День Незалежності радянської України

Андрій Кокотюха для «Телекритики» 25-08-2009

Чи не найголовнішою ознакою країни, в якій ті, кому за тридцять, жили 18 років тому, була обов'язковість всього, що стосується червоної дати календаря. Зокрема, всі і все довкола повинні були «соотвєтствовать» ‑ саме так, українське слово «відповідати» не відповідає, вибачте за тавтологію, значенню наведеного радянського бюрократичного терміну в повній мірі - урочистій календарній даті. Йдеться насамперед про наповнення газет і телеефіру тих часів. Маючи стійку ідіосинкразію до всього, що планується «під дату», я останнім часом запитую себе: «А чи так уже неправі ті сучасні українські телеканали, які не планують розміщувати в своєму святковому ефірі проектів, тематично пов'язаних із Днем Незалежності України?».

З іншого боку, державні канали зобов'язані виготовляти і розміщати подібний продукт у день найголовнішого державного свята нашої країни. Що вони, до речі, і роблять із року в рік, виконуючи громадський обов'язок і не бажаючи вразити глядача чимось спеціальним. Якщо до 1987 року фільм «Ленін у Жовтні» щороку стояв у програмі на жовтневі свята, котрі святкувалися в листопаді, то після 2002-го знятий у локаціях музею в Пирогово серіал «Чорна Рада» обов'язково є або на УТ-1, або на каналі «Культура», або на УТР, чи, як цього року, в денному ефірі КДТРК. На тлі цих старих кіноепопей спостерігається явний дефіцит оригінального продукту та, що не менш важливо, свіжого, виготовленого спеціально до 18-ї річниці незалежності.

Ба навіть більше. Як мені здається, навіть ті кілька прем`єр, котрі можна було зловити в ефірі 24 серпня, при ближчому розгляді та бодай поверховому аналізі виглядали за змістом парадоксальними, неоднозначними і цілком відповідали висновкам, зробленим колись письменником та журналістом Сергієм Довлатовим. У його повістях та оповіданнях часів Радянського Союзу зразка 1960 ‑ 1970 років десятки разів описані ситуації, коли є завдання висвітлити урочисту подію, а зібраний для цього висхідний матеріал свідчить лише про тотальний бардак, замішений на характерних для доби парадоксах.

Власне, для чого взагалі щось спеціально знімати? Трансляція торжеств та параду з Хрещатика показала: незалежність у нас лише на папері та в Конституції, а в головах - ще Українська РСР. Добре хоч, що про наші з вами пересічні глядацькі голови тут якраз і не йдеться. Дійство у прямому ефірі демонстрував Перший національний, відразу після натужної молитви за Україну, з 9:50 ранку. Якраз до УТ-1 у даному випадку жодних зауважень. Навпаки - велика подяка за прямий ефір, у якому з вуст командувача Збройними Силами України на адресу голови держави прозвучало таке знайоме словосполучення-покруч: «Товаришу президенте!», а потім виступив і сам президент. Явно не пан, хоч й говорив про свою особисту роль у становленні України як посттоталітарної незалежної держави.

В процесі урочистої промови Віктор Ющенко плавно перейшов від загальних слів, зміст яких підсумовує чергові результати чергового року незалежності, до не надто вже й прихованої агітаційної передвиборчої промови. Під кінець якої було не зовсім зрозуміло, хто говорить: президент чи кандидат у президенти. Між іншим, голова уряду стояла неподалік від свого ворога мовчки, а пізніше привітала український народ окремо. Я особисто бачив це вітання в ефірі IСTV, хоча припускаю: воно могло крутитися й на інших каналах. І промова Юлії Володимирівни звучала, як максимально обтічна, займенник «я» практично не було чути, часом проскакувало «ми».

Сам парад теж вартий спеціальної уваги. Коли президент сказав, що українські танки ми можемо побачити на Майдані, він не збрехав. Техніка справді там стояла. Але в колоні не пройшла: нема грошей на тимчасове, для урочистого проїзду Хрещатиком, введення танків у експлуатацію. Про це передали в новинах, котрі підсумовували результати параду. Хоча довезти цю техніку до Майдану таки спромоглися - аби люди могли її помацати. Та й дітям радість: вони мали змогу скільки завгодно лазити по бойовій техніці, яка не готова до параду, зате, мабуть, готова до бою. Ось така наочна демонстрація українського пацифізму при заявах голови держави про необхідність переходити до професійної армії...

Документальні проекти Костянтина Стогнія мені завжди цікаві хоча б тим, що вони з`являються в телеефірах (останнім часом ексклюзивно на IСTV) здебільшого без будь-якого спеціального календарного приводу. Тобто історію знайшли, розкрутили, зняли, показали. Чому саме цей фільм і чому саме тепер ‑ питання майже ніколи не ставиться. Власне, нині був виняток: документальний фільм «Прапороносці» (IСTV, 13:00) розповів історію 43-річної давнини (бачте, навіть тут дата не кругла), коли двоє студентів Київського інституту народного господарства підняли 1 Травня на дах свого навчального закладу жовто-блакитний прапор. Перед цим зрізали червоний (у тексті фільму уточнення:«криваво-червоний»), а прапор зшили з двох жовтих жіночих шарфів і шматка синьої тканини.

