І не було сенсу вступати у полеміку стосовно основоположних питань зовнішньої політики нашої держави, коли б статус нейтралітету, як нібито ідеальний шлях розвитку України, відстоювали активні противники її євроінтеграційного курсу, котрі, без сумніву, все одно прекрасно розуміють реальні наслідки збереження для країни цього статусу "сірої зони" російської геополітики.
Але інтерв’ю Сергія Гриневецького одному з видань, з огляду на те, що автор обіймає посаду першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, змушує в черговий раз повернутись до цієї дійсно важливої й непростої теми.
Спочатку одне загальне зауваження на трактування Сергієм Рафаїловичем причин постійного втручання Російської Федерації у внутрішні справи нашої держави, як то кажуть, з приводу і без, та того, що зараз значно збільшилась кількість росіян, котрі вважають Україну "враждебым государством". Невже автор не лукавить, говорячи, що (мовою оригіналу) "проблема заключается в том, что украинское руководство своими действиями постоянно провоцирует Россию"? Вам не згадується відома байка Крилова?
Тепер до основної теми пана Гриневецького, питання "активного нейтралітету" України, в розумінні автора. Залишаючи поза дужками питання державницької позиції та відповідальності Сергія Рафаїловича за національну безпеку й обороноздатність нашої держави, а нею він мав би опікуватись в першу голову, зупинимось лише на декількох аспектах нашої зовнішньої політики.
По-перше, нині Україна де-факто перебуває у статусі нейтральної держави, більш того, має, здавалось би, міжнародні гарантії свого суверенітету.
Однак, вже протягом декількох років, відколи один з цих гарантів почав "вставати з колін", він вжив проти нас весь набір дій, незастосування яких брався гарантувати, підписавши Будапештський Меморандум.
Серед них і погрози ядерними ракетами (котрі, до речі, виробляв і донині обслуговує "Південмаш"), майже офіційні територіальні претензії, політичний й економічний тиск, і, навіть, реальна спроба зазіхання на частку нашої землі.
При цьому інші наші гаранти – ядерні держави світу – чогось не поспішають вжити хоча б ті незначні механізми впливу на порушника, котрі нам вдалось отримати тоді, коли у нас видурювали ядерну зброю.
То що може змусити міжнародну спільноту гарантувати наш нейтралітет, витрачати матеріальні, а то й людські ресурси, задля нашого захисту?
Найбільш дохідливо про міфічність таких гарантій Україна мала змогу переконатись на прикладах о. Коса Тузла та новорічного подарунку з газовим краном у 2005-2006 рр, інших штучно створених криз – м’ясної, сиро-молочної тощо.
Всупереч міжнародним зобов’язанням один з гарантів здійснює явно недружні кроки, інший гарант в цей же час заявляє, що усі проблеми мають бути вирішені в рамках двосторонніх стосунків.
А тепер поставимо собі питання: чи можливі були б подібні демарші по відношенню до членів НАТО, наприклад, Балтійських держав?
Геополітичне становище України зумовлює брак можливостей самостійно забезпечити свою безпеку, до того ж при відсутності в України власної ядерної зброї. Враховуючи вище означене, вступ до НАТО дуже істотно знижує ризик серйозних конфліктів інших держав з Україною.
На думку експертів, територія України є стратегічно важливою, на відміну від нейтральних Фінляндії та Швеції.
Геостратегічні переваги, які дає контроль над Україною, можуть для потенційного агресора переважити ризик, який супроводжуватиме агресія проти України.
Україна отримує гарантії безпеки, відповідно до яких напад на Україну розглядається як напад на всіх членів НАТО (нині до НАТО входять 26 країн).
Згідно з "ядерними гарантіями", напад на Україну із застосуванням ядерної, хімічної чи бактеріологічної зброї означатиме адекватну відповідь з боку ядерних держав-членів НАТО (США, Велика Британія, Франція).
По-друге, Україна займає важливе місце мало не в усіх геополітичних і особливо геостратегічних концепціях і доктринах, що мають глобальний сенс і розроблені представниками великих держав світу після падіння комуністичної системи.
