Чому Москва вважає всіх слов’ян зрадниками?

Мутації РФ виразно проявляється у слов’янофобії, зокрема в українофобії, як національній ідеї федерації... Ненависть кремлівського кагалу до українського народу носить генетичний характер...

Що таке сучасна Російська Федерація?

Телекартинка з гламурними ведучими невизначеної статі чи генетично вироджені села Нечорнозем’я, контрольовані авторитетами? Сукупність того й іншого, екзотична безвихідь з жириновскими в ролі санкціонованих Сурковим-Дудаєвим чорносотенців.

Така РФ, де пафосна істерія компенсує розкрадання того, що не встигли вкрасти попередники, Китаю й потрібна.

Вже нині проект “РФ” утратив слов’янське обличчя – достатньо подивитися випуски новин ОРТ, РТР, ТВЦ або якесь ток-шоу з серіалом. Росія стала етнічним байстрюком з домінуванням політичної нації в усіх сферах суспільного життя.

Мутації РФ виразно проявляється у слов’янофобії, зокрема в українофобії, як національній ідеї федерації. Ненависть до Європи є логічним результатом євразійської доктрини, сформульваної Алєксандром Гєльєвічем Дугіним, фінансованим, як відомо, китайськими товаришами.

Китаю потрібна РФ не лише як територія життєвого простору і джерело природних багатств – федерація потрібна Пекіну як механізм стратегічного домінування в масштабах півкулі. Стратегічна вісь Пекін–Москва є результатом спільних інтересів еліт. Усе, що суперечить інтересам Пекіна, автоматично суперечить інтересам Москви.

...Ненависть кремлівського кагалу до українського народу носить генетичний характер. Голодомор – це помста, пронесена крізь віки. Помста породжує помсту. Символічно, що всі слов’янські народи, за термінологією Кремля – “зрадники”. Чому – зрозуміло. Адже сам Кремль не є слов’янським. Тому важко не погодитися з визначними російськими націоналістами, зокрема з п. Широпаєвим – РФ є ворогом слов’ян. Москва вже de facto є столицею Північного Кавказу з геометрично прогресуючими чайна-таунами, і процес цей невідворотний.

Саме з огляду на це роль Києва як містичного серця слов’янської цивілізації викликає в Москві регулярні припадки буйної шизофренії (експерти констатують надзвичайну велику концентрацію серед українофобів юродивих, епілептиків, косих, бомжів – згадайте масовки ПСПУ, Каурова, КПУ). Розуміння Кремлем неможливості заборонити історичний факт заснування Москви київським князем Юрієм Долгоруким породжує перманентну знервованість кремлівських чиновників. Тільки-но мова заходить про Україну – у віце-прем’єра РФ Іванова обличчя починає нервово смикатися.

Москва зобов’язана Києву самим фактом свого існування, і нікуди від цього не дітися. Конфлікт Україна – РФ є продовженням набагато давнішого конфлікту...

Довідково, в хронологічному порядку:

1686 – ліквідація Української православної церкви, запровадження московського "православ`я". 1687 – "Коломацькі статті" (вимоги до гетьмана України сприяти змішаним шлюбам між українцями та московітами (росіян тоді ще не було, називалися вони просто московіти). 1689 – заборона Києво-Печерській Лаврі друкувати книжки без дозволу Москви. 1690 – "Анафема» Московського собору на безліч українських книг (Могили, Ставровецького, Галятовського, Барановича, Радивіловського, Славинецького та інших, написаних українською мовою). 1708 – знищення Петром І гетьманської столиці Батурин; "пташенята кубла" по-звірячому вирізали всіх жителів, включаючи дітей, старих і жінок. 1709, 1720, 1721, 1729, 1755, 1766, 1769, 1775, 1786 – укази царів та синоду про заборону на книговидання українською мовою. 1764 – інструкція Катерини ІІ князеві В’яземському про посилення русифікації Смоленщини, Прибалтики, Фінляндії, України. 1764 – указ про ліквідацію гетьманського правління. 1769 – указ про вилучення в населення книжок, написаних українською мовою. 1775 – знищення Запорізької Січі. 1783 – запровадження кріпосного права в Україні. 1784 – русифікація початкової освіти в Україні. 1786 – заборона на службу в церкві українською мовою. 1817 – закриття Києво-Могилянської академії. 1831 – знищення Магдебурзького права. 1863 – Валуєвській циркуляр про заборону української мови. 1869, 1886 – укази про доплати чиновникам за русифікацію. 1881 – заборона на проповіді українською мовою. 1888 – указ Олександра III про заборону на хрещення українськими іменами і заборону на використання української мови в усіх установах. 1905–1907 – репресії до діячів української культури. 1910 – циркуляр Столипіна про заборону «інородчеських товариств, зокрема українських і єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей». 1918 – початок окупації України більшовиками. 1921–1923 – голод в Україні, зумовлений політикою військового комунізму. 1929–1930 – колективізація – нове закріпачення селян. 1930 – нова заборона української церкви. 1932–1933 – геноцид українського народу, зумовлений штучним Голодомором. 1933–1940 – насильницька русифікація (майже повне повторення царських указів). 1961 – програма ЦК КПРС про злиття націй в “єдиний радянський народ” і посилення русифікації. 1965 – репресії проти діячів української культури. 1978 – директива про посилення русифікації (такі директиви виходили аж до 1990 року майже щороку).

unian.net | Думка