порнографічних матеріалів обмежується лише віком (18 років), поза законом опиняється порнопродукція з елементами насилля, за участю тварин і дітей. В цьому контексті дивною видається репліка ректора Києво-Могилянської академії Сергія Квіта : «Головна складність таких дискусій, в яких фігурує звинувачення у цензурі, полягає у визначенні, що саме можна вважати порнографією. Оскільки саме по собі ставлення до порно є однозначно негативним». Проблема зовсім не в тому, що порнографію важко ідентифікувати – більшість країн світу непогано дають собі з цим раду, ще й сприймають її як вагому частину ринку (за тиждень США знімається в середньому 211 порнофільмів, а прибутки цієї індустрії зрівнюються зі всією виручкою Голівуду) . Проблема в тому, що, визначивши порнографію, українська влада не витримує вигляду того самого тіла, раніше мовчазного і непомітного, а тепер промовистого і відкритого, як у проекті Анатолія Бєлова «Моє порно – моє право».
Саме так сталося із виставкою «Українське тіло», що була представлена в Центрі візуальної культури й заборонена керівництвом університету 10 лютого. У зв’язку з цим пригадалося ганебне закриття у 2009 році міжнародного проекту «Нова історія» у Харківському художньому музеї, коли директорка закладу власними руками знищила експонат і виставила художників за двері храму мистецтва. Виявилося, що ця «навчальна ситуація» ніяк не відклалася в пам’яті культурної спільноти і стала можливою сьогодні завдяки тому, що продовжується криміналізація тілесного у мистецькій сфері.
Було би не зовсім чесно говорити про репресоване українське тіло виключно як про беззахисне. Воно набуло гнучкості, навчилося пристосовуватися до влади, підживлюючи її хабарами і кітчем. Держава хоче перевірити, яким інвалідам призначати пільги й примушує діабетиків двічі на рік проходити експертну комісію? У відповідь інваліди несуть тисячі гривень лікарю – посереднику між тілом і державою. Держава хоче убезпечити себе від утримання неповносправних дітей з генетичними відхиленнями й рекомендує відправляти вагітних на генетичний скрінінг? Вагітні несуть коробку цукерок своїй лікарці й питання про контроль знімається.
У світському житті ключові персони залюбки інтегрують елементи порно, використовуючи певні риси жанру в своїх образах (треш-представники російської естради, комічні у своїй пошлості – Тарзан і Корольова, Артур Пірожков), а художники заграють із темою дитячого порно у роботах, які насправді не мають з ним нічого спільного й становлять інтерес лише завдяки заявленій темі (Даніїл Галкін, проект «Зворушливі моменти»). Втім, і такі необережні загравання на території України можуть бути покарані – заява зі звинуваченням Галкіна у поширенні педофілії вже лежить у Дніпропетровській прокуратурі.
Зазвичай у диспутах митців із владою звучать доволі наївні аргументи, лікбез із історії мистецтва для чиновників, мовляв, ще греки зображували голі чоловічі тіла, а Мане у ХІХ столітті написав скандальний «Сніданок на траві», який сьогодні вважається класикою. Насправді ж запитати слід про те, чи не вважають народні депутати, що дружба Віктора Пінчука з геєм Елтоном Джоном заразила українську еліту, яка побувала на його концерті, гомосексуальністю? Адже якщо картинка може заохотити дорослу людину до іншої сексуальної ідентичності, то живий чоловік – поготів?
Віра Балдинюк 13.02.2012
http://korydor.in.ua/texts/930-prigodi-ukrajinskogo-tila
No comments:
Post a Comment