І реалізувати свою геостратегічну роль, стати, одним з провідних гравців в регіоні набувши статусу нейтралітету, хай і "активного" Україні просто не дадуть інші геополітичні гравці, і, перш за все, Росія.
Ми маємо розуміти, і це підтверджують геополітики, зокрема й російські, що без України Росія перестає бути євразійською імперією, наша незалежність стала на заваді широкому виходу Росії до Чорного моря, а людські і природні багатства України не можуть бути поставлені на службу імперським інтересам нашого сусіда.
І не таким уже й дивним виглядає нині продукування образу ворога в російському суспільстві, особливо з огляду на одну з геостратегічних концепцій, за якою основними ворогами Росії на Євразійському материку є Китай, Туреччина та Україна і для їхнього повного й остаточного підкорення необхідно кожного з них розшматувати.
Може варто було б пану Гриневецькому підтвердити свої "мрії про нейтралітет" хоча б якимись розрахунками щодо нинішніх оборонних спроможностей нашої держави, стану Збройних Сил і перспектив їх забезпечення достатніми матеріальними ресурсами.
Адже Сергій Рафаїлович міг би без проблем отримати дані щодо рівня фінансування нашого війська на рівні 40 – 60% від потреб впродовж усіх років незалежності, і що терміни придатності переважної більшості озброєння вже закінчились, і яку кількість нової техніки військо отримало, і який рівень вишколу воно має.
Очевидно, що Україні треба втілювати доступний і якісний механізм захисту своєї безпеки. Вибір вже зроблено.
Починаючи з 93-го року Верховна Рада України постійно і послідовно виступає за те, щоб Україна стала членом системи колективної безпеки, що базується на НАТО, ОБСЄ і інших міжнародних організаціях. Є Закон про основи національної безпеки від 19 червня 2003 року, який було прийнято більш, ніж конституційною більшістю, до речі, за часів спікерства Володимира Литвина. Цей закон чітко визначає ціль набуття членства в НАТО і ЄС. Отже нічого дивного і нового в цьому прагненні немає.
Кожна країна має право забезпечити свою національну безпеку, і це право закріплено в міжнародних документах, зокрема в Паризькій хартії для нової Європи, де чітко вказано, що кожна європейська країна має право забезпечити свою національну безпеку, обравши відповідні шляхи і механізми. Керуючись своїм суверенним правом, Україна обрала шлях участі в колективній системі безпеки, якою є НАТО.
Крім того, світовий досвід свідчить про те, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний.
Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки.
В нейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція до перегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Так нейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу, беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО "Партнерство заради миру".
Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїх Збройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означати початок процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складі триваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану.
Окрім того, всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню і безпекову політику, в рамках якої здійснюється спільна політика безпеки та оборони та планується створення Сил швидкого реагування ЄС.
А теза про те, що за допомогою проголошення нейтралітету можна покращити відносини з Росією – є необґрунтованою. Може статися навпаки. Зокрема, відповідно до міжнародного права нейтралітет несумісний із базуванням на території відповідної держави іноземних військових формувань.
Отже, проголосивши нейтралітет (і розраховуючи на його міжнародне визнання) Україна мусить поставити питання про негайне (не очікуючи 2017 року!) виведення Чорноморського флору Росії з території України. Без сумніву, це приведе до стрімкого загострення відносин з Росією.
Якщо ж, проголосивши нейтралітет, Україна не вимагатиме виведення російської військової бази, такий нейтралітет ніколи не буде визнаний ООН та іншими міжнародними організаціями, а міжнародна репутація держави суттєво постраждає. Невизнаний нейтралітет є правовою фікцією, яка лише погіршує стан безпеки держави.
Хочеться побажати, щоб в дискусіях навколо "нейтрального статусу" політики виходили з реалій, а не лише з ідеалістичних уявлень чи політичної кон’юнктури.
 |
No comments:
Post a Comment