Георгій Москаленко і Віктор Кукса, які живі й тепер, були легко вирахувані стукачами КДБ, отримали відповідно три і два роки ув'язнення, потрапили в історію, і лише два(!) роки тому з історичних персонажів були повністю зняті судимості. Ба більше: виявляється, звинувачення у антирадянській пропаганді з них зняли лише через три роки після проголошення незалежності, а до 2007-го пенсіонери вважалися кримінальними злочинцями: радянська влада засудила їх, окрім усього, за зберігання тупого ножика та старих ножиць, що до 1991-го, і далі, до 2007 року вважалося холодною зброєю... Колишньому політв'язню Вікторові Куксі в незалежній державі, за яку він постраждав, заплатили по 25 копійок за кожну добу, проведену в концтаборі. Георгій Москаленко не отримав і цієї сотні з гаком гривень. Тож не дивно, що тепер ці чоловіки заявляють: аби знали, як усе повернеться, добряче б подумали, перш ніж чіпляти прапор на дах. «Навіть бандерівці б за таку державу не боролися!» ‑ в серцях говорить пенсіонер Москаленко. Ось вам і підсумок останніх вісімнадцяти років...

Інший приклад - прем'єрний показ документального фільму виробництва Першого національного «Обличчя свободи» (24 серпня о 15:10). Попри відверто пафосну назву, історія створення, тріумфу і занепаду Народного Руху України розказана авторами на диво спокійно, без надмірного ура-патріотизму, хоча й без найменшої спроби аналізу. Цього, очевидно, не вимагав формат. Проте і так можна було побачити: про першу українську демократичну силу, без активності якої не відбулося б і незалежності, говорять, крім інших, персонажі, котрі давно вже не є для мислячих громадян України принаймні моральними авторитетами.

Мова про активіста НЕК Павла Мовчана та замішаного в віночку скандалів довкола майна Спілки письменників України Володимира Яворівського. Тут треба уважно слухати висловлювання героїв програми, нотувати і співставляти почуте. Вийде, наприклад, ось таке: «Будувати Україну взялися вчорашні комуністи і комсомольчики! Тому Руху не можна було лишатися в опозиції до цієї влади, треба було йти у владу!» ‑ коментує Яворівський, колишній член КПУ, котрий, власне, перебуває зараз при владі, і фраза В'ячеслава Брюховецького: «Інтелект у владу не пішов. А в опозиції лишилися люмпенізовані маси, котрі тільки і вміли, що кричати: «Комуняку - на гілляку!». Таким чином, ми з вами вкотре отримуємо непряме підтвердження того факту, що в нашій владі 18 років нема інтелектуальної складової...

Ці самі парадокси поширюються і на «святкові» кінопокази. Дякуючи Миколі Мащенку і Міністерству культури України, вітчизняне телебачення має в своєму розпорядженні двогодинне кіно «Богдан-Зиновій Хмельницький», провальну в усіх відношеннях, у тому числі на міжнародному рівні, стрічку, котру, тим не менше, показує зранку рейтинговий «Інтер» і яку з року в рік будуть показувати інші канали. Будуть, будуть, не переживайте. Бо якщо цей фільм символізує останні здобутки національного кіно, то показувати подібне національне та мистецьке горе в день національного свята - або символічно, або помилково.

Але «Богдан-Зиновій Хмельницький» ‑ це як відомий історичний анекдот про Гімн СРСР: лайно лайном, проте зважати мусиш. Натомість хороша чотирисерійна драма «Украдене щастя», показана вже багаторазово, могла би справді виручати канали в День Незалежності. Правда, цього разу на «1+1»осучаснену класику крутили після опівночі.

«Білий птах із чорною ознакою» ‑ визнана українська кінокласика, Перший національний поставив стрічку у зручний для своєї потенційної аудиторії час. Ось тільки давно пора зробити щось на зразок «фільму про фільм», де розказати всю історію його створення і, як результат, кастрації: адже нам без коментарів показують сильно порізане радянською цензурою кіно, і це чомусь усіх влаштовує.

Нарешті, «чоловічий» канал НТН теж показав класику українського кіно, тільки розважального. Чи так випадково співпало, чи це своєрідний відгук на українське державне свято, але того дня в ефірі каналу були бойовики «Фанат» (знятий на базі Одеської кіностудії) та «Америкен бой» (на базі студії Довженка за сценарієм Юрія Рогози).

Зважаючи на все сказане, мені здається логічним, коли до Дня Незалежності України спеціальних проектів, окрім тематичних випусків новин, жоден із каналів не робитиме. Бо і фільм Стогнія, і фільм про Рух, і дослідження про національний прапор із циклу «У пошуках істини» (СТБ) цілком можна показувати в будь-який день. Та й звернення президента до нації у живому ефірі - теж не ексклюзив. Хіба парад із танками, які не їздять, можна побачити лише раз на рік...

telekritika.ua